Конституційне право зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційне право зарубіжних країн

1. Предмет та метод конституційного права зарубіжних країн

Конституційне (державне) право конкретної країни -- це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, а також визначають основи взаємовідносин держави та особи.

У різних країнах обсяг конституційно-правового регулювання може помітно різнитися. Відмінним є і конкретний зміст його, що зумовлено наявністю або відсутністю тих чи інших інститутів та їхніми особливостями.

До предмета конституційного права слід вважати належними ті відносини безпосередньо політичного характеру, що виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв'язків «держава -- особа» і «особа -- держава», тобто в самій сфері державного владарювання. Однією з найважливіших особливостей цих відносин є те, що суб'єктом переважної більшості з них прямо чи опосередковано виступає держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. До предмета конституційного права належить і частина суспільних відносин, які слід визначити як соціально-політичні відносини владарювання. Вони виникають у структурі зв'язків «суспільство -- держава -- особа» і відображають загальну природу політики, лінії її взаємозв'язків з економічною організацією суспільства і звичайно не регулюються конституційним правом. Методи дослідження КП: а) порівняльно-правовий (компаративний) метод. (використання цього методу створює додаткові можливості як для глибокого і всебічного дослідження галузей конституційного права окремих країн, так і для визначення загальних закономірностей розвитку теорії і практики зарубіжного конституціоналізму в цілому), б) системний і структурно-функціональний методи. Конституційно-правові інститути утворюють певну систему, в рамках якої кожний з них займає своє місце, і всі вони взаємодіють.

Системний метод допомагає визначити місце і роль кожного з державних інститутів у механізмі здійснення влади. Тільки за допомогою структурно-функціонального методу можна з'ясувати фактичне співвідношення органів законодавчої і виконавчої влади у конкретній країні, справжню компетенцію уряду тощо. В цілому структурно-функціональний метод допомагає визначити, наскільки теорія тієї чи іншої конституційної системи відповідає її практиці. Згадані методи становлять методологічну основу науки конституційного права, саме вони характеризують цю науку, хоча вона і не обмежується ними.

2. Система конституційного права

Конституційне право є складною системою, що включає безліч взаємодіючих частин та елементів, які характеризують його внутрішню будову і відокремлюють його. Основні частини і елементи системи конституційного права - це його загальні принципи, його інститути і норми.

Загальні принципи конституційного права виражають в змісті цієї галузі права основи початку, відповідно до яких конституційне право будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи складають як би кістяк, каркас системи конституційного права та надають їй єдину спрямованість. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів влади.

У конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет, народне представництво, поділ влади, рівноправність, невідчужувані права і т.п. Ці принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають визначальне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовні в державній діяльності: незалежність депутатів від виборців, судовий захист конституційних прав, невідповідальність голови держави і т. п.

Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов'язані суспільні відносини й утворюють відносно самостійну групу. До числа конституційно-правових інститутів відносяться такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному сенсі), народне представництво, конституційний контроль (нагляд) та ін. Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з більш приватних. Наприклад, інститут виборчого права включає такі більш приватні інститути, як виборче право (у суб'єктивному змісті), виборчий процес. Останній, у свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів і ін.), які представляють собою ще більш приватні інститути конституційного права.

Конституційно-правові норми - це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов'язки і забезпечуються примусовою силою держави. Нормам конституційного права притаманні такі особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права: зазначені норми регулюють найбільш широкі і суттєві суспільні відносини, оформляють правові основи держави; багато хто з цих норм мають дуже загальний характер, тобто в них відсутній зв'язок між конкретними правами і обов'язками.

Проголошується, скажімо, право окремого суб'єкта, а обов'язок кореспондується державі в цілому. В конституціях та інших актах конституційного права часом зустрічаються такі положення, які визначають економічні, соціальні та політичні цілі, завдання суспільства і держави. Це особливо відноситься до соціалістичних і іншим ідеологізованим конституціям.

3. Конституційно-правові норми: поняття, ознаки, види

Конституційно-правова норма -- це правило поведінки учасників державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов -- примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосередковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл. Конституційно-правові норми містяться в різних джерелах, головним з яких є конституція. Норми самих конституцій нерідко відрізняються своєю узагальненістю, відсутністю деталізації, у багатьох країнах конституційне регулювання частково здійснюється і за допомогою найбільш узагальнених норм -- так званих норм-принципів, які звичайно фіксують окремі положення, ідеї прийнятої в тій чи іншій країні політико-правової теорії. Конституційно-правові норми різняться внутрішньою структурою. Вони нерідко не мають чітко виражених типових елементів такої структури. У багатьох конституційно-правових нормах відсутня гіпотеза. У більшості з них немає і санкції.

За функціональною направленістю конституційно-правові норми можна класифікувати як установчі, регулятивні чи охоронні. Переважна їх більшість належить до установчих і регулятивних. Установчі норми за своєю суттю не є конкретними правилами поведінки і тому не завжди індивідуалізовані. Вони звичайно фіксують самих суб'єктів конституційного права, насамперед вищі органи держави. Регулятивні норми спрямовані безпосередньо на регулювання державно-політичних відносин владарювання. На їх основі суб'єкти цих відносин наділяються правами і обов'язками. Дія охоронних норм пов'язана із встановленням юридичних заборон. Охоронні норми іноді прямо передбачають застосування санкцій.

За природою предмета регулювання конституційно-правові норми можна поділити на матеріальні і процесуальні. Процесуальні норми можна знайти в багатьох конституціях, законах та інших джерелах галузі, вони становлять головний зміст такого джерела конституційного права, як парламентські регламенти. Державно-політичні відносини владарювання, що врегульовані нормами конституційного права або виникли на їх основі, набувають характеру конституційно-правових відносин.

По дії в часі норми конституційного права поділяються на постійні, тимчасові і виняткові. Більшість норм - постійні; у них невизначений термін дії. Тимчасові норми містяться звичайно в перехідних положеннях, які регулюють перехід від стану до набрання чинності даного нормативного акту до стану, передбаченому цим актом. Виключні норми встановлюються, наприклад, на випадок надзвичайних обставин; такі норми припиняють на цей час дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання.

4. Конституційно-правові інститути: поняття та види

Важливим елементом структури конституційного права є його інститути. Поняття конституційно-правового, так само як і конституційного інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємопов'язаних відносин. Останні (і відповідно норми) утворюють досить відокремлену і сталу групу. Головним критерієм визначення структури (системи) галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм. З позицій системного підходу можна виділити три різновиди конституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно входять до складу загальних; в) початкові, які, як правило, включають кілька правових норм. Усі вони різняться ступенем узагальнення. Власне це три рівні систематизації конституційно-правових норм.

Загальні конституційно-правові інститути -- це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них насамперед належить інститут начал організації і діяльності державного механізму. До нього на правах головних входять інститути кожного з вищих органів держави, основ організації місцевого управління і (з певними застереженнями) самоврядування та деякі інші, залежно від змісту галузі конституційного права конкретної країни. До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія. Нарешті, до загальних конституційно-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні інститути, як громадянство та основні права і свободи особи. Роль і значення того чи іншого головного інституту в структурі загальних інститутів і галузі в цілому визначаються особливостями теорії і практики окремих країн.

Зміст конституційно-правових інститутів не слід пов'язувати з певною структурною частиною конституції. Норми, що входять до складу того чи іншого інституту, можуть розміщуватися в різних розділах і главах конституції, а також у різних законах та інших джерелах, незалежно від найменування тієї чи іншої глави або закону.

5. Принципи конституційного права

Конституційно-правові принципи - це основні керівні ідеї, які відображені в змісті галузі права. Вони безпосередньо не регулюють відносини, а втілюються в основних конституційно-правових нормах.

Загальні принципи конституційного права виражають в змісті цієї галузі права основи початку, відповідно до яких конституційне право будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи складають як би кістяк, каркас системи конституційного права та надають їй єдину спрямованість. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів влади.

У конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет, народне представництво, поділ влади, рівноправність, невідчужувані права і т.п. Ці принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають визначальне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовні в державній діяльності: незалежність депутатів від виборців, судовий захист конституційних прав, невідповідальність голови держави і т. п. По-третє, принципи, які прямо і відкрито декларуються зарубіжними конституціями. У країнах, де в конституціях проголошені соціалістичні ідеї як основи суспільного розвитку, поряд із загальновизнаними демократичними принципами (рівноправність, народне представництво й ін.) часом конституційно проголошуються такі нові загальні принципи, якими по суті заперечуються попередні: керівна роль марксистсько-ленінської партії, розподіл по праці і т. п.. Вони нерідко являють собою не що інше, як ідеологічні міфи, реалізувати які неможливо ні юридичними, ні політичними засобами.

Принципи конституції закріплені безпосередньо в її нормах і підлягають застосуванню як норма прямої дії. Від інших норм конституції їх відрізняє більша загальність, універсальність, імперативність. Норма-принцип конституції має пріоритет над її простою нормою. Це означає, що у разі розбіжності між нормою-принципом і простою нормою конституції застосуванню підлягає норма-принцип. Норма-принцип підлягає застосуванню також у випадках прогалини в правовому регулюванні певних суспільних відносин або конкретної життєвої ситуації.

Відомо, що існують два способи матеріалізації принципів права: текстуальне закріплення та змістовне закріплення. За першого способу принципи права безпосередньо закріплюються у нормі права. У другому випадку вони виводяться зі змісту нормативно-правового акта або його окремих положень. Під конституційними принципами необхідно розуміти принципи, виведені з її положень. Принципи конституції - це формально матеріалізовані у її нормах визначальні положення, які мають найвищу, навіть щодо інших норм конституції, юридичну силу і пряму дію. До конституційних принципів можна віднести, зокрема, принципи: людина може робити все, що не заборонено, а органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи - все, що дозволено законом; принцип незалежності правосуддя.

6. Конституційно-правові відносини: поняття, ознаки, види

Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права, хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб'єктів конституційного права.

Конституційно-правовим відносинам властивий цілий ряд специфічних ознак, які відрізняють їх від відносин інших галузей права.

Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості:

- Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни.

- Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка зв'язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за завоювання і здійснення влади.

- Їм властиве особливе коло суб'єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав'язування своєї волі.

- Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов'язків учасників відносин.

- Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої.

Види конституційно-правових відносин. Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових відносин за їх суб'єктами, оскільки суб'єкт - головна фігура в правовідносинах. Коло суб'єктів конституційного права визначається і закріплюється нормами цієї галузі. Розрізняють суб'єкти права і суб'єкти правовідносин. Суб'єкт конституційного права - це встановлений конституційними нормами адресат (носій), який може мати юридичні права і нести відповідні обов'язки. Він має конституційно-правову правоздатність або деєздатність. Суб'єкт конституційно-правових відносин - це володар конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в даних відносинах.

7. Джерела конституційного права

Джерела конституційного права різноманітні й досить відмінні у різних країнах. Відмінності здебільшого пов'язані з різними підходами до розуміння права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем. Основними видами джерел конституційного права є законодавчі акти, судові прецеденти і правові звичаї, а також міжнародні та внутрішньодержавні договори.

У країнах з так званою континентальною, або романо-германською моделлю правових систем головними джерелами права є законодавчі акти. Історичні витоки цієї моделі в країнах континентальної Європи -- Франції, Німеччині, Іспанії та інших. Право кожної з цих країн впливало на формування загальних характеристик вказаної моделі.

Іншою моделлю є англосаксонська, або англо-американська модель правових систем. У країнах, право яких віднесене до цієї моделі, важливе місце серед юридичних джерел займають судові прецеденти. Останні не характерні для країн континентальної Європи і для тих, хто наслідував пропоновані ними зразки.

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права поділяють на формалізовані і неформалізовані. До формалізованих джерел конституційного права належать конституція, різновиди законів, окремі акти глави держави й уряду, парламентські регламенти і судові прецеденти. Неформалізовані джерела -- це передусім конституційні звичаї та конституційні угоди.

8. Закон як джерело конституційного права

Закони поділяються на: конституційні, органічні, надзвичайні (в особливих умовах, що склалися, короткострокові) та звичайні.

Конституційний закон - 1) закони, які вносять поправки та доповнення до конституції; 2) складові частини конституції (в тих країнах, де конституція не є єдиним нормативним актом - Швеція, Ізраїль).

Органічні закони - ті, які приймаються на підставі банкетних або відсильних норм конституції. Містять норми, що відносяться до найважливіших конституційно-правових інститутів. Вперше як джерело права були визначені у Конституції Франції у 18 ст.

Звичайні (ординарні) - регулюють менш важливі загальнодержавні відносини (у порівнянні з конституційними чи органічними законами), що утворюють предмет конституційного права (громадянство, статус депутата, вибори президента).

Надзвичайні - ті, що дозволяють зупиняти дію окремих конституційних норм (приймаються тільки на термін, визначений парламентом). Встановлено ретельно регламентований порядок їх видання.

За територією дії виділяють закони:

- Загальнодержавні;

- Локальні.

У свою чергу локальні поділяються на:

1) Прийняті загальнонаціональною парламентською установою, але які діють лише на частині території держави;

2) Прийняті представницьким органом суб'єкта федерації (ФРН);

3) Місцеві - приймаються автономними органами (напр., в Іспанії, Італії, Португалії).

Другу групу законодавчих актів, після самої конституції, утворюють конституційні та органічні закони. Слід зазначити, що ці терміни вживаються неоднаково в різних країнах. У деяких країнах конституційними законами іменують ті акти, за допомогою яких вносяться зміни до конституції. Органічними, як правило, називають такі закони, видання яких передбачено безпосередньо в конституції і які як би представляють собою продовження і розвиток конституційних положень. Наприклад, у тексті основного закону може говоритися про те, що статус уряду буде врегульоване органічним законом.

Конституційний закон, що вносить зміни до конституції, приймається відповідно до процедури, передбаченої для прийняття поправок до конституції. Зазвичай це особливо ускладнений процес, оскільки переважна більшість писаних конституцій є жорсткими конституціями.

Дещо відрізняється порядок прийняття органічних законів. Він неоднаковий в різних країнах, але тим не менш для застосовуваної при його прийнятті процедури характерно або обмеження кола суб'єктів права законодавчої ініціативи, або вимога вотування законопроекту лише абсолютною більшістю голосів, а в деяких країнах органічні закони підлягають обов'язковим напрямку до підписання главою держави на перевірку в орган конституційного контролю. В ієрархії законодавчих текстів органічний закон йде безпосередньо за конституцією і стоїть вище звичайного поточного закону. Це означає, що в разі колізії між нормою звичайного і органічного закону переважну силу має норма органічного закону.

Звичайні або поточні закони. Ці закони утворюють основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в основному законі держави, і можуть охоплювати надзвичайно широке коло питань.

9. Поняття і ознаки конституцій

Якщо визначати конституцію як правову категорію найзагальнішим чином, то можна сказати, що це система правових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою - з іншого, а також основи організації і діяльності самої держави. Визначення предмета регулювання, як бачимо, тут таке ж, як і предмета регулювання конституційного права, але відмінність полягає в найвищій юридичній силі конституційних норм, що визнається в переважній більшості держав. Ці правові норми можуть бути зосереджені в одному або декількох нормативних актах, іноді званих основними законами, а можуть міститися в невизначеному безлічі звичайних законів і, крім того, у судових прецедентах і конституційних звичаях. У тих країнах, де формально-юридична конституція (див. нижче) відсутня, відмінність між конституцією і конституційним правом провести неможливо.

Конституція в так званому матеріальному сенсі (значенні) являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які перш за все проголошують і гарантують права і свободи людини і громадянина, а так само визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку і столицю. Однак в матеріальному сенсі термін «конституція» вживається рідко. Набагато частіше ми говоримо про конституцію у формальному сенсі (значенні), тобто про закон або групи законів, які мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів і інших актів. Конституція в цьому сенсі - це в своєму роді закон для законів. Вона не може бути змінена шляхом видання звичайного закону, і, навпаки, внесення поправок в конституцію вимагає відповідної зміни тих законів і підзаконних актів, які були раніше видані на підставі або у розвиток діяли тоді її положень, але перестали тепер їй відповідати.

Відрізняються також поняття юридичної і фактичної конституції. Юридична конституція в матеріальному чи формальному значенні - це завжди певна система правових норм, що регулюють зазначений вище коло суспільних відносин. Фактична ж конституція - це самі такі відносини, тобто те, що реально існує. Вона, отже, не охоплюється даним вище визначенням конституції. Наприклад, Конституційний закон про Чехословацьку Федерацію № 143 1968 року передбачив створення системи конституційних судів, однак на практиці до перемоги антибюрократичної революції 1989 року ці суди так і не були створені. Розбіжність між фактичною і юридичною конституцією свідчить, що частина норм юридичної конституції стала або спочатку була і залишається фіктивною. Виникає необхідність або юридичну конституцію привести у відповідність з фактичними суспільними відносинами, або, навпаки, ці відносини перетворити у відповідності до приписів юридичної конституції. Фіктивність конституцій зазвичай характерна для країн з авторитарними і особливо тоталітарними політичними режимами.

10. Дія конституцій

Під дією конституції розуміють її впорядковувальний вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також механізмів такої дії.

Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі. Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно з її ст. 160 набула чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі положення конституції одночасно або ж у перехідних положеннях конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її положень. Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій конституції строк або діють до настання визначених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своєї дії, тобто приймаються на необмежений строк.

Дія конституції в просторі характеризується тим, що її положення поширюються на всю територію держави, а зі зміною території держави одночасно змінюється і сфера просторової дії конституції.

Дія конституції за колом осіб характеризується тим, що її положення поширюються на всіх суб'єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов'язків і правовідносин. Механізм дії окремих положень конституції - тих, що містять загальнорегулятивні норми, що встановлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин, - характеризується суттєвими особливостями. Вони пов'язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою відповідних правовідносин, а конкретні права та обов'язки виникають згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизують і деталізують положення конституційних норм.

11. Форма конституцій

Форма конституції - це спосіб організації і виразу конституційних норм. Таке визначення є найбільш простим і доступним для розуміння. У літературі ж можна зустріти більш складні визначення, що включають, зокрема, поділ форми на внутрішню і зовнішню.

Перш за все форма конституції визначається тим, що конституція, як зазначалося, може складатися з одного або декількох нормативних актів. В останньому випадку загальним для актів, що складають конституцію, є те, що всі вони однаковою мірою мають вищу юридичну силу.

Якщо конституція є єдиний писаний акт, який регулює всі основні питання конституційного характеру, то її можна визначити як кодифіковану. Якщо ті ж питання регулюються кількома писаними актами, то ми маємо справу з некодифікованою конституцією. Кодифіковані конституції в залежності від ступеня кодифікації можна підрозділити на розгорнуті і нерозгорнуті, хоча треба визнати, що межі такого поділу дуже розпливчасті. Приклади розгорнутих конституцій дають грецька, португальська, нерозгорнутих - діюча французька, не кажучи вже про американську. Кодифіковані конституції нерідко містять норми, які в інших країнах включені в поточний або органічне законодавство. Розгорнуті конституції досить детально регулюють суспільні відносини, нерозгорнуті роблять це у загальному вигляді (наприклад, Конституція США). Розгорнуті конституції містять і такі норми, які в інших країнах входять до органічних або звичайних законів. Зустрічаються конституції змішаного типу. Частково вони писані і включають парламентські закони і судові рішення, які є обов'язковими прецедентами. Частково ж полягають із звичаїв і доктринальних тлумачень. Наприклад, конституція Великобританії включає закони (статути), як, наприклад, Акт про Парламент 1911 року, Акт про Палату громад (управління справами) 1978 року, далі судові прецеденти (так зване загальне право), але також звичаї, іменовані конституційними угодами, в яких містяться конвенційні норми. У країнах, де діє конституційна юстиція в будь-якій формі, навіть якщо там є конституція у вигляді єдиного акту, рішення конституційних судів (рад), включаючи правові позиції, вміщені в них, практично мають зазвичай ту ж юридичну силу, що і конституції, на основі яких ці рішення винесені.

Бувають і неписані конституції, взагалі незафіксовані в документах, але вони існують зазвичай тимчасово - після революцій, переворотів і т. п., як, наприклад, було в Румунії в перші місяці після грудневого повстання 1989 року.

Розподіл конституцій на писані, змішані й неписані досить умовний, оскільки і за наявності писаної конституції в країні діють конституційні звичаї. Взагалі конституційні звичаї в тій чи іншій мірі властиві будь-якій країні, і, не знаючи їх, неможливо уявити собі дію відповідних конституцій.

12. Структура, мова і стиль конституцій

Структура конституцій, за рідкісним винятком, має стандартизований вигляд: вона включає преамбулу (вступ), основну частину (основний зміст), заключні, перехідні і додаткові положення, зрідка також додатки.

У преамбулі зазвичай викладаються цілі конституції, характеризуються історичні умови її видання, іноді проголошуються права і свободи або керівні засади державної політики. Ця частина конституції дуже важлива в політичному та ідеологічному плані. Що ж стосується нормативної природи та юридичної сили преамбул, то зазвичай визнається, що положення преамбул правовими нормами не є, але мають нормативне значення для тлумачення і застосування інших положень конституції, тобто преамбули вказують напрямки, в яких повинні тлумачитися інші конституційні положення.

В основну частину конституції входять норми про права і свободи, про основи суспільного ладу, про систему і статус державних органів, про державну символіку, про порядок зміни конституції. Норми про статус державних органів звичайно містяться у відповідності з принципом поділу влади: найчастіше спершу йдуть норми про парламент, потім про главу держави та уряд, далі йдуть норми про судову владу і нарешті про організацію влади на місцях.

Прикінцеві положення містять різні норми. Тут зазвичай встановлюється порядок вступу конституції в силу, визначаються терміни сформування знову засновуваних органів влади, терміни видання органічного та іншого законодавства, до якого є відсилання в конституції. У цих положеннях можуть перебувати роз'яснюючі положення, міститися норми про тлумачення конституції. Прикінцеві положення найчастіше містяться в конституціях в одному розділі з перехідними і скасувальними положеннями. Іноді, якщо це не врегульовано в основній частині, сюди включаються норми про порядок зміни конституції або про державні символи.

Перехідні положення визначають терміни вступу в дію окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни колишніх конституційних інститутів новими. Нерідко норми, що містяться в перехідних положеннях, оформляються не у вигляді статей, як зроблено в основній частині конституції, а у вигляді параграфів, нумеруються римськими цифрами або ще як-небудь виділяються, з тим щоб показати їх специфічний характер. У той же час вони представляють собою невід'ємну частину конституції і дуже важливі для застосування (особливо суду), тому що вказують, з якого часу підлягає застосуванню та чи інша конституційна норма.

Додаткові положення конституції також зазвичай оформляються інакше, ніж основна частина, і містять тлумачної норми, окремі винятки із загальних правил, встановлених конституцією, регулювання окремих приватних питань.

Додатки до конституцій часом мають важливе юридичне значення. Наприклад, у першому додатку до Конституції Індії наводиться перелік штатів і союзних територій, у сьомому - міститься розподіл компетенції між Союзом і штатами.

Писані некодифіковані конституції не мають будь-якої системи викладу матеріалу, і важко виявити логіку в їх будові. Так, чотири акти, складові конституції Швеції, регулюють лише питання, вказані в їх назвах, тоді як багато питань конституційного характеру (наприклад, організація місцевої влади) не отримали в них свого регулювання.

Важливе значення для конституції як документа має її мова (мова її викладу). Останнє обумовлено рядом факторів, які випливають, насамперед, із розуміння конституції як Основного Закону держави та закону з вищою юридичною силою, оскільки вживання в тексті конституції того чи іншого терміна, а часто й простого словосполучення чи звороту, може спричинити непередбачені (в тому числі й небажані) наслідки як для законодавця, так і для учасників правовідносин, які на практиці застосовуватимуть дану норму.

Проблема “мови” конституції є складовою частиною більш широкої загальної проблеми - проблеми мови нормативних актів взагалі (особливості мовного викладу правової матерії, проблема правової термінології і т.д.). Разом із тим, коло потенційних “читачів” (“користувачів”) конституції є значно ширшим від кола будь-якого іншого закону. Передбачається, що колом “читачів” (“користувачів”) конституції є, як мінімум, всі громадяни держави. А вони далеко не всі готові до праці з нормативно-правовими актами, тому конституція має бути написана таким стилем, із використанням таких термінів і понять, щоб вона була зрозумілою і доступною абсолютній більшості громадян. Досягти цього непросто. Тим більше, що, реалізуючи завдання максимального “спрощення” тексту конституції, дуже легко завдати шкоди юридичній точності того чи іншого поняття, терміна, дії і т.д.

Інша проблема “мови конституції” - це її термінологічний апарат. У тексті конституції треба дуже обережно підходити до вживання тих чи інших термінів та понять, особливо останнє стосується нових (раніше не вживаних ні в конституції, ні в законах) термінів. Введення нового терміна в конституційно-правову практику має бути послідовним і комплексним. Зовсім небажаним є вживання термінів, які мають неоднозначне (двояке) розуміння.

Стиль написання конституційних текстів є в основному строго документальним. Поруч із цим, окремим частинам основних законів притаманний так званий “високий” стиль. Мова йде, насамперед, про преамбули конституцій, різного роду декларації та хартії як складові частини конституцій.

У частині питання власної назви конституцій як певного документа, слід підкреслити, що в абсолютній більшості випадків вживається безпосередньо слово “конституція” (“Конституція США”, “Конституція Французької Республіки”, “Конституція України” і т.д.) чи з використанням слова “конституція” (“Політична Конституція Мексики”, 1917 р.); рідше вживається окремо термін “основний закон” (“Основний Закон ФРН”); іноді два попередні терміни використовуються одночасно (“Конституція (Основний Закон) СРСР” 1978 р.).

Іноді конституції отримували “другу” назву від місця їх прийняття, імені політичної партії, з якою пов'язуть появу тої чи іншої конституції, із загальнозначущими явищами в житті держави і суспільства. Так, Конституція Німеччини 1919 року більше відома під назвою “Веймарської конституції” (від назви м. Веймар, де 31 липня 1919 р. Установчі національні збори Німеччини прийняли цю конституцію).

13. Порядок розроблення та ухвалення конституцій

Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійснює установчу владу. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три основні способи прийняття конституції: виборцями шляхом референдуму, представницьким органом та главою держави або главою виконавчої влади.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції та може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представницьким органом (конституції багатьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого представницького органу (конституції Франції, 1958 p.; Казахстану, 1995 p.; Росії, 1993 p.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установчою владою (за дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парламент, надпарламентські установи.

1. Установчі збори - це представницький орган, що обирається спеціально з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 p.; вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 p.), Болгарії (1991 p.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділялися різним об'ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати конституцію (США, 1787 p.; Індія, 1950 p.; Італія, 1947 p.; Португалія, 1976 p.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конституції, а для затвердження вона виноситься на референдум або передається іншому органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 p.; Гани, 1979 p.; Туреччини, 1982 p.). Власне, такі органи виконують роль консультативних установчих зборів.

Залежно від призначення установчі збори поділяються на:

а) установчі збори з обмеженими повноваженнями - представницькі органи, для яких розроблення (розроблення і прийняття) конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпускаються (наприклад, США, 1787 p.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією - представницькі органи, які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту (Франція, 1946 p.; Італія, 1947 p.; Бразилія, 1988 p.).

2. У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції приймалися парламентами. При цьому застосовуються два способи:

а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.; Танзанія, 1977 p.; Замбія, 1992 p.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується (наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 p., та ін.).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 p.; Польщі 1997 p.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією права народу висловити свою волю відносно тексту конституції.

3. Надпарламентські установи - це діючі спорадично виборні органи, які формують постійно діючий парламент (приміром, Все-китайські збори народних представників - КНР, З'їзд народних депутатів - Росія, за Конституцією РСФСР 1978 p., Великий народний хурал - Монголія).

4. Глава держави є суб'єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (дарованими владою монарха), себто октройованими, є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести до легітимних, приміром - прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії - в Анголі, 1975 p.; Мозамбіку, 1975 p.; Конго, 1969 p.; Іраку, 1970 р.

Розроблення і прийняття деяких конституцій пов'язується з окремими видатними політичними діячами, і вони називаються «харизматичними». Такими, наприклад, можна вважати сталінську Конституцію СРСР (1936 p.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).

14. Зміна та відміна конституцій

Кожна конституція у зв'язку із змінами в суспільному житті, у співвідношенні політичних сил може, а часом і повинна бути змінена. Питання про внесення змін до конституції вирішується залежно від передбаченого нею способу її зміни.

Коли мова йде про зміни в так званих гнучких конституціях, це досягається шляхом прийняття звичайного закону. Кожен наступний закон, що містить конституційні норми, змінює чи заміщає попередній або встановлює положення, раніше не регулювався або регулюватися звичайним правом. Прийняття подальшого закону провадиться в тому ж порядку, що і попереднього.

Гнучкі конституції - це звичайно неписані або змішані, як у Великобританії. Однак є й писані, кодифіковані конституції, які не передбачають особливого порядку своєї зміни.

Складніше йде справа, коли потрібно змінити жорстку конституцію, поправки до якої вносяться в більш складному порядку в порівнянні з виданням звичайного закону. Жорсткість конституцій має на меті забезпечити їх стабільність, яка, у свою чергу, сприяє зміцненню їх авторитету і відносного сталості конституційного ладу. Є різні способи забезпечення жорсткості конституцій.

Жорсткі конституції умовно можна розділити на два підвиди: жорсткі і дуже жосткі. Критерію, який дозволив би визначити ступінь жорсткості, не існує. Умовно до числа жорстких можна віднести конституції, які змінюються парламентом одного і того ж скликання кваліфікованою більшістю в палаті або палатах, і конституції, що змінюються повторним голосуванням через певний термін, але парламентом того ж скликання.

Найбільш поширений спосіб інкорпорування поправок у текст конституції - проста заміна колишніх положень знову затвердженими або виключення колишніх положень, або додавання нових. Проте відомий і інший спосіб включення поправок, а саме додаток нових положень до діючого тексту без формального виключення тих норм, які перестали діяти. США першими застосували такий спосіб: поправки публікуються окремо після початкового тексту Конституції, який залишається незмінним, незважаючи на те, що частина його вже перестала діяти.

Перегляди конституцій бувають повні і часткові. Повний перегляд конституції можливий двома шляхами. Перший - це прийняття нової конституції у відповідності з правилами, передбаченими колишньої конституцією. Другий же шлях - прийняття нової редакції конституції при збереженні її колишньої дати. Частковий перегляд означає відносно невелику за обсягом заміну, виключення або доповнення тексту конституції, що не торкаються всієї сукупності положень, які утворюють її концептуальну основу. Зазвичай при частковому перегляд нумерація статей або параграфів зберігається, навіть якщо якісь з них виключені або додані нові (те ж стосується і до частин статей або параграфів). На порядок зміни конституції нерідко впливає форма політико-територіального устрою держави. У федеративних державах цей порядок за загальним правилом більш складний, оскільки в ньому в тій чи іншій мірі беруть участь суб'єкти федерації або органи, які виражають інтереси цих суб'єктів. Те ж іноді спостерігається і в унітарних державах, де верхнього рівня місцевої влади надаються широкі права.

Процедуру конституційного перегляду можна умовно розділити на два етапи - прийняття поправок парламентом та їх ратифікацію, хоча це не завжди чітко проглядається в нормах. Процедура розгляду проекту конституційних поправок часто складніше процедури розгляду звичайного законопроекту. З значного різноманіття інститутів безпосередньої демократії до перегляду конституції мають стосунок головним чином два - народна ініціатива і референдум.

У конституціях іноді встановлюється певний період часу, протягом якого забороняється внесення до них поправок. Такі положення мають на меті забезпечити протягом цього часу стабілізацію знову встановленого конституційного ладу. Першою такою конституцією була французька 1791 року, забороняла всякий перегляд протягом перших двох легіслатур, тобто протягом чотирьох років, а враховуючи, що для вступу в силу поправок необхідно було прийняти їх протягом трьох послідовних легіслатур (ст. 4 розд. VII) , то тільки в 1801 році можна було б змінити цю Конституцію (відомо, втім, що наступна Конституція була прийнята вже в 1793 р.). Також у ряді конституцій міститься заборона їх перегляду в умовах надзвичайної ситуації в країні.

15. Класифікація конституцій

Класифікація конституцій, як і будь-яка інша класифікація, має умовний характер, оскільки в світі нема цілком однакових конституцій. При цьому, самі конституції відрізняються не тільки тим, що в них враховано, наприклад, національний досвід державотворення, історичні традиції того чи іншого народу, співвідношення політичних сил на момент її прийняття, але й за рядом інших характерних ознак (так би мовити, загального плану), а саме - способи підготовки і прийняття, дія в часі й просторі, форма, структура, зміст, обсяг, мова конституції і т.д. Все це та ряд інших чинників сьогодні використовують для проведення класифікації (поділу на окремі групи) конституцій.

За часом свого виникнення (в контексті загального процесу розвитку конституціоналізму) - конституції поділяють на три групи: “старі” (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.), “нові” (1918-1939 рр.) та “новітні” (після 1945 р.). Кожна з цих груп, окрім часу появи, має спільні ознаки у змістовній частині основних законів.

За змістом - конституції можна поділити на три групи: ліберальну, етатистську та ліберально-етатистську.

За формою зовнішнього виразу - конституції поділяють на три основні групи: писані, неписані й змішані (комбіновані). Писані конституції, зі свого боку, поділяються на: а) писані конституції, які складаються з одного документа; б) писані конституції, які складаються з двох і більше документів. Крім того, писані конституції поділяються на: кодифіковані і некодифіковані.

За порядком появи (виникнення) - конституції поділяються на конституції: прийняті народом, даровані, договірні.

За порядком внесення змін і доповнень - конституції поділяються на конституції гнучкі та жорсткі.

За часом дії - конституції поділяються на конституції тимчасові та постійні.

За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом) - конституції можна поділити на: прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження), звичайні і розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав, свобод, явищ і т.д.).

За характеристикою форми державного устрою країни - конституції можна поділити на: конституції федеративні (федеральні); конституції суб'єктів федерації; конституції унітарних держав.

16. Функції конституцій

Функції конституції - це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з них:

- юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

- політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

- ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована - свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

17. Конституційний контроль: поняття, об'єкти та суб'єкти

Найбільш прийнятим є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XIX ст. Основою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний звичай. До кінця XIX ст. судова функція конституційного контролю була сприйнята в ряді країн Латинської Америки і Європи. Новий етап у розвитку конституційного контролю почався після першої світової війни. Зокрема, в деяких країнах у 20-і роки XX ст. були утворені конституційні суди. Але справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової війни, коли він знайшов відображення в більшості новітніх конституцій. Відповідний інститут сприйнятий майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Об'єктами конституційного контролю є діяльність чи акти відповідних суб'єктів (органів, посадових осіб, об'єднань тощо). Перелік об'єктів конституційного контролю визначається законодавством відповідних держав по-різному. Загалом об'єктами конституційного контролю, що здійснюється конституційними судами, в зарубіжних країнах є:

- акти парламенту (закони, регламенти тощо);

- акти глав держав;

- акти органів виконавчої влади (уряду, рідше - центральних і місцевих органів виконавчої влади);

- акти органів суб'єктів федерації;

- спори про компетенцію (між вищими органами влади, центральними і місцевими органами влади, суб'єктами федерації і державою загалом тощо);

- акти судових органів, органів прокуратури;

18. Види та стадії конституційного контролю

Існують два види конституційного контролю: попередній і наступний. Попередній здійснюється або до прийняття закону парламентом, або після його прийняття, але до підписання главою держав. В обох випадках контроль являється ніби однією зі стадій законодавчого процесу. Але якщо в першому - висновок органу, що здійснює контроль, не носить для парламенту обов'язкового характеру, у другому - визнається обов'язковим (як у Франції).

Наступний конституційний контроль являє собою перевірку вже діючих нормативних актів на предмет їх конституційності. Якщо він здійснюється судами загальної юрисдикції, то формально нормативний акт, який визнається неконституційним, не скасовується, але в судах при розгляді конкретних справ він не застосовується. Спеціальні ж суди, на які покладено такий контроль, мають право відміни неконституційного акту.

...