Лексико-граматичні засоби вираження суб’єктної синтаксеми українського односкладного речення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

семантичний суб'єкт речення

Перелік умовних скорочень

Вступ

Розділ 1. Семантичний суб'єкт як об'єкт дослідження семантико-синтаксичного аспекту речення

1.1 Семантико-синтаксичний аспект вивчення структури речення і семантичний суб'єкт

1.2 Вплив семантики типізованих предикатів на способи альтернативного вираження семантичного суб'єкта

1.3 Семантичний суб'єкт-діяч і формально-граматичний (підмет)

1.4 Визначення семантичного суб'єкта, прийняте в роботі

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Різновиди семантичного суб'єкта українського односкладного речення в текстах поетичних творів

2.1 Односкладні речення в руслі сучасних досліджень українського синтаксису

2.2 Специфіка односкладних речень текстів поетичних творів

2.3 Різновиди і способи вираження семантичного суб'єкта односкладного речення (на матеріалі поетичних творів)

2.4 Семантична й граматична форми суб'єктності

2.5 Про явище полісуб'єктності

2.6 Нульовий суб'єкт в односкладних реченнях

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

Висновки

Список використаної літератури

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

N - ім'я (синтаксичний відмінок)

N1 - ім'я в називному відмінку

N2 - ім'я в родовому відмінку

N3 - ім'я в давальному відмінку

N4 - ім'я в знахідному відмінку

N5 - ім'я в орудному відмінку

Nx - ім'я в будь-якому відмінку

P - предикат

Part - дієприкметник

S - речення

Sub - субстантив



ВСТУП

У сучасній синтаксичній науці сьогодні не існує усталеного погляду на лексико-граматичну природу семантичного суб'єкта в односкладних реченнях. Про це свідчить той факт, що дослідники по-різному визначають диференційні ознаки семантичного суб'єкта, що репрезентують його як окремий тип субстанційних синтаксем. Не визначені моделі, в яких реалізується суб'єктна синтаксема односкладного речення поетичного мовлення та їх лексико-семантичні й граматичні ознаки. Синтаксисти неоднозначно характеризують типи суб'єктних синтаксем (І.Р. Вихованець, А.П. Загнітко, Г.О. Золотова, О.Г. Межов, М.В. Мірченко), природу їх існування (Н.Д. Арутюнова, В.А. Бєлошапкова, Д.Д. Вороніна, М.В. Всеволодова, А.П. Загнітко), лексико-синтаксичні різновиди (І.Р. Вихованець, В.Г. Гак, К.Г. Городенська, Ф. Данеш. О.Г. Межов, М.В Мірченко, М.Я. Плющ).

За останні десятиріччя в українській синтаксичній науці з'явилися цікаві дослідження, присвячені аналізові односкладних речень. Дослідники визначають місце семантичного суб'єкта в семантико-синтаксичній структурі речення, висвітлюють різні погляди на відображення його предметно-граматичної діяльності, психолінгвістичного, субстанційного та граматико-синтаксичного характеру (Г.П. Арполенко, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, Н.В. Гуйванюк, В.П. Забєліна, А.П. Загнітко, Н.Л. Іваницька, О.Г. Межов, М.В. Мірченко, В.М. Русанівський, І.І. Слинько). Наукові розвідки цих дослідників слугують важливим теоретичним підгрунтям для визначення місця і ролі в реченнях односкладної будови такого синтаксичного явища, як семантичний суб'єкт, узагальнюють визнані за ним в останніх дослідженнях комунікативні права й можливості. Це дає всі підстави вважати поняття суб'єктності загалом та семантичного суб'єкта зокрема найбільш дискусійним у синтаксисі сучасної української мови.

Актуальність дослідження полягає в тому, що вперше здійснено опис способів і форм вираження семантичного суб'єкта та реалізацію суб'єктної синтаксеми в моделях односкладних речень поетичних текстів. До цього були спроби подати загальний опис суб'єктних синтаксем у структурі простого речення. Обрані для наукового аналізу односкладні речення поетичного мовлення із суб'єктним відношенням передають індивідуальну авторську картину світу, що є більшою мірою суб'єктивною, і мають специфічні риси мовної особистості її творця. Аналіз наукової літератури за період з 60-х років XX століття дотепер свідчить, що проблема провідної ролі семантичного суб'єкта в семантико-синтаксичній структурі речень авторського утворення, зокрема в текстах поетичного мовлення, не була предметом спеціального дослідження, увага приділялася визначенню загальної сутності суб'єкта як одиниці формально-структурного, комунікативного і прагматичного напрямів. Проте виявлення перспективи існування і визначення різновидів форм семантичного суб'єкта в реченнях односкладної будови на матеріалі поетичних текстів, опис моделей семантичного суб'єкта, вираженого різними формами відмінків, з погляду їхньої здатності до відображення суб'єктних відношень в українській мовній свідомості є актуальним і своєчасним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження є складовою науково-дослідної роботи кафедри української мови Херсонського державного університету „Закономірності розвитку мови і практика мовленнєвої діяльності”, що передбачає вивчення і питань синтаксису сучасної української мови.

Мета дослідження - визначити лексико-граматичні засоби вираження суб'єктної синтаксеми українського односкладного речення в текстах поетичних творів.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

визначити сутність семантичного суб'єкта односкладного речення, його реалізацію в суб'єктних синтаксемах;

з'ясувати відмінності між суб'єктними синтаксемами односкладного і двоскладного речень;

описати різновиди семантичного суб'єкта українського односкладного речення поетичного мовлення та його (суб'єкта) варіативну структуру щодо форми, способів вираження і позиції;

визначити лексико-семантичні ознаки головного члена речення односкладних конструкцій, що впливають на формування суб'єктної синтаксеми в поетичному мовленні;

розробити Інструкцію для студентів (на основі Положення про розробку інструкцій з охорони праці) під час проведення навчально-виховного процесу з української мови та літератури.

Об'єктом дослідження є односкладні речення із суб'єктними відношеннями в семантичній структурі речень поетичного мовлення.

Предметом дослідження слугують моделі семантичного суб'єкта в структурі односкладного речення й засоби його репрезентації в поетичному мовленні.

Матеріалом дослідження послужили поетичні твори Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка і В. Симоненка, написані в період 50-х - 60-х років XX століття. Такий вибір зумовлено доведеною, згідно з аспектами поетичного синтаксису, тенденцією до суцільної предикативності, яка власною системою модально-оцінювальних значень семантичного суб'єкта яскраво розгорнена в односкладних реченнях мови поезій. Суб'єктність є невід'ємною і змістовно важливою складовою будь-якого поетичного твору, зокрема ліричного, адже в ліриці авторська свідомість може бути виражена різноманітними формами - від персоніфікованого ліричного героя до певних абстракгних образів, персонажів, предметів, які „закодовують” ліричного героя - семантичного суб'єкта - як агенса в структурі речення односкладної будови. Матеріал для дослідження та аналізу склав близько двох тисяч прикладів односкладних речень з поетичних творів Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка і В. Симоненка.

Методологічну основу дослідження становить діалектичне положення про взаємозв'язок мови та мислення в руслі тенденцій прагматично-комунікативного синтаксису сучасної української літературної мови, основні положення теорії комунікативно-функціональної граматики, принцип взаємодії форми, значення і функції при аналізі мовного явища (праці Н.Д. Арутюнової, І.Р. Вихованця, А.П. Загнітка, Г.О. Золотової, М.В. Мірченка).

Методи дослідження зумовлені його метою й завданнями. У роботі використано такі методи дослідження, як описовий, кількісний, квантитативний, метод трансформації конструкцій з метою виявлення найбільш продуктивних за частотністю використання моделей семантичного суб'єкта в непрямих відмінках односкладних речень поетичного мовлення.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській синтаксистиці на широкому матеріалі поетичних текстів здійснено системний аналіз частотності вияву семантичного суб'єкта в односкладних реченнях поетичного мовлення. Розкрито специфіку семантико-синтаксичного виявлення моделей семантичного суб'єкта в найбільш продуктивних конструкціях, фактично доведено рівень динаміки такого явища.

Теоретичне значення роботи визначається тим, що дослідження демонструє певну силу і дієвість сучасних лінгвістичних методів стосовно аналізу односкладних речень із суб'єктним відношенням у семантичній структурі, що дозволяє обгрунтувати тезу про специфічність, «органічність» найбільш типових для поетичного синтаксису моделей у руслі української мовної свідомості. Способи і форми вираження семантичного суб'єкта досліджені з боку різних наукових поглядів комунікативного спрямування.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що в роботі подано повний опис моделей семантичного суб'єкта в сучасних українських поетичних текстах з урахуванням семантичних і формально-граматичних ознак компонентів таких моделей. У роботі представлено продуктивні за формою і способом вираження конструкції семантичного суб'єкта в односкладних реченнях поетичних текстів. Це дає підстави для використання матеріалів роботи в теоретичних курсах з функціонального синтаксису.

Апробація результатів роботи. Матеріали дослідження були предметом обговорення на засіданні кафедри соціальних комунікацій Херсонського державного університету. Окремі положення роботи було представлено в доповідях та повідомленнях на конференціях: Всеукраїнській студентській конференції «Філологічні та лінгводидактичні студії кінця ХХ - початку ХХІ століття», присвяченої 200-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка (Херсон, 20-21 березня 2014 року); регіональній студентській науково-практичній конференції «Пріоритети сучасних філологічних досліджень» (Херсон 20 лютого 2014 року); студентській науковій конференції «Тарас Шевченко - реформатор української літературної мови» (Херсон 6 березня 2014 року).

Публікації. Матеріали дослідження викладено в публікаціях: «Функціональні різновиди номінативних речень у сучасній українській мові» (Магістерські студії. - Херсон, 2014. - Вип.14 (1). - С.13-15).



РОЗДІЛ 1. СЕМАНТИЧНИЙ СУБ'ЄКТ ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНОГО АСПЕКТУ РЕЧЕННЯ

Учення про суб'єкт речення, зокрема семантичний суб'єкт, спирається на семантико-синтаксичну структуру речення як висловлення, що становить собою зв'язок з дійсністю. При цьому синтаксична наука здійснює аналіз граматичних значень форм слів, що входять до номінативного мінімуму речення, а також на лексичні значення цих слів. Такий аналіз доводить комунікативно-змістове призначення синтаксису й сприяє осмисленню типології речення за раціональним розподілом елементів мовної дійсності. До осягнення цього й прагне семантичний синтаксис у руслі сучасних напрямів дослідження семантичного суб'єкта, визначення його способів і форм вираження.

Поняття суб'єкта речення цілком справедливо відносять до розряду дискусійних. Найбільш ґрунтовно семантичний суб'єкт вивчений на прикладах різного мовного матеріалу (у дослідженні текстів існуючих стилів української і російської мов - І.Р. Вихованець, Д.Д. Вороніна, І.Р. Гальперін, Г.О. Золотова, О.Г. Межов, М.В. Мірченко, М.Я. Плющ, Л. Теньєр, У. Чейф) та з різних наукових поглядів.

Наукові роботи з дослідження семантичного суб'єкта, що були здійснені українськими та зарубіжними вченими-синтаксистами, дозволяють кваліфікувати його як один з аргументів значеннєвої структури речення, зумовлений валентністю предиката. Інакше кажучи, семантичний суб'єкт уважають рівноправним компонентом семантичної структури речення, що залежить від валентності предиката. Ця думка належить таким сучасним зарубіжним дослідникам комунікативного синтаксису, як Ш. Баллі, Л. Теньєр, Ч. Філлмор, російським ученим В.Г. Гаку, О.І. Москальській та українським синтаксистам І.Р. Вихованцеві, К.Г. Городенській, А.П. Загніткові, М.В. Мірченкові, В.М. Русанівському.

Одним із цікавих напрямів дискусії про суб'єкт може слугувати монографія Г.О. Золотової „Коммуникативные аспекты русского синтаксиса” [44, с. 33 - 155]. Авторка вважає семантичний суб'єкт, як і предикат, головним семантичним компонентом речення і визначає його як синтаксично незалежний компонент суб'єктно-предикатної структури, що позначає носія предикативної ознаки [43, с. 3]. Дослідниця, як бачимо, не визнає рівневого підходу до речення і кваліфікує суб'єкт як конструктивну категорію. Покликаючись на думку К. Гаузенбласа про те, що терміном „суб'єкт” позначаються явища граматичні й позаграматичні, формальні й змістовні загального значення і спеціального [37, с. 45 - 167], Г.О. Золотова наполягає на тому, що суб'єкт викликає до себе найбільший інтерес в аспекті співвідношення синтаксису і семантики [44, с. 44].

Українська дослідниця семантичного синтаксису Н.М. Арват зауважує, що, залежно від семантичного типу предиката, суб'єкт може позначати не лише виконавця дії, а й носія процесу, стану, якісної ознаки, кількісної ознаки тощо [5, с. 2]. Подібної думки дотримується й І.Р. Вихованець, який уважає, що обов'язковим суб'єктивним значенням у змісті речення властива вказівка на ставлення суб'єкта думки до відображуваної в реченні дійсності [26, с. 16]. Н.Ю. Шведова більш детально обгрунтовує підхід до означеної проблеми, стверджуючи, що суб'єкт - це той (те), від кого (чого) спрямована дія, стан, сприйняття, відношення або ознака [106, с. 64]. Отже, звідси випливає висновок, що суб'єкт можна розглядати не просто як активну субстанцію, як це обґрунтовують Т.П. Бабина, В.Г. Гак, С.Д. Кацнельсон, але й припускати для нього можливість бути пасивним, що теж випливає з характеру предиката [107, с. 70]. У зв'язку з цим автори „Русской грамматики” (1980) вирізняють два найзагальніші значення суб'єкта: суб'єкт активної дії та суб'єкт неактивного стану [91, с. 7]. Таке положення покладено в основу нашого дослідження. Зважаючи на це приходимо до висновку, що так званий принцип «активності» суб'єкта не завжди виправдовується - він звичайно залежить від специфіки конструкції речення. Отже, «активний» суб'єкт є лише в конструкціях із предикатами дії. Ознака ж пасивності притаманна семантичному суб'єктові, породженому предикатами стану [91, с. 71].

Найдокладнішу і всебічну характеристику суб'єктним синтаксемам дав І.Р. Вихованець. Він вирізнив цілу низку різнопланових диференційних ознак, що репрезентують їх як окремий тип субстанційних синтаксем. Учений уважає, що таким субстанційним синтаксемам властиві:

суб'єктна семантико-синтаксична функція;

лівобічна валентна позиція стосовно предиката в елементарному реченні;

активність (із предикатами дії);

поєднання з усіма валентними класами та семантичними типами предикатів;

найширша семантична диференціація;

найбільша кількість морфологічних варіантів;

типова центральна формально-синтаксична позиція підмета;

типова комунікативна позиція теми (даного) під час актуального членування речення [25, с. 112 - 117].

Наведені ознаки, безперечно, засвідчують, що суб'єктна синтаксема є центральною в семантично елементарно простому реченні. Спираючись на них, І.Р. Вихованець, а пізніше й О.Г. Межов виділили п'ять семантичних різновидів суб'єктних синтаксем: суб'єкт дії, процесу, стану, якісної ознаки, кількісної ознаки [68, с. 35]. Отже, на сучасному етапі розвитку синтаксичної науки суб'єкт кваліфікують здебільшого як компонент семантико-синтаксичної структури речення. Він відіграє важливу роль у змістовій організації речення. Його головна власне семантична функція, пов'язана з позамовним світом, - ідентифікувати предмет дійсності, про який ідеться. Суб'єктна синтаксема, крім того, разом із предикатом формує всі типи речень української мови, отже, без усебічного дослідження цієї мінімальної одиниці не можна глибоко пізнати природу речення як основної синтаксичної одиниці.

У сучасній українській мові категорія суб'єкта має спеціалізовані морфологічні засоби свого вираження. І.Р. Вихованець зауважує, що до морфологічних варіантів суб'єкта в елементарних простих реченнях належать називний, давальний, знахідний та родовий відмінки іменників. Учений обґрунтував положення, що в граматичній системі сучасної української мови закріпилися ієрархічні відношення між суб'єктними формами. Суб'єктним відмінком першого рангу, а отже, основним морфологічним варіантом суб'єкта виступає в сучасній українській мові називний відмінок [25, с. 113]. У нього широкий функціональний діапазон, оскільки він може поєднуватися з предикатами дії, процесу, стану, якості і локативними предикатами.

Давальний відмінок як морфологічний варіант суб'єкта має вузьку сферу поширення. Суб'єктна функція давального відмінка стосується тільки одного її значення - функції суб'єкта стану. Найбільше давальний відмінок закріпився у функції суб'єкта стану в елементарних простих реченнях із предикатами стану весело, радісно, хороше, сумно, нудно, тепло, холодно, жаль і под. [107, с. 174].

В обмежених лексичних умовах використовується морфологічний варіант суб'єктної синтаксеми - знахідний відмінок. Знахідний суб'єкта стану сполучається з компактною групою дієслів стану на зразок лихоманити, морозити, тіпати, трусити, трясти, нудити.

Отже, абсолютну периферію морфологічних варіантів суб'єкта становить родовий відмінок, що виконує функцію суб'єкта кількісної ознаки при предикатах кількості.

1.1 Семантико-синтаксичний аспект вивчення структури речення і семантичний суб'єкт

Одним із головних завдань сучасної синтаксичної науки є дослідження системи відношення синтаксису і семантики, виявлення джерел змісту й умов існування семантико-синтаксичних категорій, тобто розглядання синтаксису як багатоаспектного й комплексного явища. Таке дослідження дає змогу більш адекватно визначити сукупність та ієрархію синтаксичних одиниць, їх формально-граматичні й семантико-синтаксичні співвідношення.

Увага до семантичного синтаксису посилилась приблизно з середини 60-років XX століття, що було зумовлено низкою чинників: увагою до змісту речення-пропозиції, зверненням до змістового боку мови й мовлення, становленням теорії речення як мовного знака, що має власного позначальника. У зв'язку з цим виникла необхідність дослідження значення речення з боку теорії синтаксичних трансформацій, що спирається на поняття семантичної еквівалентності речень. Дослідники цієї теорії (Н.Д. Арутюнова, В.Г. Гак, І.Р. Вихованець, А.П. Загнітко, М.В. Мірченко, І.П. Сусов та ін.) пропонують денотативну концепцію значення речення, згідно з якою між висловом і позначуваною ним екстралінгвальною ситуацією існують певні відношення, завдяки яким розрізняють семантику граматичної структури і семантику речення - основної комунікативної одиниці синтаксису. При цьому поняття предикативності виступає головною ознакою речення, що відображає його сутність і визначає комунікативну значущість, а також є не тільки вираженням семантики окремої структурної схеми, але й семантикою речення загалом [20, с. 21].

Крім схарактеризованої денотативної концепції значення речення, слід згадати також і про значення сигніфікативне. У руслі цієї концепції сигніфікативні значення розглядаються як відношення того, що позначає, до відображення певного зовнішнього факту у свідомості, а також до певного емоційного переживання або факту волевиявлення, що виник на основі відображення того чи того факту. Це означає, що сигніфікативні значення мають глибинний характер і є, так би мовити, вторинними, оскільки вони певною мірою являють собою ідеальні відображення денотата. Однак, як тільки сигніфікативні значення встановились, вони починають відігравати визначальну роль в осмисленні денотативних значень, виступаючи по відношенню до них як необхідні психофізіологічні основи [97, с. 7 - 8]. При цьому слід зважати, на нашу думку, і на граматичне значення, що дозволяє розглядати речення в системі мови, протиставляючи його як предикативну одиницю непредикативним. Єдність цих трьох різних рівнів організації речення (денотативного, сигніфікативного і граматичного) становить таке значення, яке виявляє зв'язок мови як специфічної системи з дійсністю і мисленням.

Компонентний аналіз семантичної структури речення, подібно до компонентного аналізу семантичної структури слова, відноситься до тієї, ще до кінця не вивченої сфери семасіології, яку Л.В. Щерба визначав як правила складання смислів, що дають не суму смислів, а нові смисли [110, с. 64].

При вивченні семантичної структури речення з опорою на систему семантичних компонентів кардинальними є два поняття: семантична структура речення, компонент семантичної структури речення. Компонент семантичної структури речення є узагальненим і типізованим знаком елемента зображуваної ситуації, семантична структура речення є повним знаком зображуваної ситуації. При цьому формування компонента семантичної структури речення відбувається на окремих ланках синтаксичної структури, у цьому процесі набуває суттєвого значення специфіка синтаксичної позиції та взаємодія лексичної й синтаксичної семантики.

Семантична структура речення включає в себе такі компоненти, як предикат, суб'єкт, об'єкт, конкретизатор і атрибут. Цій системі притаманна певна ієрархія. Центральним, першим є семантичний предикат, без нього не є можливою жодна семантична структура речення. Другим є суб'єкт, він присутній у більшості семантичних структур речення [6, с. 3 - 11].

Крім того, семантико-синтаксичний підхід до структури речення розглядає ситуацію та її семантичну модель - пропозицію. Під пропозицією Н.Д. Арутюнова розуміє екстралінгвальний референт речення, відрізок реальної дійсності, реальну подію, факт, про який повідомляється у конкретному вислові, тобто складну семантичну одиницю, що виражається реченням [9, с. 7]. Ситуація як позамовна реальність стає предметом позначення, визначає відбір елементів смислу й установлює між ними відношення, а це, у свою чергу, дає змогу розглядати речення як складну одиницю мови й мовлення. Згідно з цим синтаксисти, зокрема Н.Д. Арутюнова, М.В. Всеволодова, Ф. Данеш, В.З. Панфілов, П.С. Попов та інші, підходять до природи речення як до багаторівневої організації [30, с. 57]. Багатьма сучасними синтаксистами - Н.М. Арват, В.В. Бабайцевою, М.В. Всеволодовою, А.П. Загнітком та іншими, затверджено принцип ієрархічної, багатоаспектної організації речення, за яким між семантичним компонентом і членом речення існують принципові відмінності. Поняття „семантичний компонент” і „член речення” відображають семантичний і граматичний бік того ж самого елемента речення. Це такі дві сторони, які можуть бути симетричними і несиметричними [4, с. 12].

Слід згадати й про трирівневу концепцію організації речення, за якою розрізнюються рівні: денотативний, семантичний і синтаксичний. Згідно з цим предикативність може бути пов'язана з розв'язанням формальних, а не змістових або комунікативних завдань, а зв'язок суб'єкта і предиката полягатиме у співвідношенні носія ознаки й самої ознаки [31, с. 166 - 169]. Таке міркування ми беремо за основу.

Традиційно в структурі речення виділяють три аспекти. Так, В.В. Бабайцева розрізняє: 1) логічне членування (речення як засіб формування й вираження думки); 2) актуальне членування (речення як засіб комунікації); 3) синтаксичне членування (речення як граматична одиниця) [12, с. 6]. А.П. Загнітко доповнює таке твердження, пропонуючи розглядати природу речення в чотирьох аспектах: 1) формально-граматичному; 2) семантико-синтаксичному; 3) власне семантичному; 4) комунікативному (речення-висловлення) [40, с. 56]. Розглянувши існуючі підходи до визначення суб'єкта, доходимо висновку, що вони розрізнюються акцентом на тому чи тому аспекті речення.

Як відомо, до компетенції семантичного синтаксису належить вивчення структури змісту речення - тієї форми, у якій втілюються способи мислення про світ, стереотипи представлення дійсності в мовно-розумовому акті, що були вироблені протягом розвитку мови й мислення і по відношенню до яких поверхнева (синтагматична) структура речення виступає як форма форми [75, с. 33]. Характерно, що ця так звана форма форми є одиницею семантичного синтаксису, тому що виступає структурою змісту речення, а це, в розумінні багатьох сучасних синтаксистів, є глибинною структурою. Зважаючи на це, погоджуємося, що семантична модель речення - це той чи той стереотип структурування змісту речення, за допомогою якого внутрішнє мовлення переходить у висловлення [74, с. 14].

Природу речення розглядають як багатоаспектну одиницю:

За комунікативною функцією, що відносить його до мовлення; за структурно-граматичною ознакою, що відносить його до одиниць мови; за виділенням двох одиниць - речення і висловлювання, перша з яких характеризується як певна структурна модель і належить мові, друга - як лексично наповнена модель із певним інтонаційним контуром і належить мовленню [59, с. 144].

Така аспектизація, безперечно, свідчить про важливість аналізу синтаксичних одиниць із позицій семантико-синтаксичного спрямування. Із власне синтаксичним функціонуванням пов'язана внутрішньо-синтаксична структура речення - синтаксичні зв'язки й виокремлювані на їх основі компоненти речення. При цьому, як зазначає І.Р. Вихованець, семантико-синтаксична структура речення ґрунтується на власне синтаксичній таким чином, що компонент речення як у власне синтаксичному, так і семантико-синтаксичному планах визначається з урахуванням синтаксичних зв'язків [25, с. 18].

Семантико-синтаксичні ознаки речення є невід'ємним складником організації комунікативної єдності речення. Така організація зумовлена співвідношенням між логічним змістом думки та його мовною реалізацією. Справедливим є положення, що семантико-синтаксична структура речення - це ієрархічна система семантичних компонентів інформативної семантики і відношень між ними. Предикативність при цьому дає змогу виділити предмет мови (думки) і його існування та найменування; діяча і дію; носія ознаки і стану і дає змогу висловити індивідуальну думку, наприклад: Звичайна хмара, сіра і осіння, /пропише раптом барви золоті (2, 78); Коштовна зброя. Коні розцяцьковані. / Штани вузькі, незручні для ходи (6, 72). Спільною для цих речень є однакова мовна семантика: всі речення мають логему - типове логічне судження - повідомлення про предмет думки і його предикативну характеристику, ускладнену означенням. Помітно, що в семантичній структурі цих речень суб'єкт і предикат є конструктивними центрами змістовного характеру. При цьому поняття суб'єкта речення неможливо осягнути без співвідношення висловлення з фактами реальної дійсності [46, с. 9].

Одним із перших звернув увагу на саму можливість виділення й вивчення семантичної структури речення чеський лінгвіст Ф. Данеш: „Семантична структура речення - це відоме узагальнення відповідних лексичних значень” [37, с. 9].

Семантичний суб'єкт у семантико-синтаксичній структурі речення відбиває сукупність обов'язкових суб'єктних значень, у яких реалізується суб'єктивний намір мовця, передається його ставлення до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Із формально-граматичного погляду суб'єктність являє собою синтаксичні зв'язки між компонентами речення, наприклад, Дніпро шумить, і буря насувається - Дніпро шумить, коли буря насувається (авт.).

Проблема суб'єкта має більше ніж стоп'ятдесятирічну історію. Ще в другій половині XIX століття, коли лінгвістика знаходилась під впливом логіки, російські лінгвісти В.В. Новаковський, Ф.Л. Філіп'єв, В. Класовський апелювали до перегляду класичної номінативної теорії, звернувши увагу, що в реченнях: Я не сплю - Мені не спиться, Я жалкую - Мені шкода одній і тій же особі, вираженій називним або давальним відмінком, приписується одна і та ж ознака.

Кількома десятиріччями пізніше Л.В. Щерба відзначав: „...ми знаходимося під гіпнозом морфологічних форм, а мова має у своєму розпорядженні такі виразні засоби, якими вона перемагає морфологічні форми, а ми їх ніяк подолати не можемо” [110, с. 101]. У цьому ж напрямі виражено оцінки сучасного стану проблеми: виникають ускладнення в ідентифікації підмета, які не подолані й до цього часу і пов'язані з тим, що ми не розпоряджаємося загальнотеоретичним розумінням цієї сутності [53, с. 310]. Таке твердження дає підстави сучасній синтаксичній науці теоретично визначати речення як мовно-розумовий акт, що надає певної предикативної ознаки його носію-суб'єкту. Але в практиці аналізу мовних фактів думки дослідників розходяться.

З розвитком лінгвістичної теорії поняття суб'єкта набуло значної дискусійності. Лінгвістичний енциклопедичний словник характеризує суб'єкт як той предмет думки, по відношенню до якого визначається й вирізнюється предикат [17, с. 532]. З погляду філософії, суб'єкт - носій предметно-прагматичної діяльності й пізнання (індивід чи соціальна група), джерело активності, спрямованої на об'єкт [99, с. 357]. З погляду психології суб'єктом визнається індивід або група як джерело пізнання й перетворення дійсності [95, с. 231].

С.І. Кокоріна вважає, що суб'єктом є: 1) основа, вихідна частина вислову, його тема; 2) діяч; той, хто здійснює дію [58, с. 43].

Н.Ю. Шведова, визначаючи суб'єкт, акцентує на семантиці, спирається саме на семантичну структуру речення. Семантичний суб'єкт, на думку Н.Ю. Шведової, - „той (те), від кого (чого) виходить дія, стан, сприйняття, відношення (в широкому розумінні, включаючи володіння) або ознака” [106, с. 164]. Н.Ю. Шведова розуміє під суб'єктом передусім одиницю семантичної структури речення.

Зарубіжні синтаксисти (Л.Теньєр, Ч.Філлмор та інші) навпаки відмовлялись визнавати за суб'єктом особливу роль у формуванні значення речення. Суб'єкт вони вважали одним із аргументів, інколи як перший аргумент, який переважно обирається для вираження ролі агенса або теми речення-повідомлення [64, с. 498]. У семантико-синтаксичній структурі речення відбивається сукупність обов'язкових суб'єктних значень, в яких реалізується суб'єктивний намір мовця, передається його ставлення до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Так утворилося поняття семантичної суб'єктності. Безумовно, що семантико-синтаксична організація речення неможлива без поняття семантичного суб'єкта речення, яке набуло поширення в лінгвістиці під впливом логіки.

Поняття семантичного суб'єкта першим серед учених Празької лінгвістичної школи висунув П. Адамець: „Семантичний суб'єкт - це позначення субстанції, якій приписується певна активність, стан або характеристика. У поверхневій структурі він виражається або формально-граматичним підметом, або декількома типами непрямого додатка” [1, с. 32]. Семантичний суб'єкт є другим провідним компонентом семантичної структури речення. Він позначає, на думку дослідника, предмет, що є носієм активної або статальної предикативної ознаки: Я працюю; Він хворий, причиною, початком або джерелом певної дії, процесу або стану, наприклад: Дощ розмив дорогу - Від дощу розмило дорогу - Дощем розмило дорогу, а також з орієнтацією на який оцінюється предикативна ознака ситуації, наприклад: Для дитини там волого. У дослідженнях із синтаксичної семантики семантичний суб'єкт розумівся переважно як агенс (діяч), але облік різних предикативних ознак приводить до розширення поняття про суб'єкт як носія дії, процесора, а також як носія ситуації. [1, с. 34].

Н.Д. Арутюнова характеризує семантичний суб'єкт як той елемент, який забезпечує судженню віднесеність до світу [10, с. 323].

Оскільки семантичний суб'єкт - явище достатньо складне, визначати його не можна однозначно, тому доречно всередині семантичного суб'єкта розрізняти такі підвиди, як: „активний виробник дії” (агенс); „особа/предмет, що зазнає певного стану (пацієнс); особа, що сприймає чуттєву, інтелектуальну інформацію (реципієнт); особа, що володіє предметом (посесор)” [62, с. 61 - 62].

Крім того, якщо розглядається ситуація з одним носієм ознаки, то можна вважати, що саме йому буде належати роль семантичного суб'єкта [98, с. 43].

В.Б. Касевич висунув таке розуміння семантичного суб'єкта: „Поняття семантичного суб'єкта, відмінного від комунікативного, виникає тоді, коли ми від арістотелівського розуміння структури змісту вислову переходимо до того, яке основане на іншій трактовці предиката: останній постає не як компонент двочленної структури „суб'єкт - предикат”, а як ядро структури багаточленної - предикатно-аргументної” [52, с. 7].

Г.О. Золотова, навпаки, визначає суб'єкт з акцентом на комунікативність: суб'єкт речення, за Г.О. Золотовою, „це синтаксично незалежний субстанціональний компонент суб'єктно-предикатної структури, який позначає носія предикативної ознаки. Загальне значення суб'єкта речення конкретизується у його приватних різновидах, відповідно до типів значення й форм вираження” [44, с. 133]. За цим принципом Г.О. Золотова характеризує 14 різновидів суб'єкта [44, с. 133]. Серед них бачимо такі, що з погляду першого, „семантичного”, підходу кваліфікувалися б інакше. У реченнях типу З компанією пощастило; Зі статтею проблема Г.О. Золотова виділяє тематичний (ситуативний) суб'єкт з компанією, зі статтею. Зрозуміло, якщо підходити до визначення суб'єкта з боку семантичної структури речення, то він буде іншим для наведених моделей: у першому випадку формально не виражений датив (мені, тобі, йому - пощастило), а в другому випадку - у + род. відмінок (у мене, у нього - проблема). До цього можна додати, що визначення Г.О. Золотовою локативного суб'єкта обставинного значення для речень типу За вікном (S) дощ (P) з «семантичного» погляду є дискусійним: за цим твердженням, речення цього типу повинні були б розглядатися як безсуб'єктні. Якщо притримуватись такої систематизації, то в рамках підходу Г.О. Золотової, але ще з більшим акцентом на комунікативність визначає семантичний суб'єкт С.І. Кокоріна. Розмежовуючи семантичний суб'єкт і формально-граматичний підмет, вона визначає семантичний суб'єкт так: „Під семантичним суб'єктом ми розуміємо такий член речення, який відповідає на питання „про кого (що) ідеться в реченні?”. Семантичний суб'єкт як носій предикативно вираженої ознаки (при семантичній структурі речення, аналогічного судженню при нейтральному словопорядку)” [58, с. 24]. С.І. Кокоріна сміливо відносить до суб'єктних форми, які традиційно такими не є, пор.: Йому нездужається; Йому подобається цей будинок - канонічні суб'єктні форми односкладного речення і З білетами не вийшло; Йому щастя; Йому вірили; Про нього говорили - форми, які можна вважати суб'єктними саме на підставі комунікативного критерію визначення суб'єкта. Важливо зазначити, що С.І. Кокоріна користується словопорядком як основним способом виявлення суб'єкта. Тобто позиція суб'єкта - в абсолютному початку речення. Однак відповідно до української та російської мов - з характерним для них вільним порядком слів, рухомим логічним акцентуванням, можливістю різних за характером інверсій - такий критерій визначення суб'єкта не може розглядатися як остаточний та єдиний.

М.В. Мірченко, досліджуючи проблеми категорій суб'єктності, характеризує семантичний суб'єкт як такий, що належить до змістової сфери речення. Він стверджує, що суб'єктна позиція - це позиція в абсолютному початку речення, не забуваючи про те, що суб'єктність як граматичне й семантико-синтаксичне явище пронизує всі аспекти реченнєвої структури [72, с. 39 - 40].

А.П. Загнітко також уважає, що внаслідок різноманітних процесів (здебільшого метафоризації) відбулося розширення потенційних можливостей заповнювати лівобічну позицію суб'єкта, крайнім виявом чого існує здатність абстрактних іменників бути псевдосуб'єктами, оскільки за ними стоять „ідеї складних модусів” [40, с. 58]. Слушним є положення Г.О. Золотової про те, що із синтаксичних ознак словоформи значущою залишається лише одна - позиція її на початку речення. Але якщо на вимогу контексту змінюється порядок слів, роль семантичного суб'єкта або зникає, або переходить до інших компонентів. При цьому можуть поставати запитання: чи може порядок слів бути визначальним щодо розподілу ролей у реченні та чи є семантична структура речення його постійною мовною характеристикою або змінною, що виникає або зникає залежно від мовленнєвих умов порядку слів? Очевидно, як уважає Г.О. Золотова, семантичний суб'єкт не розмежовується тут із тематичним компонентом актуального членування речення. Саме силою актуального членування у препозицію виносяться словоформи непрямих відмінків з об'єктним та іншими несуб'єктними значеннями, про що свідчать приклади з поезії: В хлопця землі, що здоров'я в каліки...(13, 24); А в мене пальців - / їй богу, п'ять (17, 243); Йому призначено і далі йти / через усі весілля наші й тризни через любові нашої мости...(9, 125). Справді, в одному й тому самому реченні (тобто в реченні з однією і тією самою семантичною структурою) суб'єктом можуть бути різні словоформи залежно від того, яка з них стоїть на початку речення. Наприклад, у реченні Дощем залито місто суб'єктом є дощем, а в реченні Місто залито дощем суб'єктом є місто.

Подібна семантична анафоричність семантичного суб'єкта створює необхідне для розуміння нової інформації тло; суб'єкт являє собою своєрідний міст, що зв'язує минуле з теперішнім, відоме з невідомим, що, звичайно, підтверджує семантичну біфункційність суб'єкта [10, с. 332].

Крім того, семантичний суб'єкт може характеризуватися за денотативним змістом (суб'єкт-агенс, суб'єкт-реципієнт, суб'єкт-пацієнс тощо), за способом вираження в реченні, за своєю семантичною структурою простий суб'єкт, складний суб'єкт), тобто є такі значення суб'єкта, що виникають лише в результаті лексичного наповнення конструкції і не можуть бути витягнутими зі структурної схеми речення, і є такі значення суб'єкта, що належать структурній схемі речення незалежно від її лексичного наповнення [28, с. 25 - 27]. Отже, семантичний суб'єкт відноситься до змісту речення як агенс, що протиставляється пацієнсу - об'єкту дії; носій ознаки або стану. При цьому семантичний суб'єкт виражається денотативно орієнтованими словами: вказівними й особовими займенниками, власними іменами і деякими видами загальних. Зв'язок суб'єкта з предикатом формує дві функції семантичного суб'єкта: 1) функцію аспектизації предмета (вказівку на його родові або індивідні ознаки), що визначає ті семантичні типи предикатів, які можуть порівнюватися з ним; 2) анафоричну функцію, яка надає семантичному суб'єкту ретроспективності: з ним наявно або імпліцитно асоціюються вже зібрані відомості про предмет мовлення [28, с. 29].

Досліджуючи форми існування суб'єкта як одиниці судження, М.В. Мірченко здійснює розподіл на суб'єкт граматичний, психологічний, комунікативний і семантичний. При цьому семантичний суб'єкт дослідник відносить до особливого рангу змістової сфери речення, коли відбувається ідентифікація предметів дійсності у певному висловленні. За семантичним суб'єктом, уважає М.В. Мірченко, закріплені ще дві основних функції: вказівка на родову ознаку чи індивідуальну (функція аспектизації) й анафорична функція, яку ми розглянули вище [73, с. 166 - 167]. Отже, погоджуючись із цими положеннями, семантичний суб'єкт характеризуємо як субстанцію, що є джерелом непасивної предикативної ознаки.

1.2 Вплив семантики типізованих предикатів на способи альтернативного вираження семантичного суб'єкта

Сутність синтаксичної системи полягає насамперед у формуванні основних конструктивних одиниць (речень), які комплексом власних граматичних значень співвідносять акт мовлення з позицією (комунікативним наміром) мовця. Такий комплекс граматичних значень, як відомо, називають предикативністю, яка, у свою чергу, відбиває відношення змісту речення до дійсності. Найближче до розкриття проблеми співвідношення змісту речення з дійсністю стоїть семантичний синтаксис, функціональний підхід до аспектів якого є досить популярним серед сучасних учених-синтаксистів. При цьому поняття предикативності виступає головною ознакою речення, що відображає його граматичну сутність і визначає комунікативну значущість, а також одночасно є не тільки загальною семантикою структурної схеми, але й семантикою речення загалом. Семантика речення може бути представлена як структура, тобто певна організація, що складається з компонентів - елементів змісту, які знаходяться в певних семантичних відношеннях [20, с. 24].

Предикативність за своїм змістом має співвіднесеність висловлювання з реальною дійсністю, різноманітні за змістом відношення між фактами у відрізку дійсності, основним засобом вираження цього змісту в реченні є предикат - головна ознака суб'єкта в ситуації. Суб'єкт речення як конструктивний змістовний центр речення містить відношення висловлення до висловленого, тобто думку мовця, оцінку висловлення, невідому в реальній дійсності поза людиною і сутністю його емоційно-розумової діяльності [46, с. 9].

Оскільки питання про визначення семантичного суб'єкта і досі залишається відкритим, а варіативність цього значення, представлена нами, є досить розрізненою, можна припустити, що така варіативність зумовлена насамперед співвіднесеністю суб'єкта із семантикою предиката, що, у свою чергу, дає змогу розчленувати семантичну структуру речення на дві складові. Подібне розчленування пов'язане з особливим типом інформації, яку несе відповідне речення, і з особливим типом думки. Звідси існує можливість співвіднести інформативний зміст речення з певною логічною одиницею, якою є судження, вислів, що стверджує щось або заперечує. Якщо інформативний зміст може бути зведений до судження, то в такому реченні є семантично виражені і суб'єкт, і предикат [58, с. 18].

Синтаксична „історія” виникнення семантичного суб'єкта речення пояснюється такими тенденціями в сучасному мовознавстві, як розширення обсягу речення, додавання принципово нових одиниць відношень, зміна якості цих одиниць і засобів їх вираження тощо. Все, що почало наповнювати речення, прямо або непрямо стало являти собою інформацію про суб'єкт (факт реальної дійсності). У номінативному реченні суб'єкт тільки представляє себе, заявляє про себе, але більше нічого про себе додати не може, оскільки номінативна форма не відображає ніяких відношень. З метою більш повної інформації про суб'єкт предикат притягає до себе об'єкт. При ньому збільшується кількість об'єктних значень, зростає обсяг змісту відношення, виникають одиниці різної якості (збільшується кількість відмінкових утворень із прийменниками). Цей процес сприяв виникненню різнорідних ознак суб'єкта, які є лінійними, тобто не вступають між собою ні в які відношення. Зупинимося на питанні про альтернативні способи вираження одного й того самого суб'єктного значення. Розпочнемо з найбільш типової, як нам видається, альтернативи.

В українській мові головний член односкладних речень зі спільним значенням може використовуватись при давальному відмінку суб'єкта. До таких випадків відносяться головні члени з:

дієсловами зі значенням можливості/неможливості: Мені можна йти? (авт.); Йому ж не можна довіряти! (3, 26);

дієсловами зі значенням необхідності/повинності: Наша команда повинна їхати на змагання - Нашій команді / треба / слід / необхідно їхати на змагання (авт.); Нам зустрітись на обрії треба. / Але обрій тікає від нас (2, 46);

дієсловами зі значенням заборони: Тобі не треба ризикувати (авт.); Тобі не треба марнославства! (13, 77);

дієсловами зі значенням досягнення результату: Цьому спортсменові вдалося досягти перемоги (авт.); І ось тепер йому лежати / у купі сміття довелось (8, 146);

дієсловами зі значенням почуття сприйняття, переживання: Мені хочеться спати; Мені згадується море (авт.); Як мені даровано багато, / скільки в мене щастя, чорт візьми! (18, 75); А тіні байдуже - живе сама... (8, 73);

інший випадок альтернативного вираження суб'єкта - це вибір між близькими за змістом формами непрямих відмінків; є випадки конкуренції між формами родовий відмінок і давальним відмінком: Йому не вистачає (мало) грошей - У нього не вистачає (мало) грошей. Наявність альтернативної форми суб'єкта відображає його можливу семантичну подвійність: Йому (у нього) не вистачає грошей, залишилось мало грошей (авт.), у нього - суб'єкт розглядається як посесор; йому - як суб'єкт-реципієнт, той, що зазнає нестачу. Порівняємо приклади з поезії: У нього й хмари вигинались зміями (5, 96); У баби Онисі синів нема (9, 88); У всіх повні кошики грибів. / А у нього порожній (3, 36); Хіба тобі важко? / Візьми й полюби! (17, 245), [43, с. 218].

Для цього нами пропонується рішення, коли з двох альтернатив обирається форма родового відмінка з прийменником у, а коли - форма давального відмінка.

Більше У мене не вирішується (не виходить) - тобто у тих випадках, коли суб'єкт не є мотивованим, давальний відмінок, на наш погляд, стає у реченнях типу: Йому не спиться (не читається) порівняно з реченнями: У мене не вирішується (не виходить) - тобто у тих випадках, коли суб'єкт не може розпочати або продовжувати дію. З цього виходить, що речення типу: У мене не розв'язується задача можна вважати семантичним еквівалентом речення: Я не можу розв'язати задачу, вибір давального відмінка для позначення суб'єкта може здаватися немотивованим, оскільки в обох випадках названий суб'єкт модальної характеристики. У нього не вирішується, не виходить - „він не може досягти певного результату”. У реченнях же, де зв'язок із суб'єктом-особою є менш щільним, де йдеться про факти, які певній особі „на користь” або „на шкоду”, можливим є використання обох форм: родовий відмінок з прийменником у або давальний відмінок. Якщо певний факт просто опиняється у „сфері” певної особи й тому характеризує її, незалежно від волі та наміру інших осіб, то виступає форма родового відмінка з прийменником у: У нього дуже добрий батько, сестра заміжня, все життя попереду, син - футболіст (авт.). Для вираження осмисленого наміру з боку інших осіб принести користь або завдати шкоди, використовується давальний відмінок: У нього згоріла хата - Йому підпалили хату - Йому зламали телевізор (авт.); Мені вітри позичили крило (3, 52); О, як мені жилось, і як мені страждалось! (3, 55); Але тобі кривавими руками / торкатись до поезії не дали! (12, 216).

У функції суб'єкта може виступати й форма родового відмінка з прийменником для: Для нього (йому) закон не писаний (авт.); Таке житло, - хіба ж воно годиться / для птиці благородної, шпака? (1, 18); Двоє загинули в тридцять третьому, / двоє в тридцять сьомому. / Ще троє лишилось для ноступної війни (5, 114).

Н.М. Арват у своїх дослідженнях вивела систему семантичного об'єкта, що поділяється на певні підтипи суб'єкта за специфікою його семантики і способів вираження і визначається як семантичною специфікою “предиката, так і власним лексико-семантичним вираженням [7, с. 21]. У першому випадку вона ідентична системі семантичного предиката, у другому вона є універсальною.

При опорі на систему семантичного предиката виділяються такі підтипи семантичного суб'єкта:

1) суб'єкт існування, буття (наявності, відсутності) - приклади за предикатом;

2) суб'єкт стану;

3) суб'єкт належності;

4) суб'єкт сприйняття;

5) суб'єкт місцезнаходження;

6) суб'єкт кваліфікації;

7) суб'єкт детермінації;

8) суб'єкт ідентифікації;

9) суб'єкт модальних відносин;

10) суб'єкт відношення;

11) суб'єкт активної дії й руху (часто поєднуються);

12) суб'єкт процесуальний.

Додатково до цього виділяється ще кілька підтипів семантичного суб'єкта:

13) суб'єкт коммодальний: Для мене там темно;

14) суб'єкт-джерело;

15) суб'єкт- каузатор;

16) суб'єкт кількісний.

Ці підтипи семантичного суб'єкта виділяються на основі предикатів безособових речень [7, с. 25].

Залежно від лексичного наповнення суб'єктної позиції в суб'єкті розмежовуються: суб'єкт-особа, суб'єкт-неособа, суб'єкт-предмет, суб'єкт-явище. Взаємодія лексичної семантики наповнювача суб'єктної позиції й семантичної якості предиката призводить до виникнення складних різновидів суб'єкта, наприклад, деми-агенса, що розрізняється в реченнях типу: Запалило грозою дерево (грозою - неживий «діяч»). Для відвернених найменувань у ролі суб'єкта при предикатах активної дії характерною є функція не агенса, а каузатора, наприклад: Сміливістю міста беруть (авт.).

Семантичні різновиди суб'єкта-особи містять подальший підрозділ на визначене, невизначене й узагальнене особи, які можуть одержувати імпліцитне й експліцитне вираження, пор.: Хтось стукає - Стукають.

Теоретично і практично важливими є питання про те, чи обов'язковий семантичний суб'єкт для кожної семантичної структури речення (і у зв'язку з цим чи можливий «нульовий», або «матеріально не виражений суб'єкт». Питання про обов'язковість або необов'язковість суб'єкта вирішується залежно від валентності або авалентності предиката, а також від того, розчленовано чи ні відбиваються у предикаті ті або ті явища, ситуації. У ньому йдеться про спрямованість або неспрямованість предиката на суб'єкт. Суб'єктно неспрямовані предикати відбивають ситуацію нерозчленовано, позиції суб'єкта при собі не відкривають: Світає. Вечоріє. Такі семантичні структури Н.М. Арват уважає безсуб'єктними. Але для позначення тієї ж ситуації можливе застосування розчленованої семантичної структури: Наступає вечір. Наближається світанок з відкритою позицією суб'єкта, формально заміщеної підметом. Ці факти свідчать про те, що мислиме поняття про суб'єкт завжди може виявитися в мові (мовленні) і знайти своє певне вираження. Для пояснення подібних явищ лінгвісти зверталися до поняття «нульовий», або «матеріально не виражений суб'єкт» [7, с. 26].

Крім того, в науковій літературі висловлювалася думка про те, що позиція семантичного суб'єкта для валентних предикатів є обов'язковою, через що єдина позиція, яка відкривається при одномісному предикаті, завжди розглядається як суб'єктна незалежно від того, яку морфологічну форму й понятійне значення має лексичний наповнювач цієї позиції, наприклад: Його лихоманить. Ногам холодно. Не бути війні! (авт.). Але це правило не є абсолютним. Низка мовних фактів не підтверджує його, порівняємо: Пахне сіном (авт.). Тут позначений не суб'єкт і його ознака, а виражений загальний стан за характерною ознакою (який, що за запах). Як справедливо зазначав із цього приводу Т.П. Ломтєв, сіном можуть пахнути й сіно, і руки, і волосся, так що зовсім не обов'язково сіном - суб'єкт [66, с. 44].

При відборі суб'єкта із числа позицій, що відкриваються предикатом, дослідники іноді спираються на ступінь «активності» виразника позиції, зумовлену денотативною основою. Найбільш «активний» із залежних від предиката компонентів і є суб'єктом, наприклад: Я даю йому книгу - Він узяв у мене книгу. Але не завжди виразник «активної» діючої сили є одночасно носієм предикативної ознаки, порівняємо: Мною була дана йому книга. У речениях з неживими найменуваннями в ролі залежних компонентів семантичний суб'єкт установлюється за формальними ознаками: Стіл накритий скатертиною. Скатертина покривала стіл; і на підставі можливості виявити в будь-якому із них «активний» компонент, наприклад: Вітром здуло пил [7, с. 27].

...