Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову

Правописною реформою 1933 року, здійсненою в атмосфері «боротьби з націоналізмом на мовному фронті» та розгортання репресій, двоїна поряд з літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови була заборонена. Андрій Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій: "За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати «дві книзі», «три вербі», «три квітці» і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати «дві слові», а будемо писати «два слова», не будемо писати й казати «дві відрі», а «два відра».

Згідно з заувагами, вміщеними у "Довіднику українских прізвищ" Юліана Редька[9], форма множини, що позначає назву роду, має наголос на останньому складі (на відміну від форми двоїни, що позначає декількох представників роду). Наприклад, Ґалаґаним (рід), Петро і Гнат Ґалаґамни (декілька людей).

Отже, Двоїна існувала ще за давньоруської доби. Жива вона у лужичан, у словенців. В інших слов'янських мовах двоїна майже зникла. Але в усіх слов'янських мовах парадигма числівника «два» зберегла характеристики двоїни.

2. Роль наголосу у вираженні категорії числа іменників

У множинних формах показником числа часто виступає перенесення наголосу: глибинА - глибИни, пісОк - піскИ, мАсло - маслА.

Переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки?, сторінки? тощо)

Неправильний наголос іменників жіночого роду з суфіксом -к(а) у формах множини: го?лки, ка?чки, ло?жки, ми?ски, ла?стівки, учи?тельки, копі?йки. Треба: голки?, качки?, ложки?, миски?, ластівки?, учительки?, копійки.

Іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: озеро -- озера, але два (три, чотири) озера; дерево -- дерева, але два (три, чотири) дерева; жінка -- жінки, але дві (три, чотири) жінки; острів -- острови, але два (три, чотири) острови.

3. Категорія відмінка. Відмінкова система сучасної української літературної мови. Основні значення відмінків

За Безпояско, Городенською: Центральними відмінками є називний і знахідний (Згідно з концепцією відомого польського вченого Є. Куриловича центр Відмінкової системи індоєвропейських мов становлять називний, знахідний і родовий відмінки (Курилоеич Е. Очерки по лингвистике. М., 1962. С 194--196).), оскільки з ними найбільше пов'язані семантико-синтаксичні функції суб'єкта та об'єкта, які співвідносяться у структурі речення з функціями підмета та сильнокерованого придієслівного другорядного члена. Давальний відмінок є напівпериферійним, його семантико-синтаксична функція адресата дії корелює з функцією напівсильнокерованс^го придієслівного другорядного члена речення. На периферії відмінкової системи перебуває орудний. Він у функції інструменталя займає периферійне щодо опорного дієслівного предиката місце і виконує роль придієслівного слабкокерованого другорядного члена речення. Місцевий відмінок найчастіше вживаний у реченні як детермінантна обставина, а родовий відмінок має похідний характер і виступає засобом конденсації висловлювання, супроводжуючи трансформацію речення у словосполучення. Периферійному кличному відмінкові властивий синкретизм первинних функцій.

Називний відмінок

Серед семи відмінків української мови центральним є називний, з яким пов'язана номінація будь-якого об'єкта навколишньої дійсності. Особливе місце називного з-поміж інших відмінків зумовлене тим, що в системі виражальних засобів предмета повідомлення останній позначає суб'єкт думки, тобто вказує на безпосереднього виконавця дії -- особу або предмет, від яких виходить дія, напр.ї «А понад берегом походжає старий Половець... виглядає вітру чи хвилі» (Ю. Яновський); «Зачувши людину» дятел перестав стукати* (Гр. Тютюнник); «Німі дерева тихо, урочисто брунькували» (О. Гончар); «Веселе сонечко ховалось В веселик хмарах весняних» (Т. Шевченко).

Провідною семантико-синтаксичною ознакою називного відмінка є функція суб'єкта, на рівні формально-граматичної структури такою ознакою є роль головного члена речення -- підмета. Називний суб'єкта -- необхідний складовий компонент простих двоскладних речень. Називний у ролі підмета формує разом з присудком предикативний мінімум речення,- напр.: «Я вранці голос горлиці люблю* (Л. Костенко); «Співали птиці в шибку із куща» (Л. Костенко).

Крім функції підмета називний відмінок виконує роль гол(>вного члена односкладних номінативних речень, конденсуючи в собі усю ' суб'ектно-предикатну структуру, напр.: «Високі скирти. Серпень. Спека. Усе так звично» (Л. Первомайський); «Колодязь, тин і два вікна сумні» (В. Стус).

Називний відмінок є центральним і тоді, коли виступає у позиції присудка в складі предикативної форми, у даному випадку іменного складеного присудка, напр.: «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина» (Л. Костенко). Лексична наповненість називного відмінка не має обмежень. Практично кожне слово може функціонувати у формі називного з відповідним контекстом. У функції навивного як суб'єкта дії наповненість поширюється лише на клас істот і метафоризованих понять. Іменники -- назви неістот -- у цій позиції формують додаткові семантичні нашарування основної змістової структури речення, пор.: «Дорога круто піднімалася вгору» (І. Нечуй-Левицький). Іменник на позначення просторового поняття (дорога) вживаний у ролі чинника дії, тобто тут поєдналися сема суб'ектності і сема локатива.

На рівні предикатів-присудків відбувається розрізнення семантеми суб'єкта дії і семантеми суб'єкта стану.

Формально-синтаксична позиція називного суб'єкта стану визначена граматичним підметом, який взаємокоординує з присудком-предикатом; стан як процесуальну ознаку передають дієслова, для яких характерна морфологічна ознака неперехідності, напр.: «Так літував Іван у полониніі аж поки вона не спустіла» (М.Коцюбинський); «Прокіп хазяйнував на панськім полі»г(М. Коцюбинський)

Стан носія називний відмінок передає у поєднанні з дієсловами на позначення відповідного фізичного, фізІологічного, психічного стану, напр.: «Пишається калинонька^ явір молодіє» (Т. Шевченко).; «Радіє вітер в буйнім вирі, радіє все, що на землі» (Г. Черінь). Значення носія якісної ознаки відтворюється у контексті з присудками-атрибутами, напр.і «І дівчина біля криниці Співає, радісна така ж» (Г.Черінь).

4. Родовий відмінок

У реченні родовий відмінок простежується у складі субстантивних словосполучень, які утворилися при конденсації висловлювання. Як залежний член віддієслівних або відприкметникових іменників він у цій ситуації дублює семантичну функцію називного відмінка, напр.: «Густий вапах пізніх гречок... повівав з поля» (М. Коцюбинський) < Пізні гречки густо пахли+Запах повівав з поля. Вихідною структурою віддієслівного словосполучення запах гречдп, де залежний іменник у формі родового відмінка позначав логічний суб'єкт, є елементарне речення (Гречки пахнуть), яке семантично співвідноситься з називним відмінком іменника у позиції граматичного підмета і взаємокоординуючим присудком. Семантично родовий відмінок, подібно до називного, на рівні формальних одиниць виражає значення суб'єкта дії, стану або якісної ознаки, напр.: «Його виходу ніхто не помітив» (Ю. Смолич); «Тупіт коня. Вершник сунув прямо на Івана» (Г. Колісник).

Похідний характер родового відмінка ! зумовлений актуальним членуванням, поділом на тему і рему і є наслідком функціональної транспозиції, закріпленої морфологічними формами. Перехід предикативного центра речення у позицію теми трансформує дієслово в граматичний іменник з тотожним значенням, але іншою синтаксичною роллю. Поява у віддієслівного деривата категоріальних ознак іменника, виражених засобами словотвору, а головне -- його підметова позиція акцентують зовнішні прояви перенесення функції і, до певної міри, нівелюють при цьому акценти на семантемі суб'єкта родового транспозиційного, надаючи йому під впливом морфологічної структури речення відтінку об'єкта.

Родовий відмінок може дублювати функцію знахідного відмінка, напр.: читання книги -- читати книгу, аналогічно перевезення вантажів, проведення референдуму, проведення виборів, розподіл землі, прибирання приміщення тощо.

Родовий відмінок уживається для вираження семи об'єкта, який охоплений дією не повністю, а частково. Названий у цій функції родовим партитивним цей відмінок може позначати речовину--предмет, який при поділі на частини не втрачає своїх понятійних ознак, напр.: «І рибалка випливає, Несе на сорочку баговиння зеленого» (Т. Шевченко); «Я вам завтра сушеної суниці і липового цвіту принесу» (М. Стельмах). У цій ситуації дієслово-предикат називає конкретну дію, яка, переходячи на об'єкт, охоплює його неозначену частину.

Іноді сема партитивності поєднується із семою квантитативності (кількісності). Це буває тоді, коли іменник у формі родового називає предмети, які можуть служити одиницями виміру частини якогось іншого предмета, напр.: «Восени ложка води, а цебер грязі» (прислів'я); «Вона тримала в руках пучок материнки» (В. Земляк). Словосполучення з квантитативно-партитивним родовим відмінком складаються з іменника на позначення кількості, міри, залежного від нього іменника-партитива, які одночасно перебувають у залежності від дієслова-присудка, формуючи сему частини означеного об'єкта, охопленого ^іею.

Зрідка форми родового передають не значення частковості предмета, а лише його відтінок, напр.: «Викресали чумаки вогню і підпалили з берега комиш» (М.Коцюбинський); «Я стану терном при сухій дорозі, Щоб людям дати світла і снаги» (А. Малишко).

Функцію родового партитивного можуть виконувати іменники, які називають множинні речовинні об'єкти, що позначають ціле, яке варіюється в частковому* або ціле, але окреме, що входить у групу назв множини, пор.: картопля, цибуля, морква і гриби, горіхи, сірники, напр.: Привезли на базу картоплі; «Упоравшись, Харитя... поклала в торбинку хліба та цибулЬ (М. Коцюбинський). З родовим відмінком такі іменники формують значення об'єкта, частково охопленого дією, повне охоплення дією предмета передбачає використання форм знахідного, напр.: Привезли на базу картоплю.

В іменниках чоловічого роду в назвах неістот, зокрема конкретних предметів, трапляються омонімія форм родового і знахідного відмінків *, спричинена появою в знахідному відмінкові флексії родового, при цьому виникає паралелізм форм знахідного, пор.: «Назад човна погнав один з мадярів» (О. Гончар) і «Назад човен погнав один з мадярів», аналогічно: «Яшко обернувся розчарований...-- Насоса ... забув» (О. Гончар); «Селянин розгублено підвівся, узяв кошика і, заточуючись, пішов своєю дорогою» (М. Стельмах); «Легенько повернув бінокля праворуч» (Ю.Яновський). Обидві відмінкові форми знахідного виражають значення об'єкта і в плані змісту є еквівалентними. Морфологічні ознаки дієслова: перехідність, вид -- смислорозрізнювального впливу не мають; самі дієслова називають безпосередню конкретну дію, яка стосується всього об'єму чи обширу предмета. Розрізнення існує у сферах застосування паралельних відмінкових форм, які для іменників на -а обмежені розмовно-побутовим стилем і художньою літературою.

Форму знахідного відмінка із закінченням -а в іменниках чоловічого роду називають другим знахідним. Для встановлення значення відмінка використовують іменники жіночого роду, які в знахідному мають закінчення -у (-ю) , напр.: узяв ніж (ножа) і взяв книгу; читаю лист (листа) і читаю статтю. Наявність двох форм знахідного відмінка становить специфічну рису синтаксису української мови. Поява цієї риси пояснюється впливом іменників, що позначають назви істот

Дієслова хотіти, бажати, воліти, жадати, боятися, страхатися, прагнути, домагатися, сторонитися, дочекатися, дотримуватися, торкатися, досягати, потребувати, позбавляти тощо в поєднанні з формами родового відмінка формують в останнього функцію об'єкта стану, тому спеціалізація родового зумовлена лексико-семантичним змістом дієслова, напр.: «Може, хто курятини бажає, то й таке у нас є» (Г. Тютюнник); «Просо вітру не боїться, а дощеві кланяється» (прислів'я); «Максим ... наказав козакам за; гону дотримувати цілковитої тиші» (І. Ле). Зрідка відмінкова форма родового виконує функції^ локатива, зокрема вказує на обмежений простір, частково зайнятий місцем дії, напр.: «Альпіністам не вдалося досягти вершини, сходячи на Джомолунгму» (журн.).

5. Давальний відмінок

У мові з давальним відмінком пов'язане вираження функції адресата. Це значення формується іменником -- другорядним членом, який перебуває у постпозиції, рідше препозиції, щодо дієслова-присудка *. Лексичне наповнення відмінкових форм передбачає робов'язкову номінацію осіб, в інтересах яких відбувається дія. Відхід від номінації осіб можливий лише за умови метафоризації, персоніфікації понять.

Давальний відмінок відтворює функцію адресата у так званих семантичних комплексах, де навколо дієслова-предиката згруповані суб'єкт, який через об'єкт діє на особу-адресата, напр.: «Вони [козаки] продавали базарникам оксамитові шуби або срібні кубки..,» (І. Нечуй-Левицький); «Максим подарував Чіпці троян добрих коней» (Панас Мирний.

Дієслова, які беруть участь у вираженні адресата, об'єднуються в окрему групу на підставі спільної інваріантної семи давання, напр.: давати, передавати, дарувати, платити, продавати, позичати, вручати, пропонувати, надсилати, відносити, купувати тощо. Чіткого розрізнення лексичного потенціалу дієслів не існує, однак обов'язковим є сема односпрямованої безпосередньої конкретної дії перехідного дієслова, при якому необхідний іменник у формі знахідного прямого об'єкта, крім давального адресата, отже, дієслово повинно бути носієм двооб'єктної валентності, напр.: «...мати все ще надсилала йому до Москви грошів (Б. Антоненко-Давидович); «...і синові за три копи жупанок купила» (Т. Шевченко); «Гетьман урочисто.., вручив Богуну полковницький пірнач» (Я. Качура).

Іноді сема адресатності може формуватися залежно від контексту. Дієслова нести, читати, писати, жати, везти, тиснути, одробляти, накладати, залишати тощо не характерйзуються «давальною спрямованістю», однак повністю заперечити її відсутність не можна, бо «кожну дію чи стан, оскільки вони регулюються свідомістю, можна адресувати комусь» 1, напр.: «Весна для всіх настала, Дарунки всім несе вона» (Леся Українка); «Шкода, що я десятого повинний їхати^--везти свій крам показувати своїй неньці» (Панас Мирний); «Мені почулося, неначе край прибою Поему моря юнакам чита... [Довженко]» (М. Нагнибіда). Контекстне розширення кола дієслів «давальної семантики» спричиняє в останніх поступову втрату, «розмивання» семи конкретної безпосередньої дії, що є необхідною умовою значення адресатності. Тому сполучуваність відмінкової форми з опорним дієсловом такого типу має наслідком формування узагальненого значення адресатності, яке нівелюється під впливом об'єктного значення. Таким чином формуються адресатно-об'єктні відношення, при яких функцією об'єкта іменник у формі давального відходить $ безпосередньої постпозиції щодо дієслова далі, на периферію речення, напр.: «Директор Сидить окремо... Я йому голосно читаю» (Ю. Яновський).

Поглиблення опозиційних відтінків і ф9рмування об'єктно-адресатних відношень відбувається тоді, коли давальний, номінуючи істоти або персоніфіковані поняття, залежить від дієслова з домінуючою семою волевиявлення, сприяння, напр.: шкодити, вірити, бажати, заздрити, мститися, загрожувати тощо. Дієслова об'єднуються в ряд на підставі семаитико-синтаксичної ознаки фінальної спрямованості, яка має більш нівельований характер, ніж у ряду дієслів із семою давання, що формує значення адресата. Відтінок об'єктного значення виникає, коли іменник-адресат потрапляє в позицію другорядного члена, який-називає об'єкт сильнокерованої дії. Невідповідність граматичної семантики дієслова-присудка синтаксичній позиції керованого ним іменника викликає не об'єктні, а об'єктно-адресатні відношення, напр.: «Понад двадцять років мстив панам Кармалюк» (журн.).; «Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною» C* Тулуб); «Не вір нікому, не буде жалю» (Марко Вовчок).

В односкладних реченнях, які відтворюють внутрішній фізіологічний або психічний стан особи, що існує незалежно від її волі, давальний відмінок у ролі придієслівного члена виконує функцію суб'єкта семантико-синтаксичнбГ структури речення, напр.: «Миколі не працювалося... Поглядав раз по разу до хати» (І.Чендей); «Добре тому, хто в дорозі,-- лежить собі на возі» (прислів'я).

Носій стану, виражений давальним,-- особа пасивна, дієслівна ознака, що спрямовується до неї, не досягає її.

В умовах реального відтворення плану змісту іменник -- носій стану, перебуваючи у валентному зв'язку з присудком-предикатом; набував додаткового значеннєвого відтінку об'єкта, зумовленого структурною організацією речення. З одного боку, функція суб'єкта закріплюється підметовою позицією залежного від присудка іменника, що номінує особу-суб'єкт і вжитий у формі давального, напр.: «Багатому та чубатому скрізь весело* (прислів'я); «І кожному було шкода своєї широкої садиби» (В. Терен).

З другого боку, давальний, номінуючи суб'єкт, може зайняти постпозитивну щодо присудка позицію. У таких випадках відтінок об'єктності посилюється, бо спроектований як валентністю присудка, так і об'єктною позицією залежного іменника, напр.: «Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами» (Т. Шевченко)? «Надумавсь Вовк, що жить йому погано* (Л. Глібов), «Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує» (прислів'я); «І добре Хариті на ниві і лячно» (М. Коцюбинський).

У внутрішньосинтаксичній структурі односкладного речення відмінкова форма давального у функції пасивного суб'єкта є другорядним членом, підпорядкованим головному, роль якого виконує присудок-предикат. Останній може бути виражений широким колом морфологічних одиниць. Так, синтаксична функція присудка може здійснюватися безособовими дієсловами, напр.:^<Мирославі ще якось щастило* (А. Головко); «Мені здається, що се я, що се ж та молодість моя» (Т. Шевченко); «А Степану мріялось, снувалось у думках» (В. Вільний).

Часто вираження суб'єктно-об'єктних відношень відбувається при присудках-предикатях, виражених прислівниками весело, радісно, тепло, холодно, досадно, сумно, жаль, однаково тощо, напр.: «Гніздам порожньо на вітах, Колисаються намарне» (В. Терен); «...сумно було їй [матері] дивитися на цей присмерк» (ЛІ Хвильовий).

Ускладнене значення субъекта стану--потенційної дії передає давальний відмінок, підпорядкований модальним допоміжним словам треба, слід, варто, потрібно, бажано, необхідно, можна, доводиться, хочеться та інфінітивному предикатові дії, напр.: «їй хотілося подивитись на його обличчя, прочитати там нове» (М. Коцюбинський); «Хотілося мені вас [Галю] побачити* (Є. Плужник); «Його [інженера] праця може бути інтересною, і йому варто допомогти» (М. Коцюбинський); «Не можна Мотрі нікуди очей показати* (Панас Мирний); «Вона [Маланка] вже знала, яка доля чекала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку» (М. Коцюбинський),

Подвійні відношення формуються, коли присудок виражений автономно-допоміжними дієсловами таланити, фортунити, подобатися, щастити, належати тощо з інфінітивами або без них, напр.: «Хай їм щастить наловити риби» (М. Рильський); «Не можна сказати, щоб так уже зі подобалося Ліні тут цілоденно ковтати підняту бульдозерами куряву» (О.' Гончар); «Був [Довбуш] дуже веселий, бо таланило йому дивовижно» .(В. Гжицький); «Як належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і неквапливо відповідав на запитання гостя» C. Тулуб).

Зрідка в ролі опорного члена синтаксичної конструкції, що відтворює значення пасивного суб'єкта,, вживаються слова властивий, притаманний, ненависний, У цій ситуації для змістової завершеності присудок* може мати додатковий -залежний іменник на позначення'* особи або предмета, напр.: «О, Гончару притаманний особливий, неповторний стиль...» (з газ.); «...чуття та свідомість землі не властиві одвіку, А як багато речей розмаїтих вона породила» (М. Зеров).

6. Знахідний відмінок

Знахідному відмінкові Залежить провідна роль у вираженні функції об'єкта, охопленого дією, або об'єкта прямої дії. За семантичними зв'язками і можливостями в цьому значенні він становить узагальнюючу ланку в системі відмінків слов'янських мов !. У структурі вислову об'єктна функція знахідного передається відмінковою формою іменника, який позначає конкретні, не існуючі поза людською діяльністю об'єкти і понятійні ситуації реального світу.

Набір змістових ознак іменника відповідно спроектований семантичною сполучуваністю з . дієсловом-предикатом, який позначає активну, динамічну, цілеспрямовану дію, що виконується особою-суб'єктом і розвивається зовні, тобто сема об'єкта проектується валентним зв'язком з предикатом, напр.: «І вітер листя розгортає, бо хоче сонце з вільх зірвати» (Б.-І. Антонич); «Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий» (М. Рильський); «Хтось варить юшку, дим і дим» (Л. Костенко).

Іменник виконує роль придієслівного члена, якому відведена вторинна за значимістю після суб'єкта-підмета позиція залежного граматичного члена. Тому присутність знахідного у внутрішньосинтаксичній структурі речення програмується семою перехідної результатирної дії, оскількц дистрибутивною морфологічною ознакою дієслова є перехідність. Залежно від ситуації, що відбиває те чи інше поняття, дієслова номіиують фізичну, фізіологічну, емоційну, інтелектуальну дію тощо. Відповідний ступінь деталізації опису змісту визначає об'єктну перспективу його учасників (створення, зміна, переміщення об'єкта, співвідношення з ним, участь у його становленні), напр.: «Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі» (Л. Костенко); «Вже одспівали по дорогах гарби Швидким жнивам мелодії свої» (Є. Плужник).

У формально-граматичному відтворенні об'єкта функція знахідного відмінка не характеризується однаковим семним наповненням, наявність відтінків її викликана різним, нёоднотипним лексико-семантичним потенціалом керуючого дієслова, де міститься вказівка на різновид об'єкта: об'єкт дії, об'єкт досягнення, 'сприйняття, мовлення тощо. Лексико-семантичні варіанти словосполучень із знахідним охоплення предмета дією мають функціонально-синтаксичну спрямованість, тому функція об'єкта не вміщає парадигми опозиційних значень. У дослідженнях з цього питання помітний індивідуальний науковий підхід: знахідний об'єктний кваліфікується як знахідний реального об'єкта і знахідний ідеального об'єкта (результативний об'єкт і внутрішній об'єкт, знахідний внутрішнього і зовнішнього об'єкта) аналіз шляхом виділення семантичних груп перехідних дієслів, які керують знахідним об'єктним, заперечення доцільності визначення відтінків об'єктного значення без реальної опори на систему мови.

У тавтологічних словосполученнях функцію об'єкта виражають тільки форми знахідного, які називають результати конкретної дії, позначеної дієсловом-предикатомг напр.: «На порозі гість веселий -- День блакитний, весняний... Хто постелю нам постеле у світлиці запашній» (М. Рильський).

В односкладних безособових реченнях, що відтворюють мовними засобами фізичний стак особи, знахідний відмінок виконує функцію суб'єкта, або носія стану, який нейтральний щодо ситуації, у якій він перебуває, остання не залежить від його волі. Форма знахідного в значенні суб'єкта подібно до називного аналогічної семантики у внутрішньосинтаксичній структурі речення перебуває в позиції граматичного підмета, але на відміну від називного не виконує його ролі. Ядерному центру семантичного рівня в реальному реченні відповідає словосполучення, що складається з дієслова-присудка і підпорядкованого іменника на позначення істот, напр.; «Йому [Аркадію Петровичу} хотілося їсти... і се його радісно хвилювало* (М. Коцюбинський); «Мене морозило, боліла голова» (В. Гжицький).

Семантично дієслова-предикати є свого роду сигніфікаторами поведінки суб'єкта, бо формують особливу групу номінацій внутрішнього стану особи, напр.: лихоманити, нудити, непокоїти, морозити, цікавити, хвилювати, радувати, мучити, засмутити, тривожити, турбувати, веселити, принижувати, підносити, відволікати. Структура змісту цих особових і безособових дієслів передбачає наявність при них обов'язкового залежного члена, який перебуває у сфері активного впливу їх дії; дистрибутивна морфологічна ознака цих дієслів -- перехідність.

Знахідний відмінок щодо дієслова-присудка може перебувати не тільки в препозиції, але і в постпозиції, що є характерним для прямого об'єкта. В обох структурно-синтаксичнйх варіантах речення наявні суб'єктно-об'єктні відношення, властиві планові змісту безособових речень, напр.: «Повернення Мірошниченка радувало все з'єднання» (Н. Рибак); «Друге, що лякало його {Уласа] і непокоїло,-- це вступні екзамени» (Г. Тютюнник). У безособових реченнях сема суб'єкта нейтралізується, крім об'єктної позиції, структурно-морфологічними ознаками дієслів, які виконують синтаксичну функцію головного члена. Так, дієслово в третій особі однини теперішнього часу або формі середнього роду минулого часу нівелює певною мірою вказівку на особу К Інфінітив у ролі головного члена речення теж не подає зовнішніх морфологічних особових ознак, напр.: «Від плову Лавріна Капусту нудить. Ще більше нудить від брудних пальців хана» (Н. Рибак); «Галку почало лихоманити» (Ю. Мушкетик).

Відмінкова форма знахідного може виражати об'єктно-локативну функцію, якщо вона позначає просторові поняття; дорога, двір, город, поле, ліс, гай, долина, яр, просіка тощо.

7. Орудний відмінок

Орудний відмінок спеціалізується на вираженні функції інструменталя, іншим відмінкам ця семантична ознака не властива* Формування вказаного значення відбувається при дієсловах-присудках із семою активної конкретної фізичної дії, яка виконана над конкретним реальним об'єктом інструментом, названим іменником з предметним значенням, напр.: «Сказав, як цвяхом прибив» (прислів'я); «Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін» (М. Коцюбинський).

Залежно від змісту форми орудного відмінка інструментальна функція поділяється на варіанти: функція знаряддя дії, функція засобу дії, функція допоміжного матеріалу. Поділ зумовлений семантикою дієслова-присудка і лексичним набором відмінкової форми. За обсягом лексичних значень найчисленнішою є варіантна функція знаряддя дії. Центр її складають іменники, що називають предмети, призначені для виконання фізичної дії, напр.: ніж, молоток, різець, лопата, фуганок, долото, ручка, свердло, терпуг тощо. Валентністю дієслова передбачено таку структуру майбутнього реального речення,-де є «місця» для іменників у ролі інструменталя, суб'єкта та об'єкта дії. Характерною ознакою дієслів фізичної дії є перехідність, напр.: різати хліб ножем, копати лопатою картоплю, малювати пензлем картину, чистити наждаком метал, білити щіткою хату, забивати молотком цвяхи, полоти сапою город, писати ручкою лист, різьбити ножем наличники, гострити ніж терпугом; «На ділянках без пнів грунт розрізається пасивним ножем» (журн.); «Коло хати поралася Федора, копаючи заступом грядку» (І. Цюпа).

У мові, крім власне інструментального значення, можливі додаткові нашарування основного змісту, які викликані різними причинами. Так, заміна перехідного дієолова неперехідним створює умови для формування об'єктно-інструментальних відношень, напр.: «Тріщав чобітьми по зелених крижаних шпичаках» (О. Гончар); «Раїса дзвонила склянками...» (М. Коцюбинський); «...Гафійка гриміла ложками...» (М. Коцюбинський).

У сферу сполучуваності присудка активної фізичної дії можуть потрапляти іменники -- назви частин тіла, органів чуття, за допомогою яких відбувається дія, напр.: рука, ногЬ, плече, коліно, язик, вухо, очі, хвіст. З групою назв знарядь дії їх об'єдцує спільна мета, хоча синонімічних відношень не існує, оскільки іменники із семою знаряддя дії належать до класу інструментів, а назви частин тіла, органів чуття функціонують у ролі інструментів. Поява при дієслові інструментальної семантики залежного іменника, який називає не інструмент, а реальний об'єкт, зумовлює функцію об'єктного інструменталя, напр.: «Стара лисиця писком риє, а хвостом слід замітає» (прислів'я); «Приходить весна... і б'є об землю крилом, наче великий кажан» (М. Коцюбинський); «Денис торкнув ліктем Романа» (І. Нечуй-Левицький); «Вони... обминали вузькі і чорні провалля, черкаючись плечем об гострий бік скелі» (М. Коцюбинський).

Наступний відтінок функції знаряддя дії виражають іменники, що називають не весь предмет-знаряддя, яким виконується дія, а тільки його частину, напр.: «Орел... ледве ворушачи кінчиками крил, виглядає здобич» (Ю. Яновський); «Тітка Устина».. втерлась кінчиком хустки... і рушила до воза» (А. Шиян)

У цій ситуації функція партитивного (часткового) інструменталя набуває відтінку об'єктного значення. ' Іноді, розширюючи лексичний набір назв конкретної предметності, орудний відмінок позначає поняття, ситуації, які в ролі знаряддя сприяють виконанню дії, лапрл «Бджола жалить жалом, а чоловік словом» (прислів-'я); «Черниш обшукує поглядом той прямокутник...» (О. Гончар) ; аналогічно малювати уявою, зупинити поглядом, запитувати очима, вбити словом, де сема способу дії поєднується із семою інструменталя.

Порівняно з функцією знаряддя дії функція засобу дії характеризується іншими семантичними особливостями: тут інструменталь не впливає на спосіб дії предиката, і валентність дієслова передбачає в структурі майбутнього реального речення тільки «місце» для іменника в ролі засобу дії. Лексичне наповнення відмінкової форми, крМ назв конкретних предметів, охоплює найменування істот, напр.: «Переправляють по троє маленьким човником» (О. Гончар); «Балабуху повезли самого на задніх саночках одним коником», (І. Нечуй-Левицький).

Серед назв засобів дії виділяється група іменників із семою «засобів пересування і переміщення», до яких належать велосипед, мотоцикл, автомобіль, віз, поїзд, пароплав, літак тощо. Дієслова-предикати позначають рухому дію, яка не переходить на об'єкт, напр,: «А шлях не спить? то той стрінеться, то інший, то возом їде, то йде» (Марко Вовчок); «Віталій приїхав, примчав мотоциклом уже надвечір» (О. Гончар); «До театру під'їжджали автомобілем» (І. Вільде). Паралельно з формою орудного відмінка існув прийменниково-відмінкова форма, напр.: приїхав на велосипеді, прилетів на літаку.

Наступну групу назд засобу дії утворюють іменники із спільною семою «засоби передачі і зв'язку», напр.: телеграма, телефон, селектор, телебачення, радіо, „телетайп тощо «Він [Петро] викликав батьків блискавкою-телеграмою» (О. Гончар); «Про приїзд туристи завчасно сповістили телетайпом» (з газ.); «І спішить зраділий Славик телефоном передать» (Н. Забіла).

Функція допоміжного матеріалу відтворюється іменниками у формі орудного відмінка, що називають конкретні предмети, речовини, рідини. Такий набір імен проектується валентністю дієслова-присудка, напр.: зв'язувати (чим?), аналогічно засаджувати, засипати, замотувати, завішувати, накривати, лікувати, поливати, підперізувати тощо; «...За сонячний усміх квітками дорогу* встилав» (О. Олесь). У конструкціях з орудним допоміжного матеріалу наявні об'єктно-інструментальні відношення!, оскільки тут відчутна інструментальна дія суб'єкта для перетворення об'єкта, що властиве функції об'єкта. Конструкції типу убито струмом, задавило поїздом тощо є способом вираження інструментальних відношень у безособових реченнях та пасивних зворотах.

У конструкціях з дієсловами пасивного стану з постфіксом -ся та пасивними дієприкметниками відмінкова форма орудного відтворює функцію суб'єкта. У семантичному аспекті це значення повністю не збігається із суб'єктом дії називного відмінка, напр.: «Бойові порядки військ... зараз сприймалися Хомою як одне нерозривне ціле» (О. Гончар); «Його стурбували нові ідеї, привезені сином, його збентежила палка синова розмова» (І. Нечуй-Левицький).

Встановленню абсолютної тотожності обох-функцій перешкоджають морфологічні засоби вираження семи суб'єкта в пасивних конструкціях, зокрема дієслова, від якого залежить орудний відмінок. Дієслова з постфіксом -ся вказують на динамічність, активність суб'єкта, напр.: сприйматися (ким?), підтверджуватися тощо^Зворотно-результативна дія дієслів проектує відповідного рушія, яким за змістом може бути особа або знаряддя. Ця особливість ще виразніша в пасивних дієприкметниках, напр.: віднесений (ким?); аналогічно подарований, кинутий, битий, керований, сповнений і т. д. Тут наявність орудного відмінка семантично вмотивована.

За ієрархічною шкалою семантичних компонентів (агенс-суб'єкт, об'єкт, адресат і т. д.) позиція орудного ідентична позиції інструменталя. Іменник у функції суб'єкта, потрапляючи в інструментальну позицію, зазнає додаткового нашарування змісту, зумовленого поєднанням значення суб'єкта і значення інструменталя. Відтінки сем суб'єкта орудного і називного зумовлені позиційною закріпленістю в структурі речення. Називний суб'єкта, перебуваючи здебільшого в препозиції, потрапляє зразу в «предмет повідомлення». Орудний інструментального суб'єкта знаходиться на периферії речення, в акті повідомлення на перший план виходить інформація про його дію (див.: «Категорія стану»).

Орудний інструментальний набуває відтінку об'єктного значення, коли його форма виражена найменуваннями істот, назвами конкретних предметів, частин тіла, абстрактних понять» При цьому іменники, виражені орудним, перебувають не в звичній для інструменталя кінцевій, периферійній частині речення, а розміщені безпосередньо за діесловом-присудком у позиції сильнокерованого члена, тобто об'єкта. У дієсловах не простежується чітко сема активної динамічної дії, тут є позначення моторної дії, керівництва, володіння, відношення до об'єкта та ін. Дія фінально спрямована на об'єкт. При поєднанні дієслів з іменниками в орудному відмінкові формується значення інструментального об'єкта, напр.: «Він [хлопчик]... вже наперед тішиться дерев'яним коником» (Н. Кобринська); «Тракторист безпосередньо управляє навісними машинами» (журн.); «На Великдень, на соломі Проти сонця, діти грались собі крашанками» (Т. Шевченко).

Орудний відмінок бере участь у вираженні значення простору, або функції локатива, називаючи місце дії, напр.: вулиця, дорога, міжряддя, просіка, долина, двір, город, околиця, поле, гай, ліс, луг, яр. Визначальними Ъзнаками функції локатива є постійна супроводжуваність предиката, оскільки сема відмінка виконує роль коикретизатора локалізованої (обмеженої) дії, указуючи на перебування, розміщення у просторі або на вихідний чи кінцевий пункти руху. Кожне з варіантних значень відтворюється в мові окремим рядом відмінкових форм, які перебувають в обов'язковій, залежній придієслівній позиції.

Функцію непересіченого простору в контексті дієслів виражають відмінкові форми орудного, які називають конкретні просторові об'єкти, всередині яких або на поверхні відбувається дія, напр.: «Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками» (Т. Шевченко).

Об'єкт, що рухається у просторі, може охоплювати частину місця дії, названого відмінковою формою; місце дії може мати лінійну протяжність; простір може ототожнюватися з місцем дії, що відбувається всередині його або виходити за його межі, напр.: «їхав, їхав козак містом, під копитом камінь тріснув» (укр. нар. пісня); «А попід горою яром, долиною козаки йдуть» (укр. нар. пісня); «Літа орел, літа сизий попід небесами, Ґуля Максим, гуля батько степами, ярами» (Т. Шевченко). Характерною особливістю дієслів є відтінок тривалого незавершеного односпрямованого руху, що не виходить за межі просторових об'єктів, а зосереджується всередині їх або на поверхні,-- іти, їхати, бігти, повзти, рухатися, спускатися, текти, котитися, брести, насуватися, пересуватися, напр.: «Мандрували гайдамаки Лісами, ярами» (Т. Шевченко); «Пішов степом сіромаха, Сльози утирає» (Т. Шевченко).

Функція пересіченого простору формується орудним відмінком іменників, які називають не просторову протяжність типу просіка, стежка, шлях, а об'ємні просторові величини! ліс, долина, гай тощо. Значення пересіченого простору передається в контексті відмінкової форми з префіксальними дієслбвами завершеної динамічної дії, напр.: вийти, прийти, проїхати, пробитися, переправитися, перейти, перебігти та ін. («Перейду лісом завидна,-- сказала Василина» (І. Нечуй-Левицький); «Перебігли полем і зупинилися у невеликому чагарнику» (М.Стельмах).

8. Місцевий відмінок

Місцевий відмінок уживається тільки з прийменниками, І це є його невід'ємною синтаксичною ознакою. Він поєднується з п'ятьма прийменниками: в(у), на, при, по, о(об), не розширюючи кола прийменникових сполучень. Ця стабільна кількість становить ще одну специфіку місцевого відмінка. У структурі речення місцевий виконує роль детермінанта і залежить не від окремого слова, а від предикативного центру в цілому. Семантика форм місцевого не однотипна. Найбільшою мірою останній спеціалізується на вираженні просторрвих відношень, при цьому відмінкова форма іменника, з конкретним значенням поєднуються з прийменниками в(уK на, при, по. Прийменниково-відмінкова форма перебуває у слабкому зв'язку з дієсловами бути, опинятися, перебувати, міститися, розташовуватисягсемантяка яких спрямована у сферу локатива, напр.: «Раз в кінці літа Єремія й Гризельда, перебуваючи в Лохвиці, поїхали в Сенчу...» (І. Нечуй-Левицький)_; «Лабораторії містилися в двох не дуже великих кімнатах на дальньому кінці першого корпусу» (Ю. Шовкопляс) ; «?лька опинилася в парку» (О. Гончар); «На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роти» (О. Гончар).

Ряд дієслів може поповнюватися словами стояти, лежати, сидіти, які крім локативного значення виражають позицію предмета. Прийменник в(у) з формою місцевого відмінка вказує на місце всередині предмета, напр.: «Тимко Вихор, Марко Дудочка... перебували у Святогорську» (Г. Тютюнник); «У зерні пшениці... білка містилося більше, ціж у посіяній раніше або пізніше» (журн.); «А втім, це ж не значить, що полум'я справді міститься в дереві. Ні! Лиш начатки вогню родовиті в ньому таяться» (М. Зеров).

Місцевий відмінок з прийменником на виражає місце на поверхні відповідного об'єкта, напр.: «...школа міститься на виступі берега, що вдається аж в очерети» (О. Гончар); «Попід руками шниря^а малеча... розташовувалася на підлозі» (А. Головко).

Місцевий відмінок з прийменником по відтворює значення місця на поверхні або всередині об'єкта., напр.: «По діброві вітер виє, гуляє по полю» (Т. Шевченко). Прийменник при з формою місцевого відмінка передає значення просторової близькості предмета, конкуруючи з прийменниками біля, ксло, близько, поблизу, неподалік, напр.: «Ростуть вони [діти] в нього, мов зілля при березі...» (М.Стельмах); «Живемо, як горох при дорозі: хто не йде» то смикне» (І.Котляревський).

На фоні загального локативного значення форми місцевого відмінка з прийменниками в(у), при залежно від лексичного наповнення набувають додаткових контекстуальних значень, наприклад, значення середовища, виражене формами множини від назв людей, значення характеристики за одягом або предметом на поверхні чогось, значення присутності, значенні підпорядкування, залежності.

Функція темпоральності відтворюється формою місцевого відмінка з прийменниками в(у), на, при, по, о(об), що перебувають у детермінантній позиції. Прийменник в(у) з відмінковою формою місцевого передає сему часу у назвах місяців, назбах певного вікового періоду, назвах року і століття, зрідка у назвах процесів, напр.: у січні, у травні; у дитинстві, у юності; у 1919 році, у XIX столітті; у роботі, у бою. Прийменник на формує часове значення із словами етап, стадія, напр.: «...на даному етапі швидкого технічного прогресу створення нової чи новітньої машини понад силу одній особі» (з газ.); «...цю хворобу [рак] на ранній стадії її виникнення можна вилікувати» (журн.).

Прийменник при в поєднанні з формою місцевого відмінка, яка називає процеси, стани, функціонує як часовий орієнтир,~папр.: «...яка вона [мала] була ніжна при зустрічі з ним, яка сердечна та красива, здається, ніколи такою не бачив» (О. Гончар); «Образи декабристів спливають у нашій уяві і при відвіданні села Кам'янки на Кіровоградщині...» (Визначні місця України). Прийменник по з місцевим відмінком формує сему часового поняття, після якого настає відповідне явище, напр.: «На нічному зоряному небі виткнулася ставна парубоча постать і по хвилі сховалася в густих бур'янах по той бік тину» (М. Коцюбинський); «Перші дні по приїзді^треба було згаяти на службові справи» (Панас Мирний). *

Прийменник о(об) разом з іменником година у формі місцевого відмінка відтворює позначення точного часу, напр.: о перщій годині 20 хвилин, об одинадцятій годині 5 хвилин, а також о цій (тій, такій) порі. Залежно від лексико-семантичного наповнення форми місцевого відмінка на інваріантну сему часу можуть накладатися інші значення, формуючи контекстуальні часово-просторові, часово-умовні, часово-причинові відношення.

Зрідка прийменниково-відмінкові форми місцевого передають інструментальні відношення, напр.: терти на тертці, передавати по радіо, по телефону, по селектору; кататися на машині, на велосипеді і.

9. Кличний відмінок

Кличний відмінок, або вокатив, за змістиш і синтаксичними функціями близький до називного відмінка. Частина його форм, зокрема іменники середнього роду та іменники в множині, подані через називний відмінок, флексію мають іменники чоловічого та жіночого роду, які здебільшого є назвами осіб, напр.: «Роде наш красний, роде наш прекрасний! Признаваймося, не цураймося, бо багато нас є» (укр. нар. пісня); «Спи, моя пташко, то вітер завив» (О. Олесь); «Розкажи, розкажи мені, поле, чого рідко ростуть колосочки» (П. Тичина); «Розмахніться дужче, теслі! Дзвінко бийте, ковалії» (М. Рильський); «Ой вербо, вербо, де ти зросла, що твоє листячко вода знесла» (укр. нар. пісня).

Вокатив наділений різними семантичними ознаками, у структурі речення він характеризується неоднотипними функціями, бо може виконувати роль різних членів речення. Іменник з граматичними ознаками вокатива у семантичному плані, з одного боку, номінує адресат-об'єкт, до якого звертається мовець, а з другого -- є суб'єктом, який потенційно може виконати волю мовця. В одному слові простежується поєднання (синкретизм) двох функцій: адресатно-об'єктної і суб'єктної, що зумовлене складними трансформаційними мовними процесами конденсації тексту, внаслідок яких виникла форма кличного відмінка, обов'язково супроводжувана дієсловами другої особи наказового способу, напр.: «-- Обруч найбагряніший викуй, майстре мій, щоб сонце жевріло ясніш...» (Б.-І. Антонич); «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю» (Т. Шевченко); «Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!» (Т. Шевченко). У формально-граматичній структурі речення ця форма наділена синтаксичною функцією підмета і реалізується тільки при присудках імперативної дії.

Вокатив у ролі недиференційованого головного члена поданий як згорнуте речення, тому на формально-синтаксичному рівні його розглядають як слово-речення, напр.: «Дніпре, Дніпре! Розбивав ти Мури-гори кам'яні» (О. Олесь); «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто «тебе не мучив? Якби розказать... то перелякать Саме б пекло можна» (Т. Шевченко).

Форма кличного відмінка вживається в ролі вставного слова, яке є знаком вставної, редукованої при конденсації тексту конструкції, нагір.: «Оці руки, панове, всіх нас годують» (М. Коцюбинський); «А в нашій школі, Григорію, він учився разом з Яриною» (М. Стельмах).

Зрідка вокатив функціонує як ідентифікатор особового займенника другої особи, у цій позиції він якісно не впливає на структуру речення, а лише модифікує її як опосередкований другорядний член, напр.: «Ти загнав, Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні...» (М. Коцюбинський); «Гей ти, парубче, як тебе звати...» (М. Коцюбинський); «Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати» (Т. Шевченко).

В окремих випадках форма кличного відмінка розглядається як прикладка до іншого вокатива, напр.: «Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся з малим сиротою?» (Т. Шевченко); «Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягідку, як пташечку, Кохала, ростила» (Т. Шевченко); «Стань, дівчино, маків цвіте, Дам тобі я кращі в світі Не каміння -- самоцвіти» (О. Олесь).

Лекція № 6-7 Словозміна іменників. Характеристика парадигм іменників 1,2,3,4 відмін

1. Поняття про парадигму іменника. Повна та неповна парадигма

Хоча мовознавчий термін “парадигма” має давню традицію вживання, у лінгвістиці ще не досягнуто чіткості в розумінні цього поняття. С.Л. Авдєєва зазначає, що цей термін має як мінімум чотири значення, які не завжди в повному обсязі відображаються лексикографічними джерелами: парадигма - 1) у широкому розумінні - ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається відношенням до інших, групування мовних одиниць однієї мовної системи чи підсистеми в класи на основі їхніх опозицій і в той же час об'єднаних за наявністю у них спільної ознаки чи на основі спільних асоціацій; найчастіше така сукупність мовних одиниць пов'язана парадигматичними відношеннями; 2) модель чи схема організації такого класу чи сукупності; 3) у вузькому значенні - система словоформ однієї лексеми; 4) таблиця схеми словозміни, що виражається за допомогою флексій.

Морфологічні Парадигми діляться на великі й малі, повні й неповні (дефектні). Велика П. являє собою об'єднання малих, або часткових: так, повна П. іменника включає форми, що розподіляються по ряду часткових П. однини, П. множини. У дефектній П. частина її позицій (кліток) виявляється незаповненою.

ВІДМІНЮВАННЯ -- словозміна іменних частин мови {іменників, прикметників, числівників і займенників), а також дієприкметників. В. протиставляється дієвідмінюванню, або дієсл. словозміні. Воно властиве флектив. і аглютинатив. типам мов.

Відмінювання іменників -- це їхня словозміна. У широкому розумінні відмінювання стосується повної парадигми словозміни іменників, що охоплює зміну того самого слова за відмінками і числами. У такому разі вона складається з двох часткових парадигм (підпарадигм), якими є відмінкова і числова парадигми. В українській мові повна відмінково-числова парадигма іменника ясен має словоформи в однині -- ясен -- ясена -- ясенові (ясену) -- ясен (ясена) --ясеном -- (на) ясенові (ясені) -- ясене -- і в множині -- ясени -- ясенів -- ясенам -- ясени -- ясенами -- (на) ясенах -- ясени. Таке розуміння терміна відмінювання іменників відбиває об'єктивні ознаки їхньої словозміни, де флексії виражають значення відмінків разом зі значенням числа. Головним компонентом повної парадигми іменникової словозміни виступає відмінкова парадигма, оскільки в українській мові вона семантично і формально найбільш диференційована. Правила відмінювання становлять найнеобхідніший елемент морфологічного опису української мови. У вузькому розумінні відмінювання означає зміну іменника тільки за відмінками. Наприклад, парадигма відмінювання слова річка в однині охоплює форми: річка --річки -- річці -- річку --річкою -- (на) річці --річко, а парадигма цього ж слова у множині набуває такого вигляду: річки --річок --річкам --річки --річками -- (на) річках -- річки. Отже, часткові парадигми іменникових слів роз'єднують цілісне лексично слово на два різновиди, що означають різне граматичне число. Відповідно до цього розуміння відмінювання іменники відмінюються за відмінками, але змінюються за числами.

2. Принципи поділу іменників за парадигматичними ознаками на відміни та групи

У сучасній українській мові протиставляються два типи відмінювання -- іменниковий і прикметниковий, які репрезентують її іменну граматичну підсистему, а отже, є основними. З морфолого-синтаксичного боку базовим виступає іменникове відмінювання, в якому виявляються морфологічні категорії, що характеризуються синтаксичною незалежністю, на відміну від зумовлених іменником категорій прикметника, займенникового прикметника тощо. За сукупністю часткових парадигм словозміни іменникове відмінювання є відмінково-числовим. Повна парадигма прикметникової словозміни має більшу кількість часткових парадигм, являючи собою відмінково-числово-родову парадигму як найрозгалуженіший різновид іменних парадигм. Іменникове відмінювання ґрунтується на категорії відмінка. У сучасній українській мові виділяють сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.

Характерну рису іменникового відмінювання в українській мові становить омонімія флексій, з якою може конкурувати тільки відмінювання деяких кількісних числівників. Наприклад, флексія -і може вказувати на давальний відмінок однини (сосн-і), місцевий відмінок однини ((у) ліс-і), називний відмінок множини (учител-і). У кожній іменниковій парадигмі наявні омонімічні флексії. Семиграмемна відмінкова парадигма може мати від шести до трьох відмінків з формально диференційованими флексіями. Максимально виявлена омонімія в іменниках нульової відміни (так звані невідмінювані іменники), що в усіх відмінкових формах мають нульові закінчення. Протилежним явищем до омонімії виступає формальна (не функціональна) диференціація закінчень, які виражають тотожне значення, наприклад, значення родового відмінка однини іменників передають флексії -і/ (лип-и), -а (ясен-а), -у (жасмин-у).

За відмінювання іменників основа здебільшого залишається незмінною, проте в ряді слів змінюється. Ідеться про частковий суплетивізм, коли спільнокореневі словоформи утворюються за допомогою основотворчих суфіксів або нерегулярного чергування голосних (мат-и -- мат-ер-і, курч-а -- курч-ат-и, тел-я -- тел-ят-и, ілі-я -- ім-ен-і, переддень -- передодн-я). Кінцеві афіксальні елементи іменникових основ можуть приєднуватися до спільної основи парадигматичного ряду, надлишково виражаючи або значення однини (громадянин -- громадян-и, селян-ин -- селян-и, татар-ин -- татар-и), або значення множини (неб-о -- неб-ес-а). Іноді у відмінюванні форми однини і множини становлять дві основи, які відрізняються кінцевим приголосним (друг -- друз-ї).