Культура мови

А суржик - або змішання двох і більше мов, що застосовуються при спілкуванні існує з незапам'ятних часів. Просто, раніше, він існував в прикордонних районах з різними мовами, чи дуже відмінними діалектами. І ніколи не застосовувався, як мова в населеному пункті. Але часи міняються. Появилися міста, де вулиці відповідають колишнім селам. На одній вулиці розмовляють однією мовою, на іншій - іншою. Ось і пішли по шляху спрощення. Не вивчення мови один одного, а створенням штучної мови, де слова, що легше запам'ятовуються з однієї мови заміняють слова, що важче запам'ятовуються іншої мови. По цьому принципу створено і штучну мову - есперанто, але в експеранто застосовано слова, що найлегше запам'ятовуються з багатьох європейських мов (і українські слова, в тому числі). Але ці суржики є прийнятними, бо вони побудовані на кореневих словах вже існуючих мов. А ось суржики люмпенізованих та злочинних угрупувань використовують взагалі штучно придумані слова-шифри. Іх мета (таких суржиків) протилежне суржикам-порозумінням. Тут навпаки - вони створюються з метою конспірації, щоб одне угрупування не могло зрозуміти мову іншого угрупування. Як правило такі суржики є довготривалої і короткотривалої дії використання. Прикладом є ботання (розмова) на "фені" чи на "моні". Чисто суржики тюрем і виправних таборів. І таких "фень" і "монь" є багато. Є російськомовний, англомовний європейський, англомовний північноамериканський, англомовний і іспаномовний південноамериканський, англомовний австралоокеанський, англомовний африканський, китайськомовний і ще багато інших з меншим ареалом застосування в тюрмах і виправних закладах. Є ще суржики-секрети спецслужб. Серед суржиків звичайного цивільного спілкування дуже цікавим є суржик міста Одеси і околиць, є київський суржик, харківський, полтавський, донецький, херсонський як найвизначальніші. Є і інші суржики, що мало відрізняються один від одного. Але ці суржики не є мовами і не є діалектами, бо часто містять в своєму лексиконі не слова, що мають давні кореневі зв'язки із словами певних народів та народностей, а мають штучно придумані слова нашої техногенної цивілізації, багато з яких мають загальносвітове визнання і зрозумілі по всій земній кулі. Але не зважаючи на це, жоден з суржиків не може претендувати в майбутньому на мову світового спілкування. Бо мова - це єдність народу. Суржик - це розділ навіть одного народу на окремі його складові.

Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською мовою):

· вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже, да, нєт, када, нє нада, єлє, щас/січас, всєгда, нікогда, чуть-чуть, конєшно, навєрно, напримєр, допустім, мєжду, вмєсто, вродє, імєнно, будто, вроді, рядом, язик, больниця, циплята, предохранітєль, предсідатель, почтальйон і т.п.;

· "українізовані" форми російських дієслів - здолав, длівся, унаслідував, получав, щитав, отдав, отключив;

· "українізовані" форми російських числівників - первий/перва, вторий/втора;

· змішування українських і російських форм невизначених займенників - хто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, чого-то, кой-шо, кой-які;

· порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком - по вулицям замість по вулицях, на російській мові замість російською мовою;

· утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови - самий головний, саме важне;

· утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком - відробивший, прийшовший, зробивший;

· слова і вирази, кальковані з російської - міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні;

· у вимові - редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна "дж" і "дз" на "ж" і "з", також відсутність чергування "к/ц", зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі, говорямть), відсутність чергування "о/і" або "е/і" (корова/коров, голова/голов замість корів, голів);

· активне використання "є" в позиції після приголосної, особливо в російських запозиченнях (пєрвий, дєлають, свєт, архітєктор, Вєра) і т.д.

У мові сучасних засобів масової інформації можна зустріти також численні помилки, що є результатом автоматичного перекладу з російської багатозначних слів: встановити залізничне повідомлення, допомагає від запалення бруньок, вібрація статевої дошки тощо (аналогічно і у зворотньому напрямку - перекручивание фактов, перебрал на себя і т.п.).

Використання суржику у художній мові

У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту. Наприклад, у п'єсі-опері Івана Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819) Возний вживає комічно-"макаронічну" суміш української мови зі старослов'янською і російською, демонструючи цим свою вищість над простими селянами, які розмовляють полтавським діалектом. Суржик або макаронічна мова використовувалися як засіб гумору й сатири також у творах Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового та ін. У двомовному дуеті популярних естрадних гумористів Тарапуньки і Штепселя, Штепсель у більшості ситуацій грав допоміжну роль подавача цілком банальних реплік «міською» російською мовою, на які Тарапунька мав відповідати дотепним «народним» суржиком. Серед сучасних українських письменників, суржик займає помітне місце у творах Богдана Жолдака (серія оповідань «Прощавай, суржику!»). Суржик і ненормативна лексика є також органічними компонентами популярних п'єс Леся Подерв'янського. У сучасній українській літературі суржик або російськомовні вставки часто використовуються також для реалістичнішої передачі мовлення персонажів (наприклад, у творах Ірени Карпи): якщо, на думку автора, у реальній ситуації такі персонажі розмовляли би суржиком, російською або перескакували з однієї мови на іншу, їх мовлення не перекладається нормативною українською мовою, а передається у вигляді, близькому до оригінального.

Суржик у сучасному мережевому жаргоні. У багатьох україномовних інтернетівських форумах і блоґах вживаються різноманітні форми суржику, що містять значну кількість русизмів, а також російськомовні вставки, записані українськими літерами, нецензурна лексика і інші елементи ігор з мовою та орфографією. Крім традиції використання суржику у сучасній українській літературі, у таких випадках варто враховувати і можливий вплив форм сучасного російського мережевого жаргону, де використовується навмисно спотворена орфографія і специфічна лексика. В українському тексті слова, спотворені на «падонківський» манер, можуть виглядати схожими на русизми чи елементи суржику.

Навмисно-демонстративне вживання суржику, специфічного жаргону і нехтування офіційними нормами правопису (свого роду «штучна диглосія ») підкреслює особливий неформальний характер віртуального мережевого спілкування, норми та звичаї якого є значно більш вільними та ексцентричними порівняно з листуванням чи спілкуванням у реальному житті, в умовах складних бюрократичних систем сучасних держав, а також позначає дистанцію між реальною та віртуальною особистістю автора. Водночас, модифіковане написання нецензурних слів та виразів може певною мірою пом'якшувати шоковий ефект від використання табуйованої лексики та епатажного стилю поведінки.

Подібне явище існує в білоруській мові та має назву «трасянка». У канадському варіанті французької мови - жуаль (joual), поширений у провінції Квебек, з численними відхиленнями від франко-канадських фонетичних і граматичних норм та запозиченнями з англійської мови.

Ти гарно дивишся Ти гарно виглядаєш

Ти гарно дивишся в цій сукні Тобі пасує ця скуня

Ви гарно дивитесь разом Ви гарна пара

N.B. Терміни! Величезну кількість термінів, слів та висловів науково-технічного спрямування ми вживаємо невірно:

Тут же подаємо список слів, з якими часто виникають помилки - людям важко підібрати український еквівалент:

І така сама ситуація з шаблонними висловами:

Сленги, як віруси, поширюються миттєво:

-Класно базариш, чувак.

-Не харь мене!

-Ти що, обалдів?

-Вали звідси!

-Братело, ти задовбав!

-Прикинь, яка тьола!

-Вопше. Я так ржалась.

-Тіпа ти не знаєш?

-Галімо. Повний атстой.

-Не гони понти.

-Вав, зашибись!

-Живу в кайф.

-Кльово! Хавчик!

-Кароче, купи хавчик.

-Маєш бабки?

-Супертусовка.

-Твої предки вдома?

-Я пішов на хату.

-Мене харить.

-Я шибу?

-Вроді знаю.

-Офігенно дрейфиш...

Українська мова, згідно з класифікацією ЮНЕСКО, за влучністю передачі образу, дії, за милозвучністю посідає третє місце після французької та іспанської. Якщо нашу мову так високо оцінено у світі, то чи не повинна вона бути у нас найпершою?

Мова - це святість народу. А ми цю святість не повинні осквернювати. То чи варто вимовляти вульгарні слова, культивувати погані думки і бажання, якщо цим ми шкодимо собі та іншим?

2.6 Іншомовні слова

Слова української мови за походженням поділяються на власне українські та іншомовні (запозичені). До власне української лексики належать слова, народжені самою мовою на будь-якому етапі її розвитку. Іншомовними називають слова, що увійшли в українську мову з інших мов. Запозичення іншомовної лексики відбувається у результаті розвитку політичних, економічних, культурних зв'язків між народами і є неминучим явищем для будь-якої мови. У процесі вживання іншомовна лексика засвоюється українською мовою, пристосовується до її фонетичних, граматичних, орфографічних законів.

До складу української лексики входить багато слів, утворених за зразками морфологічної структури відповідних слів російської мови. Наприклад: укр. втілення -- відповідно до рос. воплощение; укр. відродження -- відповідно до рос. возрождение і т. д. У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження -- грецизми. Це назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил, назви побутових предметів: парус, миска, ванна; поняття церковно-релігійні: вівтар, архангел, ангел, амвон, антихрист, ікона, келія, ієрей, ладан, демон, ідол, схима, літургія, келар, канон, монастир, піп; терміни науки, культури, мистецтва: апостроф, граматика, діафрагма, логіка, математика, філософія, кафедра, ідея, театр, музей, корал, бібліотека, комедія, хор, сцена, планета, магніт, іподром, гігант, ксерокс.З грецької мови запозичено більшість українських імен людей, наприклад: Ірина, Марина, Катерина, Софія, Харитина, Олена, Явдоха, Василь, Петро, Тарас, Микола, Андрій, Степан, Федір, Олександр, Олексій та ін.

В українській мові чимало слів латинського походження, вони належать переважно до понять науки, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології. Наприклад: індустрія, реакція, мотор, меридіан, аргумент, префікс, ангіна, операція, ординатор, консиліум, юстиція, юрист, прокурор, нотаріус, ректор, декан, екзамен, студент, університет, гумор, цирк, екскурсія, експедиція, депутат, консул, секретар, адміністрація. З латинської мови запозичені деякі імена людей, наприклад: Юлія, Клавдія, Мотря, Валерій, Віктор, Віталій, Павло, Марко.

З французької мови запозичені слова, що стосуються побуту, предметів одягу, науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичні, технічні та військові терміни. Наприклад: люстра, абажур, маскарад, браслет, одеколон, пудра, ридикюль, портьєра, мотив, сюжет, афіша, актор, суфлер, партер, бюст, бюлетень, екіпаж, костюм, пальто, блуза, кабінет, сержант, гарнізон, атака, фронт, каска, кавалерія, корпус, маршал, комюніке, дебати, кур'єр, департамент, шосе, десант, паркет, пансіон, пасаж.

З німецької в українську прийшли деякі адміністративні, технічні, медичні, торговельні, військові, виробничі терміни, назви предметів побуту, рослин, птахів, ігор тощо. Наприклад: штат, шахта, верстат, стамеска, штукатур, слюсар, лобзик, цех, дратва, бухгалтер, вексель, масштаб, бинт, фельдшер, курорт, флейта, балетмейстер, офіцер, орден, мундир, кухня, швабра, бутерброд, фарш, паштет, квасоля, вафлі, шпинат, галстук, фартух, матрац, страус, танці, кеглі та ін.

Англійські запозичення вживаються в українській лексиці, що стосується техніки, політики, спорту, мореплавства, транспорту, одягу, їжі, напоїв. Наприклад: менеджер, шоу, бізнес, конвеєр, трест, тролейбус, комбайн, тунель, лідер, мітинг, бюджет, крокет, фініш, аут, бокс, спорт, докер, яхта, мічман, картер, танк, вокзал, рейс, світер, піжама, кекс, пунш, біфштекс, ром та ін.

З італійської прийшли до нас такі слова, як: опера, бемоль, інтермецо, бас, лібрето, арлекін, дебет, кредит, банк, вата, казарма, барикада, каса, валюта, банк.

З голландської запозичені українською мовою переважно терміни мореплавства й суднобудування: гавань, шлюпка, матрос, боцман, рейд, верф, дамба, фарватер, руль, а також слова ситець, дюйм, картур та ін.

Із скандинавських мов увійшла до української мови незначна кількість слів, зокрема: клеймо, дротик, оселедець, якір; власні імена: Ігор, Олег, Аскольд та ін.

З тюркських та інших східних мов українська мова запозичила слова: гарба, сарай, сабантуй, могорич, чарка, балик, лапша, кавун, гарбуз, ізюм, халва, кабан, каракуль, базар, торба, табун, чабан, батіг, ярлик і т. д.

У словниковому складі української мови є запозичення й з інших мов, здебільшого рідковживані: булат, тахта, караван, гиря (з іранської); чесуча, чай (з китайської); сакля, чурек (з грузинської); орангутанг (з малайської) тощо.

Входячи в українську мову, іншомовні слова засвідчували чутливість лексики до змін у житті суспільства -- політичних, економічних та культурних -- і водночас збагачували словниковий склад нашої мови.

До словникового складу української мови входить значна кількість запозичених слів, які міцно засвоєні українською мовою, не потребують коментарів чи перекладу. Як свої сприймаються, наприклад, слова, що прийшли із грецької мови (миска, оладка, мак, м'ята, академія, філософія, бібліотека, театр), латинської (адвокат, секретар, республіка, аудиторія, конституція), німецької (майстер, цех, вексель, поштамт, курорт, штраф), французької (прем'єр, парламент, кабінет, аванс), англійської (трамвай, клуб, мітинг) та ін. Дуже багато запозичень включає термінологія різних галузей.

Розрізняють кілька причин засвоєння іншомовних слів. По-перше, часто вони запозичуються разом із поняттям. Такі слова звичайно не мають українських відповідників, наприклад, іменники політика, спортсмен, футбол, тунель, пальто, університет, корабель, театр, курорт, бухгалтер. Другою причиною запозичень є прагнення деталізувати уявлення про предмет, назва якого вже існує в мові. Наприклад, слово джем означає різновид варення, десерт -- це солодощі, які подають після обіду: бар -- невеликий ресторан або закусочна, госпіталь -- медичний заклад для лікування військовослужбовців, лайнер -- велике швидкохідне судно, імпорт -- ввіз товарів з-за кордону, спринтер -- бігун на короткі дистанції, стаєр -- бігун на довгі дистанції. Третьою причиною запозичення є прагнення замінити описовий вираз, словосполучення одним словом: транспорт -- замість "засоби пересування", мотель -- замість "готель для автотуристів", круїз -- замість "подорож на пароплаві", турне -- замість "подорож по круговому маршруту", вакансія -- замість "вільна посада".

Іншомовні слова в українській мові можуть бути єдиними назвами понять або виступати синонімами власне українських, як-от: пам'ятник -- монумент, обмежувати -- лімітувати, передовий -- прогресивний тощо.

Поряд з іншомовними словами, які увійшли до української лексичної системи, виділяють варваризми (від грецьк. barbarismos -- іншомовний, чужоземний) -- іншомовні слова, які вживаються в українському тексті, але не засвоєні українською мовою. Варваризми можуть передаватися графічними засобами мови-джерела чи українською графікою: лат. homo sapiens або гомо сапіенс (людина розумна), tertium non datur (третього не дано), volens-nolens (хоч-не-хоч); англ. happy end (щасливий кінець), okay чи о'кей (все гаразд, добре), high life (високе життя); фр. adieul (прощавайте!), bonjour! (добридень!), тегсі або мерсі (дякую!); італ. finita la comedia (виставу закінчено), evviva! (хай живе!).

Межі вживання іншомовних слів є дуже важливим питанням культури мовлення. Неодноразово проблема запозичення слів ставала предметом наукових дискусій, на яких обговорювалося питання, чи загрожують українській мові іншомовні слова, чи необхідно обмежувати потік запозичень тощо.

За підрахунками фахівців, кількість іншомовних слів у складі української лексики не перевищує 10 %. Це означає, що твердження про засилля запозичених слів в українській мові є перебільшенням. Така частка запозичень не може становити загрози самобутності мови.

Наведемо міркування видатного українського поета та перекладача М. Рильського. У його статті "Про іноземні слова" читаємо: «Один науковий працівник, бажаючи зробити приємність іншому, сказав: "Нашому колективу дуже хотілося б, щоб цю роботу очолила така одіозна постать, як ви". Його спокусило, очевидно, "пишне" звучання іноземного слова "одіозний", яке в його уяві асоціювалося, мабуть, із "грандіозний", чи що. Коли тому науковцеві пояснено було, що термін латинського походження одіозний означає ненависний, небажаний, неприйнятний і т. ін., то він, звичайно, зніяковів. Але потяг до прикрашання своєї мови непотрібними і раз у раз неправильно чи неточно вживаними іноземними слівцями властивий багатьом нашим товаришам, і він, цей потяг, здається мені лихом, проти якого треба боротись і боротись».

Із сказаного, певна річ, в жодному разі не випливає, ніби слід силоміць, штучно викорінювати з мови усталені інтернаціональні терміни (наукові й технічні), а також слова іншомовного походження, що міцно й широко увійшли у народний вжиток. Чи потрібно віднаходити українські замінники таким лексичним одиницям, як кардіолог, терапевт, футбол, теніс, історія, філософія, республіка, демократія, театр, політика, парламент, кабінет, джинси тощо? Звичайно ж, ні. Не треба пояснювати, чому не дістала підтримки у фахівців (і мовознавців, і медиків) спроба авторів одного із словників очистити українську медичну термінологію від іншомовних слів (пропонувалося, наприклад, здійснити такі заміни: очник -- замість окуліст, повитуха, баба-пупорізка -- замість акушерка, дрібноживцезнавець -- замість мікробіолог, вухоносогорлянкознавець -- замість отоларинголог, гоп'як -- замість пульс, хробаковиця, хробакозапал -- замість апендицит, горлянковиця -- замість ларингіт).

Безглуздість повної відмови від запозичень підтверджується ще одним фактом: переважна більшість імен, які носять сьогодні українці, є також запозиченими і прекрасно виконують свої функції, скажімо, імена-грецизми Олександр, Василь, Григорій, Денис, Дмитро, Євген, Кирило, Лев, Степан, Микола, Микита, Петро, Тарас, Федір, Юрій, Зінаїда, Софія, Олена, Галина, Наталя, імена латинського походження Антін, Валентин, Віктор, Віталій, Костянтин, Олексій, Павло, Роман, Сергій, Юлія, Клавдія, Валерія, Марина, скандинавські імена Ольга, Ігор, Олег, Гліб, імена, подаровані давньоєврейською мовою, -- Давид, Данило, Іван, Йосип, Михайло, Назар, Наум, Яків, Ганна, Єва, Марія, грузинське ім'я Ніна тощо.

Необхідно розуміти, що наявність іншомовних слів у мові є закономірним явищем, яке відображає зв'язки певного народу з іншими. Запозичення -- закономірний шлях збагачення лексики будь-якої мови. Відкритість мови вважається ознакою її сили, а не слабкості. Саме тому культура української мови проголошує не викоренення іншомовних слів, а вимогу не зловживати ними. "Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні -- і, це вже безумовно, у властивому їм значенні..." (М. Рильський). Питання про іншомовні слова має вирішуватися з погляду потреби. Якщо в українській мові немає для позначення поняття власного слова, то можна послуговуватися запозиченим. Якщо поняття може бути виражене українським словом, то саме йому має віддаватися перевага, а не його дублетові-запозиченню. Іншомовні слова не завдають шкоди українській мові, якщо вони не витісняють українську лексику, якщо мовці використовують їх доречно, тобто відповідно до їх значення і до конкретної ситуації мовлення.

Дехто вважає, що вживання іншомовних слів підкреслює освіченість, інтелектуальні здібності людини. Таку думку спростовують як мовознавці, так і майстри слова. Зокрема, письменник О. Югов пише: "Чим освіченіша людина, тим глибше вона зобов'язана знати мову свого народу. А отже, і потреба хапатися за іншомовне слівце у того, хто зважується писати статті й книги, має виникати значно рідше, ніж у людини з недостатньою освітою".

Точність вираження думки є однією з важливих ознак культури мови. Найтиповіше порушення цієї вимоги -- вживання слів без урахування їх значення. Невміння автора точно висловити свою думку виявляється також у таких вадах, як мовленнєва надмірність (або багатослів'я) і мовленнєва недостатність.

Виявом багатослів'я є повторення тієї самої думки, "тупцювання на місці", наприклад: До вищих навчальних закладів нині може вступити 340 тисяч цьогорічних випускників, які закінчили школу 2001 p.; Митні лабораторії існують у всіх цивілізованих країнах світу і відрізняються лише особливою специфікою досліджень, які проводяться спеціалістами лабораторій.

Іншими формами мовленнєвої надмірності є плеоназм і тавтологія.

Питання до самоконтролю

1. Які слова входять до загальновживаної лексики?

2. Чи властива термінам багатозначність? Про що свідчить наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі.

3. Назвіть приклади синонімії термінів.

4. Як просторічні слова відрізняються від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизмів, жаргонізмів, професіоналізмів, арготизмів)?

5. Який синонізм використовується до слова «жаргон»?

6. Які слова належать до діалектної лексики?

7. Які слова називаються етнографізмами?

8. Які види наріч відомі в діалектології?

9. Чим говір відрізняється від говірки?

10. Як називаються лайливі форми просторічних слів та зворотів?

11. Назвіть характерні прояви суржику.

12. Як називається запозичена іншомовна лексика?

13. Які відомі Вам мовні вади?

Тема 3. Виразність як ознака культури мови

План

3.1 Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації

3.2 Техніка виразного читання і мовлення. Технічні показники виразного мовлення і виразного читання: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація

3.3 Наголос, його функції. Інтонаційна виразність

3.1 Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації

Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує у багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Мусимо усвідомити: усне мовлення своїми можливостями - і насамперед як засіб вияву людського "Я", найрізноманітніших відтінків почуття, переживання, гнучкості думки, як спосіб оцінки всього, що стосується людини, оточує її, і як засіб контактувати з іншими та вливати на них - аж ніяк не дорівнює писемній формі. Афористичним став вислів Б.Шоу "Є 50 способів сказати "Так" і 500 способів сказати "Ні", і є тільки один спосіб написати це". Як кажуть філософи, в усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір для вияву його різних вимірів.

Коріння усного мовлення в сивій давнині, воно сповнене незбагненного таїнства, у ньому багато такого, що, за словами І.Франка, "відчути треба", "серцем зрозуміть".

Цілу науку про силу і красу усного мовлення створили античні філософи. Живе, гарне слово, вважали вони, має служити істині, виховувати мудрість, творити у світі гармонію. І чимало античних мудреців не спішили своє вчення фіксувати на письмі.

Безперечно, перекази, легенди, казки, приповідки, примовляння, пісні, думи, колядки, щедрівки, обряди, наші молитви свідчать про обдарованість багатьох, переважно безіменних авторів. У цьому величезному скарбі мудрість народу, його психологія, своя філософія, чистий та ясний вилив серця. У творенні багатьох текстів, як відзначають етнографи, відчутний тонко розвинутий “артистичний інстинкт”. Цей матеріал зібрано, описано, він поповнюється ще й сьогодні. Це один бік справи. З іншого боку, під час збирання матеріалу сама манера оповіді, тональність розмови, трактування матеріалу, стилізування фактів переважно залишалися поза увагою етнографів, про що говорив іще І.Франко. Учений мав застереження до збирачів народної мудрості, які, як він писав, “полюючи” на пісні, казки, вірування, легенди, не вміли “прислухатися до широких, невимушених розмов селянських” (Франко І. Зібр. творів, т.37, с.9).

Особливості функціонування українського усного мовлення треба вивчати в найрізноманітніших сферах - у побуті, у сфері політики, державного життя, науки, релігії, армії, спорту, в мовленні різних територіальних і соціальних груп, у діяльності людей різних професій. Важливою проблемою є вивчення особливостей усного мовлення українців, які живуть в інших державах. Сферою, де в останні десятиріччя утверджується українська звукова мова (щоправда, не без серйозних перешкод), є аудіовізуальні засоби комунікації. Виникає таке поняття, як “звуковий простір”, в усну комунікацію приходить техніка, яка живому слову диктує свої правила. Українське звукове мовлення завойовує простір, і кожний з нас певним чином причетний до творення цілісного звукового образу нашої держави. На жаль, величезне багатство усного мовлення не зібрано. Потрібні хрестоматії текстів видатних наших дипломатів, політиків, юристів, педагогів, священників та ін. з відповідними коментарями про сам спосіб мовлення. Для таких записів, очевидно, слід використовувати й сучасну техніку. Та поки що все це переважно із сфери побажань. Один інститут української мови в нашій державі, очевидно, не спроможний забезпечити такий обсяг досліджень. В Японії, наприклад, є понад 100 мовознавчих центрів, де вивчають різні сторони такого складного живого організму, яким є мова. Держави виділяють великі кошти на розвиток різних програм, пов'язаних з лінгвістикою. Наприклад, уряд Росії 1996 р. під цільову програму “Російська мова” виділив колосальну суму - 825 мільярдів рублів. Цю суму вважають співрозмірною хіба що із витратами на утримання океанських флотів.

Будучи способом спілкування в різних ситуаціях, обслуговуючи найрізноманітніші сфери нашого життя, усне мовлення виявляє у кожній з них свої особливості. У цьому унікальному способі контактування, як вже сказано, найкраще виявляється людина, її манера висловлюватися. Недаремно на позначення акту говоріння маємо низку слів - говорити, розмовляти, казати, балакати...

Українці, очевидно, дуже вразливі на живе слово і, мабуть, не випадково у мові маємо ціле гніздо слів та фраз на позначення самого процесу говоріння. До наведених додамо ще багато інших - висловлюватися, гуторити, гомоніти, мовити, повідати, ректи, вести річ, держати річ, глаголити, бесідувати, бубоніти, бурмотати, щебетати, воркувати, жебоніти, лепетати, цвенькати, просторікувати, белькотіти, варнякати, патякати, пашталакати, тараторити, гугнявити, товкмачити, тириндіти, папляти, шварґотіти, верзти, дейкати, тарахкотіти, кидати слова, рикати, мимрити, таляпати, ляпати, молоти язиком, плескати язиком, плести (гнути) баналюки (мандрони), теревені правити, переливати з пустого в порожнє, точити ляси, слати язик під ноги... Є серед них нейтральні в стильовому плані, є характерні для “високого” чи “низького” стилю; вони неоднакові щодо емоційного забарвлення, поширення, функціонального навантаження. Зверніть увагу: яка в багатьох словах дивна відповідність між звуковим комплексом і характером самої дії! Крім того, наведені слова та вислови відрізняються один від одного відтінками у значенні. Іноді такі значеннєві відтінки вносять префікси (виголошувати - оголошувати - проголошувати, оповідати - доповідати - повідати - розповідати).

Наведений ряд, очевидно, можна продовжити, бо в говірках, жаргонах функціонують ще свої утворення (наприклад, у деяких діалектах уживають слово ковиртати у значенні “базікати”, “балакати”, баятичи фонетичний варіант до слова говорити - вогорити, у молодіжному середовищі можна почути побазаримо, полялякємо - у значенні побалакаємо. Іноді слова з інших тематичних груп семантично “довантажуються” і вживаються у значенні, про яке говоримо: а він рубонув - у значенні “різко сказав”.

І наведені слова зафіксовані не тільки у словниках. Вони активно функціонують у мовленні сучасників. Ось кілька прикладів з книжки Павла Глазового: А я з тих, які балакають двома, В кого мови вже нормальної нема; А дружина все щебече про всілякі речі І говорить, і говорить, Щебече, щебече, І говорить, і лепече, Все щось меле, ліпить; Чоловік бурчить сердито; Що начальство ізрєкало, Те і він услід молов; Тож послухайте терпляче, Ще чого він наверзе; А тепер повідай нам, За який і чий рахунок Ти живеш на світі сам? Ви прислухайтесь шановні, Що він меле й теліпа; Що ви таке варнячите, Наче бусурмани; Гнат Кіндрата взяв за груди, Грізно пробасив; Вибирай, будь ласка, П'яний мимрить; Цілий день надутий ходить, А коли засне, Щось натяка та варняка, Меле щось дурне; Треба, мабуть, язиками Менше теліпати; і нехай модернознавець Що хоче патяка.

Усне мовлення ніяк не дорівнює писемному: усне мовлення первинне. Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови і виникає як спосіб її фіксації. Важлива ознака писемного мовлення - нема безпосереднього співрозмовника. Зверніть увагу: якщо викладач, учитель, політик, виступаючи перед слухачами, не відривається від тексту, то аудиторії не завжди це подобається і не найкраще свідчить про самого лектора. Тільки тексти, особливо важливі з огляду на їхнє державно-політичне значення, прийнято читати. Усне мовлення є основою спілкування, воно передбачає співрозмовника або спрямоване на певний склад слухачів, а також має відповідати моментові. І труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до числа тих, хто спілкується. А там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму. Варто відзначити ще такі моменти:

-для усного мовлення мусить бути реальна життєва ситуація;

-звукове мовлення сприймається на слух як цілісний відрізок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

-надзвичайно важливою для усного мовлення є інтонація. У ній, метафорично висловлюючись, серце й розум живої мови, її “музика”, ритмомелодика;

-усне мовлення діє на слухача не тільки змістом, а й усією манерою виступу;

-для усного мовлення характерна непідготовленість, спонтанність; людина звичайно думає не про те, як вона говорить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

-в усному мовленні користуємося багатьма готовими формулами;

-в усному мовленні може бути забагато слів, вони повторюються, нерідко є зайві.

Живе мовлення не відтворюється в часі, його супроводжує ще “мова тіла” - жести, міміка, погляд, поза, погляд, хода тощо. Комунікація у процесі розмови проходить зовсім інакше, аніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо тією самою мовою.

І ще одна річ, яку варто запам'ятати: не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, коли навіть блискучі усні виступи в надрукованому вигляді втрачають свою “блискучість”. Крім багатьох інших особливостей, письмо - і це дуже важливо - має для себе “лікувальний примус” обдумувати словесне формулювання.

Усне мовлення існує в багатьох різновидах. Є різні види усного мовлення щодо літературної внормованості. Є підстави говорити про те, що сьогодні велика кількість носіїв української мови володіє мовленням “високої” літературної внормованості; це люди, у яких унормована артикуляційна база, відчутна ”українськість” у вживанні лексики, синтаксичних конструкцій, у мелодиці. Можна виділити усне літературне мовлення “середньої” нормованості (у мовленні трапляються певні відхилення від мовностилістичних норм, наприклад: яка година? у значенні “котра година?”, пісні Білозіра, замість нормативного Білозора, вісім годин у значенні “восьма година”). Його ще називають напівунормованим. Нашою реальністю є мовлення із елементами суржику (получив квартиру, сємдесять гривень, п'ятидесятиріччя, до сих пір), а також мішанина з елементів двох мов - російської та української, так званий “суржик”. В усній формі функціонують діалекти, жарґони, сленґи. Можемо виділити різновиди усного мовлення, беручи до уваги сферу його функціонування: літературне усне мовлення вживаємо у сфері побуту, виробництва, в освіті, науці, у сфері державного життя, мас-медіа, у церкві, хоч в окремих сферах воно утверджується ще не без певних труднощів. Отже, можна говорити про усне літературне мовлення побутове, публічне. У наше життя ввійшла особлива форма усного мовлення - радіомовлення та телемовлення, яке вже в умовах державності української мови проходить своє становлення. Специфіка ефірного мовлення, вироблення основ його техніки стали сьогодні важливою науковою проблемою. Усне літературне мовлення свою специфіку виявляє в мовленні людей різних професій, різного віку, має свої особливості в різних реґіонах тощо. Живе мовлення характеризуємо ще з погляду організації самого тексту, естетичної довершеності у звуковому оформленні, доречного використання різних елементів тексту (порівнянні, метафор, повторів, майстерного вживання синонімів, вдалих початків, закінчень), добре поставленого голосу, дикції, манери говорити. Таким мовленням володіють визначні оратори, видатні політичні діячі, чимало священиків-проповідників, і це звичайно результат напруженої праці, великої наполегливості, різноманітних вправ, багатого досвіду, високого розуму і сучасного мислення. Існує окрема наука мистецтва усного мовлення (риторика), основи якої закладено ще в античному світі. Велику увагу риториці приділяли в Києво-Могилянській академії (XVII ст.). Сьогодні риторика розвивається як наука про успішну мовну комунікацію.

Отже, усне мовлення пронизує все наше буття; але перелік його різновидів, мабуть, можна продовжити.

З уваги на кількість співрозмовників, їх участь в акті мовлення, мети, яку вони ставлять перед собою, з уваги на характер самого мовлення виділяють такі його різновиди:

-монолог - розмова з самим собою, роздуми вголос, мовні партії в п'єсах, кіно; характерна ознака - немає співрозмовника, не передбачено безпосереднього відгуку слухачів;

-дискусія - широке публічне обговорення певної проблеми, у з'ясуванні якої можуть бути суперечливі думки; дискутуючи, спільно з'ясовують стан справи;

-диспут - обговорення перед аудиторією наукової чи суспільно важливої теми.

“Велика школа риторики” докладно вивчає дискусії і диспути; виділяють, наприклад, дискусії - “форуми”, полемічні дискусії тощо. “Мала риторика” вважає, що дискусіями є підстави вважати наші щоденні розмови.

Дуже важливою ознакою живого мовлення є все-таки голос.

Так, це його істотна особливість. Недарма голос називають найкращим інструментом, що його створила природа. А на кожному інструменті треба вчитися грати, щоб ним майстерно володіти. Зверніть увагу: в дітей голоси дзвенять, вони приємні, природні. А згодом голос може навіть “глухнути”, ставати приглушеним чи пронизливим, верескливим, деякі говорять “в ніс”, чимало з нас “ковтає” слова, склади, окремі звуки чи “вистрілює” їх. Це свідчить про те, що у вивченні мови і взагалі у мовному вихованні щось недопрацьовуємо. Фетишизуючи писемне мовлення (адже всі помилки в диктантах, переказах, творах учителі ретельно рахують!), недостатню увагу приділяють тому, щоб навчити учнів, студентів гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти “ставити” його, пізнати діапазон свого голосу, знати дію резонаторів, голосових зв'язок, визначити оптимальну тональність. І дуже важливо - навчитися правильно дихати, виробляти т. зв. “фонаційне дихання”, тобто те дихання, яке звуконосне повітря і забезпечує гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність.

А хіба не приємно, коли, наприклад, у трамваї, тролейбусі, автобусі водій, кондуктор чітко, виразно дає пасажирам інформацію чи звертається до них. До речі, в нашій мові є дуже багато слів і висловів для характеристики голосу. У Словнику епітетів української мови (вийшов за редакцією С.Єрмоленко 1998 р. у Києві) зафіксовано понад 300 означень до слова голос. Він може бути: приємний, природний, спокійний, врівноважений, легкий, свіжий, щирий, чистий, теплий, м'який, ясний, бадьорий, запальний, владний, начальницький, повчальний, задиристий, верескливий, фальшивий, різкий, надірваний, скрипучий, глухий, гугнявий, лінивий, дерев'яний, надтріснутий і навіть іржавий. У кожної людини голос має свій тембр - своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать від фізіологічних, вроджених особливостей, але це не значить, що людина не здатна вдосконалювати свій голос, учитися гарно “грати” на цьому “інструменті”, творячи свій ритмомелодійний малюнок, дбаючи про добру дикцію й основне - про національну специфіку мелодики. Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від голосу людини, його тембру, звучності, темпу. Мудреці в давнину за ознаками голосу визначали навіть риси характеру людини. А в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: “є люди, що їх можна слухати, є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати”.

3.2 Техніка виразного читання і мовлення. Технічні показники виразного мовлення і виразного читання: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація

„Техніка мовлення”- робота мовного апарату, яка забезпечує чітку вимову звуків.

Техніка мовлення, як зазначає мовознавець Олійник Г.А., - володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися мовою; мовленням.

Олійник Г.А. виділяє такі елементи техніки мовлення:

1) дихання; 2) голос; 3) дикція; 4) орфоепія.

Будова мовного апарату:

1) Органи дихання - легені, бронхи, трахея (дихальне горло); нижній поверх мовленнєвого апарату.

2) Вібратори - голосові зв'язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).

3) Резонатори - гортань, ротова й носова порожнина ( верхній поверх), гортань - середній поверх.

4) Артикулятори - язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння.

Активні - голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи.

Пасивні нерухомі - тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.

Органи дихання безпосередньої участі у звукотворенні не беруть. Найважливіший орган для утворення звуків - ротова порожнина. У носовій порожнині виникає повітряний струмінь, що створює коливання, необхідні для творення звуку. Струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань (струмінь повітря зустрічає перепону - голосові зв'язки). Голосові зв'язки під тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосу. З гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє на верхній поверх мовленнєвого апарату - в надгортанні порожнини (глотка, носова і ротова порожнини, глотка (г, ґ).

У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве”: повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.

Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.

При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху - 1:1, а при фонаційному (звукотворчому) - 1:10; 1:15; навіть 1:30. Тобто, вдих має бути активним і коротким, а видих - тривалим і рівним.

Залежно від того, які м'язи беруть участь у роботі дихального апарату, розрізняють такі типи дихання: ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.

1.Ключичне - таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне: заповнюються повітрям лиш...