Лексико-граматичні засоби вираження суб’єктної синтаксеми українського односкладного речення

Діалектичність думки, що прозирнула в низці творів Д. Павличка 50-х - 60-х років XX ст., накреслює власну програму митця - служити Правді, прозріти для нового без дифірамбів і бюрократизму: „... блискавкою-мислею своє життя я висловлю...”. Для Д. Павличка це означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик посісти місце в шерензі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше [48, с. 42].

Новаторство - визначальна якість, яка, можливо, характеризує всю творчість В. Симоненка. На філософській, світовизначальній основі, на безмежній любові до людей, їх корінні різьбляться його вірші. Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому змальовуючи злободенні питання життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, залучив до духовних здобутків світової культури [49, с. 10]. Емоційно-експресивна образність героїв поезій В. Симоненка вражає своєю проникливістю, несподіваною для того часу відвертістю, відчайдушністю і водночас світлою, майже дитячою наївністю [27, с. 52]. На наш погляд, така лексична наповненість не може не влливати на специфіку синтаксичної будови вірша, збагачуючи його суб'єктними формами, різноманітними як за семантичним означенням, так і відмінковим вираженням.

Не дивно, що і синтаксична будова таких творів є надзвичайно яскравою та специфічною. Періодичне використання відрубного ритму, строфічна побудова віршів дають нам змогу спостерігати в них періодичність односкладних речень; загострення уваги митців на образі головного й активно діючого героя викреслює різноманітні форми й позиції семантичного суб'єкта - активного діяча в семантико-синтаксичній структурі речення [39, с. 12].

А.Д. Григор'єва вбачає в поетичній мові значущість кожної мовної одиниці. Вона зазначає, що слово в поетичному тексті відправляє нас до реалії, побаченої очима автора, який намагається всіма доступними йому засобами передати своє сприйняття предметів і явищ світу, своє власне коло асоціацій [36, с. 63].

У суворих формах строфічних творів ми маємо повторюваність певних метричних і ритміко-синтаксичних ознак, що розбивають твір на завершені групи, кожна з яких у певному відношенні ототожнюється решті.

Синтаксис віршової мови, на думку М.С. Поспєлова, завжди залишається єдиним, це «синтаксис sui generic, і вірш не деформує вже готове прозове мовлення, а по-особливому формує мовлення, і не тільки ритмічно, але й синтаксично» [86, с. 5].

С.Я. Єрмоленко у праці „Синтаксис віршової мови” зазначає, що членування віршової мови на синтаксичні одиниці - речення (прості і складні, з різними типами синтаксичних залежностей між членами простого і складовими частинами складного речення) виявляє деякі особливості синтаксису індивідуальних стилів. Багато рис структурної організації речень в індивідуальному стилі зумовлено явищами мікро-синтаксису - певними тенденціями у будові словосполучень [38, с. 69]. Крім того, автор вказує на тенденцію синтаксису сучасного ліричного мовлення до „...різкого відрубного ритму, за яким стоїть перехід від двочленних поширених речень до одночленних, називних, до нанизування відокремлених іменних сполук” [38, с. 81].

У згаданому вище ліричному мовленні (важливій частині поезії) сама мова відрізняється найбільшою своєрідністю і складністю, оскільки лірика являє собою складну форму пізнання, виразів і комунікації. Лірика має складний характер і складну структуру мовного суб'єкта й адресата [56, с. 15].

Поетична мова має такий суб'єкт, який включено в предмет мовлення. Не тільки тоді, коли лірична поезія служить безпосереднім саморозкриттям, але й у тих випадках, коли йдеться й про інші речі та особи, це не погляд з боку, а погляд зсередини, співпричетність до того, про що пише поет. Занурення поета явища зовнішнього світу, розчинення його свідомості у світі («уживлення», «перетворення» та ін.) створює в ліриці особливий семантичний простір з незвичайною перспективою сприйняття [55, с. 17].

У поетичному мовленні образну значущість можуть отримувати не тільки ті форми, яких багато, але й ті, яких мало, не тільки ті, які є, але й ті, яких немає. Спостережена тенденція деяких поетів до так званої «бездієслівності»: питома вага особових форм дієслова в загальному обсязі граматичних форм поезій виявляється виключно малою і представлена лише дієприкметниками та/або інфінітивами [103, с. 516]. Це явище є характерним для синтаксису поетики.

У XIX столітті чільне місце в поетичному мовленні посідали двоскладні речення, що відповідали судженню, тобто розгорнутій предикації з виокремленим позначенням предмета мови та його ознак. На цьому тлі структурами, що концентрують у собі ознаки, були «напівпредикативні», відокремлювані звороти - відокремлені прикладки та означення. Синтаксична „напівпредикативність”, тобто відсутність першого члена судження - первинного або повторного найменування предмета мови, сполучається у відокремлених зворотах із семантичною предикативністю. Ці конструкції складаються з одного предиката. При цьому єдність і певна щільність готового ряду, відокремлюючи напівпредикативний зворот від синтаксично панівного над ним двоскладного речення, надає йому більшої самостійності (ніж у прозі) й цим збільшує його предикативну вагу. Віршовий ритм руйнує синтаксичну ієрархію, вирівнюючи в середньому семантичну значущість „головних” і „другорядних” членів речення. «Напівпредикативні» звороти можуть навіть отримувати семантичну перевагу порівняно з присудком. У результаті композиційний простір вірша стає надзвичайно насиченим позначенням ознак [28, с. 154]. Наприклад: Але її пропаща доля, /така вже вдача потайна... (5,76); Схились над полум'ям прозорим / мого печального чола (13, 12). Об'єднувальна дія віршового ритму виводить суб'єктно-предикатні відношення за межі речення на рівень тексту завдяки використанню рядів односкладних речень [55, с. 156]. І.І. Ковтунова підкреслює, що тенденція до заповнення композиційного простору вірша односкладними реченнями зникла в другій половині XIX століття. Серед односкладних речень особливо показовими та цікавими є номінативні й інфінітивні речення як особливі змістові еквіваленти двоскладних речень, що містять лише предикат [55, с. 156].

Отже, в поетичній мові спостерігається побудова всіх можливих віршових та синтаксичних позицій за рахунок відношень предикації. Це та властивість, яку називають позначальною для поетичного мовлення. У ліриці намічено тенденцію до усунення найменування предмета мовлення. Таке прагнення викликано двома протилежними мотивами: надмірністю номінації, коли предмет мови є відомим для мовця, і, навпаки, неможливістю назвати складний, безіменний або невідомий предмет. В одних випадках ім'я відсутнє в тексті, а в інших випадках замість імені виступають фразова номінація, прикметник або дієприкметник, неозначені, вказівні займенники [55, с. 165].

Крім того, в синтаксичній композиції віршів позначальність поетичного тексту реалізується такими конструкціями, які володіють суто предикативною семантикою [55, с. 170].

Це «напівпредикативні» звороти, члени „однорідних” (перелічувальних) рядів, інформативні означення, які несуть у собі незвичну індивідуальну ознаку предмета і, нарешті, односкладні речення, що є предметом нашого дослідження [55, с. 165].

Як бачимо, поетичний синтаксис суттєво спирається на односкладність, ураховуючи неоднозначність та специфічність її семантико-синтаксичної конструкції. Однак при цьому нам видається доцільним більш ретельно обґрунтувати своєрідність таких речень.

На нашу думку, достатньо аргументовано розглядає аспекти вираження суб'єкта в односкладних реченнях та класифікаційний розподіл останніх B.C. Юрченко. Автор пропонує вважати утворення односкладних речень із двоскладних шляхом поступового усунення (редукції) суб'єкта, вираженого підметом. При цьому характер суб'єкта, який усувається, - особовий або предметний - зумовлює певний варіант або навіть тип односкладного речення [111, с. 91].

Такі односкладні речення, як означено-, неозначено- та узагальнено-особові, створюються в результаті усунення з речення лише особового суб'єкта. Так, на думку дослідника, означено-особове речення утворюється із двоскладного з 1-шим і 2-гим особовим суб'єктом у результаті пропускання підмета в тому випадку, якщо цей суб'єкт однозначно передбачений формою дієслова. Останнє буде можливим, якщо дієслово стоїть у формі теперішнього або майбутнього часу наказового способу [61, с. 91]. Наприклад: І чую тишу... (З, 10); Криши, ламай, трощи стереотипи! (З, 11); Вклонися їй, скажи привітне слово / і руки працьовиті поцілуй (8, 71); Щастя хоч краплину / в душу мою змучену згуби - / полюби і зрадь через хвилину, / та хоч на хвилину полюби! (17, 74); Схились над полум'ям прозорим / мого печального чола (12, 12); Їж досхочу, на свято пий горілку, / але хоч жить не заважай нікому (18, 61); Хочу листям тебе зловить (12, 27).

Головною рисою узагальнено-особового односкладного речення є нейтралізація різниці між 1-шим особовим, 2-гим особовим і предметно-особовим суб'єктами. Так, у реченні Сльозами горю не допоможеш С. Юрченко вбачає особовий суб'єкт, але не індивідуальний, а узагальнений [111, с. 92].

Для неозначено-особового односкладного речення характерним є прихований предметно-особовий суб'єкт (але не особовий суб'єкт, як найчастіше вважається); цей суб'єкт утратив зв'язок з особовими суб'єктами, що позначають мовця і слухача, у зв'язку з чим і став неозначеним [111, с. 92]. Наприклад: Гадаєш, цвинтар це та й годі (2, 78), гадаєш - це хтось невизначений предметно-особовий предмет).

Крім того, односкладні речення розподіляються на особові та предметні залежно від семантики суб'єкта (в особовому або ж предметному найменуванні). Це подано в таблиці 1.

Таблиця 1. Типи односкладних речень

Односкладні речення
Означено-особові	Особові	Предметні
	Люблю свою країну; Любиш свою країну	--
Неозначено-особові	У двері постукали	--
Узагальнено-особові	На все не вистачає часу	--
Непрямо-суб'єктні дієслівні	Мені (тобі, йому, людині) не спиться	Снігом замело дорогу
Непрямо-суб'єктні іменні	Мені (тобі, йому, людині) весело	--
Обставинно-суб'єктні іменні	--	У кімнаті світло; Вночі холодно
Безсуб'єктні дієслівні	--	Дощить
Безсуб'єктні іменні	Холодно

Отже, семантика особового суб'єкта залежить від того, в якій формі він може існувати. Як бачимо, особовий суб'єкт може бути:

1) означеним, неозначеним і узагальненим;

2) мати форми непрямих відмінків (найчастіше давального);

3) не може повністю редукуватися (усуватися) з дієслівного речення.

Відповідно, предметний суб'єкт:

1) не може бути означеним, неозначеним і узагальненим;

2) мати форми непрямих відмінків (насамперед, орудного);

3) може повністю редукуватися (усуватися) з дієслівного речення [111, с. 94].

Багато сучасних дослідників уважає творчість Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка і В. Симоненка цікавим і достатньо плідним матеріалом як для літературознавства, лінгвопоетики, так і для семантичного синтаксису. Проаналізувавши творчість Л. Костенко на предмет кількісного аналізу використання певних синтаксичних одиниць, стверджуємо, що частотними у творах є односкладні особові речення. Використання цього типу речень дає змогу в потрібний момент висунути на перший план не особу, а її стан, вчинки [63, с. 40]. Наприклад: Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття (5, 32). Більшість компонентів таких речень поетеса ускладнює поширеними, хоча й небагатослівними структурами.

2.3 Різновиди і способи вираження семантичного суб'єкта односкладного речення (на матеріалі поетичних творів)

На думку Ф.С. Бацевича, І.Р. Вихованця, Г.О. Золотової, Ю.С. Степанова та деяких інших дослідників семантичного синтаксису, різновидами форм семантичного суб'єкта виступають непрямі відмінки іменних частин мови, зокрема особових займенників та іменників на позначення осіб/істот при дієсловах мимовільного стану, у перформативних конструкціях тощо [15, с. 81], [42, с. 148], [25, с. 113], способами ж вираження семантичного суб'єкта - мовні одиниці, словоформи іменників та здебільшого особових займенників [96, с. 54].

Досліджуючи різновиди і форми існування в поетичному синтаксисі семантичного суб'єкта, ми взяли за основу формальну типізацію семантичного суб'єкта: 1) суб'єкт-реципієнт; 2) суб'єкт-пацієнс; 3) суб'єкт відношення; 4) суб'єкт модальної оцінки; 5) суб'єкт кількісної оцінки (виражений родовим партитивним); 6) суб'єкт, різновидом якого можна вважати родовий заперечення [88, с. 145].

Суб'єкт-реципієнт („той, на кому випробовують”, „отримувач”).

У ролі суб'єкта може виступати особа, що перебуває в певному стані й сприймає те, що відбувається, незалежно від власного бажання. Такий суб'єкт-реципієнт, як правило, позначається:

1) давальним відмінком: йому нездужається, не спиться, сподобалось на концерті, набридло в місті, хочеться спати, холодно, весело, не чутно музику; йому наснилося; здалося, що пішов дощ; прийшла в голову ідея; цікаво спостерігати за тваринами (авт.); Всього в житті траплялося мені (6, 134); Їм сумно, як і нам. / Ніде немає літа (3, 47); Мені далеко видно тут згори (6, 87); Мені без неї білий світ глевкий...(А, 90); Мені дарма, плюю на остороги, / топчу улесливості мох (17, 109);

2) реципієнт може виражатися і родовим відмінком із прийменником у (в): У нього важко на серці, легко на душі, ниє під ребрами (авт.), пор.: А в нього розум - як повільні жорна, /що довго перемелюють зерно (2, 56); А очі у неї - такі тривожні... (2, 74); Ох, як же гною в нас багато - / аж соромно мені (17, 226); В неї очі - джерело тепла (17, 178); В неї очі ніжні та ясні, / а у тебе нині пашать жаром, / тільки кригу видно в тім вогні (17, 37).

Суб'єкт-пацієнс.

Таким суб'єктом може виступати особа, яка сприймає вплив іззовні - з боку іншої особи або стихійної сили. Це суб'єкт-пацієнс, представлений:

1) знахідним відмінком без прийменника або будь-яким непрямим відмінком: Його охопила радість, збурювала невпевненість, вразила краса лісу, ображала брутальність; на нього напав сум; ним заволодів страх (авт.); Їм даровано простір віків (2, 32); Буде мене тішить, лагідна та люба, / цілувать у щоки, розвівати чуба (17, 26);

2) називним відмінком у пасивних конструкціях: книга видається (видана) великим накладом; казка розповідалась довго, пор.: А моє життя перемелено (2, 100), і ширше - пасивними конструкціями з непрямим відмінком суб'єкта, пор.: про це повідомлялося довго; про це вже повідомлено (авт.), пор.: Як мені даровано багато, / скільки в мене щастя, чорт візьми! (17, 75); А в мене пальців їй богу, п 'ять (17, 243);

3) у неозначено-/узагальнено-особових реченнях: його боялися; від нього багато приховували; йому вірили; його вже чекали; до нього звикли; на нього сподівались; ним пишались; над ним сміялись; за нього спокійні; йому здатні допомогти; кроків не чутно; порад не потрібно; на нього не можна покластися; його треба попередити тощо (авт.), пор.: Діждатися й тебе в закоханій тривозі, / почути, як прийдеш, / як скинеш кептаря, / як затремтиш, немов та сарна чи зоря... (12, 35); Хіба тобі важко? / Візьми й полюби! (17, 245); І ось тепер йому лежати / у купі сміття довелось (17, 246); Над ним сміялись - / що їм забуття? (2, 89); Нам зустрітись на обрії треба (2,45); Його давно із пам'яті пора / шпурнути прямо у ріку Почайну (2, 66); Усе їм сниться те, чого не буде (2, 13).

Неозначено-/узагальнено-особові речення відрізняються великим різноманіттям форм, що виступають у якості суб'єкта. Можливість мовної одиниці заступати позицію суб'єкта залежить від конкретної синтаксичної сполучуваності: дорогу заметено снігом - дорога заметена снігом (авт.). Помітно, що властивості „реципієнтності” та „пацієнтності” мають між собою багато спільного й інколи важко провести чітку межу між 1-шим і 2-гим типами семантичного суб'єкта. До речі, зрозуміло, що в реченні Йому добряче дісталося і Нам дісталася цікава книжка йдеться про суб'єкт-реципієнт, а в реченнях У мене на серці важко; Не спиться - про пацієнс. Значно важче кваліфікувати суб'єкт у реченнях типу Мені тут не подобається або Мені тут набридло. Саме вирізнення 1-го і 2-го типів суб'єкта уявляється нам доцільним і практично корисним, але конкретна кваліфікація того чи того речення з погляду цієї типологічної схеми потребує уточнення.

Суб'єкт „відношення”.

Суб'єктом може виступити особа, яка має відношення до певної дії, стану, якості, це - суб'єкт „відношення” в широкому значенні слова. Такий суб'єкт виражається:

формою родового відмінка з прийменником у (в): У нього репетиція, операція, радість, горе, здібності, талант (авт.); пор.: У всіх повні кошики грибів (3, 36); У нього добрі очі (3, 48); В голові в тебе тільки дівчата, / ну, хіба ж ти людина? Свиня (17, 79); У баби Онисі синів нема (17, 88). У цих реченнях наявний прийменник у, який поза цією синтаксичною конструкцією має локативний характер: у дітей, у друзів - там, де живуть, знаходяться діти, друзі. У функції семантичного суб'єкта форма у + род. значною мірою втрачає свою локативність, але відповідна семантична мотивація форми у + N2 все ж таки зберігається - у є знаком про те, що дія, стан, якість перебувають немов у сфері певної особи.

Суб'єкт „відношення” при конкретному предметі володіння перетворюється на суб'єкт-посесор (власник): у нього є квитки, з'явились друзі, немає друзів, знайшлись на це гроші, пропав собака (авт.). Автори „Коммуникативной грамматики русского языка” звертають увагу на випадки, коли форма родового відмінка з прийменником у називає активно діючу особу агенса, наприклад: У неї зараз праця - вона працює [45, с. 312]. Однак така конструкція вносить певне додаткове значення, яке „нівелює” активність суб'єкта: У неї зараз праця - вона зайнята працею (авт.).

2) формою орудного суб'єкта з прийменником з: з ним нещастя (авт.); пор.: А щасливий був тільки з нею (6, 58); з тобою, вождь і трудівнице, / в твоїх діяннях і ділах - / широкі плечі, мужні лиця, / трудящі руки в мозолях! (90, 30).

4. Суб'єкт модальної оцінки.

Специфічну форму вираження має суб'єкт, чиє відношення до певної дії отримує модально-оцінювальну характеристику з боку іншої особи або його самого - це давальний відмінок: Мені - не скласти іспитів (не можу); не складати іспитів (не треба); завтра чергувати (треба); з'їсти б морозива (хочу); не писати б цього листа (жалкування, що писав); Йому набридли сперечання; подобається плавання (плавати); доведеться це зробити; потрібна книга; корисні прогулянки перед сном (корисно гуляти перед сном); можна їхати; не можна спізнюватися (авт.); пор.: Нам зустрітись на обрії треба… (2, 55); То сміялись вони: / - Нащо нам те ткання?( 2, 19); Чогось в очах мені уже два кухлі... (8, 48); Чогось мені уже не п'ється одному... (8, 51); Мені тепер не йде із голови, /як полонених, а не менш як двісті, /учора вранці полем провели (8, 45); І чого мені треба - не відаю й сам (8, 29); Їм байдуже - чи шторм, чи штиль (17, 57); Буде важко тобі дослухати, / дочекатись „нової” години: / слова мої, наче ті слупи, / обуглені, щоб не гнити (18, 86).

Використання давального відмінка загалом є семантично мотивованим, оскільки суб'єкт виступає особою, якій „адресовано” модально-оцінювальну характеристику.

Давальний відмінок використовується також, коли йдеться про вік - давальний „віку”: Йому виповнилося двадцять років (стукнуло п'ятдесят; пішов третій рік) (авт.), пор. : Лише вісімнадцять йому - небагато... (4, 167). Давальний відмінок тяжіє до вираження оцінки особи у фразеологічних сполученнях: Йому не позичати розуму; Так йому любо збрехати, якби меду полизати (авт.).

Використання давального відмінка при словах багато, мало, достатньо пов'язане з передачею специфічного відтінку - необхідності чи відсутності необхідності додати дещо до того, що є: Йому мало тих грошей - треба додати; Йому багато, вистачить цих грошей, не треба додавати (авт.).

Два різновиди суб'єкта виражаються однією і тією самою формою - родового відмінка, але мають суттєво різне семантичне наповнення.

5. Суб'єкт кількісної оцінки (виражений родовим партитивним)

У такого суб'єкта сама відмінкова форма - „другий родовий”, або родовий партитивний,” - пов'язана з вираженням кількості: Грошей десять гривень, багато, мало, вистачає, додалось, зменшилось; пор.: Багато справ ще у моєї долі (5, 34); Ані строфи сумнівної, ні слова, / ані одного зайвого рядка (2, 65); А вже в Лубнах нема ні бернардина (8, 80); Не було ні зустрічі, ні туги (1, 33); Нема хреста, ні імені, ні дат (8, 68); І немає ні грому, ні граду / на твої недотепні вірші (17, 79); Світ який - ні краю, ні кінця! (17, 131); І здавалось - нема ні початку, ні краю / цій нудоті німій і нудній німоті (18, 65); Ні царя, ні пана... (8,168).

Важливо, на нашу думку, у зв'язку із суб'єктом, звернути увагу також і на генітивні речення типу Снігу! Народу! Генітивні речення - це абсолютне використання родового відмінка як незалежної форми. Генітивними вважають такі односкладні речення, у яких за допомогою головного члена, вираженого іменником у родовому відмінку без частки ні/ані або з часткою ні/ані, передається ідея існування, наявності чого-небудь у великій кількості або ідея повної відсутності чого-небудь [54, с. 26]. Наприклад: Ну й народу! На небі ані хмаринки (авт.).

6. Суб'єкт у родовому заперечення.

Такий суб'єкт, як правило, виражається родовим відмінком без прийменника. Відмінкова форма часто пов'язана з вираженням ідеї неіснування або відсутності чогось: Немає часу; Листа не писалось; Цієї книги не було (авт.); пор.: І не було ні радості, ні чуда (4, 88); Немає щастя, - можна жить і без (4, 45); Душі не втратив та й не втратив долі (6, 119); Більше тебе не буде (17, 133); Їх на землі не було (17, 142); І розривали їх, мов жили, / ні краплі сонця не лишили (13, 70).

При використанні в предикаті числівника або лічильного іменника закріплено форму родового відмінка з прийменником у (в): У нього друзів - багато (авт.), пор.: А у нього доріг - багато! / Тільки плаче старенька мати (2, 87); В тебе гарна жінка чень. - /Та слуга анітелень (13, 74).

Однією з особливостей синтаксису поетичного мовлення є те, що в більшості конструкцій односкладних речень суб'єкт, носій ознаки - не номінатив імені, а словоформа в непрямому відмінку імені. Суб'єктна синтаксема може бути представлена практично будь-яким непрямим відмінком імені:

Родовий відмінок суб'єкта:

Душі людської туго і тайго! (3, 94); Давно нема, давно нема господаря (3, 55); А скільки в нас поезій випадкових / з нічого й ні для чого виника! (1, 11); Гармат не чутно від ударів грому (8, 50); Але її пропаща доля, / така вже вдача потайна (4,123); Мене взяли в полон (8, 34); Від крові пурпурним стаю, / а чорним - від намулу (12, 7); Для кохання в нас часу мало, / для мовчання - у нас віки (18, 68); Кого трясти за петельки і душу? (8, 149); Розбуди мене, розбуди! (2, 47); Привели його на світанні / у багнюці всього, в крові (8, 196); Їх за полустанком. Там... за полустанком. / Там. За полустанком. Уночі (9, 11); У тебе просто нині гроші, / візьми і матері пошли (13, 49); Їх шукали, та дарма, - /не знайшли донині (13, 412).

Давальний відмінок суб'єкта:

Правдивій пісні передзвін кайданів - / то тільки звичний акомпанемент (2, 87); Богун останній увійшов у ліс. / А сторопілим після сну гусарам лишив болото з греблею взамісі (8, 98); А що ж мені робити ще, некволому? (8, 134); Дуже мені легко. Дуже мені трудно (3, 72); Для неї хоч і доля нелегка, - / в цім користь і своя є (3, 69); Дай мені свій простір і неспокій, /дай мені любові, дай добра… (18, 73); І що мені робить, коли малий зажинок / судилося почать на ниві нерясній? (17, 147); Привела мені, як дитину, / як русявеньке хлоп'я (12, 25); А нам і на землі живеться - слава богу! (17, 172); А тіні байдуже. Живе сама (17, 73); Подав їй руку неохоче, / схилив, знайомлячись, лице... (13, 49); І тепер: хоч буран, хоч бур'ян чи туман, / а мені - сонячно (9, 49); Так легко їм на волі всіх вітрів / без тягарів минулої образи / плисти під юним захватом вітрил, / приймаючи які завгодно назви (9, 95); Ще б їм одне прояснити: /як ото - був - і нема (9, 102).

Знахідний відмінок суб'єкта:

І нікого в житті ні разу / не принизив і не образив - / ані людину, / ані тварину, / ані дитину, / ані билину (1, 44); Не підкоряв чужих народів. / Пошану шаблею здобув (8, 140); Фортецю, певно, легше взять ворожу (4, 193); Піднімайся і йди! / За коріння держись (1, 50); Поховали хорошу людину, / повернули навіки у лоно землі (18, 53); І буду ждати кожної години в далекому чи близькому краю / одну тебе, тебе єдину, / маленьку милу дівчинку мою (17, 151); Сокруши свою душу тверду / пустотливою зливою вmix (12, 16); Хай спершу з'їздять по дрова, / тоді поховаю їх...(17, 175); А серце! А в серце своє / заховаю печаль твою (18,71); І видає себе за людину (17, 73); Посадить мене треба на палю / зо страшними злочинцями вряд (17,79).

Орудний відмінок суб'єкта:

Пройти уранці вулицями тиші (5, 41); На Ворсклі хрест вирубують опішнями. / Заллють водою, уморозять в лід (4, 38); Тарас гранітний дивиться суворо: / - А ви гартуйте ваші голоси! /Не пустослів'ям, пишним та барвистим, / не скаргами, / не белькотом надій, / не криком, / не переспівом на місці, / а заспівом в дорозі нелегкій (2, 78); А з нею разом буде весело (3, 19); Хочу листям тебе зловить (12, 27); Стануть над тобою, листям затріпочуть. / тугою прощання душу залоскочуть (18, 74); Піду блукать по всесвіту широкім, / незваним гостем побуваю скрізь... (17, 154); Не жартуй наді мною, будь ласка, / і, говорячи, не мовчи (17, 164); Як за ними жалко! (17, 168); Руками тебе обгорну, /поцілунками обів'ю (12, 71); І плечем на стіну навалився. /1 ногою грати піддав (2, 107); Між серцем і розумом - остороги (2, 45); Дзьобами кривавими бийте у вікна - / у чорні вікна катівської спальні (13, 94); Ні брехнею, ні тупим обухом / не спасти ворожого кубла... (13, 227); Ах, що зі мною? (9, 43).

Місцевий відмінок суб'єкта:

Напружено, спохмурено і сумно / в руках тримав перипетії гри (2, 49); Колосисті поля в колисанках вітрів (2, 11); Як жити, зачепившись на мілкому, / то краще потонуть на глибині (2, 27); Тільки темно в очах / і шумить в голові (1, 34); На грудях, на стрункому лоні / одежу тихо розпина (12, 43); А в хаті тихо й світло, як в раю (17, 172); На моєму тілі / дев'ятнадцять слідів од куль (17, 178); В моєму серці, наче в стремені / нога часу з острогою тупою (12, 53); У душі моїй - / місця немає туманам (17, 55); І вірші є - каторжани. / Крізь мури в'язниць, / по тернах лихоліть - ідуть, ідуть по етапу століть (5, 81); Підеш по ній - дійдеш мети! (13, 50).

Семантичний суб'єкт можна виділити й у різного роду фразеологізованих сполученнях: Йому море по коліна; А мені хоч з-під нігтя виколупай. У подібних реченнях давальний відмінок суб'єкта тяжіє до вираження оцінки особи.

2.4 Семантична й граматична форми суб'єктності

Як відомо, суб'єкт узагалі відіграє провідну роль в організації як предикативної єдності, так і семантики речення. Значення суб'єкта створює семантичне тло, необхідне для інтерпретації предиката. Логічний аспект речення, згідно з останніми дослідженнями, складається з двох частин: предикатно-аргументної (реляційної) і предикаційної (суб'єктно-предикатної). Перша частина зорієнтована на відображення ситуації об'єктивної дійсності через нашу свідомість. Друга частина є суб'єктно-предикатною структурою речення, яка формується залежно від спрямованості пізнавального процесу [80, с. 159].

Виразниками суб'єкта не можуть бути будь-які іменні словоформи; мова володіє певним набором синтаксичних форм слова (синтаксем) для вираження суб'єкта, а вибір тієї чи тієї форми залежить від різновиду суб'єктно-предикатних відносин, форма суб'єкта взаємообумовлено пов'язана зі значенням і формою вираження предикативної ознаки.

Згідно з цим можна виділити такі значення суб'єкта:

Суб'єкт дії (агентивний). Мене взяли в полон (8, 26); Йому гойдатись на гіллі рипучім / і на тропічних тішитись вітрах... (18, 166).

Суб'єкт стану (статуальний). Мені здається іноді, що глухну (7, 86); Мені перед тобою сором (12, 12); Мені самому скрутно. Вони такі. Борись (6, 76).

Суб'єкт-носій ознаки (квалітативний). Такої зоряної тиші, такого безміру в добі! (З, 101); А що ж мені робити ще, некволому? (8, 112).

Суб'єкт кількості, яка визначається (квантитативний). Мені уже три чисниці до смерті (8, 66); Одному греку поперек ломило. / Спинитись мусив грецький караван (7, 448).

Суб'єкт володіння (посесивний). Мені дали козацьку корогву / і привілеї з королівським іменем (8, 92); В моєму серці, наче в стремені / нога часу з острогою тугою (12, 53).

Суб'єкт наявності (екзистенціальний). І видає себе за людину (17, 73); А у нього доріг - багато! / Тільки плаче старенька мати (3, 80).

Суб'єкт тематичний (ситуативний). Сокруши свою думу тверду / пустотливою зливою втіх (12, 16).

Суб'єкт порівняння (компаративний). Скільки в тебе очей, / стільки рук і мозолів, / скільки крапель в Дніпрі / і у небі зірок (18, 114); Бо це ж тобі не дворики альпійські, / жінки в сандалях і тварини свійські (7, 423).

Суб'єкт класифікації (кваліфікативний). В герби їм треба не орла, а змія (8, 82); Нема обличчя. Тільки сарафан (3, 86).

Суб'єкт функціонуючий (функтивний). Правдивій пісні передзвін кайданів - / то тільки звичний акомпанемент (3, 22).

Суб'єкт сприйняття (перцептивний). Нам не дрімать на тихому причалі, / не виливать в кімнатній тишині / свої дрібненькі втіхи і печалі / в меланхолійні вірші і пісні (17, 62); Мені здається іноді, що глухну (8, 86).

Суб'єкт оцінювального або емоційного відношення (емотивний). О, як мені подобається жити! (4, 69); Не жаль мені, кохана, за тобою, / свого ж одуреного серця жаль (13, 88); Їм сумно, як і нам. /Ніде немає літа (4, 31).

Суб'єкт родинних або соціальних відносин (асоціативний). Ні царя, ні пана (9, 168); У баби Онисі синів нема (9, 88).

Суб'єкт обставинного стану (локативний). На моєму тілі / дев'ятнадцять слідів од куль (17, 178); На грудях, на стрункому лоні / одежу тихо розпина (112,43); [43, с. 39].

Отже, категорії суб'єкта ускладнюються субстанційними значеннями, оскільки суб'єкт є відправною одиницею судження, а безсуб'єктних суджень не існує. Тому нерідко в сучасних лінгвістичних працях (згідно з напрямами логіки) суб'єкт виступає як уявлення про об'єкт дійсності й має багатозначну структуру - логічний суб'єкт, граматичний суб'єкт, психологічний суб'єкт, комунікативний суб'єкт, синтаксичний суб'єкт, семантичний суб'єкт тощо.

Граматичний суб'єкт є однією із форм існування логічного суб'єкта, однак при цьому є елементом синтаксичної структури речення і становить підмет [25, с. 118 - 121; 41, с. 65]. Справедливим є твердження, що граматичний суб'єкт - це синтаксичний зміст (функція) граматичного підмета. Однак граматичний суб'єкт може бути репрезентований не лише підметом (Весна прийшла швидко), але й додатком (Мені сумно) (авт.) і навіть певним чином обставиною (У кімнаті світло - Кімната світла) (авт.). Тому він не ототожнюється з підметом [111, с. 94].

Граматичний суб'єкт має два види: особовий і предметний. Предметний суб'єкт виражається всіма іменниками, за винятком тих, які так чи так позначають людину, а також займенниками, що заміщують такі „не особові” іменники. Зокрема, предметний суб'єкт заміщується питальним займенником що [63, с. 91]. Наприклад, якщо звернутися до синтаксису поетичного, можна знайти таке: То що вже говорити про купця? / Йому сидіти геть не до лиця (6, 63); Що ж буде, коли нас не буде? (13, 11); І що кому до нас? Кому і що ми винні? (7, 404); Ах, що зі мною? (9, 43); Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу (5, 14).

Особовий суб'єкт виражається займенниками я - ми, ти - ви, що так чи так позначають людину, а також займенниками третьої особи, якщо вони „заміщують” особові іменники, наприклад: Їх били, їм руки в'язали, штовхали прикладами в прірву (1, 10); Нас тоді розкидало по світу, / звідали біди не по літах... (1, 45); У тебе просто нині гроші, / візьми і матері пошли (13, 49); А їх уже й сліду нема! (6, 196); Нам би хліба й до хліба... (9, 68); Може б, нам полинути у вирій - / за літами молодості вслід (18, 80).

Будь-який особовий суб'єкт заміщується також питальним займенником хто як у називному, так і в непрямих відмінкових формах [110, с. 94], наприклад: В кого ж спитати - в цих дубів? (7, 412); Кого трясти за петельки і душу? (17, 149).

Семантична форма суб'єкта суттєво відрізняється від граматичної, оскільки вона відіграє важливу функцію у семантичній і формальній організації речення - відображає розчленовану на два склади семантичну структуру речення, що являє собою єдність сигніфікативного і синтаксичного значень [72, с. 41]. Будучи компонентом семантичної структури речення, семантичний суб'єкт позначає предмет з тим чи тим типом поведінки, тобто предмет - носій ознаки, наприклад: Нам зустрітись на обрії треба... (3, 51); Дуже мені легко. Дуже мені трудно (4, 90); Їм даровано простір віків... (3, 54); Тоді Леськові заломили руки / і до дверей із вряду повели (5, 21); З гнобителем не житимеш у згоді: / йому - „панять”, тобі - тягнути віз (18,73); А тіні байдуже. Живе сама (17, 73); А мені аж за Вінницю треба йти, /за левади, за тишу м'ятну (9, 29).

Зрозуміло при цьому, що відповідно до семантики позначуваних відношень такий предметний компонент може бути визначений як суб'єкт - активний діяч, носій стану, адресат, інструмент, що є продуктом дії.

2.5 Про явище полісуб'єктності

У ході досліджень суб'єкта речення з позицій різних наукових поглядів питання про співвідношення декількох суб'єктів у межах одного вислову, як і раніше, є гостро дискусійним. Однак у практичному плані тема полісуб'єктності розроблена ще мало: відсутні як перелік полісуб'єктних конструкцій, так і аналіз мовного матеріалу, який стосується теми.

За Н.Ю. Шведовою, поняття полісуб'єктності розглядається так: один із суб'єктів має чільне положення по відношенню до іншого. Семантичній структурі конкретного речення, на думку вченої, взагалі може бути властива ієрархія суб'єктів, яку ще доведеться вивчати [105, с. 35]. Наведемо такий приклад Н.Ю. Шведової, що взятий із розмовного мовлення: У мене в дочки на роботі в директора сьогодні ювілей.

С.І. Кокоріна вважає, що один із суб'єктів увіходить до складу предиката. Розв'язання цього питання залежить від того, який погляд на структуру речення відображає таке розуміння суб'єкта [8, с. 142].

Загалом у лінгвістиці панує твердження про те, що українському реченню притаманна полісуб'єктність. До розряду актуальних завдань тим самим висуваються такі, як виявлення, реєстрація полісуб'єктних конструкцій та їх опис, класифікація.

Г.О. Золотова розрізняє декілька видів полісуб'єктності: 1) У нього болить голова; 2) У нього розуму багато; 3) Його принциповість викликає увагу; 4) У тебе він завжди винуватий [43, с. 42].

Крім того, полісуб'єктність складається за рахунок відношень каузації та категорій модусу, а також у складних конструкціях. Кількість суб'єктів у реченні буде визначатися ступенем його ускладнення - каузацією, авторизацією і просто поєднанням декількох простих конструкцій в одну складну, а також віднесенням події до особи (не учасника ситуації). Якість же суб'єктів буде різною [13, с. 142]. Слово „модус” пояснюємо, посилаючись за Т.В. Шмельову, яка виділяє актуалізаційні категорії модусу (зокрема, персоналізацію) та кваліфікативні категорії (модальність, авторизацію, персуазивність, оцінювальність). Ці категорії модусу пов'язані з суб'єктом суб'єктивного змісту речення, який завжди присутній у реченні в наявному або прихованому вигляді. Таких суб'єктів може бути декілька: і суб'єкт мовлення, і суб'єкт оцінки, що не дорівнюється суб'єкту мовлення, і т.п. [108, с. 103].

Розглядаючи такі положення, проаналізуємо приклад, наведений Г.О. Золотовою: Його принциповість викликає повагу. У цьому реченні є два, але різних суб'єкти: суб'єкт - він, що належить диктумній частині, і суб'єкт - у когось, що належить модусній, оцінювальній.

Суб'єкт 1 - Він: Він принциповий.

Суб'єкт 2 - У когось: Це викликає у когось повагу.

Полісуб'єктні структури можна поділити на три групи: 1) складні конструкції; 2) вислів із суб'єктом причетності; 3) каузативні конструкції. Пояснимо на прикладах.

1. Складні конструкції:

а) посесивність + характеристика.

Загалом зауважимо, що існуватимуть всі вісім форм суб'єкта - посесора: (N1, у + N2, N3, N4, з + N5, при + N6, на + N6, в +N6).

Суб'єкт, що характеризується, виражається N1.

У мене є цікава книга. У мене є книга й книга цікава. У неї є дочка і дочка така вродлива (авт.). У поезії існують подібні конструкції: Скільки в тебе очей, / стільки рук і мозолів, / скільки крапель в Дніпрі / і у небі зірок (9,114); Чи не пора нам летіти, маленька, / в ярій пшениці шукати гнізденька? (11, 37); А мені так хотілось / бути байдужим (9, 49); В щирім серці, в чесних грудях - вірю, знаю! - Квіти є! (9, 56); Мені уже три чисниці до смерті (8, 66), якщо такий матеріал було б оформлено прозовим нехудожнім способом, згідно з конструкцією ми мали б таке речення: Я знаю, що квіти є в серці і це серце щире й чесне, або: Я маю три чисниці, які залишились до смерті тощо.

б) посесивність + процес (у + N2, при + N6, на + N6, в + N6). Пальто у нього відстовбурчувалось; У вікні деренчало скло (авт.), пор.: Пиши про честь і совість, а при етом / вмочи своє перо у каламуть (5, 160); На грудях, на стрункому лоні / одежу тихо розпина (13, 43); В них - червона печаль зірниць / і світанків краса незабутня (17, 61); В бігах поповнюють гарем (8, 12).

в) посесивність + місцезнаходження (N1, у + N2, N3, N4, з + N5, при + N6, в + N6). Йому належить будинок при дорозі. З нею в сумці все необхідне. У нього в кишенях документи. З ранку не бачимо сонця (авт.), пор.: В моїх очах свій сум перепливи (6, 34); А потім розп'яли його в мені, / і розп'яли на цілім білім світі (5, 66); У душі моїй - / місця немає туманам (17, 55); Був найдужчий. / Носив при боці шаблю, не стручок (6, 5); Писав прошенія, як оди, /у грудях стлумивши плачі (8, 39).

2. Вислів із суб'єктом причетності.

Речення типу У нас іде засідання кафедри складають особливу групу полісуб'єктних висловів. Сутність речень такого роду полягає в тому, що в них повідомляється про певну ситуацію по відношенню до якоїсь особи і суб'єкт мовлення бере участь у віднесенні змісту до ситуації [13, с. 153]. Такий суб'єкт є суб'єктом причетності, що в основному виражається формою у + N2, але інколи й такими формами, як для + N2, і з + N5: У нас так заведено. Для дітей вже пізно. Це трапилось з ним й у них (авт.), пор.: Така собі, / всього у ній потроху (1, 36); У Паволочі дощ. У нас принишклі трави. / У відьми поперек. У мене голова (8, 32); Бачиш, з ними щогодини б'юся, / чуєш битви споконвічний грюк! (17, 138).

3. Каузативні конструкції.

Крім „модусних” відношень, полісуб'єктні конструкції можуть виникати у випадку відношень „каузації” - впливу на суб'єкт компонентів зі значенням впливаючого чинника (предмета або явища) [11, с. 193]. Наприклад, речення: Вони примусили його повернутися позначає „вони каузували, щоб він повернувся”.

Починаючи з Ш. Баллі, лінгвісти приділяють увагу полісуб'єктним каузативним конструкціям. Безпосередніми складовими каузативної структури є дві мікроситуації, які пов'язані між собою відношенням каузації або заподіювання [77, с. 26].

Способи вираження суб'єкта-каузатора та суб'єкта, що піддається каузації, бувають різні:

- суб'єкт-каузатор: Його привалило деревом; З нею завжди весело. (авт.), пор.: Це гарний звір, / без нього зле живеться (3, 32); А що ж душа? /Її розтрощено землею (7, 260); Поету, кажуть, треба знати мову / та ще уміти вправно римувать (8, 27); Тебе зарядили тупою звичкою (2, 24); З далечінню не розминутись (2, 22);

- суб'єкт, що піддається каузації: Валізи у мене вкрали на вокзалі (авт.) (каузується відсутність володіння); пор.: Колись тобі шили штанці навиріст (2, 24); В серці своїм на будову несу / Києва горду і вічну красу (8, 26); Сперечалася з морем, / несла сум 'яття вітрів (2, 61).

Ми розглянули різноманітні способи полісуб'єктності речення. Привертає увагу та обставина, що всі наведені приклади складаються з декількох суб'єктів, причому один із них обов'язково є підметом (у традиційному розумінні).

До явища полісуб'єктності належить, на нашу думку, й інший тип речень, а саме: речення, які складаються з одних семантичних суб'єктів, але не мають підмета: Мені ногам холодно; Йому голові незручно. У цих прикладах, якщо ми виділимо два семантичних суб'єкти за ієрархією Н.Ю. Шведової, то перше місце посядуть „мені”, „йому”, а друге місце - „ногам ”, „ голові ”.

Важливо, однак, що подібні речення знаходяться на периферії мовної системи і є характерними лише для розмовного мовлення.

Треба звернути увагу і на речення N3 - V - N2 і у + N2 - V - N2: Мені не вистачає грошей; У нього не вистачало лише одної копійки (авт.). Свої приклади речень такої структури наводить Bernard Comrie: Мені треба було ти одному. Івану хочеться йти одному [112, с. 109].

Такий тип датива, як одному, називається „другий датив”. За походженням, як пояснює В. Comrie, другий датив - це залишок структури старої мови, тому він сприймається сучасним носієм мови як дивне й нетипове явище [112, с. 125].

Таким чином, мовна реалізація полісуб'єктності речення є достатньо різноманітною. З формального погляду полісуб'єктні конструкції можна гозрізнити за наявністю/відсутністю підмета: в одних випадках модель формується суб'єктом-підметом у непрямому відмінку, а в інших - модель складається із суб'єктів, які виражаються непрямими відмінками. З функціонального погляду багато полісуб'єктних конструкцій примушують згадати про таке явище, як поліпропозитивність. Так, у реченні Вони примусили його повернутись є дві пропозиції: Вони щось робили з ним і він повернувся, між якими встановлюються причинно-наслідкові відношення. Завдяки цьому одним із базових критеріїв функціональної класифікації може бути наявність/відсутність властивості поліпропозитивності в полісуб'єктних конструкціях: у речень типу Мені треба йти одному ця властивість є, а у речень типу Мені ногам холодно, Мені не вистачає грошей - немає.

2.6 Нульовий суб'єкт в односкладних реченнях

В українській мові, як і в більшості слов'янських мов, є речення, у яких суб'єкт формально не виражений; зазвичай вони кваліфікуються як речення з нульовим суб'єктом. Таке явище вважають мовною універсалією. Ми спостерігаємо його, до речі, не тільки в слов'янських мовах, але й у англійській та багатьох інших мовах [113, с. 45]. Важливо, що в певних випадках для таких предикатів і в українській, і в російській, і в англійській мовах вказівка на суб'єкт є обов'язковою, пор.: I'm very sory (в ситуації вираження співчуття за серйозним приводом), Мені дуже шкода, що так вийшло. Цікавим видається зауваження А.П. Загнітка, що українська мова, на відміну від англійської, й у цій ситуації залишає можливість не називати, або матеріально не виражати суб'єкт [40, с. 211].

Синтаксисти Празької лінгвістичної школи зауважують, що подібні безсуб'єктні речення означають таку дію (або процесуальний стан), яка самим своїм характером не може мати конкретного виробника (носія) [91, с. 351]. Також відзначено, що в подібних реченнях (і це, без сумніву, характеризує й окрему групу українських речень) найчастіше трапляється еліпсис пропускання) конститутивного компонента структурної схеми в позиції Nx (відмінкова форма іменника) [90, с. 87].

Згідно з цими положеннями виділено три елементарні семантичні структури безсуб'єктних речень:

1) наявності безсуб'єктного процесуального стану - природи, зовнішнього середовища. Речення з цим значенням будуються з безособовими дієсловами, а також з особовими дієсловами в безособовому значенні: темнішає; розвиднюється; штормить; хмариться, пор.: Світає, господи, світає (4, 74); Уже сутеніє (5, 97); Вже заметено снігом дорогу (6,48);

2) наявності конкретної дії або стану. Речення з цим значенням формуються особовими дієсловами відповідних значень: У кімнаті затихло. Вночі гуло при дорозі (авт.), пор.: Захищають горді ідеали, / перегонять в гроші кров і піт, / крізь холодні скельця-окуляри / оглядають благодійно світ (17, 93); Пройшла зачароване коло / печатей і штемпелів (2, 7); Дивлюся вдаль. Латаю снасті. / Вночі тривожусь і тужу (2, 10); І знову стоїш. І знову - столиця! (2, 54); Та й живемо. Вже третій день. Давно (8, 27); Поставлю свічку при іконі. / Та й вип'ю ще раз. Отакої (8, 31); Тепер крізь обов'язків грати, / крізь холод порожніх днів / збагнув, що не вмів шукати / і ждати тебе не вмів (17, 135); Не вирвуся. Прикручена, прикута. / Обвуглююсь у пекло вогняне (З, 174);

3) наявності узуального або ситуативного стану. Речення зі значенням узуального або ситуативного стану формуються такими дієсловами, як: траплятися, обходитися, робитися, зробитися, йти, скластися, складатися, бувати, бути (лише у формах минулого та майбутнього часу); ставатися, статися, пронести, причому в цих реченнях, як правило, реалізується сильний прислівний зв'язок або обставинна детермінація: Буває по-всякому; Не робиться без помилок; Так завжди складається (авт.), пор.: Буває по-якому в цьому житті (5, 15); Так склалося, / нічого не поробиш (1, 40).

За функцією речення з нульовим суб'єктом можна також розподілити на три різновиди:

1) У лісі добре дихається; У бібліотеці погано працюється (авт.), пор.: А треба жити. Якось треба жити (3, 40); Так і хочеться вірити (2, 45); Може, сподіватися зухвало, / вірити і ждати - поготів (17, 129). У цих прикладах суб'єкт треба розуміти узагальнено - як колективну особу. За формою в цій моделі поновлюється дативний суб'єкт, але він існує потенційно.

2) Це пальто носять з поясом; З пісні слів не викинеш (авт.), пор.: Побачиш світ, як вперше у житті (3, 65); Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. / Розбирали гранату (5, 32); Зануриш серце у блаженну втому, / запрагнеш тільки затишку... (2, 48); Пошлю до сина. З прикрої нагоди (8, 15); Дивлюся в поле з обімлілих веж (6, 36); Вже віку доживатиму будь-де (8, 44); Знай лови на льоту смажених гусей / з древлянського полум'я (6,141). Тут суб'єкт представлений у формі одиничної особи.

3) Світає. Вечоріє. Темнішає. Якби суб'єкт був вираженим у такому типі речень, він мав би форму середнього роду: Світало. Вечоріло - „воно”. Але реально цей тип є безсуб'єктним. Якщо у першому і другому випадках за безсуб'єктністю стоїть узагальнення, то в третьому випадку безсуб'єктність має на увазі „дію” природного середовища.

Дослідження останніх років з означеної проблеми стосуються найчастіше розкриття змістового центру речення, аналізу його організації. Головну увагу при цьому зосереджено на номінативному аспекті речення, в якому останнє співвідноситься зі словом і деякими розрядами словосполучень, відрізняючись від них здатністю позначати саме ситуацію (подію, факт). Зрозуміло, що такий підхід зорієнтований на організацію змісту речення, що виходить насамперед із семантики („семантичної специфіки”) слів, які його складають. Особливо це є важливим, як нам в ндається, для речень односкладної структури, які засобами найменування ситуації визначають і з'єднують в одне структурне ціле зміст речення, враховуючи при цьому виконання завдань як синтаксичного, так і комунікативного цілого. Інакше кажучи, у такій ситуації враховується не конкретна речова семантика окремих індивідуальних слів, а лише та її сторона, в якій є вказівка на потенційну здатність цих слів вступати у відповідні синтагматичні відношення й позначати ті або ті компоненти цього відношення, зображеного у вислові (пропозиції) [89, с. 24].

Припускаємо, що інколи в подібних конструкціях суб'єкт тому і не є матеріально або формально вираженим, оскільки семантичне співвідношення структури речення і його членів суттєво розходиться, а тому „... невербалізованим стає семантичний суб'єкт. У такому разі й виникають односкладні речення” [102, с. 13].

Формальна неокресленість суб'єкта пояснюється також тим, що в суб'єктних конструкціях позиція підмета зайнята позначенням процесу, а звідти з'являється можливість для усунення реального суб'єкта дії з поверхневої або глибинної структури речення. За таких умов реальний семантичний суб'єкт під впливом предиката або перетворюється на другорядний член речення (процес так званого „зведення” суб'єкта), або совсім усувається з вислову. Багато яскравих прикладів із поетичного синтаксису досліджуваних нами українських поетів підтверджують таке спостереження: Тебе зарядили тупою звичкою. Жорстокістю (2, 24); Зануриш серце у блаженну втому, /запрагнеш тільки затишку... (2, 48); Але, чинивши так, не вибігай / із хати в бурю, не вдавай сміливця, / коли онучу носиш за ребром (13, 31); Ходитиме до школи, / де кпини-паничі, / зі школи - до роботи, /а вчитися - вночі (13, 52); Може, сподіватися зухвало, / вірити і ждати - поготів (17, 129); І, навіть вже боротись неспроможний, / не падав лиш тому, що нападав! (3, 101); Все лише когось підловити на щирій брехні, / все важче купитись на срібну блешню провокацій (9, 93).

Коли суб'єкт усунений із речення, він передбачений ситуацією, експліцитно не виражений: Всі заніміли, навіть врівноважені, / скептичні, завжди стримані знавці. / А потім [всі] обережно і побожно обтерли пил. (2, 37); [Я] Поставлю свічку при іконі. / Та й вип'ю ще раз. Отако (8, 31); Тепер крізь обов'язків ґрати, / крізь холод порожніх днів / [я] збагнув, що не вмів шукати / і ждати тебе не вмів (17, 135); Сховавшись у гілля зелене, / [я] чекаю на своє дівча (12, 130), (виділені слова у квадратних дужках - наші). У східнослов'янських мовах при усуненні суб'єкта використовуються спеціальні морфологічні засоби вираження предиката: безособова й неозначено-особова форми дієслова. При цьому суб'єктні структури, що використовуються при так званій номіналізації присудка, також є засобами формального усунення суб'єкта [33, с. 93].

У сучасній синтаксичній науці існують різні погляди на природу нульового суб'єкта. Відзначимо деякі, найбільш характерні.

За словами Ю.С. Степанова, „суб'єкт - категорія, яка цілком природно являється в термінах простору” [96, с. 76]. Тому він легко знаходить суб'єкт у традиційно безсуб'єктних реченнях. Посилаючись на Г.О. Золотову, Ю.С. Степанов зазначає, що формально носій ознаки отримує вираження, відповідно до свого значення, у формах локативних. У випадках надмірності значення локатив у мовленні часто еліптично опускається, хоча позиція його залишається і може бути зайнятою так, як позиція називного відмінка суб'єкта в номінативно-дієслівних реченнях [96, с. 78].

...