Господарське законодавство

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

§6. Припинення діяльності підприємства

Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим. Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. Майно, що залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.

Розділ 6. Правовий статус акціонерних товариств

§1. Поняття та юридичний статус акціонерного товариства

Поняття акціонерного товариства. Це так зване товариство капіталів. Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Акціонери відповідають (точніше -- несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства. За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (статті 6--8 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", ст. ЗО Закону України "Про господарські товариства"). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі.

§2. Засновники, учасники та порядок створення акціонерного товариства

Засновниками та учасниками акціонерного товариства є фізичні та юридичні особи, які згідно зі ст. 2 Закону України "Про підприємництво" та іншими законодавчими актами можуть бути суб'єктами господарської діяльності.

Засновниками є особи, які виконують передбачені законом дії щодо заснування товариства.

Учасники -- це особи, які виконують обов'язки передплатників на акції перед товариством засновників та акціонерів перед акціонерним товариством.

1). Процес створення акціонерного товариства -- це ряд послідовних стадій, передбачених законом.

Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або юридичними особами простого товариства для створення акціонерного товариства. Другою стадією є реєстрація випуску цінних паперів (акцій) та інформації про їх емісію і опублікування засновниками акціонерного товариства (емітентами) відповідно до вимог чинного законодавства інформації про випуск акцій. Третьою стадією є відкрита підписка на акції, яку організують засновники. Четвертою стадією є установчі збори, що їх повинні провести засновники не пізніше двох місяців з моменту закінчення підписки на акції. Установчі збори -- це орган, до компетенції якого входить створення товариства. П'ятою стадією заснування є державна реєстрація акціонерного товариства, яка здійснюється за процедурою, встановленою для державної реєстрації суб'єктів господарської діяльності.



§3. Майно та майнові права в акціонерному товаристві

Поняття "майно товариства" узагальнює всі види майна і майнових прав цього суб'єкта права. Майно товариства юридичне відокремлено від майна власників товариства, тобто акціонерів. Це майно є власністю саме товариства як юридичної особи. Товариство у статусі суб'єкта права володіє, користується і розпоряджається майном товариства, відокремлення якого здійснюється на праві колективної власності. Купуючи акцію, акціонер відчужує своє майно до статутного фонду товариства. За це майно акціонер дістає специфічне право -- право участі в акціонерному товаристві.

До майнових прав акціонера належать такі права:

брати участь у розподілі прибутків товариства;

отримувати частку прибутку товариства у вигляді дивідендів;

отримувати частку вартості майна товариства у разі його ліквідації. Ця частка має бути пропорційною вартості акцій, які належать акціонерові;

розпоряджатися акціями: продавати, передавати, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством та статутом товариства;

заповідати акції у спадщину;

купувати додатково випущені акції товариства.

Акціонер несе майнові обов'язки стосовно товариства. Він зобов'язаний оплачувати основні та додаткові акції у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами товариства.

§4. Правовий режим акцій

Акція -- це вид цінного папера, її юридична природа обумовлена вкладом акціонера у статутний фонд товариства. Акція є індивідуальним, але уніфікованим регулятором статутного фонду і прав участі акціонера у ньому. З економічної точки зору акція являє собою нематеріалізований майновий інтерес у майні товариства, з правової - обіговий документ (правовий акт встановленої форми), який виражає цей інтерес. Як правовий акт акцію можна визначити в розумінні договору часткової участі акціонера в статутному фонді товариства.

Оскільки акція є цінним папером, вона має точно визначені законом реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного папера -- "акція", її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства. Крім права участі, акція посвідчує членські права акціонера. Простими іменними закон визначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових реквізитів акції. Акції на пред'явника на відміну від іменних обертаються вільно, тобто без індосаментних процедур. Привілейовані акції -- це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами.

§5. Правовий режим дивідендів

Правовий режим дивідендів можна визначити як врегульований правом колективної (акціонерної) власності порядок визначення розміру, оголошення та виплати акціонерам доходів за акціями з чистого прибутку акціонерного товариства. Дивіденд -- це частина чистого прибутку акціонерного товариства, яка підлягає розподілу і привласненню акціонерами пропорційно вартості належних їм акцій; це також сума (величина, розмір) доходу акціонера на одну акцію.

За правовим режимом дивіденд відрізняється від інших виплат (дистрибуцій) товариства, зокрема від процента (доходу) на облігації. З юридичної точки зору процент завжди є боргом товариства облігаціонеру, який підлягає задоволенню із всього майна товариства і забезпечується позовним захистом. Дивіденд же стає боргом товариства акціонерові лише після його оголошення і виплачується тільки з чистого прибутку. Виходячи з такого визначення, джерела формування дивідендів, статути конкретних товариств, а згідно з ними проспекти емісій акцій детально регулюють правовий режим дивідендів. У статутах товариств визначаються такі елементи правового режиму дивідендів (окремі пункти):

розмір дивідендів (у розрахунку на одну звичайну акцію його визначають загальні збори товариства за пропозицією правління);

строк виплат (виплата дивідендів акціонерам здійснюється один раз на рік протягом терміну, встановленого загальними зборами, після прийняття ними рішення про виплату дивідендів);

форма виплати дивідендів (готівкою, банківським або поштовим переказом тощо). Якщо немає повної інформації про акціонера дивіденд депонується на рахунку товариства. Проценти на неодержані дивіденди не нараховуються. Акціонери зобов'язані у визначений строк повідомляти про зміну адреси і/або банківського рахунка. Інакше товариство не відповідає за несвоєчасність сплати дивідендів;

початок нарахування (дивіденди нараховуються з моменту реєстрації особи як акціонера в реєстрі акціонерів товариства, причому пропорційно внесеній за акції сумі);

розмір дивідендів (не може бути вище рекомендованого правлінням. Загальні збори можуть зменшити розмір дивідендів);

порядок виплати дивідендів вибулим і новим акціонерам (при купівлі акцій на вторинному ринку цінних паперів дивіденди за минулий період виплачуються акціонерові, зареєстрованому в товаристві на момент виплати дивідендів).



§6. Управління акціонерним товариством

Світова теорія акціонерного товариства (компанії, корпорації) виробила три основні принципи організації управління товариством, які традиційно застосовуються загальним і статутним акціонерним (підприємницьким) законодавством та практикою.

Перший принцип -- це розмежування компетенційними правовими нормами (законодавчими, статутними) функцій колективного власника (акціонери) і функцій централізованого управління діяльністю товариства. Другий принцип -- централізація керівництва поточною (звичайною) діяльністю товариства в руках компетентного виконавчого органу на чолі з керівником, який без доручення діє від імені товариства. Третій принцип -- вищий і постійний поточний контроль акціонерів (як засновників і співвласників товариства) за управлінською та фінансово-господарською діяльністю правління.

Функції, компетенцію та порядок діяльності загальних зборів врегульовано безпосередньо Законом України "Про господарські товариства" (статті 41--46). Залежно від змісту їхні функції можна поділити на організаційні та фінансово-господарські. Функції і компетенція правління. Правління є органом управління товариства, який здійснює оперативне управління його діяльністю. Це орган, підзвітний зборам. Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснює ревізійна комісія, яка обирається з числа акціонерів. Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління та інші посадові особи.

Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджують загальні збори акціонерів згідно зі статутом товариства



Розділ 7. Правове становище інших господарських товариств

§1. Товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про господарські товариства" товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників. До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

4) затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

6) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;

7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної структури;

8) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

9) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

10) виключення учасника з товариства;

11) визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;

12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства;

13) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше як два рази на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одностайності, -- всі учасники.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначено ст. 62 Закону України "Про господарські товариства" та установчими документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб. її діяльність регламентовано ст. 63 Закону України "Про господарські товариства".

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум -- додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

§2. Повне товариство

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону України "Про господарські товариства" визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною господарською діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариства не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.

Учасник повного товариства має право передати свою частку або її частину іншим учасникам товариства або третім особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов'язки, що належали учасникові, який вибув.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною господарською діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов'язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству. Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.



§3. Командитне товариство

Командитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства господарську діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повні товариші), є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників або командитистів).

Зокрема, установчий договір про командитне товариство, крім відомостей, які містить установчий договір про повне товариство, має відображати участь вкладників у такому товаристві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки сукупний розмір їхніх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. Вкладники командитного товариства мають право:

діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;

вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства;

вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими установчим договором, проте сукупний розмір їхніх часток має не перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менш як 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть. Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів з управління справами товариства.



Розділ 8. Правове становище господарських об'єднань

§1. Поняття господарського об'єднання. Законодавство про господарські об'єднання

Господарське об'єднання -- це один з видів суб'єктів господарського права. Підприємства, які ввійшли до об'єднання, є його членами або його учасниками. Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства. По-перше, підприємства консолідуються у групи -- об'єднання на основі певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інтересів). Єдність матеріальних інтересів членів як основа об'єднання -- це його економічна ознака. По-друге, об'єднання як суб'єкт господарського права має майно, юридичне відокремлене від майна членів об'єднання. Третьою ознакою об'єднання є централізація в руках об'єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його членів. Це організаційно-правова ознака. Четвертою ознакою об'єднання є особлива (складна) правосуб'єктність. її особливість обумовлена організаційною структурою об'єднання. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства (організації) -- юридичні особи, кожне з яких при входженні до об'єднання зберігає права юридичної особи і діє на основі господарського Кодексу.

Таким чином, господарське об'єднання є складною господарською організацією, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

У господарському законодавстві немає окремого спеціального нормативного акта, який би містив норми про господарські об'єднання.



§2. Види господарських об'єднань

Види об'єднань -- це їх класифікація за певними матеріали ми та юридичними критеріями з урахуванням законодавчих визначень.

Договірні і статутні об'єднання класифікуються також залежно від їхньої організаційно-правової форми: державні, недержавні, змішані.

Наведена класифікація об'єднань не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватися і в інші

структури за галузевим чи територіальним принципом.

Договірні об'єднання. Серед об'єднань цього виду помітне місце посідають корпорації -- найпоширеніший вид об'єднань державних підприємств. Іншим видом договірного об'єднання визначено асоціацію.

Статутні об'єднання. Основним видом статутних об'єднань визначено концерн.

До статутних об'єднань відносять також державні корпорації (хоч за законом це договірні об'єднання).

Третім видом статутних об'єднань визначено консорціум.

§3. Функції та компетенція господарського об'єднання

Функції та компетенція господарського об'єднання, за загальним правилом, визначаються в індивідуальному порядку тими нормативними актами, якими створюється об'єднання. Господарському об'єднанню, як правило, притаманні такі функції:

виконання завдань, визначених договором, статутом, актом про створення об'єднання (промислова діяльність, будівництво, транспортна діяльність та ін.);

вирішення спільних для групи підприємств питань, зокрема питань соціально-економічного розвитку;

проведення спільної для галузі науково-технічної політики (поліпшення якості продукції, підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей, зовнішньоекономічна діяльність тощо);

виконання за необхідності планових функцій, якщо це пе редбачено статутом або установчим договором;

координаційні;

захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо. Існує також практика делегування Кабінетом Міністрів України окремим господарським об'єднанням функцій і повноважень центральних органів виконавчої влади.

Делегування функцій і відповідних повноважень означає, що господарські об'єднання діють у відносинах з підприємствами, які до них входять, як вищестоящий орган. Це означає, що вони виконують такі функції і реалізують такі повноваження:

приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств та організацій;

затверджують статути цих суб'єктів або положення про них;

контролюють додержання підприємствами статутів (положень);

вживають заходів до керівників підприємств у разі порушення статутів (положень);

здійснюють контроль за ефективним використанням і збереженням майна, закріпленого за підприємствами;

укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств, у статутні фонди яких передається майно, що є державною власністю, тощо.

Корпораціям як центральним органам державного управління заборонено безпосередньо втручатися в господарську діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких вони є.



§4. Правовий статус промислово-фінансових груп (ПФГ)

Промислово-фінансова група являє собою об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми відповідно до міждержавних договорів, а також виробництва кінцевої продукції.

Учасники ПФГ, серед яких обов'язковою є наявність банківської установи, зберігають статус юридичної особи, тоді як ПФГ статусу юридичної особи не має. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Ініціаторами створення ПФГ виступають підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Ініціатори на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких вони:

-- приймають протокольне рішення про намір створити ПФГ;

-- приймають Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ;

-- розробляють та затверджують техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ;

-- розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг);

-- визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Генеральної угоди про сумісну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ПФГ видається свідоцтво встановленого зразка.

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України:

-- у зв'язку із закінченням затвердженого терміну її діяльності;

-- через неможливість реорганізації ПФГ у випадках, передбачених ст. 6 Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні";

-- з ініціативи учасників ПФГ.

Пропозиції щодо ліквідації ПФГ надсилаються до Кабінету Міністрів України.

Постанова Кабінету Міністрів України про ліквідацію ПФГ є підставою для виключення ПФГ з Реєстру промислово-фінансових груп України.



Розділ 9. Правове регулювання відносин власності в економіці України

§1. Поняття та форми власності в економіці України. Право власності

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному -- це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Інший аспект присвоєння матеріальних благ -- це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого".

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними. Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні. Способи виникнення і припинення права власності. Всі способи набуття права власності, зазначені в законодавстві, поділяються на первісні і похідні. Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження майна, повне споживання майна внаслідок користування ним), і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи примусове вилучення майна згідно із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха тощо). Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності відповідно до ст. З Закону України "Про власність" можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.



§2. Право державної власності

До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської -- Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності -- адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст). Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади. Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 р., якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об'єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України "Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності" від 9 січня 1996 р. №23, "Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей" від 9 січня 1996 р. №26).

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р.(Відомості Верховної Ради України. -- 1998. -- №34. - Ст.228.), який регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. №1482(Офіційний вісник України. -- 1998. -- №38.).

§3. Право колективної власності

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.

Члени таких організацій об'єднують свою працю (господарську діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів колективної власності. Стаття 20 Закону України "Про власність" відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Разом з тим, стосовно такого специфічного об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.

Чинним законодавством встановлено специфічний правовий режим щодо майна, належного політичним партіям та організаціям. Зазначені об'єднання громадян можуть мати у власності майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій. Політичні партії, створювані ними установи та організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів. Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.(Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- №34. -- Ст. 504) встановлено й інші особливості правового режиму майна політичних партій, зокрема обмеження щодо одержання коштів та іншого майна (ст. 22 Закону).

§4. Право приватної власності

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" Верховна Рада України постановою "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №35 - Ст. 517.) затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти -- пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини. Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Що стосується майна селянського (фермерського) господарства, правовий режим якого, крім ст. 18 Закону України "Про власність", визначається також статтями 16--19 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції закону від 24 червня 1993 р.), то воно належить особам, які об'єдналися для ведення селянського (фермерського) господарства, на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності.

§5. Правовий режим майна державних підприємств. Особливості правового режиму майна державних бюджетних установ

Держава здійснює належні їй повноваження власника майна, Що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, зокрема, у формі нормативно-правового регулювання. Зміст останнього розкриває категорія правового режиму майна.

Під правовим режимом майна підприємства звичайно розуміють встановлені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Майнові фонди державних бюджетних установ складаються з основних засобів та матеріалів і належать їм на праві оперативного управління. Обсяг прав таких установ значно вужчий порівняно з госпрозрахунковими підприємствами, оскільки вони фінансуються з державного бюджету і, як правило, не займаються виробничою чи іншою господарською діяльністю. До них входять державні установи у сфері культури, охорони здоров'я, освіти, адміністративного управління.

Правовий режим майна таких установ (організацій) визначається, зокрема:

Інструкцією з обліку основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства України, Мінекономіки та Держкомстату України від 12 грудня 1997 р. №124/136/71;

Типовою інструкцією про порядок списання основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства України та Мінекономіки від 12 грудня 1997 р. №126/137;

Порядком дооцінки матеріальних запасів, малоцінних і швидкозношуваних предметів бюджетних установ, затвердженим наказом Головного управління Державного казначейства України та Мінекономіки від 12 грудня 1997 р. №127/138.



Розділ 10. Загальна характеристика господарських договорів

§1. Правова основа, поняття та особливі ознаки господарського договору

Господарський договір -- це майнова угода господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності, при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Як спеціальна законодавчо-правова категорія підприємницький договір має особливі ознаки. По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Підприємницький договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Згідно зі ст. З Цивільного кодексу та ст. 1 Арбітражного процесуального кодексу суб'єктами господарських договорів є організації -- юридичні особи (підприємства, установи, організації), у тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо, а також громадяни-підприємці.

Зміст господарського договору -- це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав та обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір -- це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань.



§2. Класифікація і система господарських договорів за законодавством України

Як правило, застосовують доктринальну і нормативну класифікації господарських договорів, основною яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями.

За суб'єктним складом розрізняють дво- і багатосторонні договори.

-- господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких має відповідати цим замовленням.

-- господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських намірів сторін, юридичне виражених істотними умовами договорів (регульовані договори). Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські (господарські) договори.

За способом оферти і визначення змісту розрізняють:

-- договори приєднання.

-- договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних умов розрізняють прості і складні господарські договори.

За регулятивними функціями розрізняють:

-- попередні й основні господарські договори.

-- генеральні й поточні господарські договори.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у власність (повне господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у строкове сплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.



§3. Функції господарського договору

Господарському договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто господарсько-договірні, функції.

Загальними функціями договору є:

ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);

програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарсько-господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);

інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповідних випадках -- юрисдикційним органам, третім особам);

гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);

правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу). Функції господарського договору -- це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.

Специфічними, властивими господарського договору, є такі функції:

правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий підприємницький (господарський) договір, як державний контракт;

правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення -- це обов'язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва.

правового інструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності.

§4. Форма господарського договору

Закон вимагає, щоб підприємницькі договори укладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.

Стосовно окремих видів договірних господарських відносин договірна документація є типовою (Типовий договір на постачання природного газу, Типовий договір на транспортування Природного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо).

При укладанні ряду господарських договорів застосовують не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. (Наприклад: згідно зі ст. 6 Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом встановленої форми, оформленим відповідно до Статуту та Правил перевезення вантажів і наданим залізниці відправником разом з вантажем.

Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони -- одержувача. Виконання повітряних перевезень вантажу здійснюється на підставі договору повітряного перевезення).

На автомобільному транспорті формою договору є товарно-транспортна накладна, на внутрішньому водному -- накладна. На морському транспорті накладною оформляють малокаботажні перевезення вантажів. Для інших договорів морських перевезень і вантажів застосовують такі форми, як рейсовий чартер і коносамент (ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства).

Недодержання встановленої законом форми господарського договору не тягне за собою його недійсності, якщо інше не передбачено законодавством. Зокрема, недійсними внаслідок недодержання простої письмової форми є угоди про неустойку і поруку (статті 180 і 191 ЦК), заставу (ст. 13 Закону України "Про заставу").

§5. Порядок укладання господарських договорів

Укладання господарського договору -- це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Законодавством України (статті 153--158 ЦК) встановлено загальний порядок укладання будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів), який стосовно господарсько-господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укладають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках, аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має бути чітко висловлена і виражати справжній намір господарюючого суб'єкта вступити в договір. Пропозиція вважається достатньо визначеною, коли в ній зазначено всі істотні умови договору або порядок їх визначення.

Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. Другою особливістю укладання господарсько-господарських договорів є доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при цьому.

Отже, третьою особливістю укладання господарських договорів є те, що законодавство передбачає спеціальні порядки укладання господарських договорів окремих видів. Суть їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

§6. Виконання господарських договорів

Принципи виконання господарських договорів. Ці принципи є загально-договірними (ст. 161 ЦК). Коротко їхню суть можна визначити формулою: "виконання господарських договорів має бути чітким і точним".

Основним принципом є принцип належного виконання господарського договору. Це, зокрема, означає виконання його належним суб'єктом (боржником) відповідно до предмета виконання, визначеного у договорі, у належному місці, відповідним способом і т. ін.

З цього основного принципу випливає другий принцип -- реального виконання господарського договору.

Невиконання господарського договору реально породжує право кредитора вимагати цього примусово (зокрема, вимагати відібрання майна -- об'єкта договору майнового найму і передачі його кредиторові).

З принципу належного виконання випливає і третій принцип -- виконання господарського договору у встановлений строк. Щодо всіх господарсько-господарських договорів строк є, як правило, їхньою істотною умовою. Тому порядок включення цієї умови до договору досить детально регулюється господарським законодавством (наприклад, Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання -- щодо відносин поставки).

Наступний принцип виконання господарських договорів -- відповідність виконання вказівкам закону.

Господарські договори, щодо яких не існує будь-яких "вказівок", виконуються "відповідно до вимог, що звичайно ставляться" (ст. 161 ЦК).

Розділ 11. Юридична відповідальність за правопорушення в сфері господарської діяльності

§1. Поняття відповідальності в господарському праві

Відповідальність у господарському праві -- це комплексний правовий інститут, який має свій особливий предмет регулювання -- господарські правопорушення.

Господарські правопорушення -- це протиправна дія або бездіяльність суб'єкта господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов'язками зазначеного суб'єкта, порушує суб'єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб. Господарські правопорушення можна класифікувати за видами і систематизувати в окремі групи за певними критеріями. Так, залежно від юридичної підстави (тобто які юридичні норми порушені) розрізняються договірні та позадоговірні правопорушення.

Вчинення суб'єктом господарських відносин правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника передбаченої або санкціонованої нормами господарського законодавства відповідальності. Оскільки це відповідальність за господарсько-господарські правопорушення (правопорушення, вчинені у сфері господарсько-господарської діяльності), санкції за них встановлює господарський закон. Такий вид відповідальності у теорії господарського права визначається як господарсько-правова відповідальність. Щодо змісту господарсько-правова відповідальність загалом є матеріальною і застосовується у формі певної системи майнових (економічних) санкцій, передбачених або дозволених нормами господарського законодавства.

Господарсько-правова відповідальність застосовується лише у разі правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об'єктивні протиправні дії чи бездіяльність правопорушника, і загалом базується на презумпції його вини.

У функціональному відношенні господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарсько-господарських та інших зобов'язань. Отже, її головною метою є забезпечення правопорядку у сфері економіки (в господарсько-господарських відносинах).

§2. Функції відповідальності

Функції господарсько-правової відповідальності визначаються як сукупність дій щодо застосування до правопорушника у сфері підприємництва передбачених законом чи договором санкцій, а також правових наслідків такого застосування. Види і зміст функцій господарсько-правової відповідальності в теорії господарського права визначаються по-різному. Узагальнено є підстави виділити п'ять основних функцій: Стимулююча функція. Штрафна функція. Функція попередження правопорушень. Компенсаційна функція. Інформаційна (сигналізаційна) функція.

§3. Види відповідальності

Поняття господарсько-правової відповідальності включає в себе і майнові наслідки застосування санкцій. Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють: 1) відшкодування збитків; 2) штрафні санкції; 3) оперативно-господарські санкції; 4) конфіскація; 5) господарсько-адміністративні штрафи; 6) планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції; 7) господарсько-організаційні санкції.

Штрафом визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Закон розрізняє три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню та неустойку. Конфіскація -- це безоплатне вилучення у дохід бюджету майна (коштів) суб'єкта підприємництва -- правопорушника у випадках, прямо передбачених законом.

...