Культурологічна проблема відтворення діалекту "кокні" у художньому перекладі (на матеріалі перекладів роману Б. Шоу "Pygmalion: A Romance in Five Acts")

Інша проблема художнього перекладу - співвідношення контексту автора і контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм співпадання, або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності і даних, взятих з літератури. Письменник іде від дійсності і свого сприйняття її до закріпленого словами образу. Іншими словами, якщо переважають дані дійсності, то ідеться про авторську діяльність. Перекладач іде від існуючого тексту і відтворюваної в уяві дійсності через її «вторинне», «наведене» сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу. Тобто, якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача. Таким чином, художній переклад обумовлений не лише об'єктивними факторами (конкретно-історичним літературним каноном, нормативним обіходом), але й суб'єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми об'єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об'єму інформації. Тут також замішана особистість перекладача, який при перекодуванні тексту обов'язково випустить щось із змісту, а також його схильність продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу. У художньому перекладі до усіх цих факторів домішується ще й особистість перекладача який, як уже зазначалося, у цій ситуації є більшою чи меншою мірою й автором. Твір не можна вирвати із стихії рідної мови і "пересадити” на новий рунт, він повинен народитися наново у новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв'язками, впливає на образне мислення носія цієї мови і витворює конкретно-чуттєвий образ. Закономірно, що при перекладі твору на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв'язки значною мірою руйнуються. Щоб твір продовжував жити як мистецький витвір в новому мовному середовищі, перекладач повинен перейняти на себе функції автора і певною мірою повторити творчий процес його створення і наповнити твір новими асоціативними зв'язками, які викликали б нові образи, властиві даній мові.

Наступна, співвідносна з попередньою, проблема художнього перекладу- проблема точності і вірності. Що з цих двох критеріїв важливіше і чи можливо їх поєднати в одному перекладі? Ще Максим Рильський з приводу поетичного перекладу писав: «Вважаю неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією». Художній твір повинен перекладатися «не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу». В поетичному перекладі чіткіше відображається ця перекладацька концепція. Поетичний твір - єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов'язково спричинює зміну усієї системи. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші. Свого часу В.Брюсов запропонував «теорію істотного елемента». Ця теорія якраз і зводилася до виокремлення найважливішого елемента (чи елементів) в поетичному творі і свідомим принесенням в жертву інших її елементів. Жертва у будь-якому випадку неминуча, а якщо вона буде осмисленою, тоді вона буде меншою. «Прекрасне рідко переходить з однієї мови в іншу, зовсім не втрачаючи своєї довершеності: що ж має робити перекладач? Знаходити у себе в уяві такі красоти, які могли б служити заміною, отже виробляти власне, як і краще».

Практика художнього перекладу показує, що в процесі перекладу необхідно керуватися таким положенням: перевести - значить висловити вірно і повно засобами однієї мови те, що вже виражено раніше засобами іншої мови. Саме це вміння «вірно і повно передати те, що хотів сказати автор, відрізняє переклад від переробки, переказу, викладу і, так званої, адаптації».

У наш час фахівці в галузі лінгвістики тексту (В.Н. Комісаров, Н.В. Кулібіна, Ельза Таберніг де Пуккіареллі, Катаріна Райс, А.В. Федоров) пропонують різні класифікації текстів. На основі цих класифікацій були виявлені такі характерні особливості художнього тексту: мета створення; характер переданої інформації; способи передачі інформації; вплив, який чиниться на читача; образ автора; композиція; національно-культурна і тимчасова обумовленість.

Також перекладачеві необхідно звертати велику увагу на проблему збереження національного забарвлення в перекладах художньої літератури. Зрозуміло, що збереження національної своєрідності оригіналу - завдання дуже складне в плані як практичного вирішення, так і теоретичного аналізу. Можливості вирішення цієї проблеми на практиці пов'язані зі ступенем тих фонових знань про життя, зображених в оригіналі, що реально виникають у перекладача і читача. Необхідно відзначити, що література кожної країни має ряд творів на теми і сюжети, узяті з життя інших народів і, проте, відмічені ознакою власної народності.

Вирішення проблеми національного забарвлення можливе лише при розумінні органічної єдності, яка утворюється змістом і формою літературного твору, враховуючи національну зумовленість, життя народу, мову народу, тобто тих даних, що склалися у читачів про фонові знання . О.Федоров вважав, що «передача національного забарвлення знаходиться в найтіснішій залежності від повноцінності перекладу в цілому:

а) з одного боку, від ступеня вірності в передачі художніх образів, пов'язаного з речовим сенсом слів і з їх граматичним оформленням;

б) з іншого боку, від характеру засобів загальнонаціональної мови, вжитих в перекладі» .

Разом з проблемою збереження національної своєрідності оригіналу постає також проблема передачі його історичного колориту. Епоха, в якій було створено літературний твір, накладає певний відбиток на художні образи. Перекладачі завжди працювали з творами, створеними в різні періоди історії. Досягнення збереження історичного забарвлення твору можливе лише шляхом стилістичних відповідностей оригіналу, адже стилістичні засоби утілюють ті образи, які були специфічними для письменників певної епохи. Отже, питання про передачу історичного забарвлення твору не обмежується лише однією категорією мовних елементів, а охоплює цілу систему стилістичних засобів.

Також при перекладі художнього твору необхідно враховувати проблему дотримання індивідуальної своєрідності оригіналу. Індивідуальна своєрідність творчості багато в чому пов'язана зі світоглядом і естетикою автора. Тому при перекладі необхідно досліджувати твір як в лінгвістичному аспекті, так і в розрізі літературознавства. О.Федоров виділяє декілька основних випадків співвідношення між своєрідністю оригіналу і формою його передачі:

1. Згладжування, знеособлення відповідно вимогам літературної норми мови, або смакам певного літературного напряму;

2. Спроби формалістично точного відтворення окремих елементів оригіналу всупереч вимогам мови, яка перекладається, - явище, що кінцевим результатом має насильство над мовою, мовну стилістичну неповноцінність;

3. Спотворення індивідуальної своєрідності оригіналу в результаті довільного тлумачення, довільної заміни одних особливостей іншими;

4. Повноцінна передача індивідуальної своєрідності оригіналу з повним обліком усіх його істотних особливостей і вимог мови .

Форми прояву індивідуальної своєрідності в художньому тексті дуже різноманітні, і кожна з них висуває складні завдання для перекладача.

Перекладачеві, який працює з художнім текстом, також не слід забувати про проблему передачі часової дистанції. А. Попович стверджував, що «під поняттям часу в перекладі ми маємо на увазі різницю в комунікативних умовах, яка визначається тією обставиною, що оригінал і переклад реалізується не в один і той же історичний (календарний) момент». Переклад повинен нести на собі відбиток певного часу. Але відбиток не означає повної тотожності, адже в цьому випадку не йдеться про філологічно достовірні копії мови перекладу на той момент часу, коли був написаний оригінал, текст перекладу у такому разі наповниться надмірною інформацією про стан мови оригіналу в той давній час. Сучасний переклад не має давати читачеві інформацію про те, що текст не сучасний, а за мусить за допомогою особливих прийомів показати, наскільки він давній. Специфіка синтаксичних структур, особливості тропів і всієї лексики мають конкретну прихильність до певної епохи. Час твору показаний в мовних історичних особливостях: лексичних, морфологічних і синтаксичних архаїзмах. Головна умова створення тимчасової дистанції - відсутність в лексиці перекладу модернізмів - слів, які не могли уживатися в той час, коли було створено твір.

І.Алексєєва виділяє ще одну важливу проблему, яку необхідно враховувати при художньому перекладі - проблему передачі рис літературного напряму. Для минулих років характерна приналежність автора до певного літературного напряму: романтизму, натуралізму, реалізму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму тощо. У творі виявляються авторські індивідуальні риси, але специфіка літературного напряму також виразно помітна. Наприклад, для періоду романтизму характерне часте використання персоніфікуючих метафор, колірна символіка, ритм прози, гра слів. Для виявлення таких особливостей перекладачеві необхідно детально ознайомитися з літературним напрямом за науковими джерелами, ознайомитися з творами інших авторів - представників того ж літературного напряму. [1, 25]

Реалізація перекладацької компетентності передбачає наявність у перекладача всебічних лінгвістичних знань, широкої загальнокультурної ерудиції, необхідних психологічних якостей та літературно-елоквентних здібностей. Оскільки здійснення перекладу припускає використання мовних засобів у повній відповідності з його цілями, в довгостроковій пам'яті перекладача повинно зберігатися знання мовних засобів, форм і значень вихідного мови та мови перекладу, тобто він повинен володіти всебічною мовною компетенцією як у рецептивної, так і в продуктивному плані. Таке знання і становить мовну компетентність перекладача.

За методологічну основу нашого дослідження візьмемо порівняння - лінгвістичний аналіз. Цей метод є дуже ефективним у лінгвістичному дослідженні, оскільки доповнюючи дані контрактивної лінгвістики дозволяє порівнювати не тільки аналогічні одиниці мовних систем, але й мовленнєві висловлювання і цілі тексти.

Аналіз в єдності змісту і форми вимагає пильної уваги до тексту художнього твору. Окремі слова і вислови, художні деталі можуть нести велику інформацію, виражати такі думки і почуття, про які письменник прямо не говорить у своєму творі.

Художній текст, особливим чином організований у знаковому і структурному відношенні, вимагає, очевидно, специфічних прийомів аналізу, інтерпретації та перекладу, зумовлених існуванням його як тексту індивідуалізованого, багатозначного та асоціативного.

Теоретичні основи і практичні принципи лінгвостилістичного аналізу художнього тексту викладені в працях вітчизняних лінгвістів Б.О. Ларіна, В.В. Виноградова, Г.О. Винокура, Р.А. Будагова та інших.

Так, установка Б.А. Ларіна на художнє ціле при аналізі конкретно-мовного матеріалу стала основою філологічної інтерпретації естетичного факту не тільки для лінгвістів, але і для літературознавців. Визначаючи загальні ознаки художньої мови, науковець увів у дослідницький ужиток «естетичне значення слова» як прояв індивидуально-авторського погляду на світ через смислову призму. Він наголошував на тому, що в лінгвістичному аналізі художнього твору «треба вивчати художні закладення у взаємодії всіх компонентів: «звучності і семантичних колоритів, композиції і смислової ідейної осі».

Лінгвіста більше цікавлять способи вираження змісту або відношення засобів вираження до змісту, який вони виражають. Але в плані такого вивчення і зміст не може залишатися за межами вивчення мови художньої літератури. Адже дійсність, що розкривається в художньому творі, втілена в його мовній оболонці. Сукупність мовленнєвих засобів у структурі літературного твору органічно пов'язана з його «змістом» і залежить від характеру ставлення до нього з боку автора. «Стилістика - душа кожної розвиненої мови, повинна посісти важливе місце як у науці про мову, так і в науці про художню літературу». Однак «лінгвістика вивчає всі аспекти мови, в тому числі й стилістичні, тоді як до компетенції літературознавця входить розгляд лише тих стилістичних ресурсів мови, які використовуються письменниками для втілення певних художніх задумів» .

Як бачимо, лінгвісти наголошують на тому, що в лінгвістичному аналізі художнього тексту слід вивчати лінгвостилістичні особливості художнього твору в органічному зв'язку з ідеєю і художнім задумом письменника. Саме це й становить основний вихідний принцип лінгвостилістичного аналізу тексту художнього твору. У процесі проведення комплексного лінгвостилістичного аналізу художнього твору, необхідно вивчати всю систему мовностилістичних засобів у створенні художніх образів певного літературного твору. Тільки цілісний системний вияв такого комплексу мовностилістичних засобів у створенні системи художніх словесних образів надасть повну лінгвостилістичну картину тексту художнього твору. Отже, системно-структурний підхід у вивченні тексту художнього твору являє собою другий основний лінгвостилістичний принцип у вивченні мови художнього тексту.

Художній текст є комплексним явищем мистецтва слова. Воно мистецьке і психологічне, інтелектуальне і соціальне; це своєрідний мовленнєво-словесний акт між автором і читачем, що здійснюється за допомогою слова. Лінгвістичний аналіз не руйнує цілісності художнього тексту і цілісності його сприйняття, але дозволяє бачити естетичне ціле таким, яким його творив автор. Тому й ключі до розуміння його задуму - у системі мовно-художніх засобів твору.

Цілісний лінгвістичний аналіз спрямований на комплексне багатоаспектне філологічне вивчення художнього тексту. Основним прийомом цього аналізу є дослідження тексту шляхом розкриття його образної поетичної структури у тісній єдності з ідейним змістом та системою мовних образотворчих засобів. В основі такого синтезуючого аналізу міститься категорія образу автора. Цей аналіз неможливий без розкриття поетичної (композиційної) структури тексту, системи образів у їхньому сюжетному розвитку як вираження ідейного задуму твору, особливостей його жанру, естетичних функцій словесних образів у їх взаємному зв'язку та обумовленості. Лише таке вивчення художніх творів, в процесі якого мовні засоби розглядаються під призмою розглянутих вище категорій, і може відобразити дійсне життя слова в художньому тексті.

Лінгвістичний аналіз тексту, ґрунтуючись на засадах загальної лінгвістики, виробляє основні принципи і прийоми виявлення специфіки мовних явищ у творі. Ось чому, аналізуючи текст, дослідник пропонує виходити з таких принципів:

1. Принцип історизму полягає у врахуванні відповідності мовностилістичної системи твору (тексту) тій епосі, коли написаний твір, і тій епосі, події якої відображені в певному творі.

2. Стильова приналежність тексту. Оскільки кожен текст є виявом певного стилю мовлення, що виражається в доборі та організації його мовних засобів, лінгвістичний аналіз передбачає визначення стильової приналежності тексту з наступним докладним тлумаченням стильових особливостей на матеріалі конкретного уривка.

3. Жанрова приналежність тексту. Для лінгвістичного аналізу художніх текстів особливо важливим є жанрове розрізнення: належність твору органічно повинна випливати з жанрового різновиду твору - епічного (епопея, роман, повість, новела, оповідання, байка, художній нарис та ін.), ліричного (лірика політична, громадянська, патріотична, філософська, інтимна, пейзажна, балада, ода, елегія, пісня, поетична мініатюра), драматичного (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль та ін.) чи змішаного (ліро-епічний твір, драматична феєрія, усмішка тощо). Кінцеві результати аналізу тексту повинні підтвердити попереднє визначення жанрової і стилістичної приналежності тексту.

4. Ідейно-політична і літературно-художня позиція автора твору. Специфіка лінгвістичного аналізу художнього тексту вимагає врахування ідейної позиції автора як письменника відповідної Історичної епохи, його творчої особистості. Належність письменника до певного літературно- художнього напряму і його суспільно-політична орієнтація неминуче впливають на вибір тематики, мовних засобів художньої образності, в яких знаходить виявлення ідейний задум автора. Образ автора є індивідуальною словесно-мовленнєвою структурою, що пронизує весь художній текст.

5. Аналіз мовних засобів тексту за рівнями мови. Текст є цілісною системою нерозривно взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів усіх рівнів мовної структури. При комплексному лінгвістичному аналізі огляду підлягають мовленнєві одиниці всіх рівнів послідовно від нижчого до вищого - фонетична, морфологічна, лексико-семантична, синтаксична організація тексту. Виходячи із структурно-мовних властивостей одиниць даного рівня, доцільно звертати увагу на ті їх мовленнєві особливості, що виникли в художньому творі внаслідок реалізації творчого задуму письменника. Вони є результатом індивідуально-авторського мовлення.

6. Смислова і граматична організація тексту. Відомо, що текст характеризується такими найзагальнішими ознаками, як смислова та естетична цілісність, яка піддається членуванню на окремі відрізки. За ознакою смислової закінченості в ньому виділяються значимі одиниці - речення, в семантико-граматичній структурі яких знаходять вияв усі інші функціональні одиниці мовної структури. Семантична та естетична цілісність тексту формується на матеріалі одиниць усіх рівнів у їх ієрархічній послідовності. Предметом аналізу є розуміння тексту як складного синтаксичного цілого.

Оскільки в процесі перекладу встановлюється певне відношення між текстами на різних мовах, вивчення перекладу, передбачає використання процедури порівняльного аналізу. У сучасному перекладознавстві використовуються чотири процедури такого аналізу:

* зіставляються тексти перекладу з їх оригіналами;

* зіставляються кілька перекладів одного і того ж оригіналу, виконаних різними перекладачами;

* зіставляються переклади з оригінальними текстами на мові перекладів;

* зіставляються паралельні тексти мовою оригіналу та мові перекладу, тобто тексти близького змісту, що належать до аналогічного функціональному стилю або жанру.

Лінгвістичний аналіз різномовних текстів передбачає виявлення подібності, відмінності та співвідношення не тільки структури та змісту текстів як цілісних утворень, а й зіставлення окремих елементів цих текстів. При цьому теорія перекладу широко використовує такі лінгвістичні методи дослідження, як компонентний аналіз, методи трансформаційного аналізу та статистичних підрахунків.

Поняття «перекладацькі трансформації», розглядається як перетворення, за допомогою яких можна здійснити перехід від одиниць оригіналу до одиниць перекладу в зазначеному сенсі, називаються перекладацькими трансформаціями.

В рамках опису процесу перекладу перекладацькі трансформації розглядаються не в статичному плані як засіб аналізу відносин між одиницями ВМ і їх словниковими відповідниками, а в плані динамічному як способи перекладу, які може використовувати перекладач при перекладі різних оригіналів в тих випадках, коли словникова відповідність відсутня або не може бути використано за умовами контексту. Залежно від характеру одиниць ВМ, які розглядаються як вихідні в операції перетворення, перекладацькі трансформації підрозділяються на лексичні та граматичні. Крім того, існують також комплексні лексико - граматичні трансформації, де перетворення або зачіпають одночасно лексичні і граматичні одиниці оригіналу, або є міжрівневі, тобто здійснюють перехід від лексичних одиниць до граматичним і навпаки.

Основні типи лексичних трансформацій, що застосовуються в процесі перекладу з участю різних мов і МП, включають наступні перекладацькі прийоми: перекладацьке транскрибування і транслітерацію, калькування і лексико - семантичні заміни (конкретизацію, генералізацію, модуляцію). До найбільш поширених граматичних трансформацій належать: синтаксичне уподібнення (дослівний переклад), членування пропозиції, об'єднання пропозицій, граматичні заміни (форми слова, частини мови або члена речення). До комплексних лексико - граматичних трансформацій відносяться антонімічний переклад, експлікація (описовий переклад) і компенсація.

Транскрипція і транслітерація - це способи перекладу лексичної одиниці оригіналу шляхом відтворення її форми за допомогою літер МП. При транскрипції відтворюється звукова форма іншомовного слова, а при транслітерації його графічна форма (буквений склад).

Калькування - це спосіб перекладу лексичної одиниці оригіналу шляхом заміни її складових частин - морфем або слів (у разі стійких словосполучень) їх лексичними відповідниками в МП. Сутність калькування полягає у створенні нового слова або сталого поєднання в МП, копіює структури вихідної лексичної одиниці.

Лексико - семантичні заміни - це спосіб перекладу лексичних одиниць оригіналу шляхом використання в перекладі одиниць МП, значення яких не збігається зі значеннями вихідних одиниць, але може бути виведено з них за допомогою певного типу логічних перетворень. Основними видами подібних замін є конкретизація, генералізація і модуляція (смисловий розвиток) значення вихідної одиниці.

Конкретизацією називається заміна слова або словосполучення ВМ з більш широким предметно - логічним значенням словом і словосполученням МП з більш вузьким значенням. В результаті застосування цієї трансформації створюване відповідність і вихідна лексична одиниця опиняються в логічних відносинах включення: одиниця ВМ висловлює родове поняття, а одиниця МП- яке у неї видове поняття .

Генералізацією називається заміна одиниці ВМ, котра має більш вузьке значення, одиницею МП з більш широким значенням, тобто перетворення, зворотне конкретизації. Створювана відповідність висловлює родове поняття, що включає початкове видове.

Модуляцією або смисловим розвитком називається заміна слова або словосполучення ВМ одиницею МП, значення якої логічно виводиться із значення вихідної одиниці. Найбільш часто значення співвіднесених слів в оригіналі та перекладі виявляються при цьому пов'язаними причинно -наслідковими відносинами.

Синтаксичне уподібнення (дослівний переклад) ? це спосіб перекладу, при якому синтаксична структура оригіналу перетворюється в аналогічну структуру МП. Цей тип «нульовий» трансформації застосовується в тих випадках, коли в ВМ і МП існують паралельні синтаксичні структури.

Членування пропозиції - це спосіб перекладу, при якому синтаксична структура речення в оригіналі перетворюється на два чи більше предикативні структури МП. Трансформація членування призводить або до перетворення простої пропозиції ВМ в складне речення МП, або до перетворення простого або складного пропозиції ВМ в два або більше самостійних пропозиції в МП.

Об'єднання пропозицій ? це спосіб перекладу, при якому синтаксична структура в оригіналі перетвориться шляхом з'єднання двох простих речень в одне складне. Ця трансформація ? зворотна порівняно з попередньою.

Граматичні заміни ? це спосіб перекладу, при якому граматична одиниця в оригіналі перетворюється на одиницю МП з іншим граматичним значенням. Заміні може піддаватися граматична одиниця ВМ будь-якого рівня: словоформа, частина мови, член речення, пропозиція певного типу. Зрозуміло, що при перекладі завжди відбувається заміна форм іноземних мов на форми МП. Граматична заміна як особливий спосіб перекладу передбачає не просто вживання в перекладі форм МП, а відмова від використання форм МП, аналогічних вихідним, заміну таких форм на інші, відмінні від них виражається змістом (граматичному значенню).

Антонімічний переклад ? це лексико-граматична трансформація, при якій заміна позитивної форми в оригіналі на негативну форму в перекладі або, навпаки, негативною на ствердну супроводжується заміною лексичної одиниці ВМ на одиницю МП з протилежним значенням.

Експлікація або описовий переклад ? це лексико-граматична трансформація, при якій лексична одиниця ВМ замінюється словосполученням, експлікується її значення, тобто що дає більш - менш повне пояснення або визначення цього значення на МП. За допомогою експлікації можна передати значення будь-якого безеквівалентного слова в оригіналі.

Недоліком описового перекладу є його громіздкість і багатослівність. Тому найбільш успішно цей спосіб перекладу застосовується в тих випадках, де можна обійтися порівняно коротким поясненням.

Компенсація ? це спосіб перекладу, при якому елементи сенсу, втрачені при перекладі одиниці ВМ в оригіналі, передаються в тексті перекладу яким -небудь іншим засобом, причому необов'язково в тому ж самому місці тексту, що і в оригіналі. Таким чином, заповнюється («компенсується») втрачений сенс, і в цілому, зміст оригіналу відтворюється з більшою повнотою. При цьому нерідко граматичні засоби оригіналу замінюються лексичними і навпаки.

Особливо часто до компенсації доводиться вдаватися для відшкодування втрачених стилістичних і образних аспектів змісту оригіналу.

Для адекватного відтворення діалекту "кокні" перекладачеві доводиться здійснювати комплексне перевторення ориганільного тексту за пенвим алгоритмом. При цьому вживаються певні перекладацькі стратегії, які розуміються як певні закономірності у відборі засобів і тактик перекладу. Зокрема, українськомовний перекладач удається до стратегій...., російськомовний- до стратегій....

Деякі особливості англійського просторіччя не можна передати на російську мову ніякими іншими засобами, крім компенсації, наприклад, додавання або опущення голосних або приголосних звуків, відсутність узгодження між підметом і присудком або яке - небудь інше порушення граматичних правил. Іноді така компенсація досягається відносно простим способом. В інших випадках для вирішення завдання доведеться використовувати одиниці МП, що не мають відповідностей в оригіналі. У всіх випадках у мові перекладу підшукується який - небудь засіб, що передає втрачений елемент змісту оригіналу.

Поняття перекладацької стратегії виникло задовго до того, як перекладознавство сформувалось як наукова дисципліна. Основні принципи перекладацької стратегії були закладені у працях І. Гете, Ф. Гюттингера, Дж. Драйдена, А. Тайтлера та ін. Однак, упродовж довгого часу поняття перекладацької стратегії не було поширеним серед теоретиків перекладу. Замість нього широко вживалося поняття методу перекладу, зокрема у відомій доповіді Ф. Шлейхермана «Про різні методи перекладу».

Дослідниця О. Бурукіна пропонує розглядати перекладацьку стратегію як «загальний план дій перекладача, спрямований на переклад конкретного тексту, обумовлений конкретною метою перекладу, розроблений з урахуванням лінгвістичних й екстралінгвістичних характеристик конкретної перекладацької ситуації». У зв'язку з цим перекладацька стратегія є загальним планом дій перекладача, що обумовлений комплексом його принципових установок, спрямованих на досягнення цілей, які свідомо або несвідомо ставить перед собою перекладач.

На практиці спостерігається використання двох базових стратегій лінгво-культурної адаптації тексту перекладу: доместикації і форенізації. Данні поняття увів у вживання американський теоретик перекладу Л. Венути . На його думку, доместикація являє собою адаптацію іноземного тексту до культурних цінностей цільової мови, а форенизація, навпаки, полягає в етнодевіантном тиску на культурні цінності з метою підкреслення лінгвістичних і культурних відмінностей іноземного тексту.

Так, метою доместікації (англ. domestication, naturalisation) є заміна перекладачем елементів вихідного тексту, які є специфічними для культури оригіналу, елементами культури адресата; мова при цьому спрощується і стає близькою до цільової культури: назви речей та звичаїв, які є чужими, замінюються на місцеві еквіваленти; «натуралізація, стираючи культурні грані, продукує дози іноземного, які легше вбираються, та з комерційної точки зору краще споживаються» при цьому створюється світ, який значно відрізняється від того, який зображено в оригіналі).

Друга стратегія - форенізація (англ. foreignisation) орієнтована на культуру оригіналу; при цьому перекладач намагається передати специфічні культурні елементи тексту оригіналу як вони є. Такий метод перекладу, на відміну від доместикації, непрозорий, підкреслює відмінність іншомовного тексту, підриваючи культурні коди, що існують у мові перекладу.

Г. Ц. Фонг пропонує поставити між двома названими вище ще один вид стратегії - нейтралізацію (англ. neutralisation), у процесі якої перекладач намагається ліквідувати будь-який слід, який би характеризував ту або іншу культурну спільноту, адже у багатьох випадках перекладач не має іншого вибору, аніж використати нейтральний, немаркований стиль.

З огляду на вищезазначене, при виборі стратегії перекладу перекладач керується певними нормами. Переклад може відрізнятися залежно від жанру, домінантності місцевої культури, цензури, політичної ситуації, глядацької аудиторії та маркетингових стратегій.

Основні принципи перекладацької стратегії доповнюються обгрунтуванням правомірності застосування ряду технічних прийомів, що порушують формальну подобу перекладу оригіналу, але забезпечують досягнення більш високого рівня еквівалентності. Найбільш загальними і широко поширеними з таких прийомів є переміщення, додавання і опущення лексичних одиниць у процесі перекладу.

Прийом переміщення лексичних одиниць у висловленні дозволяє використовувати найближчим відповідність слову оригіналу в іншому місці висловлювання, якщо з якихось причин його не можна спожити там, де воно стоїть в оригіналі. Переміщення слова в реченні часто супроводжується різного роду граматичними замінами. Іноді перекладач переміщує окремі слова з одного висловлювання до іншого.

Широке застосування в процесі перекладу знаходить прийом лексичних додавань. Багато елементів сенсу, що залишаються в оригіналі невираженими повинні бути виражені в перекладі з допомогою додаткових лексичних одиниць. Імпліцитне розуміння вимагає від рецептора знайомства із загальноприйнятими способами організації інформації в ВМ або особливих «фонових» знань. У рецептора перекладу немає подібних знань семантичних особливостей текстів на ВМ, і для нього мається на увазі сенс повинен бути розкритий перекладачем. В англо - російських перекладах додаткові елементи особливо часто виявляються необхідними при перекладі атрибутивних словосполучень.

При виборі додаткового елемента в кожному конкретному випадку перекладач керується як правилами сполучуваності слів у МП, так і екстралінгвістичними факторами.

Прийом додавання використовується в англо - російських перекладах і при передачі значення поєднань іншого типу.

Лексичні додавання можуть бути пов'язані з необхідністю передачі у тексті перекладу значень, виражених в оригіналі граматичними засобами. Подібні додавання нерідко використовуються при передачі англійських форм множини іменників, чиї відповідності в російській мові не мають форми. Іноді додавання обумовлені чисто стилістичними міркуваннями, і перекладач може за своїм бажанням використовувати їх або обійтися без них.

Особливу область застосування прийому додавання становлять випадки текстуальних пояснень, обумовлених прагматичними чинниками.

Прийом опущення прямо протилежний додаванню і передбачає відмову від передачі в перекладі семантично надлишкових слів, значення яких виявляються нерелевантними або легко відновлюються в контексті. Прикладом семантичної надмірності може служити використання в англійській мові так званих «парних синонімів» - паралельно вживаних слів із близьким значенням. Російській мові це явище не властиво, і при перекладі один із синонімів, як правило, опускається.

Прийом опущення може не бути пов'язаним з прагненням усунути надлишкові елементи оригіналу. Однією з причин його застосування може бути зайва конкретність англійського тексту, що виражається у вживанні числівників, назв мір і ваг та ін. там, де це недостатньо мотивовано змістом.

Іншим міркуванням на користь прийому опущення є необхідність здійснити, по мірі можливості, компресію тексту при перекладі, враховуючи, що в ході процесу перекладу різні додавання, пояснення і опису, використовувані перекладачем можуть значно збільшити обсяг перекладу, в порівнянні з оригіналом. Тому перекладач, щоб врівноважити цю тенденцію, прагне до скорочення загального обсягу тексту перекладу, опускаючи надлишкові елементи, де це можливо в межах мовних і стилістичних норм МП. переклад мова роман художній

Оцінка якості перекладу може вироблятися з більшою чи меншою ступенем деталізації. Для загальної характеристики результатів перекладацького процесу використовуються терміни «адекватний переклад», «еквівалентний переклад», «точний переклад», «буквальний переклад» і «вільний переклад». Адекватним перекладом називається переклад, який забезпечує прагматичні завдання перекладацького акту на максимально можливому для досягнення цієї мети рівні еквівалентності, не допускаючи порушення норм або узусом МП, дотримуючись жанрово - стилістичні вимоги до текстів даного типу і відповідаючи суспільно - визнаною конвенційної нормі перекладу. У нестрогому вживанні «адекватний переклад» - це «хороший» переклад, який виправдовує очікування і надії комунікантів або осіб, які здійснюють оцінку якості перекладу.

Еквівалентним перекладом називають переклад, що відтворює зміст іншомовного оригіналу на одному з рівнів еквівалентності. Під змістом оригіналу мається на увазі вся передана інформація, включаючи як предметно -логічне (денотативне), так і конотативне значення мовних одиниць, складових перекладається текст, а також прагматичний потенціал тексту. За визначенням будь - який адекватний переклад має бути еквівалентним (на тому чи іншому рівні еквівалентності), але не всякий еквівалентний переклад визнається адекватним, а лише той, який відповідає, крім норми еквівалентності, та іншим нормативним вимогам, зазначеним вище.

Точним перекладом називається переклад, в якому еквівалентно відтворена лише предметно - логічна частина змісту оригіналу при можливих відхиленнях від жанрово - стилістичної норми і узуальних правил вживання МП. Точний переклад може бути визнаний адекватним, якщо завдання переведення зводиться до передачі фактичної інформації про навколишній світ. Еквівалентний переклад завжди повинен бути точним, а точний переклад за визначенням лише частково еквівалентний.

Буквальним перекладом називається переклад, що відтворює комунікативно нерелевантні (формальні) елементи оригіналу, внаслідок чого або порушуються норми і узус МП, або виявляється спотвореним (непереданим) дійсний зміст оригіналу. До буквальному перекладу призводять також спроби відтворити смислові елементи більш високого рівня еквівалентності, не забезпечивши передачу змісту на попередніх рівнях.

Буквальний переклад з визначення неадекватний і допускається лише в тих випадках, коли перед перекладачем поставлена прагматичне надзавдання відтворити в перекладі формальні особливості побудови висловлювання в оригіналі. У таких випадках буквальний переклад може супроводжуватися поясненнями або адекватним перекладом, що розкриває справжній зміст оригіналу.

Вільним перекладом називається переклад, виконаний на більш низькому рівні еквівалентності, ніж той, якого можливо досягти за даних умов перекладацького акту. Вільний переклад може бути визнаний адекватним, якщо він відповідає іншим нормативним вимогам перекладу і не пов'язаний з істотними втратами в передачі змісту оригіналу. Більш серйозні відхилення від змісту оригіналу роблять вільний переклад нееквівалентним і неадекватним, перетворюючи його в «перекладення» або самостійне висловлювання на тему оригіналу.

2.2 Використання зіставного аналізу для визначення способів перекладу неблизько спорідненими мовами (російською та українською) роману Б. Шоу "Pygmalion: A Romance in Five Acts")

Як зазначалося вище, однім із завдань дослідження є зіставний аналіз стратегій і засобів перекладу діалкту «кокні» в романі Б. Шоу «Pygmalion: A Romance in Five Acts» українською - Миколою Павловим, та російською мовою - Евгенією Калашніковою, із метою з'ясування спільних особливостей і розбіжностей у відтворенні діалекту у соціокультурному аспекті з урахуванням жанрової специфіки роману.

Переклад авторських вмотивованих відхилень, незважаючи на надзвичайну складність відтворення, вже тривалий час займає важливе місце в обговореннях та дискусіях науковців та перекладачів. Письменники вводять до художніх творів відхилення на різних рівнях: фонетичному, граматичному та лексичному, чим зацікавлюють читача, адже мета таких мовних деформацій може бути різною.

Автор твору вводить мовленнєві відхилення з певною ціллю: «чи то для відображення місцевого колориту, чи для характеристики окремих дійових осіб або для створення неповторного образу, також для окреслення ситуації чи для побудови комічного ефекту або навіть загострення конфлікту між героями». Але в усіх ситуаціях, зазначених вище, такі мовні відхилення потребують адекватного, правильного перекладу і максимально повного їхнього відтворення, адже заміна викривленої вимови правильною літературною у перекладі не лише нівелює винятковість індивідуального авторського ідіолекту, але й неповно передасть сенс і зведе нанівець усю стилістичну тональність твору.

Завданням перекладача є надання змоги насолодитися шедевром того чи іншого іноземного автора читачам рідного краю, тому перекладачеві потрібно якнайкраще передати на рідну мову твір, написаний іноземною мовою.

Перший переклад п'єси Б. Шоу «Пігмаліон» українською мовою був здійснений ще у 40-50-ті рр. ХХ ст. видатним українським перекладачем, Миколою Павловим. Оприлюднений він був значно пізніше на сторінках журналу “Всесвіт” у 1999 р.

Легко зрозуміти, що для М. Павлова виникало чимало труднощів у здійсненні його задуму. Складність полягала в тому, що у своєму творі Б. Шоу використовував лондонський діалект кокні, що й надавало тексту п'єси особливого забарвлення. Звичайно, перекласти цей твір чистою українською літературною мовою було б неможливо, бо художня своєрідність п'єси англійського драматурга була б втрачена. Як же вдалося українському перекладачеві перенести лексико-фразеологічні та синтаксичні стилістичні засоби, використані в тексті оригіналу, на український ґрунт?

Лінгвокультурологічна складова стилю розглядає стилістичний аспект особливостей національного гумору, чоловічого і жіночого мовлення, усталених правил ввічливості та приписів мовленнєвого етикету, що утвердилися в англо-американській та українській традиціях.

При перекладі одна з суттєвих проблем - зберегти ті самі ознаки мовних порушень, що притаманні лондонському кокні. Річ у тому, що англійська й українська мають різні типи мовних неправильностей. Кокні відзначає переважно характерна вимова, граматичні помилки й певні особливості фразобудови. Нелітературне (або стилістично марковане) українське мовлення має дещо інші ознаки: вимова, рясне застосування фатичних мовних одиниць (інтерлокутивна збитковість), певні морфологічні видозміни; граматичні помилки практично відсутні, адже вони не є характерними для носія української мови. Процентне співвідношення згаданих неправильностей в українському просторіччі та в кокні не збігається.

Як відомо, розмовне мовлення протиставлене книжно-літературному самими умовами свого функціонування (непідготовленість мовленнєвого акту, його невимушеність, неофіційність, тощо), використанням у ньому позамовних факторів (міміка, жести тощо), а також позалексичних засобів (інтонація - фразовий та емфатичний наголос, паузи, темп і ритм мовлення) і, нарешті, характером добору та організації лексичних і граматичних одиниць (повсякденно-побутова лексика й фразеологія, емоційно-експресивні слова, вигуки, різноманітні вставні слова, еліптичні й неповні речення, слова-звертання, вставні конструкції, послаблення й порушення зв'язку між частинами речення та чимало інших чинників). Деякі зі щойно наведених ознак розмовного мовлення не були використані в російських перекладах «Пігмаліона».

Переклад Є. Калашнікової здійснено сміливо і талановито. Перекладачка часто відступає від оригіналу, щоб зберегти свободу дихання в діалозі, вдається до цікавих мовних знахідок, подекуди навіть підсилює експресію фрази в Шоу. І ось чому більше впадають в око зриви при перекладі стилістично маркованого мовлення, а саме цим і відзначаються перші два акти п'єси. Через те читач позбавляється можливості повнокровно сприймати твір, адже самий контраст поміж пишномовністю й незграбним просторіччям у перекладі згладжено до поодиноких натяків - і загалом на лексичному рівні

Хоча в російській мові і існує розподіл на діалекти і говори, зіставити його з англійською мовою є досить проблематичним. По-перше, діалекти в російській мові не так широко поширені, як в англійській. По-друге, переважна більшість територіальних і соціальних відмінностей у мові лежать у сфері лексики, а не фонетики. І, нарешті, російське населення, в основній масі, не має уявлення про більшість існуючих діалектів і соціолектов, тоді як всі жителі Великобританії знають про існування міського просторіччя кокні, яке часто використовується у фільмах, серіалах, на телебаченні і на театральних підмостках для створення образу. До того ж, в перекладацькій практиці «діалектизм взагалі не можна перекладати діалектизмом» , так як це змінює описуваний персонаж до невпізнання, змінює його етнокультурну приналежність. Все це робить передачу особливостей мови Елізи Дуліттл в перекладі п'єси на російську мову вельми важким, що вимагає асиметричних підходів.

Методологія дослідження формувалась під впливом теорії метафоричного моделювання (М. Блек, Д. Девидсон, Дж. Лакофф) на основі понять, розроблених у рамках вітчизняної теорії перекладознавства та методики здійснення зіставних досліджень художніх перекладів.

Багатоаспектне вивчення проблеми обумовило вибір різноманітних методів дослідження. У роботі застосовуються наступні методи: теоретичного узагальнення для синтезу, аналізу та критичного огляду наукової літератури для формування теоретичного підґрунтя дослідження; метод порівняльного аналізу для порівняння оригіналу і перекладів твору Б. Шоу «Pygmalion: A Romance in Five Acts»; метод кількісних підрахунків для здійснення кількісної характеристики одержаних даних дослідження.

Дослідження лінгвістичних особливостей діалекту «кокні» та його російського і українського перекладів провадилось на матеріалі роману Б. Шоу «Pygmalion: A Romance in Five Acts». Зіставний аналіз стратегій і засобів перекладу українським та російським авторами здійснювався на базі роману Б. Шоу «Pygmalion: A Romance in Five Acts». та його паралельних перекладів двома мовами.

Детальніше особливості різних перекладів, спільні закономірності та розбіжності у виборі засобів перекладу для виконання певних завдань вивчаються у третьому розділі.

1. Художній переклад - не просто переклад, а вміння інтерпретувати авторську ідею і здатність донести її до читача без будь-яких спотворень.

2. Проблеми художнього перекладу:

1) перекладач повинен мати, якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії, географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін.

2) співвідношення контексту автора і контексту перекладача;

3) проблема точності і вірності;

4) збереження національного забарвлення в перекладах художньої літератури;

5) дотримання індивідуальної своєрідності оригіналу.

3. Основні принципи аналізу тексту:

1) принцип історизму ;

2) стильова приналежність тексту;

3) жанрова приналежність тексту;

4) ідейно-політична і літературно-художня позиція автора твору;

5) аналіз мовних засобів тексту за рівнями мови;

6) смислова і граматична організація тексту.

4. Перекладацька стратегія - це загальний план дій перекладача, спрямований на переклад конкретного тексту, обумовлений конкретною метою перекладу, розроблений з урахуванням лінгвістичних й екстралінгвістичних характеристик конкретної перекладацької ситуації.

5. Базові стратегії лінгво-культурної адаптації тексту перекладу:

1) доместікація (domestication, naturalisation);

2) форенізація (foreignisation);

3) нейтралізація (neutralisation).

Розділ 3. Лінгвістичні особливості відтворення діалекту «кокні» у художньому перекладі англомовного твору Б. Шоу «Pygmalion: A Romance in Five Acts» українською та російською мовами

3.1 Лінгвістичний аналіз реалізацій діалекту «кокні» у романі Б. Шоу «Pygmalion: A Romance in Five Acts» в аспекті перекладу

Творчість Бернарда Шоу - видатного англійського драматурга, одного із засновників реалістичної драми ХХ ст., талановитого сатирика, гумориста, майстра парадоксу - і до сьогоднішніх днів викликає загальний інтерес. Б.Шоу вивів англійську драму кінця ХІХ ст. із глухого кута, що створився комерційними театрами або сентиментальними п'єсами, він відкрив перед нею широкий шлях соціальної та проблемної драматургії. Ще до початку першої світової війни англійська буржуазна інтелігенція перестала ідеалізувати свій світ та його духовні цінності і втратила той оптимізм, із яким вона колись виступала у ХІХ ст. Уже перше десятиліття ХХ ст. ознаменувалося появою в Англії ряду драматургів, які прагнули говорити правду про соціальне життя країни, про безправність робочого класу, про нерівність жінок, про ненормальні родинні відносини тощо. Усі вони, так чи інакше, пов'язані з творчістю Бернарда Шоу, натхненні його прикладом.

Англійський драматург створює новий тип інтелектуальної драми, в основі якої - не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс «Пігмаліон».

Шоу залишив величезну творчу спадщину: близько 60 п'єс. Але слави найвидатнішого драматурга доби він зажив завдяки п'єсі «Пігмаліон».П'єса «Пігмаліон» була написана у 1912-1913 роках. У цій п'єсі Б. Шоу використав міф про Пігмаліона, що виліпив статую цілковитої краси. Палко закоханий у своє створіння, Пігмаліон силою свого почуття зміг вдихнути в Галатею життя, і міф закінчується їх щасливим союзом.Б.Шоу переніс його в умови сучасного Лондона. Парадоксаліст подає власну інтерпретацію міфу у своїй п'єсі.

Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе науковий експеримент - за кілька місяців навчить вуличну торговку квітами Елізу Дулітл правильній вимові і зробить так, щоб «її з успіхом могли прийняти за герцогиню». Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і почуття внутрішньої гідності. Пігмаліон-Хіггінс веде Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою. Під «маскою» квіткарки приховувалась розумна, вразлива, шляхетна душа. Тепер Еліза сама навчає Хіггінса, дорікає за легковажність і непродума-ність наслідків експерименту: бути квіткаркою вона вже не може, а місця у світі, що перед нею відкрився, вона не має. Що ж робити з Елізою? Це питання постає не лише перед Хіггінсом, але й перед самим автором «Пігмаліона», в атмосфері комедії витають натяки на почуття кохання, що зароджується, хоча й не зовсім усвідомлено. Але Шоу не мав наміру завершувати свою п'єсу шлюбом «Пігмаліона» і «Галатеї». Одружитися з Хіггінсом, із Фредді чи з вельможним герцогом - мало для його героїні, справжнє покликання якої бути вільною людиною.

Головні герої цієї п'єси ? це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс, знавець індійських діалектів полковник Пікерінг та Еліза. Генрі Хіггінс та Пікерінг дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс ? це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг ? років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Еліза ? дівчина з характером, на життєвому дні намагається зберегти свою гідність і бореться за неї, уникаючи вад та поганих звичок, що притаманні середовищу, в якому вона живе. Хіггінс був постійно чимсь невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.

Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі «випади» Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі. Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, ? ти ніхто. У наш час освіта ? це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.

Головною проблемою, яку Б. Шоу майстерно вирішує у п'єсі, стало питання: «Чи є людина змінюваною істотою?». Це питання в п'єсі конкретизується тим, що дівчина з Іст-Енду Лондона з усіма рисами характеру вуличної дитини, перетворюється на жінку із рисами характеру дами вищого суспільства. Щоб показати, як радикально можна змінити людину, Шоу вибрав перехід із однієї крайності в іншу. Якщо така радикальна зміна людини за відносно короткий термін, то глядач повинен сказати собі, що тоді можлива і будь-яка інша зміна людської істоти.