Конституційне право зарубіжних країн

-- у предмет ведення конфедерації входить невелике коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної системи безпеки, єдиної армії і т.п.)» крім яких суб'єкти конфедерації зберігають повну самостійність;

-- у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в основі створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади;

-- постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повноважень і приймають рішення на погоджувальній основі;

-- парламент конфедерації формується представницькими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'язують свої делегації точно слідувати виданим їм інструкціям і вказівкам;

-- суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації -- право відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

-- на відміну від федерації: бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у конфедерації, як правило, відсутня єдина система грошового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянства; військові формування конфедерації набираються її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що володіє ознаками конфедерації, -- Європейський Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після підписання 17 червня 1997 року Амстердамського договору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у стадію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США -- із 1776 по 1787 роки, Німеччина -- 1815-1866 роки, Швейцарія -- із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існували, видно, що такий союз носить дуже нестійкий характер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої федерації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфедерацію.

33. Складні форми територіального устрою, їхня характеристика

Складні держави - це держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають всі ознаки держави, але частину своїх суверенних повноважень передають центральним (союзним) органам держави.

Серед складних держав розрізняють:

- федерацію,

- конфедерацію,

- імперію.

- Федерація (від лат. foederatio - союз, об'єднання) - це форма територіально-політичної організації держави.

У конституційному (державному праві зарубіжних країн федеративна держава визначається як єдина союзна держава, що складається з державних утворень, які володіють юридично певною політичною самостійністю.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.

Для федерації притаманні такі ознаки:

-- єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць -- суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;

-- наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції:

а) виключних повноважень федерації,

б) виключних повноважень суб'єктів,

в) сумісної компетенції;

-- існування загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів федерації, відповідно до конституційно закріпленого обсягу владних повноважень;

-- законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;

-- державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзного договору, зберігають при цьому право на самовизначення і вихід з федерації;

-- наявність загальної конституції федерації та конституцій суб'єктів, наділення суб'єктів федерації правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх територію;

-- наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній з палат (верхній) представлені суб'єкти федерації і парламенту суб'єктів федерації, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерації, а інша (нижня) -- є органом загальнофедеративного представництва, формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах;

-- наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією): кожний громадянин вважається громадянином федерації і одночасно громадянином суб'єкта федерації;

-- наявність загальнофедеративної податкової та фінансової систем;

-- суб'єкти федерації не володіють повним суверенітетом і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин у економічній, культурній сфері федерація може виступати як у цілому так і кожен із суб'єктів самостійно;

-- загальні збройні сили;

-- суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету: гімн, герб, прапор.

- Конфедерація -- це тимчасовий союз суверенних держав, що об'єднались для досягнення спільної мети у певній сфері державної діяльності (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона або розпадається (Австро-Угорщина), або перетворюється на федерацію (Швейцарія, США).

Конфедерації притаманні такі ознаки:

-- це об'єднання суверенних держав на підставі договору;

-- відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території та державного кордону;

-- відсутність спільної для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової системи (у тому числі бюджету);

-- наявність спільного конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав і має на меті координацію діяльності конфедерації; рішення цього органу не мають обов'язкового характеру для суб'єктів, які можуть відмінити їх дію на своїй території (право нуліфікації);

-- відсутність суверенітету конфедерації, кожна з держав зберігає свій суверенітет;

-- тимчасовий характер об'єднання (союзу);

-- право вільного виходу суб'єктів з конфедерації.

Прикладом конфедерації були: колишній СРСР з 1917 р. по 1922 р. (30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили: Росія, Україна, Білорусія, республіки Закавказзя, уклали договір і пертворились на федерацію); Нідерланди з 1579 p. по 1795 p., Німеччина з 1815 p. no 1866 p., Сенегамбія з 1982 р. по 1989 р.

Особливими формами об'єднання держав є співдружність та співтовариство -- союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ.

Приклад -- Європейський Союз (який складається з Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського об'єднання вугілля і сталі), Британська співдружність, Співдружність незалежних держав (СНД).

- Імперія (лат. imperium -- влада, панування) -- різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин.

Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці -- колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади -- імператор (глава держави), та місцеві органи -- намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система грунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискрімінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод.

34. Статус автономії у державі

Унітарна держава може бути і складною, якщо поряд із адміністративно-територіальним поділом існують і автономні утворення. Останнім часом у конституціях і законодавстві зарубіжних країн поняття автономії вживається в двох значеннях. У широкому розумінні цього слова автономія означає надання будь-якій частині держави або всім однопорядковим частинам (Італія, Японія) будь-якої форми самостійності, внутрішнього самоврядування.

В зарубіжному конституціоналізмі, залежно від того компактно чи розрізнено проживають національні меншини, використовуються три концепції автономії: персональна, корпоративна і національно-територіальна. Зокрема, персональна автономія використовується, коли нацменшини розсіяні (наприклад, саамі у Фінляндії та Швеції). Вони створюють свої організації, клуби, інші об'єднання, за допомогою яких беруть участь у державному житті.

Корпоративна автономія пов'язана з певними лінгвістичними спільнотами, яким резервуються частина місць у державному апараті, а до державних службовців іншої національності, що працюють у місцях розселення першої, ставиться вимога володіння мовою місцевого населення.

Щодо національно-територіальної автономії, то вона застосовується тільки у випадку компактного проживання національних меншин. У теорії держави і права, рівно і в конституційному праві, прийнято розрізняти дві форми такої автономії: політичну (законодавчу) та адміністративну. При політичній (законодавчій) автономії, як правило, на конституційному рівні за органами автономії закріплюється право на видання місцевих законів з питань, які відносяться до її компетенції, а у випадку створення адміністративної автономії її органи самоврядування також можуть прийняти нормативні акти з питань освіти, видання газет, радіомовлення та телебачення на місцевій мові. На місцевій мові ведеться судовий процес. У багатьох державах світу існує адміністративна національна автономія. Найбільш широко вона використовується в КНР, де національні меншини охоплюють 50-60 відсотків територій, будучи розселені уперемішку з іншими національностями. Автономні форми національної державності користуються досить широким колом прав із важливих питань державного будівництва: вони здійснюють планування своєї економіки, володіють правом розпоряджатися усіма фінансовими надходженнями згідно з державною фінансовою системою на місцеві потреби.

35. Конституційно-правові засади суспільного ладу

Конституцiйна регламентацiя суспiльного життя в рiзних країнах неоднакова за формою i обсягом. У сферi економiчної органiзацiї суспiльного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закрiплення в основних законах права приватної власностi. iсторично це право розглядалось як природне право людини.

У XX ст. соцiально-економiчний i полiтичний розвиток багатьох країн супроводжувався процесом розширення державних функцiй, який спочатку не знаходив адекватного вiдображення в основних законах. Такий висновок можна зробити, аналiзуючи змiст нових конституцiй. Вони, зокрема, здебiльшого обмежувалися повторенням формулювань про власнiсть, що мiстились у конституцiях попереднiх рокiв.

Розширення змiсту i обсягу дiяльностi у сферi економiки спричинило змiни в державному механiзмi, якi знайшли своє вiдображення в основних законах. Конституцiї окремих держав мiстять положення, якi встановлюють загальнi засади економiчної органiзацiї суспiльства. Так, у Конституцiї iталiї в роздiлi «Економiчнi відносини» йдеться про форми власностi, про свободу приватної господарської iнiцiативи, про соцiальну функцiю кооперацiй та державну пiдтримку їх, про право трудящих брати участь в управлiннi пiдприємствами тощо.

Свої особливостi притаманнi конституцiйнiй регламентацiї засад економiчної органiзацiї суспiльства в країнах Центральної i Схiдної Європи, а також у тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР. Майже в усiх вiдповiдних конституцiях проголошений вiдхiд вiд старих форм господарювання i задекларованi принципи ринкової економiки.

Загальною рисою новiтнiх основних законiв, прийнятих у першiй половинi 90-х рокiв XX ст., є бiльш широкий обсяг вiдповiдної регламентацiї. У переважнiй бiльшостi конституцiй визначене коло головних об'єктiв державної власностi та викладенi основи режиму їх використання i декларовані принципи державного регулювання економiчної дiяльностi. У деяких з цих конституцiй регламентацiї засад економiчної органiзацiї суспiльства присвячено спецiальнi глави i статтi. Зокрема, у структурi Конституцiї Литви є глава «Народне господарство i праця», а в Конституцiї Македонiї - глава «Основи економiчних відносин».

Важливою складовою конституцiйної регламентацiї засад економiчної органiзацiї суспiльства слiд вважати положення основних законiв про соцiально-економiчнi права. На думку деяких зарубiжних державознавцiв, значення вiдповiдних положень не обмежується завданнями такої регламентацiї, i соцiально-економiчнi права є частиною так званого каталогу прав i свобод особи.

Закрiплення положень про соцiально-економiчнi права є однiєю з особливостей новiтнiх конституцiй. Найповнiше вони викладенi в основних законах Грецiї, iспанiї, iталiї, Португалiї, в конституцiях бiльшостi держав Центральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Одним з визнаних соцiально-економiчних прав є право на працю. В деяких конституцiях йдеться не лише про право на працю, а й декларується обов'язок держави заохочувати створення умов, якi б зробили це право реальним. За працюючими визнається право на винагороду, що вiдповiдає виконанiй роботi i витраченим зусиллям, право на оплачувану вiдпустку, встановлюється вимога юридичної регламентацiї максимальної тривалостi робочого дня тощо. Інодi для позначення згаданих положень застосовується термiн «свобода праці».

До деяких новiтнiх конституцiй включенi положення про соцiальний захист дiтей, молодi, старих та iнших категорiй населення. Бiльшiсть новiтнiх конституцiй мiстить положення про захист навколишнього середовища i про право користуватися ним. Конституцiйними новацiями останнiх десятилiть є положення про так званi соцiально-культурнi права. Йдеться не тiльки про право на освiту, а i про свободу творчостi й наукових дослiджень, свободу викладання у навчальних закладах, право на заняття фiзичною культурою i спортом, на користування досягненнями культури тощо. Конституцiйне закрiплення вiдповiдних положень нерiдко супроводжується визнанням необхiдностi державних заходiв щодо їх реалiзацiї.

Формою конституцiйної регламентацiї засад суспiльного життя можна вважати проголошений в основних законах ряду країн принцип соцiальної держави. Уперше вiн був декларований в Основному законi ФРН: «Федера-тивна Республiка Нiмеччини є демократичною i соцiальною федеративною державою» (ст. 20). У подальшому iдея соцiальної держави була зафiксована в конституцiях деяких iнших держав, включаючи держави Центральної i Схiдної Європи та тi, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Серед конституцiйних положень, на основi яких здiйснюється регламентацiя окремих сторiн суспiльного життя, можна видiлити положення про взаємовiдносини держави i церкви. Звичайною практикою є фiксацiя в основних законах свободи вiросповiдання (нерiдко - свободи совiстi). У конституцiях окремих держав та чи iнша конфесiя проголошена державною або нацiональною. «Євангелiчна лютеранська церква є нацiональною церквою» (пар. 4 Конституцiї Данiї). Статус євангелiчної лютеранської церкви як нацiональної встановлений основними законами Ісландiї та Норвегiї. Згiдно з положеннями британської конституцiї, монарх є главою англiканської церкви.

Вiдносини мiж державою i церквою належать до сфери конституцiйного регулювання i в країнах, що розвиваються. Найбiльшою мiрою це характерно для так званих мусульманських країн, де, як зазначалося, релiгiя iсламу вiдiграє важливу роль у суспiльному i державно-полiтичному життi. Закрiплення цiєї ролi здiйснюється звичайно шляхом конституцiйного проголошення iсламу державною релiгiєю. Інодi в конституцiях зроблено застереження про неприпустимiсть перегляду їхнiх положень щодо статусу цiєї релiгiї (Бахрейн, Марокко).

У бiльшостi країн конституцiйне закрiплення за iсламом статусу державної релiгiї є лише визнанням того факту, що його сповiдує майже все населення. Водночас у конституцiях iдеться про вiдданiсть iсламським традицiям. Як правило, визнання iсламу державною релiгiєю сполучається iз свiтськими iдеологiчними установками, яких дотримуються правлячi кола.

Усе вищевикладене не суперечить висновку про те, що конституцiї є насамперед основними законами держави, а не суспiльства, хоча вони певною мiрою i звичайно в самому загальному виглядi регламентують суспiльне життя.

36. Політична система і її елементи

Політимчна системма-- впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин - державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію - суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:

· демократичні

· тоталітарні

· автократичні

Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував американський політолог Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:

- англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни і політичні еліти толерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та ін..

- континентально-європейська політична система характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи ( Німеччина у 20 - 30 роки XX сторіччя ). Притаманна Німеччині, Італії, Франції другої пол.XX - поч.XXI сторіччя.

- доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

- тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу. Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистськіх Італії і Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.

За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:

- відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем;

- закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.

Прикладом закритої політичної системи була політична система СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соціалістичного табору.

У політичній системі суспільства розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну і комуникативну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ві взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

· Власне політичні -- організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

· Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це - громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

· Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання -- товариства рибалок,

мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

У своїй сукупності і взаємозв'зках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою - норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників - норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режимі.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру -- тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

37. Партійні системи: поняття і класифікація

Партійна система - це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв'язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

У залежності від положення партій у політичній системі суспільства, взаємодії між ними, типу самих партій складається партійна система. Вибір партійної системи обумовлений рівнем політичної і правової культури громадян, історичними традиціями, етнічним складом населення, конфесійним спектром і розстановкою класових сил. Правовою основою партійних систем є конституція, виборчі закони, законодавство про громадські об'єднання (асоціаціях) і політичних партіях конкретної країни.

Однією з перших з'явилася традиційна буржуазно-демократична партійна система, що сформувалася в Західній Європі і Північній Америці в XIX ст. Діяльність її підпорядкована такими правилами:

- У суспільстві йде легальна боротьба за владу;

- Влада здійснює партія чи група партій, які забезпечують собі підтримку парламентської більшості;

- Постійно існує легальна опозиція, в тому числі в парламенті;

- Між політичними об'єднаннями всередині партійної системи існує згода, якийсь консенсус (від лат. Consensus - згода, одностайність) щодо дотримання раніше встановлених правил гри.

У XX ст. в результаті кризи демократичних і авторитарних систем управління виникла соціалістична партійна система, що характеризується наступним:

- Діє, як правило, одна легальна правляча партія (в окремих випадках можуть співіснувати кілька інших політичних організацій: демократичних, союзницьких - при безумовній гегемонії правлячої комуністичної партії);

- Правляча партія керує державою на всіх рівнях управлінського апарату і знаходиться в привілейованому положенні.

Авторитарна партійна система існує при такому типі правління, який є проміжним. Тут домінуючим фактором виступає держава, а не партія, яка грає зовсім не головну роль у процесі здійснення влади і в прийнятті рішень. При цьому допускається існування інших партій.

Одним з найпоширеніших підходів до типології політичних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. У сучасному світі виділяється сім основних видів партійних систем: однопартійні (Китай, Куба, Заїр), з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору), з домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії), двопартійні (США, Канада, Великобританія), поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція), поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія), автомізовані (Малайзія).

У нормально функціонуючій державі демократичного типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних, прямих, загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, представлених у парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно здійснюється і зміна урядових кабінетів.

Види партійних систем:

Багатопартійна система - цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які відрізняються між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система - неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників однієї політичної партії.Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується наявністю трьох-п'яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно утворити правлячу коаліцію.Поширеною є поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу несуть більше шести партій. При наявності великої кількості невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час проведення передвиборчої кампанії.

38. Політичний режим та його види

Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правління й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;

б) способи легітимації державної влади;

в) співвідношення правових і неправових способів здійснення владних функцій;

г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових структур, інших ресурсів влади;

ґ) механізм ідеологічного тиску.

Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям. Політичні реалії -- невід'ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспотичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитарного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов'язаний і з іншим виміром політичного життя держави -- його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим -- засоби їх досягнення. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дестабілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов'язують захист власних інтересів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто примусовий контакт з громадянином) і як наслідок -- до де легітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.

Типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних показників.

Демократичний режим -- стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різновидом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо ліберальна класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною (демократією індивідів), то сучасна демократія стала демократією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб'єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про максимально можливу свободу особистості сьогодні достатньо використовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Однак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократичних держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність такого плюралізму закономірно призводить до переродження демократії в авторитаризм або в його крайній прояв -- тоталітаризм. До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

д) реальне здійснення поділу державної влади;

є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Демократичний режим має кілька основних різновидів: ліберально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.

Недемократичні режими -- це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав і свобод людини.

До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади;

г) застосування примусових методів управління;

ґ) протиправне використання силових структур;

д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощівт у прагненні держави повністю контролювати всі сфери суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний розвиток і т. ін.).

До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих); тиранічний (панування жорстких способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах); військово-диктаторський; расистський; фашистський, мусульмансько-фундаментальний та ін.

Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авторитарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня форма авторитарного) особливо помітні методи силового ідеологічного тиску, політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним, жорстку централізація управління. протизаконне використання силових структур держави, мілітаризація державної політики, підміна державних і правових механізмів створенням неконституційних органів (наприклад, органів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).

Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у державах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й автократією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвитку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благоденства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду.

39. Права людини і громадянина: поняття та види

Права людини -- це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. До певної міри, можна говорити і про права людства. При розповсюдженні прав людини на спільноти вони не відчужуються від індивіда, вихідним залишається визнання самоцінності всіх індивідів, що складають ту чи іншу спільноту.

Конституцiйне закрiплення драв i свобод особи в рiзних країнах має свої особливостi, зумовленi нацiональними традицiями в розвитку полiтико-правової теорiї i практики. Переважна бiльшiсть конституцiй мiстить спецiальнi роздiли, в яких фiксуються права i свободи i якi звичайно передують роздiлам, присвяченим регламентацiї основ органiзацiї i дiяльностi державного механiзму.

Конституцiйнi права i свободи особи, залежно вiд характеру вiдображених в них суспiльних вiдносин, у зарубiжнiй науцi конституцiйного права звичайно класифiкують як особистi та полiтичнi. iнодi сюди додають i соцiально-економiчнi права. Наведена класифiкацiя є дещо умовною, оскiльки не сприяє точному визначенню групової належностi окремих прав i свобод. Наприклад, право на страйк мiстить елементи, поєднанi з полiтичним i соцiально-економiчним станом особи.

Особистi права i свободи - категорiя прав i свобод, що прямо не стосується стану громадянства iндивiда. Тому iнодi такi права визначаються як iндивiдуальнi права або свободи фiзичної особи. Їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозумiння, коли йдеться про конституцiйну (полiтичну) правоздатнiсть осiб, якi не є громадянами вiдповiдної держави. У текстах конституцiй прийнятi рiзноманiтнi формулювання особистих прав i свобод, але вони пiддаються узагальненням.

До категорiї особистих прав i свобод передусiм належить особиста недоторканнiсть (особиста свобода). Її головний змiст - захист вiд необгрунтованих арештiв. Певну загрозу недоторканностi особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституцiях визначенi загальнi засади регламентацiї надзвичайного стану.

До змiсту поняття особистих прав i свобод входять також так званi свободи приватного життя - недоторканнiсть житла, таємниця кореспонденцiї, свобода вибору мiсця проживання, свобода пересування, права i свободи, пов'язанi iз шлюбним станом та сiмейними вiдносинами тощо. Серед них слiд видiлити таємницю кореспонденцiї.

Конституцiйнi положення про свободу вiд посягань на iнформацiю приватного характеру конкретизуються вiдповiдними законами. Бiльшiсть з них встановили право заiнтересованої особи на ознайомлення з iнформацiєю, яка збирається та зберiгається в державних органах. Це право також проголошене в деяких новiтнiх конституцiях.

До цього слiд додати, що свободи приватного життя є об'єктом постiйних посягань з боку каральних органiв. У боротьбi зi злочиннiстю технiчне перехоплення iнформацiї, зовнiшнє спостереження або iншi види подiбної дiяльностi є звичайною полiцейською практикою. Її основи встановлюються спецiальними законодавчими актами. Однак завжди iснувала й iснує проблема розмежування легальної та нелегальної практики полiцiї, iнших каральних органiв, що безпосередньо зачiпає свободи приватного життя. Нерiдко розв'язанню цiєї проблеми перешкоджають самi законодавчi акти, невизначенiсть окремих положень яких дозволяє припускатися рiзних тлумачень. Згадана проблема нерiдко має не тiльки юридичний, а й полiтичний характер.

Характеризуючи особистi права, необхiдно також визначитися щодо права приватної власностi, яке зарубiжнi дослiдники слушно вiдносять до вказаної категорiї прав i свобод. Як зазначалося, у старих конституцiях право на приватну власнiсть проголошувалось як одне з природних прав людини, що має невiдчужуваний характер. У цiлому ж це право слiд сприймати не тiльки як одне з прав особи, а й як своєрiдну основу, стрижень сукупностi її прав i свобод, що визначає змiст останнiх.

Іншу категорiю прав i свобод становлять полiтичнi права i свободи. У поєднаннi з особистими правами i свободами вони утворюють так званий традицiйний каталог прав i свобод. У рiзних формах та обсязi вони проголошуються практично в усiх конституцiях. Для нормального розвитку полiтичного життя кожної країни найбiльше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборiв, мiтингiв та процесiй, свобода асоцiацiй (право на утворення об'єднань), право петицiй (звернень до державних органiв), виборче право та деякi iншi. Бiльшiсть з них може бути подiлена на елементи, якi також нерiдко сприймаються як окремi права i свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює право обирати, бути обраним, право на участь у виборчiй кампанiї тощо. Свобода асоцiацiй передбачає право на утворення полiтичних партiй, профспiлок тощо.

Складний характер має також спiввiдношення мiж окремими полiтичними правами i свободами. Так, свобода слова - це i самостiйне правове явище i елемент свободи друку або свободи зборiв. Предметнiшим є поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вiльно висловлювати думки у приватних бесiдах i листуваннi, на мiтингах i зборах, через засоби масової iнформацiї тощо.

Наведений перелiк полiтичних прав i свобод не є вичерпним. Зокрема, аналiз новiтнiх конституцiй дозволяє зробити висновок, що сюди може бути вiднесене право на участь у вирiшеннi державних справ, право на самоврядування, право на посаду на державнiй службi тощо. Визнання цих прав i свобод розширює сферу конституцiйного регулювання вiдповiдних вiдносин, сприяє суспiльним iнтересам i iнтересам окремої особи.

На особливу увагу заслуговує таке полiтичне право, як виборче. Наслiдком реалiзацiї його є формування таких ланок державного механiзму, як парламент i нерiдко глава держави. Як зазначалося, саме з наявнiстю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства.

40. Громадянство: поняття, підстави набуття і припинення

Важливим структурним елементом правового статусу особи є громадянство - стійкий політико-правовий зв'язок людини з державою, у відповідності до якого на неї розповсюджується суверенна державна влада як у межах держави, так і поза нею.

Громадянство створює єдині взаємні права та обов'язки для людини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін - обсяг прав, обов'язків і відповідальності держави та громадянина. Основними характеристиками громадянства є :

- правовий статус, який виражається, з одного боку, у його загальному, правовому нормуванні, з іншого - в індивідуальному документальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорті громадянина, свідоцтва про народження, іншому документі, який свідчить про громадянство). Громадянином держави особа є не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між нею й державою певних правових зв'язків;

- стійкий характер відносин громадянства, які існують постійно (звичай - від народження до смерті громадянина) і мають загальний порядок припинення, що не припускає розриву громадянства в односторонньому порядку;

- двосторонній зв'язок людини з державою, який виявляється в сукупності взаємних прав, обов'язків і відповідальності та ґрунтується на визначенні й повазі гідності, основних прав і свобод людини;

- розповсюдження на громадянина суверенної влади держави як в середині країни, так і поза її межами.

Головним i об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є фiлiацiя, або набуття громадянства за народженням. Фiлiацiя пов'язана з моментом народження, а її змiст визначається двома принципами - «права кровi» i «права грунту». Історично першим був прийнятий принцип «права кровi». Вiн становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на територiї, пiдвладнiй конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку пiдданства. Звiдси i виник принцип «права грунту», що домiнував у Європi до кiнця XVIII ст. «Право кровi» знову набуло значення пiсля його закрiплення у французькому Цивiльному кодексi 1804 р. (кодексi Наполеона). Сучасне законодавство про громадянство переважної бiльшостi країн встановило змiшаний принцип, за яким домiнуючим є «право кровi», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дiтей, батьки яких невiдомi. «Право грунту» зберiгає домiнуюче або рiвне з «правом кровi» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких iсторично походить вiд англiйської правової системи.

Наявнiсть у законодавствi рiзних пiдходiв до визначення громадянства за народженням призводить до явища подвiйного громадянства (бiпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбiжнiсть змiсту законодавства рiзних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територiальнi змiни тощо. Бiпатризм звичайно розглядається як аномалiя не тiльки в нацiональному, а й у мiжнародному правi.

Іншим способом набуття громадянства є натуралiзацiя, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралiзацiя - це процедура, яка здійснюється компетентним органом вiд iменi держави i виявляється в наданнi громадянства цiєї держави особi на її прохання або за її згодою. Натуралiзоване громадянство, як правило, надається особi, яка не є громадянином iншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадянства. Надання громадянства в порядку натуралiзацiї звичайно потребує чiтко вираженого (у формi вiдповiдної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Індивiдуальна натуралiзацiя практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Щ вимоги можуть як обмежувати можливостi натуралiзацiї, так i полегшувати її. Головною умовою натуралiзацiї є так зване укорiнення. Згiдно з цiєю умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна до подання вiдповiдної заяви протягом певного часу проживати на її територiї. Встановлення вiдповiдного строку має на метi надання iноземцевi можливостi iнтегруватись у нове для нього суспiльне середовище i належним чином проявити себе. З iншого боку, порядок натуралiзацiї може бути спрощений. Спрощеним є порядок реiнтеграцiї, тобто поновлення в громадянствi. У деяких країнах полегшена процедура натуралiзацiї встановлена для осiб корiнної нацiональностi (Болгарiя, Грецiя, Ізраїль, ФРН та iншi).

Бувають додаткові варіанти набуття громадянства. Так, громадянство може бути набуто шляхом укладення шлюбу. В деяких державах законодавство передбачає, що особа, яка уклала шлюб із громадянином даної держави, набуває громадянство чоловіка. Зокрема, це характерне явище для окремих арабських країн. В інших країнах, особи, які уклали шлюб, у спрощеному порядку набувають громадянство чоловіка (дружини). Нарешті, схожий спосіб набуття громадянства в результаті усиновлення або удочеріння. В ряді держав законодавство передбачає, що усиновлені або удочерені діти набувають громадянства батьків.

Для характеристики iнституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихiд iз громадянства, власне втрата громадянства i позбавлення громадянства.

Вихiд iз громадянства здiйснюється у вiльному або дозвiльному порядку. У бiльшостi країн прийнята дозвiльна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихiд розглядають компетентнi органи. Вони враховують юридичнi й фактичнi обставини, що склалися у зв'язку з цiєю заявою, i за певних умов можуть вiдмовити.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастiше умовою такої втрати громадянства є натуралiзацiя в iншiй державi. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвiльний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата.

Однiєю з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку фiлiацiї, називається денацiоналiзацiєю, а позбавлення натуралiзованого громадянства - денатуралiзацiєю. Денатуралiзацiя є досить звичайною процедурою. Вона нерiдко пов'язана з рiзного роду протиправними дiями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.

41. Правовий статус осіб без громадянства, іноземних громадян та осіб з подвійним громадянством

Статус осіб без громадянства (апатридів) відрізняється від правового становища звичайного громадянина і навіть іноземця, оскільки вони не мають конкретного правового зв'язку з жодною державою. Вони, наприклад, не мають ніяких політичних прав. Головна вимога до них полягає в тому, щоб вони проживали на території тієї чи іншої країни легально, тобто на законних підставах. У деяких випадках від них вимагається отримання спеціального документа, що підтверджує право проживати на території цієї держави (посвідка на проживання для апатриду, "зелена картка", яка дає право на отримання постійної роботи і т.ін.). Особами без громадянства найчастіше є політичні емігранти, тому що цих людей у порядку покарання у рідній країні позбавили громадянства, а на новому місці проживання вони, як правило, не хочуть отримати громадянства, оскільки вважають, що їх несправедливо позбавили громадянства.

Зауважимо, що режим політичних емігрантів відрізняється в цілому від становища осіб без громадянства (такою може бути дитина, якій особливих прав не надаються). А політемігрантам (у деяких країнах, зокрема в США, їх називають біженцями) часто надають більш вагомі права. В деяких розвинутих країнах їм надається певна сума грошей на облаштування життя, їх безоплатно навчають мові, їм забезпечується захист від замахів на їх життя з боку держави, з якої вони виїхали.

...