Культура мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

ФАКУЛЬТЕТ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ І ЕКОНОМІКИ ПРАЦІ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

КУЛЬТУРА МОВИ

Опорний конспект лекцій

для студентів, які навчаються

за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавр

в галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво»

напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит»,

6.030504 «Економіка підприємства»,

6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»

Дніпропетровськ - 2010

Культура мови: Опорний конспект лекцій / І.І. Козинець. - Дніпропетровськ, Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010. - 89 с.

Автор:	І.І. Козинець	- старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії
Рецензенти:	М.Г. Упір Н.М. Кучина	- к.пед.н., доцент кафедри фізичного виховання і спорту Дніпропетровської державної фінансової академії -к.пед.н., доцент кафедри іноземних мов Дніпропетровської державної фінансової академії

Відповідальний за випуск: В.П. Капітон - завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено

Вченою радою факультету управління персоналом і економіки праці

Протокол № 2 від 12.10. 2010 р.

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

гуманітарних дисциплін Протокол № 2 від 24.09. 2010р.

Зміст

Передмова

Тема 1. Поняття культури мови

Тема 2. Основні комунікативні ознаки культури мови

Тема 3. Виразність як ознака культури мови

Тема 4. Культура ділового мовлення

Тема 5. Культура побутового мовлення

Список рекомендованої літератури

Передмова

Мова - неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного життя. У її глибинах - філософський розум, витончений естетичний смак, багатство поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато високих духовних злетів. Виховувати в собі повагу до мови, якою розмовляєш, - це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури.

Українська мова й національна культура - поняття не тотожні, але й нерозривні у своїх сутностях, формах і виявах, хоча близькість та інтенсивність зв'язків різна.

Кожна людина повинна знати мову своєї держави, душею відчувати причетність до культури нації, а через свою культуру - причетність до вселюдської культури.

Сучасне суспільно-політичне й культурне життя України надає можливість вивчати українську мову в єдності з духовною культурою українського народу, яку значною мірою саме мова в собі акумулює, бо у скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди сердечних поривань, плоди історичних подій. Увесь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в рідному слові.

Високий інтелект, чисті помисли, благородство і милосердя, помірна емоційність, толерантність, естетичний вигляд і етичне поводження - такі бажані для всіх нас якості немислимі без мовної культури, без культури думки і вислову.

Мовна неохайність ще ніколи не прикрашала людину.

Розвиток мови особистості - складний процес. Високої мовної довершеності досягає, як правило, та людина, яка багато працює над оволодіванням мовою, прагне правильно говорити, виявляти у мовленні - усному та писемному - свою індивідуальність, усвідомлюючи, що "Я є мова".

У сучасну епоху вища освіта має особливо важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства по шляху економічних реформ, побудови правової держави і гуманізації соціальних відносин.

Ця особлива роль вищої освіти полягає не тільки в підготовці кваліфікованих кадрів, здатних ефективно управляти економікою і правовими інститутами в сучасному динамічно мінливому світі, а й у створенні сприятливої суспільної атмосфери, в підвищення культури соціальних та міжособистісних відносин. Це завдання може бути вирішене тільки в тому випадку, якщо випускник вузу отримає необхідні знання та навички зразкового володіння літературною мовою.

Головною метою курсу з культури мови є формування зразкової мовної особистості високоосвіченого фахівця, мова якого відповідає прийнятим в суспільстві нормам, відрізняється виразністю і красою.

Предметом культури мови як навчальної дисципліни є норми літературної мови, види мовлення, його принципи і правила, етичні норми спілкування, функціональні стилі мовлення, основи мистецтва мови, а також труднощі застосування мовних норм і проблеми сучасного стану мовної культури суспільства.

У рамках науки про культуру мови розглядаються не тільки приклади високого рівня володіння літературними нормами і правилами спілкування, а й випадки порушення норм як у мовній діяльності індивіда, так і в мовній практиці суспільства.

Основними поняттями культури мови є такі поняття як літературна мова, норми мови, лексичне і фразеологічне багатство мови, чистота мовлення, ознаки культури мови, виразність мовлення, види і форми мовлення, мовленнєвий етикет.

Найважливішими завданнями дисципліни є:

-закріплення і вдосконалення навичок володіння нормами української літературної мови;

-формування комунікативної компетенції фахівця;

-навчання культури спілкування та мовлення в галузі обраної спеціальності;

-розвиток мовленнєвої майстерності;

-підвищення культури розмовної мови;

-навчання використовувати відповідні мовні засоби, встановлювати та підтримувати доброзичливі особисті відносини.

Культура мови включає три аспекти: нормативний; комунікативний; етичний.

Нормативний аспект культури мови - один з найважливіших, але не єдиний. Він передбачає знання літературних норм і вміння їх застосовувати в мові. Однак ефективність спілкування не завжди досягається однією правильністю мови. Важливо враховувати, кому адресований текст, брати до уваги обізнаність та інтереси адресата. Мова має в своєму розпорядженні багатий арсенал засобів, що дозволяють знайти потрібні слова для пояснення суті справи будь-якій людині.

Серед мовних засобів необхідно вибирати такі, які з максимальною ефективністю виконують поставлені завдання спілкування. Навички відбору таких засобів складають комунікативний аспект культури мовлення. Успішне спілкування між людьми вимагає комунікативної компетенції учасників такого спілкування. Комунікативна компетенція - це сукупність знань, умінь і навичок адекватного відображення і сприйняття дійсності в різних ситуаціях спілкування.

Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність і делікатність складають етичну сторону спілкування. Етичні норми є необхідною частиною культури мови, а культура мови, в свою чергу, є важливою частиною загальної культури людини.

Отже, курс культури мови націлений на формування та розвиток у майбутнього фахівця комплексної комунікативної компетенції українською мовою, що являє собою сукупність знань, умінь, здібностей, ініціатив особистості, необхідних для встановлення міжособистісного контакту в соціально-культурній, професійній сферах і ситуаціях людської діяльності.

Опорний конспект лекцій, який містить не тільки загальні правописні норми, питання для самоперевірки, а й поради щодо стилістичного використання того чи іншого слова чи словосполучення, допоможе усім, хто прагне піднести свою мовну освіченість в різних сферах діяльності.

Тема 1. Поняття культури мови

План

1.1 Культура мови і час

1.2 Функції мови. Основні ознаки культури мови і мовлення

1.3 Дотримання норм літературної мови (лексичних, граматичних, стилістичних, орфоепічних) - основа культури мови

1.4 Складні випадки використання норм української мови

1.4.1 Правопис прізвищ

1.4.2 Правопис імен по батькові

1.4.3 Складні випадки відмінювання прізвищ

1.4.4 Правопис слів іншомовного походження

1.4.5 Складні випадки вживання великої літери

1.1 Культура мови і час

Серед багатьох визначень мови - і строгих науково термінологічних, і художньо - образних, емоційних - проступає спільна ідея: нерозривна єдність людини і мови.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика рідної мови переливаються в її кровинку. Психологи досліджують, від якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли дитина починає сприймати, розрізняти звуки людської мови. Одне не викликає сумніву: пестливі, ніжні руки матері, її лагідний голос - то вже і є спілкування, що дає імпульс повному розкриттю всіх можливостей людини, закладених у її генетичному коді. Через це спілкування створюється неповторний емоційний світ єднання поколінь, світ, у якому живе рідне слово. Дитина ще не скоро вимовить його, але дитячу пам'ять уже влилися звуки рідної мови.

Мова - "безпосередня дійсність думки" (К.Маркс), мова - "жива схованка людського духу" (Панас Мирний), мова - "коштовний скарб народу" (І.Франко), мова - "життя духовного основа" (М.Рильський), "мова - генофонд культури" (О.Гончар) - цей список афористичних висловів можна продовжувати. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як знаряддя формування і вираження думки, як основу духовності народу, як міцну і надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Завжди ідуть у парі мова й думка. Не випадково мовознавець О.О.Потебня наголошував: "мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її ... вона не відображення світогляду, який вже склався, а діяльність, що його складає" (Потебня A.A. Мысль і язык. X., 1913. С.141). Навчаючи дитину мови, вчимо її мислити, почувати, сприймати світ у всій різноманітності звуків, барв. Видатні педагоги усвідомлювали значення рідної мови для виховання дитини. Основоположник вітчизняної народної педагогіки й народної школи в Росії К.Д.Ушинський в умовах царської політики, коли на Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що рідна мова - органічний витвір народної думки і почуття, в якому виявляються результати духовного життя народу". Добре розумів, який тонкий різець в руках педагога слово, В.О.Сухомлинський. Саме мова зовні непомітно здатна розкрити, збудити талант мислення і талант діяння - праці. Він зазначив , що школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культури: культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова.

Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов'язані з мовним вихованням. Усі сфери життя суспільного охоплює мова. Поняття матеріальної і духовної культури формуються в національній мові, причому людина виступає не тільки суб'єктом, що створює ці поняття, а й об'єктом, на якому позначається дія мовного мислення, в широкому розумінні - мовної культури. Досліджуючи співвідношення мови і культури, вчені детально зупиняються на функціях, які виконує мова в суспільстві. Обмеження сфер, де використовується національна мова, призводить до знекровлення культури. Адже "мова для культури - те саме, що центральна нервова система для людини" (Лем С. Модель культуры// Вопросы философии.1969 год., №8, с.49). Мову називають акумулятором, інтегратором культури. Її живий складний організм реагує не лише на стан мовної освіти в суспільстві, а й на функціонування таких, здавалося б, формальних чинників, як інформативна реклама, вивіски, оголошення. В них на перший план виступає умовність знаків, їхня застандартизованість, стереотипність.

З культурою мови насамперед пов'язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину правознавства - культуру мови. Адже при створенні словників, граматик, тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях, вони сприяли усталенню, поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій.

Культура мови - це ще й загально прийнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо.

Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності - неправильності, нормативності - не нормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто, культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

У зв'язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання взаємоповаги передбачає розширення так званої фонової, мовокраїнознавчої інформації, що обов'язково входить в умовне виховання, а отже, і в культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі: "Яка різниця, як говориш!" Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не можуть бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення до культури своєї мови індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури - або її пасивний, споживацький, або творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Особливе місце в системі літературної мови належить фразеології: вона надає мовленню виразного національного колориту, допомагає відтінювати індивідуальне мовлення. Але використання фразеологічних зворотів потребує топкого відчуття стилістичної системи мови. Неабиякою майстерністю мають володіти фахівці, добираючи фразеологічні еквіваленти в іншій мові. Наприклад, є в російській мові два близькі за значенням фразеологічні вислови: На вкус и цвет товарища нет: О вкусах не спорят. В українській мові їм відповідають: На любов і смак товариш не всяк і з іншим експресивним значенням - фразеологізм: Кому піп, кому попадя, а кому попова дочка.

Для української літературної мови дуже важливою є регулювальна функція, яка забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас оновлення їх, витримане в межах міри і краси. Про це так писав О.О.Потебня: "У грамотної людини - дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії але роздільні... В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв'язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але непомітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь - яка не тільки неясність, але й помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо".

Отже, суб'єктивна оцінка в ставленні до мови цілком закономірна, А в тім, "чуття користі, міри і краси", як відомо, не вроджується, а виховується.

Сьогодні багато говориться і пишеться про виховання особистості, зокрема і мовне. Трактування її не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює, мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей і найповніше виразити себе як особистість в будь - якій галузі суспільної діяльності.

Людина створила культуру, а культура - людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум із своєю появою на світ органічно виходить у виробленому його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв'язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ.

Ослаблення зв'язків з культурою свого соціуму, втрата його мови, нехтування його звичаями негативно позначається на самооцінці вчинків індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результатів колективної й індивідуальної діяльності. Отже, духовна культура міцними, хоч і невидимими нитками зв'язана з матеріальною культурою. Тому-то наше суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши до морального самоочищення, побачило ті болячки, які багато років прикривались бадьорими лозунгами й закликами. Не пройшла повз увагу суспільства мовна проблема.

Мова - не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі "активно розвиваються", ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Мовна культура - це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо.

Нормативність - це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів.

Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе й інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідність вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру повторного суржика. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

-виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

-не говорити квапливо - без пауз, "ковтаючи" слова;

-частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис, посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

-читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

-заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

-оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

-привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів тощо;

-виробити звичку читання з "олівцем у руках" - жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

1.2 Функції мови. Основні ознаки культури мови і мовлення

Мова є явищем суспільним, бо з'явилась у процесі розвитку людського суспільства. Мова виконує такі функції:

а) комунікативна функція, тобто за допомогою мови відбувається зв'язок між членами суспільства. “Найбільша у світі розкіш - це розкіш людського спілкування” (А. де Сент-Екзюпері). Спілкування - одна з найважливіших функцій мови. Їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Пам'ятаймо, що мова, якою не спілкуються, стає мертвою, а отже, зникає і сам народ - її носій;

б) ідентифікаційна функція. Саме за мовою людина найчастіше ідентифікує себе з тим чи іншим народом, культурою. Мова об'єднує людей іноді більше, ніж етнічне походження;

в) номінативна функція. Це функція називання. Людина засвоює змалечку спочатку назви предметів, а потім і абстрактних понять. Мова є “зліпком”, “картиною”, “мозаїкою” світу. В ній знаходять відображення явища світу. І дуже прикро, якщо з тих чи інших причин у мові існують певні прогалини, незаповнені ділянки. У такому випадку на ці “пусті” місця приходять слова з чужих мов, змушуючи людей дивитися на світ чужими очима, порушуючи національну цілісність духовної культури;

г) мислетворча функція. “Обмінюватись думками” можна лише за допомогою мови. Хто ясно і логічно мислить, у того й мовлення ясне, логічне. І навпаки: якщо думка не сформулювалась, то й мовлення плутане, беззмістовне. Сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови. Мовлення безпосередньо пов'язане з думкою. При цьому мова є не пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Отже, мова є органом, що утворює думку;

д) гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Досвід людства закодовано у мові: пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. “Межі мови означають межі мого світу” (Л.Вітгштейн);

е) евристична функція мови полягає в тому, що вона є одним із наймогутніших засобів наближення і досягнення об'єктивності думки, тобто істини. Об'єктивність (узгодження думки з її предметом) становить постійну мету прагнень людини, бо вона веде до пізнання не тільки світу, а й себе. І те й те перебуває у взаємозалежності;

є) експресивна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. “Говори - і я тебе побачу”, - стверджували мудреці античності. Кожна людина - це цілий світ. Але він скритий від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше може постати перед іншими людьми як особистість.

Те ж саме можна сказати і про народ, націю;

ж) волюнтативна функція близька до експресивної. Мова є засобом вираження волі співрозмовника (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення);

з) естетична функція. Кожна мова має свої особливості. Саме звукове звучання мови може бути джерелом естетичної насолоди. Згадаймо “Лісову пісню” Лесі Українки. Лукаш закохався у Мавку саме через її мовлення: чарівне, неповторне:

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: “Засни, засни…”

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

Спадали з неба - білі, непрозорі -

і клалися в намети… Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

Легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Справжнє оволодіння мовою йде від літературної мови;

и) культуроносна функція. Мова і культура - не одне і те ж. Але вони нерозривно пов'язані між собою і одна без одної існувати не можуть. За станом мови ми можемо встановити стан культури окремої людини, цілої нації. Мова є носієм культури. Засвоюючи чужу мову, людина так чи інакше засвоює і чужу культуру. Пам'ятаймо слова М.Ганді: “Я хочу, щоб культура всіх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг”;

і) магічна функція. З нею пов'язані ворожіння, замовляння. Ця функція збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне побороти злі сили, небажаний хід подій, приборкати сили природи.

Знову можна згадати “Лісову пісню” Лесі Українки і слова дядька Лева:

… От небіжчик-дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

І знову ж - Мавчине слово повернуло людську подобу Лукашеві, перетвореному Лісовиком за зраду у вовкулаку:

Мавка Лісовикові:

не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Нині у зв'язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики ця магічно-містична функція мови набуває нового імпульсу.

Слово несе в собі позитивну чи негативну енергію. Пам'ятаймо: “Хто оскверняє слово - оскверняє дух, бо вони нерозривні” (Г.Брох).

Звернімо увагу й на те, що без мови, слова людина до Бога звернутися не може. Слово потрібне людині, щоб попросити Бога про підтримку й допомогу, слово потрібне людині, щоб вознести хвалу Богові за все, що Він дає їй у цьому житті.

к) державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Отже, народ творить мову, а мова творить народ.

Основні ознаки культури мови і мовлення

Ефективність мовлення залежить від рівня володіння мовою, правильного добору мовних засобів, тобто від культури мови.

Культура мови -- галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

Поняттям “культура мовлення” послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття “ культура мови ”.

Культура мовлення -- упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.

Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості. Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою - необхідні елементи мовної культури.

Культуру мовлення характеризують такі ознаки:

--правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення;

--різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6 - 9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення. Важливо, щоб вона була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови мовця. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння своїх висловлювань;

--виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;

--ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає (“Хто ясно мислить, той ясно викладає”). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше мовець є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування;

--точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, уміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного і чужого мовлення тощо, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками;

--нормативність: відповідність системі мови, її законам;

--чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям;

--стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;

--доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття педагога, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (встановлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (доцільність уживання мовних засобів за різних соціальних умов: мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, заповнити паузу). Цаприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативніші наслідки, ніж граматична чи лексична помилка. Тривалі паузи, незавершені речення, незв'язність мовлення (відсутність прагматичних умінь) знижують інтерес слухачів. Залежно від комунікативної сфери розрізняють контекстну доцільність (єдність змісту і форми вислову, гармонійне поєднання загальної тональності, слів, інтонації, структури речень), ситуативну (вияв різних форм увічливості) і стильову (вибір мовленнєвих засобів відповідно до функціонального призначення стилів мовлення);

--логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень, оскільки нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);

--варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними можна лише в межах літературної норми;

--варіантність, тобто рівнозначна змога користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів;

--простота (природність, відсутність пишномовності). Часто надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах;

--естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Досягається вона завдяки вправам з риторики. Важливо, щоб у слухачів красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;

--багатство (розмаїття використовуваних слів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків, їх ознак припадає на “мовленнєвий простір”, тим мовлення багатше і цікавіше;

--актуальність: вибір і використання вчителем життєво важливих фактів, прикладів, образів;

--конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;

--належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із філософії, соціології, психології, економіки тощо;

--практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.

Структурними особливостями мовлення є:

а) тривалість мовлення. Вона залежить від його жанрової належності (бесіда, доповідь, повідомлення, лекція, мітингова промова та ін.) і визначається тим, хто говорить, на основі комунікативної інтенції (спрямованості), теми і ситуації спілкування;

б) горизонтальне членування -- розміщення всіх частин виступу, змісту занять, організація матеріалу за певною системою, що створює відчуття логічної стрункості і динамічності мовлення, допомагає спрямовувати думку аудиторії в потрібне русло;

в) вертикальне членування -- підпорядкованість частин тексту за значущістю. Йдеться про те, що окремі підтеми головної частини включають певну кількість смислових сегментів, які з різною ефективністю доносять інформацію до адресата;

г) використання тропів -- вживання слів і висловів у переносному значенні, коли у свідомості промовця і слухачів їх пряме і переносне значення є найважливішим засобом створення виразності мовлення під час публічного виступу (використання оратором метафор, порівнянь, метонімії, іронії, парадоксу та ін.);

ґ) використання риторичних фігур. Це підсилює виразність, експресивність мовлення, силу його впливу на адресата, чому сприяє і вживання особливих синтаксичних конструкцій: антитези, градації, повтору, анафори, епіфори, паралелізму, риторичного звертання та ін.

Зразкове мовне оформлення мовлення пов'язане з дотриманням орфоепічних, акцентологічних, морфологічних, синтаксичних норм і використанням відповідних ритміко-інтонаційних моделей. Інтонаційне оформлення мовлення передає найтонші смислові й емоційні відтінки висловлювань, відображає стан і настрій промовця, його ставлення до предмета повідомлення і до слухачів.

Прагматична спрямованість мовлення, його впливовий ефект обумовлюються професійними навичками і вміннями, якими повинен володіти фахівець, щоб привернути увагу до себе, зацікавити, переконати й спонукати їх до певних дій.

Теоретичною основою культури мовлення є пізнання й осмислення мовних норм, особливостей функціонування стилів літературної мови, усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення й екстралінгвістичних структур; практичною -- систематична увага мовця до мови і рівня власного мовлення, прагнення досягти мовленнєвої майстерності.

Досягти високого рівня культури мовлення неможливо без високої лінгвістичної свідомості носія мови, любові до мови, постійної потреби аналізувати, удосконалювати, шліфувати власне мовлення. Необхідно вдумливо читати твори майстрів різних стилів, добре оволодіти мовними нормами, стежити за їх змінами, не допускати змішування мовних явищ, проявів інтерференції (використання елементів різних мов); критично ставитися до написаного і мовленого слова, не йти за “модними” тенденціями у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів-кліше (стійких сполучень, що використовуються в певних ситуаціях), термінологізмів, “телеграфного” стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо.

Високий рівень культури мовлення забезпечується організаторськими вміннями (організувати процес спілкування, враховуючи ситуацію, мотив і мету спілкування, правильно розуміючи партнера; викликати і підтримувати інтерес до спілкування, поступово досягаючи своєї мети), інформативними (викласти інформацію в монологічній або діалогічній формі доступними для адресата лексичними засобами, синтаксичним, інтонаційним оформленням); перцептивними (словом і ділом впливати на партнерів, переконувати їх, схиляти на свій бік); контрольно-стимулюючими (оцінювати діяльність співрозмовника на кожному етапі спілкування у такій формі, підсилювати його прагнення до подальшого спілкування, аналізувати власну мовленнєву діяльність) та ін.

Культура мовлення є не лише показником професійних якостей, а й фактором, що впливає на визнання. Люди, які не володіють мовленням на належному рівні, не можуть бути задоволеними собою, що негативно позначається на їхній поведінці, професійній діяльності, навіть приватному житті.

1.3 Дотримання норм літературної мови (лексичних, граматичних, стилістичних, орфоепічних) - основа культури мови

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова -- це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова -- це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV -- першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

-створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

-ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови -- сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови -- її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма -- літературна мова -- творилась митцями слова.

Літературна мова -- це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

-орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень);

-графічні (передавання звуків на письмі);

-орфографічні (написання слів);

-лексичні (слововживання);

-морфологічні (правильне вживання морфем);

-синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

-стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

-пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти -- видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

1.4 Складні випадки використання норм української мови

1.4.1 Правопис прізвищ

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису. Наприклад: Литвиненко, Гапоненко, Писаренко, Шевченко, Марченко, Муляр, Кравченко, Назар, Удовенко, Пугач, Солов'яненко, Тимошенко, Юрчук.

Ряд прізвищ слов'янського походження в українській мові мають деякі особливості:

у російських прізвищах ё передається сполученням йо на початку слова та в середині після голосних, а також після твердих приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Муравйов, Соловйов, Воробйов;

якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дегтярьов, Пушкарьов, Лавреньов, Треньов;

під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц завжди пишеться о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Лихачов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Наприклад: Горячев, Чебишев, Коришев, Солнцев, Кривенцев, Плющев, Лещев;

російська літера е після приголосних передається в українській мові літерою є. Наприклад: Мельник, Вербицький, Александров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаєв, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський;

російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Іващенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Ніколаєв, Фірсова, Бірюков, Лісний, Ліненко.

Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Наприклад: Живков, Жиловенко, Жигалюк, Кочигін, Чигрін, Чирва, Шишарова, Шишацький, Щиглов, Щипачов;

6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через ї. Наприклад: Руїн, Воїнович, Мар'їн, Захар'їнов, Ільїн, Переїденко;

російський звук ы завжди передається літерою и. Наприклад: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал, Циганенко, Цвелих, Білих, Куцих;

літера и завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов. Наприклад: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Григорчук, Виноградов, Винокур;

російський суфікс -ев, -еев передається через є після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц). Наприклад: Матвєєв, Андреєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв; Лаптєв, Медведєв, Пахарев, Каменєв, Гундарев, Жухарев, Малишев, Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Онищев, Костищев;

...