Культура мови

у префіксі при- завжди пишеться и. Наприклад: Приходько, Присяжнюк, Прилуцький, Пригорілов, Прибережний, Привалов, Придніпровський, Приймаков, Прийденко, Придорожній;

у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Рудик, Цилюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик;

слов'янські прізвища, незалежно від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишневецький, Новицький, Липовицький, Іваницький, Жванецький, Коряцький, Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Купецький, Пінаєвський, Залюбовський, Завадовський, Зелінський, Петровський, Тройський, Міщерський, Добровольський, Печерський, Матусовський, Броварський.

1.4.2 Правопис імен по батькові

При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси -ович, - йович Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович.

При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), після голосних -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславівна, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна.

Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил. їх слід пам'ятати.

Григорій - Григорович, Григорівна

Сава - Савич (-ович), Савівна

Ілля - Ілліч, Іллівна

Микита - Микитович, Микитівна

Яків - Якович, Яківна

Лука - Лукич, Луківна.

У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише закінчення -івн(и), -ївн(и), у давальному -івн(і), -ївн(і).

Наприклад:

Р. в. Людмили Тимофіївни (неправильно: Тимофіївної)

Вікторії Володимирівни (неправильно: Володимирівної)

Д. в. Людмилі Тимофіївні (неправильно: Тимофіївній)

Вікторії Володимирівні (неправильно: Володимирівній).

1.4.3. Складні випадки відмінювання прізвищ

У сучасній українській мові нормативними слід вважати обидва варіанти відмінювання чоловічих і жіночих прізвищ. Наприклад:

Жіночі прізвища Чоловічі прізвища

Н. Людмила Макарова Руслан Макаров

Р. Людмили Макарової Руслана Макарова

Д. Людмилі Макаровій Руслану (-ові) Макарову

3. Людмилу Макарову Руслана Макарова

О. Людмилою Макаровою Русланом Макаровим

М. при Людмилі Макаровій при Руслану (-ові) Макарову

Аналогічно відмінюються і прізвища на -ишин: Дмитришин, Ковалишин, Іванишин, Миколишин, Федоришин та ін. Але слід мати на увазі, що форма жіночих прізвищ цього типу може бути невідмінюваною. Таке написання теж вважається нормативним. Наприклад:

Н. Ольга Бондаришин Ольга Бондаришин

Р. Ольги Бондаришин Ольги Бондаришиної

Д. Ользі Бондаришин Ользі Бондаришиній

3. Ольгу Бондаришин Ольгу Бондаришину

О. Ольгою Бондаришин Ольгою Бондаришиною

М. при Ользі Бондаришин при Ользі Бондаришиній

Усі чоловічі прізвища на приголосний відмінюються за зразком:

Н. Микола Білоус Анатолій Кузьмич Олег Коваль

Р. Миколи Білоуса Анатолія Кузьмича Олега Коваля

Д. Миколі Білоусу Анатолію Кузьмичу Олегу (-ові) Ковалю

3. Миколу Білоуса Анатолія Кузьмича Олега Коваля

О. Миколою Білоусом Анатолієм Кузьмичем Олегом Ковалем

М. при Миколі Білоусу Анатолію Кузьмичу Олегу (-ові) Ковалю

(Білоусові) (Кузьмичеві) (Ковалеві)

До складних випадків відмінювання належать чоловічі прізвища типу: Іваньо, Руньо, Пильо, Барзьо, Маньо та ін. Наприклад: Пилю --Пиля, Пильові (Пилю), Пиля, Пилем, при Пилеві (Пилю, Пилі).

Жіночі прізвища на -о, -й та приголосний в українській мові перебувають поза відмінами. Наприклад: Пансо Тетяна, Охтаро Людмила, Бурдо Анастасія, Мандро Ліля, Тягнирядно Надія; Гай Дарія, Гордій Галина, Тугай Лідія, Тужій Марина, Соловей Інна, Суховій Уляна, Бородай Неля; Трьомсин Ганна, Білаш Катерина, Брус Жанна, Стає Зінаїда, Голуб Юлія, Шевчук Світлана, Назарчук Ніна, Кравчук Варвара; Рець Марія, Швець Софія, Кравець Руслана, Микитась Павлина, Кришталь Євгенія, Кавунець Олександра.

Не відмінюються й жіночі українські прізвища, що закінчуються на -ко, -ло. Наприклад: Покотило Василина, Позивайло Дарина, Манойло Ніла, Гуцало Валерія, Парафило Ксенія, Фугало Карина, Нечитайло Діана, Бондаренко Неля, Москаленко Віра, Коваленко Олеся, Боженко Валентина, Панасенко Юлія, Федоренко Таміла, Паращенко Антоніна, Юхименко Соломія, Усенко Ліза, Казенко Христина, Біленко Леся, Василенко Тамара, Малько Любов, Власенко Вікторія та ін.

Завжди незмінними є жіночі прізвища, утворені від назв народів. Наприклад: Русин, Турчин, Сербин, Угрин тощо.

Окрему групу прізвищ в українській мові становлять прізвища «спільного роду». Це українські прізвища на -а типу: Коляда, Білобаба, Сирота, Воєвода, Діброва, Сіромаха, Дубинка, Лобода та прізвища іншомовного походження. Рід таких прізвищ визначається синтаксично, залежно від того, особі якої статі (чоловічої чи жіночої) даються ці прізвища. Наприклад: Павло Діброва й Ольга Діброва; Роман Сирота і Людмила Сирота; Антоніна Дубинка і Микола Дубинка; Дарій Воєвода і Софія Воєвода; Маріанна Сальватьєрра і Луїс Сальватьєрра; Марісабель Метлок і Альберто Метлок та ін.

Українські прізвища «спільного» роду відмінюються за зразком:

Н. Андрій Лагода Марія Лагода

Р. Андрія Лагоди Марії Лагоди

Д. Андрію (-єві) Лагоді Марії Лагоді

3. Андрія Лагоду Марію Лагоду

О. Андрієм Лагодою Марією Лагодою

М. при Андрію (-єві) Лагоді при Марії Лагоді

1.4.4 Правопис слів іншомовного походження

У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами:

Звук л на письмі передається твердо і м'яко (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад, твердий л передаємо у словах: аероплан, бал, план, новела, блок, баланс, лупа, соціологія та інші; м'який л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, пляж, канцелярія, ілюстрація, полярний тощо.

Після л в іншомовних словах пишеться завжди є, а не є: пленум, легенда, лекція та ін.

У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: акумуляція, сума, маса, каса, колектив, група, метал, комісія.

Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєння зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.

Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін.

Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер; Голландія, Марокко, Міссурі.

У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссоїст (бо Руссо) і т. д.

На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не и: індустрія, історія, тріумф, матеріал, Індія, Ібсен та ін.

В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.

Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим, Сицилія, Чикаго, Мадрид, Алжир.

Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін.

Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, графік, економіка, кіно, хірург, літератор та ін.

Після приголосних д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и:

директор, тираж:, позиція, система, фабрика, режим, шифр, критика, фізика, поетичний та ін.

В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм тощо.

Після апострофа, ь, й, є, і пишеться є, а не є: кур'єр, кар 'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін.

У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє, марсельєза, трельяж:, Ньютон, Віньї (але мадяр).

Запам'ятайте правопис слів: журі, феєрверк.

1.4.5 Складні випадки вживання великої літери

З великої літери починається текст і пишеться перше слово речення після крапки, знака оклику і знака питання, коли ними закінчується попереднє речення, а також після двокрапки, якщо далі йде пряма мова.

З великої літери пишуться індивідуальні назви кораблів, літаків, підприємств, товариств, фірм, різних видань, творів та ін.: пароплав «Тарас Шевченко», літак «Руслан», банк «Україна», фірма «Витязь», журнал «Вісник», газета «Київські Відомості», назви творів «Сон», «Заповіт», «Кавказ», «Тарасова ніч» Т. Г. Шевченка та ін.

З великої літери пишуться назви держав і адміністративно-територіальних одиниць: Автономна Республіка Крим, Україна, Росія; області - Полтавська , Черкаська, Харківська; селища - Глобино, Семенівка; села - Бровари, Липове; райони - Кременчуцький, Золотоніський, Баришівський та ін.

З великої літери пишуться назви найвищих державних установ: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Прокуратура України, Верховний Суд України, Конституційний Суд України.

З великої літери пишуться назви найвищих посад та почесних звань: Президент України, Голова Фонду державного майна України, Прем'єр-міністр України, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Міністр юстиції України.

З великої літери пишеться перше слово в назвах центральних установ, установ місцевого значення, промислових і торгових підприємств: Національний банк України, Національна рада України, Вища рада юстиції, Міністерство освіти України, Академія наук України, Печерський торговий центр та ін.

З великої літери пишуться назви історичних епох, подій, визначних свят: Дев'яте травня, День Незалежності, епоха Відродження, Велика Вітчизняна війна.

З великої літери пишуться індивідуальні імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, наприклад: Ярослав Мудрий, Кононенко Іван Петрович, Панас Мирний та ін.

Велика літера пишеться у складних географічних назвах типу: Кривий Ріг (місто), Великі Кринки (село), Булонський Ліс (парк) та ін.

У ділових паперах з великої літери пишеться назва документа: Біографія, Характеристика, Акт, Заява, Доручення, Договір, Протокол, Наказ та ін.

Питання для самоконтролю

1. Яка головна мета вивчення дисципліни «Культура мови»?

2. Що є предметом культури мови як навчальної дисципліни?

3. Поясніть, як Ви розумієте значення поняття «комунікативна компетенція».

4. Поясніть значення рядків М.Рильського «Мова - життя духовного основа».

5. У чому полягає єдність людини і мова?

6. Яким чином пов'язані між собою культура мови та уміння правильно говорити і писати?

7. Яка різниця між поняттями «культура мови» та «культура мовлення»?

8. У яких аспектах проявляється проблема культури мови? Які Ви бачите шляхи підвищення особистої культури мови та мовлення?

9. Поясніть, які функції виконує мова як суспільне явище?

10. Назвіть основні ознаки культури мовлення. Поясніть. У чому полягають структурні особливості мовлення?

11. У яких формах існує українська національна мова?

12. Які розрізняють типи норм лутературної мови?

13. Поясніть значення таких термінів: державна мова, літературна мова.

Тема 2. Основні комунікативні ознаки культури мови

План

2.1 Лексичне багатство мови. Чистота мовлення

2.2 Просторічні слова. Жаргонізми. Професіоналізми

2.3 Діалектна лексика. Види діалектів

2.4 Лайливі і вульгарні слова

2.5. Суржик

2.6. Іншомовні слова

2.1 Лексичне багатство мови. Чистота мовлення

За сферою використання словниковий склад сучасної української мови ділиться на дві групи:

1) загальновживана, або загальнонародна, лексика;

2) лексика обмеженого вживання.

До загальновживаної лексики входять слова, які використовуються в різних мовних сферах і зрозумілі будь-якому носієві мови незалежно від того, де він живе, професії, способу життя, наприклад: картопля, школа, журнал, море, п'ять, літо, понеділок, тисяча, високий, зелений, низько, радісно тощо. Загальнонародна мова становить основу української мови. Певні обмеження сфери функціонування виявляють діалектна, спеціальна, жаргонна.

Спеціальна лексика - це слова і вирази, які вживаються групами людей, об'єднаними професійною спільністю. У ній виділяються два основні шари: терміни і професіоналізм. Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо. Для термінології не властива багатозначність. Якщо ж термін має кілька значень, кожне із значень належить до різних термінологій. Як приклад можна навести значення термінів «стопер» та «стела». Стопер - 1) машина для буріння свердловин, спрямованих уверх; 2) захисник у футболі та деяких інших спортивних іграх. Стела - 1) вертикальна кам'яна плита чи стовп з рельєфним зображенням чи написом; 2) центральна частина стебла й кореня вищих рослин, у якій міститься провідна система всіх осьових органів.

У межах конкретної галузевої термінології термін в ідеалі має бути однозначним, щоб забезпечити точність передачі наукового поняття. Однак існують випадки порушення цієї вимоги, наприклад: караул - 1) збройна варта, сторожа; 2) збройний підрозділ для охорони військових об'єктів або для віддання військових почестей; 3) несення охорони; 4) місце, де розташована варта, сторожа. Репертуар - 1) сукупність творів, які виконуються в театрі за певний час; 2) ролі, в яких виступає актор; 3) добір музичних, літературних творів тощо, з якими виступають актор, співак, музикант, читець. Контроль - 1) перевірка, облік, спостереження за чим-небудь; 2) установи, особи, що перевіряють діяльність будь-якої іншої організації або відповідальної особи, звітність тощо; 3) заключна функція управління.

Наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі є виявом невпорядкованості конкретної термінології. До недоліків термінології відносять також синонімію термінів: мовознавство - лінгвістика, алфавіт - абетка, орфографія - правопис, багатозначність - полісемія, значення - семантика. Про досконалість термінології можна говорити у тому випадку, коли дотримується таке правило: кожен термін називає одне поняття, кожне спеціальне поняття позначається одним терміном. Синонімія і багатозначність у термінології порушують вимогу однозначної відповідності між терміном і позначуваним ним поняттям. Розрізняють терміни загальновідомі: трикутник, діаспора, інтеграція, демократія, прикметник, капрон, плато, арія, стоматолог тощо і вузькоспеціальні, які використовуються лише спеціалістами: сальдо (бухг.), кавернотомія (мед.), діаміни (хім.), субстантивація (лінгв.), сервомотор (техн.), септакорд (муз.), меркаптани (хім.) і т. ін.

2.2 Просторічні слова. Жаргонізми. Професіоналізми

Просторічні слова - слова та форми мовлення, вживання яких не рекомендується літературними нормами, але які фактично у вільному, інтимному, непублічному мовленні охоче вживаються. Наприклад: двера, звиняйте, урем'я, жисть і т. д. До просторічних, таким чином, найчастіше відносять спотворені слова, які засвідчують низький рівень мовленнєвої культури -- фактичний або ж умовний, тобто уживаний зі спеціальною метою -- створення комічного враження, інтимізації процесу спілкування, створення колориту розмовної невимушеності і т. п. Від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизми, жаргонізми, професіоналізми, арготизми) просторічні слова відрізняються тим, що їх уживаність не обмежена ні певною територією, ні формами спілкування, прийнятими в певних соціальних чи професійних групах людей. Емоційний же ефект від уведення таких слів до літературно нормованих текстів пов'язаний переважно з тим різким контрастом, який вони створюють, відступаючи від норми. В художній літературі просторічні форми використовуються здебільшого для мовленнєвої характеристики дійових осіб, а також для створення колориту невимушеності, живої розмовності, дуже часто з метою комічного увиразнення мовлення. Наприклад: «-- Сховай собі Бога в кишеню! -- зареготавши, гукнув він (начальник міліції). -- Покажи документи! Де твоя посвідка?» (В. Підмогильний); «І це має бути та сама Ганнуся? У штанях, одна колоша вище підкачана за другу, у якійсь дурацькій куртці із ідіотським написом через усю спину -- ось яке чупирадло зробилося з нашої Ганночки. Як мати не соромиться йти поруч такої дочки? Але не раз сама я чула, що не мама дочки, а дочка матері, особливо ж бабки, соромилась. „Ти тільки мовчи... Ти тільки нічого не говори на вулиці, бо мені встид, що ти по-англійському не вмієш"» (Д. Гуменна); порівняйте з просторічно-розмовним колоритом листа Ваньки Жукова «на деревню дедушке»: «... А вчерась мне была выволочка. Хозяин выволок меня за волосья на двор и отчесал шпандирём за то, что я качал ихнего ребятенка в люльке и по нечаянности заснул. А на неделе хозяйка велела мне почистить селёдку, а я начал с хвоста, а она взяла селёдку и ейной мордой начала меня в харю тыкать. Подмастерья надо мной насмехаются, посылают в кабак за водкой и велят красть у хозяев огурцы, а хозяин бьёт чем попадя. А еды нету никакой. Утром дают хлеба, в обед каши и к вечеру тоже хлеба, а чтоб чаю или щей, -- то хозяева сами трескают. А спать мне велят в сенях, а когда ребятенок ихний плачет, я все не сплю, а качаю люльку» (А. Чехов).

Під жаргоном розуміють різновид мови, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об'єднує людей за ознакою професії, інтересів, звичок, занять, суспільного становища чи віку. Сьогодні мовознавці виділяють жаргон молоді, програмістів, філателістів, мисливців, рибалок, спортсменів, п'яниць, декласованих елементів (злодіїв, картярських шулерів та ін.). У відкритих групах (молодь, мисливці та ін.) жаргон є своєрідною "колективною грою" (О. Єсперсен). Замкнені групи (жебраки, злодії і т. ін.) за допомогою жаргону відокремлюються від іншої частини суспільства, він допомагає членам групи розпізнавати "своїх" і "чужих", а також виконує функцію конспірації. Елементами злодійського жаргону є, наприклад, слова: перо (ніж), мочити (вбивати), стибрити (вкрасти), лажа (неприємність), збацати (станцювати), закласти (видати), розколотися (зізнатися), зав'язати (порвати із злочинним світом) тощо. Основною метою таких слів є приховання предмета комунікації.

Молодіжні жаргонізми являють собою експресивні позначення загальновідомих понять: предки (батьки), чувак (хлопець), баскет (баскетбол), бабки (гроші), бухати (випивати), погрімон (прізвисько), олдовий (старий), герла (дівчина), фачити (принижувати, ігнорувати), фацет (чоловік, хлопець), бачик (телевізор), стріха (свідомість, здоровий глузд), кріпак (провінціал, селюк), баклажан (алкоголік), шуфляда (щелепа). У мові школярів і студентів натрапляємо на слова: хвіст - нескладений іспит, зрізатися - не скласти іспиту, автомат - залік, поставлений викладачем без спеціальної співбесіди, шпора - шпаргалка, бабки - гроші. Такі слова, як правило, відображають фамільярне або гумористичне ставлення до предмета мови. Психологічною основою появи молодіжних жаргонних слів є споконвічне прагнення молоді підкреслити свою дорослість, незалежність і нестандартність у поведінці та судженнях.

Як синонім слова "жаргон" іноді (здебільшого стосовно англомовних країн) використовують термін «сленг». Для позначення способу спілкування декласованих елементів поряд із терміном "жаргон" вживається також термін «арго», що позначає сукупність особливостей мови групи людей, які намагаються засекретити свої висловлювання, зробити їх незрозумілими для оточення. Жаргонні слова звичайно охоплюють вузьке коло понять. Уживання їх є ненормативним явищем. Жаргонізми роблять мову примітивною, засмічують її. У художніх творах жаргонізми використовуються як засіб мовленнєвої характеристики героїв. Поза цим завданням використання жаргонної лексики в літературній мові неприпустиме. Найнадійнішим засобом очищення мови від таких елементів є збагачення словникового запасу справжніми цінностями рідної мови, піднесення загальної культури мови.

Професіоналізми. У межах спеціальної лексики термінам протистоять професіоналізми - слова і звороти, які використовуються людьми певної професії і є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, ужиті у специфічному значенні, наприклад: вікно для викладачів - це час між заняттями, висячим редактори називають рядок, що не вміщується в сторінку, а ляпом - помилку, у водіїв загоряти - сидіти без діла, бублик - руль, гума - автопокришка тощо.

2.3 Діалектна лексика. Види діалектів

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких обмежене певною територією. Діалектна лексика характеризується неоднорідністю. Одним із видів діалектизмів є етнографізми - слова, що називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства певної місцевості, наприклад: котига - віз, на якому возять припаси, необхідні для пастухів, овець; верета - покривало, мішок на сінник; загата - огорожа біля стін хати, проміжок між якою і стінами закладається листям, соломою або глицею для утеплення хати взимку; сачма - велика сітка-накидка для лову риби; рунець - біла хустина або шматок полотна; рябчун - різнобарвний домотканий килим. Етнографізми не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є місцевими назвами місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні діалектизми - слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням: безрога - свиня, легінь - парубок, бузько - лелека, втрафити - потрапити, капарство - недбалість, неохайність, ковнір - комір, клевець - молоток, когут - півень, рахуба - клопіт. Третьою групою діалектної лексики є семантичні діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення: куля - милиця, бук - палиця, обруч - поряд, пасія - гнів, чудно - незручно, під - горище. Розрізняють також діалектизми фонетичні (хтіти - "хотіти", свої - "своєї", шкахва - "шафа", кождий - "кожний") і граматичні (баче - "бачить", дасииі - "даси", к столу - "до столу").

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-діловому стилях.

Діалект (з грец. „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним“, звідки діалект -- наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей), різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

1) Територіальний діалект -- різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч -- діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Буковині в XVII -- XIX ст.).

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні -- у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.

Кількість українських діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових політико-адміністративних об'єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративних, культурних, релігійних та освітніх центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов'язані з конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями, племенами.

Рядом визначальних рис діалекти української мови об'єднуються в наріччя:

· до північного наріччя входять діалекти: східнополіський, середньополіський, західнополіський;

· до південно-східного наріччя -- середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект;

· до південно-західного наріччя -- лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект.

2) Соціальний діалект -- відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну кількість специфічних повнозначних слів -- іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше -- числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних системах) чи загальнонародних слів у специфічних значеннях (решта лексичних засобів -- загальнонародні слова).

Варіювання у користуванні лексичними засобами залежить від середовища і сфери вживання. Є, наприклад, вікові особливості: мова дітей (передусім раннього віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка -- хліб, биця -- теля, паця -- свиня, льоля - сорочка і т. ін.); специфічними для української мови дієслівними утвореннями: їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо.

Диференціація у користуванні лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня: носіїв мови, їх суспільного становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють соціально-діалектичну диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції різних соціально-діалектичних відгалужень від загальнонародної мови. Соціальні діалекти певною мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні -- одночасно і селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичні системи та граматичні будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Тому коли територіально-діалектичні відмінності в межах національної мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг.

Наріччя -- найбільша одиниця територіальної диференціації діалектів мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об'єднаних у говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя окреслюють пасма -- ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної більшості говірок даного наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в окремих говорах.

Поділ на три наріччя був запропонований К. Михальчуком у праці «Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини» (1872); пізніше з уточненнями й окремими застереженнями цей поділ усталився в українській діалектології. Існує двокомпонентна класифікація (протиставлення північного та південного наріччя), при цьому у межах південного наріччя виділяли пд.-східне і пд.-західне піднаріччя (Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів. К., 1923; Зілинський І. Карта українських говорів. Варшава, 1933). Одне наріччя від іншого відділяється смугою перехідних говірок. Глибина протиставлення між наріччями різна: на фонетичному рівні ближчими між собою виявляються південно-східного і частина південно-західного, на рівні граматичної структури близькими є південно-східне і північне наріччя.

Говір -- одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення -- наріччя, набором диференційних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Центральний об'єкт при дослідженні говору -- сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які входять до складу говору, географічний розподіл цих рис. На противагу говірці говір не є реально функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних підсистем має умовний характер. Описи говору переважно виглядають як перелік основних рис його структури. Поняття говору має не лише мовний, а й історично-культурний зміст: часто співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окремими етнографічними групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення говору також використовується термін «діалект».

Говімрка -- найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови.

У структурі мовно-територіальних утворень (говірка -- говір/діалект -- наріччя) лише говірка є реальною комунікаційною системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово рівнозначною мові.

Говірка відзначається єдністю структури, протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак на фонетичному, акцентуаційному, граматичному, лексичному, семантичному рівнях.

Близькі за визначальними рисами говірки утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає діалектичну мову. Говірка є центром, об'єктом описової діалектології (див. Свєнціцький І. Бойківський говір с. Бітлі, 1913), картографування у лінгвістичних атласах.

Ідіомм (особливість, своєрідність) -- загальний термін, запроваджений у лінгвістиці XX ст. для позначення різних форм існування мов: мови, діалекту, говірки, варіантів літературної мови тощо. Використовується для підкреслювання спільних властивостей таких мовних утворень, або у випадках, коли їх кваліфікація як окремої мови, діалекту, говірки тощо є проблематичною або дискусійною.

Ідіолект (свій, своєрідний, особливий + (діа)лект) -- сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мовленню окремого носія певної мови. Термін «ідіолект» було створено аналогічно до терміну «діалект» для позначення індивідуальних варіацій мови на відміну від групових (територіальних, соціальних тощо).

Ідіолект завжди є представником певного ідіому (літературної мови, територіального чи соціального діалекту, говірки та ін.), поєднуючи у собі загальні і специфічні риси його структури, норми та узусу.

Сучасна українська мова має три наріччя:

· північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.

· південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей.

· південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми -- слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше -- серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

· У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;

· У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;

· У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

2.4 Лайливі і вульгарні слова

До особливих різновидів просторічних форм належать так звані сленг та вульгаризми. Термін «сленг» використовується у двох значеннях. У першому -- ним позначають жаргонізми переважно англомовного походження. В другому -- такі жаргонні слова та вирази, які перестали бути належністю лише окремих соціальних груп і перейшли до загальновживаних шарів просторічної лексики. З цієї причини слова сленгового утворення можна назвати інтержаргонізмами, «наприклад, „ажур" у мовленні бухгалтерів означає „на сьогодні", поза бухгалтерським середовищем -- „усе гаразд"; „пасувати" в жаргоні картярів має значення „відмовлятися від гри до наступної роздачі карт", у ширшому вжитку -- „ухилятися від виконання своїх обов'язків"».

Найбільш згрубілі та лайливі форми просторічних слів та зворотів називаються вульгаризмами (від лат. vulgaris -- звичайний, простий), наприклад: паскуда, стерво, харя і т. д.

Ось якою добірною лайкою (лише в перших чотирьох рядках -- 13 лайливих слів) заклинає Дідона Енея в поемі І. Котляревського «Енеїда»:

«Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами, Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами

Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік;

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися повік».

Українська мова, як і будь-яка інша розвинена жива мова, крім слів питомо національних, що становлять її основу, містить певну кількість слів чужомовного походження. Вони в різний час увійшли до її словникового складу. За висновками дослідників, кількість запозичених слів у нашій мові не перевищує 8 відсотків. Багато це чи мало? Все пізнається в порівнянні. Наприклад, у такій високорозвиненій і поширеній, як англійська, цей відсоток утричі більший.

Окрему групу серед чужомовних запозичень в українській мові становлять лайливі слова, різного виду вульгаризми. Прийшли вони до нас із російської мови. До речі, порівняно недавно, внаслідок інтенсивних контактів між обома народами. Укорінилися вони в результаті багатьох трагічних подій, зокрема, воєн, коли нашою землею пройшли мільйони людей, які з дитячого віку були привчені брутально лаятися і які самі не усвідомлювали значення того, що вони кажуть. Другою причиною поширення російської лайки було перебування мільйонів українських чоловіків у російських тюрмах і в російській, а потім радянській армії. Третьою - масові переселення людей у часи “побудови комунізму”.

Нині брудну лайку, передусім матюки, використовують у розмовах між собою всі групи населення - вікові й соціальні. Їх можна почути в розмовах школярів, щоправда, поки що лише в розмовах між собою. Один відомий політик, у минулому директор великого заводу не соромлячися, привселюдно заявив, що в розмовах зі своїми підлеглими постійно користується ненормативною лексикою, тобто матюками. Брутальні вислови ніби-то допомагають йому “ясніше й чіткіше” формулювати свої думки й доносити їх до інших. Вони служать для зв'язку слів у реченнях. Це особливо стає помітним, коли ми чуємо, як він розмовляє з людьми під час поїздок країною. Помічаємо, що навіть тоді, коли він знає, про що говорить, в його мові виникають недоречні паузи. Мабуть, це для того, щоб стримати себе й не заматюкатися.

Але звідки ж з'явилися матюки та інші брутальні слова в російській мові? Існує декілька пояснень цього факту. Одні дослідники кажуть, що їх створив сам російський народ в часи свого формування з суміші різних племен - слов'ян, балтів, угро-фіннів і татарів. Тобто десь у XIII-XV століттях. Бо раніше, в X-XII століттях, жоден літопис не фіксує матюків, хоча цензури тоді не було. Ці дослідники-лінгвісти рішуче виступають проти вилучення ненормативних слів з російської мови. Бо в такому разі, стверджують вони, російська мова втратить свій колорит, питому національну самобутність, важливу складову духовної спадщини народу. Більше того, на думку науковців, матюки та інші лайки треба широко використовувати в літературній мові, художніх творах тощо. Щоб не відступати від правди життя й фіксувати живу розмовну мову. Друга група науковців стверджує, що матюкатися росіяни навчилися від татаро-монголів у той період, коли вони майже 300 років перебували під владою Золотої орди. А в татарів матюки, буцімто, були не лайкою, а похвальними словами, мало не компліментами. А можливо, і молитвами до поганських богів і різними закляттями. Чому росіяни сприйняли ці лайки від татарських поневолювачів?

Виявляється, вони запозичили від золотоординців багато чого, починаючи від способів і методів здійснення верховної влади, аж до пісень-”частушок”. Московські великі князі та їхні придворні вільно володіли татарською мовою, запроваджували татарські звичаї і традиції в сім'ях, при князівському дворі і в державі. Цьому сприяли змішані шлюби, переходи татарських загонів на службу до московського князя. Одне слово, матюки стали результатом наскрізного “протатарення” Росії.

Пам'ятаймо про чужинське походження словесного бруду й оберігаймо нашу мову від усілякої зловорожої скверни. Є типові українські лайливі слова та вирази. Оскільки, це - так би мовити, народна творчість, то наведемо те, що змогли “накопати”:

Що казали класики:

« - Мати божа, царице небесна, - гукала баба в саме небо, - голубонько моя, святая великомученице, побий його, невiгласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував вiн з сирої землi оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, i повикручуй йому ручечки й нiжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб рiс вiн не вгору, а вниз, i щоб не почув вiн нi зозулi святої, нi божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрiю, святий Григорiю на бiлому конi, на бiлому сiдлi, покарайте його своєю десницею, щоб не їв вiн тiєї морковочки, та бодай його пранцi та болячки з'їли, та бодай його шашіль поточила…Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтiла вся од хрестiв.»(“Зачарована Десна” О.Довженко)

“…спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись…я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра…” (“Гуси-лебіді летять” М.Стельмах).

Лайливі вирази

А добра б тобі не було…

А щоб в тебе пір'я в роті поросло…

Трясьця твоїй матері…(трясця - це лихоманка, хворобливий стан, коли людину періодично кидає то в жар, то в холод)

Ти нечиста сило…

А щоб швидкою Настею тут тебе зносило…

А щоби нижче пояса зціпило за пупа…

А щоби пуп той вилисів , як від маку ступа…

А щоб тобі чорне було…

А щоб тобі відмовили , як чогось попросиш…

А щоб твоєю мордою просо молотили …

А щоб твоя дружинонька з кумом повелася…

А щоб ти щастя не знав …

А щоб ти лэснув…

А щоб тобі зацнпило …

А щоб тобі повилазило… (вживається, коли хтось чогось не бачить, або не побачив)

А щоб тобі заклбло…

А щоб ти не діждбв…

А щоб вам пусто булу…

А щоб тебе підняло і гйпнуло (вертіло)…

А щоб тебе грім побив…

А щоб тебе злидні обсіли…

А щоб йому голова облізла…

А щоб тебе Морана побила…

А бодай тебе чорти вхопили…

А щоб тобі добре було…(вживається і як лайка)

А щоб ти здоровий був…(вживається і як лайка)

А шоб тобі булька з носа вискочила…

А щоб тебе муха вбрикнула…

А шоб тебе колька сколола…

А щоб тобі курка на ногу наступила …

А щоб вас лиха біда стороною обходила…(вживається і як лайка)

А щоб тобі рачки лазити…

А щоб ви згинули…

А щоб ти скис!

А щоб ти сказився!…

Дурний як ціп…

Стара кляча…

Най ті качка копнй!…

Кров би тебе нагла залляла, сучий ти сину!…

Дідька лисого тобі дам …

Сто чортів в печінку…

Іди до бісової матері…

Бісовий син…

Вражий син…

Вражі діти…

Бісова ковінька…

Дурний тебе піп хрестив (Про “нерозумну людину”)…

Матері твоїй ковінька…

Матері твоїй хиря…

Дам по макітрі…

Відвідаєш макогона…

Бісова душа…

Арештанська душа…

Подла душа…

Подлої матері син…

Подлого стерва робота…

Подлого сина (дочки) робота…

Най би тебе пранці з'їли…

Хай вам грець…

Просто вирази

(тут будемо наводити цікаві, на наш погляд, вирази)

A, cобача кров!

Дідька лисого…

Дідько б його взяв (вхопив)!

Де його чорти понесли? (вживається, як хтось кудись пішов або десь забарився)

Пан хоче мати чудову гаму кольорів на обличчі?

Зацідить в зуби…

За патли та в пику (потилицю)…

Морда - хоч пацюків бий…

Морда - що й возом не об'їдеш…

Стули пйльку… (теж саме, що й “закрий рота”)

Тю (тьху), на тебе!

Чого балухи вилупив? (те саме, що й “чого дивишся?”)

Чого шкіришся? (те саме, що й “чого смієшся?”)

Тиць, моя радість…

2.5 Суржик

Сумржик (буквально -- «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші») -- побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Термін «суржик» (без додаткових визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику. Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення - на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні. За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у 2003 р. поширеність «суржикомовності» серед дорослого населення різних регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7% (Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні -- близько 12%. Але варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі між «суржикомовністю», вживанням окремих елементів суржику і «чистою» україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише приблизними.

Соціально-історичні причини політизованого сприйняття суржику. На територіях, де існують діалектні континууми, природним є й існування перехідних діалектних форм між спорідненими мовами сусідніх народів -- наприклад, між українською мовою та російською, білоруською, польською або словацькою. Одним з природних механізмів розвитку мови є також запозичення елементів інших мов у результаті мовних контактів. Однак розвиток і розповсюдження українсько-російського суржику в Україні пов'язані з тривалим співіснуванням цих двох мов на одній території у нерівному соціально-політичному статусі. У період належності українських територій до Російської імперії, російська мова була мовою вищих соціальних верств і, за державної підтримки, обслуговувала потреби державного апарату, науки, техніки, освіти, армії та флоту тощо, а функції української мови переважно обмежувалися побутовим спілкуванням, фольклором або художніми творами здебільшого про сільське життя. Такі умови сприяли формуванню відношень диглосії з російською мовою у ролі «вищої», а розмовної української (або її місцевих діалектів, або суржику) -- у ролі «нижчої» (за іншою термінологією, мов відповідно «високої культури» та «низької культури»). В умовах диглосії, форми і лексика з «вищої» мови часто «просочуються» до «нижчої», але у дещо адаптованій формі. У період існування СРСР українська мова дістала певну державну підтримку (особливо в роки так званої «українізації»), але загалом теж виконувала другорядні функції порівняно з загальнодержавною російською мовою, яка домінувала у сфері науки, техніки, економіки, вищої освіти, державного управління, у партійно-державному апараті і силових структурах, у засобах масової інформації і книговидавництві, а також була «мовою міжнаціонального спілкування». Вплив російської мови на інші мови у СРСР посилювався також через впровадження загальної освіти, розвиток економіки, урбанізацію, міграцію населення (у тому числі вимушену) та інші радикальні соціальні перетворення. У самій Росії до 2-ї половини XX ст. практично зникли територіальні діалекти російської мови у їх «незайманому» вигляді, поступившись місцем напівдіалектним формам мови або майже правильній літературній мові з деякими регіональними особливостями. З урахуванням цих історичних факторів, у багатьох публікаціях суржик розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в Україні, процесів русифікації або, навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською: «За умови виключно російськомовної школи, церкви…, адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови… А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику»; як продукт «засмічення» чистої української мови русизмами або навіть як «хворобливе явище, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів». Згідно з альтернативною точкою зору деяких московських нефілологів, суржик є цілком природним явищем; деякі такі публіцисти взагалі називають суржик справжньою «народною» формою мови, а сучасну літературну українську мову -- «штучним галицьким новоязом», нав'язуваним народу «націоналістами». В сучасних умовах може діяти і «зворотній» механізм утворення суржику: як проміжного етапу засвоєння російськомовними міськими жителями української мови. У зв'язку з цим, у публіцистичних статтях висловлюється і точка зору, що боротьба з суржиком є шкідливою, «бо вона зменшує коло наших союзників, замість того, щоби завойовувати нових», і що боротися треба не з суржиком, а за перехід російськомовних «спочатку хоча б на суржик». мова культура фаховий спілкування

...