Загальне мовознавство

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет курсу «Загальне мовознавство», його завдання і місце в системі лінгвістичних дисциплін

Предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Мовознавство -- одна з найдавніших і найрозгалуженіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки -- конкретним (частковим) і загальним мовознавством.Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богемістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Основні завдання загального мовознавства. Головне завдання курсу, мета курсу загального мовознавства -поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя. Серед основних питань, які ставить і розв'язує загальне мовознавство, -- питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і найефективнішого застосування. Оскільки мова -- єдиний універсальний засіб спілкування, то зв'язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Мовознавство, особливо загальне, найбільш органічно пов'язане з філософією (філософія -- це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо). Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки згуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством. З одного боку, мовознавство допомагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого -- використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Зв'язок мовознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення -- понять, суджень, умовиводів, полягає в тому, що «проникнути» в мислення можна тільки через мову і, навпаки, змістом мови є думка, мисль людини. Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією -- наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем -- суспільства загалом і його соціальних груп. На стику соціології і мовознавства виникла соціолінгвістика -- цаука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті. Оскільки мова -- важлива етнічна ознака, то неможливим є її повноцінне вивчення без етнографії -- науки про побут і культуру народів. Зв'язок мовознавства з етнографією зумовив виникнення окремої науки -- етнолінгвістики, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структуру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу). Суто практичний характер має зв'язок мовознавства з археологією -- наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок пам'ятками матеріальної культури. Прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. З мовознавством і літературознавством (філологією) тісно пов'язана герменевтика -- мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння. Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою. Сучасне мовознавство являє собою комплекс дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

2. Теоретичне і практик. мовознавство. Різноаспектне членування науки про мову (структурне, етномовне,..)

Мовознавство -- одна з найдавніших і найрозгалуженіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки -- конкретним (частковим) і загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богомістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Деякі вчені пропонують розбити коло питань, що вивчають у курсі загального мовознавства, на дві групи, розподіливши їх між власне загальним (у вужчому значенні) і теоретичним мовознавством. У такому разі загальне мовознавство -- лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо). На відміну від власне загального мовознавства до теоретичного мовознавства можуть бути віднесені лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Цю науку можна назвати наукою про мову взагалі, наукою про природу й сутність мови. Уся проблематика теоретичного мовознавства може бути зведена до трьох проблем: 1) природа й сутність мови, її організація; 2) відношення мови до позамовних явищ; 3) методологія мовознавства. Однак традиційно не розмежовують загальне й теоретичне мовознавство і всі перелічені вище проблеми розглядають у загальному мовознавстві. Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв'язок: усе нове, відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використовується у практиці дослідження конкретних мов. Існують й інші детальніші класифікації мовознавчих дисциплін. Так, зокрема, в конкретному (частковому) мовознавстві виділяють синхронічне і діахронічне. Б. М. Головін, скажімо, пропонує розрізняти конструктивне (лінгвістика мови), функціональне (лінгвістика мовлення) і генетичне (історичне) мовознавство. У межах загального виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке методом зіставлення досліджує споріднені й неспоріднені мови. Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство. Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мовознавства (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавства до структури курсу загального мовознавства зумовлене тим, що історія мовознавства -- це нагромадження знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення методології мовознавства. Мовознавство розвивається спіралеподібно, спираючись на знання, здобуті людством на всіх попередніх етапах його розвитку.

3. Часткові аспекти мовознавства. Основні проблеми загального мовознавства

АСПЕКТИ МОВОЗНАВСТВА: 1)часткове мовознавство зосереджує увагу на вивченні однієї мови, чи групи споріднених мов; 2)історичне мовознавство досліджує мови з погляду їх походження та розвитку; 3)описове мовознавство зясовує будову мови на певному історичному етапі; 4)прикладне-спрямоване на вирішення практичних проблем суспільства пов'язаних з використанням мови.

ПРОБЛЕМИ МОВОЗНАВСТВА: 1)об'єкта лінгвістики; 2)проб.структурного членування лексики; 3)проб.зовнішніх зв'язків мови з іншими формами діяльності людини(культурою, ідеологією,технікою, релігією…) 4)проб.історичного розвитку мов; 5)проб.знаковості мови; 6)проб.мовних універсалій.

4. Проблема об'єкта лінгвістики. Взаємодія лінгвістики з іншими науками (інтердисципліни)

Об'єкт лінгвістики - мова. І в саме в цьому - складність лінгвістики як науки: природа і суть мови залишається в лінгвістиці питанням дискусійним. Типово мову пов'язують із мовленнєвою діяльністю, що сама по собі є складною та багатоаспектною. У ній можна простежити окремі процеси: - психічний (певне поняття викликає у свідомості мовця так званий акустичний образ, пов'язаний з мовною одиницею); - фізіологічний (мозок передає органам мовлення відповідний образу імпульс); - фізичний (звукові хвилі поширюються з уст мовця й досягають вух слухача: фонація й аудиція); - фізіологічний (передача акустичного образу від органів слуху до мозку а акустичного образу від органів слуху до мозку слухача) ; - психічний (зв'язок мовноїодиниці з відповідним поняттям у свідомості слухача). Об'єкт мовознавства - мова як система знаків, соціальна за своєю природою. Предмет мовознавства - властивості мови як явища, що „існує саме в собі і для себе” (Фердинанд де Соссюр) та вияви мови в різних аспектах діяльності людини. Взаємодія лінгвістики з іншими науками. Оскільки мова -- єдиний універсальний засіб спілкування, то зв'язки мовознавства з іншими науками є надзвичайно різноманітними і глибокими. Важко назвати наукову галузь, яка б не була пов'язана з мовознавством. Мовознавство, особливо загальне, найбільш органічно пов'язане з філософією (філософія -- це база, на якій розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем: суть, походження, розвиток мови, співвідношення мовної форми і змісту тощо). Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то, природно, тіснішими є його зв'язки з гуманітарними науками: історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством. Зв'язок мовознавства з історією, як і з іншими науками, є обопільним. З одного боку, мовознавство допомагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого -- використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Зв'язок мовознавства з логікою, яка вивчає форми вираження одиниць мислення -- понять, суджень, умовиводів, полягає в тому, що «проникнути» в мислення можна тільки через мову і, навпаки, змістом мови є думка. Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією -- наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем -- суспільства загалом і його соціальних груп. Цей зв'язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від суспільства. На стику соціології і мовознавства виникла соціолінгвістика -- цаука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті. Оскільки мова -- важлива етнічна ознака, то неможливим є її повноцінне вивчення без етнографії -- науки про побут і культуру народів. Без даних етнографії лінгвіст не може правильно пояснити значення окремих слів та виразів, які стосуються побуту, матеріальної та духовної культури, і правильно розкрити їх етимологію. Зв'язок мовознавства з етнографією зумовив виникнення окремої науки -- етнолінгвістики, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структуру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу). Суто практичний характер має зв'язок мовознавства з археологією -- наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок пам'ятками матеріальної культури. Прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. З мовознавством і літературознавством (філологією) тісно пов'язана герменевтика -- мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння. Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою. На сучасному етапі зв'язок мовознавства з біологією засвідчується американською генеративною лінгвістикою (Н. Хомсь- кий та його послідовники), особливо гіпотезою вроджених мовних структур. Анатомічні знання потрібні мовознавцеві для вивчення будови і функціонування мовного аппарату людини, а без знань фізіології (робота мозку, нервової системи) неможливо пояснити не тільки творення і сприйняття звуків, а взагалі породження і сприйняття мовлення. Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з таким її розділом, як акустика, найпомітніший у вивченні звуків. Сучасне мовознавство являє собою комплекс дисциплін і напрямів, які то зближуються і перехрещуються, то розходяться. Мовознавство стало фундаментальною когнітивною наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

5. Основні навчальні посібники з курсу «Загальне мовознавство», їх анотація

КОЧЕРГАН Михайло Петрович. Вступ до мовознавства. Підручник, 2001 © ВЦ "Академія". У підручнику розглянуто основні питання курсу з урахуванням сучасного стану мовознавчої науки: загальні відомості про мову та мовознавство як науку, природу і сутність мови, її походження, закономірності розвитку й функціонування на різних історичних етапах, походження й розвиток письма, генеалогічну й типологічну класифікації мов, структурні рівні та одиниці мови тощо. Подано необхідну довідкову інформацію: перелік основної та допоміжної літератури, предметний покажчик, а також запитання і завдання для самоперевірки.

Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень. - К.: Вища школа, 1980. - 216 с. У посібнику дається поняття про структурні компоненти мови як об"єкта мовознавства, висвітлюється історія лінгвістичних учень наукових центрів стародавніх цивілізацій, періоду середньовіччя та епохи Відродження, ХVІ ХVІІІ і ХІХ століть; особливу увагу приділено питанню розвитку науки про мову за роки радянської влади. Усі періоди розвитку лінвістики, її розгалуження на школи, напрями висвітлюються з позицій діалектико-матеріалістичного розуміння мови як соціального явища, з позицій марксистсько-ленінської філософії. Призначений для студентів філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів.

C.І.Дорошенко. Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2006. - 288 с. Зміст і послідовність викладу навчального матеріалу відповідає діючій програмі відповідного курсу, що його слухають студенти першого курсу філологічних і педагогічних спеціальностей. У п'яти розділах посібника розкриваються основні проблеми мовознавства як науки. У першому розділі висвітлюються проблеми загального і часткового мовознавства, місце мовознавства серед інших наук, методи лінгвістичних досліджень. Другий розділ присвячений поясненню природи і функцій мови як суспільного явища. Розкриттю проблеми походження мови як засобу спілкування й історичного розвитку мов відведено і третій розділ. У четвертому подаються відомості про розділи мовознавства, предметом яких є елементи мовної системи - фонеми, морфеми, слова, речення і процеси їх змін в історичному розвитку конкретних мов. Класифікації мов світу розглядаються в п'ятому, а історія та значення письма - в шостому розділах. У кінці книги подані основна і додаткова література до курсу, перелік словників лінгвістичних термінів, а також предметний покажчик.

Посібник розраховано на студентів філологічних і педагогічних спеціальностей університетів, інститутів і коледжів. Матеріали посібника можуть стати в пригоді вчителям ліцеїв, гімназій і загальноосвітніх шкіл.

6. Мова писемна і усна

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда). Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками: - усному мовленню властива спонтанність; -під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії; -для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами; -важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення. Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості: - писемна мова фіксується графічними знаками; - писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору; -писемна мова - це форма в основному монологічна; -писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики; -в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень; -у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

7. Основні етапи розвитку писемної мови

Найдавніше письмо людства - шумерсько-вавилонський клинопис середина ІІІ тис.до н.е. У своєму розвитку письмо пройшло такі етапи: 1піктографічне (малюнкове) у якому один знак означав ціле повідомлення, його не читають, а розшифровують; 2 ідеографія, один знак = одному поняттю; 3 силабографічне, один знак = одному складу; 4 буквенно-звукове, один знак = одному звуку: а)консонантне(букви опзначають лише приголосні); б)консонантно-вокальне(літери позначають і голосні і приголосні). Нині 75% людей користуються алфавітним письмом.

8. Типи мов: природні мови, штучні мови. Есперанто

Мова -- система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення;правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова -- це найважливіший засіб спілкування і пізнання. Усі мови поділяються на дві групи: природні (національні) та штучні. Національна мова може, у свою чергу, поділятися на розмовну і літературну мову. Штучні мови створені спеціально, з певною метою: для полегшення міжнародного спілкування (нп. есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан), для збереження необхідної інформації у певних галузях науки. Природна мова виникає природним шляхом, внаслідок багатовікової суспільної діяльності певного народу. Мислення та мова - дві сторони одного і того ж процесу в становленні людини, розвитку трудової діяльності, процесу розвитку виробництва. Поруч із виникненням найпростіших уявлень, виникла й найпростіша форма передачі інформації - звукові сигнали для їх позначення та передачі. Еспернто (есп. esperanto -- той, що сподівається) -- міжнародна мова, створена польським лікарем і поліглотом Людовиком Лазарем Заменгофом у 1887 році на основі найпоширеніших європейських мов, інтернаціональної лексики; проста, суворо нормалізована граматика; багато прихильників у всьому світі. Упродовж більше сотні років есперанто вживається усно та письмово. З руки численних есперанто-поетів та есперанто-письменників зростає обсяг оригінальної і перекладеної літератури, національних і міжнародних періодичних есперантомовних видань. Більшість країн світу має власні національні есперанто-організації. Есперанто - це єдина з-поміж штучних мов, якою дозволено відправляти Службу Божу у греко-католицькій церкві. Есперанто є єдиною робочою мовою сотень щорічних міжнародних з'їздів, зустрічей і фестивалів. Вони відбуваються без участі перекладачів, що демонструє практичну можливість заощадження значних коштів. Есперанто можливо вивчити швидше ніж будь-яку національну мову завдяки її простій і правильній побудові, адже граматика складається лише з 16 правил без жодного винятку.

9. Спільні ознаки різних мов як база їх аналізу. Генеалогічна класифікація мов. Основні мовні сім'ї. Індоєвропейська сім'я мов

Спільні ознаки різних мов як база їх аналізу Усі мови є засобом спілкування певного народу чи народів, мовою людей, відображає реальний світ. Це можливе завдяки тому, що, крім відмінних ознак, мови мають також спільні ознаки, мовні універсалії, які характеризують людську мову взагалі. Ними є, звуковий характер мови, її членороздільність, існування в мові морфем, слів і речень, власних і загальних назв, різних за своїм змістом і граматичними властивостями частин мови. Крім того, існують спільні ознаки, притаманні багатьом, але не всім мовам: категорія числа (сад -- сади), категорія роду (зелений -- зелена -- зелене). Інші спільні ознаки: усі мови беруть участь у формуванні та вираженні думки; усі мови можуть функціонувати в усній і писемній формах; усі мови на певному етапі набувають літературного нормування. Універсалії, які властиві кожній мові світу, називають абсолютними, а ті, що наявні в багатьох, однак не в усіх мовах, -- статистичними. У мовознавстві виокремився спеціальний напрям -- лінгвістика універсалій, що вивчає спільні ознаки людської мови. Генеалогічна класифікація мов - вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови). Ця класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає: 1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм; 2) у реконстру юванні слів і граматичних значень у мові-предку; 3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї, сім'ї -на групи (гілки), групи - на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю. У наш час виділяють приблизно 200 сімей мов. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім'ями є індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, фінно-угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська, китайсько-тибетська, тайська, аустронезійська, аустро-азіатська. Основні мовні сім'ї:. І. Індо-європейська сім'я мов, до якої належать такі групи мов: 1) індоарійська; 2) іранська; 3) грецька (новогрецька,класична грецька, мікенська); 4) кельтська (ірландська, бретонська, уельська, гальська), 5)германська (англійська, німецька, голландська, шведська, норвезька, данська, ісландська, мертва готська та ін.); 6)романська (іспанська, португальська, французька, італійська, румунська, молдовська, мертва латинська та ін.) ; 7)балтська або летто-литовська (литовська, латиська, пруська); 8)слов'янська (польська, чеська, словацька, українська, білоруська, російська, сербохорватська, болгарська, македонська, а також мертві полабські). 9) вірменська; 10)фрігійська; 11)тохарська; 12)албанська; 13)ілірійська (до якої входять мертві мови); 14) анатолійська (мертві мови гетська, палайська, лувійська, лідійська). ІІ. Уральська сім'я мов ще має назву угро-фінської і є територіально близькою сусідкою індоєвропейської сім'ї. До неї належать: 1)угорська гілка мов; 2)фінська. ІІІ. Тюркська (алтайська) сім'я мов включає в себе понад 30 мов: турецьку, узбецьку в Узбекистані та Афганістані, азербайджанську в Азербайджані та Ірані, татарську, туркменську, башкирську, казахську, киргизьку, чуваську, алтайську або ойротську та ін. IV. Семіто-хамітська (афразійська) сім'я включає: семітську, берберську, кушитську, чадську мовні гілки. Про розгалуження гілок цієї мовної сім'ї нема одностайної думки в лінґвістичних колах. Найпоширенішою із семітської гілки мов є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн. Іврит та ідиш сьогодні відроджуються, але досі залишаються малопоширеними. V. Кавказька сім'я мов має такі гілки: 1)картвельску або іберійську (грузинська, занська, сванська); 2)абхазо-адигейську (адигейська, абхазька, абарзинська мови); 3)нахсько-дагестанську. VI. Китайсько-тибетська сім'я мов посідає друге місце за поширеністю в світі. Має дві гілки: 1)китайську і дунганську; 2)тибето-бірманську (бірманська, тибетська мови). VII. Австронезійська сім'я мов включає понад 150 мов, які поділяються на 4 великі гілки, і посідає третє місце в світі за кількістю людей, що розмовляють нею. До цієї сім'ї входять такі гілки: 1)індонезійська; 2)полінезійська; 3)меланезійська 4) мікронезійська. VIII. Папуаська сім'я мов може бути названа так лише умовно, бо ці мови мають різне генеалогічне походження і не є однотипними. Ними розмовляє населення Нової Ґвінеї, Соломонових островів. ІХ. Америндська мовна сім'я (індіянська) дуже різноманітна внаслідок пізніших асиміляційних процесів. Крім цих названих мовних сімей, існує ще багато мов, які не піддаються класифікаціям (напр., японська та корейська). Важко встановити споріднені зв'язки між албанською, грецькою та вірменською мовами тощо. ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ МОВИ. Індоєвропейська сім'я мов є найчисленнішою. До неї входить понад 150 мов, якими розмовляє майже половина людства. Вони об'єднуються в 12 груп: індійську, іранську, слов'янську, балтійську, германську, романську, кельтську, грецьку, албанську, вірменську, анатолійську й тохарську. ІНДІЙСЬКА ГРУПА До індійської групи належать більше 96 живих мов, якими розмовляють. Найпоширенішими є гінді, урду, бенгалі, панджабі, лахнда, сіндхі, раджастхані, гуджараті, маратхі, сингальська, Непалі, біха-рі, орія, кашмірі, циганська. До індійських мов належать також такі мертві мови, як санскрит, палі, пракрити. ІРАНСЬКА ГРУПА До них належать перська, таджицька, афганська, балучі, курдська, осетинська, татська, ягнобська, талиська і мертві давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, хорезмійська, согдійська та скіфська. СЛОВ'ЯНСЬКА ГРУПА Виділяють три підгрупи слов'янських мов: східну, західну і південну. Східна підгрупа - до неї належать українська, російська та білоруська мови. Західна підгрупа - до неї належать польська, чеська, словацька, кашубська, лужицька і мертві полабська та поморська мови. пвденна підгрупа - до неї належать болгарська, македонська, сербська, словенська і мертва старослов'янська мови. БАЛТІЙСЬКА ГРУПА. До балтійської групи належать литовська, латиська і мертва прусська мови. ГЕРМАНСЬКА ГРУПА. Германські мови поділяються на три підгрупи: північногерманську (скандинавську), західногерманську і східногерманську. Північногерманська (Скандинавська) підгрупа - до неї належать датська, шведська, норвезька, ісландська і фарерська мови. Західногерманська ПІДгрупа. До неї належать англійська, голландська, фламандська, фризька, німецька та їдиш. Східногерманська ПІДГРУПА. До неї належить готська мова, яка виникла на основі двох діалектів - вест готського та остготського. Мертвими східногерманськими мовами є також бургундська, вандальська, гепідська та герульська. РОМАНСЬКА ГРУПА. Умовно виділяють три підгрупи романських мов: центральну, західну та східну. центральна ПІДГРУПА. До неї належать французька, італійська, ретороманська та сардинська мови. ЗАХІДНА підгрупа. До неї належать іспанська, португальська, каталонська та провансальська мови. Східна (БАЛКАНО-РОМАНСЬКА) підгрупа. ДО неї належать румунська та молдавська мови. Мертвою романською мовою є латинська. КЕЛЬТСЬКА ГРУПА Тут виділяють три підгрупи: гой-дельську, бриттську і галльську. ГОЙДЕЛЬСЬКА підгрупа - ірландська, шотландська і мертва менська мови. Бриттська ПІдгрупа. - бретонська, валлійська і мертва корнська мови. галльська підгрупа - мертва галльська мова. ГРЕЦЬКА ГРУПА - новогрецьку і мертву давньогрецьку мови. АЛБАНСЬКА ГРУПА - албанська мова. ВІРМЕНСЬКА ГРУПА. - вірменська. АНАТОЛІЙСЬКА (ХЕТТО-ЛУВІЙСЬКА) ГРУПА. - мертві хеттська, лувійська, палайська, карійська, лідійська і лікійська мови. ТОХАРСЬКА ГРУПА - мертва тохарська мова.

10. Мова як об'єкт вивчення і як інструмент набуття знань

Поняття „мовознавство” осмислюється на основі трьох взаємодоповнюваних дефініцій.

1)Мовознавство - наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники. 2)Мовознавство - наука про мову, її природу й функції, її внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку, а також реалізацію цих загальних рис у конкретних мовах. 3)Мовознавство - це теоретичне знання мови.

Теоретичне знання мови - наука про те, як володіти мовою, як відчувати мову, як бачити й проводити в ній паралелі, асоціації, закономірності.

Об'єкт мовознавства - мова як система знаків, соціальна за своєю природою. Предмет мовознавства - властивості мови як явища, що „існує саме в собі і для себе” (Фердинанд де Соссюр) та вияви мови в різних аспектах діяльності людини. Виникнення мовознавства як самостійної науки припадає на початок 19століття.

Люди використовують мову і як інструмент набуття професійних знань, і як засіб повсякденного спілкування у країні, вивчення навколишнього світу.

11. Теоретичне і практичне значення мови. Аспекти (принципи) вивчення мови. Синхронія та діахронія

Мовознавство - це теоретичне знання мови. Теоретичне знання мови - наука про те, як володіти мовою, як відчувати мову, як бачити й проводити в ній паралелі, асоціації, закономірності. Практичне знання мови передбачає втілення теоретичних знань на практиці.Аспекти вивчення мови: часткове м-во(концентрує увагу на вивченні 1 або кількох споріднених мов); історичне м-во(досліджує мови з погляду походження та розвитку); описове м-во(з»ясовує будову мови та її функціонування на певному етапі); прикладне (спрямован на вирішення практиних проблем суспільно пов»язаних із використанням мови); теоретичне м-во (становить метою наукове усвідомлення мовознавчих проблем).

Синхронія -- горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

На противагу -- діахронія -- умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

12. Метод дослідження. Спеціальні дослідні методи мовознавства: порівняльно-історичний; структурний (дистрибутивний, компонентний аналіз); зіставний; статистичні та математичні методи;соціолінгвістичні методи; описовий метод

Описовий метод. Мета описового методу -- дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць.На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод. Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання -- розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці -- звуки, слова, їх форми і значення.

Зіставний метод. Мета зіставного методу -- шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод. Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:1)дистрибутивний аналіз 2)аналіз за безпосередніми складниками 3)трансформаційний аналіз 4)компонентний аналіз.

Для дослідження змістового аспекту значеннєвих одиниць мови найефективнішим є компонентний аналіз. Компонентний аналіз -- система прийомів лінгвістичного вивчення значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.

Дистрибуція-- сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів. Дистрибутивний аналіз -- методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті. Це своєрідний дешифрувальний підхід за принципом сентенції.

Статистичні та математичні методи. Раніше математичний(кількісний) критерій використовували стихійно і спорадично. Зараз його застосовують свідомо і цілеспрямовано. Розрізняють кількісні й статистичні методи. Кількісні методи зводяться до простого підрахунку частоти вживання мовних одиниць. Статистичні методи передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мовленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціонуванні мови та для встановлення залежності між якісними й кількісними характеристиками мови.

Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи.

Соціолінгвістичні методи. Методи, специфічні для соціолінгвістики як мовознавчої дисципліни, можна розділити на методи збору матеріалу, методи його обробки й методи оцінки вірогідності отриманих даних й їхньої змістовної інтерпретації.

При зборі інформації соціолінгвісти найчастіше прибігають до спостереження й різного роду опитуванням; досить широко використається й загальнонауковий метод аналізу письмових джерел.

Поряд зі звичайним спостереженням соціолінгвісти нерідко застосовують метод включеного спостереження. Цей спосіб вивчення поведінки людей полягає в тому, що сам дослідник стає членом спостережуваної їм групи. Природно, що включеним спостереження може бути тоді, коли ніщо не заважає дослідникові ототожнити себе із членами спостережуваної соціальної групи - за національною, мовною, поведінковою й іншим ознакам.

Широко застосовується в соціолінгвістиці письмове анкетування, усні інтерв'ю, тести й деякі інші методичні прийоми збору даних, спрямовані на те, щоб виявляти певні закономірності у володінні мовою й у використанні її мовцями в тих або інших комунікативних умовах.

13. Зародження науки про мову

Мовознавство, як майже й кожна наука, має свою тривалу і повчальну історію. Уже в стародавніх переказах, легендах, міфах відбивається інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, що таке слово, як воно виникло і чому говорять різними мовами.

За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в злагоді, не мали ні міст, ні законів, говорили всі однією мовою і керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх римлян - Цезар може дати людині державний устрій, але неспроможний дати слова.

Перші паростки наукових знань про мову формуються в боротьбі з міфологічними і магічними уявленнями про слово, про мову, формуються шляхом безпосереднього спостереження та реєстрації фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу, як про це хоч і посередньо, але недвозначно говорять найдавніші форми письма, передусім, у стародавньому Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньоєгипетського письма, шумерського письма, з якого розвинувся клинопис, еламського письма, протоіндійського письма, критського, або мінойського письма, китайського письма дають змогу майже беззастережно твердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів, побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування слів на склади і тільки потім уже й на звуки.

Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах: Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби. У загальному, мова розглядалася у трьох аспектах: загально-культурному, загальнофілологічному (Стародавня Індія), загальнофілософському (Давньогрецька філологічна школа)

На жаль, у нас немає поки що писаних пам'яток, які б своїм змістом засвідчували величезну мовознавчу працю невідомих дослідників над створенням словесно-складових систем письма, над укладанням ассірійцями вавилонянами словника шумерської мови, над створенням клинописного письма, але їхня видатна роль в історії науки про мову незаперечна.

14. Мовознавство в стародавній Індії

Найдавнішою пам'яткою староіндійської літератури були веди. Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа - книга гімнів, Самаведа - книга пісень, Яджурведа - книга молитов і жертовних церемоній і Атхарведа - книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі і укладена десь приблизно 1500 р. до н.е. До вед, мова яких називається ведійською, долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою. Санскритська мова - це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неї характеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення та слововживання.

Мова вед (мова санскритської літератури XV-X ст. до н. е). була далека від живої розмовної мови, від так званих пракритів. Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою була написана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися до формування, до створення мовознавства у стародавній Індії.

Питання мови трактуються у ведах - ведангах. В одній з веданг розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуються метрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. - етимологія і лексика. Ці чотири веданги визначили основні об'єкти давньоіндійського мовознавства, надавши йому емпіричного й описового спрямування.

Багато мовознавців стародавньої Індії працювало над укладанням списків виявлених у ведах незрозумілих слів, над укладанням різноманітних коментарів до вед, над вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні, що жив десь приблизно у IV ст. до нашої ери. Використавши позитивні надбання усіх своїх попередників, Паніні створив свою славнозвісну працю під назвою «Аштадг'яї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадг'яї» справді складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запам'ятовування й усне передавання. Основа викладу - індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. «Аштадг'яї» Паніні - це напрочуд стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови.

Великий вплив мала праця Паніні і на його коментаторів, послідовників - Вараручі Катьяна, якому належала також перша граматика пракритів, Патанджолі - дослідника теоретичних питань мови і Бхатріхарі, що аналізував категорії граматики з філософських поглядів. Поважне місце в історії мовознавства посідають також лексикограф Амарусіпх, дослідник пізніших середньовічних індійських усних мов - Хемачандра, укладач цінної нової граматики санскриту - Вопадева та ін.

Основною одиницею мови староіндійські мовознавці вважали речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово не має цієї властивості і поза реченням не існує. Для низки синтаксичних явищ, як-от, наприклад, укладання форм відмінків в імен або форм часу і способу дієслів подаються певні правила, але вони аналізуються лише принагідно, у зв'язку з аналізом морфологічних явищ. Найвищі досягнення стародавнього індійського мовознавства пов'язані з аналізом морфологічних, словотвірних та фонетичних явищ.

Стародавньоіндійські граматики звичайно виділяють чотири розряди, класи слів або частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Ім'я і закінчення.

Давньоіндійські мовознавці були переконані, що всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Паніні наводить у своїй праці списки таких коренів-основ: прості, або первісні корені; б) корені - твірні елементи і в) корені похідні, разом із приналежними їм суфіксами: каузативні, багатократні, деномінативні, дезидеративні.

У зв'язку з цим багато уваги приділялося тим засобам, способам, з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення: суфіксам - первинним, якщо вони використовувалися для творення імен безпосередньо від дієслівних коренів, і вторинним, якщо імена утворювалися від імен, редуплікації, звуковим змінам у коренях слів, фонетичним змінам при поєднанні частин слів тощо.

Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, стародавні індійські мовознавці встановлюють і чергування і - е - аі.

Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, давньоіндійські мовознавці подають і винятково точні описи звуків, звукосполучень, фонетичних явищ. Давньоіндійські мовознавці вперше виділяють голосні і приголосні. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних - проривні і фрикативні.

15. Мовознавство в Греції

Протягом кількох століть мовознавство було тут складовою частиною грецької філософії.

Уже в ранній період свого розвитку давня грецька філософія намагалася розв'язати цілу низку - взаємо-відношення між мовою, мисленням і буттям, про походження та сутність мови. Інтерес до мовних проблем викликав у давній Греції філософські дискусії навколо одного з основних питань мовознавства, питання про «правильність імен», про те, чи одержують речі свої слова-назви за сутністю речей, їхньою природою, тобто «правильно», чи зв'язок між словом і річчю виникає за законом, за звичаєм, за договором, за встановленням людей, тобто довільно, свідомо і, отже, «неправильно».

Дискусія про співвідношення між речами та їхніми іменами, почалася в Елладі в VI-V ст. до н. е. і тривала кілька століть. Відстоюючи різні позиції, у ній брали активну участь Геракліт, Демокрит, Протагор, Епікур та багато інших.

Геракліт вважав, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з тією річчю, назвою якої воно є, що в іменах розкривається сутність речей, що ім'я відбиває природу позначуваної речі, подібно до тіней речей, відбитків дерев і гір у річці, нашого власного відображення у дзеркалі. Демокрит учив, що речі позначуються не відповідно до природи самих речей, а за звичаєм, за законом, встановленим людьми, бо ж багато слів має по кілька значень, багато понять має по кілька назв, одне слово може замінюватися іншим словом, а деякі поняття й зовсім не мають словесних позначень.

Філософська школа епікурейців обстоювала тезу про встановлення назв речей за їхньою природою, хоч окремі епікурейці припускали, що різні народи кладуть на мову своє відбиття за звичаєм. Стоїки рішуче висловлювалися за походження назв із природи речей; їм заперечували у цьому скептики і засновник їхньої школи Піррон, посилаючись на звичай, закон, бо інакше всі люди повинні були б мати єдину мову. Але якщо між-словами і відповідними їм речами, діями, явищами немає ніякого «природного» зв'язку, якщо слова - не витвір природи, а людське встановлення, то немає потреби й думати, нібито мову дав людям бог. Так виформовуються й основні античні теорії походження мови - договірна, звуконаслідувальна і вигукова, що були пізніше витіснені біблійними легендами і відроджені лише через півтори тисячі років. Більше того, деякі давньогрецькі мислителі намагалися пов'язати питання про походження мови з питанням про походження самої людини.

Історію старогрецького мовознавства звичайно поділяють на два періоди - «філософський» і «олександрійський». У перший період мовознавчі проблеми розв'язували філософи, у другий - олександрійські граматисти.

Аналогісти, очолювані видатним давньогрецьким граматистом Арїстархом, твердили, що мова відповідає системі понять, адекватно відбиває мислення, що в мові панує аналогія, закономірності.

Аномалісти на чолі із стоїком, пергамським граматистом Кратесом, твердили, що в мові раз у раз доводиться натрапляти на різноманітні відхилення від закономірностей - на аномалії. Адже такі слова, як клен, липа, дерево, річка, озеро, не мають ніякого відношення до статевих відмінностей, і все ж їм притаманна граматична категорія роду.

І ця абстрактна дискусія кінець-кінцем дала практичні наслідки: виявлені в дискусії мовні факти перетворилися на матеріали для побудови систематичної граматики.

Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати й писати, звертали увагу на окремі букви, на часокількість голосних, робили перші кроки у фонетичних спостереженнях. Багато зробили в галузі фонетики вчителі музики, які вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики.

Приблизно з V ст. до н. е. починається збирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать і перші письмові згадки про розробку граматичних питань.

Мовознавчими питаннями цікавилися в цей період головним чином софісти, і то у зв'язку із своїми риторичними студіями (равильне вживання і значення слів, етимологія, синоніміка, словесні повтори, побудова періодів

З іменами Демокрита і Платона пов'язаний перший поділ мовного матеріалу на частини мови - ім'я і дієслова.

Аристотель у кожному словесному викладі виділяє такі частини: елемент, склад, сполучник, ім'я, дієслово, член, відмінок, речення. У «Риториці» Аристотель говорить про три частини мови: ім'я, дієслово, сполучник - зв'язку.

Стоїки дали поштовх для вивчення речень. Серед підрядних речень вони розрізняли вже речення умовні, причинкові й порівняльні.

16. Мовознавство в Римі

Вплив давньогрецької філософії, науки, класичної художньої літератури на римську філософію, науку й художню літературу був неминучим і. закономірним. Він виявився передусім у копіюванні, засвоєнні, переповіданні поглядів давньогрецьких філософів та мовознавців, у пристосуванні принципів мовного аналізу стоїків та Олександрійців до аналізу мови латинської.

Теорію вигукового або афективного походження мови пов'язують з іменем Епікура, погляди якого через брак фактичних матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливим джерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для характеристики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», у п'ятій книжці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мову за витвір самих людей і пов'язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, з криками тварин та інстинктивними виявленнями почуттів людини в звуках і жестах.

Вважається, що за античних часів теорію звуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків на латинському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений Августін Аврелій. Він наводить латинські приклади на схожість між звучанням слова і річчю.

Кратес із Малоса своїми лекціями у Римі познайомив римлян із мовознавчими проблемами греків, із станом грецької філологічної науки. Гай Юлій Цезар під час своїх походів написав, за переказами, роботу «Про аналогію», назва якої безпосередньо засвідчує його прихильність до аналогістів. Та найголовнішим джерелом відомостей про те, як розуміли давні греки аналогію та аномалію в мові, є праці Марка Теренці я Варрона -- автора твору «Де lingua latina, з 25 книжок якого збереглися тільки п'ята -- десята та й то з пропусками. На матеріалі відмінювання імен та дієслів, а також словотворення в латинській мові Варрон прагнув примирити крайнощі поглядів аналогістів та аномалістів.

Варрон розповідає, що мовознавець Діон з Олександрії розрізняв три частини мови: 1) слова, які утворюють відмінки; 2) слова, які означають часи; 3) слова, які не утворюють ні відмінків, ні часів, тобто слова невідмінювані. Варрон запевняє, що знає різні системи поділу слів на частини мови, але за найкращу вважає «природну систему» чотирьох частин мови: 1) слова, які мають відмінки; 2) слова, які мають часи; 3) слова, які не мають ні того, ні того; 4) слова, які мають і те й те. І це найдавніший приклад поділу слів на частини мови, побудованого на морфологічному принципі, на наявності або відсутності флексії.

І все ж у римській граматичній науці панувала олександрійська граматична теорія. Перемога її пов'язана з ім'ям Квінта Реммія Палемона -- автора підручника нормативної граматики латинської мови. Він виділяв вісім частин мови-- ім'я, дієслово, займенник, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук.