Антоніми в українській поетичній мові ХХ століття: структурно-семантичний, функціонально-стилістичний і лексикографічний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

УДК 811.161.2: 81'373.422

АНТОНІМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ ХХ СТОЛІТТЯ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ, ФУНКЦІОНАЛЬНО-СТИЛІСТИЧНИЙ І ЛЕКСИКОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

БОБУХ Надія Миколаївна

Київ 2009

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі загального та українського мовознавства Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Кочерган Михайло Петрович.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Мойсієнко Анатолій Кирилович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри сучасної української мови;

доктор філологічних наук, професор Мацько Любов Іванівна, Інститут української філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови;

доктор філологічних наук, професор Ужченко Віктор Дмитрович, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри української мови.

Захист відбудеться 25 лютого 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови та Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 23 січня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук В.М. Фурса

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Для сучасної лінгвістики характерна посилена увага до проблем лексичної семантики, дослідження яких дає змогу глибше усвідомити такі складні теоретичні питання, як співвідношення мови й позамовного світу, мови й мислення. Одна з основних і найменш вивчених категорій лексико-семантичної системи - антонімія. Номінації, які репрезентують антонімічні відношення, - наслідок відображення в мові суперечливої сутності різних явищ і результат вираження реальних протилежностей об'єктивної дійсності.

Полярні поняття відіграють важливу роль у процесі пізнання навколишнього світу, який зітканий із контрастів, пронизаний ними: світло і темрява, тепло і холод, день і ніч, зима і літо тощо. Через бінарні опозиції виявляється психічний стан людини (любов і ненависть, радість і горе, щастя і нещастя), ними вимірюються морально-етичні принципи (добро і зло, моральний і аморальний, справедливий і несправедливий). Об'єктивна суперечливість буття й тотожність протилежностей ґрунтуються на тому, що протилежності не нейтралізують одна одну, а, реалізуючись у своїй тотожності як рух, розвиток і творчість, розгортаються в багатоманітні конкретні мовні номінації форм сущого.

Схильність до протиставлення - один із характерних виявів природної особливості людського мислення. У процесі пізнавальної діяльності індивідуум уявно порівнює предмети, властивості, процеси й дії навколишньої дійсності, зіставляє їх, виділяючи серед них протилежні (максимально віддалені один від одного на шкалі просторових, часових та ін. відношень). Об'єктивний світ, розчленований у свідомості індивідуума на пари полярних понять, вербалізується в лексичних одиницях із контрастною семантикою - антонімах. Отже, антонімія як складне й багатоаспектне лексико-семантичне явище ґрунтується на взаємодії позамовних категорій, концептів мислення та мовних одиниць.

Останнім часом проблеми антонімії перебувають у колі інтересів багатьох науковців. Теоретичні питання лексичної антонімії як семантичної універсалії на матеріалі різних мов (зокрема, російської, болгарської, англійської, німецької, французької) досліджували М. Бучкова, Г. Гочев, В.О. Іванова, Л.О. Новиков, О.В. Круківська, В.І. Круковський та ін. Синонімічно-антонімічну парадигму вивчали Л.О. Введенська, Д.Л. Докторевич, Г.М. Лукіна. Антонімія різних лексико-граматичних розрядів слів (іменник, прикметник, дієслово) була предметом досліджень Н.А. Джафарової, О.І. Едельштейна, Л.Т. Корнєвої, М.Д. Лєсник, Л.Ю. Максимова, В.М. Морозової, Г.В. Сидоренко. Стилістичний аспект лексем із протилежними значеннями аналізували Л.Т. Бабаханова, Я.І. Гельблу, М.С. Каплан, Т.І. Лукіних, Є.М. Міллер, Н.Т. Мосашвілі, Н.В. Павлович, М.М. Халіков та ін. Антоніми в системі ідіостилю привертали увагу Г.В. Кондакова, М. Коспартової, Ю.М. Лотмана, Л.О. Матвієвської, Л.І. Тимофєєва та ін. Дослідження А.І. Альохіної, А.М. Емірової, Л.Т. Зиміної, С.І. Ройзензона, М.І. Сидоренка, Т.О. Тонконогової присвячені фразеологічним антонімам. У 60-х роках ХХ століття активізувався етнолінгвістичний аспект вивчення опозицій, пов'язаний із формуванням структурної семіотики й працями В'яч. Вс. Іванова та В.М. Топорова. У наукових студіях М.І. Толстого, Н.Д. Арутюнової, Т.В. Булигіної, О.Д. Шмельова та ін. відображено сучасний стан вивчення названого лексико-семантичного явища. Лексикографічний аспект антонімії опрацьовували Л.О. Введенська, М.П. Колесников, В.Н. Коміссаров, М.Р. Львов, В.П. Тимофєєв.

В україністиці загальнотеоретичні проблеми антонімії розглянуто водночас із дослідженням лексики (Л.А. Лисиченко, Л.С. Паламарчук, В.М. Русанівський та ін.) або стилістики (А.П. Коваль, О.Д. Пономарів, Л.І. Мацько та ін.). Окремим питанням лексико-семантичних відношень антонімії присвячено наукові розвідки В.А. Василенко, Н.В. Векуа, С.Є. Доломана, Н.В. Журавель, С.Я. Єрмоленко, В.С. Калашника, В.І. Кононенка, М.П. Кочергана, Л.О. Пустовіт, Л.О. Ставицької, В.А. Суковатої, О.О. Тараненка, В.Д. Ужченка, Т.О. Федоренко, В.А. Чабаненка та інших українських дослідників. Однак цілісного монографічного опису лексем із протилежними значеннями у вітчизняній лінгвістиці немає. Лексикографічна спрямованість дослідження зумовлена насамперед практичними потребами („Словник антонімів”, укладений Л.М. Полюгою в 1987 році (друге видання - 1999 рік, третє - 2006 рік), - єдиний в україністиці). Крім того, словника антонімів поетичної мови в українській лексикографії немає. Отже, актуальність запропонованого дослідження зумовлена потребою комплексного семантико-функціонального й лексикографічного аналізу лексем, зафіксованих в українських поетичних текстах ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Обраний напрям дослідження пов'язаний із науковою темою „Проблеми зіставної семантики”, яку розробляють на кафедрі загального та українського мовознавства Київського національного лінгвістичного університету.

Мета наукової роботи полягає в тому, щоб на основі досягнень сучасної вітчизняної й зарубіжної лінгвістики здійснити комплексний семантико-структурний і функціональний аналіз лексичних антонімів, що становлять характерну ознаку українського поетичного словника ХХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) обґрунтувати теоретичні засади антонімії - складного й багатоаспектного явища в лексичній системі мови;

2) розкрити роль контрасту в поетичному відображенні дійсності;

3) обґрунтувати виділення лексико-стилістичних категорій: поетичні антоніми, антонімічний біном, антонімічно-синонімічна парадигма;

4) схарактеризувати ключові опозиції у віршованому тексті з урахуванням позитивної та негативної маркованості їхніх конституентів;

5) запропонувати структурну, морфологічну й функціонально-семантичну класифікації опозитів;

6) проаналізувати зв'язок антонімії з полісемією і синонімією;

7) описати парадигматичні й синтагматичні властивості лексем із протилежними значеннями;

8) дослідити синтаксичні функції антонімічних пар у віршованих текстах;

9) визначити особливості структурно-семантичної організації оксиморонів;

10) здійснити функціонально-семантичний аналіз оксиморонних синтагм; оксиморон лексема семантичний текст

11) на матеріалі досліджуваних поетичних текстів визначити стилістичні функції художніх засобів, основу яких становлять антонімічні лексеми (акротези, амфітези, антитези, діатези, оксиморони);

12) сформулювати засади й запропонувати лексикографічний опис антонімічних пар, зафіксованих в українських поетичних текстах ХХ ст.

Об'єктом дослідження є лексична антонімія в українській поетичній мові.

Предмет дослідження - лексеми з протилежними значеннями, виявлені у творах українських поетів ХХ ст.

Вибір об'єкта й предмета зумовлений насамперед тим, що саме в поезії велику роль відіграють мовні контрасти як одна з форм художнього відображення дійсності. Антонімічні пари утворюють складну систему засобів, які виконують оцінно-описову функцію, що дає змогу авторові створити контрастну характеристику персонажів, предметів, процесів і дій, відтворити складність та суперечність зображуваних явищ, передати суперечливу сутність позамовних сутностей. У поетичному контексті лексеми, набуваючи додаткових значеннєвих відтінків, розширюючи асоціативні зв'язки, виявляють широкі можливості для реалізації контрастної семантики. Мова поезії максимально актуалізує потенції полісемічних слів-антонімів і найповніше реалізує антонімічно-синонімічну взаємодію лексичних одиниць.

Джерельна база наукової роботи. Основним матеріалом дослідження є близько 10 тисяч ексцерпцій одноконтекстних опозицій із поетичних творів українських авторів ХХ ст. Усього використано 133 джерела, які репрезентують творчість 73 авторів, із-поміж них є представники різних літературних напрямків та шкіл, а саме: поети-символісти початку ХХ ст. (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка, М. Упеник); поети-класики ХХ ст. (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, М. Бажан та ін.); представники традиційної поезії, що творилася в межах соцреалізму (Л. Забашта, Л. Первомайський, Л. Дмитерко, С. Крижанівський, В. Забаштанський та ін.); митці „Розстріляного Відродження” (М. Зеров, О. Влизько); автори еміграційної літератури (насамперед представники „празької школи” - О. Ольжич, Є. Маланюк, неокласик Ю. Клен, а також М. Руденко); митці-шістдесятники, які відродили нову хвилю модернізму (Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, І. Драч, В. Коротич, В. Симоненко, Г. Світлична, В. Стус та ін.); поети-модерністи другої половини ХХ ст. (М. Луків); сучасні автори постмодерного спрямування (С. Йовенко, І. Римарук); поети-автори пісенних текстів (Д. Луценко, В. Крищенко, А. Пашко, М. Сингаївський) та ін. Зауважимо, що структурно-семантичний та функціонально-стилістичний аналіз зафіксованих у поезії ХХ ст. антонімів не передбачає кваліфікації літературного напрямку, репрезентованого творчістю того чи того митця.

Методи дослідження. У дисертації застосовано комплексний підхід до досліджуваного явища. Як основний використано описовий метод, що передбачає систематизацію й аналіз мовних одиниць із подальшою конкретизацією на значному фактичному матеріалі. У роботі також застосовано метод компонентного аналізу -- для дослідження лексичної семантики антонімів; метод структурно-граматичного аналізу -- для встановлення морфологічних розрядів антонімічних пар і кваліфікації їхніх синтаксичних функцій; дистрибутивний метод -- для характеристики сполучуваності антонімів; метод моделювання -- для виокремлення типових синтаксичних моделей з антонімічними лексемами. З метою визначення продуктивності різних типів антонімів використано кількісний аналіз. Крім того, антонімічні пари розглянуто в проекції на категорії філософії, логіки, психолінгвістики й теорії літератури. Для порівняльного аналізу ключових опозицій, зафіксованих в українській і болгарській поезії, залучено зіставний (контрастивний) метод.

Лексеми з протилежними значеннями досліджено в синхронному плані.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що в ній уперше в лінгвоукраїністиці здійснено парадигматично-синтагматичний і функціональний аналіз лексичних антонімів як складників поетичного словника ХХ ст., розглянуто вживання ключових контрастивів у віршованому тексті й виявлено позитивну та негативну маркованість їхніх конституентів, простежено зв'язок антонімії з полісемією й синонімією, запропоновано визначення поетичних антонімів та антонімічних біномів.

Теоретичне значення дослідження полягає в розбудові концепції поетичної антонімії як категорії лексичної семантики та стилістики, зокрема, у розвитку теорії асиметричних антонімів, в обґрунтуванні понять поетичні антоніми, антонімічні біноми, антонімічно-синонімічна парадигма, у поглибленні наукових положень про взаємозв'язок антонімії, полісемії й синонімії. Аналіз структурно-семантичних і функціонально-стилістичних особливостей антитез та оксиморонів поглиблює теорію тропів. Принагідно залучений матеріал дослідження позитивно-негативної оцінності компонентів ключових опозицій в українських та болгарських поетичних текстах репрезентує науковий пошук у галузі зіставно-типологічного мовознавства.

Практичне значення дисертаційної роботи визначається можливістю використовування її матеріалів, положень і висновків для написання підручників та навчальних посібників із лексикології, практичної стилістики, лінгвопоетики. Матеріали дослідження можна застосувати в лінгводидактиці, а також у лексикографії. Лексикографічний здобуток передано до Національної словникової бази Українського мовно-інформаційного фонду Національної академії наук України. Фактичний матеріал частково представлений у „Словнику антонімів поетичної мови” [Бобух 2004], у якому зафіксовано не тільки загальномовні опозиції-домінанти, а й антонімічно-синонімічні парадигми поетичних антонімів.

Апробація роботи. Результати дисертаційної роботи обговорено на спільному засіданні кафедри загального та українського мовознавства Київського національного лінгвістичного університету й відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України. Основні теоретичні положення дисертації представлено в доповідях та повідомленнях на міжнародних симпозіумах і конференціях - „Леся Українка і світова культура” (Луцьк, 1991), „Сопоставление русского языка с родным в научных исследованиях и в практике преподавания” (Болгарія, Велико-Тирново, 1994), „Вивчення мови на комунікативній основі” (Полтава, 2000), „Проблеми зіставної семантики” (Київ, 2003, 2005), „Проблеми загальномовної та ареальної семантики” (Луганськ, 2007), на всеукраїнських науково-практичних конференціях (Полтава, 1992, 1993).

Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дисертаційної праці викладено в монографії „Антоніми в українській поетичній мові” (19,5 др. арк.); у 27 статтях, із яких 21 опубліковано в наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України; у „Словнику антонімів поетичної мови” (12,5 др. арк., рекомендований Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів).

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури й лексикографічних праць (552 позиції), списку джерел (133 позиції) та додатка (покажчик антонімічних пар, що становить близько 1200 опозицій). Обсяг основного тексту дисертації - 360 сторінок. Повний обсяг роботи - 463 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання та методи дослідження, визначено джерельну базу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, указано на зв'язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, подано форми апробації, зазначено кількість публікацій, у яких викладено загальну концепцію, теоретичні й практичні результати дисертаційної праці.

У першому розділі „Теоретичні засади дослідження” обґрунтовано філософський і логічний аспекти поняття протилежності - семантичної основи антонімії, досліджено антонімію як лінгвістичну категорію, а також з'ясовано роль контрасту в поетичному відображенні дійсності.

Поняття протилежності як семантичної основи антонімії привертало увагу ще давньогрецьких філософів (Геракліта, Платона, Арістотеля та ін.), а також німецького філософа Гегеля. Вони розглядали протилежності як реалізацію полярних понять, наявних у різних формах існування матерії. Протилежності, що є виявом полярної сутності предметів і явищ об'єктивної дійсності, вербалізовані в мові антонімічними лексемами.

Протилежність у логіці має два різновиди: контрарну і контрадикторну. У визначенні логічної основи антонімії сформувалося два основні підходи. Так, О.В. Ісаченко стверджує, що в антонімічних відношеннях реалізується тільки контрадикторна протилежність. Інші дослідники, зокрема Л.О. Новиков, Е.І. Родичева, В.О. Михайлов, вважають, що антоніми співвідносні з контрарними поняттями й тими контрадикторними, у яких протиставлення перейшло в протилежність. Такий підхід дає змогу зараховувати до опозицій як різнокореневі, так і спільнокореневі лексеми з полярними значеннями.

Антонімічні відношення й способи їх вираження витлумачують неоднозначно. У сучасному мовознавстві наявні три основних підходи до розв'язання цієї проблеми. Представники одного з них ототожнюють логічні й мовні категорії (А.Г. Волков, М.Д. Лєсник, В.М. Клюєва). Інші дослідники, зокрема В.Н. Коміссаров, В.Я. Пастухова, В.П. Тимофєєв, доводять неправомірність аналізу антонімії з позицій логіки й розглядають її в межах лінгвістичних явищ. Прихильники найпоширенішого в лінгвістиці підходу (Л.О. Новиков, Л.О. Введенська, Е.І. Родичева та ін.) стверджують, що антонімія - це і логічна, і власне лінгвістична категорія.

Серед мовних критеріїв виокремлення слів-антонімів розрізняємо: лексико-семантичні - семантична спільність, наявність максимально протилежної семантики; граматичні - повний або частковий збіг валентності; функціональні - регулярне протиставлення в мові. Ураховуючи названі критерії, визначаємо антоніми як регулярно протиставлювані в мові лексеми, що позначають взаємно протилежні (наявність контрарних сем) співвідносні (наявність спільної семи) предмети, явища, властивості й процеси об'єктивної дійсності. Крім терміна антоніми, у дослідженні використано синонімічні лексеми й словосполучення - антонімічна пара, антонімічні лексеми, опозиційна пара, опозиція, опозити, контрастиви.

Поняття антонімічний біном уведено на позначення різновиду антонімічної пари, компоненти якої, об'єднані в одне лексико-семантичне ціле за допомогою сполучника і (і - і), репрезентують значення сполучення протилежностей або охоплення всього класу предметів, усього явища тощо, пор.: схід і захід, осінь і весна, мале й велике, уздовж і впоперек, і вдень і вночі.

Словосполучення антонімічно-синонімічна парадигма використовуємо на позначення мікросистеми, що складається з групи слів, які перебувають одночасно в антонімічних і синонімічних відношеннях, напр.: початок, начало, почин, зачин, вступ, старт, альфа - кінець, край, кінцевість, крапка, звершення, фініш, омега.

Лексеми з протилежними значеннями, як відомо, фіксують словники антонімів, у яких переважно засвідчено наявність загальномовних антонімів. Український поетичний дискурс ХХ ст. репрезентує функціонування значної кількості не лише загальномовних антонімів, а й антонімічно-синонімічних парадигм, а також характерних для мови поезії антонімічних біномів. Віршована мова актуалізує можливості поетичного слова виражати контрастну семантику, набувати „прирощення змісту”, розширювати асоціативні зв'язки. Мова поезії максимально реалізує потенції полісемічних слів-антонімів і синонімічно-антонімічної взаємодії лексем. Наприклад, у „Словнику синонімів української мови” (ССУМ) до субстантива нещастя наведено такі близькозначні іменники: біда, горе, лихо, зло (велике нещастя - в узагальненому значенні) [ССУМ 1: 1017]; у поетичній мові ХХ ст. зафіксовано ще й такі синоніми до лексеми нещастя - мука, страждання, журба, жура, печаль, скорбота, сльози. Отже, виявлення синонімічних паралелей до конституентів опозицій не лише засвідчує взаємозв'язок антонімії з синонімією, а й дає підстави для виокремлення поетичних антонімів - слів, у яких поетичний контекст актуалізує потенційно протиставлювані значення.

Лінгвостилістичні контрасти, за слушним зауваженням В.А. Чабаненка, значною мірою визначають специфіку сучасної української поетики, становлять одну з її підвалин. Широке використання в поетичних творах ХХ ст. мовних контрастів, що увиразнюють віршовану мову, свідчить про тенденцію до поєднання непоєднуваних понять, про загострене авторське сприймання дійсності.

У другому розділі „Ключові опозиції в українському поетичному словнику” проаналізовано ключові опозиційні пари у віршованому тексті з урахуванням позитивної та негативної маркованості їхніх конституентів, зокрема, розглянуто опозиції, складники яких виражають колористичні (світло - темрява, білий - чорний); темпоральні (день - ніч, ранок - вечір, весна - осінь, зима - літо); локативні характеристики (земля - небо, схід - захід, північ - південь, лівий - правий); а також опозиції з компонентами-репрезентантами протилежних абстрактних понять (добро - зло, щастя - нещастя, доля - недоля, життя - смерть); емотивні опозиції (радість - горе, радість - мука, радість - сум); опозиції, пов'язані з релігійними уявленнями людини (рай - пекло, душа - тіло, дух - тіло, праведний - грішний); опозиції зі складниками-репрезентантами соціальних відношень (свій - чужий, рідний - чужий).

Аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що опозиційні пари, пов'язані з прагматичною оцінкою зіставлюваних реалій дійсності (явищ та станів природи), зумовлені дуалістичним поглядом давніх слов'ян на навколишній світ. У поетичній мові ХХ ст., за нашими спостереженнями, позитивна і негативна оцінність членів виокремлених ключових опозицій здебільшого відбиває маркованість антонімів, зафіксованих у загальномовному словнику. Крім того, лексичні значення протиставлюваних складників антонімічних пар у віршованих текстах видозмінюються, набувають додаткових відтінків. Для української поезії ХХ ст. характерні метафоричні вислови, у яких антонімічні лексеми символізують позитивне та негативне ставлення до суспільних явищ; передають приємні, радісні почуття, позитивний емоційний стан ліричного героя і тяжкі душевні переживання, скорботу, печаль, нещастя, напр.: світло - темрява, білий - чорний, день - ніч, правий - лівий, схід - захід, рай - пекло. Із метафоричним змістом уживається опозиційна пара весна - осінь на позначення певних періодів людського життя. Позитивну та негативну конотацію компонентів ключових опозицій у віршованих текстах підсилюють дієслова, прикметники, з якими сполучаються антоніми.

У досліджуваних поетичних текстах відзначено стилістично марковані словосполучення з паронімічною атракцією, з уживанням спільнокореневих лексем, пор.: Немов роса спадає туга / На білі пам'яті листки. / А ті листки від болю білі, / У них занадто чорне тло (В. Калашник); Коли бувають ночі світлі, / Тоді світліють світлячки; / Як ночі темні з чубом бітлів, / Тоді чорніють чорнячки (І. Драч).

Проілюструємо методику дослідження ключових опозицій у поетичному словнику на прикладі темпоральної антонімічної пари день - ніч, компоненти якої виражають полярні прямі або символічні значення.

Символічне протиставлення членів субстантивної опозиції день - ніч, пов'язаної з антонімічними парами світло - темрява, білий - чорний, веде свій початок з найдавніших часів. В українській поезії ХХ ст. позитивна і негативна маркованість членів опозиції день - ніч мотивована контекстом. У поетичному дискурсі названа опозиційна пара має переважно позитивний зміст. Образ дня традиційно асоціюється зі світлом, теплом, молодістю, радістю, спокоєм, щастям. У такому разі художніми означеннями до лексеми день є прикметники: білий, блакитний, блискучий, весняно-голубий, квітчастий, літній, світлий, сонячний, спокійний, теплий, чудесний та ін. Образ ночі асоціюється з місяцем, зорями на небі, відповідно поєднуючись з означеннями: зоряна, місячна, сива, синя, срібна, темна, чорна тощо. Напр.: Пам'ятаю дні блакитні, / ночі зоряні, привітні, / Води, трави, квіти літні; / Пам'ятай, голубко, й ти! (Г. Чупринка).

Прикметники блаженний, закоханий, запашний, зачарований, солов'їний, щасливий та ін. не тільки характеризують названі частини доби, а й виражають позитивний емоційний стан ліричного героя (передають піднесений настрій, радість, щастя, захоплення): Десь згоріли ті дні і закохані ночі. / Спогадання тривожні лишивши в мені (Г. Коваль).

Рідше трапляються поетичні контексти, у яких антоніми день ніч передають негативний оцінний зміст, пор.: день - безбарвний, безкрилий, бідний, божевільний, важкий, ворожий, втомлений, кривавий, нещадний, пекельний тощо; ніч - безголоса, бездонна, безсонна, божевільна, гірка, глуха, кривава, посивіла, сувора, тривожна, тяжка та ін. Опозиція день ніч уживається не тільки для номінації частин доби, а й для передавання тяжкого душевного стану ліричного героя (сум, переживання, тривога, страждання). Негативна оцінність обох конституентів названої антонімічної пари зумовлена семантикою відповідних епітетів: А пусті, нескінченні, бездонні ночі, / А ворожі, навіки страчені дні, / Коли марно палаєш, а ворог регоче, / А доба ось гримить у залізі й вогні (Є. Маланюк).

Прикметниково-іменникові оцінні конструкції (з негативною конотацією) співвідносні з генітивними словосполученнями, пор.: чорний день, бойовий день, штурмовий день - день неволі, день потали; багряна ніч, буремна ніч, штурмова ніч, сувора ніч, люта ніч - ніч муки, ніч негод, ніч божевілля та ін., які символізують горе, трагедію, війну, неволю, насилля: Ночі муки, чорні дні потали, / вкритий трупом і сльозами шлях. / Од крові сніги червоні стали, / і жінки голосять у вітрах (В. Сосюра).

Традиційним для поетичного словника є вживання опозиції день - ніч (аналогічно антонімічній парі світло - темрява) на позначення контрастних суспільних явищ. Звертання до цих символів - одна з характерних ознак ідіостилю В. Сосюри й О. Олеся: Безсмертя вам, о рицарі Вітчизни: / ви обернули ніч на вічний день (В. Сосюра); Народна пам'ять їх ніколи не забуде, / І доки житиме народ, / Їх світлий образ сонцем буде / І в день весни і в ніч негод (О. Олесь).

У досліджуваних текстах зафіксовано символічне протиставлення дня і ночі, на яке звернув увагу О.О. Потебня, зазначивши, що ніч - це печаль і нещастя, а день - щастя і радість. Пор.: Не повернусь! Радій собі радій. / Усе з тобою: / День і перемога. / Зі мною - ніч / І спогаданка вбога (Г. Чубач).

Індивідуально-авторські асоціації відбито у використанні антонімів день - ніч. Наприклад, із днем і ніччю асоціюються: а) білі і чорні клавіші музичного інструмента: Роялю мій, клавіатура крику. / Там дні і ночі / видзвоном чергуються, / Чекаючи на гарного музику (В. Коротич); б) життя і смерть: Я похований під роками. / Я нічого не знаю - я ж бо в ночі. / Як там - у дні?! (В. Коротич). Крім того, у віршованих контекстах відзначено вживання відповідних антонімів на означення ситуації „побачити білий світ, народитися”: …ти [Україно] в любистку мене у хатині похилій купала, / коли вперше я крикнув і глянув із ночі на день (В. Сосюра).

До індивідуально-авторських належать словосполучення на зразок: смаглявий день, синьоблузий день, пласти днів; чорноброві ночі, караван ночей, крила ночі, клаптик ночі, краплі ночі, оксамит ночі тощо. Зафіксовано порівняльні звороти, побудовані на логіко-смисловому паралелізмі протиставлюваних частин доби. Оцінна конотація таких порівнянь (позитивна або негативна) залежить від узагальнено-символічного значення другого члена порівняння. Так, компаративний зворот день як ніч із позитивною оцінністю конституента день у досліджуваних поетичних контекстах трансформується під впливом семантики компонента ніч у негативну. Негативну експресію порівняння підсилюють епітети чорна, темна та ін.: Проходять дні, як чорні ночі; / З пітьмою все злилось (О. Олесь); Дні, мов ті ночі, темні; / неперехожі, безрадісні далі… (П. Тичина).

Засвідчено розширення дієслівної сполучуваності зі складниками антонімічної пари день - ніч: день - біліє, випливає, виринає, входить, гасне, іде, летить, лине, набігає, облітає, падає, пролітає, спливає, шумить; ніч - відступає, гуркоче, згоряє, котиться, крилить, лине, маревіє, мчить, пливе, розтає, чорніє та ін.: А ніч пливе на хвилях світла, / А день назустріч їй летить (О. Олесь); День одбіліє. / Ніч зачорніє (І. Драч).

Для поетичного дискурсу характерні словосполучення з антонімами день - ніч, які формують персоніфіковані образи. Вони виявляють зв'язки між індивідуумом, його внутрішнім станом і природою. Стилістичний ефект виникає переважно від поєднання дієслів - назв персоніфікованих дій (вітати, говорити, гасити, дивитися, пильнувати, сміятися, співати, студити, ховати, ходити, чекати тощо) - з семантично протиставлюваними номінаціями-символами день - ніч: Розпучний стогін мій ховала ніч, / і пильнувала, і чоло студила, / а день гасив безумне сяйво віч (С. Йовенко); Сміється день, та сміх його зловісний, / Співає ніч, але страшний той спів (М. Рильський). День і ніч у поетичному словнику - це живі істоти, до яких звертаються: О ночі, що п'янили душним димом, / О дні, що тверезив їх синій хміль (Є. Маланюк).

За зразком дослідженої антонімічної пари день - ніч проаналізовано 23 виокремлені ключові опозиції.

У віршованих текстах зафіксовано вживання антонімічно-синонімічних парадигм, у яких позитивно маркований компонент ключової опозиції утворює антонімічні пари з двома, рідше з трьома негативно маркованими конституентами, пор.: радість - горе, журба; радість - смуток, горе; радість - сум, печаль; радість - туга, мука; радість - гіркота, журба; радість - жалі, журба; радість - зажура, смуток; радість - біль, жалі, горе; радість - біль, жаль, печалі; радощі - горе, муки; радощі - смуток, біль; радості - страждання, скорбота та ін. Напр.: То не диво, бо з юрбою / Ти не можеш іншим буть - / Просто будь самим собою, / З горем, з радістю, з журбою, / З тим усім, що в душу й серце / почування наженуть! (Г. Чупринка); Напевно в радості забула, / що вже пора, пора іти. / Напевно серцем не збагнула / журби моєї й гіркоти (Д. Луценко).

Наголошено на стилістичній функції антонімічно-синонімічних парадигм як засобу інтенсифікації негативної маркованості. Зафіксовані в поезії антонімічно-синонімічні парадигми свідчать про значно більшу варіативність мовно-змістових форм для вираження негативного оцінного змісту, ніж позитивного, що зумовлене природною реакцією людини на явища негативного характеру.

У третьому розділі „Структурно-семантична характеристика лексичних антонімів у поетичних текстах” розглянуто симетричні (повні, загальномовні) антонімічні пари і асиметричні (неповні, „квазіантоніми”), подано структурну й функціонально-семантичну класифікації опозитів, проаналізовано зв'язок антонімії з полісемією і синонімією, описано парадигматичні та синтагматичні властивості лексем із протилежними значеннями.

У науковій літературі поширений поділ антонімів на симетричні та асиметричні залежно від їх розміщення (на однаковій або неоднаковій віддалі) від осі симетрії, яка існує реально чи уявно (Є.М. Міллер), або на повні і неповні („квазіантоніми”) (Л.О. Новиков). Компонентам симетричних антонімічних пар властива морфологічна однотипність, семантична однорідність, відсутність стилістичного забарвлення. Вони вступають в антонімічні відношення й поза контекстом, пор.: білий - чорний, більшати - меншати, веселий - сумний, вічний - минущий, вперед - назад, говорити - мовчати, завжди - ніколи, зустріч - розлука та ін. Складникам асиметричних опозицій семантична однорідність не властива, вони містять семантичні відтінки, що підсилюють чи послаблюють значення протиставлюваних лексем, репрезентують різний ступінь вияву ознаки: величезний - малий, велетенський - малий, великий - маленький, великий - дрібненький. До асиметричних зараховуємо також опозиції, конституенти яких стилістично різнопланові: днесь (заст.) - завтра, дух - плоть (заст.), минулий - грядущий (уроч.), правда - брехня (розм.), правда - лжа (уроч.), правда - кривда (нар.-поет.), слава - хула (книжн.) та ін. Напр.: Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра - даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь! (В. Стус). Одним із різновидів асиметричних антонімів є контекстуальні опозиції, члени яких набувають антонімічного значення в певній лексичній сполучуваності. Як свідчить досліджений матеріал, вони зберігають антонімічні відношення й поза контекстом, а лексичне оточення сприяє повнішій реалізації потенційно протиставлюваних значень. Так, лексема полин асоціюється з чимось гірким, а лексема мед - із чимось солодким; прикметники зелений, весняний, які в переносному вживанні мають значення „молодий”, протиставляються прикметнику сивий. В українській поезії ХХ ст., за нашими спостереженнями, вживаються такі асиметричні антонімічні пари: полин - мед (гіркота - солодкість), медвяний - полиновий (солодкий - гіркий), океанний - маленький (великий - малий), вогонь - мороз, вогонь - лід, вогонь - крига, полум'я - крига (жара - холод), молодий - сивий, зелений - старий, весняний - сивий (молодий - старий), початок - крапка (початок - кінець), радість - сльози (радість - горе), овації - хула, ура - ганьба (слава - ганьба), спокій - буря, спокій - вітер (спокій - неспокій) та ін. Пор.: Зустрічай мене жінко / зустрічай мене жінко медвяна солодка терпка / полинова / зустрічай мене в білих одежах (І. Римарук); Ти втомилося, серце людини? / Звичайне, маленьке серце зробили ми [поезії] океанним (Л. Забашта); Життя, мов недописана листівка: / початок є, а крапки ще нема (М. Сингаївський); Чого ти, серце, мов несамовите, / чого ти все бунтуєшся, скажи? / Хто у глибінь тобі посіяв вітер? / Ти спокій, спокій свій побережи (Д. Луценко).

До асиметричних опозицій зараховуємо також міжчастиномовні антоніми, зокрема оксиморонні сполучення слів на зразок ближні далі, рідна чужина, збагнути незбагненне та ін.: Немов уся земля в печалі / безсонних не склепила вій, - / Далекий світ і ближні далі / Ридали в бурі сніговій (Л. Первомайський).

Щодо структурного оформлення антонімічних пар наявні два підходи. Одні вчені, зокрема Л.А. Булаховський, І.Г. Мхітарян, вважають антонімами лише різнокореневі лексеми з протилежними значеннями. Інші дослідники (Л.О. Новиков, Л.О. Введенська, Л.А. Лисиченко, Л.М. Полюга, О.О. Тараненко) до антонімів зараховують як різнокореневі, так і спільнокореневі слова. Різнокоренева антонімія представлена в поетичній мові прикметниками, іменниками, дієсловами й прислівниками. Спільнокореневих опозицій найбільше серед дієслів, що зумовлено наявністю розгалуженої системи корелятивних префіксів, які надають складникам дієслівної пари полярних значень (в (у) - ви, з (с) - роз, за - від, за - роз, при - від, ви - про, до - від, з - від, з (с) - за, за - про, на - від, роз - від, під - від): входити - виходити, з'єднувати - роз'єднувати, зацвітати - відцвітати, заплющувати - розплющувати, прилітати - відлітати, вигравати - програвати, добавляти - відбавляти, звикати - відвикати та ін. Спільнокореневі субстантивні й ад'єктивні контрастиви утворюються внаслідок приєднання до безпрефіксної основи префіксів не-, без-, анти-, які надають їй протилежного значення: доля - недоля, щастя - нещастя, надія - безнадія, сон - безсоння, світ - антисвіт, відомий - невідомий, вільний - невільний, крилатий - безкрилий, смертний - безсмертний тощо.