Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЕКЦІЇ

з курсу «Сучасна українська літературна мова»

для студентів ІІІ курсу

спеціальності «Філологія: російська, українська мова і література»

(1 зм. модуль)

к.філол.н., ст.викл. Т. Левакіної

Лекція № 1. Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову. Основні граматичні поняття. (2 години)

1. Розділи граматики

Термін граматика (грец. від літера, написання) у лінгвістичній літературі вживається у значеннях: 1) будова мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови -- систему морфологічних категорій і форм слів різних частин мови, синтаксичних категорій, словосполучень і речень та способи словотворення.

Граматика як наука сформувалася в еллінську епоху (III--І ст. до н. е.), хоча відомо, що вже шумери й вавилонці (III--І тис. до н. е.) у «силабаріях» двомовних філософських посібниках -- виділяли списки граматичного змісту (парадигми словозміни дієслова, займенників тощо). У граматиці Паніні (V ст. до н. є.) було описано «граматичний словотвір» давньоіндоарійської мови (санскриту), зроблено спробу класифікації слів на частини мови, визначено функції основних відмінків тощо. Погляди давньоіндійських граматистів знайшли подальший розвиток в античній теорії у філософських працях Протагора, Платона, Арістотеля, граматиках Олександрійської граматичної школи та ін. Від учення про звуки, пов'язаного з навчанням ритміки і метрики вірша, правильного читання, зумовленого потребами ораторського мистецтва, дослідження слова та його етимології граматика поступово переходить до таких об'єктів аналізу, як граматичні форми слів, частини мови, словозміна різних класів слів тощо. В античних граматиках уперше було введено термін синтаксис, власне, було закладено основи виокремлення двох головних розділів граматики -- морфол огії і синтаксису.

Морфологія (грец. форма; слово, вчення) -- розділ граматики, який вивчає слово як граматичну одиницю мови з погляду притаманних йому граматичних значень і форм та лексико-граматичні класи слів -- частини мови -- їх граматичні категорії, систему словозміни і формотворення.

Синтаксис (грец. побудова, поєднання, порядок) -- розділ граматики, що вивчає способи організації слів у словосполученнях і реченнях, будову і правила творення та функціонування словосполучень і речень.

З ученням про частини мови тісно пов'язане питання про способи творення слів, що є предметом словотвору, або дериватології. Оскільки лексичні, словотвірні і граматичні значення у слові виражаються переважно морфемами, то традиційно в граматиці як предмет вивчення розглядається також морфемна будова слів різних частин мови.

Граматика оперує науковими абстракціями, що відображають узагальнені лінгвістичні сутності її семантики. Граматичними одиницями є морфема, слово, словоформа, синтаксична конструкція (словосполучення, речення). За ступенем абстракції та характером вияву парадигматичних і синтагматичних відношень одиниці граматичного рівня неоднакові. Вираженням різного ступеня абстрактності є морфема і морф як конкретний вияв морфеми в слові або слово в сукупності його словоформ і конкретна презентація словоформою певної функції на синтаксичному рівні. Найвищий ступінь абстрактності властивий синтаксичній конструкції як інваріантній моделі (схемі) побудови словосполучення, простого чи складного речення.

Структурна модель реалізується в конкретних синтаксичних конструкціях.

Слово в граматиці, з одного боку, розглядається як морфологічна одиниця, що входить до певної частини мови із властивою цьому класові системою словоформ, граматичних значень і засобів їх вираження. З другого боку, словоформа, як і незмінюване повнозначне слово, є синтаксичною одиницею, що виступає членом речення або виконує в ньому функцію звертання чи службову роль у вираженні семантики речення. Слово пов'язане з усіма структурними елементами мови, але саме його категорійне значення визначає функції в реченні. Словник конкретної мови пов'язаний з її граматикою. Зміст висловлення (речення) складається з лексичних значень слів і їх структурних значень, або граматичних смислів, які здатні виражати частини мови за правилами відповідної граматики. Тому центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, способи та засоби їх вираження, граматичні форми і граматичні категорії.

Сучасна теорія граматики розвиває традиційні фундаментальні ідеї мисленнєвої і мовної категоризації у напрямі поглибленого вивчення змістово-функціонального аспекту багаторівневої структури мови. Зокрема, категорійний підхід до вивчення граматичної будови мови зумовив виділення у функціональній граматиці як різновиду її категорійної граматики, основним завданням якої є функціональна кваліфікація граматичних одиниць і категорій.

У категорійній граматиці виокремлюють три підсистеми: 1) категорійний синтаксис, присвячений вивченню функцій мінімальної синтаксичної одиниці (як компонента речення або словосполучення) та синтаксичних одиниць-конструкцій -- речення і словосполучення у комунікативному, семантичному і формальному аспектах; 2) категорійна морфологія, об'єктом вивчення якої є мінімальна морфологічна одиниця -- морфема, морфологічне слово та частини мови; 3) категорійний словотвір, присвячений розглядові словотвірних категорій в аспекті зумовленості їх семантико-синтаксичними категоріями речення (щодо сучасної української мови такий варіант «роздільної» функціональної граматики пропонує І. Вихованець у статті: Категорійна граматика як різновид функціональної граматики Граматичні категорії української мови: Тези Всеукр. наук. конф. Вінниця, 2000. -- С. 22--25. Див. також: Городенська К. Синтаксичні засади категорійного словотвору Там само. -- С. 25--27.).

категорія іменник прикметниковий граматичний

2. Граматичне значення й граматична форма

Смислова структура повнозначного слова -- це поєднання лексичного значення (індивідуального) і тих абстрактних значень, які характеризують видозміни його у зв'язках з іншими словами. Ці абстрактні значення, що супроводжують лексичне значення повнозначного слова в конкретному випадку його вживання, називаються граматичними значеннями.

Граматичне значення, або грамема (за М.В. Леоновою: Грамема -- термін від «граматика» з «емічним» суфіксом, що вказує на абстрактну одиницю мовної системи (грамемою є кожне із протиставлюваних значень у межах граматичної категорії однина й множина, чоловічий, жіночий, середній рід, доконаний і недоконаний вид і т, д.)), або граматична сема (за Безпояско, Городенською, Русанівським), не є належністю одного слова, воно об'єднує граматично цілі групи або й класи слів. Наприклад, різні за лексичним значенням іменники стіл, дуб, килим, солдат, герой мають однакові граматичні значення: називного відмінка, числа однини, виражають належність до чоловічого роду. Ці й усі інші іменники об'єднуються також в одному класі слів із загальним значенням предметності. Отже, граматичне значення відноситься до лексичного як загальне до окремого.

Граматика оперує тільки загальними граматичними значеннями, що формуються в кожному класі слів на основі можливих функцій слова в конкретних умовах уживання його в реченні.

Слова, що не виконують номінативної функції, або так звані службові слова, є носіями граматичних значень. Наприклад, частка би (б) виражає значення умовного способу, зв'язка бути виступає для вираження особи і числа в дієсловах недоконаного виду майбутнього часу (буду робити, будеш робити, буде робити, будемо робити, будете робити, будуть робити).

Граматичні значення слова формально виражаються афіксами, службовими словами, зміною наголосу та іншими засобами.

Граматична форма слова -- це єдність граматичного значення і відповідного засобу вираження його у конкретному випадку вживання слова. Слово в різних формах може виражати одне або кілька граматичних значень, в останньому випадку -- за допомогою якогось одного формального показника. априклад, у слові легкий формальний показник -ий. виражає значення роду, числа й відмінка, але для кожного граматичного значення в слові може бути окремий формальний показник. Наприклад, у дієслівній формі принесли значення минулого часу виражається суфіксом -л-; значення множини -- закінченням -и; видове значення завершеності дії-- префіксом.

Граматичні форми є морфологічні і синтаксичні. Морфологічні форми -- це видозміни повнозначного слова для вираження властивих певному класу слів відношень до інших повнозначних слів або для вираження різних абстракцій (завершеності/незавершеності дії, інтенсивності виявлення ознаки та ін.). У синтаксичних формах виражаються різні типи поєднунаності слів.

Часткові граматичні значення слів, що знаходять свій вияв у відповідних формальних показниках, об'єднуються у граматичні категорії.

3. Основні способи вираження граматичних значень слова в українській мові

В українській мові є три способи вираження граматичних значень, а отже, і творення граматичної форми слова: синтетичний, аналітичний та аналітично-синтетичний.

За синтетичним способом граматичні значення виражаються в єдності з лексичним значенням у межах того самого слова афіксальними засобами, наприклад, в іменнику хатою значення роду, числа і відмінка виражається флексією. Крім афіксів, граматичні значення можуть виражатися також у межах того самого слова чергуванням звуків і перенесенням наголосу. Порівняйте, наприклад: забрати -- забирати, весни. -- весни. Граматична форма, утворена синтетичним способом, називається синтетичною.

Аналітичний спосіб вираження граматичних значень виступає тоді, коли формальним показником є службове слово, наприклад: співав би, співала б, співало б, співали б; вдалий -- більш вдалий, найбільш вдалий.

Граматична форма, в якій граматичне значення знаходить своє вираження поза основним словом у формалізованому службовому слові, називається аналітичною.

Аналітичні форми майбутнього часу (буду читати, будеш читати ...) так само, як і наказового способу (хай пише, хай пишуть), виступають поряд із синтетичними в єдиній, послідовно витриманій системі дієслівних форм. Хоча формальні показники винесені поза основне слово, граматичне значення в аналітичній формі сприймається невід'ємно від лексичного, як і в синтетичній формі слова (пор.: завзятіший і більш завзятий; найуважніший і найбільш уважний).

Службове слово в аналітичній формі настільки формалізується, що прирівнюється за своїм призначенням до стандартизованого (формалізованого) афікса (пор.: частки хай, нехай та інші службові слова в аналітичних формах з формотворчими суфіксами -їй-, -іш- у формах ступенів порівняння прикметників і прислівників).

Граматичні значення можуть також виражатися аналітично - синтетичним способом. Наприклад, у сучасній українській літературній мові значення місцевого відмінка виражається флексією і прийменником. Без прийменника форма місцевого відмінка не вживається, а формальний показник його збігається з показником давального відмінка (у класі, при дорозі, по полю).

4. Основні засоби вираження граматичних значень слова в українській мові

Засоби вираження граматичних значень -- це матеріальні ресурси граматичної системи мови, за допомогою яких виражаються граматичні значення, а отже, і оформляються слова, витворюються формальні різновиди слова.

1. Флексія -- найбільш типовий і активний засіб вираження граматичних значень в українській мові, як і в інших слов'янських та багатьох неслов'янських мовах: вод-а, вод-и, вод-1, вод-ою..., біл-ий, біл-ого, біл-ому..., сім, сем-и, сім-ох..., раді-ю, раді-єиі, раді-є... . За допомогою флексій виражаються граматичні значення роду, числа та відмінка Іменників, прикметників, дієприкметників, багатьох числівників та займенників, граматичні значення особи, числа, теперішнього та майбутнього часів, дійсного та наказового способів дієслів, граматичні значення роду та числа у формах минулого часу дієслів. Часом флексія виражає граматичні значення у поєднанні з іншими граматичними засобами (наголосом, службовими словами, чергуванням, словопорядком).

2. Формотворчі суфікси, префікси, постфікс. Суфікс виражає граматичне значення вищого ступеня прикметників: зелений -- зеленіший (-ІШ-), деяких відмінків: курча --курчати (-аг-), подекуди множини: небо -- небеса (-ес-), недоконаного виду: перечитати -- перечитувати *ува-); префікс виражає значення доконаного виду: писати -- написати -на-); постфікс-ся є виразником зворотного значення (скерування дії на суб'єкт): взувати -- взуватися.

3. Наголос як самостійний засіб вираження граматичних значень використовується в окремих словах: руки -- руки, сестри -- сестри, висипав висипав, виносив -- винбсив. Ширше він виконує свою функцію в поєднанні з флексією: поле -- поля, земля -- землі.

4. Службові слова уточнюють значення флексії: підійшов до будинку вийшов з будинку; пішов додому -- пішов би додому.

5. Чергування голосних у коренях слів діє рідко, як правило, для вираження значень доконаного і недоконаного видів: витерти -- витирати, допомогти -- допомагати, вибрати -- вибирати, винести -- виносити.

6. Чергування приголосних є засобом, додатковим до флексії: рука -- руці -- ручний, вага -- вазі -- важкий, ходити -- ходжу, мастити -- мащу, любити -- люблю.

7. Суплетивізм як засіб вираження граматичних значень виступає в окремих граматичних формах: ловити -- піймати, поганий -- гірший, дитина діти.

8. Словопорядок є допоміжним засобом для вираження граматичних значень слів при омонімії флексій (зокрема, називного і знахідноговідмінків). Наприклад: Інтерес викликає необхідність -- Необхідність викликає інтерес; у першому випадку слово інтерес виконує функцію підмета (займає перше місце в реченні), через те вжите в називному відмінкуг у другому -- функцію додатка (стоїть після підмета), тому виступає у знахідному відмінку.

9. Редуплікація виражає значення посилення: День ясний-ясний; Літак піднявся високо-високо.

10. Інтонація несе інформацію про різний зміст повідомлення при однаковому оформленні слів (на письмі функцію інтонації виконують розділові знаки): Зустрів брата художника -- Зустрів брата -- художника.

11. Синтаксичний зв'язок--засіб вираження граматичних значень невідмінюваних слів за допомогою формальних ознак інших слів, наприклад: Холодне солов'їне соло, І розсипались по панелі мої рондо, # б, напевно, помер, якби не було кіно. (І. Др.). Граматичні значення роду, числа та відмінка невідмінюваних слів «соло», «рондо», «кіно» виражають узгоджені з ними прикметники та дієслова.

Значення, які не одержали граматичного вираження, не набувають і ознак окремого граматичного поняття, а є лише частковими у межах певних граматичних значень. Наприклад, частковими є значення родового відмінка: присвійності -- хустка матері; кількості -- пляшка молока: об'єкта -- наберги води; часу -- події воєнних часів та ін.

Граматичні значення як уже говорилось, знаходяться у прямій залежності від лексичного. Проте лексичних значень набагато більше, ніж граматичних. Кількість лексичних значень навіть неможливо встановити, адже жоден словник не фіксує вичерпної кількості слів. Кількість граматичних здачень і засобів вираження їх визначена. У наявності невеликої кількості граматичних значень і засобів вираження їх, властивих значній кількості слів, виявляється абстрагуючий, узагальнюючий характер граматичної системи мови, здатність її підводити численні і різноманітні відношення під спільний тип і виражати його формальним засобом.

Таким чином, граматичне значення -- це значення, що відображає відношення між фактами дійсності, які подаються в мові як зв'язки між словами і виражаються в слові формальними засобами.

Граматична форма. Граматичне значення і засіб вираження тісно зв'язані між собою. Граматичне значення не існує відокремлено від засобу вираження і без нього не може бути виявлене, а засіб вираження засвідчує наявність граматичного значення. Зв'язок граматичного значення Із засобом вираження становить граматичну форму слова, яка визначає слово як функціональну одиницю. Граматична форма зберігає формальну і змістову єдність слова та забезпечує виконання словом комунікативних завдань і тоді, коли один граматичний засіб (у тому ж звуковому складі) виражає різні граматичні значення, і тоді, коли одне граматичне значення виражається різними граматичними засобами (З різним звуковим складом). Наприклад, у реченні Я люблю працю, що світ звеселяє (М. Р.) слова люблю та працю з однаковою флексією -у (орфографічне -ю) є словами в різній формі, оскільки флексії виражають різні граматичні значення: у слові люблю -- граматичне значення 1-ї особи однини теперішнього часу дійсного способу недоконаного виду, а в слові працю -- граматичне значення знахідного відмінка однини жіночого роду.

5. Граматична категорія

Граматична категорія (грец. судження, визначення) -- це одна з мовних категорій найвищого ступеня абстракції, що трактується як система взаємопротиставлених рядів граматичних форм слова, об'єднаних однорідними значеннями.

Граматична категорія є поняттям родовим щодо однорідних граматичних значень: вона узагальнює однорідні граматичні значення конкретних граматичних форм на основі опозиційних відношень. Наприклад, за значенням граматичної категорії числа іменники утворюють ряди взаємопротиставлених форм однини і множини (день -- дні, горобець -- горобці, село -- села, юнак -- юнаки). Граматична категорія особи дієслова відображає протиставлення: 1-ша особа -- мовець, 2-га -- адресат і 3-тя -- та, що не бере участі у мовленнєвому акті чи є предметом мовлення, повідомлення).

Якщо граматична категорія знаходить вияв у протиставлених одна одній морфологічних формах, вона належить до морфологічних категорій. У сучасній українській мові наявна система таких морфологічних категорій: роду, числа, відмінка, ступенів порівняння ознак в іменних частинах мови; виду, способу, часу, стану, особи, валентності у дієслові.

І. І. Мєщанінов, розглядаючи проблему взаємовідношення категорій мови і мислення, висунув ідею про тісний зв'язок граматичних категорій із поняттєвими (аспектуальності, темпоральності, квантитативності, компаративності, персональності, статі, посесивності та ін.). Услід за ним теоретична граматика трактує поняттєву категорію як замкнену систему значень певної універсальної семантичної ознаки або окреме значення цієї ознаки безвідносно до ступеня їх граматикалізації та способу вираження («прихованого» чи «наявного») (за Лингвистический энциклопедический словарь. -- М., 1990. -- С. 216).

Поняттєві (мисленнєві, семантичні, філософські) категорії характеризуються «польовою» структурою, у центрі якої перебуває морфологічна категорія, а периферія може обслуговуватися різними засобами інших рівнів мови. За концепцією О. В. Бондарка, смислові компоненти поняттєвих категорій можуть реалізуватися як у мовному змісті морфологічних категорій, так і в структурі функціонально-семантичного поля (Бондарко А. В. Теория морфологических категорий. -- Л., 1976. -- С. 204--223).

Морфологічні категорії ґрунтуються на номінативних або на синтаксичних елементах значення. Одні з них пов'язані з відображенням відношень реальної дійсності, виконуючи класифікаційну функцію (наприклад, категорія роду іменників), а інші відображають синтаксичні відношення в реченні. Перші позначаються терміном кваліфікаційні (іноді -- лексико - граматичні ) категорії (роду, виду, стану), другі мають назву словозмінни х (відмінка, особи), хоча в деяких категоріях ці дві функції поєднуються (наприклад, у категорії числа іменників, часу дієслів).

Словозмінні морфологічні категорії представлені рядами словоформ однієї лексеми, що різняться тільки конкретним значенням цієї категорії. Цей компонент граматичної категорії позначають терміном г р а м е м а -- як поняття видове щодо значення родового (за М.Я.Плющ, 2005). У категоріях, що поєднують словозмінну функцію з класифікаційною, крім протиставлених форм за значенням, наявні форми, що відображають класифікаційні ознаки номінованих сутностей. Наприклад, категорія числа у більшості іменників представлена формами однини і множини (один -- більш як один), але наявні також форми однини, формально не протиставленої множині (singularia tantum), та множини, не протиставленої однині (pluralia tantum).

У системі дієслів наявні форми парного виду і форми однонидових дієслів.

Кваліфікація синтаксичних категорій викликає дискусії, зокрема з приводу того, чи треба до синтаксичних зараховувати граматичні смисли синтаксичного часу, способу, особи тощо, чи насамперед категорії речення -- предикативність, модальність, особовість/безособовість, активність/пасивність.

Не всі граматичні категорії можна поставити в один ряд: деякі з них ширші, а деякі вужчі і об'єднуються ширшими. Так, наприклад, категорія числа ширша від категорії однини або множини; категорія відмінка, що об'єднує всі відповідні граматичні значення, ширша в порівнянні з категорією називного, родового чи якогось іншого окремого відмінка, що об'єднує сукупність граматичних значень, властивих йому; категорія часу ширша від категорії минулого часу, а категорія особи ширша від категорії першої чи другої особи і т. д.

У мовознавчій літературі «граматична категорія» має ширший зміст. Так, О. О. Потебня, вперше вживши цей термін, використовував його і щодо кваліфікації лексико-граматичних класів слів -- частин мови, які нині розглядаються як сфера функціональної морфології з її морфологічними категоріями в межах кожної частини мови. За своїм змістом граматичні категорії відрізняються від семантико-граматичних розрядів слів у межах частин мови (наприклад, власні і загальні, конкретні й абстрактні іменники; якісні, відносні і присвійні прикметники; кількісні і порядкові числівники; зворотні дієслова та ін.).

Термін «граматична категорія» і тепер іноді вживають також для позначення великих розрядів слів, що характеризуються певними лексичними і граматичними ознаками, тобто в значенні «частина мови» (напр., категорія іменника, прикметника, дієслова і т. д.).

Доп.: Розподіл навчального часу

Модуль	Кількість годин для форм навчання (денна)	Форма семестрового контролю
	Всього	Лекції	Семінари	Практична (лабораторна робота)	Самостійна робота
1	50	12	--	12	26	--
2	58	16	--	16	26	екзамен
3	64	18	--	18	28	--
4	62	16	--	18	28	--

ПРАКТИЧНІ МОДУЛІ

1. Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову. Основні граматичні поняття. Морфологія. Частини мови та принципи їх виділення в українській мові. (2 години)

2. Іменник як частина мови. Лексико-граматичні розряди іменників. Перехід іменників з одного лексико-граматичного розряду до іншого. (2 години)

3. Граматичні категорії іменника. (2 години)

МОДУЛІ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Морфологія як граматичне вчення про систему форм слова та засоби їх вираження.

Синтаксис як розділ науки про мову, що вивчає будову словосполучень і речень.

Взаємозв'язок між словом і словоформою.

Повнозначні /самостійні/ та неповнозначні /службові/ частини мови.

Словотвір іменників.

Лекція № 2 Морфологія як граматичне вчення про систему форм слова та засоби їх вираження. Принципи виділення частин мови в українській мові

1. Предмет морфології. Ознаки морфологічного слова

Морфологія (від гр. форма і слово, вчення) -- розділ граматики, що вивчає системи форм слова, або його парадигми, граматичні категорії форм, а також граматичні класи-слів (частини мови).

Обсяг поняття «морфологія» в різних концепціях визначається неоднаково. При вузькому підході воно визначається як розділ науки про мову, що займається вивченням форм словозміни. Існує і розширене розуміння морфології як науки про форми, що охоплює будь-які, а не тільки внутрішньослівні, засоби вираження, що розглядаються в їх формальному (зовнішньому) аспекті, поширюючись навіть на службові слова, порядок слів, інтонацію.

Основною одиницею морфології, як і лексикології, є слово. Якщо в лексикології вивчається його лексичне значення, походження, місце в словниковому складі, то в морфології -- граматичні зміни та граматичні характеристики слова. Слово як граматична одиниця -- це система всіх його форм з їх граматичними значеннями. Зміни слів у морфології виступають як засіб вираження граматичних відношень. Виражені формами граматичні відношення не Зв'язані безпосередньо з лексичним значенням слів.

Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою, напр.: книжку, читали, цікаву, дітям -- словоформи слів книжка, читати, цікава, діти. Слова як лексичні та граматичні одиниці об'єднуються в частини мови, тобто лексико-граматичні класи слів. Кожна частина мови має свій власний комплекс граматичних категорій, у яких представлене те узагальнене значення, яке властиве всім словам цієї частини мови.

У сучасній теоретичній морфології слову надається статус основної одиниці морфологічного ярусу мовної структури за кількома ознаками, що виділяються в нього на фоні інших одиниць мови:

1. Слово характеризується синтаксичною і позиційною самостійністю. Суть синтаксичної самостійності полягає у його здатності виконувати функцію члена речення або окремого однослівного речення. Позиційна самостійність слова -- це його широка, але Не абсолютна рухливість у реченні, здатність того самого слова в різних реченнях займати різні позиції.

2. Слово має лексичне значення. Воно позначає предмети і явища, тоді як морфологічна одиниця нижчого порядку - морфема -- лише оформляє слова, вказуючи на відношення між предметами і явищами.

3. Слово -- морфологічно членована одиниця. В українській мові воно є тільки двоморфемним, тому що до його складу обов'язково входить корінь (носій лексичного значення) і афікс (носій власне-граматичного або словотвірно-граматичного значення, які є мінімальними, далі не членованими значущими одиницями. Саме через формальну і семантичну членованість на морфеми слово називають морфологічною одиницею-конструкціею. Щодо слова морфема є мінімальною морфологічною одиницею. Речення як найвища граматична одиниця також членується па два компоненти -- суб'єкт і предикат, але вони мають іншу семантичну природу, бо речення позначає ситуацію. Оскільки слово виступає компонентом речення, то воно й кваліфікується щодо нього як мінімальна, найменша семантико-синтаксична одиниця. Щодо морфеми слово є найбільшою морфологічною одиницею, морфологічною одиницею-конструкцією, тому що воно складається з морфем.

1. Слово характеризується граматичним- варіюванням, що виділяється в окремий різновид його мовного варіювання. Воно утворює граматичні форми -- словоформи. Подібно до того, як варіанти (словоформи) об'єднуються у відповідний інваріант (слово), так і ряд слів об'єднується у відповідний лексико-граматичний клас -- частину мови, що є найвищим виявом системної організації слів.

2. Морфологічні одиниці

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленовувати два взаємопов'язані типи морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну одиницю (морфему) і морфологічну одиницю-конструкцію (або морфологічне слово, частину мови). Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів (лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) -- основною одиницею мови.

Проблема слова належить до однієї з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Через те й дотепер великою мірою не втратила своєї актуальності думка Ф. де Сосюра про те, що "досі при вивченні мови завжди задовольнялися оперуванням над одиницями, як слід не визначеними" і що "слово, незважаючи на складнощі визначення, становить знакову єдність, яка знову і знову постає перед нами настійливо як щось центральне у механізмі мови" [Сосюр 1998: 141]. Ще більші складнощі викликає дефініція слова за врахування розмаїття мов світу. Адже мови світу утворюють простір, полюси якого називають мовами "словесними" і "несловесними", або "морфемними".

Для мов проміжних, тобто з не чітко розрізнюваними морфемними комплексами, іноді пропонують термін "псевдословесні" [Бульїгина 1977: 113--114 з покликанням, зокрема, на Ж. Марузо]. Отже, слово можна охарактеризувати як такий морфемний комплекс, між складниками якого наявні особливо тісні зв'язки -- набагато тісніші, ніж між цими комплексами, тобто між окремими словами [Плунгян 2000: 18]. Уважають, що морфема, на противагу слову, є універсальним поняттям і морфеми функціонують у кожній мові, тоді як про слова це не можна стверджувати принаймні з таким же ступенем категоричності, пор. [Плунгян 2000: 18--19]. Українська мова належить до мов виразного "словесного" типу з чітким розрізненням двох морфологічних одиниць -- слова і морфеми.

Центральне місце слова в системі мови зумовлене тим, що решту одиниць мови (фонему, морфему, речення, словосполучення) тією чи тією мірою сприймаємо на його тлі і пов'язуємо системними відношеннями з ним. Статус фонеми як одиниці мови визначуваний її роллю у значеннєвій і формальній диференціації слів, морфеми як мінімальної значущої одиниці мови -- конструюванням слова, а речення як найвищої в ієрархії значущої одиниці мови -- словами в ролі його складників. Отже, слово виступає центральною одиницею, що пронизує всю мовну систему.

У загальному плані слово має двоїстий характер, який виявляється в тому, що у сфері мови воно співвідноситься часто з предметом або явищем позамовної дійсності абстраговано від одиничних уявлень про них, а у сфері мовлення слово звичайно може бути найменуванням одиничного предмета або явища в конкретній ситуації. Крім того, змістова сторона слова містить релятивні значення, які вказують на відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови -- на відношення між словами. Вираження понять і релятивності має різну природу і пов'язується з різними параметрами слова: вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження релятивності -- на його граматичні форми. Слово тільки за нашарування його граматичного значення (або граматичних значень) на лексичне значення функціонує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі їх розглядають як окремі явища лексики і граматики.

У сфері граматики слово поєднує три граматичні рівні -- морфологічний, синтаксичний і словотвірний. Розглядаючи цю властивість слова, маємо зазначити, що особливе місце з-поміж одиниць граматичної будови посідає слово своєю причетністю до трьох граматичних сфер. Воно утворює неподільну єдність передусім із флексією, а також з іншими морфемами й у своїй взаємодії формує окрему сферу граматичної будови -- морфологічну. А похідне слово утворює завдяки словотворчим формантам відмінну від морфологічної граматичну сферу -- словотвірну. І нарешті, слово тісно пов'язане з синтаксичними одиницями-конструкціями (реченням і словосполученням), формуючи у взаємодії з цими синтаксичними одиницями ще одну граматичну сферу -- синтаксичну.

Адекватне визначення слова можливе за зіставлення його з нижчою, що безпосередньо прилягає до нього, одиницею -- морфемою і вищою, яка безпосередньо розташована над ним, граматичною одиницею -- реченням. Найнижча і найвища граматичні одиниці, між якими перебуває слово, створюють тло, на якому чітко вимальовуються типові характеристики слова. Як було зазначено вище, поняття слова треба кваліфікувати стосовно конкретної мови або групи типологічно подібних мов.

Найменша граматична одиниця морфема, на відміну від слова, не характеризується функціонально-синтаксичною, а також позиційною автономністю. Морфема оформляє слова, вказуючи на відношення між предметами і явищами, тоді як слово позначає предмети і явища. Звичайно, тут маємо на увазі не кореневі, а службові морфеми, які в українській і типологічно подібних до неї мовах займають типову кінцеву позицію у слові.

Підсумовуючи проблему визначення слова, можемо сформулювати таке поняття слова як мовної одиниці: слово -- найменша відносно самостійна знакова мовна одиниця, здатна виконувати функцію члена речення або мінімального (однослівного) речення, і найбільша морфологічна одиниця (морфологічна одиниця-конструкція щодо мінімальної морфологічної одиниці -- морфеми).

Як сукупність варіантів (словоформ) об'єднується у відповідний інваріант (слово), так і ряд слів об'єднуються в семантико-граматичний клас -- частину мови. Об'єднання слів у частини мови найповніше реалізується за семантичними, морфологічними і синтаксичними ознаками. Слово як лексична одиниця належить до "відкритих" класів, і слово як граматична одиниця належить до "закритих" граматичних класів -- частин мови -- у тому розумінні, що нові частини мови у граматичній структурі української мови не утворюються.

Принциповим питанням за об'єктивного аналізу частин мови є характер урахування парадигматичних і синтагматичних їхніх аспектів.

Поняття парадигми і поняття синтагми протиставляються як асоціативний (парадигматика) і лінійний (синтагматика) плани відношень між елементами мови [Сосюр 1998: 156--161]. Парадигматика в загальному плані поширюється на сукупність системних (парадигматичних) відношень, на структуру опозицій відповідного рівня мови, а синтагматика -- на системну сполучуваність одиниць мови або їхню одночасну реалізацію в лінійному ряду в потоці мовлення.

У проекції на частини мови в парадигматику входять кількість частин мови, їхній морфемний склад, їхнє внутрішнє членування і граматичні категорії, межі між окремими частинами мови. Синтагматичний план частин мови в першу чергу охоплює їхню валентну спроможність.

Між морфемами і частинами мови (морфологічними словами) розташовані проміжні морфологічні одиниці -- слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв'язки), які функціонально зближуються з власне-морфемами і водночас відрізняються від останніх аналітичним способом вираження граматичних значень і позиційними характеристиками. Між частинами мови як основними морфологічними одиницями і реченнями як основними синтаксичними одиницями функціонує специфічний різновид речень -- слова-реченнн (вигуки, звуконаслідувальні слова і под.), нечленовані речення, які являють собою найпериферійнішу ланку речень.

3. Частиномовний поділ в українській мові

За традиційною системою частин мови, вживаною в шкільних підручниках з граматики української мови та в окремих наукових працях, в українській мові нараховується десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частка і вигук.

Частини мови діляться на повнозначні і неповнозначні. До» повнозначних відносяться іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово і прислівник; до неповнозначних -- прийменник, сполучник і частка. Окремо виділяється вигук, який не відноситься ні до повнозначних, ні до неповнозначних частин мови.

За комплексним (семантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвірним) критерієм вирізняються п'ять частин мови в таких ієрархічних стосунках (за Теоретичною морфологією Вихованця, Городенської): іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та прислівник як периферійні частини мови. Центральність іменника й дієслова виявляється в сукупності притаманних тільки їм визначальних морфологічних категорій і виконанні основних функцій у структурі синтаксичних одиниць-конструкцій. Іменник і дієслово протиставляються власним структуруванням морфологічних категорій: категоріями відмінка, числа і роду (іменник) і категоріями часу, способу, виду і валентності (дієслово). У дієслові морфологічно закріплені категорії роду, числа й особи не є власне-дієслівними, а синтагматично зумовленими опорним іменником у позиції підмета.

Частини мови -- це найбільші морфологічні класи слів, що характеризуються такими чотирма ознаками: 1) узагальненим (категорійним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; 2) структурою морфологічних категорій; 3) системою форм словозміни або її відсутністю; 4) спільністю синтаксичних функцій. Наприклад, до класу прикметників належать слова, що позначають ознаку предмета; мають словозмінні категорії відмінка, роду й числа, залежні від морфологічних категорій опорного іменника, і морфолого-словотвірно-синтаксичну категорію ступенів порівняння; вирізняються словозмінною парадигмою з двадцяти одної відмінково-родової форми в однині тощо.

Багато уваги присвячували й присвячують описові основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням недосконалості традиційної класифікації. Ідеться тут передусім про застосування гомогенної (за одним критерієм) чи гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації.

Традиційну класифікацію частин мови критикували за її непослідовність і відсутність чітких класифікаційних критеріїв.

До полярних поглядів мовознавців належать визнання єдиного критерію класифікації частин мови, з одного боку, і вимога застосування комплексу різних критеріїв -- з іншого. У межах класифікації за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за кількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаємо внутрішні відмінності. Наприклад, прихильники гомогенної класифікації визнають єдиним критерієм розподілу слів за частинами мови або лексичний, або морфологічний, або синтаксичний критерії. Послідовним прихильником лексичної класифікації частин мови був НІ. Баллі [Балли 1955: 128--130]. Необхідність тільки морфологічного критерію обґрунтовує, зокрема, А. Мухін. На думку О. Суника, загальнограматичні значення частин мови становлять єдину ознаку, за якою слова об'єднуються у ці класи. Гетерогенна класифікація в різних модифікаціях знайшла своє відображення у працях Л. Щерби, В. Виноградова, В. Жирмунського, І. Кучеренка та ін.

Застосування гомогенної класифікації (за одним критерієм), безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одиницях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій (семантичний, синтаксичний, морфологічний і для похідних слів словотвірний), дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох перших критеріїв поширюється на ядро частин мови, периферія ж характеризується неповним (одним або двома) набором критеріїв. До того ж слід зазначити, що оскільки частини мови є семантико-граматичними класами, то граматична спеціалізація слів відіграє тут показову роль.

За гетерогенної класифікації частин мови як найперспективнішої щодо охоплення об'єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, їхню підпорядкованість одному визначальному критерієві. Таким виступає, звичайно, семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні й морфологічні ознаки слів.

Ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Поряд із загальновизнаними семантичним, синтаксичним і морфологічним критеріями варто назвати ще один критерій -- словотвірний, який може бути досить показовим за виділення частин мови у спірних випадках. Словотвірний критерій (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Виділення частин мови та їхня кількість ґрунтується на вказаних вище критеріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його належності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (лексичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність слова, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів.

Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає змогу виділити передусім чотири частини мови -- іменник, дієслово, прикметник і прислівник. Саме ці частини мови виступають як незаперечні, на думку О. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін. До чотирьох частин мови потрібно додати числівник за його семантичну своєрідність, пов'язану з вираженням категорійного значення кількості. Це найслабкіше структурований частиномовний компонент.

Лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних лексико-граматичних класів (іменник і дієслово) і трьох периферійних класів (прикметник, прислівник і числівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова -- назви дій, процесів і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово -- дії, процеси, стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками центральних частин мови тісно пов'язані їхні синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова -- функція присудка і співвідносного з присудком головного члена односкладних речень).

Займенникові слова, входячи в іменниковий, прикметниковий, числівниковий або прислівниковий класи, займенникові слова становлять у цих класах окремий підклас, маючи додаткові семантичні (вказівна функція, опосередкований зв'язок із предметом і явищем представлення) і синтаксичні (крім внутрішньої -- наявної в реченні -- формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної функції, займенниковим словам притаманна зовнішня синтаксична функція -- роль засобу поєднання (зв'язку) речень у тексті) ознаки.

4. Нечастиномовні слова

Складною проблемою лінгвістики була і залишається кваліфікація нечастиномовної, на нашу думку, природи так званих службових слів, вигуків тощо. Ці одиниці суттєво відрізняються від частин мови морфемною будовою, особливостями функціонування і внутрішніми виокремлювальними ознаками.

Застосування різнорідних критеріїв класифікації з усією очевидністю виявляє морфемний, а не частиномовний характер прийменників, сполучників, зв'язок і часток. Ці елементи мають суто синтаксичне призначення і тому виступають у синтаксичній структурі української мови аналітичними синтаксичними морфемами.

Однією з кардинальних проблем при розв'язанні статусу службових слів є проблема наявності чи відсутності в них лексичного значення. Потрібно зазначити, що з погляду лексичного значення прийменники, сполучники, зв'язки і частки не можна ставити на одну площину з так званими повнозначними словами.

Отже, прийменники, сполучники, зв'язки і частки, виражаючи семантику відношень, не виконуючи семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних функцій членів речення і виступаючи морфологічно не членованими граматичними одиницями, функціонують як аналітичні синтаксичні морфеми. Вони позбавлені у граматичній структурі української мови семантико-граматичних ознак слова, тобто не входять до системи частин мови як лексико-граматичних класів слів.

Великі труднощі викликає кваліфікація вигуків як специфічних мовних знаків. Вигуки не входять до класу ні слів, ні морфем. Щодо семантичних ознак, то вони не мають притаманного словам лексичного значення і притаманної морфемам семантики відношень. Складна природа вигуків породжує різні їхні кваліфікації. Здебільшого зараховують вигуки до морфологічних явищ і розглядають їх як слова в системі частин мови. На противагу цьому поширеному поглядові, окремі мовознавці зараховують вигуки до інших сфер мовної або мовленнєвої системи.

Отже, вигуки як реченнєві одиниці передають, хоча не конкретно, різноманітні почуття, такі, наприклад, як радощі, гнів, здивування, страх і под. Характер передаваних емоцій у типовому вияві не залежить від семантики самих вигуків, а виникає внаслідок дії контекстуального оточення й мовленнєвої ситуації. Вигуками є і складніші похідні одиниці на зразок ой лишенько!, о матінко!, які, подібно до первинних вигуків, набувають морфологічної нечленованості.

Вигуки, втрачаючи свою реченнєутворювальну спроможність і переходячи в частини мови, набувають відповідних ознак цих класів слів. Звичайно вони за цієї умови переходять в іменники й дієслова і перестають функціонувати як вигуки, пор.: Ох! і Я не люблю цього „ох"!, А хлопчик ох!

Як бачимо, на тлі семантичних, синтаксичних і морфологічних ознак слова в семантико-граматичній структурі сучасної української літературної мови і з урахуванням критеріїв розподілу слів за частинами мови вирізняються одиниці, позбавлені частиномовних рис. Вони утворюють дві групи: 1) прийменники, сполучники, частки і зв'язки, що -- у зв'язку з розвитком аналітизму у граматичній структурі української мови -- являють собою аналітичні синтаксичні морфеми, які в сукупності з синтетичними граматичними морфемами відбивають граматичний лад мови; 2) вигуки, які становлять периферію речення, характеризуючись морфологічною нечленованістю, емоційністю й інтонацією видільності, а також переважним спрямуванням у сферу мовлення.

Попри синтаксичну спеціалізацію прийменників, сполучників, часток і зв'язок як аналітичних синтаксичних морфем і вигуків як специфічних (нечленованих) реченнєвих утворень, вони (ці одиниці) мають стосунок і до морфології.

5. Взаємоперехід частин мови

Транспозиція однієї частини мови в іншу здійснюється під впливом функціональних потреб. Перехід частин мови буває повним і неповним. Перехід частин мови реалізується синтаксично, морфологічно і семантично [Вихованець 1988а: 20]. Це різні ступені переходу, початком якого слід вважати переміщення елемента в нетипову для нього синтаксичну позицію. Змінювана синтаксична позиція може набувати морфологічного закріплення (морфологічний ступінь переходу) або семантичного завершення (семантичний ступінь переходу).

Синтаксичний ступінь переходу частин мови характеризується великою позиційною рухливістю слів, що спричиняє їхнє семантико-синтаксичне варіювання. За переміщення частин мови з властивої їм синтаксичної позиції в синтаксичну позицію, властиву іншій частині мови, нерідко відбуваються зміни в морфологічному оформленні відповідної частини мови або синтаксично пов'язаного з нею компонента. Зміни, які за переходу відповідної частини мови в іншу морфологічно не відображаються, можна назвати неморфологізованими синтаксичними змінами. Зміни, що за переходу однієї частини мови в іншу морфологічно відображаються, відповідно назвемо морфологізованими синтаксичними змінами. У свою чергу морфологізовані зміни частин мови варто поділити на два різновиди: а) неповні морфологізовані зміни, які оформлені засобами тієї самої, тобто вихідної, частини мови, або морфологізовані в межах вихідної частини мови, зміни першого (початкового) порядку; б) повні морфологізовані зміни, оформлені засобами частини мови, в яку переходить відповідна частина мови, тобто морфологізовані зміни в межах іншої (невихідної) частини мови, зміни другого (завершального) порядку.

За неморфологізованого синтаксичного переходу частин мови морфологічна або іншого роду зміна (редукція компонента, переміщення тощо) поширюється на компонент речення, від якого залежить (або з яким пов'язана) певна синтаксично трансформована частина мови. Наприклад, компонент у властивій прислівникові детермінантній позиції, переміщуючись в атрибутивну (присубстантивну) позицію і залишаючись морфологічно тієї самої якості, звичайно зазнає синтаксичної ад'єктивації за перетворення дієслівного (присудкового) компонента вихідного речення на віддієслівний іменник речення-трансформа:

Хлопець приїхав восени (синтаксичний і морфологічний прислівник) --> Приїзд восени (синтаксичний, неморфологізований, морфологічно не оформлений прикметник) став для нього мрією.

Неповний (частковий) морфологізований синтаксичний перехід частин мови буває у випадках, коли компонент, який синтаксично переходить в іншу

частину мови, не може зберігати своєї попередньої морфологічної якості за залежності від певної частини мови і тому змінюється в інший, спорідненої морфологічної природи компонент, що не виступає морфологічним показником частиномовного переходу. Зокрема, в українській літературній мові іменник у формі називного чи знахідного відмінків не функціонує як залежний від іншого іменника компонент і трансформується у родовий відмінок як типову присубстантивну форму, що також, як і називний і знахідний відмінки, входить до морфологічної відмінкової системи іменника. Це типовий приклад неповного морфологізованого синтаксичного переходу іменника в синтаксичний прикметник, напр.: Дівчина співає --> спів дівчини; Письменник написав роман --> Роман написаний письменником --> написання роману письменником. За неповної морфологізованої синтаксичної ад'єктивації зберігаються морфологічні показники попередньої частини мови, у вказаному вище випадку самостійні (незалежні від опорного іменника) показники роду і числа. Ці трансформації в морфологічних межах вихідної частини мови можна вважати передступенем морфологічного ступеня переходу частин мови.

Лекція № 3. Іменник як частина мови. Семантико-граматичні ознаки його виділення, лексико-граматичні розряди та граматичні категорії іменника. Категорія роду іменника

1. Іменник як центральна частина мови

Частини мови за зовнішніми зв'язками становлять вищу щодо морфем семантико-граматичну одиницю (оскільки вони членуються на морфеми, тобто морфеми як нижчі одиниці входять до складу слова) і нижчу щодо речення семантико-граматичну одиницю (оскільки речення членується на слова, тобто слова як нижчі одиниці входять до складу речення). Впадає у вічі виразна відмежованість іменника і дієслова від прикметника, числівника і прислівника. Спочатку можна хоча б указати на групування прикметників і числівників навколо іменників, а прислівників -- навколо дієслів, що є одним із виявів центральності іменника і дієслова. Поділ на іменники й дієслова є найуніверсальнішим протиставленням у системі частин мови. Вважають, що нема надійного прикладу такої мови, де б протиставлення іменників і дієслів було не структурованим, на противагу, наприклад, прикметникам і прислівникам як досить часто вирізнюваним, але не універсальним [Плунгян 2000: 238]. Таке протиставлення реалізоване і в категорійних, і у грамемних виявах. Зокрема, грамеми категорій у мовах світу бувають переважно іменникові і переважно дієслівні (або "номінанти" і "вербанти" за термінологією Клода Ажеже).

Розглянемо детальніше семантичні, синтаксичні й морфологічні характеристики іменника і дієслова в зіставленні з характеристиками прикметника, числівника і прислівника й на цій основі зробимо узагальнення про характер центральності іменника й дієслова.

...