Конституційне право зарубіжних країн

Розрізняють також формальний і матеріальний види контролю. Формальний полягає у перевірці дотримання встановлених процедурних правил розгляду та прийняття нормативного акта, що став об'єктом конституційного контролю, а матеріальний - у перевірці конституційності самого змісту відповідного правового акта або окремих його положень.

На підставі того, якими органами перевіряється конституційність нормативних актів, деякі державознавець виокремлюють децентралізований і централізований контроль. Якщо він здійснюється судами загальної юрисдикції, то його називають децентралізованим, або американським. Якщо ж контроль за конституційністю входить до компетенції спеціального суду або тільки Верховного суду, то його відносять до централізованого, чи європейського вигляду.

За обов'язковістю проведення конституційний контроль може бути обов'язковим або факультативним. Обов'язковий контроль проводиться у тих випадках, коли це передбачено законом. Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого суб'єкта конституційного контролю.

За формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою. Попередній контроль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв'язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституційності. Тому конкретний контроль завжди є подальшим.

19. Основні моделі конституційного контролю

Інститут конституційного контролю на сучасному етапі охоплює дуже різноманітну практику, яка зводиться до чотирьох базових моделей: Американська, Швейцарська, Німецька та Французька.

Характерні риси Американської моделі:

Контроль за конституційністю актів має універсальний характер. Він здійснюється відносно законів, а також будь-яких інших нормативних актів, що приймаються на всіх рівнях влади.

Правом здійснення конституційного контролю володіє будь-який суд федерації чи штатів без будь-яких виключень при розгляді будь-якої справи, що стосується захисту законних інтересів громадян.

Контроль за дотриманням норм конституції має казуальний характер. Його здійснення пов'язано з розглядом конкретних справ в загальних судах. Питання конституційного контролю вирішується тільки в ході цивільного, кримінального або адміністративного процесу, якщо сторона в справі посилається на Конституцію.

Правом ініціативи щодо застосування конституційного контролю наділені виключно учасники (сторони) судового провадження.

Істотна особливість американського конституційного контролю: суд визнає норму закону неконституційною і не бере її до уваги при вирішенні конкретної справи. Суд не має права скасувати чинність цього закону або його частини. В результаті чого виникає категорія «мертвого законодавства». Це закони, які визнані в судах неконституційними, щодо яких існує заборона подальшого застосування в судах, але формально в державі вони чинні. Не існує обов'язку парламенту скасувати цей закон.

Практично всі країни східної Європи застосували австрійську (або, як її іноді називають, німецьку модель). Німецька модель - модель суцільного або тотального конституційного контролю. Для здійснення конституційного контролю в Німеччині запроваджено спеціальний орган конституційної юрисдикції - Федеральний конституційний суд. Але всі інші суди також беруть участь у здійсненні конституційного контролю, але обмежену.

Федеральний конституційний суд перевіряє закони на предмет їх формальної і матеріальної відповідності конституції; розглядає конституційно-правові спори між федерацією та Землями або між різними Землями; розглядає спори з питань тлумачення положень Основного закону про обсяг прав і обов'язків верховного федерального органу (Парламенту, Уряду або федерального президента) або іншого учасника конфлікту, який наділений Основним законом власними правами. Здійснює як абстрактний, так і конкретний конституційний контроль. Абстрактний - на запит Федерального уряду, земельного уряду або Бундестагу з питань відповідності законів земель Основному закону або про сумісність земельного права і федерального права. Конкретний конституційний контроль - за запитом суду. Діє правило: якщо загальний суд при розгляді справи встановив неконституційність закону, тоді він зобов'язаний призупинити провадження по справі і звернутись до ФКС і лише після відповідного рішення ФКС завершити розгляд справи. ФКС розглядає скарги громадян на порушення їх основних прав.

Головна відмінність європейської моделі від американської полягає в тому, що конституційна юстиція виділяється із загального правосуддя і здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом - конституційним судом. Для цих органів наглядова діяльність є єдиною або головною функцією.

У Франції встановилася концепція охорони Конституції в рамках системи парламентаризму. Особливим органом конституційного контролю стала парламентська Конституційна рада Франції - окремий політичний орган. Французька П'ята республіка використовує систему квазі-судового конституційного контролю.

Швейцарська модель має застосування в Швейцарії і в ряді країн Латинської Америки. Ії ще називають модель amparo. Процедура ампаро розглядається конституціоналістами в системі правових гарантій основних прав і свобод людини і громадянина в зарубіжних країнах. Фактично процедура ампаро є однією із форм спеціалізованого конституційного контролю, який застосовується з певними особливостями у Швейцарії та країнах Латинської Америки, таких як Мексика, Аргентина, Чилі, Перу. Термін «ампаро» походить від іспанського слова аmparar- охороняти, захищати.

Ця модель конституційного контролю виникла на основі американської моделі конституційного контролю. Конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Так, зокрема, в Мексиканських Сполучених Штатах, скарга в порядку ампаро може розглядатися: Верховним судом Мексики; Колегіальним окружним судом та місцевими судами. І по суті також є інцидентним контролем, але при цьому діє право публічно-правового позову. Об'єктом позову є судова скарга особи на порушення гарантованого конституцією права особи.

Процедура ампаро як спеціалізований інститут конституційного контролю має ряд особливостей, зокрема: скарга про перевірку на конституційність законів чи інших правових актів може бути подана будь-якою фізичною чи юридичною особою; аргумент скарги - порушення права, гарантованого конституцією; мета скарги - звільнення особи від застосування до неї цього акта; перевірка конституційності нормативного акта проводиться шляхом проведення відкритого судового розгляду, сторонами в якому виступають позивач і відповідальний орган державної влади, який видав цей нормативний акт; рішення,яке виноситься уповноваженим судом стосовно перевірки конституційності оскаржуваних нормативних актів, обов'язкове тільки для сторін, які беруть участь у цьому процесі. Тобто рішення суду мають тільки індивідуальний характері не формулюють право або загальні норми для аналогічних справ.

Характеризуючи останню ознаку процедури ампаро, уточнимо,що в Латинський Америці суд не може в порядку ампаро визнати нечинним правовий акт, який не відповідає конституції. Нормативний акт, який оскаржується, визнається неконституційним тільки по відношенню до того суб'єкта, права якого були порушені і який звернувся із відповідною скаргою до суду. Цей факт не виключає можливості звернення із відповідною заявою про оскарження в рамках процедури ампаро того ж самого нормативного акта і з тих же підстав, але вже іншими суб'єктами.

У мексиканський правовій доктрині на сучасному етапі процедура ампаро розширилась і існує в таких формах: 1) ампаро як засіб захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) ампаро проти законів; 3)ампаро - касація. Перегляд законності судового рішення як остання інстанція для всіх судів; 4) ампаро з адміністративних справ.

20. Поняття держави як конституційно-правового інституту

Суб'єктом конституцiйного права виступає держава в цiлому. Вона є учасником правовiдносин, якi безпосередньо виражають її суверенiтет. Як носiй суверенiтету держава сама визначає коло вiдносин, учасником яких вона є. Цi вiдносини мають особливий характер i нерiдко правлять за основу розвитку iнших конституцiйно-правових вiдносин.

Держава в цiлому є учасником конституцiйно-правових вiдносин у сферi судочинства. З цим пов'язанi процесуальнi гарантiї прав i свобод, реалiзацiя яких забезпечується авторитетом держави. Такий пiдхiд вiдображає по-справжньому демократичне ставлення у суспiльствi до прав та iнтересiв особи. У зазначених правовiдносинах державнi органи i посадовi особи виступають як представники держави в цiлому.

Ще одним прикладом конституцiйно-правових вiдносин за участю держави в цiлому є правовiдносини, пов'язанi з громадянством. Громадянство - це специфiчний юридичний зв'язок мiж державою i особою, який зумовлює наявнiсть взаємних прав i обов'язкiв. Держава в цiлому бере участь в усiх правовiдносинах у зв'язку з набуттям i припиненням громадянства. Вiдповiднi державнi органи i посадовi особи, здiйснюючи свої повноваження, також виступають не як самостiйнi учасники пра-вовiдносин, а як представники держави.

Правоздатнiсть держави в цiлому грунтується на її суверенiтетi i є первинною. Основу правоздатностi державних органiв становить визначена суверенною державною владою їхня юридичне закрiплена компетенцiя. i тому вона вторинна. Це саме можна сказати i про конституцiйну право-здатнiсть таких суб'єктiв, як члени (суб'єкти) федерацiї, автономнi й адмiнiстративно-територiальнi одиницi.

Найбiльш динамiчними суб'єктами конституцiйного права є державнi органи. Вони найчастiше виступають у ролi учасникiв конституцiйно-правових вiдносин. До державних органiв у даному випадку вiднесенi й органи мiсцевого самоврядування, хоч останнi iнодi не включаються до державного механiзму.

Серед державних органiв - суб'єктiв конституцiйного права - слiд видiлити вищi органи держави, а саме: главу держави, парламент, уряд, вищi суди. Суб'єктами конституцiйного права виступають вищi органи членiв федерацiй. Конституцiйною правоздатнiстю надiленi не тiльки самi вищi органи, а й окремi їх структурнi елементи. Це, наприклад, палати парламентiв, комiсiї (комiтети) палат тощо. Всi вони дiють у рамках компетенцiї вiдповiдного державного органу, але реалiзують тiльки свої повноваження. Все це певною мiрою може бути вiднесене i до державних органiв, що функцiонують на рiвнi автономних та адмiнiстративно-територiальних одиниць, включаючи органи мiсцевого самоврядування. Од-нак за обсягом конституцiйної правоздатностi їх не можна порiвнювати з вищими органами держави, якi здiйснюють полiтичнi функцiї.

Особливiстю конституцiйної правоздатностi державних органiв, включаючи органи мiсцевого самоврядування, є наявнiсть у них владних повноважень. Тiльки цi органи, а також посадовi особи мають публiчно-владнi права. Громадяни також беруть участь у здiйсненнi влади. Це, зокрема, вiдбувається у процесi формування на основi виборiв того чи iншого державного органу, в ходi референдуму тощо. Але громадяни самi по собi звичайно не надiленi правами, щоб безпосередньо здiйснювати владу.

21. Поняття і класифікація форм правління

Форма державного правління -- це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади -- законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Саме така форма закріплення поділу влад довгий час була загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально або номінально сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка. Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу-влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибо-pax 3) поєднання_повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках -- шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що глава держави -- президент -- обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр.

У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова форма правління, як абсолютна монархія (Оман, Саудівська Аравія). Для деяких з цих країн характерна історично перехідна форма -- дуалістична монархія (Йорданія, Кувейт, Марокко тощо). Загальною ознакою дуалістичних монархій є те, що тут реальні владні повноваження розподілені між монархом і парламентом, хоча монарх звичайно зберігає домінуючі позиції.

Крім монархій, у мусульманських країнах прийняті і республіканські форми правління. Найбільш цікавою серед них є теократична (ісламська) республіка, прикладом якої може бути Іран. Конституція цієї країни встановила засади побудови державного механізму, які за багатьма ознаками можна порівняти з тими, що узгоджуються з традиційними республіканськими формами. Однак поряд з такими інститутами, як президент і парламент, вона фіксує наявність так званого керівника. Останній наділений верховною духовною і політичною владою і здійснює функції вождя нації, яка сприймається як громада мусульман.

22. Поняття і види монархії

Монархія -- це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх -- глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія -- це така форма правління, коли монарх -- глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи -- монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Інші форми монархій:

Теократична монархія -- це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

23. Поняття і види республіки

Республіка -- це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI--XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку.

Президентська республіка. Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибоpax 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр.

Парламентарна республіка. Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що глава держави -- президент -- обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється.

24. Особливі форми правління

Існують і інші варіанти форми правління у зарубіжних країнах.

Радянська республіка - як форма правління застосовується тільки в соціалістичних країнах (КНР, СРВ, Куба та ін.).

Її юридичними ознаками є:

1) верховенство і повновладдя рад або "представницьких" органів під іншими назвами - усі інші державні органи, крім прокуратури, формуються радами відповідного рівня, відповідальні та підзвітні їм; 2) ради усіх ступенів утворюють єдину вертикальну систему, всередині якої існують відносини керівництва і підлеглості; 3) оскільки депутати усіх рівнів виконують свої функції на громадських засадах, у позаробочий час, їхні поточні повноваження здійснюються виконавчими органами рад у центрі і на місцях, рішення яких підлягають наступному затвердженню на сесіях; 4) влада побудована на принципі єдності влади; ради поєднують у своїх руках і законодавчі, і виконавчі функції; 5) реальна влада належить на всіх рівнях апарату партійного комітету (партократії).

Своєрідна гібридна (змішана) республіка як форма правління встановлена у Швейцарії. З конституційно-правової точки зору визначити її дуже складно. Одні вчені говорять про існування в цій країні змішаної республіки з вираженим дуалістичним державним режимом. Другі таку форму визначають як директоріальну республіку. Треті - республікою безпосередньої демократії. Якщо виходити з тих ознак, якими характеризуються республіканські форми правління, то, мабуть, доцільно сприйняти точку зору перших авторів. Адже у Швейцарії колегіальний орган - Федеральна рада - поєднує функції її уряду, а також і глави держави. Він обирається парламентом, і не несе перед ним політичної відповідальності.

25. Обмежена монархія: суб'єкти та класифікація.

Обмежена монархія -- це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні.

Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави -- монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент -- законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади -- парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

26. Основні риси президентської республіки

Залежно від статусу глави держави і правового становища парламенту традиційно в літературі виділяють два основних різновиди республіканської форми правління: президентську і парламентську республіки. У конституційно-правовій літературі президентську республіку визначають як республіканську форму правління, при якій на чолі держави знаходиться президент, обраний загальним прямим або непрямим голосуванням і який поєднує повноваження голови держави і глави уряду.

Основні риси ПР:

1. Теоретично така форма правління будується за принципом жорсткого розподілу влад: у конституційному законодавстві відповідних країн проводиться суворе розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влад

2. Поєднання повноважень глави держави і голови уряду в руках президента

3. Позапарламентський метод обрання президента

4. Формування уряду президентом і тільки за обмеженою участю Парламенту. Президент призначає уряд, він є вільним у підборі його членів і робить це на свій розсуд

5. Відсутність права у президента на розпуск парламенту. В президентській республіці здійснюється жорсткий розподіл влад: президент не в змозі достроково розпускати парламент, але й останній не має права зміщати міністрів за допомогою вотуму недовіри. Уряд (міністр) є відповідальним тільки перед президентом, але не перед парламентом - головна ознака президентської республіки

На зламі 80-х - 90-х рр. ХХ ст. у деяких державах Латинської Америки й Африки у ході конституційних реформ з'явилися нові різновиди президентських республік: президентські республіки з елементами парламентаризму, суперпрезидентські, президентсько-моністичні та президентсько-мілітарні республіки, а також президентсько-партократичні республіки і президентсько-клерикальні республіки.

Суперпрезидентська республіка має такі розпізнавальні риси:

а) президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад. У деяких з них відсутня посада віце-президента, що сприяє посиленню особистої влади фактичного голови виконавчої влади; б) президент нерідко отримує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (колективного органу керівництва заколотниками (як це мало місце в минулому в Чілі); в) президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина.

Однією з найбільш централізованих форм президентської республіки є президентсько-моністична (в літературі вживається також інша назва: президентсько-монократична). Монократична республіка характерна для "молодих" держав країн Тропічної Африки, а також для деяких соціалістичних держав (КНДР). У державах із такою формою правління влада президента значно посилена в результаті того, що останній є лідером правлячої (інколи - єдиної) партії. Посада президента в конституційному порядку закріплюється за певною особою. Глава держави має право розпуску парламенту. Таку форму республіки можна назвати президентсько-партократичною. Проголошена конституцією відповідальність уряду перед парламентом реального значення не має. Склад уряду, зміни до нього затверджуються на засіданнях вищого органу партії, де вирішальне слово має генеральний секретар, він же і президент. Парламент тільки "схвалює" рішення центрального органу партії, і, як правило, одноголосно.

Особлива форма президентсько-клерикальної республіки діє в Ірані згідно з Конституцією 1979 р. Для неї характерне юридичне (конституційне) закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але і в безпосередньому управлінні державою. Поряд з посадою президента країни передбачається пост Духовного керівника іранського народу - аятоли. Ухвали останнього обов'язкові для світської влади і справляють, як правило, вирішальний вплив на провадження державних справ.

У сучасному світі нерідко зустрічаються президентські республіки, які можна назвати президентсько-мілітарними (військовими). Як правило, вони утворюються після державних переворотів на тимчасовій основі. Президентсько-мілітарна республіка - найбільш централізована форма державного правління. Як правило, міністерські посади обіймають військові, головою уряду є також військовий президент. Парламент розпускається і не діє. Така республіка спирається на армію, яка утворює систему органів державного управління згори донизу. Звичайно, політичні партії, які не підтримують військовий режим, забороняються. Такі форми правління встановлювалися і встановлюються зокрема у таких державах, як Сомалі, Судан, Центрально-Африканська Республіка, Фіджі та ін.

27. Основні риси парламентської республіки

В юридичній літературі парламентарну республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або навіть обох палат).

На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві зарубіжних країн, можна окреслити такі характерні риси парламентарної республіки:

1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних республік проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу.

2. Наявність посади прем'єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. При даній формі правління уряд - це завжди рада міністрів, а не кабінет президента

3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами - парламентом, урядом, міністрами. Так, кожний акт, який видається президентом, стає чинним і підлягає виконанню за умов його контрасигнації (contr - зустрічне; assignation - підписання) прем'єр-міністром на документах загальнополітичного змісту або міністром, коли акт глави держави зачіпає відповідну галузь управління.

4. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою). в усіх без винятку парламентарних республіках у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. Традиційно вважається, що, наприклад, відхилення парламентом важливого урядового законопроекту або іншої важливої пропозиції представляє собою вотум недовіри. Резолюцію про довіру пропонується самим урядом. Він наполягає: якщо законопроект не буде прийнятий, уряд піде у відставку. Це тягне за собою достроковий розпуск парламенту і нові вибори, що не завжди влаштовує депутатів. Отже, загрожуючи відставкою, уряд домагається прийняття потрібних йому законів.

5. Підвищення ролі голови уряду, який визначає його політику - одна із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній республіці.

З-поміж інших характерних особливостей парламентарних республік у зарубіжному державознавстві виділяють ще такі, як невідповідальність глави держави (конституції Греції та Італії, зокрема, формулюють цей принцип); наділення президента резервною функцією (на випадок відставки канцлера, розпуску Бундестагу у ФРН; але чи не найбільш розгорнутий вираз знайшла ця ідея в Конституції Греції).

Парламентарна республіка - менш розповсюджена форма правління, ніж президентська республіка. У даний час парламентарними республіками є такі держави: Австрія, Греція, Болгарія, Естонія, Ізраїль, Індія, Ірландія, Ісландія, Ліван, Італія, Туреччина, Угорщина, ФРН, Чехія та деякі інші.

28. Види державно-територіального устрою, їхня характеристика

У формі територіально-політичної організації держави відбиваються юридичні особливості її політичного ладу. Тому територіально-політичну організацію країн потрібно розрізняти насамперед за формальними критеріями та ознаками. Такими критеріями є:

- склад територій, які володіють державністю, та їх правовий статус;

- законодавче закріплення права на сецесію, тобто виходу з територіально-політичного утворення;

- правовий статус територіальних органів та нормативних актів, які видаються ними;

- юридичне визначення статусу особи в її взаємовідносинах з територією (наявність громадянства одного чи двох державоутворень);

- система розподілу повноважень між територіями і центральним територіально-політичним утворенням, до якого вони входять;

- система фінансово-бюджетних відносин між центром і територіями, що утворюють державу.

Виходячи з вищезазначеного, можна запропонувати таке визначення. Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави - це сукупність принципів і норм, які визначають політико-правовий статус держави і територій, що її утворюють, систему взаємовідносин між ними, територіальну структуру влади, а також політична і державна практика відповідної країни.

При всій важливості конституційних норм, які стосуються території держави, серцевину цього інституту, безперечно, складають принципові положення про унітаризм, федералізм, автономію. У даному ракурсі необхідно зазначити, що хоча наука і виділяє дві основні форми, - унітарну і федеративну, це зовсім не виключає існування змішаних форм територіально-політичної організації держави.

Унітарна форма територіально-політичної організації держави є переважаючою: вона існує у 169 країнах світу. Конституції, які закріплюють унітарний характер держави, або містять це визначення, або говорять про неподільність держави, або поєднують ці визначення. Інколи передбачається, що розчленування держави, сепаратизм складають кримінальний злочин.

У переважній більшості унітарних держав світу територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (зокрема, виняток складають такі держави як Науру і Тувалу в Океанії, населення кожної із яких не перевищує 10 тис. осіб, і які, цілком зрозуміло не мають адміністративно-територіального поділу). Як правило, види адміністративно-територіальних одиниць перелічуються в конституціях.

Якщо територія унітарної держави поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці - це проста унітарна держава. Отже, унітарна держава - це єдина, цілісна, злита держава, складові частини якої не володіють будь-якою політичною самостійністю.

Водночас унітарна держава може бути і складною, якщо поряд із адміністративно-територіальним поділом існують і автономні утворення.

Незважаючи на переважання унітаризму, федерація, як форма територіально-політичної організації держави, досить розповсюджена, й існує у наші дні у 24 країнах світу. Федерація (від лат. foederatio - союз, об'єднання) - це форма територіально-політичної організації держави. У конституційному (державному праві зарубіжних країн федеративна держава визначається як єдина союзна держава, що складається з державних утворень, які володіють юридично певною політичною самостійністю.

29. Унітарна держава: поняття та особливості

Конституційний інститут форми територіально-політичної організації держави - це сукупність принципів і норм, які визначають політико-правовий статус держави і територій, що її утворюють, систему взаємовідносин між ними, територіальну структуру влади, а також політична і державна практика відповідної країни.

Унітарна форма територіально-політичної організації держави є переважаючою: вона існує у 169 країнах світу. Конституції, які закріплюють унітарний характер держави, або містять це визначення, або говорять про неподільність держави, або поєднують ці визначення. Інколи передбачається, що розчленування держави, сепаратизм складають кримінальний злочин.

У переважній більшості унітарних держав світу територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (зокрема, виняток складають такі держави як Науру і Тувалу в Океанії, населення кожної із яких не перевищує 10 тис. осіб, і які, цілком зрозуміло не мають адміністративно-територіального поділу). Як правило, види адміністративно-територіальних одиниць перелічуються в конституціях.

Якщо територія унітарної держави поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці - це проста унітарна держава. Отже, унітарна держава - це єдина, цілісна, злита держава, складові частини якої не володіють будь-якою політичною самостійністю.

У конституційно-правовій літературі зарубіжних країн унітарна держава характеризується на основі таких ознак: 1)наявність тільки однієї конституції; 2) існування єдиної системи вищих органів державної влади; 3) єдина система права; 4) єдине громадянство; 5) єдина судова система;

6) складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

З точки зору організації публічної влади в центрі та на місцях, а також характеру взаємовідносин центральних і місцевих органів усі унітарні держави можна класифікувати як: а) централізовані, б) відносно децентралізовані; в) децентралізовані.

У централізованій унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці одноособово управляються чиновниками, призначеними центром, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні. Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними із центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи.

Представники уряду тут володіють величезними повноваженнями, навіть правом втручання у справи муніципального управління. У децентралізованій унітарній державі місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, ради графств у Великобританії).

Необхідно враховувати при цьому, що бувають дволанкові (Болгарія), триланкові (Колумбія) і чотирьохланкові (Франція) адміністративно-територіальні поділи.

Водночас унітарна держава може бути і складною, якщо поряд із адміністративно-територіальним поділом існують і автономні утворення.

30. Федерація: поняття та види

Незважаючи на переважання унітаризму, федерація, як форма територіально-політичної організації держави, досить розповсюджена, й існує у наші дні у 24 країнах світу. Федерація (від лат. foederatio - союз, об'єднання) - це форма територіально-політичної організації держави. У конституційному (державному праві зарубіжних країн федеративна держава визначається як єдина союзна держава, що складається з державних утворень, які володіють юридично певною політичною самостійністю.

Аналіз новітніх досліджень вітчизняних і зарубіжних учених у галузі конституційного права, а також відповідних приписів основних законів дозволяють виділити такі найбільш характерні ознаки федеративної форми територіально-політичної організації держави.

1. Законодавче закріплення принципу федералізму та його практична реалізація як передумова і основа вільного об'єднання різних, в основному рівноправних, як правило, раціональних політичних спільнот, які так повинні бути об'єднані для спільної діяльності.

2. Наявність єдиної території , що складається зі сукупності територій її суб'єктів, на які розповсюджується суверенітет, федерації. Практично усі конституції федеративних держав фіксують положення про склад території федерації, хоча й робиться це по-різному.

3. Наявність конституційних гарантій статусу і кордонів суб'єктів федерації. У цілому цій проблемі зарубіжні конституційні акти приділяють значну увагу. Одним із основних питань, які мають визначальне значення для забезпечення територіальної єдності федерації, є конституційне закріплення за федеральними представницькими органами виключного права на прийнятті рішень з питань, які стосуються територіальної організації держави.

4. Конституційне або конституційно-договірне розмежування предметів відання і повноважень між федерацією та її суб'єктами.

5. Наявність єдиного громадянства (Швейцарія), а в ряді випадків двох рівнів громадянства однієї держави (США). Наприклад, згідно з Конституцією США "усі особи, які народилися або натуралізовані у Сполучених Штатах… є громадянами Сполучених Штатів і того штату, де вони проживають"

6. Заснування та конституювання загального для всієї федерації механізму державної влади (глава держави, парламент, уряд, органи судової влади). Наявність двопалатної структури парламенту (у більшості федерацій існує інститут бікамералізму: нижня палата розглядається як орган загальносоюзного представництва, а верхня палата представляє інтереси суб'єктів федерації).

7. Наявність федеральної правової системи, яка забезпечує єдиний правовий простір, верховенство федеральної конституції та пріоритет законів федерації.

8. Встановлення державної (них) мови (мов). Без мовної єдності федеративна держава не може існувати як єдина, цілісна держава

9. Створення основних елементів державності, і у першу чергу органів законодавчої, виконавчої та судової влади у суб'єктах федерації. Порядок їх організації та компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Зіншого боку, федеральна виконавча влада у ряді федерацій має право "федеральної інтервенції", тобто втручання, якщо суб'єкт федерації незадовільно виконує свої обов'язки стосовно федерації

10. Конституційне закріплення принципу субординації у взаємовідносинах між федеральними органами та органами суб'єктів федерації. Аналіз текстів конституцій зарубіжних федеративних держав і відповідної практики дозволяє зробити висновок, що це досягається: по-перше, шляхом контролю, який здійснюється федеральними судовими органами за правотворчою діяльністю органів суб'єктів федерації, і, по-друге, шляхом видання розпоряджень федеральних органів управління, що стосуються діяльності органів управління суб'єктів федерації.

За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення :

-- договірні -- створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

-- конституційні -- створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

-- національні -- федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

-- територіальні -- федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

-- національно-територіальні -- федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) -- франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

-- симетричні -- федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;

-- асиметричні -- федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території -- федеральною владою. У Німеччині суб'єкти федерації мають неоднакове кількісне представництво у парламенті.

31. Порядок розмежування повноважень федерації і її суб'єктів

В науці та конституційній практиці існують декілька способів розмежування предметів відання і повноважень федерації та її суб'єктів.

Сутність першого полягає у встановленні конституцією виключних повноважень і предметів відання федерації, а всі інші питання (т.зв. "остаточні") є предметами відання органів суб'єктів федерації. (Така система характерна для США, застосовується із певними доповненнями в Австралії, Бразилії, Мексиці, Швейцарії). Другий спосіб - визначення повноважень як федерації, так і її суб'єктів (Аргентина, Канада, Мексика та ін.). При третьому способі перелічуються три сфери повноважень: федерації, її суб'єктів і спільного відання (Індія, ФРН). Четвертий спосіб найбільш повно закріплений у конституції Австрії, тому іменується ще австрійською моделлю. Тут установлені чотири варіанти розподілу предметів відання і повноважень між федерацією та її суб'єктами. Перший перелік містить предмети відання і повноважень, по яких законодавча і виконавча діяльність є виключно компетенцією федерації (зовнішні зносини, грошовий обіг, пошта, телеграф та ін.). Другий перелік містить предмети відання, з яких законодавча діяльність належить федерації, а виконавча - землям (наприклад, громадянство, житлове забезпечення, дорожня поліція). Третій перелік розподілу повноважень діє, наприклад, стосовно встановлення санітарних вимог до курортів, земельної реформи, трудового права та ін. У цих сферах федерація встановлює тільки загальні принципи законодавства, а землі здійснюють відповідну діяльність. Четвертий перелік - це виключна компетенція земель у сфері законодавства і виконання законів.

Звичайно, вищенаведені моделі розкривають тільки основні способи розподілу компетенції між федерацією та її суб'єктами в конституціях зарубіжних держав. Регулюванню цих питань у конституційному законодавстві конкретних країн притаманні свої деталі та особливості.

32. Конфедерація: поняття та основні риси

Конфедерація (лат. -- confoederatio -- спілка, об'єднання) -- це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав носить тимчасовий характер, створюється для розв'язання яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з держав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнародного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

-- конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

-- суб'єкти конфедерації мають право сецесії -- право безумовного і вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час;-- суверенітет у конфедерації належить державам, що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів конфедерації;

...