Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову

За семантикою найвиразніше протиставлені одна одній назви предметів і не-предметів (ознак). Перше протиставлення охоплює іменник, з одного боку, і дієслово, прикметник, прислівник і числівник, з іншого боку. В такому плані семантична центральність іменника як єдиного класу слів на позначення предметів не викликає сумніву. Іменник сам забезпечує протиставлення назв предметів чотирьом сукупностям класів слів, які вказують на різновиди ознаки. Центральність же дієслова випливає з того, що тільки в дієслові зосереджуються головні значеннєві різновиди ознаки -- дія, процес і стан (з динамічними характеристиками цих ознак). Із трьох зазначених підкласів ознак саме дія всебічно відповідає семантиці дієслова як частини мови на позначення динамічної ознаки. Стан, виступаючи дещо периферійним компонентом семантики дієслова, за переміщення дієслова з центральної позиції в периферійну позицію речення звичайно втрачає динамічні відтінки і набуває значення статичної ознаки. У граматичній структурі української мови наявні три частини мови -- прикметник, прислівник і числівник, які спеціалізувалися на вираженні статичної ознаки. Статична ознака у структурі речення виявляє такий синтагматичний розподіл: прикметник і числівник закріплені за присубстантивною позицією, прислівник -- за придієслівною позицією. Через те кваліфікують виражену прикметником ознаку як ознаку предмета, а виражену прислівником ознаку - як ознаку ознаки. Як бачимо, на трактування семантики прикметника і прислівника вплинув синтаксичний механізм функціонування ознакових слів і їхня морфологічна закріпленість за відповідними позиціями у формально-синтаксичній і семантико-синтаксичній структурах речення. Це дає підстави вважати, що, по-перше, дієслово, займаючи в реченні центральну позицію і виражаючи дію, процес або стан, вказує тим самим на первинну функцію ознакових слів, а прикметник і прислівник, поширюючись на периферійні позиції речення і виражаючи відповідно ознаку предмета та ознаку ознаки, стосуються вторинних функцій ознакових слів; по-друге, дієслово є центральною частиною мови щодо інших ознакових слів, а прикметник і прислівник являють собою певною мірою синтаксично похідні від дієслова одиниці.

Ще більшою мірою увиразнюють центральність іменника й дієслова в граматичній структурі української і типологічно близьких до неї мов синтаксичні параметри частин мови. В семантично елементарному реченні (тобто реченні, яке складається з одного предиката і залежних від нього аргументів) вживаються звичайно дієслово та іменник (або іменники). На цю типову особливість структури речення вказує семантико-синтаксична валентність предиката.

Предикатові (у типовому вияві це семантичне, синтаксичне й морфологічне дієслово) з семантичного погляду не властиво мати нульову валентність (тобто відсутність сполучуваності з назвами предметів -- іменниками), тоді як із формально-синтаксичного погляду аргумент-іменник може мати нульове вираження. Наприклад, у сучасній українській мові предикати з семантикою стану природи мають лексичне вираження, а їхні аргументи позбавлені лексичного вираження, тобто мають нульову форму, пор.: Світає; Смеркає; Звечоріло. Речення з одним предикатом-дієсловом і одним залежним від дієслова аргументом становить найпростіший вияв семантично елементарного речення. Такі речення може формувати тільки предикат стану або процесу. Предикати зі значенням дії іноді сягають максимальної кількості залежних від них аргументів -- шести-семи (напр.: Хлопець віз машиною вантаж товаришеві з міста в село через хутір), хоча подібні конструкції в мовленні використовуються рідко. Отже, семантично елементарне речення складається тільки з одного предиката й одного або кількох аргументів, зумовлених валентністю цього предиката. Позицію предиката займає дієслово, а позицію аргумента (аргументів) -- іменник. Із семантико-синтаксичного погляду дієслово й іменник є необхідними компонентами речення. Також із формально-синтаксичного погляду дієслово й іменник виступають головними членами речення -- присудком і підметом. Прикметник і прислівник, виконуючи роль присудка або підмета і роль синтаксем предикатного або субстанціального характеру, синтаксично переходять у дієслово або іменник, тобто зазнають часткової (синтаксичної) вербалізації або субстантивації. За семантико-синтаксичними і формал ьііо-сннтакснчіпшн показниками іменник і дієслово являють собою центральні (основні) частини мови. Головні члени мінімального з формально-синтаксичного боку речення і синтаксеми семантично елементарного речення передавані іменником і дієсловом. Синтаксичне функціонування дієслова й іменника реалізує їхню семантичну центральність.

Центральність іменника і дієслова виявляється і в морфологічному плані. Жодна з інших частин мови не наділена таким набором морфологічних показників (морфологічних категорій і парадигм), як основні частини мови. Іменник морфологічно членується на дві морфеми -- лексичну і релятивну (у непохідних іменниках) і, крім того, на суфікси і префікси (у похідних іменниках). Релятивні морфеми (флексії) іменника виражають граматичні категорії відмінка, числа і роду, істот/неістот. Категорія відмінка є суто іменниковою і визначальною для іменників граматичною категорією, грамеми (відмінки) якої передають різні відношення між предметами та явищами позамовної дійсності. Ця семантико-морфолого-синтаксична категорія найбільше з усіх граматичних категорій іменника пов'язана з синтаксичною структурою мови. Категорія числа іменників відображає кількісні характеристики предметів. Рід іменників є важливою класифікаційною граматичною категорією. З усіх іменникових граматичних категорій рід іменника виявляє найформальніший характер. Річ у тому, що в назвах неістот родова належність слова семантично не вмотивована і спрямована лише у внутрішню формально-граматичну структуру мови, а у назвах істот -- здебільшого пов'язана з семантичним розрізненням і мотивована позамовною дійсністю. Ще одна відмінність іменникових граматичних категорій у зіставленні їх із тотожними прикметниковими категоріями полягає в тому, що іменникові категорії виявляють самостійний, незалежний характер, а прикметникові, синтаксично залежні від опорних іменників, дублюють і віддзеркалюють граматичні категорії опорних слів. Зазначені особливості іменника також вказують на його центральність у морфологічній системі української мови.

Іменник -- це повнозначна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка.

Під предметністю розуміється досить широке поняття. У граматиці предметність об'єднує назви істот, речей,явищ природи, абстрактні слова -- назви властивостей, дій, станів, що за семантикою повинні належати до інших частин мови. Але в іменника ознаки, дії, стан опредмечені: зелень, сивина, біг, змагання, розташування, сидіння, біль, гіркота, смак.

2. Лексико-граматичні розряди іменника

Іменники, передаючи узагальнене категорійне значення предметності й маючи самостійні морфологічні категорії відмінка, числа, роду й істот/ розряди неістот (за К. Городенською, І. Вихованцем), являють собою стосовно інших частиномовних класів великою мірою однорідну єдність. Проте всередині іменникового класу досить помітно вирізняються окремі групи іменників за семантичними і морфологічними характеристиками. Вони утворюють лексико-граматичні розряди, якими є: іменники власні і загальні, іменники конкретні й абстрактні, іменники збірні і речовинні. З-поміж усіх іменників іменники зі значенням реальної предметності становлять семантичний центр, ядро, якому протиставляються іменники з не реальною, а граматичною предметністю.

Назви неживих предметів, абстрактних понять, явищ природи,рослинного світу належать до розряду неістот : трактор, чайник, сопілка, злива, краса, знання, буряк, явір, півонія,виробництво, союз, друкарня, область, християнство. В знахідному відмінку назви істот і неістот розрізняються граматично: назви істот за формою збігаються з закінченням у родовому відмінку (побачив Петра, коня, матір), назви неістот -- із закінченням у називному відмінку (вивчив вірш, вальс, звичай) в однині, а також і в множині (зустріла жінок,батьків, слонів і дістав журнали, повісті, квіти, цим-бали). Таке розрізнення простежується в іменниках чоловічого роду та жіночого з основою на приголосний. Проте чіткої послідовності не дотримано: вживається мотоцикл і мотоцикла (знайшов), гроші і грошей (заробила), коні і коней (розпрягайте), славили Нептуна (істота), але досліджують Нептун (планета). Назви істот у родовому відмінку однини чоловічого роду мають закінчення -а, -я, у давальному переважає -ові, -еві, -єві: тата, Василя, вола, татові, Василеві, волові. Для конкретного визначення форми знахідного відмінка треба правильно ставити -литання: назви істот відповідають на питання кого?, а неістот -- що?: зустріли загін, але зустріли мандрівників, привезли комбайн, але привезли агронома.

Іменники розподіляються на іменники власні й загальні. Іменники власні -- це індивідуальні назви конкретних предметів, напр.: Галина, Марія, Іван, Луцьк, Говерла. Іменники загальні -- назви предмета як репрезентанта класу однорідних предметів, напр.: син, ясен, калина, село, лоша. Відмінність між власними і загальними іменниками виявляється в тому, що перші виокремлюють конкретний предмет із класу однотипних предметів, тоді як другі являють собою узагальнені назви класів однотипних предметів або явищ. До власних іменників належать передусім імена людей (Андрій, Петро, Тарас, Надія, Оксана), найменування осіб по батькові (Григорович, Панасович, Романович, Григорівна, Панасівна, Романівна), прізвища (Грінченко, Романюк, Поліщук, Павличко, Коваль), географічні й астрономічні назви (Німеччина, Волинь, Рівне, Дніпро, Карпати, Меркурій, Юпітер), клички тварин (Пушок, Рябко). Власні назви поширюються й на інші групи індивідуальних найменувань: предметів духовної культури, наприклад творів літератури й мистецтва (роман Григорія Тютюнника "Вир ", роман Олеся Гончара "Собор ", картина Марії Марчак-Томен "Ліс"), установ, підприємств (фабрика "Киянка", видавництво "Освіта"), різноманітних продуктів виробництва (автомобіль "Запорожець", телевізор "Електрон", цукерки "Вишня") тощо. На противагу загальним іменникам власні назви звичайно не вживаються у формі множини, бо вони виконують тісно пов'язану з формою однини номінативну функцію індивідуалізації. Проте форми множини у власних назвах використовують для позначення групи осіб або предметів, що мають однакові індивідуальні назви: У нашому товаристві було три Івани; Усім відомі брати-композитори Майбороди. Форми множини трапляються також у власних назвах топонімічних, де іменник попри свою форму множини позначає одиничний топонімічний об'єкт (місто Чернівці, гори Карпати).

Власні іменники можуть переходити у загальні, а загальні у власні. Переходячи в загальні іменники, власні назви втрачають функцію індивідуалізації і вживаються як узагальнена назва типу людей або якогось класу однорідних предметів, напр.: меценат, донясуан, ловелас, дизель, бостон, ампер. У свою чергу загальні назви набувають значення власних іменників, поповнюючи цей лексико-граматичний розряд новими компонентами, напр.: "Дружба" (назва готелю), "Перлина" (назва крамниці) тощо.

На інших порівняно з власними і загальними назвами засадах побудовано кваліфікацію конкретних і абстрактних іменників. Лексико-граматичний розряд конкретних іменників охоплює іменники, які позначають дискретні предмети, тобто такі предмети, що існують окремо, а отже, підлягають рахункові, напр.: дівчина, хлопець, дитина, бджола, дерево, будинок, книжка, озеро, річка, гора, рівнина, берег, дорога. Усі конкретні іменники, за винятком іменників ріигаїіа іапіит {сани, ножиці, штани та ін.) та власних назв, яким притаманне обмежене використання форм множини, мають форми однини і множини. Численну групу конкретних іменників формують назви істот. На відміну від конкретних іменників абстрактні іменники позначають не власне-предмети, не матеріальні об'єкти, а абстраговані, узагальнені людською свідомістю і представлені в мові у вигляді предметів дії, процеси, стани, якості і под., безпосередньо пов'язані з конкретними предметами. Здебільшого абстрактні іменники сучасної української мови належать до іменників-дериватів, утворених від інших частиномовних класів. Найчисленнішу частину абстрактних іменників становлять віддієслівні й відприкметникові іменники, які відтворюють семантику вихідних для них неіменникових основ. До лексико-граматичного розряду абстрактних іменників належать іменники, що позначають дії, процеси, стани (спів, приїзд, читання, біганина, цвітіння, захоплення, кохання, біль), якості, властивості (мужність, твердість, геройство, доброта), одиниці міри і ваги (метр, кілометр, кілограм), наукові поняття (вічність, діалектика, категорія, тяжіння, функція) і под. Переважна більшість таких слів містять словотворчі суфікси, які засвідчують їхню (цих слів) похідність здебільшого від дієслів і прикметників. Лише незначну частину абстрактних іменників становлять непохідні з сучасного погляду слова типу біда, горе, гул, гам. Диференційною граматичною ознакою абстрактних іменників є неповна парадигма числа. Вказуючи на нераховані, непредметні й нематеріальні за своєю природою явища, позбавлені кількісних протиставлень, ці іменники вживаються тільки або переважно у формах однини, напр.: боротьба, велич, зелень, зухвальство, кохання, краса, любов, могутність, терпіння, шал. Набагато менша частина абстрактних іменників зі значенням дій, процесів, станів тощо має тільки форму множини, напр.: вибори, дебати, заручини, іменини, канікули, оглядини, сутінки. Проте в деяких абстрактних іменниках для форм однини виникли форми множини, хоча для останніх характерні ті або ті семантичні нашарування: висновок -- висновки, властивість -- властивості, глибина -- глибини, категорія -- категорії, метод -- методи, можливість -- можливості, обов'язок -- обов'язки, ознака -- ознаки, розвага -- розваги, сумнів -- сумніви, успіх -- успіхи, швидкість -- швидкості. Абстрактні іменники з повною парадигмою числа можуть поєднуватися з кількісними числівниками (наприклад, висновок -- два висновки, ознака -- п'ять ознак), хоча така поєднуваність виявляє певні обмеження. Наявність у абстрактних іменників однієї чи двох форм числа відбиває як граматичні, так і семантичні їхні (цих іменників) характеристики. З цими показниками пов'язані різні ступені узагальнення й абстрагування. Неможливість утворення форм множини в абстрактних іменниках нерідко вказує на вищий ступінь їхнього абстрагування.

У складі іменників вирізняють також іменники збірні й речовинні. До лексико-граматичного розряду збірних іменників увіходять іменники, які позначають нерозчленовану сукупність однорідних предметів. Це найчастіше істоти, рослини, а також інші предмети. Більшість із цих іменників являють собою мотивовані суфіксальні утворення. У морфемній структурі збірних іменників наявні спеціалізовані на вираженні значення збірності суфікси. Збірні іменники як похідні слова утворюються за допомогою суфіксів -ств- (селянство, студентство, учительство, птаство), -у- та його фонетичних видозмін (верб'я, дуб'я, пір'я, бадилля, волосся, вороння, галуззя, гілля, каміння, колосся, коріння, пруття), -н'- (комарня, комашня, мурашня, пташня), -в- (мишва, мошва, мурашва), -от- (біднота, жінота, парубота), -ин'н'- (гарбузиння, квасолиння, кукурудзиння, стебелиння), -ин- (вільшина, городина, дубина, ярина, садовина), -ник (осичник, сливник, чагарник), -няк (дубняк, лозняк, хмизняк) та ін. Збірність виражають також нульові суфікси у словах типу зелень, молодь, юнь, гниль, погань. До лексико-граматичного розряду входять і запозичені слова із суфіксом -ур- (професура, апаратура, мускулатура), -арій (гербарій, інструментарій) тощо.

У граматичному плані не належать до розряду збірних іменників іменники типу народ, натовп, команда, полк, чота, стадо. Ці іменники вказують на виокремлені сукупності однорідних предметів (осіб, тварин). Адже поряд із ними існують сукупності тієї самої природи. Тому такі виокремлювані сукупності стають рахованими, набуваючи форм множини або поєднуючись із кількісними числівниками, пор.: народ -- народи, три народи, багато народів; натовп -- натовпи, два натовпи; стадо -- стада, троє стад.

До лексико-граматичного розряду речовинних іменників належать назви речовин, однорідних мас. У межах цього розряду можна виокремити кілька підгруп, які охоплюють назви: 1) металів (залізо, сталь, мідь, бронза)', 2) рідин (вино, вода, молоко); 3) ліків (аспірин, кавінтон, клофелін, церебролізин, вінпоцетин); 4) хімічних елементів (азот, водень, кисень); 5) злаків, ягід, овочів (оісито, просо, аґрус, глід, малина, смородина, шипшина, капуста, картопля, морква); 6) різних матеріалів (вапно, віск, глина, пісок, цегла); 7) продуктів харчування (борошно, мед, сало, сіль) тощо. Речовинні іменники -- переважно непохідні, немотивовані слова, а менша частина їх -- мотивовані суфіксальні утворення типу баранина, свинина, яловичина. Речовинним іменникам властиве своєрідне граматичне оформлення категорії числа. Вони вживаються переважно в однині. Таке обмеження зумовлює природа позначуваних речовинними іменниками об'єктів позамовної дійсності, які не підлягають рахункові. Лише деякі з речовинних іменників мають форму множини (вершки, висівки, дріжджі, дрова, ласощі, макарони, парфуми, помиї та ін.), проте не протиставлену формі однини. Але як тільки речовина починає сприйматись як явище, що виявляє свою індивідуальну специфіку, наприклад, у випадках вказівки на сорт, певний вид чи тип, вона набуває кількісної визначеності, а іменник, що її називає,-- форми множини. Власне, такі іменники позначають уже не саму» речовину, а сорт (вид, тип) цієї речовини, отже, перед нами уже слово з іншим лексичним значенням: мінеральні добрива, тваринні жири, сипучі піски, технічні масла, десертні вина; Колосились блискучо шовкові ячмені (Ст.); Хліба запалило ще на весні (А. Г.). Форма множини у таких випадках відіграє словотворчу роль.

3. ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ІМЕННИКА

Частиномовною ознакою іменника є граматичне значення предметності, закладене в основний зміст категорії. У мові предметність передається рядами або групами співвідносних форм слів, які одночасно з основним, категоріальним, можуть виражати часткові граматичні значення, зумовлені різновидами змісту категорії іменника, до яких належать родова і числова ознаки предмета. Значення предметності, роду та числа утворюють систему диференційних ознак категорії іменника, які грунтуються на понятійних категоріях субстанціальності (предметності), від-') несеності до статі і кількості. Система значень кожної *з* морфологічних категорій імені, зокрема категорій відмінка, роду і числа, має відповідну структурну організацію; або план змісту. Його формують семантично протиставлені', але однорідні значення; або компоненти, які дістали назву грамем, напр.: грамема чоловічого і грамема жіночого роду, грамема однини і грамема множини, грамема називного відмінка і т. ін. За кількістю грамем граматична * категорія є двочленною (категорія числа), тричленноюх (категорія роду), семичленною (категорія відмінка).

У системі граматичної семантики грамеми кваліфікуються як узагальнені абстрактні поняття, виражені однотипними рядами словоформ або системою форм слів, тобто парадигмою. Всередині кожної парадигми конкретні словоформи протиставляються за значенням і граматичним вираженням, напр.: числова парадигма з грамемами однини і множини: вершник -- вершники, рука -- руки. Формальну структуру, або план вираження, утворюють конкретні словоформи, де граматичні значення передаються словозмінними, зрідка словотвірними афіксами, при цьому афікс-закінчення може одночасно виражати кілька значень, тобто вказувати на відмінок, рід, число.

4. Категорія роду

Категорія роду іменника -- несловозмінна (класифікаційна) самостійна морфологічна категорія, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до біологічної статі або недорослості та формально-граматичний зміст назв неістот і складається з грамем чоловічого, жіночого і середнього роду.

На противагу іменниковій морфолого-синтаксичній категорії відмінка як категорії з суто семантичною спрямованістю -- категорії роду притаманні семантичні ознаки і формальні. Формальними ознаками вона зближується з граматичними формальними класами, найтиповішими репрезентантами яких виступають типи відмін іменника та дієвідмін дієслова. У цих іменникових і дієслівних формальних класах спостерігаємо досить чіткі формальні відмінності, не супроводжувані відмінностями в семантиці. Специфічна внутрішньомовна інформація формальних класів являє собою план їхнього змісту, планові вираження якого слугують експоненти формантів. У формальних класах відбувається деяка нівеляція протиставлення плану змісту і плану вираження. Граматична категорія роду, попри свою близькість до формальних граматичних класів, істотно відрізняється від них тим, що її одна частина перебуває у сфері семантико-граматичного змісту, а інша -- у сфері формально-граматичного змісту, дотичного до змісту формальних класів.

Поєднання в категорії зазначених суперечливих ознак дало підставу Л. Єльмслеву висловити думку про те, що "у своїй типовій формі граматичний рід -- категорія суто граматична, або, точніше, граматикалізована, залежна передусім від чистої форми, від самої схеми мови. Вона легко набуває вигляду категорії суто механічної, що слугує, відповідно до правил керування, простій меті узгодження" [Ельмслев 1972: 115]. Впадають у вічі різноманітні зв'язки цієї категорії з морфологією, синтаксисом і словотворенням та її помітна динаміка в лексико-семантичному просторі мови в сенсі змін стосовно охоплення грамемами роду шарів іменникової лексики.

Протиставлення за родом передавано тільки у формах однини. Кожний іменник, якому притаманна форма однини, входить до одного з граматичних родів. Іменники у формах множини перебувають поза категорійним протиставленням грамем роду. Тому іменники ріигаїіа іапіит не належать до жодної з трьох грамем категорії роду.

В іменниковій категорії роду вирізняється семантичне підґрунтя, яке стосується тільки назв істот. Отже, стосовно назв осіб та інших істот для розрізнення граматичного роду вступає в силу семантичний чинник. Стосунок до статі -- це значення грамем чоловічого і жіночого роду. На іншому семантичному вирізненні побудовано грамему середнього роду, де акцентовано на молодому вікові істот. Звідси випливає, що із семантичного погляду категорія роду пов'язана з позначенням іменниками істот чоловічої статі (чоловічий рід), істот жіночої статі (жіночий рід) і нейтралізацією ознаки статі та акцентуванням ознаки недорослості (середній рід). У граматичній системі сучасної української мови наявна градація розрізнення назв істот за статтю, а отже, і за граматичним родом. Здатність позначати стать найсильніше виявлено в назвах осіб і меншою мірою в назвах тварин. Назви неістот позбавлено такого, як у назвах істот, семантичного розрізнення, вони ґрунтуються на формально-граматичному змісті іменникової категорії роду.

Категорію роду структурують три грамеми: грамема чоловічого роду як центральна грамема, грамема жіночого роду і грамема середнього роду. Грамеми роду іменників формально розрізнювані морфологічною системою флексій в однині, суфіксами і синтаксичною сполучуваністю із залежними компонентами прикметникового типу (формами узгоджених слів) чи координованими словами (дієсловами та їхніми еквівалентами в позиції присудка).

Грамема чоловічого роду іменника -- центральна грамема несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до чоловічої статі й формально-граматичний зміст назв неістот. Вона є продуктивною вихідною базою для утворення співвідносних іменникових слів у формі грамеми жіночого роду, напр.: учитель -- учителька, пенсіонер -- пенсіонерка, співак -- співачка, лікар -- лікарка, програміст -- програмістка, песиміст -- песимістка, оптиміст -- оптимістка, ентузіаст -- ентузіастка, лис -- лисиця, вовк -- вовчиця.

Грамема жіночого роду іменника -- одна з грамем несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, що в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до жіночої статі і формально-граматичний зміст назв неістот. Їй притаманне в СУМ розгортання словотвірної продуктивності назв жіночої статі на базі вихідних грамем чоловічого роду.

Грамема середнього роду іменника -- одна з грамем несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, що в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до молодого віку і формально-граматичний зміст назв неістот.

У морфологічній категорії роду іменників співіснУють зміст семантико-граматичний і зміст формально-граматичний. Назви істот родовою диференціацією на ґрунті природного розрізнення їх за статтю підтримують існування семантико-граматичних функцій категорії роду. Важливість ї граматична сильнооформленість цього шару лексики засвідчують, що пов'язані з назваВ каїегорн роду ми [сггот [ номінацією статі семантико-граматичні функції категорії роду сприяють її збереженню у граматичній системі української мови. Навіть у групі іменників так званого "спільного роду" (забіяка, заїка, листоноша, невдаха, недотепа, непосида, сирота і под.), а також у групі іменників -- назв роду занять, діяльності, посад, звань людини {інженер, ректор, доцент, професор, академік, депутат, лейтенант, капітан тощо), звичайно співвідносних із формою чоловічого роду, потрібно вбачати омонімічні форми чоловічого і жіночого роду, з граматичного погляду розщеплювані на дві родові форми й найчастіше диференційовані синтаксично узгоджуваними або координованими словами, напр.: -- Я думала: "О Боже мій милий! Він сирота,-- хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обніме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?" Я так думала, бабусю, І серце сміялось: "Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить " (Т. Шевченко).

Граматичне значення чоловічого, жіночого та середнього роду визначається за основним показником --закінченням називного відмінка однин и та інших відмінків -- родового, орудного. Для іменників чоловічого роду таким показником є нульове закінчення з основою на твердий і рідше на м'який приголосний:степ, двір, шлях, стіл, дощ, ключ, гай, кінь, окунь, приятель, хлопець. Окремо виділяються іменники чоловічого роду з закінченням -а (-я), -о, -е: батько, Дніпро, Петро, Микола, суддя, Ілля, вовчище, котище. Іменники жіночого роду мають закінчення -а (-я) (калина, вода, земля, армія, Галина, Надія, Наталя). До жіночого роду належать також іменники (зустріч, подорож, путь, сіль, галузь, більшість, крайність). Іменники середнього роду в називному відмінку однини закінчуються на -о, -е, -я: село, болото, горе, поле, знання, покриття, ім'я, лоша, дитя,весілля, учнівство, пасовисько, полотнище, знамено.

Іменники так званого спільного роду в контексті бувають лише одного якогось роду -- чоловічого або жіночого. До них належать іменники з закінченням на -а: базіка, трудяга, нечепура, служака, листоноша, бідолаха, приблуда, такса, причепа, недоторка та ін. У цьому разі рід визначається за синтаксичним зв'язком іменника з іншими словами -- за допомогою форм прикметників, займенників, дієслів, тобто контекстуального оточення: страшна потвора,добрий трудяга, прибув листоноша.

У невідмінюваних (ініціальних, буквених) абревіатурах рід визначається за основним словом : відомий ХТЗ,Київська ГЕС, дивовижний НЛО. У звукових (відмінюваних) абревіатурах рід визначається г р а м а т и ч н о : КрАЗ --КрАЗа -- КрАЗові, КрАЗ -- КрАЗом -- на КРАЗІ; ТУМ -- ТУМу -- ТУМові, ТУМ -- ТУМом --у ТУ Мі. Так само чоловічого роду іменники ВАК, ДЕК, НОП, вуз, загс. У невідмінюваних звукових абревіатурах рід також установлюється за стрижневим словом: облвно повідомив, Шевченківський райвно.Невідмінювані іменники, до яких належать слова іншомовного походження з основою на -а (з попереднім голосним основи), -о, -у, -є, -і, -ю, як назви неживих предметів належать до середнього роду: цікаве амплуа, широке панно, смачне рагу,густе пюре, велике фойє, чорне таксі, вдале інтерв'ю. До чоловічого роду належать іменники -- назви тварин: жвавий кенгуру, маленький поні, волохатий шимпанзе. Назви осіб чоловічої статі належать до іменників чоловічого роду: аташе,мосье, Гейне,Гойя,Дюма, Золя. Назви осіб жіночої статі -- до жіночого роду: міс, леді, модам, Зеґерс, Ожешко. До невідмінюваних належать й українські жіночі прізвища з основою на приголосни й та -о: Віра Луценко, Ніна Сагайдак, Алла Мазур,Оксана Гаидай. Власні географічні назви належать до того роду, який має родова назва : зелене Тбілісі, високогірна Перу, глибоке Онтаріо, промислове Баку, південне Туапсе.Спостерігається хитання в граматичному роді іменників сусід -- сусіда, зал -- зала, змій -- змія, птах -- птаха,парасоль -- парасоля, плацкарт -- плацкарта, свердел -- свердло, округ -- округа, верховод -- верховода. Переважно чоловічого роду іменники собака, друзяка, коняка, звірюка. У середньому або чоловічому роді вживаються іменники забудько, ледащо, незнайко, громию, здоровило, хлопчисько. То в жіночому роді, то в чоловічому бувають іменники купічь,харч, продіч (проділь). Іменник біль у чоловічому й жіночому роді розрізняється значенням. Біль (страждання) чоловічого роду: «А все те -- злотні виламані зуби. Обручки й діаманти -- скарб загуби, 3 гробовищ винюханий та з ярів. Біль, що горів,та не перегорів!» (Д. Павличкр). Іменник біль у жіночому роді виражає опредмечену ознаку (білість): «Діброва смутная вже листячко ронила, додолу у журбі клонилася чолом; Зима, скрадаючись, повіяла крилом і снігом -- біллю білою -- ії покрила»(О. Пчілка).

Лекція № 4 Категорія числа і відмінка іменника

1. Категорія числа, її значення та граматичні засоби вираження

Число - морфологічна ознака, яка виявляється у протиставленні однини і множини. У множині іменники роду не мають (хлібосоли, бики, переможці) і співвідносяться із займенником вони. Більшість іменників, змінюючись за числами, мають форми однини і множини (дерево - дерева, думка - думки). Але є іменники, які вживаються тільки у однині або тільки у множині.

За цією ознакою іменники діляться на три групи. Першу групу складають іменники, що вживаються як в однині, так і в множині. Другу групу складають іменники, що вживаються тільки в однині. Третю - що вживаються тільки в множині.

Категорія числа іменників -- словозмінна морфологічна категорія, яка позначає кількість предметів складається з двох співвідносних грамем того самого слова -- однини і множини (основний вияв категорії), а також категорія з елементами несловозміїїного, тобто класифікацінного, типу, яка стосується форм не того самого слова, а різних слів (неосновний вияв категорії).

У морфологічній категорії числа іменників виразно виявляється її семантичне спрямування, спрямування на відображення кількісних співвідношень предметів у позамовній дійсності. В категорії числа чітко вирізняється її семантико-граматична домінанта. Проте на семантико-граматичний зміст категорії числа нашаровується низка хоча й не протилежних, але різноспрямованих значень, що дає підстави інтерпретувати її по-різному. Різна інтерпретація категорії числа пояснювана тим, що в основу кваліфікації лінгвісти кладуть один або кілька виявів її семантично неоднорідної природи.

Найлогічнішою постає семантична кваліфікація граматичного числа за ознакою одиничність/неодиничність предметів. У граматичній системі сучасної української мови кількісне значення одиничність/неодиничність предметів охоплює більшість іменників. Словоформи, що позначають одиничний предмет, переважно передбачають наявність словоформ, які вказують на множину таких же предметів. Стосовно цих словоформ семантичне протиставлення одиничність/множинність виявляється обов'язковим і регулярним. За такої умови граматична категорія числа виступає як словозмінна, оскільки вона ґрунтується на протиставленні словоформ, що мають однакове лексичне значення і відрізняються тільки семантико-граматичним змістом, закріпленим за корелятивними морфемами-флексіями того самого слова.

Семантичну інтерпретацію граматичної категорії числа можна здійснити і в іншому плані, значною мірою відмінному від семантичного протиставлення на осі одиничність/множинність. У категорії числа наявні й такі елементи значення, які виражають протиставлення предметів за їхньою розчленованістю/ нерозчленованістю. Множина представляє предмет розчленований на частини, однина -- певною цілісністю. Це дає змогу пояснити не тільки протиставлення за числом іменників -- назв рахованих предметів {селянин -- селяни, робітник -- робітники, студент -- студенти, учень -- учні, стіл -- столи, дерево -- дерева, олівець -- олівці), але й однину у збірних іменниках {селянство, студентство, молодь, насіння), оскільки лексеми збірних іменників виражають нерозчленовану сукупність. Така інтерпретація застосовна й до складних випадків використання грамеми однини у значенні узагальненої множинності. Пор.: Риба живе у ставках-- у значенні нерозчленованої множини і Риби живуть у ставках -- у значенні розчленованої множини. Деякі ознаки розчленованості можна виявити в рахованих іменниках типу ворота, ножиці, окуляри, сани, штани, бо позначувані ними предмети складаються з двох частин.

Проте і теорія розчленованості/нерозчленованості не спроможна пояснити всіх фактів функціонування грамем однини і множини. Наприклад, абсолютно позбавлені семантики розчленованості нераховані іменники на зразок Заліщики, Прилуки, Черкаси, Чернівці. Послідовнішою з цього погляду виступає грамема однини, яка вказує тільки на нерозчленованість предмета й не допускає значення розчленованості. Теорію розчленованості/нерозчленованості побудовано на привативній опозиції грамем, сильним членом якої є однина, вказуючи на нерозчленованість, цілісність предмета, а слабким членом -- множина, виражаючи і розчленованість {ягнята, дуби, шляхи, паркани), і нерозчленованість {Ромни, Суми) предмета. Протиставлення розчленованості/нерозчленованості, на противагу протиставленню одиничності/множинності, прихованіше, тобто не відображене явно в поверхневій структурі слова.

Категорія числа являє собою морфологічну категорію з семантико-граматичною домінантою. Більшість іменників позначають або один предмет, або кількість предметів більшу, ніж один: хлопчик -- хлопчики, село -- села, ясен -- ясени, вікно -- вікна, вулиця -- вулиці тощо. У граматиці під одиничністю розуміють словоформу, яка вказує на один предмет, а під множинністю -- словоформи, які можуть стосуватися будь-якої кількості предметів, крім одного, тобто будь-якої більшої за один предмет кількості. Семантико-граматичний зміст, пов'язаний із числом, не поширюється на всю сукупність іменників.

З-поміж іменників вирізняються лексичні групи, до яких ідея рахунку не застосовна. Це передусім синтаксичні віддієслівні й відприкметникові деривати: біганина, писанина, мовлення, бадьорість, млявість, сміливість, хоробрість, смаглявість, далечінь, синь і под. Сюди зарахуємо й назви речовин: молоко, м'ясо, сало, цукор та ін. В іменниках названих двох груп число із семантичного погляду формальне, характеризує ці слова лише граматично, з формально-граматичного боку.

Відсутність семантико-граматичного змісту числа в таких іменниках підтверджуване їхньою нездатністю сполучатися з означеними числівниками. З-поміж іменників, які позначають предмети з органічно притаманними їм кількісними характеристиками, виділяються дві групи: з одного боку, дуже велика кількість іменників, у яких одиничність і множинність виражена морфологічними засобами: берест -- берести, будинок -- будинки, парта -- парти, човен -- човни, колесо -- колеса, професор -- професори, з іншого боку, кількісно набагато менша група іменників, у яких одиничність і множинність не виражена морфологічними засобами і які становлять дві підгрупи: а) іменники типу ворота, ножиці, окуляри, сани, штани з морфологічно вираженою множиною; б) так звані невідмінювані іменники на зразок кенгуру, попі, таксі з морфологічно не вираженою одниною і множиною. В останньому випадку наявні омонімічні з граматичного погляду форми однини і множини в одній лексемі.

Фактична одиничність чи множинність предметів, позначених іменниками з морфологічною множиною і з омонімічними одниною і множиною, виявляється тільки у відповідному контексті.

Поділ іменників за числовими характеристиками можна провести на суто формально-морфологічному ґрунті. В такому разі іменники поділяються натри групи: словоформи з морфологічною формою однини, словоформи з морфологічною формою множини і словоформи з омонімією однини і множини.

Формально-морфологічна класифікація числа побудована на відмінних від семантичної класифікації принципах і лише частково перетинається з реальним кількісним протиставленням предметів. Це означає, що формальні показники в певній словоформі можуть не збігатися з реальним числовим значенням. Незаперечним є факт, що морфологічна форма числа може не збігатися з реальним числовим значенням словоформи. Проте тут потрібно розрізняти явища, що стосуються мовної системи, і явища, існування яких зумовлене мовленням. Маємо на увазі випадки, коли морфологічна форма й реальне значення числа збігаються в системі мови, але в мовленні словоформа набуває протилежного, не властивого в системі мови, числового значення. Наприклад, словоформа людина має граматичну форму однини, позначає одиничний предмет: Ця людина мені подобається. Проте в реченні Людину пізнають у праці ця ж словоформа позначає не одиничний предмет, а множинність предметів. У таких випадках спостерігаємо нейтралізацію в мовленні (під впливом відповідного контексту) закріпленого в мові числового значення.

Контекстуальні семантичні модифікації словоформ числа зближують числове значення зі значенням означеності/неозначеності. Категорія означеності/ неозначеності, наявна в багатьох європейських мовах у вигляді морфологічної категорії, в українській мові має інший характер. Вона в ній позбавлена концентрованого морфологічного вираження і, напевно, більшою мірою існує як мисленнєва категорія, а не граматична. Однина іменників може втрачати значення реальної одиничності й набувати значення множини неозначених предметів, деякої сукупності неконкретних представників відповідного предметного ряду. Множина також може входити у нетипову для неї сферу означеності/ неозначеності. Такі семантичні зміщення трапляються в мовленні. Мовлення збільшує кількість розбіжностей між морфологічною формою числа та її реальним числовим значенням. У результаті взаємодії словоформи числа з контекстом не тільки порушується відповідність між планом вираження і планом змісту, тобто між морфологією і відображуваною нею реальною дійсністю, а й виникає можливість нашарування нових елементів змісту, пов'язаних з означеністю/неозначеністю.

Іменників першої групи в мові найбільше. Причому форма множини означає не механічно збільшене значення форм однини, а невизначену й узагальнену множинність.

Іменники, в яких не виявляються ознаки обчислюваності, мають або лише однину, або множину. Однинні іменники охоплюють слова з абстрактним значенням (мудрість, Щастя, журба, смерть, істина, правда, страх), збірні іменники (начальство, худоба,лицарство,ректорат, ганчір'я), речовинні (сметана, вугілля, кисень, цукор, молоко, свинець, сатин), власні назви (Полтава, Ірпінь, Балатон, Михайло, Людмила, «Літературна Україна»). Ці іменники характеризує те, що вони можуть мати форми множини з погляду граматичного, але в мовній практиці їх немає потреби уявляти в будь-якій кількості.

З відповідною стилістичною настановою їх зрідка використовують поети, прозаїки й журналісти: «Коло мого двору дві тополі. Коло твого двору дві журби» (пісня).

Множинні іменники охоплюють назви предметів, які у своїй будові мають парні частини: ножиці, сани, ворота, окуляри, двері, обценьки, терези, лапки, штани, дужки; деякі збірні: надра, копалини, гроші; речовинні назви: збоїни, вершки, консерви; назви часових та пов'язаних з ними понять: приморозки, сутінки, обжинки, входини, роковини; назви дій, процесів: пустощі, походеньки, заробітки, дебати, смішки; назви ігор: шахи, шашки, піжмурки, скраклі; назви абстрактних понять: ресурси, заздрощі, хвастощі, ревнощі, радощі, прикрощі, а також деякі власні назви: Чернівці, Суми, Піренеї, Княжолуки, Борт-ничі, Кордильєри. Множинні іменники цього типу в сучасній українській мові майже не утворюються.

Досить часто вживаються множинні іменники прикметникового походження: зернові, бобові, ярові, колоскові, остюкові, озимі, цитрусові.

2. КАТЕГОРІЯ ВІДМІНКА

Категорія відмінка іменника суто граматична. Відмінкові форми виступають засобами зв'язку іменників з іншими словами. У сучасній українській мові сім відмінків: Називний -- хто? що? Родовий -- кого? чого? Давальний -- кому? чому? Знахідний -- кого? що? Орудний -- ким? чим? Місцевий -- на кому? на чому? Кличний -- хто? що? Кожний відмінок становить єдність форми і значення. Під значенням відмінків розуміється такий конструктивний елемент, який унаслідок взаємовідношень між явищами об'єктивної дійсності виявляє узагальнені синтаксичні функції в поєднанні зі значеннями словосполучень.

Називний і кличний відмінки -- прямі . Інші -- непрямі , що вживаються з прийменниками або без них. Термін прямий пояснює незалежність вживання іменника від його зв'язку з іншими словами, непрямі -- синтаксичну залежність від інших слів. Називний відмінок виступає підметом, який може бути найчастіше суб'єктом у реченні: «А Рось кипіла в кам'яному ложі» (Л. Костенко). У пасивних конструкціях уживається як об'єкт (Туманрозгонився вітрами по долині), може виступати як іменна частина складеного присудка (Слава -- зрадлива річ) або як головний член називного речення («Заслання, самота, солдатчина...» -- Л. Костенко).

Родовий відмінок означає належність особі чи предметові (батько Миколи, вечір Шевченка, властивість цементу); об'єктні відношення -- об'єкт дії (не дістав паперу); частину від цілого або його неповноту (налити води, купити цукру, привезти піску, центнер пшениці, цех заводу); обставинні значення -- дат (1990 року), просторові відношення (наблизились до ставу), часові (протягом тижня), причинові (крикнув з переляку).

Давальний відмінок означає особу або предмет, для яких або в зв'язку з якими відбувається дія (служіння народові, привіт другові), належність (пам'ятник Іванові Франку), суб'єкт дії в безособовому реченні («Кому-кому, а Собаці тільки цього й треба було! Швиденько напився з калюжі води і рвонув!» -- М. Вінграновський).

Знахідний відмінок має насамперед об'єктне значення: передплатити пресу, вимкнути світло, купити дозиметр. Це прямий додаток при перехідних дієсловах. Він уживається завжди без прийменника. Прийменникові конструкції означають простір як напрямок руху (в'їхати в ліс, стріляти в небо), об'єкт (дбати про дітей, кинути об землю).

В орудного відмінка строкаті семантичні відношення: об'єктні (копати лопатою, міряти метром, ділитися успіхом), обставинні (їхати дорогою, плисти морем, наступати лавиною, повернутися перед обідом), можуть означати співучасника діяча (батько з дочкою, комбайн з трактором, мати з немовлям), виступати іменною частиною складеного присудка (стати парубком, зробитися хмаркою, бути моряком), бути суб'єктом в односкладних реченнях (гуртожиток заселено студентами).

Місцевий відмінок завжди вживається з прийменником: лежати на траві, прийти о сьомій годині, блукати в лісі, людина при достатках, купатися в ( у ) річці. Найважливіші значення місцевого відмінка обставинні (ходити по березі, говорити по щирості) та об'єктні (кохатися в мистецтві, переконати у правильності доведення, грати на почуттях, одержати по книжці). Рідше вживаються означальні відношення: баба по матері, товариство по духу, однодумці по боротьбі.

Кличний відмінок виражає звертання до особи чи істоти взагалі: мамо, брате, Микито, Цанїіле, Маріє, Галю, Олено, кицю, конику, лисичко, вовче, Галино Гордіївно, Сергію Дмитровичу. Крім того, в художній літературі та публіцистиці й особливо у фольклорі це можуть бути іменники з предметним та абстрактним значенням: «-- Прощай, мій товаришу, мій вірний старий друже! -- тихо промовля він до ясена, мов до живої людини» (С. Колесник); «Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриє тебе для себе. Щоб стати навіки соняшником» (І. Драч).

Лекція № 5. Категорія числа і відмінка іменника

1. Залишки форм двоїни /у значенні множини в сучасній українській мові

Двоїнам -- граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої її було успадковано спільнослов'янською, а від неї -- усіма слов'янськими мовами, включаючи українську.

Тепер в українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, що відрізняли її від російської. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка, О.Забужко.

Окрім української, серед слов'янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію. У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., залишившися лише в декількох сталих виразах (пол. Madrej glowie dosc dwie slowie -- «Мудрій голові і двох слів досить», замість нормативного пол. Madrej glowie dosc dwa slowa). Приклад залишку двоїни в російській мові -- чисельник "двести" (з давнього "двести").

Граматично двоїна має такі словоформи:

· іменники жіночого та середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення -і: дві стінім, обидві коромві, три доромзі, чотири книмжці.

· деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима (і бровами), грудима (і грудьми), дверима, очима, плечима, ушима (і вухами); це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших.

· у місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око (на очу) і вухо (на вушу): "Мигтить ув очу, мов проміння" (Ганна Барвінок); "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" (О.Довженко); "...з отерпом у пучках і сльозами в очу" (О.Забужко); "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" (П.Куліш).

· іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: вумха, рукамва, поводам.

· надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два брамти - всі братим.

· акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахим (Охріменким) і пішли два (три, чотири, обидва) брамти (чоловік і жінка) Соломамхи (Охрімменки).

Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року:

· іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, обимдві, три, чотимри можуть мати закінчення -і (як м'які), причому г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві книмзі, три вербім, хамті, руцім, три квімтці, пімсні, чотимри норім і т.ін.

· замість таких форм твердих іменників жіночого роду зазвичай уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві квімтки, три руким, книмги, чотири бомчки.

· іменники середнього роду тверді на -о при числівниках дві, обимдві, три, чотимри іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрім, дві сломві, три ямблуці, чотири вікнім і т.ін., але звичайно двомє відер, два відрам".

І усно, й на письмі двоїна і множина вживалися здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик ХІХ століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями - П.Залозним (1906), Є.Тимченком (1907), А.Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І.Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В.Сімович (1921). "У відміні імен, - наголошує він, - відріжняємо три числа: 1. однину... 2. двійню... 3. множину". Те саме бачимо в граматиці М.Левицького (1923). Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовному порадникові "Паки й паки" (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто "калічать наші слова на московський штиб". На вживанні завжди двоїни наголошував пізніше С.Смеречинський. Форму двоїни рекомендували відомі свого часу праці з мовної культури "Уваги до сучасної української літературної мови" О.Курило (1924), "Український стилістичний словник" та "Чистота й правильність української мови" І.Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 - початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді "практично-теоретичному курсі" П.Горецького й І.Шалі (1926 - 1929 рр., 7 вид.).

У формах множини деякі іменники мають відмінні від інших слів закінчення, особливо у родовому та орудному відмінках: кінь -- коней (іменники чоловічого роду II відміни у родовому множини мають закінчення неї заводів, слухачів), поле-- піль (поряд з полів), око -- очей, плече -- плечей (у двох останніх словах закінчення -ей являє собою залишок колишньої форми двоїни), в орудному -- очима, плечима, ушима (також залишок колишньої двоїни). Найпоширеніші слова, які відносно часто вживалися у двоїні, подано нижче. У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни.