Загальне мовознавство

Упорядкування латинської граматичної термінології належить також Квінту Реммію Палемону.

Римські філологи розгортали на латинському мовному матеріалі, створюючи водночас й латинську граматичну термінологію. Поділ слів на чотири частини мови за ознакою відмінюваності чи невідмінюваності їх, за наявністю чи відсутністю флексії належить, імовірно, Марку Теренцію Варронові.

Квінт Реммій Палемон, усуваючи із складу восьми частин мови артикль, уперше вводить новий розряд слів -- вигуки. Римляни відкривають новий відмінок -- аблатив, поділяють числівники на кількісні й порядкові. Прісціан, грунтуючись на працях Аполлонія Діскола та Діонісія Фракійця, вводить у латинську граматику п'ять нових видів прислівників, які означають поступовість, відокремлення, найвищий ступінь якості, зменшування, обурення і не фіксуються ні в грецькому, ні в римському вченні про прислівники.

На відміну від давньогрецьких риторик, риторики римські щільніше поєднували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, з питаннями фонетичних, граматичних і лексичних норм латинської мови, її чистоти, ясності, вишуканості.

17. Арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII--XII ст.). Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану і боротьба проти засмічення літературної мови. Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягненнями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфійську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсько-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі -- «книга») басрійського граматиста Сібавейхі (прибл. 753 -- 796 рр.)- Це повна граматика класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні процеси, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти. Арабські мовознавці розрізняли звук і букву,виявляли факти невідповідності між звучанням і написанням.

Вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфічне для семіто-хамітських мов явище -- внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апарат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоретичні питання, зокрема проблему походження мови.Однак найбільших успіхів досягли араби в лексикографії. Вони уклали чимало багатотомних словників, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181--1252) і стотомний (за іншими джерелами, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329--1414) «Камус», що в перекладі означає «океан».

Арабська лінгвістична традиція вплинула на середньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073--1074 рр.,опублікована у Стамбулі в 1912--1915 рр.), що є своєрідною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип дослідження. За оцінкою російського мовознавця В. А. Звегінцева (1910--1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводиться численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен».

18. Мовознавство епохи Середньовіччя

В середні віки канонічні тексти виходять за межі державних створень,прагнуть розширити територію їх застосування. При цьому мова канонічних текстів вважалася правильною, неканонічних - неправильною. З іншого боку, для більш ефективного проникнення в нові сууспільства релігіозного і культурного вчення до суспільно-мовної практики залучають “неправильні” мови.Канонічні тексти складають ідеологічний фундамент суспільства і стають основою всій системи знань і змісту навчання.

Головна мета мовознавства полягає в таких умовах в узгодженні нового письмового тексту з старим письмовим текстом у межах кожної “правильної” мови, усунення розбіжностей, які виникають в різних школах писців.Результатом цього процесу виступає канонизація античної граматики, а також поетики, риторики, логіки, оскільки останні були невід'ємною частиною мистецтва теологічного спору. Інше завдання мовознавства обумовлювалось природним розвитком писемності “неправильних” мов, у зв'язку з перекладом на них канонічних текстів. Переклад канонічних текстів на “неправильні” мови вимагав створення, впорядкування і нормалізації писемності, граматичного опису цих мов згідно з античними граматичними традиціями. І хоча цей процес повільний і неравномірний у різних регіонах, починається він в раннім Середньовіччі. Наприклад, в V ст. Канонічні тексти “опановує” вірменська мова, в VII-IX ст. -ірландська, давньоанглійська, давньоверхньонімецька, в IX ст. -старослов'янська. Таким чином виникають іноді нові канонічні мови. Наприклад, під час перенесення християнського канону на грунт слов'янської мови, головним чином як переклад з грецької, виникла канонічна церковнослов'янська мова.

Мовознавству середніх віков притаманна норма-лізаторська діяльність у сфері відповідних канонічних мов, застосування граматичних принципів античності до описання систем нових мов, широкі лексикологічні дослідження, пов'язані з тлумаченням канонічних текстів, розвиток античних традицій в області теорії мови, зокрема теорії найменування.

Граматики Доната і Присціана використовувались як основні посібники для вивчення латинської мови в школі, як засіб розуміння, інтерпритування і відтворення в суспільно-мовній практиці канонічної латинської мови. В додаток до них створюються глосари, або словники, призначені для кращого розуміння канонічних текстів. Глосари являли собою перефразування чи переклад слів і виразів з “правильної” мови канонічного тексту на“неправильну” мову.

Виникнення логістичного напрямку - логістичної граматики - в мовознавстві середньовіччя датується XI - XII ст.. Логістична граматика була тісно пов'язана з проблемою універсалій, яку розглядали у середньовіччі як проблему всановлення семантики універсальних термінів, позначаючи людину і його властивості. Логіко-філософський підхід знайшов своє яскраве втілення в XIII - XV ст. в працях Раймонда Лулія (1235-1315) і Петра Гелійського. Обидва автори, відштовхуючись від явищ латинської мови, намагалися отримати мовну схему, в яку змогли би уміститься факти буд-якої мови; латинська мова в цьому випадку виступала як певний еталон логіко-граматичної злагодженості.

Таким чином мовознавство середньовічної Європи базується на античній греко-римській теорії мови, перш за все граматичному каноні двух мов - латинської та грецької, остання використовується менш інтенсивно, більш обмежено, лише в православному світі. Поділ мов на “правильні” і “неправильні”, їх співіснування призводить до того, що “неправильні” мови починають брати на себе функції “правильних” мов. Звідси відбуваються осмислення великої кількості мов, спроби розкрити притаманну всім мовам едність.

19. Мовознавство Відродження

- представники мовознавства (Данте Аліг'єрі, П.Рамус, Й.Скалігер),

- граматика Пор-Рояля,

- теорії походження мови,

- філософія мови у роботах Ф.Бекона,, Р.Декарта, Д.Локка, М.Ломоносова.

Епоха Відродження ( в Італії XIV - XVI ст, в інших країнах Європи XV-XVI ст.) характеризується відродженням гуманізму, зверненням до культурної спадщини античності, розквітом мистецтва, літератури, оживленням в науці. В сфері мовознавства в епоху Ренесанса переглядається антична і середньовічна спадщина.

У XVII ст. почалися пошуки універсальних властивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», що вимагало виявлення властивостей реальних мов.

Значні заслуги у виданні і філологічному коментуванні античних літературних пам'ятників французьких гуманістів Юлія Скалігера і його сина Йосифа Скалігера, Роберта Стефануса і його сина Генріха Стефануса. Текстологічна робота над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють відродженню класичної філології. Ю.Скалігер обгрунтував закон про три єдності.

Данте Аліг'єрі вперше ставить питання про народну і літературну мови.В трактаті “Про народну мову” він захищає нову літературну мову, бо вона природна. П.Рамус пише як граматики грецької і латинської мов, а й французьку граматику (1562). Його учень Я.Аарус (1538--1586) створює перший фонетичний опис французької мови.

Мовознавство XVII ст. розвивалось двома шляхами -- дедуктивним (створення універсальної граматики) та індуктивним (спроба виявити спільні властивості наявних мов).

Найвідомішим зразком індуктивного й дедуктивного підходів була граматика Пор-Рояля 1660 р. фр. Антуана Арно і граматиста й логіка Клода Лансло. Це перша спроба науково осмислити структуру й функціонування мови, показати єдність усіх мов. Мова тут розглядається як знакова система, необмежена кількість знаків якої породжується з обмеженої кількості елементів -- звукотипів (за сучасною термінологією, фонем).

Теорії походження мови:

- релігійні гіпотези

Згідно з ними мова була створена Богом, богами чи божественними мудрецями.

- перші досліди та колонаукові гіпотези.

Є згадка про перший в історії лінгвістичний експеримент, за яким пішли й інші, не завжди жорстокі, хоча іноді й несправедливі. Як, наприклад, досвід римського вчителя риторики Квінтіліана (I століття н.е.), який заявляв: «по зробленому досвіду виховувати дітей у пустелях німими годувальницями доведено, що діти ці, хоча вимовляли деякі слова, але говорити складно не могли». Пізніше цей експеримент повторювали в XIII столітті німецький імператор Фрідріх II (діти померли), а в XVI столітті Джеймс IV Шотландський (діти заговорили давньоєврейською - очевидно чистота досвіду не була дотримана) і хан Джелаладдін Акбар, володар імперії Моголів в Індії (діти заговорили жестами).

- античні гіпотези

За поглядами на походження мови давньогрецькі філософи розділилися на дві наукові школи: прихильників «фюсей» та прихильників «тесей». Перші дотримувались думки про природне походження назв предметів. Їхні опоненти говорили, що назви були встановлені за угодою, домовленістю між людьми.

Стоїків теж вважали, що імена виникли від природи, але якщо одні з перших слів були звуконаслідувальними, то інші звучали так, як вони впливають на почуття.

- гіпотези Нового Часу

Гіпотеза стоїків була відроджена вономатопоетичниій (звуконаслідувальній) теорії німецького філософа Готфріда Лейбніца. Він стверджував, що мова виникла з наслідування звуків природи, і розділяв звуки на сильні, галасливі (напр, звук «р») і м'які, тихі (напр., звук «л»).

Згодом була вигукова гіпотеза: емоційні вигуки від радості, страху, болю й т.д. призвели до створення мови. Іронічна назва цієї гіпотези - «теорія «тьфу-тьфу» (Шарль де Бросс).

Етьєн Бонно де Кондільяк фр. філософ, вважав, що мова виникла із потреби взаємодопомоги людей.

Ж.Ж Руссо вважав, що перші жести були продиктовані потребами, а перші звуки голосу - пристрастями. Не голод, не спрага, а любов, ненависть, жалість і гнів вивергнули у них перші звуки.

Ч. Дарвін вважав, що звуконаслідувальна і вигукова теорії - це два основних джерела походження мови.

А.Шлейхер під впливом дарвінізму висунув біологічну гіпотезу, згідно з якою мова - природний організм, який виникає мимовільно, має певний термін життя і вмирає як організм.

Гіпотеза суспільного (соціального) договору гласить: люди домовилися про позначення предметів словами (Т.Гоббс).

Жестова гіпотеза пов'язана з іншими гіпотезами (вигукова, соціального договору) і підтримувалась Етьєном Кондільяком, Жаном Жаком Руссо і В.Вундтом.

Трудові гіпотези включають колективістськугіпотезу Людвіга Нуаре (теорія трудових вигуків), відповідно до якої мова з'явилася в ході колективної роботи з ритмічних трудових вигуків, та трудова гіпотеза Енгельса: праця створила людину, а одночасно з цим винила і мова.

В.Гумбольдт запропонував гіпотезу спонтанного стрибка: мова виникла стрибком, одразу ж із багатим словником і мовною системою, її неможливо було б придумати, якби її тип не був уже закладений в людському розумі.

У філософії мови простежувалися три концепції: емпірична Ф. Бекона, раціоналістська Р. Декарта, науково-філософська Г.-В. Лейбніца.

Френсіс Бекон за основу своєї концепції філософської граматики взяв принципи індуктивного (емпіричного) методу пізнання. Він висунув ідею створення порівняльної граматики всіх мов, у якій були б відображені достоїнства й недоліки кожної з них. Шляхом домовленості можна було б створити спільну, єдину для всього людства мову, яка б увібрала в себе переваги всіх мов.

Рене Декарт запропонував ідею створення т. зв. філософ-ської мови. Вона мала ввібрати таку сукупність понять, яка б дала змогу їй у результаті формальних операцій за певним алгоритмом виводити нові знання.



20. Походження письма у слов'ян. Писемна культура і мови Київської Русі

До нашого часу збереглося дві слов'янські азбуки -- глаголиця та кирилиця.

Накреслення літер кирилиці, вірогідно, взяте з візантійського уставу VI--VIII ст. Цю думку висловив рос. вчений І. І. Срезневський. Кирилиця поступово виникла з грецького уставу, літерами якого слов'яни користувалися для свого письма, згідно з повідомленням Храбра, а глаголицю винайшов Кирило. У наш час цю гіпотезу поглибив та доповнив новими матеріалами болгарський учений Є. Георгієв. На початку X ст. у м. Преславі за болгарського царя Симеона (893-- 927) офіційним стало протокирилівське письмо; вдосконалене, воно здобуло назву «кирилиці». До кирилиці увійшла більшість невідомих грецькій писемності літер(19 з 43), які були введені до кирилиці для точнішої передачі фонетичних особливостей слов'янської мови.

Виникнення писемності у східних слов'ян пов'язане з їх політичним та соціально-економічним розвитком у IX ст. Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у «Повісті временних літ».

Існування писемності на Русі до 988 р. засвідчується й археологічними знахідками. Під час розкопок гнездовських курганів поблизу Смоленська було виявлено корчагу другої чверті X ст. -- велику керамічну посудину для зберігання рідких або сипучих речовин з написом: «Гороухща» або «Гароушна».

Загадкову знахідку було виявлено у Софійському соборі в Києві. Графіто, видряпане на стіні, нагадує азбуку, що складається з 23 грецьких та чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов'янських літер.

Наведені пам'ятки свідчать також, що на Русі у IX--X ст. письмо було не глаголичним, а подібним за графікою до кирилівського.

Із впровадженням християнства на Русі в 988 р. разом з писцями та богослужебними книгами з Болгарії прийшло досконале слов'янське письмо -- кирилиця, якою написані книжкові пам'ятки XI ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 pp. та ін.

Написи на пряслицях -- це частіше за все позначення власника речі: «Потворин пряслень», «Княжо єсть», «Молодило», «Невесточ», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Написи на корчагах робилися для визначення вмісту цих великих посудин, наприклад «Ярополче вино», «Гороухща»; але іноді на них трапляються імена або побажання майстрів, що їх виготовляли.

Визначними пам'ятками писемності є знайдені у Новгороді та деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це здебільшого переписка городян про різні господарські справи. Ці грамоти -- яскраве свідчення того, що писемність відігравала важливу роль в економічному й культурному житті середньовічного феодального міста та його околиць.

Важливе значення має також дослідження давньоруських написів (XI--XIV ст.), зроблених відвідувачами на стінах стародавніх архітектурних будов, зокрема Софійського собору у Києві.

Високого рівня давньоруська писемність досягла у книжковій справі. За Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі було засновано спеціальну майстерню з книгосховищем, де переписували книжки та робили переклади з грецьких оригіналів. Однією з найдавніших книжкових пам'яток є Остромирове євангеліє 1056--1057 pp. У XI ст. з'явилися книги для світського читання з текстами повчального характеру, т. зв. Ізборники.

Значно більше збереглося писемних книжних пам'яток XII ст. (Мстиславове євангеліє (близько 1115 p.).).

Богослужебні книжки не належали до оригінальної давньоруської літератури, оскільки вони переписувалися з болгарських рукописів, але високий рівень їх виконання, художні якості заставок та мініатюр вказують на давні сталі традиції у справі переписування та оздоблення книжок на Русі.

Швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньо-руського населення. У XI -- першій половині XIII ст. писем-ність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі.

Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Новгород, Ростов, Рязань, Псков, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський та ін.

21. Лінгвістичні знання в Україні, Білорусії, Росії у після київський період ( до 17 ст.)

У 16 -- 17 ст. в Україні з'явився ряд праць з граматики і лексикографії. У друкарні І. Федорова були надр. його Буквар (1574), праці «граматыка словеньска эазыка» (1586), «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго эазыка...» (1591), «Грамматіка словенска» та «Лексис...» (останні дві -- Лаврентія Зизанія, 1596). У цих працях було покладено початок укр. грамат. термінології.

Найвищим досягненням укр. мовознавства згаданого періоду є «Грамматїки словенскиА правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) і «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627). Предметом вивчення була насамперед «словенороська», тобто старослов'янська в своїй основі мова. Приділялась увага й староукр. літ. мові (перекладна частина «Лексікону...» Памва Беринди; рукописна «Грамматыка словенская» Івана Ужевича, 1643, 1645, лат. мовою; «Синоніма славеноросская» 17 ст., та ін.). Працями Мелетія Смотрицького і Памва Беринди послуговувались також у Білорусії і Росії. Вагомим здобутком укр. лексикографії стали праці Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського, які жили в Москві. Тут Єпіфаній Славинецький створив «Філологический лексиконъ» (зведення пояснень термінів Святого Письма) та словник «Книга лЂксиконъ греко-славенолатинскій». Йому ж належать словники латино-слов'янський та слов'яно-латинський, що багато разів переписувалися. Один із списків слов'яно-латинського словника доопрацював у 1650 Арсеній Корецький-Сатановський. Кін. 17 -- 18 ст., коли Україна цілковито підпала під владу Моск. держави, не були сприятливі для укр. філології, як і для укр. науки та культури в цілому.

22. Мовознавство Росії, України, Білорусії 17-18 ст

1720 цар. указом заборонено друкувати конфесійні книжки мовою, яка б відрізнялася від прийнятої у Росії. На зх. землях України, що були поза межами Рос. імперії, продовжувалися традиції Мелетія Смотрицького. У 1788 на Закарпатті з'явилася граматика А. Коцака, на поч. 19 ст. у Зх. Україні -- «Грамматика языка славено-руского» І. Могильницького (опубл. 1910), «Grammatica Slavo-Ruthena» («Граматика слов'яно-українська») М. Лучкая (1830, з додатком зразків закарп. говірок укр. мови) та ін. Першу граматику укр. народнорозм. мови -- «Грамматику малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського -- видано 1818. Фонет. й грамат. особливості укр. мови подано тут у порівнянні з російською; до граматики додано «Краткий малороссийский словарь». Помітним внеском у дослідження історії укр. мови, ін. східнослов'ян. мов були праці М. Максимовича, І. Срезневського, П. Лавровського, які відстоювали самобутність укр. мови.

23. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства (Ф.Бопп, Р.Раск, Я.Грімм, О.Востоков)

Основоположниками порівняльно-історичного мово-знавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска і рос. О. Востокова. У 1816 р. опубліковано працю Ф. Боппа «Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. Його заслуга - уперше розробив загальну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висновку про систему їх відповідників у різних мовах. Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан.

У 1818 р. вийшла праця дат. мо-ця Р. Раска «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови», де доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-слов'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для позначення найнеобхідніших понять.

У 1819 р. з'явився пер. том (із чотирьох) «Німецької граматики» Я. Грімма. Це перша порівняльно-історична грамматика германських мов. У ній автор акцентує на історичному підході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку.Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив закон пересунення приголосних, за яким система зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь.

У 1820 р. рос. учений О.Востоков у «Розвідці про слов'янську мову» виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично перша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. її значення не тільки в конкретних висновках щодо слов'янських мов, а й у визначенні методів історичного дослідження споріднених мов.



24. Порівняльно-історичний метод у слов'янському мовознавстві

О. X.Востоков -- один з основоположників вітчизняного слов'янознавства. У 1820 р. він видав славнозвісну працю «Расєуждение о славянском язьке, служащее введением к грамматике сего языка, оставленной по древнейшим оного письменным памятникам», в якій заклав основи порівняльно-історичного методу мовознавстві, подав нову класифікацію слов'янських мов з поділом на три групи, встановив основні періоди розвитку старослов'янської мови, визначив редакції (ізводи) старослов'янських пам'яток. Праця відіграла величезну роль в історії не лише російського, а й слов'янського мовознавства взагалі.

25. Порівняльно-історичний метод і генеалогічна класифікація мов

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає:

1)у встановленні спорідненості мов, їх спільного похо-дження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм;

2)у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку;

3)у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

Ще в 1538 р. французький учений Г. Постеллус у книзі "Про спорідненість мов" намагався довести походження всіх мов від давньоєврейської. Відтак у 1610 р. Ю.-Ц. Скалігер зробив першу класифікацію мов у праці "Думки про європейські мови". На основі дослідження слова Бог він виділив 11 груп мов: грецьку, латинську, тевтонську, слов'янську, албанську, ірландську, британську, татарську, угорську і баскську.

У 1666 р. хорват Ю. Крижанич опублікував "Граматичні дослідження про російську мову", де навів фонетичні відповідники між слов'янськими мовами і на цій основі зробив їх класифікацію.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї - (максимальні об'єднання споріднених мов), сім'ї -- на групи (гілки), групи -- на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю.

26. Дальший розвиток порівняльно-історичного методу у 20-90 рр. 19 ст

861р., коли вийшов останній том видання “Порівняльної граматики” Ф.Боппа, з'явився “Компендій порівняльної граматики індоєвропейських мов” Августа Шлейхера. Ця праця стала новим етапом в розвитку порівняльно-історичного мовознавства. Вперше в історії компаративістики була розроблена методика реконструкції і встановлено поняття вихідного мовного стану - прамови. Введене поняття прамови і методика його реконструкції дозволили відобразити порівняльну граматику індоєвропейських мов як ланцюжок безперервної еволюції вихідного стану до окремих індоєвропейських мов.

Починаючи з А.Шлейхера в мовознавстві виникла нова течія- так званий натуралістичний напрямок. У мові, на думку А.Шлейхера, є два моменти: значення, що знаходиться в корені, і відношення, яке міститься в словотворчих частках. Виходячи із взаємозв'язку цих моментів, він поділяє мови на три групи:

1) ізолююючі мови - мови, в яких є самі значення,отже, самі корені;

2)аглютинуючі мови - мови, в яких до елементів значення приєднуються елементи відношення;

3)флективні мови - мови, в яких елементи значення і елементи відношення утворююють єдність.

Ці три типи мов Шлейхер вважав трьома ступенями або періодами розвитку всіх мов (кожний наступний - “вищий” від попереднього). Одночасно - це ніби стадії органічного росту: ізолюючий тип - дитинство мови, аглютинуючий - період зрілості мови, а флективний - стан упадку, розпаду мови, період старості. А.Шлейхер також зазначав, що мова не має історії розвитку, у неї лише біологічний ріст. Спираючись саме на таке “біологічне” розуміння мови, він і створює свою теорію “генеалогічного дерева”, де спільний стовбур і кожна гілка завжди поділяються навпіл, а першоджерелом є прамова-організм, в якому повинна бути симетрія, регулярність.

Як зазначав А.Мейє, Шлейхер реконструював спільну мову, визначив її суттєві риси і еволюцію, але він був неправий, розглядаючи в цій еволюції лише упадок, він не зміг дотриматися принципу закономірності.

Іншим представником натуралістичного напрямку в мовознавстві був Й.Шмідт, відомий своєю “хвильовою теорією” (1871). “Хвильова теорія” Шмідта була направлена проти теорії “генеалогічного дерева” Шлейхера, яка фіксувала послідовність етапів розпаду мов, але ігнорувала проблему локалізації прамови і її наступних продовжень, а також випадки багатосторонніх мовних контактів. На матеріалі народних говорів Шмідт намагався довести, що нові мовні явища поширюються хвилями від певних центрів політично об'єднаної мовної території. З цього він зробив висновок, що сучасні групи мов індоєвропейської сім'ї існували в індоєвропейській мові як її діалекти. Проте теорія хвиль Шмідта і теорія родословного дерева Шлейхера у змодифікованому вигляді, доповнені третьою теорією субстрата (яка говорить про наявність елементів переможеної мови в мові-переможцеві), служать у сучасному мовознавстві поясненням різноманітності і спорідненості індоєвропейських мов.

Третьою генерацією представників порівняльно-історичного мовознавства вважають течію молодограматиків, яка виникла в 70-х роках 19 ст. Представники: Лескін, Остгоф, Пауль та ін. Основні праці: 1) Передмова Г.Остгофа та К.Бругмана до першого тому “Морфологічних досліджень” (1878); 2) Пауль. “Принципи історії мови”; 3) Дельбрюк. “Вступ в вивчення мови. З історії і методології порівняльного мовознавства.” Основним для концепції молодограматиків є бачення мови як індивідуальної психофізичної діяльності. Всі мовні зміни відбуваються в “звичайній розмовній діяльності” індивіда. В їх працях перше місце займає фонетична система мови.

27. Лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта

Основоположником загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістичні напрями в науці про мову в важається Вільгельм Гумбольдт (1767-1835). Важко назвати якогось іншого вченого, який би міг порівнятися з ним глибиною і силою впливу на весь наступний розвиток теоретичної лінгвістики.

Його лінгвістичні роботи відкриваються докладом “Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку” (1843). В цьому докладі він визначає свою програму дослідницької роботи в області мовознавства, обгрунтовує правомірність створення окремої науки про мову.Тут же він зазначає, що мова навіть на початкових етапах свого існування являла собою цілісне утворення. “Для того,щоб людина могла зрозуміти хоч одне-єдине слово не просто як духовне спонукання, а як членороздільний звук, що визначає певне поняття, вся мова цілком і в усіх своіх зв'язках повинна вже бути закладена в ньому. В мові нема нічого окремого, кожний елемент є лише частиною цілого.” Гумбольдт підкреслює важливість і необхідність членування для функціонування мови, яке повинно здійснюватися в обох планах мови - в плані змісту (світ ідей) і в плані вираження (звукове позначення).

Для теоретичної лінгвістики особливе значення має остання тритомна праця, зокрема перший її том, який має окрему назву “Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду”. Тут доречно буде зазначити, що філософська позиція Гумбольдта визначалася поглядами відомого філософа Канта. Отже, подібно Канту, Гумбольдт пише: “Мова - це душа в усій її сукупності. Людина є людиною тільки завдяки мові. Людина, її природа є основою виникнення мови. Вона безпосередньо закладена в людині. Мова є внутрішньо притаманною суттю людської істини”.

Питання про момент виникнення мови розв'язувалось в спеціальній і філософській літературі по-різному. В.Гумбольдт припускав, що одночасно і незалежно могло виникнути кілька мов. Він висловив припущення, що в різних куточках землі могли з'явитися звідкісь люди і іхні мови. “Яким би природним,- наголошував В.Гумбольдт,- не здавалося припущення про поступове утворення мов, вони могли виникнути тільки відразу..”

Крім того Гумбольдт помічає у мові єдність суперечностей, представлених ним у вигляді антиномій: позитивне і негативне, частина і ціле, одиничне і множинне, наслідок і причину, відносне і абсолютне, випадкове і необхідне, вимір у просторі та визначення в часі.

Філософські та психологічні ідеї В.Гумбольдта стали лігвістичною основою теоретичного становлення Фердинанда де Соссюра (1857-1913), який вважається основоположником соціалогічної школи в мовознавстві.

Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії “Курс загальної лінгвістики”, написана ним у 20 років. Відома також під назвою “Мемуар про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах”, вона привернула увагу дослідників мови аргументацією і далекосяжністю висновків, які відкривають нову сторінку в іншій галузі - морфології. В цій праці науково обгрунтовано невідому до кінця 70-х років 19 ст. теорію індоєвропейських коренів.

28. Натуралізм у мовознавстві (А.Шлейхер та ін.)

Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм. Натуралізм -- напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Основоположником натуралізму став нім. мово-ць Август Шлейхер. Основні його праці «Мови Європи в систематичному огляді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником (1856-- 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна. Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Він переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов: Роду відповідає прамова, виду -- мова певного етносу, підвиду -- діалект, різновиду -- говірка, особині -- мовлення окремих людей. Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають винятків. Учений переносить на мову закон мінливості видів і 'закон боротьби за існування.

Життя мови, за Шлейхером, складається з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної, збагачується новими формами. В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови. Це період старіння і поступового вмирання мови. Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у розвитку землі: кристал -- кореневі мови, рослинний світ -- аглютинативні мови, тваринний світ -- флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови.

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали нім. вчені Моріц-Карл Рапп («Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852)); Макс Мюллер (1823--1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827--1894), який у 1875 р. опублікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на молодограматиків.

У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхером принципи порівняльно-історичного дослідження, концепція родовідного дерева, робочі прийоми реконструкції праформ, зокрема позначення зірочкою незасвідчених реконструйованих форм.

29. Психологічний напрям у мовознавстві

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві. Психологічний напрям -- сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції -- індивідуального психологізму і колективного психологізму. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму -- психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку.

У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя -- проф.. Берлінського ун-ту, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації. Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851) тощо. Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей: - мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення -- це духовна діяльність;предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова -- це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»; - «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, проблеми сутності й походження мови є ідентичними; - слід розрізняти предметне і мовне мислення. Предметне мислення -- це уявлення про предмети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення -- уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення; - мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства.

Логічна концепція мови була представлена працями німецького вченого Карла Беккера (1775--1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше викладено авторську теорію логічної граматики. Зробивши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, що слово і поняття, речення і судження, граматичні категорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвідноситися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило заміну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний предикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832--1920) -- нім. філософ і психолог, який написав «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900--1920). Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів -- уявленням, почуттям і волі. Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у реченні тощо.

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є О. О. Потебня-- укр.. мово-ць. Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта. У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860--1865) -- дослідження мови у зв'язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий (1865--1891) -- дослідження фонетики, граматики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості. Потебня наголошував на специфічних рисах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.



30. Молодограматична мовознавча школа

У становленні й розвитку порівняльно-історичного мовознавства розрізняють три етапи: 1) початковий, пов'язаний із діяльністю Боппа, Грімма, Раска та Гумбольдта, який отримав назву романтичного; 2) натуралістичний, пов'язаний з ученням Шлейхера та його послідовників; 3) молодограматичний, що виник у 70-ті роки XIX ст. На перших двох етапах досліджувалися глобальні філософські проблеми, спостерігалося прагнення до широких узагальнень. Для третього етапу, в основі якого -- філософія позитивізму, характерна відмова від розгляду не підкріплених фактичним матеріалом «вічних проблем» науки. Був визнаним тільки індуктивний метод. Молодограматизм -- напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого -- дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами. Зародження молодограматизму пов'язане з науковою діяльністю вчених Лейпцизького університету Августа Лескіна (1840--1916), Карла Бругмана (1849-1919), Германа Остгофа (1847--1909), Германа Пауля(1846--1921), Бертольда Дельбрюка (1842--1922).

Згодом до них приєднались датські дослідники Карл Вернер (1846--1896), Вільгельм Томсен (1842--1927), норвежець Софус Бугге (1833--1907), француз Мішель Бреаль (1832--1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі (1829--1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848-- 1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827--1894) та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у мовознавстві. Сам термін молодограматики був спочатку іронічною назвою, яку дав представникам Лейпцизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке (1825--1891) за їхнє завзяття. Один із основоположників цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона стала лінгвістичним терміном. Становлення молодограматизму зумовлене внутрішніми чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання кризи, в якій опинилася компаративістика 60-х років XIX ст. Течія остаточно оформилася у 80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років.

Основні ідеї молодограматизму викладені у «Передмові» Остгофа й Бругмана до першого тому «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», яка вийшла 1878 р. і стала маніфестом молодограматиків, а також у працях Пауля «Принципи історії мови» (1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З історії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і «Основні питання дослідження мови» (1901). Одним із основних теоретичних положень молодограматиків є трактування мови як продукту психофізичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний.

Лінгвістичний психологізм -- важлива частина методології молодограматиків. Слід зазначити, що молодограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса і Штейнталя, а побудували свою концепцію на так званому індивідуальному психологізмі. На думку Пауля, в дійсності існує лише індивідуальна психологія. Поняття, що виражаються мовою, виникають у надрах душі індивіда і ніде більше. М-ці пропагували заклик молодограматиків вивчати «людину, яка говорить».

Другою складовою частиною методології молодограматизму є історизм як єдино можливий науковий підхід. Молодограматики вважали необхідним вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відповідно, в них легше простежити закономірності розвитку мови. Мовознавство, за переконанням молодограматиків, повинно оперувати фактами, істина яких точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак всупереч своїм заявам вони нерідко займались реконструкцією прамови.

Молодограматики, акцентуючи на історичному аспекті дослідження мови, історію мовних явищ розглядали ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом інтерпретували як недолік концепції молодограматизму. Важливим аспектом у концепції молодограматизму є питання методів історичного вивчення процесів розвитку мови, які зводилися до двох процедур: 1) встановлення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічних явищах асоціації, і 2) розкриття фонетичних законів, що зумовлені фізіологічними чинниками.

Фонетичні закони молодограматиків -- це ще одне з їхніх прагнень перетворити лінгвістику на точну, законоположну науку. Фонетичні закони, за переконанням Остгофа і Бругмана, мають певні причини і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним. Однак фонетичні закони слід відрізняти від законів природи. Оскільки мова функціонує в мовленні людей, то, відповідно, фонетичні закони належать не до вчення про закономірності явищ природи, а до вчення про закономірності людських дій.

З часом молодограматики переглянули поняття фонетичного закону. Згодом сферу їх дії було обмежено деякими чинниками, зокрема хронологічними й просторовими межами, зустрічною дією аналогії, іншомовними запозиченнями, певними фонетичними умовами. Порівняльно-історичний метод доведено ними до логічної досконалості.. Написані молодограматиками численні історичні граматики індоєвропейських мов складаються переважно з історичної фонетики й меншою мірою історичної морфології. Недоліком молодограматизму є й абсолютизація історичного аспекту на шкоду синхронічному.

Представником молодограматизму був основоположник Московської лінгвістичної школи Пилип Федорович Фортунатов (1848--1914). Згідно з традиціями молодограматизму предметом мовознавства Фортунатов вважав мову в її історичному аспекті й підходив до її вивчення психологічно й історично. Однак він не заперечував корисності синхронічного підходу до вивчення мови, особливо стосовно питань загальних основ граматики. Вивчав проблеми звукових змін, у фонетичних процесах намагався виявити загальні закономірності. На противагу молодограматикам, які перебували на індивідуально-психологічних позиціях, наголошував на суспільному характері мови й зв'язку її історії з історією суспільства. Слово Фортунатов досліджував у двох аспектах -- лексикологічному й граматичному, сформулював поняття нульової флексії, розмежував етимологію й морфологію. Учення про граматичну форму посідає провідне місце в концепції мовознавця. Граматичну форму слова він розуміє вузько морфологічно, як членування слова на основу й закінчення. Таке розуміння форми слова випереджало системний підхід до морфології в структурній лінгвістиці. Отже, Фортунатов по-новому трактував лише граматичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив, як молодограматики. Його школа відзначалась прагненням до наукової строгості та несуперечливості дослідження.

31. Соціологізм у мовознавстві (А. Мейе, Ж.Вандрієс)

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задовольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню думку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857--1913) -- основоположник соціологічного напряму. Соціологічний напрям -- сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище. Відштовхуючись від різних положень Соссюра, можна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавстві виникло три течії.

Перша течія -- Женевська школа. До неї належали мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі. Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866--1936), якого вважають главою французької соціологічної школи, -- автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р.

Жозеф Вандрієс (1875--1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві -- структуралізм.



32. Лінгвістична концепція Ф. де Сосюра

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задовольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню думку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857--1913) -- основоположник соціологічного напряму.

Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опублікував у 1879 р. Ця наукова розвідка настільки випередила час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. У ній встановлено початкову систему голосних індоєвропейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропейського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існування у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччини до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету. Протягом 1907--1911 рр. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікувати. Після смерті Соссюра його учні в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено оригінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало переворот у мовознавстві.

Філософською основою лінгвістичної теорії Соссюра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюркгейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежується вплив положень Конта, викладених у його «Курсі позитивної філософії» положення про необхідність опису розглядуваних явищ без проникнення в їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу. Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюркгейма «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації багатьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим.

...