Дієслова каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дієслова каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах

ВСТУП

дієслово каузація англійський український

Данна курсова робота присвячена дослідженню каузативних дієслів правовою та протиправною дією, тобто дієслів пов'язаних з юридичними термінами та особливостей правової культури в англійській, наприклад: to kill `вбивати' , to jail `саджати у в'язницю', to ravish `зґвалтувати', to hurt `поранити', to inherit `отримати право або офіційну соціальну позицію, яка належала родичові, який помер', to prosecute `спробувати довести як адвокат у суді, що хтось є винним у вчиненні злочину' [117; 118] та українській мові, наприклад, скорочувати `звільняти з роботи', обвинувачувати `притягати до відповідальності й доводити чию-небудь вину під час судового розслідування', реквізувати `насильно відбирати що-небудь без відшкодування для військових чи громадських потреб', вилучати `забирати що-небудь у когось, конфіскувати', пограбувати `розбійницьким нападом відняти що-небудь у когось, викрасти щось' [111].

Основу сучасного мовознавства становить функціонально-семантичний підхід до вивчення мовних явищ, тому дослідження таких категорій, як каузативність та каузальність, викликає неослабний інтерес, що підтверджено цілою низкою монографій і статей.

Водночас, незважаючи на велику кількість досліджень, поняття «каузальність» та «каузативність» залишається суперечливим у зв'язку з відсутністю спільних принципів тлумачення лінгвістичних категорій у лексиці та граматиці.

Різні аспекти категорій каузативності неодноразово вивчались на матеріалі окремих мов, зокрема англійської [2; 11; 33; 54; 74; 89; 91; 96; 98; 99; 100; 106; 107; 108; 109], української [20; 29; 36; 39; 64; 79], російської [13; 15; 17; 26; 38; 45; 43], німецької [10; 79; 95; 97; 105], французької [22; 73; 94; 104], іспанської [42; 88; 92; 102] та багатьох інших [3; 30; 65; 93].

Актуальність роботи зумовлена необхідністю системного опису семантики дієслів каузації правовою та протиправною дією на засадах сучасного семантичного аналізу мовних одиниць, що викликано недостатнім рівнем вивченням обраних мовних одиниць в досліджуваній мові.

Мета роботи полягає у визначенні кола дієслів каузації правовою та протиправною дією в англійській та українських мовах, їх семантичних ознак, особливостей та будови.

Досягнення мети стає можливим за умови вирішення таких завдань:

- дати змістове визначення поняття дієслова в обох досліджуваних мовах;

- опрацювати вербоцентричну теорію Теньєра;

- визначити поняття терміну «каузальність» та «каузативність»;

- опрацювати методику зіставного опису дієслів каузації правовою та протиправною дією;

- визначити базові семантичні ознаки та особливості каузативних дієслів правової та протиправної дії;

- визначити семантичні групи дієслів каузації правової та протиправної дії;

- описати семантичну класифікацію дієслів каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах.

Об'єктом дослідження є дієслова каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах.

Предметом дослідження є семантика дієслів каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах, їхня словотвірна будова та стилістичні особливості.

Матеріалом дослідження слугують 671 лексема (373 лексеми в англійській мові та 298 лексем в українській мові), отримані методом суцільної вибірки з лексикографічних джерел англійської та української мови, з-поміж яких, зокрема «Dictionary of Law», «Longman Dictionary of Contemporary English», «The Cambridge English Dictionary», «Legal Dictionary», «Словник української мови. Академічний тлумачний словник» та інші. По темі курсової роботи опубліковані тези та 1 стаття, в яких знайшли відображення теоретичні принципи і результати роботи (на матеріалі англійської мови).

Мета та завдання, окреслені в роботі, а також специфіка об'єкта дослідження зумовили використання таких методів та прийомів лінгвістичного аналізу: дефініційний та компонентний аналіз - для визначення елементарних сем, установлення корпусу дослідження; методика побудови формул тлумачення - щоб змоделювати семантику одиниць дослідження, що дає можливість урахувати семантичні, синтаксичні та сполучувальні ознаки дієслова; кількісний аналіз - для виявлення наявності / відсутності, продуктивності / частотності певних структурних і семантичних типів; описовий метод, що є підґрунтям для комплексної презентації результатів дослідження.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного, списку використаної літератури (109 наукових джерел українською, російською, англійською, іспанською, французькою та німецькою мовами).

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, висвітлено мету роботи, її завдання, окреслено емпіричний матеріал, об'єкт та предмет дослідження, розкрито теоретичне і практичне значення отриманих результатів, описано структуру роботи.

У першому розділі «Каузативні дієслова правової та протиправної дії в системі лінгвістичних категорій» здійснено критичний огляд результатів попередніх досліджень за темою (вітчизняних та зарубіжних авторів), з'ясовано стан дослідження категорії каузальності та каузативності на сучасному етапі розвитку лінгвістичної думки, розкрито поняття валентності, описано вербоцентричну теорію, досліджено дієслава каузації правовою та протиправною дією .

У висновках підбито підсумки проведеного аналізу.

У другому розділі «Методика зіставного дослідження дієслів каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах» розрито поняття зіставного методу дослідження, сформульовано критерії вибору досліджуваного матеріалу та запропоновано методику зіставного аналізу для дієслів каузації правовою тп протиправною дією.

У висновках підбито підсумки проведеного аналізу.

У третьому розділу «Типи каузативної ситуації та її додаткові семантичні ознаки» визначено базові семантичні групи дієслів каузації правовою та протиправною дією та проведено семантичний аналіз, запропоновано семантичну класифікацію дієслів за каузативним компонентом їхнього значення. Аналіз семантики одиниць дослідження дозволяє розподілити емпіричний корпус на два типи: дієслова каузації правовою та протиправною дією, які в свою чергу поділяються на різні підтипи.

У висновках підбито підсумки проведеного аналізу.

РОЗДІЛ 1. КАУЗАТИВНІ ДІЄСЛОВА В СИСТЕМІ ЛІНГВІСТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ

1.1 Значення і граматичні ознаки дієслова

Дієслово - це самостійна, повнозначна частина мови, що означає дію або стан як процес і виражає його у граматичних категоріях виду, стану, способу, особи, а також числа і роду. Дієслова відповідають на питання «що робить (робив, зробив, робитиме, зробить, робив би, зробив би) предмет? що з ним робиться (робилося, робитиметься, зробиться, робилося б, зробилося б)?». Наприклад: англ. to sing `cпівати', to draw `малювати', to exist `існувати'; укр. читає, прийшов, малюватиму тощо. Дієслово в реченні найчастіше виконує функцію присудка, може виступати й іншим членом речення [20; 21, c. 63; 29].

Поняття дії, яку називає дієслово, досить широке. Це може бути:

· рух і переміщення у просторі: англ. to run `бігти', to go `йти', to swim `плавати', укр. бігати, ходити, ковзати;

· конкретна фізична дія: англ. to chop `рубати', to draw `малювати', to plough `орати', to thresh `молотити', укр. танцювати, ударяти, ковтати, обмінюватися;

· процес мовлення: англ. to talk `говорити', to chatter `теревенити', укр. розмовляти, базікати, щебетати;

· стан особи чи предмета: англ. to sit `сидіти', to hang `висіти', to wave `хвилюватися', to be sick `хворіти', укр. стояти, прикріплювати, прив'язувати, радіти, страждати;

· ставлення до когось або чогось: англ. to hate `ненавидіти', to love `кохати', to respect `шанувати', to honour `поважати', укр. любити, шкодувати, удостоювати, відчувати;

· процес сприйняття органами чуття: англ. to see `бачити', to hear `чути', to smell `нюхати', укр. оглядати, слухати, чуяти;

· процес мислення: англ. to think `думати', to subtilize `мудрувати', укр. міркувати, роздумувати;

· бажання: англ. to want `хотіти', to seek `прагнути', to desire `воліти', укр. жадати, домагатись, вимагати;

· становлення предмета, зміни, що відбуваються з ним: англ. to age `старіти', to grow `рости', to lose flesh `худнути', to turn green `зеленіти', укр. дозрівати, виростати, червоніти, збільшуватись;

· вияв різних відношень між предметами довкілля: англ. to survey `межувати', to belong `належати', to contradict `суперечити', укр. інспектувати, відноситись, спростовувати [29, с.16].

1.1.1 Граматичні категорії дієслова в українській мові

Дієслово являє собою сукупність граматичних форм, до яких належать:

o інфінітив (неозначена форма дієслова): везти, писати, співати;

o особові форми дієслова: несу - несеш - несе - несемо тощо;

o родові форми: писав - писала - писало;

o дієприкметник: посіяний, пришитий;

o дієприслівник: написавши, малюючи;

o безособові форми на -но,-то: написано, намальовано, збито [14, c. 31; 20].

Початковою формою дієслова є інфінітив, що називає дію узагальнено, безвідносно до особи, числа, часу, роду і способу її здійснення. Інфінітив є початковою формою дієслова, що об'єднує навколо себе всі інші дієслівні форми [39, c. 57].

Інфінітив складається з основи і суфікса -ти, рідше -ть, після яких може виступати постфікс -ся (-сь): читати, хвилюватися. Суфікс -ть частіше вживається в усній мові, художній літературі. Від основи інфінітива творяться форми минулого часу, умовного способу, пасивні дієприкметники минулого часу та дієприслівники доконаного виду [37; 39, c. 58].

Інфінітиву властиві такі загальнодієслівні (постійні) граматичні категорії виду - доконаний або недоконаний (співати - заспівати), стану (проектувати дім - проектуватися архітекторами) та категорія перехідності (будувати) і неперехідності (іти) [49, c 64].

Інфінітив може виступати у функції будь-якого члена речення, проте найчастіше виступає в ролі головного члена у безособовому реченні. Крім того, інфінітив може означати певність, рішучість, наказ тощо [47; 62, c. 127].

Розрізняють дієслівні форми незмінні (інфінітив, дієприслівник, безособові форми на -но,-то) і змінні - дієвідмінювані (особові й родові), відмінювані (дієприкметник) [39, c. 59].

Постійними граматичними ознаками дієслова, що властиві всім формам, є належність до певного виду (доконаного чи недоконаного, зворотньо-середнього), а також перехідність/неперехідність. До непостійних ознак, що властиві певним граматичним формам, належать категорії способу, часу, особи, роду, числа [82, c. 94].

Дієслово в українській мові характеризується наявністю семи граматичних категорій:

1) категорії виду, що виражається морфологічними формами доконаного та недоконаного видів;

2) категорії часу, що знаходить своє вираження у формах п'яти часів - трьох форм часу недоконаного і двох форм доконаного виду;

3) категоріїстану,щомаєморфологічнівираженняу вигляді форм активного, зворотно-середнього і пасивного стану;

4) категорії способу, представленої формами трьох способів - дійсного, наказового та умовного;

5) категорії особи, вираженої особовими закінченнями;

6) категорії числа, вираженої особовими закінченнями;

7) категорії роду у формах однини минулого часу [36; 39].

Категорія виду - граматична загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії до дії внутрішньої межі. Дія в часі може бути необмежена й обмежена. Наприклад: дієслова читаю, малюю називають дію, не обмежену в часі, а дієслова прочитав, намалював називають дію, що завершилася, тобто обмежену в часі [29, c. 17].

Деякі дієслова означають дію або стан, що відбуваються самі по собі, без діючої особи (предмета). Такі дієслова називаються безособовими: світає, морозить, вечоріє, дощить. У таких реченнях не може бути підмета. Безособові дієслова означають явища природи, психічний або фізичний стан людини [21, c. 65].

Безособові дієслова змінюються лише за часами, їхні форми в теперішньому й майбутньому часі нагадують форми третьої особи однини (морозить), а в минулому - форму однини середнього роду (посутеніло, не спалося) [20, c. 128].

Предикативна форма дієслова (безособові форми дієслова на -но, -то) підкреслює відсутність семантичного зв'язку дієслова з певним виконавцем: писано на папері (дія виконувалась без вказівки на певну особу), тут ужито дієприслівниковий зворот (хтось, може й відомий з контексту, але в цьому разі не названий, ужив дієприслівниковий зворот). Є п'ять дієслівних утворень - відмінюване дієслово (verbum finitum), дієприкметник, дієприслівник, інфінітив і предикативна форма, які утворюють вихідну дієслівну парадигму, в якій кожне утворення виступає з однаковим набором лексичних сем, але з різними граматичними семами [20, c. 129; 21, c. 66-67].

Перший член дієслівної парадигми - відмінюване дієслово - покликаний співвідносити цей набір лексичних сем з якоюсь особою, що діє в певному реальному чи ірреальному часовому відтинку, у зв'язку з чим йому властиві граматичні семи особи, часу і способу, підпорядковані на семантичному рівні категорії персональності-імперсональності [20, c. 129-130; 21, c. 67].

Другий член дієслівної парадигми - дієприкметник - теж пов'язаний з конкретною особою (або іншим діячем), співвідносячи з нею цей же набір лексичних сем; проте цей набір представлено не як основний, динамічний, а як вторинний, ад'єктивований, а тому в його граматичну структуру входить сема атрибутивності. Це однаковою мірою стосується активних і пасивних дієприкметників. Чим більше дієприкметник має при собі залежних слів, тим виразніше проглядає його семантична дієслівна природа. Пасивні дієприкметники, входячи до особової парадигми пасиву, повністю її відновлюють [20, c. 130; 21, c. 67].

Третій член парадигми - дієприслівник - представлений двома формами, подібно до другого, передає не головну, а вторинну ознаку, співвіднесену, проте, не безпосередньо з особою (або іншим діячем), а з тією основною дією, яку вона виконує. Природно, що цей член первинної дієслівної парадигми містить сему вторинності дії і, як випливає з наявності двох форм, - сему граматичного часу [20, c. 131; 21, c. 68].

Четвертий план парадигми - інфінітив - володіє не тільки семою дієвості, а й семою предметності та семою ад'єктивності. Як і пасивний дієприкметник, він повністю відновлює свою граматичну природу, входячи до складу форми майбутнього часу, тобто включаючись в особову парадигму: буду жити і творити. Досить виразно виступає ця природа й тоді, коли неозначена форма вживається в значенні особового дієслова чи то зі значенням, наближеним до індикатива, імператива чи кон'юнктива. Сема предметності активізується у тому разі, коли інфінітив уживається в ролі підмета, присудка або додатка. Такі речення з інфінітивами вільно трансформуються в речення з іменниками, особливо віддієслівними. Напр.: Ми йдемо мітингувати - Ми йдемо на мітинг; Покинув би ти писати - Покинув би ти писання. Нарешті, сема ад'єктивності помітна в тих випадках, коли інфінітив уживається в безособових реченнях. У цьому разі інфінітив може бути легко замінений прислівником: чути - чутно [20, 131-132].

П'ятий член парадигми - предикативна форма - цілком відновлює сему дієвості, частково втрачену формально пов'язаним з нею пасивним дієприкметником. Ця форма вживається в реченні тільки в значенні присудка, і саме речення може бути трансформоване в неозначено-особове з активним значенням: поле засіяно - поле засіяли. Сема атрибутивності, яка наявна в пасивних дієприкметниках, у предикативних формах практично нейтралізується [21, 67-68].

В дієслові при спільності лексичної семантики його вихідних утворень, виражаються всі основні граматичні особливості, якими характеризуються інші частини мови поряд з головною, власне - дієслівною, лексико-граматичною ознакою - динамічною, в дієслові може виражатися статична, атрибутивна ознака, що ріднить його з прикметником, ознака ознаки - як у прислівнику, предметність - як в іменнику [1, c. 132; 14, c. 34].

Головна семантико-синтаксична властивість дієслова полягає, як відомо, в тому, що воно служить предикативним центром речення. Проте, крім дієслова, цю позицію може займати також іменник, прикметник, займенниковий іменник, числівник, прислівник, тобто кожна повнозначна частина мови може набувати семантики, близької до дієслівної [16, c. 147].

Слід також відзначити, що функції дієслова можуть виконувати вигуки і частки. Це насамперед звуконаслідувальні слова клац, бац, бух, беркиць, бебех, бульк і под., кожне з яких може ставати коренем похідного дієслова зі значенням одноразової дії: клацнути, бацнути, бухнути, булькнути, беркицьнути, бебехнути. Можливі також похідні дієслова зі значенням регулярної повторюваності дії: бульк - булькати, булькотіти, ляск - ляскати, ляскотіти та інші. Поряд із звуконаслідувальними вигуками, пов'язаними з природними явищами (падіння фізичних тіл, шум вітру й води тощо), уживаються також слова, що передають звуки, приписувані тваринам, або різні види людської мовної комунікації (шу-шу - приглушене мовлення, хи-хи - жартівливе мовлення, бу-бу - нерозбірливе мовлення тощо). Усі вони можуть ставати коренями звуконаслідувальних дієслів: бе - бекати, ме - мекати, няв - нявкати, гав - гавкати, му - мукати і т. д. Від більшості з них (практично від усіх, окрім тих, що утворюються за допомогою суфікса -оні-, а також із семантикою невиразного мовлення) утворені також однократні дієслова з суфіксом -ну-: хихикнути, бекнути, мекнути, нявкнути, гавкнути, мукнути і т. ін [20; 29; 36; 39; 46].

Деякі дієслова в українській мові означають дію або стан, що відбуваються самі по собі, без діючої особи (предмета). Такі дієслова називаються безособовими: світає, морозить, вечоріє, дощить. У таких реченнях не може бути підмета. Безособові дієслова означають явища природи, психічний або фізичний стан людини [21, c. 65].

1.1.2 Граматичні категорії дієслова в аглійській мові

Дієслово в англійській мові володіє набагато більш складною, ніж в українській, системою видочасових форм. Ця система охоплює особисті форми (Finite Forms) і неособисті форми (Non-finite Forms) [52, c.53].

Особисті форми дієслова виражають наступні категорії: особа, число, час, вид, стан, спосіб. Особиста форма, як і в українській мові, в реченні завжди вживається як функція присудка [34, c. 61].

Всього в англійській мові є 16 граматичних часів. Всі вони класифікуються по певному принципу: в кожній з груп часів (а їх 4: теперішній (Present), минулий (Past), майбутній (Future), майбутній з точки зору минулого (Future in the Past) існує 4 види часів: неозначені (Indefinite or Simple Tenses), тривалі (Continuous Tenses), перфектні або доконані (Perfect Tenses) і доконані тривалі часи (Perfect Continuous Tenses) [11, c. 25].

Дієслово в англійській мові має три особи і два числа: однина і множина. Вони безпосередньо виражаються в дієслівних формах в таких випадках:

1) в третій особі однини теперішнього невизначеного часу за допомогою закінчення -s/-еs, крім модальних дієслів і дієслів to have `мати' і to be `бути'. Модальні дієслова зберігають одну й ту ж форму для всіх осіб в обох числах. Дієслово tо have `мати' має форму has в цьому невизначеному часі в третій особі однини;

2) в формах дієслова tо be `бути' в 1-й та в 3-й особі однини теперішнього часу на відміну від форм to be `бути' у всіх особах множини теперішнього часу: I am `Я є'; he/she/it is `він/вона/воно є'; we/you/they are `ми/ти/вони є'. Крім того, дієслово to be `бути' має в минулому часі форму was для 1-ї та 3-ї особи в однині і форму were для всіх осіб у множині;

3) у всіх складних дієслівних формах, утворених за допомогою дієслова to be `бути' або to have `мати'. В інших випадках особа і число дієслова визначається не по формі дієслова, а по особі та числу займенники, що виконує функцію підмета або відповідного підмета в цьому реченні [33, c. 12-13].

В англійській мові є три види дієслів: звичайні, ті, що не вживаються у тривалому часі та змішані. Звичайні (динамічні) дієслова (Normal Verbs) вживаються у всіх часах англійської мови, в тому числі, в часах групи «Continuous». Це дієслова, що позначають дію, яку можна побачити очима: to run `бігти'; to walk `крокувати; to eat `їсти' тощо [34, c. 59].

Дієслова, що не вживаються у тривалих часах (Non-continuous Verbs), які інколи називають “статичними”, складають меншу групу дієслів ніж попередня. Ці дієслова позначають дії, які не можна побачити очима. До них входять:

а) абстрактні дієслова: to cost`коштувати',to want`хотіти,',to seem `здаватися', to need `мати потребу', to care `піклуватися, доглядати';

б) дієслова, що позначають володіння: to own `мати, володіти', to belong

`належати, бути власністю', to possess `володіти, мати';

в) дієслова, що позначають емоції/почуття: to fear `боятися', to like `надавати перевагу', to love `любити', to hate `ненавидіти', to dislike `відчувати неприязнь, не любити' [35, c. 170].

Також є група змішаних дієслів (Mixed Verbs). Дієслова, що входять в цю групу мають більше одного значення. У якомусь сенсі, кожне значення таких дієслів є свого роду унікальним дієсловом. Деякі значення таких дієслів можуть відноситися до групи нормальних дієслів, а інші - до групи нетривалих дієслів. Вони відрізняються від звичайних тим, що перебуваючи у різному стані мають різне значення: to appear `показуватися', to feel `відчувати', to have `мати, володіти', to look `дивитися', to see `бачити' [98, c. 226].

Англійське дієслово має два стани: активний (the Active Voice) і пасивний (the Passive Voice). Дієслово в активному стані означає дію, яку виконує підмет: I wrote three letters yesterday. `Вчора я написав три листи.' Дієслово в пасивному стані означає дію, яка спрямована на підмет: Three letters were written by me yesterday. `Вчора мною були написані три листи.' [35, c. 171].

До неособистих форм дієслова належать інфінітив (Infinitive), герундій (Gerund), дієприкметник (Participle). Неособисті форми дієслова не мають категорій особи, числа, часу і способу. Тільки деякі з них виражають стан і вигляд [33, c. 13].

Інфінітив являє собою неособисту форму дієслова, яка тільки називає дію. Він не має ні особи, ні числа і відповідає невизначеній формі дієслова в українській мові. У словнику дієслово дається зазвичай у формі інфінітиву. Формальною ознакою інфінітиву є частка to [29, c. 3-4].

Герундій - це неособиста дієслівна форма, що утворюється приєднанням закінчення -ing до дієслова. Наприклад, герундієм дієслова read є reading. Аналога герундія в українській мові немає [11, c. 27].

Незважаючи на те, що герундій є дієслівною формою, він більшою мірою володіє ознаками іменника. Зокрема, у реченні він може бути підметом, доповненням і предикативом; герундій може вживатися після прийменників; йому можуть передувати присвійні займенники [33, c. 8].

Дієприкметник - це неособиста форма дієслова, яка поєднує властивості дієслова, прикметника і прислівника. Дієприкметник в англійській мові відповідає прикметнику і дієприкметнику в українській мові [35, c. 171].

В англійській мові є три види дієприкметників: дієприкметник теперішнього часу (Present Participle), дієприкметник минулого часу (Past Participle) і перфектний дієприкметник (Perfect Participle). Дієприкметник теперішнього часу відповідає українським дієприслівникам недоконаного виду та активним дієприкметникам теперішнього часу. Дієприкметник минулого часу відповідає дієприкметникам минулого часу в українській мові [52, c. 55].

У системі англійського дієслова подані наступні граматичні категорії:

1. Категорія часу, що виражена трьома формами часу - теперішнім, минулим та майбутнім;

2. Категорія способу - дійсного, наказового, умовного I, умовного II, передбачуваного;

3. Категорія стану, що має морфологічні вираження (у формі) у вигляді форм активного та пасивного стану;

4. Категорія виду, подана формами двох видів - загального і тривалого;

5. Категорія часової віднесеності, поданої формами перфекту;

6. Категорія особи, виражена в теперішньому часі морфемою -(е)s та нульовими морфемами в інших особах;

7. Категорія числа [14, c. 31; 37].

За структурою, дієслова в англійській мові розподіляються на чотири типи: прості, похідні, складні та складені:

Ш прості дієслова складаються лише з одного кореня: to walk `йти', to live `жити', to cry `плакати';

Ш у похідних дієсловах, крім кореня, є ще й суфікс та/або префікс: to repeat `повторювати', to retake `перескладати', to enable `вмикати';

Ш складнідієсловаскладаютьсяздвохкоренів: to underline `підкреслювати', to whitewash `білити';

Ш складені дієслова складаються з дієслова та прислівника/прийменника: to get up `вставати', to look after `доглядати', to look out `виглядати' [20, c. 129-130; 21, c. 67].

За значенням англійські дієслова розподіляються на смислові та службові [20, c. 131; 21, c. 68].

Смислові (або їх ще називають самостійні) дієслова мають своє лексичне значення та позначають певну дію або стан у реченні: I read the book. `Я читаю книжку'.

Службові дієслова не мають самостійного значення, вони використовуються як допоміжні слова при утворенні часів англійської мови або ж для побудови складних форм дієслова. За їх допомогою можна такожвисловити особу, число та час: I am going `Я йду'; He is going `Він йде'; They were going `Вони йшли' [20, c. 131-132; 21, c. 68-69].

Службові англійські дієслова поділяються на:

ь Дієслова-зв'язки, що служать для утворення складних дієслівних форм: to become `ставати', to remain `залишатись', to be `бути', to grow `рости', to get `отримувати', to look `дивитися', to keep `зберігати' та інші [11].

ь Допоміжні дієслова, що слугують для утворення того чи іншого часу або для побудови складеного присудка: to be `бути', to have `мати', to do `робити', shall (допоміжне дієслово служить для утворення форми майбутнього часу в 1-й особі в стверджувальних, заперечних реченнях, в 1-й та 2-й особі в питальних реченнях), will (допоміжне дієслово слугує для побудови форми майбутнього часу для 2, 3 особи), to let `дозволяти' та інші [11].

Модальні дієслова, що показують ставлення того, хто розмовляє, до певної дії: can `виражає об'єктивну можливість щось зробити; уміння, здатність уміти, могти', may `виражає припущення, імовірність, можливість', must `виражає необхідність', ought `виражає повинність', need `виражає потребу' та інші [8; 12; 14; 34]. В дієслові при спільності лексичної семантики його вихідних утворень, виражаються всі основні граматичні особливості, якими характеризуються інші частини мови поряд з головною, власне - дієслівною, лексико-граматичною ознакою - динамічною, в дієслові може виражатися статична, атрибутивна ознака, що ріднить його з прикметником, ознака ознаки - як у прислівнику, предметність - як в іменнику [1, c. 132; 14, c. 34].

Головна семантико-синтаксична властивість дієслова полягає, як відомо, в тому, що воно служить предикативним центром речення. Проте, крім дієслова, цю позицію може займати також іменник, прикметник, займенниковий іменник, числівник, прислівник, тобто кожна повнозначна частина мови може набувати семантики, близької до дієслівної [16, c. 147].

1.2 Вербоцентрична модель висловлювання Л. Теньєра

Концепція семантичного аналізу дієслова базується на вербоцентричній моделі Л. Теньєра, згідно з якою, «ядерне» дієслово потенційно містить у своїй семантиці типове речення [80]. Теорія Теньєра, по суті, є вченням не про речення загалом, а про структуру всередині нього. Луї Теньер запропонував видозмінену модель членів речення, де елементарну синтаксичну одиницю він називав ядром. В якості ядра виступали не тільки слова, але і їх поєднання зі службовими словами, а єдиним зв'язком є підпорядкування [80]. Особливості:

- в вершині головний член речення - присудок;

- підмет трактується в одному ряду з доповненням;

- синтаксичні елементи, які підпорядковані дієсловом, діляться на актанти (обов'язкові учасники дієслівної дії, тобто синтаксичні елементи, які визначенні валентністю дієслова) і сирконстанти (обставини). Дієслова мають різне число актантів. Більш того, одне і те ж дієслово не завжди має одне і те ж число актантів [80, c. 262-263].

Інтерпретуючи речення «як маленьку драму із своїми учасниками та обставинами», він надав акантам та сирконстантам семантичне витлумачення, вказуючи на те, що 1-актант, наприклад виконує дію, 3-й є його адресатом, а 2-й - об'єктом. Синтаксична функція у Л. Теньєра - не просто формальний компонент у структурі речення, а «відображення функції даної субстанції в структурі ситуації, яка зображується у реченні» [80]. Саме Л. Теньєр першим із лінгвістів запропонував ідею валентного потенціалу предиката у реченні як провідний принцип синтаксису.

Функцію сирконстанта завжди бере на себе те слово, яке відноситься до категорії прислівника, або група слів, еквівалентна прислівнику. Таким чином, існує стільки видів сирконстанти, скільки є видів прислівників: часу, місця, способу дії тощо. Кількість сирконстантів не так визначено, як кількість актантів. У реченні може не бути жодного сирконстанта, а може бути в необмеженій кількості. Проте очевидно, що два однотипних сирконстанта можливі тільки в тому випадку, якщо вони не виключають один одного: Альфред їде завтра опівдні - з двома сирконстантами часу: `завтра' і `опівдні' [80, c. 263].

Сирконстанти мають тенденцію розташовуватися в певному порядку. Їх позиція по відношенню до актантів зазвичай наступна: всі вони слідують за першим актантом [80].

У монографії Л. Теньєра також розроблене поняття валентності, яку він визначає як здатність дієслова керувати певною кількістю актантів (від 0 до 3) [80, c. 264].

Поняття валентності, яке стосовно граматики обґрунтував Л. Теньєр на матеріалі французької мови, виникло на основі вивчення синтаксичних потенцій дієслова - мовної одиниці, яка вирізняється складними сполучувальними можливостями. Валентність подано Л. Теньєром насамперед як здатність дієслова сполучатися з певною кількістю актантів - діючих членів та сирконстантів - обставинних членів речення - при побудові висловлювання і порівнюється ним з валентними властивостями атома в хімії. [80, с. 265].

Валентність французький лінгвіст тлумачив як властивість дієслова керувати різною кількістю зв'язків (із суб'єктом, прямим об'єктом та об'єктом у давальному відмінку) [80, с. 251-252]. Його розуміння валентності пов'язане з вербоцентричною теорією речення і наближено до використовуваного в логіці поняття про одномісні, двомісні і тримісні предикати.

Залежно від виконуваної функції мовознавець виділив трьох учасників ситуації: prime actant `перший актант', sekond actant `другий актант', tiers actant `третій актант'. За Л. Теньєром, той, хто здійснює дію, є `першим учасником'; той, що відчуває на собі дію, відповідно, ? `другим'; компонент, якому адресовано певний процес, - `третім'. Число таких учасників обмежене, піддається точному вираженню й обліку [80, с. 265]. Кількість можливих семантичних ролей актантів не дуже велика, хоча про їх конкретну кількість говорити не можна (одними лінгвістами визначено 8 ролей, у інших цей список перевищує 40 ролей) [30, c. 9].

Валентність дієслова насамперед пов'язана з його первинною синтаксичною функцією бути ознаковим словом, тобто предикатом. Дієслово-предикат визначає склад речення, від нього залежить, які валентнісні партнери його супроводжуватимуть. Реалізація валентнісних зв'язків предикатів спричиняє до появи в структурі речення другорядних членів. На основі дієслова і валентно пов'язаних із ним іменників формуються різні типи семантико-синтаксичної структури елементарних простих речень. Синтаксична структура речення визначається в основному граматичними властивостями слів, які до нього входять, насамперед їхніми сполучувальними ознаками, які включають його синтаксичні й семантичні валентності. Синтаксичні валентності слова утворюють ті мовні одиниці, які можуть вступати з ним у стосунки безпосередньої синтаксичної залежності [30, c. 10].

Л. Теньєр дотримувався вербоцентричної теорії, згідно з якою дієслово (присудок) абсолютно домінує як член речення, тому що саме він є носієм предикативних категорій (час, модальність тощо) і постає організаційним вузлом речення: через дієслово співвідносяться інші члени речення - підмет, додаток, обставина. Він зробив вербоцентричну концепцію провідним принципом своєї синтаксичної теорії. Обґрунтовуючи її, Л. Теньєр наголошував, що вона має ту перевагу порівняно з традиційною суб'єктно-предикатною, що остання є логічною теорією, тоді як вербоцентрична - власне лінгвістична. Вербоцентрична концепція знаходить логічне обґрунтування, але не в суб'єктно-предикатній логіці, а в логіці відношень, згідно з якою центром висловлювання є предикат, що встановлює відношення між залежними від нього субстантивними членами - аргументами [80, c. 267].

В основу першої концепції, започаткованої Теньєром, покладена вербоцентрична теорія, згідно з якою предикат є центральним компонентом семантичної структури речення і лише він має валентні зв'язки. У такому напрямі досліджував поняття валентності Й. Ф. Андерш [4; 5]. Саме його погляд відображено в енциклопедії «Української мова»: валентність - це «здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними та граматичними властивостями» [112, с. 62].

Схоже визначення представлене й у російській лінгвістичній енциклопедії: валентність - «здібність слова вступати у синтаксичні зв'язки з іншими елементами» [115, с. 79]. У рамках поняття лексичної валентності в цій роботі розглянуто спільні типи валентності, облігаторні валентності, число валентностей, категорійну семантику слова, що реалізує валентність, та синтаксичну функцію члена, що доповнює. Перекладні словники валентність також тлумачать як «властивість предиката до поєднання з актантом на синтаксичному рівні - синтаксична валентність, а на семантичному рівні - семантична валентність» [110, с. 378].

У сучасних вітчизняних лінгвістичних дослідженнях категорію валентності розглянуто переважно як семантико-синтаксичну. За думкою І. Р. Вихованця [20; 21], валентність «відображає той факт, що ознакові слова (як єдині носії валентності) вимагають контекстових партнерів із відповідними семантичними ознаками і виключають інших контекстних партнерів з іншими семантичними ознаками» [21, с. 107], отже вона є семантико-синтаксичною категорією дієслова, що є носієм валентності в реченні. «Інші носії валентності набувають валентносних властивостей у зв'язку з дієсловом» [21, с. 108]. Семантико-синтаксичну валентність розглядають «у двох вимірах: власне-семантичному і формально-синтаксичному» [20, с. 269].

Н. Л. Іваницька [45] називає валентність семантико-граматичною категорією, оскільки на реалізацію повнозначними словами їх семантики впливає частиномовна належність, морфемний склад (особливо наявність префіксів), відношення мотивованості значення, тобто лексико-граматичні ознаки [45, с. 29].

Цю думку поділяє і Т. Ф. Гонтар [25], вважає, що «є всі підстави розглядати валентність як семантико-граматичну властивість ознакового слова (предиката), тому що вона визначає здатність слова поєднуватися з іншими словами, які належать до тієї чи іншої частини мови, виражаються певною граматичною формою, виконують функцію того чи іншого члена речення і мають певне лексичне значення» [25, с. 21].

«Валентність є категорією міжрівневого характеру, семантично-синтаксичного характеру, тому що вона пов'язана з трьома рівнями мови - лексичним, синтаксичним та морфологічним» [20, с. 269].

А. П. Загнітко [36], пояснює термін «синтаксична валентність» ширше: «...щодо синтаксичної валентності, то тут йдеться про ймовірність появи після означуваного слова певної частини мови, чітко детермінованої щодо граматичної форми» [36, с. 101].

Крім терміна «валентність», у наукових працях вживані ще терміни інтенція, сполучуваність і дистрибуція [61, с. 78].

«Інтенція - здатність дієслова чи іншого слова зі значенням дії або стану...відкривати функціонально-семантичні позиції для заповнення їх назвами учасників дії чи стану типу агенс (носій дії), паціенс (пасивний учасник ситуації), локатив, інструмент, адресат і т. ін.», - зазначає Й. Ф. Андерш [4, с. 14]. Отже, в основі валентної структури речення лежить його інтенційна структура, яка виражає відношення дії до реальних предметів як її учасників.

Більшість з науковців ці поняття розмежовували таким чином: «Здатність дієслова відкривати певну кількість функціональних позицій для заповнення їх учасниками дії на формально-синтаксичному рівні можна назвати його валентністю, а на семантико-синтаксичному рівні - його інтенцією» [5, с. 11]. В наш час інтенцію та валентність вважають співвідносними поняттями, оскільки майже в усіх сучасних роботах валентність розглянута як семантико-синтаксична категорія.

Під сполучуваністю переважно розуміють «поєднання мовних одиниць у мовленні (фонем з фонемами, морфем з морфемами і т. ін.)» [112, с. 586]. Дехто вважає, що поняття «валентність» та «сполучуваність» є синонімічними, але частіше (наприклад Н. С. Хоменко [83, с. 103]), сполучуваність розуміють як реалізовану валентність: «валентність - це потенційна сполучуваність, сполучуваність включає не тільки валентні, а й не валентні зв'язки» [83, с. 103; 112, с. 634].

Дистрибуцією вважають «узагальнену сукупність усіх оточень, у яких зустрічається одиниця мови - фонема, морфема, слово, т. ін. на відміну від оточень, у яких вона зустрічатися не може» [112, с. 143]. То ж валентність можна розглянути, як один з виявів дистрибуції.

Наприкінці 60-х років теорію валентності почали також застосовувати для аналізу словотвірної структури слова, відповідно з'явились терміни «зовнішня валентність» та «внутрішня валентність» [77, с. 144]. «Внутрішня» валентність, за М.Д.Степановою, це закономірне поєднання складових елементів слова [76, с. 132].

Якщо йдеться, наприклад, про внутрішню валентність префіксального дієслова, то елементами, що вступають у валентні зв'язки є основа-мотиватор та префікс. Оскільки дієслова переважно багатозначні - префіксальні похідні мотивують лексико-семантичні варіанти дієслова. Саме вони є носіями валентності, оскільки, як зазначає А. Ф. Лосєв, слово «є зарядженим безкінечними семантичними можливостями» [63, с. 8].

Іншою одиницею, що бере участь у валентному зв'язку, є морфемно-семантичний варіант префікса, тобто префікс в одному значенні. Саме у співвідносності певного комплексу префіксальних дієслів з мотиваторами і полягає внутрішня префіксальна валентність дієслів. Це поняття слід поширити також на ті лексико-семантичні варіанти похідних, що не мотивовані безпосередньо лексико-семантичними варіантами безпрефіксного дієслова, а є наслідком семантичної деривації у межах префіксального дієслова, але основа-мотиватор в них зв'язана і не співвідноситься безпосередньо з лексико-семантичними варіантами безпрефіксного дієслова. Розглянути внутрішню валентність дієслова можливо лише з урахуванням його зовнішньої валентності, оскільки слід визначити контекстне оточення, яке сприяє реалізації того чи того значення префікса у складі деривата [61, с. 78].

Синонімічним терміну «внутрішня валентність» для префіксальних дієслів є термін «префіксальна сполучуваність». Поняття дистрибуція, інтенція у сфері префіксального словотвору не використовують [61, с. 79].

Дослідження валентності є досить перспективним не лише у синтагматичному аспекті, а й в аспекті валентність - словотвір, валентність - морфологія [61, с. 80].

1.3 Теоретичні засади вивчення категорії каузальності та каузативності

Терміни «каузальність» та «каузативність» мають спільне походження: вони обидва походять від латинського «causa» (причина). Однак разом зі схожістю змісту цих термінів виявляються й певні відмінності. Цікаве і те, що у поняттях каузальності та каузативності відображається загальне значення причинності у широкому розумінні слова, тобто обумовленості, наявності всіх обставин, які вже мають місце у даній ситуації до настання наслідку, і які створюють собою умови дії причини [106, с. 329-330]. Іншими словами, обставин, за яких можливий вірогідний безпосередній перехід від причини до наслідку. На відміну від обумовленості причина розуміється як сукупність усіх (або більшості) обставин, умов, «за яких перехід від причини до наслідку необхідний» [106, с. 330]. Всі ці три поняття - причинність, каузальність, каузативність - так чи інакше відносяться до каузації у широкому розумінні.

Під терміном «каузація» розуміється мовна репрезентація логічної категорії причинності. У лінгвістичній літературі цей термін є широко вживаним, однак під ним часто маються на увазі різні явища, які об'єднуються у межах причинно-наслідкової кореляції. Термін «каузальність» становить один з різновидів каузації. Каузальні відношення розуміються в сучасній лінгвістиці та інших гуманітарних дисциплінах як відношення внутрішнього, не випадкового зв'язку подій у природі, суспільстві, соціальному світі [24, c. 155-156].

Терміни «каузація», «каузатив», «каузативність» мають широке коло вживання. Терміном «каузація» позначається причинно-наслідковий зв'язок між двома ситуаціями (одна ситуація породжує іншу), а терміни «каузатив», «каузативний» відносяться до мовних засобів вираження каузації в системі дієслова. Таким чином, каузативність є однією з дієслівних категорій. При цьому це категорія не тільки граматична, а й функціонально-семантична [78, c. 69-70].

Поняттям категорії каузативності є термін «каузативна ситуація» [40; с. 13]. Застосування терміна «ситуація» в лінгвістиці започаткував Л. Теньєр на позначення дії та її учасників у висловленні [80]. Значення каузативності притаманне будь-якій мові, та воно має певні особливості в плані мовної реалізації каузативності в кожній конкретній мові. Категорія каузативності має вельми спірну семантику, що відображає близькість каузативних, каузальних, цільових та результативних значень [81, c. 5].

З метою розмежування понять каузальності та каузативності, які при даному трактуванні каузативності виявляється суміжними, а у деяких авторів навіть тотожними, каузативними конструкціями будуть вважатися конструкції, ядром яких є каузативне дієслово. [24, c. 155].

У лінгвістиці каузативність визначається як сукупність мовних явищ, які об'єднуються на основі загального значення каузативності [24, c. 156].

Каузативність як самостійна граматична категорія не існує у англійській, українській та багатьох інших мовах. Окрім того, відсутність спеціальної системи граматичних форм для реалізації саме цієї функціонально-семантичної категорії, а також нездатність виражати каузативні відношення у мові лише морфологічними засобами приводить до неоднорідності та розгалуженості у системі мовної реалізації цієї категорії. За таких умов виникають певні труднощі для створення чіткої та універсальної класифікації елементів мови для вираження каузативності. «Істинними» каузативами називають лексико-граматичну групу лексем, до яких належать міжперсональні дієслова, котрі попри певний набір інтегральних та диференційних семантичних компонентів містять категоріальну сему каузації, а їх загальне значення полягає в актуалізації видозміни способу існування [85; с. 14]. Дієслово, яке у більшості випадків виступає носієм ознаки каузативності, володіє деяким об'ємом семантичного потенціалу, основу якого складає співвідношення денотативних та конотативних елементів, та може реалізуватись в якості валентних можливостей. Складність визначення семантичного потенціалу та динаміки каузативності прислів'я полягає у різноманітті тих значень, котрі приписуються кожній лексичній одиниці як елементові пареміологічного тексту та конотативного значення прислів'я як одиниці неподільної [10; с. 3].

Залежно від параметрів, взятих за основу диференціації каузативів, виділяють кілька типів їх класифікації:

– морфологічна (морфологічні каузативи, які можуть бути виражені протиставленням перехідного та неперехідного значення одного й того ж дієслова; лексичні, або суплетивні, каузативи; аналітичні каузативи;

– семантична (фактитивна / пермісивна каузація; дистантна / контактна каузація;

– синтаксична (каузативи, утворені від неперехідних дієслів; каузативи від перехідних дієслів [6, с. 473].

Вивчаючи динаміко-функціональний потенціал каузативів, С. В. Шустова на основі семантичних ознак виділяє чотири групи [85; с. 14 - 15]:

каузативи доказу;

каузативи демонстрації;

Размещено на http://www.allbest.ru/

каузативи підтвердження;

каузативи заперечення.

Размещено на http://www.allbest.ru/

І. В. Ступак [79] досліджуючи структурно-семантичні та функціональні характеристики похідних каузативних дієслів, виділяє серед них такі семантичні групи:

Б посесивні каузативні дієслова (з головним значенням «каузувати (не) мати, заповнити певну площину»),

Б атрибутивні (зі значенням «спричинити набуття певної ознаки»),

Б каузативні дієслова стану (зі значенням «каузувати виникнення певного фізичного чи психічного стану»),

Б локативні (об'єднують групу дієслів зі значенням «спричинити певне місце розташування об'єкта»),

Б акціональні каузативи (зі значенням «каузувати виконання дії, руху або процесу») [79, с. 82 - 270].

За А. Мустайокі [69], у всіх варіантах каузації присутнє каузативне метадієслово, у якого є агенс, котрий не співпадає з агенсом ядра семантичної структури, а різновиди каузації можуть зустрічатись за однакового стану справ. Визначальним для розмежування видів виступає саме семантика каузативного дієслова [69, с. 277-278].

Чиста каузація як найбільш безпосередній та нейтральний вид впливу позначається метадієсловом «викликати» та може модифікувати ядра різних семантичних структур. Каузатором переважно виступає увесь стан справ, представлений на поверхневому рівні лише іменником, що зумовлює відсутність безпосереднього агенса каузації, однак у каузуючому стані справ він присутній [10; с. 4].

Фактитивна каузація відрізняється від чистої тим, що за її умов дія, яку здійснює агенс дії приносить певну користь для автора каузації. Метадієсловом у даному випадку буде «зобов'язувати» [10; с. 4].

Деонтична каузація, представлена метадієсловом «примусити», носить чіткий модальний відтінок, а суб'єкт каузації у більшості випадків виражений експліцитно або стає зрозумілим через контекст. Деонтичний тип семантично подібний до фактитивної каузації. За відсутності агенса каузації або неможливості його виявлення з контексту, модифікатором слід розглядати лексему «необхідно». Каузуючим фактором може виступати також стан справ, якщо з певної ситуації можливий лише один вихід. У такому випадку, у семантичній структурі може бути присутнім метасполучник [10; с. 5].

Мовленнєва каузація, представлена метадієсловом «вмовити», вирізняється своїм результативним характером: як стан справ, так і автор каузації можуть бути суб'єктом каузації у даному випадку. Особливість цього виду каузації також полягає в тому, що результативність завжди спрямована не для агенса стану справ [10; с. 5].

Превентивна каузація виражається метадієсловом «перешкоджати». На поверхневому рівні ядро семантичної структури може бути репрезентовано лише іменником, на семантичному рівні перешкоджання завжди спрямоване на весь стан справ. Агенс дії, якому перешкоджає автор каузації, у більшості випадків виконує функцію додатка, а позицію суб'єкта, який реалізовує процес перешкоджання - стан справ, який не завжди доцільно вживати на поверхневому рівні каузативної конструкції, який, однак, можна визначити за допомогою певних трансформацій. [10; с. 5].

...