Дієслова каузації правовою та протиправною дією в англійській та українській мовах

Пермісивна каузація реалізується за допомогою метадієслова «забороняти» [10; с. 5].

Асистивна каузація з семантичним ядром, вираженим метадієсловом «допомагати», вказує на ситуацію, у якій агенс каузації допомагає іншому агенсу здійснити певну дію. Агентом каузації може бути стан справ, котрий слід розглядати як вид допомоги [10; с. 5].

Каузація уміння реалізується, коли автор каузації навчає інший агенс виконувати певну дію. Таким чином, метадієслово «навчати» означає «викликати те, що агенс уміє виконувати певну дію» [69, с. 278-283]

За Ю. Д. Апресяном [6], майже усі тривалентні дієслова належать до каузативних, які володіють вищим на одиницю числом валентних зв'язків, ніж дієслова, від яких вони були утворені. Каузативні дієслова у більшості випадків перехідні і відрізняються від некаузативних перехідних тим, що на глибинному семантичному рівні їх актантами виступають суб'єкт каузації каузованого стану / дії, а не суб'єкт та об'єкт [6, с. 47].

Каузальність - велика категорія, яка відображає весь спектр зв'язків між подіями реальної дійсності і реалізується в мові за допомогою синтаксичних засобів. Каузативність - лексико-граматична категорія дієслівних предикатів, що відображає причинно-наслідкові відносини між суб'єктом і об'єктом [2, c. 2].

Термін «каузальність» становить один з різновидів каузації. Каузальні відношення розуміються в сучасній лінгвістиці та інших гуманітарних дисциплінах як відношення внутрішнього, не випадкового зв'язку подій у природі, суспільстві, соціальному світі [70, c. 9-10].

Відношення каузації, як і обставинні відношення в цілому, відображають невід'ємну частину об'єктивної дійсності та знаходять свою реалізацію на різних рівнях системи мови: від морфологічного рівня до рівня тексту [87].

В основі каузації лежить причинний зв'язок, який визначається по-різному: з одного боку, це зв'язок між двома субстанціями у тих випадках, коли одна з них спонукає іншу до дії. з іншого боку, це таке співвідношення між ситуаціями, при якому наявність однієї ситуації обумовлює реалізацію іншої. Можливо, що таке широке пояснення причинного зв'язку дозволяє поєднати під терміном «каузація» достатньо різнорідні явища, що в свою чергу призводить до термінологічного надлишку. І дійсно, у лінгвістичній літературі терміни «каузація», «причинність», «каузальність», «каузативність», «причинно-наслідкові відношення» часто використовуються як синоніми [90, c. 327].

Каузативність має місце лише за наявності двочленної опозиції: причина - слідство. Це - своєрідний семантичний біном. Трансгресивність також відображає один із способів «спричинення», але на відміну від каузативності - спричинення через дію, а не через спонуку, трансгресивність також відноситься до сфери суб'єктно-об'єктних відносин і позначає перехід об'єкту завдяки дії - причини до нової дії або в інший стан [100, c. 559-560].

Каузативність є одним із видів причиново-наслідкових відношень. Це такі зв'язки між причиною та наслідком, при яких друге не лише безпосередньо витікає з першого та породжується ним, але його поява ще й зумовлена певним присиленням [95, c. 278].

Причинно-наслідкові зв'язки - відносини універсальні, оскільки не існує явищ, які не мали б своїх причин, і немає явищ, що не породжували б тих чи інших наслідків [84; 101].

Дані відносини фіксують закріплення в мові найважливішого ступеня людського мислення - логічного висновку, перехід від констатації до логічного мислення. Саме тому вивчення проблематики вираження причинно-наслідкових відносин мовними засобами втрачають своєї актуальності [9].

Каузація як мовна репрезентація причинно-наслідкових відношень представляє собою окремий випадок відношень обставини, які вказують на сукупність конкретних умов, у яких здійснюються, стаються будь-які явища, процеси; події, факти, пов'язані з чимось, що сприяють на щось, супроводжують щось або викликають появу чогось. [60, с. 95].

Причинність є однією з форм загального взаємозв'язку явищ об'єктивного світу. Під причинністю розуміємо логічну категорію, що позначає генетичний зв'язок між окремими станами предметів реальної дійсності. Сутністю причинності є створення причиною наслідку, тобто це внутрішній зв'язок між тим, що вже є і тим, що ним породжується [106, с. 531-532]. Оскільки у світі немає безпричинних явищ, причинно-наслідкові відношення відіграють величезну роль у реальній дійсності.

Причинно-наслідкові або каузальні зв'язки мають універсальне значення і існують у всіх формах руху матерії. Причинність поряд з іншими категоріями філософії знаходить своє вираження в кожній науці, в кожному предметі пізнання. Як наслідок, вона концептуалізується і відбивається в мові [9].

Причинність трактується як філософська категорія для позначення об'єктивного генетичного зв'язку явищ, у тому числі одне (зване причиною) зумовлює інше (зване наслідком або дією). Причина та наслідок відображають одну з форм загального зв'язку і взаємодії явищ. Під причиною розуміється явище, дія якого викликає, визначає, змінює, виробляє або тягне за собою інше явище, останнє називається наслідком [97, c. 889-890]. Таким чином, зв'язок причини і слідства - необхідний і неминучий: якщо є причина і відповідні умови, то неминуче виникає слідство [22, c. 237].

Всі явища, події, процеси в природі, суспільстві і мисленні викликаються або обумовлюються іншими явищами, подіями, процесами, тобто більш-менш визначеними причиною. Як би глибоко людина не осягала світ, які нові закономірності вона б не виявляла в світі, закон зв'язку причини і слідства не перестає бути актуальним [26, c. 14].

Вперше до типології причинно-наслідкових відносин звернувся античний філософ Аристотель, який класифікував тип причинно-наслідкових відносин за певним компонентом в бінарному з'єднанні двох явищ, відштовхуючись від відповідності типу слідства і типу причини. Аристотель створив дві класифікації: типологію причин речі і типологію причин людських вчинків [7, c. 60-68].

Причинно-наслідкові або каузальні зв'язки мають універсальне значення і існують у всіх формах руху матерії [104]. Причинність поряд з іншими категоріями філософії знаходить своє вираження в кожній науці, в кожному предметі пізнання. Як наслідок, вона концептуалізується і відбивається в мові [42, c. 167].

Причинно-наслідкові відношення - одна з найважливіших семантичних категорій природних мов. Причина і наслідок створюють діалектичну єдність. Засоби мови, що виражають причинно-наслідкові зв'язки, відображають філософський, логічний і мовний зміст. Причинно-наслідкові зв'язки проектують хід розвитку людського мислення від більш простого до більш складнішого розумінню дійсності [3; 68, c. 9].

Іншим видом причинно-наслідкових відношень є відношення каузативності. Це такі зв'язки між причиною та наслідком, при яких друге не тільки безпосередньо витікає з першого та породжується ним, але його поява ще й обумовлена певним присиленням. На відміну від загальних причинно-наслідкових (каузальних) відношень, які, в залежності від ситуацій, можуть бути або динамічними, або статичними, при каузативному типі зв'язок між причиною та наслідком завжди динамічний. За А. П. Комаровим, «каузативність та каузальність розрізняються в першу чергу за об'ємом свого змісту. Каузативність відображає лише один із способів спричинення, а саме через присилення» [53, с. 57].

Через значно ширше поняття, каузальність охоплює значення каузативності. Різниця в тому, що каузальність об'єднує весь ряд окремих значень, з яких складається обумовленість, наприклад «передумова, підстава, обґрунтування, підтвердження, доказ, аргумент, довід, посилка, привід, стимул та цільова установка» [23, с. 210].

Каузативність, в свою чергу, виділяє з цих обумовленостей тільки одну підгрупу - цільову установку та стимул. Каузальність каузативного відтінку відноситься до сфери суб'єктно-об'єктних відношень та означає „спонукання об'єкта здійснити дію або вступити в новий стан” [70, с. 3].

Каузативність, на відміну від каузальності, це лексико-граматична категорія, що відбиває причинно-наслідкові зв'язки між суб'єктом і об'єктом [2, c. 4]. Такий тип відношень виявляється тоді, «коли той чи інший стан речей постає як результат дії якихось причин, попередніх обставин, чиїхось вчинків. Така взаємодія осіб, предметів, іх ознак, подій, що викликають зміни в предметах, світі, реакцію і дії осіб, називається каузативною [43, с. 73]». Каузативні відношення об'єднують суб'єкти, події, дії, стани, явища, які постають як факти екстралінгвістичного порядку, а також судження як факти комунікативного регістра.

У мовознавчій теорії з проблеми каузативності виділяють різні типи каузативних конструкцій, організованих за допомогою каузативного дієслова: лексичний, аналітичний аналітико-морфологічний, морфологічний, синтагматичний, перифрастичний тощо [51; 55; 93].

Спосіб передачі каузативної семантики за допомогою дієслівних зв'язок (власне дієслів та дієслівних сполук) та залежних від них елементів у реченні називають синтаксичним каузативом. Синтаксичний каузатив складається із двох елементів: напівдопоміжного/допоміжного дієслова на позначення відношення каузації (можливо із поясненням каузуючої ситуації), а також каузованої ситуації (переважно у формі інфінітива або інших еквівалентних конструкцій) [59, с. 45].

Термін аналiтичний каузатив використовують переважно дослідники романо-германської філології, оскільки він властивий німецькій, французькій, англійській мовам, де є дієслова lasseп, faire, laisser, make, let, які повністю десемантизувались і спеціалізуються тільки на вираженні каузативності [71, с. 181]. Подібні українські та російські каузативні дієслова у сполуках із залежним інфінітивом тлумачать по різному. Так, Г. О. Золотова [43] сполуки «каузативне дієслово + інфінітив» типу змушувати працювати вважає присудком та додатком відповідно [43; с. 279]. На це є низка причин: дієслова змушувати, спонукати не є синсемантичними; і тому вони не є типовою зв'язкою у складі дієслівного складеного присудка. Такі каузативні діеслова трактують як частину присудка [13, с. 81-82; 46, с. 58-59].

Каузальність та каузативність, як якісні різновиди каузації (мовної репрезентації об'єктивно та універсально існуючих причинно-наслідкових відношень), відносяться до останньої як частини до цілого, тобто каузація - це каузальність + каузативність [90, c. 265].

Каузативна семантика дієслова - це значення спонукання, спрямоване суб'єктом дії на об'єкт з тим, щоб змінити дію суб'єкта на стан або якісну дієслівну ознаку об'єкта. [90, c. 265-266].

Каузативні дієслова - найбільш універсальний засіб вираження каузативних відносин. Їх семантична структура має різну ступінь складності. Це пов'язано з тим, що в каузальну ситуацію входять п'ять обов'язкових смислових компонентів, або констант:

1) організуюча константа, що позначає відношення каузації, вона робить ситуацію каузативною;

2) суб'єкт;

3) стан антецедента;

4) суб'єкт;

5) стан консеквента [58, c. 48-50].

Однак не всі константи каузальної ситуації обов'язково знаходять своє вираження в «поверхневій» структурі. Найбільш універсальним засобом вираження каузативних відносин є каузативні дієслова, семантична структура яких має різну ступінь складності. Вона може включати константу в чистому вигляді або в поєднанні з іншими [58, c. 48-50].

Пропонуються три критерії для визначення каузативних дієслів:

1. семантика каузативності - спонукання до дії, зміни якості або стану;

2. перехідність, яка слугує синтаксичним вираженням семантики каузативності;

3. наявність некаузативного корелята [26, c. 13].

Взагалі лінгвісти виділяють каузативні дієслова як перехідні дієслова зі значенням переводити в такий стан або спричинювати виконання дії, яка виражена відповідною дієслівною основою [74, c. 43]. Спираючись на таке трактування каузативних дієслів, у роботі до них зараховують дієслова, котрі викликають іншу дію або стан, що виражено принаймні у двох ситуаціях, пов'язаних між собою відношенням каузації, та відображають причиново-наслідкові відношення на референтному рівні [101, c. 187-190].

Каузативні відношення у мові відрізняються від того, що відображається у системі логіки та філософії. Лінгвістику каузативні конструкції цікавлять як власно мовний об'єкт, що має формальну і семантичну специфіку, яку необхідно висвітлити й описати. Мовна категорія каузативнсті, що розуміється як універсальна типо-логічна категорія, характеризується широким набором засобів вираження в мові. У різних дослідників існують різні підходи щодо розподілу таких засобів [40].

Велівченко В. Ф. [18] виділяє такі чотири способи реалізації значення каузативності [18, с. 26-27]:

1. Лексичний спосіб, який полягає у використані лексичних засобів, що передають значення каузативності у якості свого основного значення. Цей спосіб передбачає використання дієслів та є характерним для аналітичних мов.

2. Лексико-синтаксичний спосіб, який полягає у тому, що некаузативні дієслова у певних синтаксичних конструкціях можуть позначати каузативні ситуації, що виникають у реальній дійсності. Цей спосіб передбачає використання особливих синтаксичних дієслівних конструкцій, що представляють собою синтаксичну структуру, в якій спонукання до дії або переходу до іншого стану виражається за допомогою спеціалізованих дієслів, що функціонують в якості операторів каузативного зв'язку [18, с. 26].

3. Синтаксичний спосіб, який полягає у використанні у синтагматичному ряді певних чітко побудованих конструкцій та позицій. При цьому реалізація значення каузативності може здійснюватися як частиною речення, так і цілим реченням [18, с. 27].

4. Семантико-синтаксичний спосіб полягає у тому, що в якості засоба реалізації значення каузативності використовуються спонукальні речення, оформлені як розповідні чи питальні [18, с. 27].

Симулов М. Г. [75] виділяє наступні способи вираження значення каузації, як причинно-наслідкового зв'язку між двома ситуаціями [75, с. 22-28]:

1. Аналітичний спосіб, тобто вираження каузативності через використання допоміжних дієслів, що створюють каузативні конструкції з фактитивним та пермісивним значенням [75, с. 26].

2. Морфологічний спосіб. В основу даного способу полягає утворення каузативного дієслова за допомогою афіксів [75, с. 26].

3. Лексичний спосіб. Тобто, за думкою дослідника, це значить, що основними виразниками категорії каузативності на лексичному рівні слугують слова та словотвірні афіксальні морфеми [75, с. 27]. Слова, що виражають каузативність, за своєю структурою можуть бути непохідними, або похідними. При вираженні каузативних значень активну роль відіграє конверсія, тобто перехід слів з розряду іменників, прикметників та інших частин мови у розряд дієслів, що спричиняє набуття останніми значення каузативності дієслів [75, с. 22-28].

Терешина Ю. В. [81] у своєму дослідженні виділяє такі способи передачі каузативного значення [81, 10]:

1. Лексичний: опозиція каузатив/некаузатив виражається протиставленням різнокореневих лексем. Антоніо Аранда Ортіс [88] у своєму дослідженні категорії каузативності в іспанській мові зауважує, що «семантична риса "каузативності" з певною систематичністю з'являється у сфері іспанської лексики, де її можна виявити багато разів у парах лексем» [88, с. 97], тобто у представниках «морфологічної опозиції» [92, с. 66].

2. Словотвірний: пари лексем, та, що утворює, та похідна, з яких перша називає якусь ситуацію, а друга - ту ж ситуацію, тільки в якості тієї, що каузується за допомогою кореня (основи) та каузального впливу - словотвірним засобом [24, с. 155].

3. Синтагматичний / контекстуально-синтаксичний: опозиція некаузатив / каузатив виражається протиставленням неперехідного та перехідного використання одного й того ж дієслова [24, с. 155].

4. Лексико-синтаксичний: конструкції з фактитивними та пермісивними каузативними дієсловами, що, відповідно, інтерпретуються через семи «змусити» та «дозволити» [81, с. 10].

5. Синтаксичний / аналітичний (наприклад, як в англійській мові): граматикалізовані конструкції з формальними операторами каузативності, що мають статус самостійних слів, представлений службовими КД (каузативними дієсловами); Y - обє'кт каузації, Z - структурно варіативний компонент конструкції, що виражає наслідок, або консеквент - термінальний стан об'єкта каузації [81, с. 10].

6. Контекстуальний [24, с. 156].

Х. К. Морено [102] пропонує більш повну класифікацію, що базується на морфологічній типології каузативності [102, с. 482]:

Б дериваційна (похідна) морфологічна опозиція: каузативний предикат походить від не каузативного дериваційною морфемою [102, с. 482].

Б не диреваційна (непохідна) морфологічна опозиція: каузативний предикат відрізняється від не каузативного морфемою, але предикат не походить морфологічно від іншого; або ж обидва мають однакову форму [102, с. 482].

Б суплетивна морфологічна опозиція: каузативний предикат відрізняється від некаузативного іншим коренем [102, с. 482].

Б синтагматична опозиція: каузативний предикат, на відміну від не каузативного, знаходиться всередині повної синтагматичної конструкції у якій зазвичай знаходиться каузативне дієслово [102, с. 482].

Перші три з чотирьох опозицій є синтетичними, а остання - аналітична [24, с. 156].

Каузативні дієслова займають особливе місце в системі мови. Будучи дієсловами транзитивними (перехідними), вони, входячи в цю групу, все-таки, відрізняються від власне транзитивних [94]. Об'єкт при транзитивному дієслові позначає предмет, характеристики якого не залежать від дієслова-присудка; дія дієслова, поширюючись на об'єкт, не змінює його якості або стану. Інше ставлення виникає між каузативним дієсловом і його об'єктом: в результаті наданого на нього впливу предмет-об'єкт або зникає, або ще раз виникає, його якість або стан може змінюватися в певну сторону, об'єкт може бути змушений сам здійснювати будь-яку дію, тобто він не залишається «байдужим» до дії дієслова і прямим чином залежить від нього [84, c. 194-195].

Одним з теоретичних питань, пов'язаних з каузативом, є питання про співвідношення каузатива і застави (граматична категорія дієслова, що виражає різні співвідношення дії і його учасників або різні представлення цих стосунків в повідомленні) [15, c. 15]. Люсьєн Теньєр [80] висловив думку, що каузативне дієслово (або поєднання) відрізняється від некаузативного тільки своєю валентністю, але не значенням, що каузативні морфеми (або допоміжні дієслова) створюють механізм підвищення валентності, який він називає фактитивним або каузативною заставою. Він визначає каузативну заставу як операцію, що складається в збільшенні числа актантів на одиницю [80, c. 267].

При вирішенні питання про те, чи є каузатив заставою, можна виходити з визначення застави, даного А. А. Холодовичем [82]. Згідно з цим визначенням, при заставних перетвореннях набір одиниць семантичного рівня або учасників ситуації, званої дієсловом, для кожного дієслова залишається постійним, але змінюється тип відповідності між одиницями семантичного рівня (суб'єктом, об'єктом, адресатом) і одиницями синтаксичного рівня - членами речення [82, c. 284].

Каузативність обов'язково передбачає наявність об'єкту, тому каузативні дієслова завжди є перехідними [72]. Проте перехідність каузативних дієслів особливого роду. Якщо дія перехідного дієслова просто переходить на об'єкт, то дія каузативного дієслова не тільки переходить на об'єкт, а додатково ще примушує (спонукає) його діяти, або перейти в новий стан. Каузативність також як і перехідність в сучасній англійській мові зв'язана, з одного боку, з лексичним, з іншою, з граматичним (синтаксичними і морфологічними) особливостями цієї мови [72].

Ця особливість яскраво виявляється в таких дієсловах, як: англ. to blame «feel or declare that (someone or something) is responsible for a fault or wrong» `відчувати або заявляти, що (хтось чи щось) відповідальний за вину чи неправильність', to deceive «deliberately cause (someone) to believe something that is not true, especially for personal gain» [117] `свідомо змусити (когось) повірити в щось, що не відповідає дійсності, особливо для особистої вигоди', to threaten «state one's intention to take hostile action against (someone) in retribution for something done or not done» [119] `заявити про намір вчинити ворожі дії проти (когось) відплати за щось зроблене чи зроблене', to amuse «cause (someone) to find something funny» [117] `забавляти когось', to jolly «encourage (someone) in a friendly way» [118] `домагатися ласкою', to rail «to convey something by train» [117] `відправляти залізницею', to bluff «an attempt to deceive someone into believing that one can or is going to do something» [119] `обманом домогтися чого-небудь', to vote «give or register a vote» `одностайно признавати' [118] та укр. звинувачувати `покладати вину на кого-небудь за щось, вважати винним' [111], обдурювати `вводити кого-небудь в оману діями або словами, звичайно для власної вигоди, користі; обманювати, дурити' [111], погрожувати `з погрозою казати що-небудь, попереджати про щось' [111], розважати `веселити кого-небудь розмовами [111]; відволікати його від чогось гнітючого, важкого, неприємного' і т. п., де реалізація визначеного, тобто каузативного значення залежить від суворо певних форм їх поєднань з іншими словами [96, c. 134-136].

Англійські перехідні дієслова (приховані каузативи) істотно відмінні у своїй синтаксичній поведінці від відповідних їм каузативних перифраз. Ці відмінності вказують і на відмінності в значенні. Існують три типи двомісних лексичних каузативів - причинно-наслідковий зв'язок за допомогою команди (causation by command), дієслова каузації безпосередньою фізичною дією і дієслова каузації емоцій [54, c. 162].

Можна виділити наступні типи дієслів, в семантику яких включений компонент каузативності:

a) класичні каузативи, що встановлюють причинно-наслідкові зв'язки між двома нерозчленованими подіями (власне дієслово to cause `змушувати');

b) особистісні каузативи, що представляють певну подію як результат впливу однієї особи на волю іншого (to ask `запитувати, довідуватися');

c) особистісні каузативи, що представляють подію, як безпосередній результат дії певної особи;

d) каузативи події, що представляють подію, як результат впливу деякої ситуації (особової або безособової) на агента дії або стану (the rain made us go home `дощ змусив нас йти додому');

e) «лукаві» каузативи, що представляють деяку суб'єктивну, психічну подію, як стимульовану деякою особою (to рersuade `переконувати, умовляти');

f) «лукаві» каузативи, що представляють зв'язок двох подій механічної дії (to feed `годувати, забезпечувати');

g) каузативи події, що представляють деяку психічну подію як стимульовану безособовою подією (to іrritate `дратувати, сердити');

h) особистісні каузативи, що позначають зв'язок двох фізичних подій - агентивного і безагентного (to break `псувати, ламати, робити непридатним') [68, c. 13-16; 84, c. 194].

Найбільш універсальним засобом вираження каузативних відносин є каузативні дієслова, семантична структура яких має різну ступінь складності. Вона може включати константу в чистому вигляді або в поєднанні з іншими [8, c. 235].

Каузативна конструкція - це така конструкція, яка має спонукальне значення, тобто суб'єкт спонукає когось виконати дію, а не виконує її самостійно [71, с. 6-8].

В англійській мові каузативні конструкції функціонують у чотирьох різновидах:

- напівдопоміжне каузативне дієслово + об'єкт каузації + інфінітив (to order `наказувати, розпоряджатися', to force `змушувати', to cоme `влаштувати, вчинити, зробити', to command `наказувати');

- допоміжне каузативне дієслово (to have `мати'/to get `отримати') + об'єкт каузації + інфінітив;

- допоміжне каузативне дієслово (to have `мати'/to get `отримати') + об'єкт каузації + Participle I/II;

- напівдопоміжне каузативне дієслово + об'єкт каузації + прийменник + іменник [60, с. 99-100].

Синтаксичні каузативні конструкції в українській мові функціонують також у чотирьох різновидах [44, с. 98-120]:

v напівдопоміжне каузативне дієслово + об'єкт каузації + інфінітив. Наприклад: Батьки наказували мені вчитись.

v напівдопоміжне каузативне дієслово + об'єкт каузації + прийменниково-іменникова сполука. Наприклад: Батьки спонукали мене до навчання.

v напівдопоміжне каузативне дієслово + пряма мова. Наприклад: Батьки просили мене: «Вчися, сину».

v напівдопоміжне каузативне дієслово + підрядне додаткове або підрядне мети зі сполучником щоб. Наприклад: Батьки благали мене, щоб я вчився. [44, с. 98-120]

Група напівдопоміжних дієслів є досить об'ємною; разом із допоміжними каузитивними дієсловами to have `мати, володіти', to get `отримати' вони утворюють багату відтінкову палітру різновидів значення аналітичного каузативу, а саме:

a. чиста каузація (to cause `спричиняти, спонукати, домагатись') [60, c. 99-100];

b. каузація з відтінком примусу (to make `примушувати', to cause `спонукувати', to compel `змусити поступитися', to force `змушувати', to urge `переконувати, наполягати', to impel `змушувати', to induce `спонукати, впливати') [60, c. 99-100];

c. каузація з відтінком прохання (to ask `просити, вимагати', to beg `благати', to inquire `запитувати, з'ясовувати', to entreat `благати, умилостивити', to implore `просити, молити', to plead `закликати, просити', to beseech `молити, просити') [60, c. 99-100];

d. каузація з відтінком наказу, команди, розпорядження (to order `наказувати, розпоряджатися', to command `наказувати, віддавати наказ', to tell `веліти, наказувати') [60, c. 99-100];

e. каузація з відтінком поради, пропозиції, запрошення (to advise `радити', to recommend `рекомендувати', to prescribe `пропонувати', to guide `стимулювати, надихати', to instruct `навчати', to counsel `давати пораду', to advocate `пропагувати', to suggest `висувати, пропонувати', to prompt `підштовхувати') [60, c. 99-100];

f. каузація з відтінком дозволу/заборони (to allow `дозволяти', to let `давати дозвіл', to permit `давати можливість', to sanction `схвалювати, дозволяти', to grant `давати згоду, задовольняти, дарувати', to consent `погоджуватися, дозволяти') [60, c. 99-100];

g. спонукання (to force `насилувати, силувати', to push `домагатися', to urge `наполегливо просити') [60, c. 99-100];

h. допомога/перешкода (to hinder `заважати', to impede `затримувати', to prevent `перешкоджати', to stop `зупиняти', to keep `утримувати, зберігати') [60, c. 99-100].

Каузативні конструкції бувають зв'язковими та незв'язковими [84, c. 196].

Якщо засіб каузації виражається не в якому-небудь дискретному елементі каузативної конструкції, а в усій граматичній конструкції в цілому, то така каузативна конструкція називається незв'язковою [47, c. 203].

Проте, засіб каузації може знаходити вираження у визначеному дискретному елементі каузативної конструкції. Такий елемент називається каузативною зв'язкою, а конструкція даного типу - зв'язковою, на відміну від конструкції попереднього типу [99, c. 635].

За ознакою співвіднесеності каузативних зв'язок зі службовими чи повнозначними частинами мови в англійській мові розрізняють службові та повнозначні зв'язки [89].

Службові каузативні зв'язки бувають:

o сполучникові (пішов дощ, тому ми повернулись);

o прийменникові (ми повернулись через дощ) [71, c. 14-15].

Повнозначні зв'язки поділяються на:

· іменні (його вихід - наслідок твоєї грубості);

· дієслівні (я змусив його піти) [71, c.15].

Залежно від засобів вираження семантики каузативності розрізняють лексичний і граматичний каузатив. Лексичний каузатив - це дієслова, в семантичну структуру яких інкорпорований компонент «каузувати» [55]. В семантику лексичних каузативів вже включено значення пропонованих статальних дієслів, напр.: саджати - сісти, вбити - померти і т.д [58].

Граматичний каузатив - це морфологічний та синтаксичний каузатив. Морфологічний каузатив - це морфологічно похідні каузатівні дієслова. При синтаксичному каузативу сенс каузації виражений допоміжним дієсловом з категоріальним значенням «спонукання до дії або стану» [107, c. 7-9]. Синтаксичний каузатив - це каузативні конструкції, утворені за допомогою аналітичних дієслів типу змусити, веліти [60; 89]

Незалежно від типу каузативу (граматичного або лексичного) центральне місце в ньому займає дієслово. Тому каузативність - виключно дієслівна категорія [108, c. 621].

1.4 Дієслова каузації правовою та протиправною дією

Юридична лінгвістика (франц. linguistigue - мовознавство, від лат. lingua - мова) - міждисциплінарна галузь знань про взаємозв'язок мови і права, мовні засоби вираження правових понять і категорій, мовностилістичні ресурси у сфері правової комунікації. Термін юридична лінгвістика вперше ввів у науковий обіг німецький учений А. Подлех [103] у своїй праці «Юридична лінгвістика» [103, с. 112].

Предметом юридичної лінгвістики є мова, яка функціонує у сферах правотворення і судочинства, юридичної науки та освіти. Нині і в українській, і в англійській лінгвістиці юридична мова визначилася як функціональний різновид літературної мови з характерними лінгвістичними і структурно-жанровими ознаками, зумовленими специфікою правової сфери та комунікативними професійними потребами в ній [19, с. 7].

Залежно від конкретних сфер юридичної діяльності (законодавство, судочинство, нотаріат, адвокатура, юридична наука, юридична освіта тощо) юридична мова має функціонально-стильові та жанрово-стильові особливості. Вони є предметом вивчення і юридичної науки, і мовознавства, зокрема юридичної лінгвістики [86, с. 101].

Юридичний термін - слово або словосполучення, що виражає поняття з правової сфери суспільного життя і має визначення в юридичній літературі (нормативно-правових актах, юридичних словниках, довідниках, енциклопедіях, наукових працях тощо) [113, с. 768].

Правопорушення - протиправне винне (або без вини) діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом права, що порушує правопорядок, заподіює (або може заподіяти) соціальну шкоду окремим особам, суспільству, державі та може тягнути за собою юридичну відповідальність [28, c. 7].

Основними ознаками правопорушення є: діяння (дія або бездіяльність); протиправність як порушення об'єктивного та (або) суб'єктивного права; скоєння протиправного діяння суб'єктом права; наявність вини правопорушника (за класичної моделі складу правопорушення); соціальна шкода як сукупність негативних наслідків правопорушення; юридична відповідальність [31, c. 6].

Будь-яка поведінка суб'єкта може вважатися правомірною (дозволеною) або протиправною - такою, що порушує заборону та потребує припинення і застосування примусових заходів відповідальності. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки, коли певна поведінка, що за законом формально є протиправною, може не спричинити відносин юридичної відповідальності [56, c. 244].

Отже можна зробити висновок, що дієслова каузації правовою та протиправною дією, це каузативні дієслова структури юридичних термінів та особливостей правової культури, зафіксованих тлумачними словниками англійської мов, які потребують дослідження. Наприклад: англ. to abuse «to have sex with someone who is unable to refuse» `займатися сексом з кимось, хто не може відмовитися' [118]; to interview «to ask someone questions about a crime» `допитувати когось з приводу якогось злочину' [119]; to kill «to cause the death of a person, animal, or other living thing» `спричинити смерть людині, тварині або іншій живій істоті' [117]; to leave «to give something to someone after you die, in a will» `дати щось комусь після смерті в заповіті' [117] та укр. ґвалтувати `примушувати силою до статевого акту', допитувати `настійливо розпитувати про що-небудь; робити допит', убивати `позбавляти життя (ударом чого-небудь, вогнепальною або холодною зброєю і т. ін.); умертвляти', успадковувати `одержувати, діставати як спадщину' [111].

За семантикою дієслова каузації правовою та протиправною дією поділяються на [40, c. 102-103]:

1) дієслова без конкретизації семантики каузатора [40, c. 102]: англ. to fence «to buy or sell stolen property» `купувати або продавати викрадене майно' [118], to alter «to make something or someone different (appearance, the fact)» `робити щось або когось іншим (зовнішній вигляд, факт)' [117] та укр. красти `нишком привласнювати чуже', забирати `брати що-небудь собі, із собою' [111];

2) дієслова, для яких каузатором виступає держава, уряд або інші офіційні органи влади (поліція / міліція, суд тощо), спрямовуючи дію на громадянина держави [40, c. 102-103]: англ. to collar «to catch or arrest someone» `спіймати або заарештувати когось' [117], to move «to make a formal proposal at a meeting or in court» `зробити офіційну пропозицію на засіданні або в суді' [119], та укр. арештовувати `брати кого-небудь під варту, позбавляти волі', викрадати `забирати потай що-небудь у когось, звідкись' [111];

3) дієслова для яких каузатор - це приватна особа, група осіб або організація, які спрямовують дію каузації на приватну особу [40, c. 103]: англ. to abduct «to take someone away from their home, family etc using force» `забрати когось з дому, у сім'ї, застосовуючи силу' [119], to mug «to attack someone in a public place and steal their money, jewellery, or other possessions» `атакувати когось в громадському місці, і викрасти їх гроші, ювелірні вироби, або інше майно' [119] та укр. убивати `позбавляти життя', успадковувати `одержувати, діставати як спадщину' [111].

Дієслова каузації протиправною дією це група дієслів, для яких дистантна та контактна каузативна дія розглядається суспільством як протиправна, тобто така, що суперечить закону, моральним або соціальним нормам [40, c. 107-108]. Наприклад: англ. to gyp «to cheat someone» `обдурити когось' [117]; to pirate «to illegally make copies of computer programs, books, videos, or CDs» [118] `незаконно робити копії комп'ютерних програм, книг, відео і компакт-дисків' та укр. викрадати `забирати потай що-небудь у когось, звідкись', красти `нишком привласнювати чуже' [111].

Висновки до розділу 1

1. Дієслово - це повнозначна частина мови, яка означає поняття дії як процесу і виражає її за допомогою граматичних форм часу, особи, способу, стану, виду, а в окремих випадках - роду і числа. Початковою формою дієслова є неозначена форма, або інфінітив. Інфінітив - це форма дієслова, яка означає дію, але не виражає способу, часу, особи, числа і роду. В дієслові при спільності лексичної семантики його вихідних утворень, виражаються всі основні граматичні особливості, якими характеризуються інші частини мови поряд з головною. Дієслово в українській та англійській мовах характеризується наявністю семи граматичних категорій. Головна семантико-синтаксична властивість дієслова полягає в тому, що воно служить предикативним центром речення.

2. Провісником семантичного синтаксису є французький лінгвіст Л. Теньєр. Він надав акантам та сирконстантам семантичне витлумачення. Синтаксична функція у Л. Теньєра відобразити функції даної субстанції в структурі ситуації, яка зображується у реченні. Він дотримувався вербоцентричної теорії, згідно з якою дієслово (присудок) абсолютно домінує як член речення. Він також розробив поняття валентності, яку він визначає як здатність дієслова керувати певною кількістю актантів. Валентність французький лінгвіст тлумачив як властивість дієслова керувати різною кількістю зв'язків. Термін «валентність» також заміняють такими термінами, як «інтенція», «сполучуваність» та «дистрибуція».

3. Вивчення категорії каузативності відображає причинно-наслідкові відношення і є однією з основних понять у логіко-філософській картині світу, оскільки все, що існує в дійсності, перебуває в діалектичному взаємозв'язку. Лексико-семантична категорія каузативності представлена багатьма способами вираження на лексичному, морфологічному та синтаксичному рівнях.

Причиново-наслідкові відношеня - це такі зв'язки між причиною та наслідком, при яких друге не лише безпосередньо витікає з першого та породжується ним, але його поява ще й зумовлена певним присиленням.

Каузативні відношення, які виражаються мовними засобами, відображають хід розвитку людського мислення від простого до більш складного розуміння дійсності.

Категорія каузативності має вельми спірну семантику, що відображає близькість каузативних, каузальних, цільових та результативних значень.

Каузативні дієслова - найбільш універсальний засіб вираження каузативних відносин.

Існують проста й ускладнена каузативність:

а) проста каузативність, тобто спонука об'єкту вчинити дію або вступити в інший стан, що викликається однією причиною, яка виражається граматичними формами однієї дієслівної лексеми, тобто граматичними формами і лексичним значенням чисто каузативного дієслова;

б) ускладнена каузативність, яка є окремим випадком простої каузативності. При ускладненій каузативності об'єкт виконує дію або вступає в новий стан під впливом двох причин: дії і спонуки. Обидва значення підсумовуванні в одній дієслівній лексемі, яка виражена граматичними формами дієслова і його лексичним значенням, тобто суб'єкт діє і спонукає об'єкт до дії, що складає дві причини.

4. Юридичний термін - слово або словосполучення, що виражає поняття з правової сфери суспільного життя. Було досліджено юридичну лексику і визначено, що дієслова каузації правовою та протиправною дією, це каузативні дієслова юридичних термінів та особливостей правової культури. Їх можна поділити на три типи: 1) дієслова без конкретизації каузатора; 2) дієслова, де каузатором являється держава, уряд та інші офіційні установи; 3) дієслова, де каузатор це приватна особа чи організація.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ЗІСТАВНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЄСЛІВ КАУЗАЦІЇ ПРАВОВОЮ ТА ПРОТИПРАВНОЮ ДІЄЮ В АНГЛІЙСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ

Зіставлення мов - цікава і досить популярна на сьогодні сфера лінгвістичних досліджень. Це можна пояснити сучасною глобалізацією і тим фактом, що наш час - це епоха інформації та міжкультурної комунікації [27, с. 67].

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод. Зіставний метод ( або контрастивний, типологічний) -- сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки [57].

У сучасному українському мовознавстві виокремилась і активно розвивається галузь зіставного (синхронічного) мовознавства, яка потребує офіційного визнання, що необхідно принаймні зафіксувати у переліку спеціальностей дисертаційних досліджень. На сьогоднішньому етапі зіставне мовознавство в Україні є емпіричним, воно характеризується відсутністю кінцевої мети, невизначеністю шляхів розвитку і напрямів досліджень. Для розв'язання цих проблем назріла нагальна необхідність у побудові стрункої, несуперечливої теорії, яка б працювала на розбудову вітчизняного мовознавства, чому сприятиме й укладання програми зіставних пошуків, що відкриватиме шляхи до фундаментальних досліджень [64, с. 9].

Історію зіставних досліджень i становлення зіставного мовознавства як лінгвістичного явища та окремої науки добре презентовано в роботі відомого українського мовознавця М.П. Кочергана «Основи зіставного мовознавства» [57], в якій на рівні сучасних досягнень лінгвістики зінтерпретовано основні поняття і методику контрастивних досліджень. Вчений зазначає що, «нині зіставне мовознавство - це наука, яка вже сформувалася, має свою мету, предмет і методи аналізу» [57, с. 38].

Хоча ідея зіставлення мов сягає давніх часів, лише тепер, у кінці ХХ - на початку ХХІ століття, ми говоримо про системність зіставних досліджень: емпіричні здобутки спираються на досить широку теоретичну базу і концептуальне підґрунтя, а порівнювані явища розглядаються у їх системних взаємозв'язках та функціонуванні [27, с. 67].

Цей метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між двома чи більше мовами (унікалій), хоча й не ігнорує їхніх спільних рис. Він є ніби зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлення відповідностей між зіставлюваними мовами, то зіставний передусім шукає відмінності. Його застосовують до вивчення будь-яких мов -- споріднених і неспоріднених. Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зістав люваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності. Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак [57, с. 38-43].

Мета цього дослідження визначити основні вектори зіставних лінгвістичних досліджень на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки. Актуальність такого аналізу можна пояснити збільшенням контрастивних лінгвістичних досліджень і необхідністю скоорденувати спроби вирішення нагальних проблем порівнянного мовознавства [27, с. 67-68].

В останнє десятиліття відбулося поєднання двох лінгвістичних напрямів - семасіології та зіставного мовознавства, та йде вироблення цілісної концепції контрастивної семасіології [66, с. 16]. Сучасні дослідження як раз і концентрують свою увагу на зіставленні структурно-семантичних та функціонально-семантичних особливостей мовних одиниць різних мовних рівнів. В залежності від конкретного предмета дослідження розрізняють зіставну фонологію, зіставну лексикологію, зіставну граматику, зіставну стилістику і новоутворений напрям - зіставну лінгвістику тексту (як результат співпраці зіставного мовознавства з теорією перекладу) [57, с. 19].

Зрозуміло, що такий поділ досить умовний, оскільки мовна структура - це складна система взаємозв'язків та взаємозалежностей, які не так вже й просто розділити, деякі мовні одиниці та категорії розкривають свою природу або знаходять своє вираження лише в контексті, а при зіставленні двох чи більше мов нерідко доводиться мати справу і з явищем інкогерентності [32, с. 9].

Зіставні дослідження тісно переплітаються з типологічними та порівняльно-історичними: перші на базі зіставлення визначають типологічні ознаки досліджуваних явищ. Не можна заперечити і зв'язок зіставних досліджень з практикою перекладу, де не лише наведено перекладознавчий аналіз речень такого типу, а й реалізовано багатоаспектне зіставлення структури, семантики і стилістики номінативних речень в англійській та українській мовах [27, с. 67-68].

Отже, міжмовні дослідження проводяться у багатьох напрямках і, як зазначалося вище, на всіх рівнях мовної структури. Лексична семантика займає домінантне місце в сучасних зіставних дослідженнях. Контрастивний аналіз лексико-семантичних систем мов охоплює всі рівні цих систем (рівень лексем, сем) з урахуванням парадигматичних, синтагматичних та епідигматичних зв'язків і відношень між всіма лексичними одиницями зіставлюваних мов. Проблему складає специфічний характер об'єкту дослідження [27, с. 68].

Теорія поля полегшила визначення цього об'єкту, але ускладнюючим фактором є змінність значення, наявність різних значень у багатозначних слів, питома вага того чи іншого семантичного компонента в значеннях елементів поля, тобто ті семасіологічні аспекти, які пов'язані з природою та властивостями значень слів. Крім того, залишається неможливим чітке визначення меж лексико-семантичних полів та їх «наповненості», оскільки, по-перше, сам принцип та масштаб виділення «поля» різниться у різних науковців; по-друге, лексико-семантична система мови є відкритою, тобто вона найгнучкіша і найдинамічніша серед мовних рівнів; по-третє, співвідносні поля у зіставлюваних мовах ніколи не співпадають; і по-четверте, лексична система як знакова, що відображує об'єктивацію реального світу у свідомості людини, має такі ж за складністю переплетіння та взаємозумовленість своїх одиниць, як і ті явища дійсності, які вони позначають [27, с. 68-69].

Іноді, об'єктом дослідження виступає функціонально-семантичне поле - іншими словами, лексика є лише одним зі щаблів дослідження певної категорії. Тобто, складність та суперечливість лексико-семантичної системи мови (як і мовної системи взагалі) вимагають диференційованого, ретельно продуманого підходу до її вивчення, а так як одночасний аналіз всієї системи, як бачимо, неможливий, залишається досліджувати її по частинах, що і відбувається у сучасних роботах з зіставної лексичної семантики [27, с. 69-70].

Як вже було зазначено, зіставні лексичні дослідження спираються на денотативний, парадигматичний та синтагматичний принципи (у психолінгвістичних експериментах - ще і на асоціативний (об'єднаний) принцип) [27, с. 70].

За денотативним принципом враховують природний поділ речей, явищ, якостей, дій, процесів, станів, відображений в структурі мови. Тобто, на цьому принципі базується виділення певних класів слів як об'єкту дослідження (наприклад, дієслова мовлення, посесивні дієслова, дієслова розташування тощо). Але оскільки такий підхід має екстралінгвістичний характер (так як спирається на інтуіцію дослідника), то залучаються більш формалізовані методи і прийоми, які враховують і мовні властивості лексичних одиниць, а саме їх семну структуру (тотожні та диференційні компоненти значень) та кількість і якість їх валентностей [27, с. 70].

Таким чином, найпродуктивнішим на сучасному етапі є зіставлення не окремих слів чи їх груп, а лексико-семантичних полів як сукупностей парадигматично пов'язаних лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту і відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ [57, с. 297].

Варто зазначити, що межі між окремими макро- та мікрополями дуже нечіткі, рухливі; часто вони частково накладаються одне на одне, схрещуються, взаємодіють одне з одним. Аналіз внутрішньої структури таких утворень здійснюється двома шляхами: «знизу-вгору» (від синонімічних рядів, антонімічних груп тощо - до їх поступового поєднання за допомогою певних ідентифікаторів в більш загальні семантичні класи) або «зверху-вниз» (шляхом поступового поділу макрополя за допомогою тих чи інших ідентифікаторів на менші семантичні підсистеми) [17, с. 182].

Будь-яке сучасне зіставне дослідження лексичної семантики базується на опозиційному методі, основою якого є систематизація семантичних опозицій, виділених у лінгвістичному експерименті (на базі лексикографічних джерел) за допомогою компонентного, дистрибутивного і трансформаційного аналізу [27, с. 70].

Якщо говорити про аспекти контрастивних досліджень в лексикології, то можна зазначити, що хоча в більшості сучасних праць лінгвістичні явища розглядаються в семасіологічному плані, існує немало робіт і ономасіологічного характеру: нерідко науковці аналізують способи словотвору, мотивацію мовних одиниць, описують мовні засоби на позначення того чи іншого поняття [27, с. 70].

Таким чином, можна говорити, що контрастивна лінгвістика в наш час активно розвивається. Зіставні дослідження розширюють рамки мовознавства, досліджуючи широкі гуманітарні проблеми взаємовідносин мови та культури, мови та національної свідомості, а рішення цих проблем можливе лише на основі аналізу найтонших відмінних рис між мовами [66, с. 300].

Природа мови багатомірна - її неможливо зрозуміти без дослідження семантики мови та її рівнів, і в першу чергу - лексико-семантичної мовної системи. Семний рівень контрастивного опису лексики зіставлюваних мов є вихідним (адже структура лексичних значень слів схильна до моделювання універсальних концептів загальної когнітивно-семантичної сфери засобами національно-мовних систем, як у своїй праці зазначає В. Н. Манакин [66, с. 304]), а також пов'язуючим в описі лексико-семантичних відмінностей на наступних рівнях зіставлення [27, с. 70].

Вибір дослідження англійської та української мов обумовлено тим, що вони є різноструктурними і відрізняються за своєю граматичною системою та лексично-семантичним складом, що дає можливість зробити зіставне дослідження.

Зіставне мовознавство (за іншою термінологією «порівняльне мовознавство» або «контрастивна лінгвістика») є однією з мультилінгвальних дисциплін, до яких також належать порівняльно-історичне, ареальне та типологічне мовознавство [40, с. 45]. Але від зазначених дисциплін його відрізняє низка рис:

1) порівняльно-історичне, ареальне та типологічне мовознавство мають на меті побудову відповідних класифікацій мов - зіставне мовознавство не ставить перед собою такого завдання [40, с. 46];

2) зіставне мовознавство (на відміну від порівняльно-історичного) є суто синхронічним і не передбачає діахронічного аналізу мовних явищ [40, с. 46];

...