Загальне мовознавство

Б. В. Кобилянський виділив властиві риси діалекту, який відрізняє його від загальнонародної мови: діалекти, як продукт історичного розвитку, існують здавна в загальнонародній мові. Історія народних говорів тісно пов'язана з історією загальнонародної мови, а також з історією літературної мови; місцеві діалекти підпорядковуються загальнонародній мові, яка завжди виступає як спільна ознака народу; місцеві діалекти -- це нижчі форми по відношенню до національної мови, як вищої форми; діалект і мова (загальнонародна, літературна, національна) -- поняття не тотожні; наявність діалектів не заперечує, а підтверджує існування загальнонародної мови; місцеві (територіальні) діалекти мають свою граматичну будову і свій основний словниковий фонд, які (як було відзначено) в основному не відрізняються від граматичної будови і основного словникового фонду загальнонародної мови; місцеві діалекти обслговують народні маси, звичайно, кожний на своїй обмеженій території; деякі місцеві діалекти на певному етапі історичного розвитку можуть лягти в основу національної мови, коли вона починає формуватися;місцеві діалекти можуть в певних історичних умовах (у випадку розпаду єдиної загальнонародної мови) дати початок утворенню окремих самостійних мов;

47. Поняття «діалект» у науковій літературі. Соціально-історичні умови утворення діалектів. Функції діалектів. Соціальні діалекти

Діалемкт -- це різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Мараморощині й Буковині в XVII-XIX ст.).

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови, проте Діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні -- у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії. Відтак, розрізняють територіальний і соціальний різновиди діалектів. Найчастіше поняття діалект уживають у значенні територіального діалекту, натомість на означення соціального діалекту уживають терміни соціолект або жаргон, арго, сленг, просторіччя як різновиди соціодіалектів.

Територіальний діалект -- різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості.

Соціальний Д. -- відгалуження загальнонар. мови, уживане в середовищі окр. соціальних, професійних, вікових та ін. груп населення. Характеризується специф. особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лекс. та фразеол. засобів (у грамат. структурі такі особливості не спостерігаються). Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні -- одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонет. системи та грамат. будови.

48. Мовними одиницями є різнотипні елементи мови, її складові. До основних, визначальних мовних одиниць належать фонеми (звуки), морфеми (корені слів, афікси), слова, словосполучення, члени речення і речення. Усі мовні одиниці матеріальні за своєю природою, бо становлять фізіологічно-акустичні складові частини мовлення, вимовляються й сприймаються на слух або зором (будучи записаними). Центральною мовною одиницею є слово. Однак оцінка мовних одиниць умовна, бо, наприклад, без фонем (звуків) також не було б мови як засобу спілкування, мислення. В українській мові виділяють категорії роду числа і відмінка.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами. Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінгвістиці. Рівні мови -- деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний -- фонему, морфологічний -- морфему, лексико-семантичний -- лексему, синтаксичний -- конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема -- одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня -- морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Синтаксичний,Лексико-семантичний. Морфологічний,Фонологічний Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.

Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем.

Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, словотвірних моделей.

Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).

49. Фонетико-фонологічний рівень мови. Фонема. Фонологія

Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуляційних особливостей по суті почалося з часу зародження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвістичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їхнім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.

Найнижчим рівнем мовної структури, як уже зазначалося, є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Бодуен де Куртене розглядав фонему не як носія певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.

Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем.

Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють два рівні -- сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема_у в деяких мовах Південно-Східної Азії -- силабема.

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, -- основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні -- які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам -- дим -- дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] -- [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] -- [гол].

Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») -- мінімальна одиниця звукової будови мови_г яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць -- морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них -- і для розпізнання та розрізнення слів.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна -- з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної -- відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

50. Лексико-семантичний рівень мови. Слово. Лексема. Лексикологія

Лексико-семантична система (рівень) - один з ярусів мовної структури, що складається зі слів та їхніх значень. Системність лексики полягає: 1) у вивідності одних лекс. одиниць з інших, тобто у можливості тлумачення будь-якого слова ін. словами тієї самої мови; 2) у можливості опису всіх лекс. одиниць за допомогою обмеженого числа елементів -- семантично найважливіших слів (див. Компонентний аналіз), 3) у системності й упорядкованості зафіксованого в лексиці об'єктив, світу. В Л.-с. с існують відношення 4 типів: 1) внутрішньослівні, 2) парадигматичні, 3) синтагматичні, 4) асоціативно-дериваційні.

Лексикологія -- розділ мовознавства, що вивчає слово як осн. одиницю мови і словниковий склад мови -- лексику.

Слово -- найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значеннєва одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окр. елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і осн. функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемента -- його називання, вказування на нього або його вираження (див. Номінація). С. - осн. одиниця лексики і центр, структур.-семант. одиниця мови в цілому, оскільки різними своїми аспектами воно входить до різних структур, рівнів мови.

Лексема -- слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови - на відміну від слова в його конкр. реалізаціях (словоформах, слововживаннях, «словозначеннях» -- окр. значеннях полісем. слова). В такому знач, термін запропонував О. Пєшковський, який розумів Л. як «слово-тип», на відміну від «слова-члена».

51. Морфемний рівень мови. Морфема. Морфеміка

Термін морфеміка має два значення - онтологічне та гносеологічне. Морфеміка - це морфемна підсистема мов, система морфем//морфів - найменших значеннєвих одиниць, будівельних компонентів слова//словоформи. Морфеміка - це розділ граматики, що вивчає систему морфем//морфів і морфемну//морфну структуру слів//словоформ; формальні та семантичні відношення морфем//морфів між собою і зі словом//словоформою як цілісним утворенням.

Морфемний (за старою лінгвістичною традицією морфологічний) рівень мовної системи забезпечує існування такої мовної одиниці, як морфема//морф, яка: 1. є самостійною одиницею мовної системи найнижчого знакового рівня; 2.входить до складу одиниці вищого рівня - слова//словоформи і є його структурним компонентом; 3. виділяться шляхом поділу складніших структур - а саме слова//словоформи; 4. здатна вступати в парадигматичні та синтагматичні відношення з іншими морфемами//морфами.

Морфеміка є порівняно новим відгалуженням у мовознавчій теорії, хоч окремі її поняття були відомі ще давнім грекам. У к.19 на п.20 ст. основна увага мовознавців була зосереджена на словозміні, тому морфеми переважно розглядали саме як формальні показники словоформ. й іноді як будівельні компоненти слова. Як галузь мовознавства морфеміка почала виокремлюватися у 60-80 рр. 20 ст. у межах словотвору або морфології. У к.20 ст. вчені прийшли до усвідомлення морфеміки як самостійного розділу граматики.

У сучасній морфеміці виділяють два підрозділи - морфонологію та морфонотактику. Морфонологія вивчає морфему як парадигматичну одиницю та альтернування фонем у форфемі. Морфонотактика вивчає морфему як синтагматичну одиницю, тобто характер поєднання морфем у складі слова//словоформи.

52. Словотвірний рівень мови. Словотвір

Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть міжрівневих зв'язків тут полягає в тому, що основна одиниця морфологічного рівня -- морфема --використовується для творення одиниць лексико-семантичного рівня -- слів (лексем). Однак не можна не помітити зв'язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв'язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово. Останнім часом нерідко стверджують, що словотвір -- окремий самостійний рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. Отже, словотвір -- це не якийсь особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.

Термін словотвір вживається у двох значеннях:

1) утворення слів, що називаються похідними і складними, на базі однокореневих слів, якими вони мотивовані, тобто виводяться з них за значенням і за формою,за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з однієї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;

2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів. Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології. Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.

Діахронічний словотвір -- словотвір, який вивчає шляхи виникнення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

Синхронічний словотвір -- словотвір, який вивчає систему словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами. До основних теоретичних понять словотвору належать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.

53. Морфологічний рівень мови. Морфологія. Проблема частин мови

Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний (одиниця -- фонема), морфологічний (одиниця -- морфема), лексичний (одиниця -- лексема) та синтаксичний (одиниця -- речення). Названі рівні мають ієрархічні відношення: одиниці кожного попереднього рівня є будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня. Такий погляд на рівні мовної структури уперше сформульований французьким мовознавцем Емілем Бенвеністом, проте багатьма вченими заперечується на тій підставі, що фонеми не є носіями значення, а всі інші одиниці мають свою семантику, тобто фонеми складають план вираження і не є знаками, а морфеми, лексеми та речення є одиницями плану змісту і мають знакову природу.

Морфоломгія (від грецького мпсцз morphe -- форма, лпгЯб logia -- слово, вчення) -- розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Морфологія як розділ описової граматики почала формуватися у надрах античної мовознавчої традиції. Було сформульовано основи традиційні класифікації частин мови і граматичних категорій. В епоху Відродження з'являється система понять, що стосуються структури слова (корінь, афікс, суфікс). Термін «морфологія» пов'язують з іменем Й. В. Гете, який називав ним розділ біології про форми живих організмів. У лінгвістичному значенні його вперше ввів Август Шлейхер.

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань: визначення приницпів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми; з'ясування частини семантики слова як морфологічної (граматичне значення); обґрунтування переліку морфологічних категорій та їх природи; опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями.

У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять парадигми відмінюваних частин мови (іменників, прикметників, займенників, числівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змінних, так і незмінних.

Кожна відмінювана частина мови має свої характерні парадигматичні мікросистеми, які створюють систему парадигм даної частини мови. Отже, існують окремі системи парадигм іменників, прикметників, займенників, числівників та дієслів, що в своїй сукупності складають загальну морфологічну парадигматичну систему мови.

На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні класи слів, що звуться частинами мови.

Проблема поділу слів на частини мови має свою довговікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних і граматичних (морфолого-синтаксичних) та словотворчих ознак.

54. Граматичні форми слів. Парадигма слова. Граматичні категорії. Граматичне значення слів

граматична форма слова -- це засіб вираження граматичного значення, показник граматичних значень. Найчастіше виражає одне граматичне значення або й кілька якась одна морфема, наприклад: закінчення -и в іменника. Це може бути і родовий відмінок однини (дороги), і називний множини (батьки, дороги), а закінчення -і виражає і родовий однини (землі), й давальний та місцевий однини, називний та знахідний множини (землі), тобто є омонімічним для кількох відмінків. Проте не можна ототожнювати граматичну форму з морфемою -- вона визначається з усього слова взагалі. Зіставляючи з рядом форм слів цього ж граматичного значення, можна простежити такі показники граматичних значень: закінчення -у (пиш-у, нес-у, вож-у) у дієслів першої особи однини, поряд із -еш, -иш, -їш у другій особі однини дієслів теперішнього часу однини; -у, -емо (пиш-у -- пиш-емо) у першій особі однини і множини, а флексії -а, -у, -иму у дієсловах несл-а, нес-у, нест-иму виявляють граматичні значення минулого, теперішнього і майбутнього часу дієслів і т. д.

Граматичними формами можуть бути афікси -- суфікси й префікси: розоряти -- розорити, дати -- давати, ступати -- ступнути, казати -- сказати, нагородити -- нагороджувати, співати -- заспівати.

Показником граматичного значення може виступати наголос (голови -- голови, пізнаю -- пізнаю, вибігати -- вибігати). Наголос диференціює слова з різними граматичними значеннями, бо за написанням вони однакові.

Засобом вираження граматичного значення іноді виступають різні службов і слова, найчастіше прийменники, частки: через ліс, на руці, без долі, пішов би, пішла б, пішло б, пішли б. Вони ніби уточнюють те, що виражене закінченням, особливо в тому випадку, коли закінчення кількох відмінків омонімічні (у пісні, при підтримці).

Зрідка використовуються суплетивні форми (форми одного й того ж слова, які утворюються від різних коренів чи основ: брати -- взяти, я -- ми, поганий -- гірший, гарний -- кращий). Допоміжне значення мають такі засоби граматичних значень, як порядок слів у реченні (Сміх викликає гнів), чергування звуків (перемога -- перемозі, заготовити -- заготовляти). Інколи граматичне значення встановлюється в контексті (Голова зборів сказала). Якщо ми зіставимо кілька слів між собою в одному якомусь відношенні, то виявимо, що граматичне значення має ще кілька однорідних значень (однина -- множина, чоловічий -- жіночий -- середній рід, доконаний -- недоконаний вид та інші), на що вказують граматичні форми слів, однотипні для багатьох із них. Однотипність вияву предметів і явищ у граматиці передається ще більш узагальнено, ніж у лексиці. І хоч граматичне значення тісно поєднується з лексичним, однак у нього інша роль -- надавати думці мовного оформлення.

Парадигма (від греч.(грецький) parбdeigma -- приклад, зразок), система форм одного слова, що відображає видозміни слова по властивих йому граматичних категоріях, наприклад по роду, числу і відмінку для іменників, особі, часу, вигляду і інше для дієслів; схема зміни слова по граматичних категоріях; зразок типа відміни або відмінювання. Оскільки П. характеризується лексичною тотожністю основи, її незрідка змальовують у вигляді таблиці закінчень, службовців зразком для словозміни або формоутворення даної частини мови. У описі П. передбачається: число членів об'єднання (П.-- закритий ряд форм), порядок їх розташування, закінчення кожного члена П. і можливі морфонологичеськие перетворення основи і (або) закінчень. Незрідка термін «П.» поширюють на будь-які обмежені системи вторинних утворень з єдиною підставою; відповідно їх характеру розрізняють П. морфологічні, лексичні, словотворчі і т.п. Поняття синтаксичною П. служить зазвичай для позначення системи форм пропозиції (порівняєте «син вчиться», «син вчився» і т.д.). П. діляться на приватних, або малі, такі, що складаються з певним чином організованих груп форм, і повні, або великі, такі, що є сумою приватних П. В російській мові, наприклад, повна П. прикметників включає три П. однини, одну -- множини, одну П. коротких форм і форми мір порівняння.

граматичні категорії -- це найбільш узагальнені поняття, які об'єднують однорідні граматичні значення, виражені різними мовними засобами. Так, однина і множина становлять категорію числа, недоконаний і доконаний вид -- категорію виду, дійсний, умовний і наказовий способи -- категорію способу і т. д.

Граматичні категорії своїм обсягом не однакові. Категорія числа охоплює багато частин мови (іменник, прикметник, займенник, дієслово), так само й роду, а категорії часу, способу властиві тільки дієсловам, що пояснюється самим виявом предметів і явищ. Роль їхня також різна. Є граматичні категорії морфологічні (числа, роду, відмінка, часу, стану, способу, виду, особи) і синтаксичні.

граматичним значенням називається таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Наприклад, кількісну характеристику між предметами і явищами відображеної дійсності виявляємо в однині і множині граматичної категорії числа, якісна -- виражається чоловічим, жіночим та середнім родом у граматичній категорії роду, однотипні відношення до інших предметів та явищ знаходять вираження в граматичних значеннях відмінка. Напр.: Заспівали пісню -- у дієслові заспівали закінчення -и та формотворчий суфікс -л- виявляють граматичні значення множини, минулого часу, дійсного способу, а префікс за- вказує на доконаний вид. У слові пісню закінчення -ю виражає знахідний відмінок однини іменника жіночого роду. Граматичні значення таких категорій, як стан, перехідність / неперехідність тощо, у дієслова визначаються за допомогою семантичних засобів.

Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять собою єдність своїх складників. Так утворюється граматична категорія -- одне з найабстрактніших понять. Граматична категорія своїх показників не має, вона виявляється через граматичні значення, засобами вираження яких є граматичні форми.

семантичний мовознавство лінгвістичний речення

55. Синтаксична система мови. Предикативність і модальність. Синтаксична і семантична структура речення, співвідношення між ними. Актуалльнне членування речення

Предикативність -- комплексна синтаксична категорія, що виражає співвідне-| сеність повідомлення з дійсністю і формує речення як комунікативну одиницю. Реалізується вона в категоріях модальності і синтаксичного часу, які нерозривно пов'язані, тобто комплексність предикативності виявляється в єдності цих двох синтаксичних категорій. Предикативність як граматична категорія охоплює ті особливості речення, що репрезентують повідомлюване як реально здійснюване в теперішньому, минулому чи майбутньому часі або як ірреальне, тобто можливе, бажане | тощо. Такі граматичні значення об'єднуються спільним значенням стосунку повідомлюваного до дійсності. Це спільне значення називають модальністю, Значення модальності нерозривно пов'язане зі значенням часу. Ці категорії мають спеціальні мовні засоби для свого вираження: форми способу і часу, спеціальні частки тощо. Якщо реченням з реальною модальністю властива часова визначеність, чітко встановлений часовий план (теперішній, минулий, майбутній час), то реченням з ірреальною модальністю властива часова невизначеність, однак часовий план таких.

С и н т а к с и с як розділ граматики речень уточнюється в контексті. Таким чином, синтаксичний час може відповідати і не відповідати морфологічному; поняття синтаксичного часу ширше. Оскільки в українській мові широко використовуються не лише дієслівні, а й бездієслівні речення, то дієслово не є єдиним виразником синтаксичного часу і способу. Порівняйте: Син щасливий -- Син був щасливий -- Син буде щасливий (реальний час); Син був би щасливий -- Хай би син був щасливий! -- Хай син буде щасливий! Значення часу та реальності /ірреальності є об'єктивно-модальними значеннями, тобто об `єктивною модальністю, наприклад: Брат працює; Брат працював; Брат працюватиме; Хай би брат працював; Хай брат працює. Водночас, крім загального значення модальності як відношення повідомлюваного до дійсності, речення може мати і значення ставлення мовця до повідомлюваного (використання модальних слів, модальних часток тощо). Таку модальність називають суб'єктивною, наприклад: Сестра, мабуть, приїде; Сестра, очевидно, приїде; Сестра, здасться, приїде.

Мельничук виділяє сім модальних значень, які різняться синтаксичними засобами: розповідності, бажальності, умовності, питальності, спонукальності, гіпотетичності, переповідності.

1. Розповідна модальність. Відповідає поняттю реальної модальності і є нейтральним типом. Реалізується в розповідних реченнях, і її нейтральність виявляється в тому, що загальний зміст висловлення стосовно явищ дійсності сприймається реальним, не ускладненим будь-якими умовами щодо можливості або неможливості конкретної дії. Це значення виражається дієсловами-присудками дійсного способу, проте дійсний спосіб використовується і в інших типах модальних значень. Модальне значення розповідності властиве всім структурним типам речень, наприклад: Осінь уже торкнулась лісу (М. Стельмах); На Лисій горі догоряє багаття нічне, і листя осіннє на Лисій горі догоряє (В. Стус).

2. Бажальна модальність. Виражає бажання мовця стосовно здійснення висловлюваного. Синтаксичними засобами вираження бажальної модальності в сучасній українській мові є частки б, би, аби; щоб, бодай, нехай, хай, хоча б, хоч би, якби, коли б разом з умовним чи дійсним способом дієслова-присудка. В усному мовленні це значення виражається і відповідною інтонацією, наприклад: Коли б не було дощів (М. Коцюбинський); Хоч би швидше тії шістнадцять літ кінчились (Леся Українка); Нехай соловей його духа прокинеться з піснею знов (А. Кримський).

3. Умовна модальність. Виявляється в тому, що відсутня на даний час відповідність речення дійсності може стати реальною за певної умови. Найчастіше це значення виражається складнопідрядними реченнями з підрядними частинами умови з дієсловом-присудком, вираженим умовним способом, наприклад: Коли б же я був соловейком, до тебе тоді б прилітав (Леся Українка); Коли б я була мала, то читала б казку про підступного брата Березня й про довірливого Квітня (Н. Бічуя).

4. Питальна модальність. Полягає у вимозі підтвердження чи заперечення реальності основного змісту речення або ж уточнення його окремих компонентів. Модальне значення питальності виражається питальними словами (займенниками, прислівниками), питальними частками, питальною інтонацією, наприклад: Це могили наших героїв, товаришів наших? (О. Довженко); Ви поезія, вірші? Чи тільки слова? (Л. Костенко); Де ти бродиш, моя доле? (С. Писаревський).

Синтаксис як розділ граматики

5, Спонукальна модальність. Це вимога забезпечення відповідності того, про щ0 повідомляється, дійсності. Основним синтаксичним засобом вираження спону, кальної модальності є наказовий спосіб дієслів-присудків. Головним членом у спонукальних реченнях часто є інфінітив, форми дійсного способу з частками ля#, меод; та умовного способу, наприклад: Глянь, Богдане, квітка в `яне, дай-но січі, дай-но грому! (А. Малишко); Весно, сонця в ріки вилий, в небі спалахни грозою (М. Руденко)- Ахм необхідно зараз працювати (В. Кучер).

6. Гіпотетична модальність. Передається членами речення, вставними словами модальними частками, наприклад: Все-таки якраз тут, може, збіг не тільки просторовий. Тут, може, є печальний парафраз, -- приміром, так: мементо астероїд! (Л. Костенко); Чи не краще вийти назустріч? (М. Коцюбинський).

7. Переповідна модальність. Це не безпосереднє виявлення думки мовця, а непряме передавання висловлення інших осіб. Засобами оформлення переповідної модальності є частки ніби, нібито, начебто, буцім, буцімто, мов, мовби, немов, немовби, мовляв, наприклад: У нього, мовляв, теж план є (Панас Мирний); На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється (Марко Вовчок).

56. Семасіологічний рівень мовної структури. Становлення семантики як самостійного розділу мовознав. Основні напрями лінгвістичної семантики

СЕМАНТИКА (франц. semantigue -- наука про зміст, від грец. -- який має значення, означає) -- 1) план змісту в мові, що складається із значень мовних одиниць різних рівнів (морфем, слів, грамататичних форм слів, стійких лексичних і фразеологічних сло восполучень, синтаксичних словосполучень і конс трукцій, речень та ширших елементів тексту) і категорій; 2) значення мовної одиниці; 3) роз діл мовознавства, що вивчає план змісту в мові, значення мовних одиниць; семасіологія; 4) у семіотиці - один з основних аспектів знака (від ношення знака до позначуваного об'єкта - на відміну від синтактики і прагматики) і, відповідно, один з основних розділів семіотики як науки. Термін запровадив наприкінці 19 ст. французький учений М. Бреаль. За рівнем мови розрізняють лексичну, фразеологічну, граматичну (морфемну, морфологічну, синтаксичну семантику і семантику тексту), словотвірну семантику. На фонетичному рівні, який не має плану змісту, деяку подобу семантики можна вбачати в явищі звукового символізму. Опрацювання проблем значення мовних одиниць розпочалося ще з античних часів, але відбу валося протягом тривалого часу в рамках лексикографії (з практичних потреб пояснення окремих слів та перекладу), філософії, логіки, а з 19 ст. і психології (природа слова як назви, зв'язок мови, мислення і дійсності), граматики (ви ділення лексико-граматичних категорій слів та їхніх синтаксичних функцій), риторики (синонімія, анто німія та ін. групування слів, переносне значення сло ва, його тип і шляхи розвитку, тропи і фігури мови). З розвитком порівняльно-історичного мовознавс тва стають на наукову основу етимологічного досліджен ня. З формуванням у надрах компаративісти ки в 30-60-х рр. 19 ст. в працях В. Гумбольдта, Г. Штейнталя психологічного напряму розпочинається становлення семантики як окремого мовознавчого розділу: з роз межуванням логічних і власне мовних категорій, з увагою до мови як форми вираження «духу народу» та її впливу на людську свідомість, до внутрішньої форми слова і внутрішнього плану мови в цілому, з розумінням мови як динам. і змінно го явища. У вітчизняному мовознавстві 2-ї пол. 19 ст. ці ідеї, а також теорія лексичного значення, концепція слова як знаряддя естетичної, та магічної функцій мови, природа та історичний розвиток граматичних значень і категорій, особливо дієслівних та іменних, первинність одиниць синтаксису що до одиниць морфології найповніше втілилися в працях О. Потебні. Остаточно семантика як окремий розділ мовознавства сформувалася в ост. чверті 19 ст. (Г. Пауль у Німеччині, М. Бреаль у Франції, М. Покровський у Росії та ін.). Спо чатку це була лексична семантика, зорієнтована в загальних рам ках молодограматизму на аспект семантичного роз витку слів. Основна увага приділялася причинам і типам зміни значення слів і встановленню на цій основі «семантичних законів» (за аналогією до «звукових законів»). Наприкінці 19 - в 1-й третині 20 ст. формується розуміння слова як частини певної лексико-семантичної системи -- «поля» (М. Покровський, нім. дослідники). Проте системно-структурний підхід до мовних явищ, який став застосовуватися з 2-ї чверті 20 ст. при дослідженні фонології і граматики, не відразу поширився на лексичну семантику. У 20--50-х рр. у галузі лексичної семантики найбільш плідно розвивалися теорія «поняттєвих» та «се мантичних» полів (Й. Трір, Л. Вайсгербер, Г. Іпсен, В. Порциг та ін., переважно в Німеччині), теорія ідеографічного опису («семантичне картогра фування») лексики (Ф. Дорнзайф, К.-Д. Бак, X. Касарес). З 50-х рр. на матеріалі кількох замкнених і виразно структурованих лексичних груп з невеликою кількіс тю компонентів розвивається метод компонен тного аналізу, який став одним з мостів між цим і наступним етапами в розвитку семантики. До проблем і напрямів сучасної семантики належать: 1)у лексичній семантиці - слово як основна мовна одиниця, слово як знак, характер його мотивованості, природа лексичного значення та їх типологія, його структура (як набору сем), номінація, зміни значення, полісемія, лексико-семантична структура мови і різні типи семантичного групування лексичних одиниць, лексична сполучуваність і контекст, асоціативні норми слів певної мови; 2)у фразеологічній семантиці - природа фразеологічного значення, його типи за ступенем семантичної цілісності; 3)у граматичній семантиці - слово як граматична одиниця, граматичне значення і способи його вираження, співвідношення логічних і граматичних категорій, виражені та невиражені (приховані) граматичні категорії, групування лексики за частинами мови тощо.

Основні напрями лінгвістичної семантики.

Семантика як розділ лінгвістики відповідає на питання, яким чином людина, знаючи слова і граматичні правила якої-небудь природної мови, виявляється здатною передати з їх допомогою найрізноманітнішу інформацію про світ (у тому числі і про власний внутрішній світ), навіть якщо вона вперше стикається з таким завданням, і розуміє, яку інформацію про світ містить в собі будь-який звернений до неї вислів, навіть якщо він вперше чує його. На сьогоднішній день важко виділити конкретні напрямки лінгвістичної семантики, їх можна розглядати у розрізі двовимірності.

Представники більш молодого напряму в семантиці, який прийнято називати «сильною семантикою» (до нього можна віднести «формальну семантику» і інші різновиди теоретико-модельної семантики, наступні за формальною логікою в рішенні питання про характер відносин між мовою і світом), дали б позитивну відповідь на питання семантичної описовості. з погляду «сильної семантики» мета семантичного опису мови полягає в тому, щоб кожен мовний вираз отримав інтерпретацію в тій або іншій моделі світу, тобто щоб було встановлено, чи відповідає цьому виразу який-небудь елемент (або конфігурація елементів) моделі світу, і якщо відповідає, то який (яка). Тому проблеми відзиву (ставлення до світу) знаходяться в центрі уваги «сильної семантики». На відміну від цього більш традиційна «слабка семантика» при дослідженні відносин між мовою і світом обходиться без безпосереднього звернення до дійсного положення справ в цьому розрізі. Вона визнає предметом свого дослідження - значення мовного виразу.

57. Парадигматика і синтагматика в мові

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.

Парадигматичні відношення -- відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови. Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці -- між відмінковими формами слів. Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення -- відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.

Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів.

Ієрархічні відношення -- відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення. Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) -- фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношення об'єднують одиниці різних ступенів складності. 58. Мова як система. Мова як система систем. Мова як структура.

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому належить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в обґрунтуванні системного підходу до мови відіграли праці українського мовознавця О. О. Потебні.

Поняття системи мови базується на взаємозалежності її елементів. Системні відношення не є чимось зовнішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Нерідко відмінність системних відношень є єдиною основою розрізнення й самих елементів.

Положення про системний характер мови застосовується в сучасній лінгвістиці до мови. Необхідно розрізняти системоутворювальні і системонабуті властивості мовних одиниць.

Системоутворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входження в систему.

Системонабуті -- це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза системою.

Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку народу -- носія мови. Мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забувати, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українська мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до маловід критих, то лексико-семантична система є найбільш відкритою (щодня мова поповнюється новими словами, а також час від часу втрачає застарілі функціонально непридатні слова). З відкритістю пов'язана така властивість мовно системи, як динамічність, яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в мові є, а відношеннях (фонеми не можуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки в ієрархічні відношення (морфема складається з фонем, фонема входить у морфему, …). Отже, до одного рівня належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; одиниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення. Функція одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня. Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема -- одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня -- морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів. Усі рівні взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать морфонологічний, словотвірний, фразеологічний. Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Словотвірний рівень є проміжним між морфологічним і лексико-семантичним. Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Як і будь-яка класифікація, наведена тут класифікація рівнів мови є огрубленням реальних мовних фактів. У мові існують більш складні відношення між її підсистемами. Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, структуру мови можна схематично зобразити так: фонетичний рівень -морфемний - лексико-семантичний -морфологічний - синтаксичний рівні.

Мова -- це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

59. Мова як знакова система. Природа мовного знака. Типи мовних та немовних знаків. Властивості мовних знаків. Семіотика

Семіотика -- це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857--1913) спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав «семіологією». Семіотика на сучасному етапі її розвитку -- це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

Основним поняттям семіотики є знак. Знак -- матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, нази вається денотатом або референтом); 3) непов'яза ність із позначуваним природним (причиновим) зв'яз ком; 4) інформативність (здатність нести якусь інфор мацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід ро зуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза системою знак неможливий.

З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові, вокально-інструмен тальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркаптану як застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш теоретично, ніж практично

Позамовні знаки:

Знаки індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) -- знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак дощу.

Знаки-копїі -- відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

Знаки-сигнали -- знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо.

Знаки-символи -- знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами.

Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об'єктивізації думки. Мовний знак -- це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків. З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крамниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен ня. На його думку, вони не заперечують основної те зи про умовність, довільність мовного знака. Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім десят, перекотиполе, та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна ка, слід, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим». Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю; б) один експонент (позначувальне) може мати де кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне -- декілька і декілька -- одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму); в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню ватися при незмінності плану змісту (бъчела --> бджо ла) і навпаки (міщанин «житель міста» --> «назва соці ального стану людей» --* «людина з обмеженими інте ресами і вузьким кругозором; обиватель»). Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака, суть якого по лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати. Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що: 1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви никають за домовленістю) і статичними. Знаки нерідко зміню ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов них знаків.