Лексико-граматичні засоби вираження суб’єктної синтаксеми українського односкладного речення

Нам видається важливою теза В.А. Бєлошапкової про те, що у мінімальній побудові речення, у контекстуально незалежному висловлюванні семантичний суб'єкт завжди є темою (основою висловлення), а семантичний предикат - ремою (ядром висловлення), але не навпаки. При предикаті - дієслові дійсного стану зі значенням цілеспрямованої дії семантичний суб'єкт має значення агенса (особи, предмета, що бере участь у процесі дії), а при предикаті - дієслові пасивного стану - значення пацієнса [16, с. 20], наприклад: Бригада виконує роботу - Робота виконується бригадою. Таке положення, на нашу думку, дозволяє більш чітко виявляти комунікативно- змістовне призначення синтаксису й розглядати типологію речення за раціональним розподілом елементів мовної дійсності, зокрема, в текстах художнього авторського утворення.

1.3 Семантичний суб'єкт-діяч і формально-граматичний (підмет)

В історії граматики традиційно використовувалися дві теорії підмета: згідно з однією підмет практично ототожнюється з суб'єктом речення. Відомий російський дослідник XIX ст. Ф.І. Буслаєв кваліфікує речення Нема грошей як „безособове з родовим підмета, а речення Мені хочеться - як «безособове з підметом у давальному відмінку» [18, с. 106]. Таке розуміння підмета є характерним для типових досліджень сучасної лінгвістики (Н.Д. Арутюнова, І.Р. Вихованець, Г.О. Золотова, С.Д. Кацнельсон, А.Є. Кібрик, О.Г. Межов, М.В. Мірченко, С.Є. Нікітіна, Ю.С. Степанов, Ч. Філлмор та інші). Ґрунтовне вивчення підмета і співвідношення його із суб'єктом як основним компонентом семантико-синтаксичної структури речення трактувалося не так давно вітчизняними дослідниками в руслі їхніх загальнофілософських і лінгвістичних концепцій.

Представники логіко-граматичного напряму в мовознавстві, ставлячи граматичні поняття у залежність від логічних, ототожнювали граматичні категорії з логічними - речення з судженням, підмет із суб'єктом, присудок з предикатом, наголошували при цьому на визначальній ролі логічних понять, дали логістичну основу всім наступним визначенням речення: у реченні є те, про що йдеться (суб'єкт - підмет) і те, що мовиться про суб'єкт (предикат - присудок).

О.Х. Востоков писав: «Підмет є ім'я предмета, про який говориться. Присудок є дієслово, або все те, що про предмет говориться» [29, с. 220]. Перевага при цьому надавалася присудку (предикату), оскільки, на думку вчених тих років, саме в присудку нібито зосереджувалась уся сила судження.

Прихильники психологічного напряму мовознавства (О.М. Пєшковський, О.О. Потебня та інші) також ототожнювали речення із судженням, але вже судженням психологічним, отже, підмет ототожнювався ними з психологічним суб'єктом. За цією концепцією, підметом могли бути будь-які психологічно вагомі за уявою мовця слова, незалежно від їх морфологічного оформлення [84, с. 340]. Зокрема, О.О. Потебня вважав, що будь-яка повнозначна частина мови може бути, залежно від контексту, предметом, про який говориться у реченні [87, с. 66].

На думку представників формально-граматичного напряму, для підмета визначальною - єдиною й основною формою його вираження й існування - є форма називного відмінка іменника. Так, академік О.О. Шахматов обґрунтовано довів, що підмет - це головний член панівного складу речення [104, с. 31].

За Ч. Філлмором, підметом є одна з виділених груп із визначеним «відмінковим значенням». Ч. Філлмор не розрізнює понять «семантичний суб'єкт» і «підмет», оскільки для англійської мови підмет дорівнюється суб'єкту. Аналогічно й у типологічних роботах С.Д. Кацнельсона, А.Є. Кібрик, Ю.С. Степанова підмет ототожнюється з суб'єктом речення. С.Є. Нікітіна, намагаючись визначити підмет у рамках генеративної граматики, дійшла висновку, що відповідно до «поверхневої структури» багато лінгвістів користуються терміном «підмет», причому, незважаючи на всі суперечності у визначеннях, позначають ним приблизно одне і те ж явище [78, с. 44].

Згідно з міркуваннями С.А. Шубика, підмет дистанціюється від суб'єкта речення як одиниця принципово іншого порядку [109, с. 96]. У сучасному українському синтаксисі намічено тенденцію до виділення підмета за чисто формальними критеріями: підметом уважається член речення, який має форму називного відмінка або ж формально співвідноситься з називним відмінком як, наприклад, інфінітив: Любити - це страждати (авт.).

Позицію підмета займають тільки називні форми слова, тобто такі, що лише називають предмети і явища, але не позначають будь-яких синтаксичних відношень (значень). Крім того, у мовах з багатовідмінковою системою, як українська, російська, німецька або тюркські, підмет завжди стоїть у називному відмінку і виступає єдиним абсолютно незалежним членом синтагматичної структури (крім односкладних речень) [109, с. 131].

І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, А.П. Загнітко, В.М. Русанівський та інші розглядають підмет, співвідносячи його із суб'єктом, у нерозривному з'язку з морфологічним вираженням, лексичним значенням, із змістом думки, а іноді й контекстом. І.Р. Вихованець уважає, і такої ж думки дотримуються К.Г. Городенська й А.П. Загнітко, що підмет як основна синтаксична категорія вираження граматичного суб'єкта (останнім часом ми знаходимо у нього дещо доповнене формулювання - формально-граматичного суб'єкта) є семантично багатозначним. Найбільш виразною і поширеною семантичною ознакою його є агентивність, тобто здатність називати реального або уявного суб'єкта дії (агенса) [26, с. 43].

Російські синтаксисти другої половини XX століття (Т.О. Бертагаєв, М.С. Строгович, П.В. Таванець та інші), розпочинаючи дискусії навколо суб'єктності, розрізняли так званий логічний суб'єкт, який, відповідно до сучасних теорій, часто ототожнюють із суб'єктом семантичним (інколи - з комунікативним). Отже, ще у 1958 році Т.О. Бертагаєв стверджував, що граматичний підмет, виражаючи один із видів суб'єкта, у багатьох випадках не збігається з логічним суб'єктом, оскільки „..логічний суб'єкт може виражатися словоформами, що ніяк не можуть бути підметом” [17, с. 66]. Можна сміливо припустити, що автор мав на увазі ті слова, які мають форми непрямих відмінків, що суперечить граматичній теорії про виключно називний відмінок підмета. Оформлення підмета може повністю збігатися зі словесним вираженням логічного суб'єкта лише в певних семантико-синтаксичних умовах, зокрема, в тих випадках, коли речення є двоскладним непоширеним і зміст його підмета являє предмет судження. Підмет виражає той суб'єкт, який ми назвали виконавцем дії, або суб'єктом дії. Однак не будь-який синтаксичний суб'єкт є підметом, оскільки суб'єкт може мати різні змістові відтінки [17, с. 66].

Видається справедливим у встановленні взаємодії формально- граматичного і семантико-синтаксичного виявлення семантичного суб'єкта при його співвідношенні з підметом покластися на концепцію Т.Б. Алісової. Дослідниця стверджує, що одним із найбільш ефективних способів становлення цієї взаємодії є так званий лінгвістичний експеримент, що дозволяє визначити семантичний суб'єкт як найбільш можливий (частотний) підмет у ситуації, коли подані два або більше пов'язаних між собою предметних поняття. Для підрахування такої частотності дослідниця пропонує вибрати текст (тексти), який відображає найбільш «спонтанні» мовленнєві реакції у найбільш частотних життєвих ситуаціях, коли наявними є основні, найбільш поширені мовні форми і стандартні асоціації понять [2, с. 77 - 88]. Такий підхід цілком доречно можна застосувати й у нашому дослідженні семантичного суб'єкта на матеріалі текстів поетичного мовлення.

Стосовно співвідношення ролей семантичного суб'єкта і підмета слід зазначити, що семантичний суб'єкт - це такий компонент семантичної структури речення, який треба відрізняти, з одного боку, від підмета - компонента формальної організації речення (називного відмінка іменника, якому в узгоджених категоріях уподібнюється присудок), що називається інколи «граматичним» або «формальним» суб'єктом, а з другого - від теми - компонента актуального членування вислову, що називається інколи «комунікативним» або «логічним» суб'єктом. М.В. Мірченко вважає, що так званий граматичний суб'єкт є однією з форм існування логічного суб'єкта, однак граматичний суб'єкт є елементом синтаксичної структури речення і становить формалізовану сутність - підмет. Проте граматичний суб'єкт не передає усіх можливих суб'єктних значень, але й може виражати значення об'єкта, напр.: Степанові згадується море [72, с. 39]. Отже, підмет і семантичний суб'єкт - різнорівневі поняття. Граматичний підмет - це переважно форма, що виражена називним відмінком безвідносно до її семантичного наповнення: наприклад: Дівчина співає пісню і Пісня співається дівчиною; Я згадую море і Мені згадується море (авт.), пор.: І ось тепер йому лежати /у купі сім'я довелось (17, 46); А нам і на землі живеться - слава Богу! (17, 172).

Позицію підмета можуть заступати також субстантивовані форми різних частин мови, кількісно-іменні сполучення, сполучення називного відмінка з орудним та інфінітивом, наприклад: Ніхто не прийшов; Прийшов сусід з сусідкою; Прийшло близько ста осіб (авт.).

Між тим критерії виділення семантичного суб'єкта речення є зовсім іншими: оскільки «суб'єктність» встановлюється на суто змістовій, функціональній основі, семантичним суб'єктом речення може бути практично будь-яка відмінкова форма, що здійснює в реченні функції суб'єкта в зазначеному раніше матеріалі.

Ця думка виражена й у вже згаданій роботі Г.О. Золотової, пор.: «При збігу суб'єкта з підметом вони розводяться на різні «рівні» речення: підмет у називному відмінку на рівень граматичний, а суб'єкт у непрямому відмінку - на рівень семантичний. При цьому і підмет, і семантичний суб'єкт, живучи «на різних рівнях», реалізують свою сутність у предикативному зв'язку» [44, с. 148].

Теза про те, що семантичний суб'єкт і підмет - поняття різних рівнів підтверджується таким спостереженням: на питання «Про кого (що) йдеться в реченні?”; „З ким це відбувається?” можуть відповідати словоформи у різних непрямих відмінках не тільки в односкладних реченнях, де немає і не може бути підмета, але й у реченнях двоскладних, де він є, пор. (1) і (2):

Палац вже збудували; Цьому палацу вже багато віків; Про палац не турбувались; Палацу вже немає; Матері нездоровиться; Її лихоманить; У неї високий тиск; Їй важко.

Наталці сподобалось це містечко; Її охопило щастя; На неї напав сум; Нею опанував страх; З нею зустрілись старі друзі; Їй наснився веселий сон; У неї з'явилися друзі (авт.).

Розглядаючи питання співвідношення семантичного суб'єкта і підмета, необхідно, на нашу думку, зважати на курс „Синтаксису” В.А. Бєлошапкової, де визначаються такі особливості семантичного суб'єкта: 1) Семантичний суб'єкт не співвідноситься з підметом. Збіг підмета з семантичним суб'єктом - явище поширене, але воно зовсім не є обов'язковим, порівняємо: Нас привабили чудові квіти; Його зацікавила книга (авт.), де семантичний суб'єкт не підмет; 2) У семантичного суб'єкта немає визначеної морфологічної форми, він може бути виражений називним відмінком, а також і різними непрямими відмінками, порівняємо: Степ не закінчується і Степові немає кінця; Він згадав дитинство і Йому згадується дитинство; Домашні на нього ображаються і Вдома на нього ображаються (авт), пор.: Як би того йому хотілося: / щоб зойки і мольба при цім (9, 80); Їх шукали, та дарма, -/ не знайшли донині (13, 412); А скільки в нас поезій випадкових / з нічого й ні для чого виника... (2, 26); А для неї / це зовсім не диво, / бо збагнула давно таке / справді, зараз вона щаслива, тільки ж щастя яке важке! (18, 149); 3) Семантичний суб'єкт не має якогось одного визначеного денотативного значення, одного змістового співвідношення з предикатом. Найчастіше семантичний суб'єкт буває агенсом, але ця функція - не єдино можлива. Семантичний суб'єкт може бути і пацієнсом: Дитину покарано; Дорогу заметено (авт.), пор.: Душі людської туго і тайго! (3, 36); Не жаль мені, кохана, за тобою... (13, 88); Життю - ні кінця, ні начала... (9, 20): подібні речення можна інтерпретувати як повідомлення про суб'єкт, з яким щось відбувається.

В.А. Бєлошапкова зазначає також, що «семантичний суб'єкт» відображає у своїй семантиці характер предиката. При предикаті-дієслові активного стану зі значенням цілеспрямованої дії суб'єкт має значення агенса, при предикаті-дієслові пасивного стану - значення пацієнса, пор.: Художник пише картину - Картина написана художником (авт.) [16, с. 130].

Відповідно до концепції актуального членування речення, Г.І. Кокоріна зазначає, що в контекстуально незалежному, немаркованому вислові семантичний суб'єкт - завжди тема, однак хибним є зворотнє твердження: тема - це завжди семантичний суб'єкт, оскільки тема - не завжди субстанція. Не завжди носій ознаки, вираженої поданим семантичним предикатом, передує семантичному предикату [58, с. 72].

Наведені міркування про співвідношення семантичного суб'єкта і граматичного підмета узагальнює, на нашу думку, схема, виведена нами у процесі дослідження:

Де - N1 - називний відмінок імені, N2 - родовий, N3 - давальний, N4 - знахідний, N5 - орудний, N6 - місцевий відмінки імені.

Цікаве спостереження над суб'єктом і підметом робить В.І. Сергєєва. Спираючись на положення С.Д. Кацнельсона, дослідниця вважає, що семантичний суб'єкт завжди є сутністю і, коли виступає в ролі підмета, спирається на структуру денотата або на комунікативне завдання. Причому, підмет, з одного боку, є явищем суто сентенційним, а з другого - він піддається впливу дискурсу. У цьому, на думку В.І. Сергєєвої, і полягають труднощі виявлення статусу підмета. Порівнюючи ознаки підмета і різних видів суб'єкта, в тому числі й семантичного, В.І. Сергєєва уклала схему, в якій на основі пготиставлення виділено диференційні та інтегральні ознаки, а також установлено набір ознак суб'єкта, де - (+) означає варіантність, тобто коли ознака не є диференційною. Наведемо скорочено цю схему:

Традиційна схема розгляду речення в термінах «односкладність/двоскладність» спирається на формальний критерій - наявність/відсутність у реченні підмета. Як було зазначено раніше, семантичний суб'єкт - явище принципово іншого характеру. Тому ми вважаємо не тільки можливим, але й доцільним вести розгляд способів вираження семантичного суб'єкта відсторонено від ознаки односкладності/двоскладності речення.

1.4 Визначення семантичного суб'єкта, прийняте в роботі

Важливе місце в дискусії про те, що вважати семантичним суб'єктом, посідає робота Т.Б. Бабиної та В.А. Бєлошапкової [1984]. Учені, слідом за Ф. Данешем і К. Гаузенбласом, розвивають положення про ієрархічний устрій речення, його «багатошаровість». Уявлення про вислів як багатошарове творення допомагає зрозуміти суперечності в думках про семантичний суб'єкт. Так, акцент на агентивну семантику суб'єкта відповідає першому - денотативному - рівню ієрархії (пропозиції в її основному вигляді); на другому етапі набуває значення актуалізована предикація, і, відповідно, суб'єкт розуміється як головний учасник події (який зовсім не обов'язково буде активним, наприклад: Йому не спиться [авт.]; пор.: Мені без нього моторошна стежка (6, 112); Йому призначено і далі йти / через усі весілля наші й тризни... (9, 225); До них молився у надії, /леліяв думку дорогу...(13,17) тощо; третій і четвертий рівні ієрархії все більше акцентують момент комунікативної важливості, граничним вираженням якої є ототожнення суб'єкта з темою речення. Нам імпонує вказаний підхід до визначення суб'єкта, оскільки він відображає реальну складність цього питання та відносність (у значенні «кінцевої правоти», «єдиної істинності») будь-якої з дефініцій.

У своєму трактуванні визначення суб'єкта виходимо з такого передбачення. Виступаючи мовним вираженням логічного судження (думки), речення успадковує важливий спосіб судження: двокомпонентність. Як і в судженні, в реченні є те, про що говориться (S, суб'єкт) і те, що говориться (Р, предикат). Суб'єкту приписується ознака в широкому розумінні цього слова, наприклад: Нам (S) весело живеться (Р) (авт.).

Таке членування речення, як було зазначено вище, називають логічним, і згідно з цим можна виділяти логічний суб'єкт речення [12, с. 6]. Крім вираження судження, важливою функцією речення є передача повідомлення. Відповідно до цієї комунікативної функції можна також говорити про двокомпонентність вислову: про суб'єкт - вихідну точку повідомлення, «дане», і про предикат - власне зміст повідомлення, «нове», пор.: Йому нездужається; Його лихоманить; У нього лихоманка (авт.) - всі ці речення, з синтаксичного погляду, є безсуб'єктними - у них немає підмета. Але з комунікативного та логіко-семантичного погляду суб'єктом цих речень є займенникові форми в непрямих відмінках.

Існує принципова близькість між логічним і комунікативним членуванням речення: як правило, логічний суб'єкт є відправним пунктом вислову, його «темою» [32, с. 116]. Існує також принципове відмежування цих типів двокомпонентності вислову від двоскладності граматичної. Саме тому, визначаючи суб'єкт, уважаємо за необхідне дистанціювати такі поняття, як суб'єкт і підмет.

З'ясовуючи для себе питання, що ж є семантичним суб'єктом речення, ми усвідомили необхідність урахування і типологічної специфіки української мови, а саме важливої змістоутворювальної ролі інтонації в мові, порядку слів, тобто саме комунікативного членування речення. Тому в розумінні меж і змістової специфіки семантичного суб'єкта українського речення ми виходимо з пріоритетності комунікативного боку висловлення. Уважаємо, що такий принцип дозволяє найбільш повно виявити змістові нюанси й типологічні особливості вираження того, що є суб'єктом українського речення. Наше розуміння семантичного суб'єкта є близьким до того, що було запропоновано С. І. Кокоріною [58, с. 74].

Під семантичним суб'єктом ми розуміємо такий компонент речення, який відповідає на питання „Про кого (що) йдеться в реченні?”; „З ким (чим) це відбувається?”. Таким чином, вираження семантичного суб'єкта передбачене актуальністю інформації, яка дозволяє вивести думку про стан справ, що описуються, а також про те, що знаходиться в центрі уваги мовця.

Із цього виходить, що у реченні Його зустріли семантичним суб'єктом для нас є компонент його (саме він характеризується цим реченням і знаходиться у центрі уваги). З погляду «семантичного» підходу таке рішення є, як мінімум, дискусійним: тут суб'єктом виступають „вони”, що приховані у формі предиката і ніяк формально в тексті не представлені. На користь прийнятої нами «комунікативної» інтерпретації свідчать дані української мови, а саме більш адекватна синонімічна передача фрази Його кохали за допомогою речення Він був коханим. Як бачимо, в останньому випадку дискусії з приводу ідентифікації суб'єкта не може бути.

Висновки до розділу 1

Огляд проблеми суб'єкта дії на рівні трьохаспектного вивчення структури речення дозволяє, відповідно до теми дослідження, описати цілісний погляд на проблему семантичного суб'єкта в структурі односкладного речення:

Семантико-синтаксична структура речення формується знаками семантичної природи, на яких базується граматична система мови.

Суб'єкт і певний набір суб'єктивних значень, які й передають комунікативний намір мовця, є необхідними, обов'язковими явищами в реченні.

Співвідношення формального, комунікативного та змістового аспектів речення утворює речення-судження, в семантико-синтаксичній структурі якого наявним обов'язково є суб'єкт.

Семантичний суб'єкт утворює в реченні-судженні певні логіко-синтаксичні ситуації, що задають цій конструкції загальні семантичні параметри.

Семантичний суб'єкт має тісний зв'язок із предикатом і відповідає денотату речення.

Семантичний суб'єкт не обов'язково відповідає називному відмінку, а отже, не співвідноситься з підметом.

На роль семантичного суб'єкта в структурі українського односкладного речення претендує агенс, якому належить дія, стан, сприйняття, відношення або ознака.

Позиція семантичного суб'єкта в односкладному реченні є анафоричною.

За природою свого існування семантичний суб'єкт у контекстуально незалежному висловленні завжди є темою, що дає змогу чітко виявити комунікативно-змістове призначення синтаксису - актуальної для дослідження проблеми.

Характерною особливістю українського односкладного речення є широта і різноманітність форм вираження суб'єкта непрямими відмінками.

Система семантичного суб'єкта має такі різновиди: 1) суб'єкт існування, буття (наявності, відсутності); 2) суб'єкт стану; 3) суб'єкт належності; 4) суб'єкт сприйняття; 5) суб'єкт місцезнаходження; 6) суб'єкт кваліфікації; 7) суб'єкт детермінації; 8) суб'єкт ідентифікації; 9) суб'єкт модальних відношень; 10) суб'єкт відношення; 11) суб'єкт активної дії й руху (часто поєднуються); 12) суб'єкт процесуальний. Додатково до цього виділяється ще кілька підтипів семантичного суб'єкта: 13) суб'єкт коммодальний; 14) суб'єкт-джерело; 15) суб'єкт-каузатор; 16) суб'єкт кількісний. Ці підтипи семантичного суб'єкта виділяються на основі предикатів безособових речень.

Залежно від лексичного наповнення суб'єктної позиції в суб'єкті розмежовуються: суб'єкт-особа, суб'єкт-неособа, суб'єкт-предмет, суб'єкт-явище.

РОЗДІЛ 2. РІЗНОВИДИ СЕМАНТИЧНОГО СУБ'ЄКТА УКРАЇНСЬКОГО ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В ТЕКСТАХ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ

Односкладні речення були предметом уваги багатьох дослідників. Так, О.О. Шахматов, який, увів у синтаксис термін „односкладні речення”, пояснює існування таких речень фактом мовного збігу в одному члені речення суб'єкта й предиката комунікації, коли «поєднання суб'єкта і предиката знаходить собі відповідність в одному члені» [104, с. 32].

Сучасні українські синтаксисти І.Р. Вихованець, А.П. Грищенко, Л.О. Кадомцева та інші вивели теорію відносно того, що успадковані праслов'янською мовою з мови індоєвропейської односкладні речення не мають характерного для двоскладних речень формально предикативного зв'язку й з'явилися при цьому завдяки результатам розвитку і формальної диференціації первісних, граматично не оформлених однослівних або створюваних із двох чи декількох слів речень [8, с. 231].

Оскільки протиставлення двоскладних і односкладних речень успадковано ще з праіндоєвропейської мови [69, с. 201], будь-які спроби визначити генетичну первинність двоскладних або односкладних речень є гіпотетичними. Крім того, у дослідників історичного синтаксису, які спиралися насамперед на пам'ятки конфесійної літератури й літопису, чітко окреслюється позиція щодо розподілу односкладних речень на такі різновиди: означено-особові, неозначено-особові, безособові, номінативні.

2.1 Односкладні речення в руслі сучасних досліджень українського синтаксису

В українській мові односкладні речення є цілком нормативними, функціонально детермінованими й достатньо поширеними.

В українському мовознавстві дослідженнями односкладних речень займалися Г.П. Арполенко, JI.A. Булаховський, І.Р. Вихованець, Л.О. Кадомцева, H.A. Москаленко, О.О. Синявський, Г.М. Чирва.

І.Р. Вихованець висловлює думку щодо головного члена односкладного речення, який «не передбачає взаємопов'язаного з ним іншого, тобто... не є ні підметом, ні присудком. Його називають недиференційованим головним членом, а речення, в яких він виступає, - односкладними» [24, с. 81].

Головний член односкладного речення в принципі, через об'єктивні причини, пов'язані зі специфікою самої мови, є самодостатній і вільно обходиться без партнера по предикативній основі [71, с. 39]. Причини цієї самодостатності можуть бути різними: від формальної очевидності, а отже, і стилістичної тривіальності, надлишковості другого головного члена речення до фізичної, а отже, і лінгвістичної неможливості зв'язати конструктивний центр односкладного речення з будь-яким партнером. При цьому предикативність в односкладному реченні пов'язується з одним головним його членом.

Якщо проаналізувати історію розвитку українського синтаксису, можна зауважити, що дослідники основною характерною рисою односкладних речень уважають специфічну суб'єктно-предикатну структуру судження, що граматично не членується. Односкладні речення становлять одне поняття або подання, граматично співвіднесене з дійсністю [21, с. 160].

Просте речення з нерозчленованим предикативним центром є такою конструкцією, в якій неможливо виділити предикативне словосполучення «підмет + присудок», його прийнято кваліфікувати як односкладне. Крім того, односкладним реченням, як і двоскладним, властиві характерні граматичні ознаки - відповідна система обов'язкових і факультативних граматичних зв'язків між повнозначно-лексичними одиницями в межах речення [93, с. 15].

Отже, спираючись на певні існуючі мовні й мовленнєві факти та неадекватність судження і речення, в українській синтаксичній науці сформувалася думка, що односкладні речення мають свій особливий статус. Граматичною основою таких речень є головний член, який і формує категорію предикативності - основну ознаку речення, що робить це речення засобом формування та повідомлення думки.

В односкладних реченнях предикативний центр репрезентований тільки семантико-синтаксичною категорією предикативності й виражається тільки одним головним членом, з яким пов'язане формальне закріплення цієї категорії. Односкладні речення можуть наближуватися до двоскладних за можливістю синтаксичного членування. Крім того, вони не виражають предикативності з формально-синтаксичного погляду, оскільки для вираження предикативного зв'язку потрібні два різнофункціональних головних члени речення. Маючи у власному формально-синтаксичному прояві тільки один головний член, односкладні речення співвідносять його або із присудком, або з підметом двоскладного речення, наприклад: ...Люблю слова. Їхня музика іскриста (3, 89); Ходжу на лижах майже як пінгвін (3, 93); Далекі рейси прикмети...(2, 7); Розбитися. Згорите, як єретичка (3, 93); У ночі турбуюся й тужу (2, 10); Земля вже в травах, / берези в брості (2, 21); І раптом дощ. І злива. І гроза (6, 8). Якщо у формі підмета граматично не маркована агенсивність / деагенсивність, активність / дезактивність носія предикативної ознаки, то у формі суб'єктних поширювачів, що потрібні для компонентів реалізації, граматично маркованою буде деагенсивність і дезактивність носія ознаки (непрямі відмінки імені), що відповідає характеру предикатів в односкладних реченнях, наприклад: Правди у сльозах нема (12, 112); І чого мені треба - не відаю й сам (8, 29); Мені далеко видно тут згори... (6, 26); Козацької вдачі такої ні в кого ще не знайшлося! (6, 82); Від крові пурпурним стаю, / а чорним - від намулу (18, 7) тощо.

На думку І.Р. Вихованця, зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката компоненти потрібно інтерпретувати не в семантико-синтаксичному, а формально-синтаксичному плані [26, с. 106]. Семантико-синтаксична валентність предиката вказує лише на кількість необхідних для речення компонентів, а формально-синтаксична кваліфікація цих компонентів здійснюється на основі предикативного й підрядного зв'язків. Предикат односкладного речення керує називними компонентами, наприклад: ...І підвели йому коня (6, 9); Їм смутно, як і нам. Ніде немає літа (3, 31) і т.п.

У сучасному теоретичному й описовому синтаксисі існують різні погляди на синтаксичну категорію односкладності. Її іноді заперечують на підставі невідповідності двочленній структурі судження або, навпаки, обминають, зосередивши увагу на генеративні процеси реалізації в мовлення різних структурних схем речення, або тлумачать, по-різному кваліфікуючи й класифікуючи.

Л.О. Кадомцева саме в невизначеності поняття односкладності як комплікованого вираження судження вбачає причину існування спроб заміни цієї синтаксичної категорії протиставленням дієслівних і бездієслівних речень, а в їхньому середовищі, у свою чергу, двоскладних і односкладних типу: Вітер ламає дерева. Вітром зламано дерева - дієслівні двоскладне й односкладне; Вітер сильний - бездієслівне двоскладне; Вітер. Сніг. - бездієслівні односкладні [50, с. 15]. Ми, звичайно, не можемо не погодитися з тим, що односкладні речення в синтаксичній системі сучасної української мови виявляють щодо типів різну продуктивність і функціонально є різними. Їхню характеристику всередині певних традиційних моделей варто здійснювати саме з погляду функціональних різновидів - єдиного граматичного критерію, що піддається однозначному визначенню [50, с. 16].

Нам, відповідно до напрямів нашого дослідження, необхідно наголосити на тому, що односкладне речення перебуває в синонімічних відношеннях із двоскладними, отже, це не трансформи однієї моделі, оскільки в синонімічні відношення вступають саме граматичні типи, а не їхні варіанти.

Односкладні особові (означено-, неозначено- й узагальнено-особові) речення виступають контекстуальними і синонімічними варіантами двоскладних і, крім того, створюються в певних контекстах на основі переносних метафоричних значень «семантичної особи» [51, с. 5]. Взагалі сучасні українські дослідники називають їх одноядерними, оскільки під цією назвою об'єднані так звані неоднотипні одиниці [94, с.30], частина яких тільки з формально-граматичного погляду односкладна, а з семантичного - двокомпонентна, бо в них є суб'єкт і предикат [51, с. 6].

Розглядаючи місце й позицію семантичного суб'єкта в структурі односкладних речень, доречно знову звернутись до вчення О.О. Шахматова, на думку якого в односкладних реченнях яскраво не виражені ні підмет, ні присудок - вони позбавлені чіткого членування на дві групи членів речення. Отже, аналізувати можна лише головний член, що в односкладному реченні може бути ототожнений формально або з підметом, або із присудком, причому, звичайно, не слід забувати, що такий присудок відрізняється від присудка двоскладного речення тим, що викликає уявлення й про предикат, і про суб'єкт, а присудок двоскладного речення відповідає тільки предикату [104, с. 30].

Можна цілком природно вважати суперечливим подібне твердження тому, що в межах односкладного речення може реалізуватися суб'єкт дії стану, що формально репрезентований як другорядний член речення: Батькові не спиться. Мені працюється добре. Незаперечним є той факт, що в межах односкладного речення предикативність реалізується в одному компоненті [40, с. 204].

Як відомо, розмежування різноманітних типів односкладних речень у більшості випадків базувалося на частиномовному вираженні головного члена речення, завдяки чому з'явилася диференціація односкладних речень на дієслівні й номінативні. А з дієслівних розрізнялися означено-, -неозначено-, узагальнено-особові й безособові речення, а пізніше - інфінітивні речення. Крім того, до номінативного додалися ще й генітивні.

Протиріччя в розмежуванні різновидів односкладних речень визначають пошуки нових основ для їхнього визначення. Останнім часом спостерігаємо тенденцію до розрізнення в односкладних реченнях дієслівних і іменних (на основі морфологічного принципу), а потім з дієслівних диференціюються підтипи односкладних речень на підставі особовості/неособовості морфологічної форми [40, с. 205].

Слушною є думка А.П. Загнітка щодо місця односкладних речень у системі синтаксичних одиниць, коли в реченнєвій структурі потрібно розмежовувати віртуально-концептуальний, номінативний і ситуативно-прагматичний плани. Кожний з них характеризується власною площиною мотивованості й внаслідок реалізації в межах реченнєвої структури засвідчує взаємоперетин з наповненістю іншого. У такий спосіб простежується перехід реченнєвих моделей у компоненти мовленнєвої комунікації - висловлення [40, с. 207].

Незаперечним, звичайно, є той факт, що на рівні віртуально-концептуальної моделі будь-яке речення є двокомпонентним, у якому знаходить своє вираження субстанційний і екзистенційний елементи. Субстанційний компонент уміщає покликання на інтенційний феномен, а екзистенційний компонент чітко відмежовує номінативний зміст речення від номінативного змісту інших мовних одиниць [65, с. 33]. Отже, через речення, наповнене різними суто суб'єктивними ознаками, реалізується весь вимір людського буття. Екзистенційний компонент «дозволяє створювати» світ, оскільки він закриває межі констатованої ситуації, для якої людський розум у навколишній дійсності знаходить тільки «сирий матеріал» [65, с. 33]. На думку А.П. Загнітка, субстанційний компонент може бути виражений, крім називного відмінка, будь-яким іншим, котрий виступає регулярним представником субстанційної семантики при тій або тій формі предиката [40, с. 207]. Таке твердження взято нами за основу.

Віртуально-концептуальна двокомпонентність реченнєвої структури в жодному разі не відображає її формально-граматичної двоскладності, оскільки вона репрезентує особливості валентної рамки речення й статус у ній тих або тих компонентів, а формально-граматична двоскладність спрямована на реалізацію граматичної основи речення й напрями вираження взаємозалежної координації. Розгляд односкладних речень повинен здійснюватися з урахуванням нерівнорядності формально-граматичної й семантико-синтаксичної площин реченнєвої структури, завдяки чому виникає аргументоване розмежування дієслівних і іменних односкладних речень на підставі формального вираження предикативності. Разом з тим потрібно констатувати нерівнорядність усіх типів односкладних речень, оскільки з них вирізняються речення з яскраво вираженою особистою семантикою. При цьому форма головного члена речення у своєму обсязі вміщує вказівку на виконавця дії або носія стану, окреслюючи його вираження [40, с. 208].

На рівні семантико-синтаксичної структури типові односкладні речення характеризуються, як зазначалось вище, одним головним членом із чітко окресленою синтаксичною функцією й неозначеністю предмета думки, зумовленої логіко-психологічною основою вираженого судження; формально не вимагають другого головного члена й не можуть ним доповнюватися без зміни характеру вираженої думки [40, с. 213 - 214].

У цьому зв'язку перед нами постає досить важливе питання щодо виявлення в реченнях односкладної структури категорії предикативності, оскільки специфіка предикативного зв'язку полягає в тому, що він поєднує такі два компоненти, які однаковою мірою передбачають один одного й характеризуються двосторонньою залежністю, що встановлюється тільки між тими самими, завжди співвідносними членами двоскладного речення - присудком і підметом [60, с. 12], [93, с. 30]. Але ж не треба забувати при цьому, що в реченнях односкладної структури існує так званий потенційний предикативний зв'язок: коли об'єднані предикативним зв'язком елементи не представляють пари головних членів речення, а перебувають у залежній від головного члена речення - присудка - позиції.

2.2 Специфіка односкладних речень текстів поетичних творів

Безперечно, вивчення синтаксису мови художніх творів є багатоаспектним явищем. Мова художньої літератури входить до загальної, досить розгалуженої мовної системи як надзвичайно важлива її частина. Її по праву можна вважати таким явищем, яке наділене власними особливими рисами і знаходиться водночас у постійній взаємодії з різними відтвореннями і процесами мовної системи, що, зокрема, досить яскраво підтверджується в процесі дослідження семантико-синтаксичної специфіки будь-якого речення в художньому тексті.

Мова художніх творів, а особливо творів поетичного стилю, здійснює переважно експресивну функцію і передає почуття художньої форми. Якщо б існування поезії не було безсумнівно встановленим фактом, можна було б із достатньою впевненістю довести, що її не може бути. Вихідний парадокс поезії полягає в тому, що, як відомо, кожна природна мова підпорядковується правилам невпорядкованого сполучення елементів, які її складають [83, с. 115 - 118]. На їх сполучуваність покладаються певні обмеження, які й утворюють правила цієї мови. Без подібних обмежень мова не може служити комунікативним цілям. Однак одночасне зростання обмежень, що накладаються на мову, як відомо, супроводжується зниженням її інформативності. А це означає, що поетичний текст підпорядковується всім правилам вживаної мови, однак на нього накладаються нові, додаткові по відношенню до мови, обмеження: вимога дотримуватися певних метро-ритмічних норм, організованості на фонологічному, римовому, лексичному та ідейно-композиційному рівнях [83, с. 120]. Не можна також не звернути уваги й на семантико-синтаксичну будову вірша, яка в певній композиційній віршовій формі спирається на різноманіття семантичних варіантів суб'єктності, що цікавить нас насамперед. Звичайно, усе це робить поетичний текст більш «залежним», ніж звичайне розмовне мовлення, оскільки в ньому будь-які елементи мовленнєвого рівня можуть бути значимі, а будь-які елементи, які є в мові формальними, можуть набувати в поезії семантичного характеру [83, с. 121]. Цікаву концепцію поетичної мови знаходимо в працях М.М. Бахтіна, який стверджував, що лише в поезії мова розкриває всі свої можливості, оскільки тут для неї існують максимальні вимоги: «... поезія немов віджимає всі соки з мови, і мова перевищує тут саму себе» [14, с. 278]. Пізніше ідеї М.М. Бахтіна про мову поезії знайшли своє відображення в дослідженнях В.В. Кожинова, який наполягав на тому, що форма мистецтва слова - не мовлення, а плід її художнього перевтілення, тобто принципово, якісно інший феномен [57, с. 264].

Однак у мові поетичних текстів знаходить своє рельєфне відображення не тільки естетична, а й семантико-комунікативна функція, що є, на наш погляд, важливим і цікавим. У той час, коли деякі літературознавці, стилісти та естети останніх 20-ти - 30-ти років забували про комунікативну функцію мови поезії, а лінгвісти й дослідники семантичного синтаксису ігнорували естетичну функцію поетичних творів, обмежуючись їх розглядом з позицій суто лінгвістичних, виникла проблема несумісності цих наукових положень. Інакше кажучи, такий неоднозначний підхід до поетичного тексту при збереженні традиційної схеми стилів мовлення не дозволив просунутись уперед у розв'язанні проблеми місця й специфіки художньої мови в ракурсі семантико-синтаксичного аналізу речень цього надзвичайно різнобарвного стилю мовлення.

Те, що в текстах художнього стилю, зокрема стилю поетичних творів, так чи так розкривається естетична функція мови й мовлення, - це, безумовно, у наш час не має заперечень з боку більшості лінгвістів і синтаксистів. Текстова й синтаксична організація поетичних творів концентрує ставлення митця до повідомлюваного за допомогою складних поетичних тональностей, специфічної ритміки, експресивної модальності речень, добору певної доречної структури за будовою. Досить цікавим є дослідження семантичного суб'єкта саме в реченнях односкладної структури, оскільки здійснений нами аналіз доводить, що семантико-комунікативна настанова автора поетичного тексту розкриває широкі можливості для яскравого вираження і підкреслення ролі семантичного суб'єкта саме в «односкладних реченнях (на прикладах творів Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка і В. Симоненка).

Питання семантичного суб'єкта в сучасній українській синтаксичній науці й досі залишається відкритим, особливо коли йдеться про речення односкладної структури. Актуальність досліджень позицій та функціональних різновидів семантичного суб'єкта в односкладних реченнях текстів поетичного мовлення ми вбачаємо в тому, що саме художній текст має цікаву й специфічну будову речень, у структурі яких завдяки інтенціональним авторським засобам широко представлено різноманіття способів вираження суб'єктної системи. Така ситуація є цілком справедливою, оскільки, як відомо, мові поетичних творів притаманним є більше, ніж для художньої прози, концентрування, стислість й емоційна напруга [101, с. 248].

Безперечно, будь-яке художнє мовлення, а особливо поетичне, базується на законах асоціативно-образного мислення. Життєвий матеріал у такому тексті перетворюється на «маленький всесвіт», побачений очима самого автора. У художньому зображенні діє закон психологічної перспективи і здійснюється комунікативно-естетична функція. Крім того, засоби образності художнього тексту підкоряються естетичному ідеалу митця, що дає змогу для образно-емоційної, неминуче суб'єктивної передачі сутності фактів [19, с. 114]. Отже, для художніх текстів змістовою є форма, оскільки вона виключно й оригінально передає внутрішній стан автора, персонажів, унаслідок чого створюється відома в літературознавстві «вторинна дійсність», що виражається в мовознавстві альтернативою номінатив/генітив та номінатив/датив.

Авторське текстоутворення, як відомо, має двояку організацію. Воно може бути побудованим насамперед на підставі тих засобів мовлення, у яких певним чином знаходить своє вираження особистий мовленнєвий досвід письменника. За наявності вищого ступеня свідомості мовного відбору, яким і відрізняється художня творчість, цей досвід має виступати як «перевірений», «покращений», «очищений» і т. ін. [22, с. 281], тобто інтенційні спрямування автора отримують у ньому найбільш яскраве втілення. Таким чином, можна розглядати художній (поетичний) текст не тільки з погляду його внутрішніх закономірностей, але і як матеріал для лінгвістичного й семантико-синтаксичного аналізу. Важливо при цьому, згідно з напрямами нашого дослідження, простежити роль граматичних, зокрема синтаксичних мовних фактів, специфічні ознаки яких зароджуються автором або як початкові, або виникають завдяки іншим конструктивним ознакам, таким як субстанційність та екзистенційність. На нашу думку, особливим компонентом будь-якого художнього тексту, зокрема поетичного, є субстанційний і екзистенційний елементи. Субстанційний компонент містить покликання на авторську інтенцію, а екзистенційний компонент чітко відмежовує номінативний зміст речення від номінативного змісту інших мовних одиниць. Отже, через речення, наповнене різними суто суб'єктивними величинами, реалізується весь вимір людського буття. Екзистенційний компонент «дозволяє створювати» світ, оскільки він закриває межі констатованої ситуації, для якої людський розум у навколишній дійсності тільки «сірий матеріал» [65, с. 33].

З огляду на специфіку семантико-синтаксичної будови речень односкладної структури й варіативність у них семантичного суб'єкта слід брати до уваги мовленнєву реальність поетичного добутку, сам факт того, що літературний образ існує в слові, а не виділяється в оболонку зі слова, звідки може бути витягнутий. Необхідно, на нашу думку, розглядати у зв'язку з цим і поетичний добуток як факт мовлення, а отже, такий знак семантичного синтаксису, що, подібно до означуваного, має подібність до дійсності, з якою він співвіднесений. Таке буде можливим лише за умови композиційно-стильових рішень, прийнятих автором.

Семантико-синтаксичний аналіз поетичних текстів і зокрема творів видатних українських поетів Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка і В. Симоненка, які були написані цими авторами протягом 50-х - 60-х років минулого століття, свідчить про те, що так звана індивідуальна авторська картина світу має в цих текстах відображений характер, вона більшою мірою суб'єктивна й володіє специфічними рисами мовної особистості її творця.

Надзвичайна естетична концептуалізація таких поетичних творів дає нам змогу окреслити досить чіткі позиції щодо мовної репрезентації в них семантичного суб'єкта.

Суб'єктність є невід'ємною ознакою поетичного твору, тому що вона детермінована самим актом комунікації. Керуючись художнім задумом, поет обирає певний тип суб'єкта мовлення, який виконує у творі свою специфічну комунікативно-прагматичну функцію - розвиває сюжет [82, с. 113]. Членування ж віршової мови на синтаксичні одиниці - речення розкриває деякі особливості синтаксису індивідуальних стилів [38, с. 69]. Ми помітили таку цікаву тенденцію до створення строфічних творів у більшості випадків на основі односкладних речень у згаданих нами українських поетів, синтаксична специфіка яких є досить неординарною. Об'єднувальна дія віршованого ритму виводить суб'єктно-предикатні відношення за межі речення на рівень тексту завдяки використанню рядів односкладних речень [55, с. 156]. Семантичний суб'єкт у таких випадках (як правило, особовий) усувається з дноскладного речення. При цьому характер суб'єкта, який усувається, особовий або предметний - зумовлює певний варіант або навіть тип дноскладного речення [111, с. 91]. Завдяки цьому утворюються означено-, неозначено- та узагальнено-особові односкладні речення.

Означено-особове речення утворюється з двоскладного з першим і другим особовим суб'єктом у результаті пропускання підмета в тому в випадку, якщо цей суб'єкт однозначно проектує форму дієслова-присудка. Останнє буде можливим, якщо дієслово стоїть у формі теперішнього або майбутнього часу наказового способу, наприклад: Криши, ламай, трощи стереотипи! (4, 11); Пиши про честь і совість, а при етом / вмочи своє перо у каламуть... (7, 160); Обвуглюйся. З дияволом грай в теніс (4, 11); Шукайте цензора в собі (4, 15); Не пригадуй, що було! Не треба / дотикатись до заглухлих ран (18, 28).

Для неозначено-особового односкладного речення є характерним прихований предметно-особовий суб'єкт (але не особовий суб'єкт, як найчастіше вважається); цей суб'єкт втратив зв'язок з особовими суб'єктами, що позначають мовця і слухача, і через це став неозначеним, наприклад: Гадаєш, цвинтар це та й годі (3, 78), гадаєш - це хтось (невизначений предметно-особовий суб'єкт).

В узагальнено-особових реченнях дехто з дослідників убачає нейтралізацію різниці між першим особовим, другим особовим і предметно-особовим суб'єктами, як, наприклад, у реченні Сльозами горю не допоможеш; Як жити, зачепившись на мілкому, / то краще потонуть на глибині (3, 76) є особовий суб'єкт, але не індивідуальний, а узагальнений [111, с. 92].

Крім того, односкладні речення поділяються на особові та предметні залежно від семантики суб'єкта в особовому або предметному найменуванні, наприклад: І чую тишу (4, 10); Завтра глянеш пустими очима, / тупо всміхнешся з усіх газет (3, 23), Нам зустрітись на обрії треба (3, 46) - означено-особові односкладні речення (особові); Воно, звичайно, що там говорить. / Отож-бо й є, нема чого балакать (4, 37), Напитись голосу твого, / того закоханого струму, / тієї радості і суму, / чаклунства дивного того (4, 124) - узагальнено-особові односкладні речення (особові); Не треба класти руку на плече (4, 2) - неозначено-особові (особові); Тебе зарядили тупою звичкою (3, 24), Дороги не видать (4, 55) - непрямо-суб'єктні дієслівні (особові та предметні); Тоскно мені (3, 145) - непрямо-суб'єктні іменні (особові); В бігах поповнюють гарем (8, 12), В безсмерті холодно. І холодно в житті (4, 52) - обставинно-суб'єктні іменні (предметні); Світає (8, 132) - безсуб'єктні дієслівні (предметні); Холодно... Холодно... Холодно... Холодно...(З, 89) - безсуб'єктні іменні (особові та предметні). Звернувши увагу на семантичний особовий суб'єкт, можна відзначити, що його власна семантика залежить від того, в якій формі він може існувати [111, с. 93].

Таким чином, особовий семантичний суб'єкт в односкладних реченнях, що підтверджується фактами з поезій, може бути: 1) означеним, неозначеним, узагальненим; 2) мати форми непрямих відмінків (найчастіше давального, що підтверджують наведені приклади з поетичних творів); 3) не може повністю редукуватися (усуватися) з дієслівного речення. Відповідно, предметний суб'єкт: 1) не може бути означеним, неозначеним і узагальненим; 2) має форми непрямих відмінків (насамперед, орудного); 3) може повністю редукуватися з дієслівного речення [111, с. 94].

У ході дослідження семантико-синтаксичних параметрів художнього тексту, визначенні багатомірності й варіативності семантичного суб'єкта в ньому (в структурі речень односкладної будови, характерної для поетичної мови), з'ясовується питання щодо виявлення на текстовому рівні універсальних мовних відношень. Як відомо, при розгляданні мови як системно-структурного утворення, головним є ієрархічне уявлення різноманітних мовних одиниць, що знаходяться у відношеннях „засіб - функція”. При цьому найвищим рівнем традиційно визнається рівень синтаксичний, оскільки саме він немов замикає мовну систему. Крім того, лише в тексті (а особливо художньому) речення усвідомлюються адекватно - цей факт давно підтримують положення психолінгвістичного рівня і теорії мовних актів. Таким чином, можна без винятків констатувати, що поетичний текст з власною специфічною семантико-синтаксичною будовою є особливою мовною одиницею, яка гармонійно включається в рівень культури.

Ми обрали предметом дослідження синтаксис поетичних творів тому, що саме мова поетичного синтаксису має цікаву й специфічну будову речень, у структурі яких досить широко представлено розмаїття способів вираження суб'єктної системи, зокрема суб'єкта семантичного.

Цікавим поетичним матеріалом, відібраним нами для семантико-синтаксичного дослідження, вважаємо твори, що хронологічно поєднані й обмежені 50-ми й 60-ми роками минулого століття. Як відомо, цей період, з історико-політичного та культурного поглядів, мав визначний вплив і на поетичну творчість наших видатних вітчизняних поетів. Стисло обгрунтовуючи такий вибір, ми вважаємо, що самобутня творчість цих поетів, об'єднана спільною соціально-політичною епохою й фактично «післякультівською» добою на хвилі «хрущовської відлиги», характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро- епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Зрозуміло, що за своєю суттю поети того часу (яких часто називали «шістдесятниками») були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу на рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, що їх принесла науково-технічна революція, і поступового, хоча, на жаль, і короткочасного відтворення людської свободи, гідності, самоповаги.

Найобдарованішими представниками цієї творчої когорти є, безумовно, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко і В. Симоненко. Однак, незважаючи на певні спільні риси, кожен із цих поетів вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Зокрема, Л. Костенко у своїх творах поступово ускладнює внутрішній світ свого ліричного „я” і світ ліричного героя. Цей процес відомий український літературний критик М. Ільницький схарактеризував як «шлях від парадоксу до драматизму», що поєднує в її творах різні аспекти екзистенційного явища [49, с. 126 - 131].

Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце у цей період у творчості Б. Олійника. Поет знайшов проникливі образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Знайти слова, щоб виразити свою любов, - важко, не збиваючись на загальні трафаретні. Борис Олійник такі слова знайшов. Він зумів передати й любов до рідної матері, і до рідної землі - у простих, щирих словах. У голосі молодого поета було щось натруджене, неперемерхле - все те, що згодом вигартується в образ волелюбного й загартованого героя [47, с, 34].