Господарське законодавство

Зі змісту законодавства про страхування можна зробити висновок, що страхова діяльність охоплює такі види господарської діяльності як: страхування, перестраховування і фінансову діяльність, пов'язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Відносини щодо здійснення страхової діяльності регулюються рядом нормативно-правових актів, які залежно від сфери їх дії поділяються на загальне законодавство про підприємництво (в частині, що стосується господарської діяльності на страховому ринку) і спеціальне законодавство про страхову діяльність як окремий вид підприємництва.

Серед загальних нормативно-правових актів, що застосовуються для регулювання страхової господарської діяльності, передусім слід назвати закони України "Про власність", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" тощо.

Систему спеціального законодавства про страхову діяльність очолює Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. (Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- №18. -- Ст. 78.), що регулює відносини у сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.

Важливе місце у системі законодавства про страхову діяльність належить Правилам страхування, що розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають затвердженню Міністерством фінансів України при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Міністерство фінансів України має право відмовити у видачі ліцензії, якщо подані правила страхування суперечать чинному законодавству та не відповідають вимогам цієї статті.

У разі коли до правил страхування вносяться зміни, страховик повинен подати ці зміни до Міністерства фінансів України для погодження.

§2. Правове становище учасників страхової діяльності

Головними учасниками, які здійснюють страхову діяльність, є страховики -- юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про страхування", а також які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика має бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками -- резидентами України. Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України не може перевищувати 20 відсотків його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 5 відсотків. Частка грошових внесків у сплаченому статутному фонді страховика має бути не менше 60 відсотків. Допускається сплата грошової частини внесків до статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою за їх номінальною вартістю у порядку, визначеному Міністерством фінансів України, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та ст. 2 Закону України "Про страхування" страхова діяльність підлягає ліцензуванню.

За встановленою на сьогодні процедурою Міністерство фінансів України видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестраховування, передбачених ст. 4 Закону України "Про страхування".

Страхова організація (страховик) як господарське товариство може створювати свої філії і представництва, проте здійснювати страхову діяльність мають право лише філії.

Філія страховика -- це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, може мати власну назву, яка повинна використовуватися згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик одержав ліцензії, і право на проведення яких було надано філії загальними зборами учасників страховика в повному обсязі або з обмеженнями.

Представництво страховика -- це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, діє відповідно до Положення про представництво, не має права займатися страховою, а також будь-якою господарською діяльністю. Представництво виконує функції і задачі сприяння організації і здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика та фінансується останнім.

§3. Державний нагляд за страховою діяльністю

Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою додержання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.

Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюють Міністерство фінансів України та його органи на місцях, що діють відповідно до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Здійснюючи державний нагляд за страховою діяльністю, Міністерство фінансів України має право:

1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків встановлену звітність про страхову діяльність та інформацію про їх фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі банків та громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;

2) проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік, призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

3) при виявленні порушень страховиками вимог законодавства України про страхову діяльність давати їм приписи про їх усунення, а у разі невиконання приписів зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків). Спори про відкликання ліцензії розглядає суд або арбітражний суд. Поновлення дії ліцензії після її відкликання здійснюється у порядку, передбаченому статтями 38 і 39 Закону України "Про страхування";

4) звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика як суб'єкта господарської діяльності у випадках, передбачених ст. 8 Закону України "Про підприємництво".

Розділ 21. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємництва

§1. Зовнішньоекономічна діяльність та її регулювання

Зовнішньоекономічна діяльність підприємства, як зазначається у ст. 25 Закону України "Про підприємства в Україні", є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України. Чільне місце серед цих законів посідає Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. (Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - №21. - Ст.377) який визначає зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудовану на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Зазначений Закон закріплює принципи, якими керуються українські та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності:

а) принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

б) принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва;

в) принцип юридичної рівності і недискримінації;

г) принцип верховенства закону;

д) принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

е) принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від форми власності та інших ознак.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, належать:

-- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

-- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки.

-- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича,;

навчальна та інші види кооперації з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

-- навчання та підготовка ія та здійснення діяльності у галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів тощо; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України;

-- товарообмінні (бартерні) операції;

-- орендні, у тому числі лізингові, операції;

- інші види зовнішньоекономічної діяльності.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України.

Національний банк України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба України відповідно до їхньої компетенції, визначеної ст. 9 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", а також органи місцевого самоврядування, компетенція яких у галузі зовнішньоекономічної діяльності визначена ст. 10 зазначеного Закону та ст. 35 Закону України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р. Однією з форм державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є встановлення режиму здійснення валютних операцій на території України.

Наступною формою є митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яке здійснюється згідно із Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Митним кодексом України,прийнятим Верховною Радою України 12 грудня 1991 р.1 (1 Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- №16. -- Ст. 203) і Декретом Кабінету Міністрів України "Про єдиний митний тариф України" від 11 січня 1993 р. №4-932 (2 Відомості Верховної Ради України. -- 1993. -- №12. -- Ст. 107.).

Ліцензування та квотування експорту та імпорту як форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності запроваджуються Україною самостійно у випадках, передбачених ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Відповідно до чинного законодавства можуть застосовуватися й інші форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності: використання спеціальних імпортних процедур, запровадження спеціальних економічних зон та інших спеціальних правових режимів, застосування спеціальних санкцій за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність тощо.

§2. Правовий режим іноземних інвестицій

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені Законом України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р. (Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- №47. -- Ст. 646.).

Відповідно до зазначеного Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється, зокрема, і на основі іноземного інвестування іноземними громадянами, юридичними особами, державами та спільного інвестування українськими й іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Особливості режиму іноземних інвестицій на території України визначаються Законом України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р.2(2 Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- №19. -- Ст. 80.), дія якого поширюється виключно на іноземних інвесторів і підприємства з іноземними інвестиціями.

Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюватись у різних формах.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава встановила певні державні гарантії захисту іноземних інвестицій

Державна реєстрація іноземних інвестицій проводиться відповідно до розділу ЛІ Закону України "Про режим іноземного інвестування" та Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. №9281(1 Урядовий кур'єр. -- 1996. -- 3 жовтня.). Таку реєстрацію проводять Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації після фактичного здійснення інвестицій. Для цього іноземні інвестори подають документи, зазначені у п. З вказаного Положення.

Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах встановлюється законодавством^ України про спеціальні (вільні) економічні зони.

§3. Правовий режим вільних економічних зон

Вільна економічна зона -- це частина території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та особливий порядок застосування чинного законодавства України. Правовий режим ВЕЗ в Україні визначається, в першу чергу, Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- №50.). Цей Закон визначає порядок створення та ліквідації і механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та ін.

Згідно із Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" в Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватися такі ВЕЗ:

зовнішньоторговельні зони

комплексні виробничі зони

науково-технічні зони

туристично-рекреаційні зони

банківсько-страхові (офшорні) зони

зони прикордонної торгівлі

Крім зазначених, в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів. Статус і території БЕЗ, а також строк, на який вона створюється, визначає Верховна Рада України шляхом прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності ВЕЗ поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава відповідно до законодавства України гарантує збереження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони при її ліквідації.

Оскільки ВЕЗ є тимчасовим утворенням, вона вважається ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було створено, якщо цей термін не буде продовжено Верховною Радою України.

Розділ 22. Захист прав суб'єктів господарської (господарської) діяльності у господарському суді

§1. Правове становище господарських судів

Відповідно до ст. З Закону "Про господарські суди" завданнями господарського суду є:

захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;

сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

Господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції.

Господарські суди становлять єдину триланкову систему спеціалізованих судів, яку складають:

місцеві господарські суди;

апеляційні господарські суди;

Вищий господарський суд України.

Для виконання покладених на них завдань місцеві господарські суди виконують такі повноваження:

* вирішують господарські спори, віднесені до їхньої компетенції, розглядають справи про банкрутство;

* переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення;

* вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують статистику вирішення господарських спорів, вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;

* ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

* здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

Відповідно до встановлених законом повноважень апеляційний господарський суд:

* переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюються його повноваження;

* переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;

* вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України;

* проводить роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

* здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах.

У Вищому господарському суді України утворюється президія як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України.

У Вищому господарському суді України утворюється президія у складі Голови Вищого господарського суду України (головуючий) та заступників Голови за посадою і кількох суддів.

Кількість членів і склад президії Вищого господарського суду України затверджуються зборами суддів Вищого господарського суду України за поданням Голови Вищого господарського суду України.

Засідання президії Вищого господарського суду України є повноважними за наявності не менше двох третин членів президії.

§2. Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ

Підвідомчість господарських справ розмежовується за двома ознаками:

а) суб'єктною (залежно від суб'єктів спору);

б) предметною (залежно від предмета спору).

Стосовно предметної підвідомчості, яка охоплює такі поняття, як предмет та характер спору, діє таке саме правило: господарські справи у спорах, що виникають між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими органами, підвідомчі господарському суду.

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі -- ГПК) господарським судам підвідомчі:

-- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні і розірванні господарських договорів. В науці арбітражного процесу ці спори умовно іменуються переддоговірними;

-- справи у спорах, що виникають при виконанні договорів.

-- справи у спорах, що виникають з інших підстав (наприклад, про відшкодування збитків, завданих підприємству в результаті виконання вказівок державних чи інших органів тощо).

-- справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві (наприклад, видання акту, що не відповідає компетенції органу або вимогам законодавства, або виникнення у зв'язку з цим спірних питань -- стаття 27 Закону "Про підприємства в Україні");

-- справи про банкрутство. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

-- справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їхньої ком-;

потенції. Усі підвідомчі господарським судам справи розглядаються місцевими господарськими судами у першій інстанції за загальними правилами територіальної підсудності

Із загального правила територіальної підсудності зроблено три винятки:

а) віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу;

б) справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна;

в) справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або І Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні. Київська і Севастопольська державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

§3. Досудове врегулювання господарських спорів

Досудове врегулювання господарських спорів -- це сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду. осудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника. Відповідно до ст. 7 ГПК претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Відповідь є обов'язковою незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. Суб'єкти господарювання, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, можуть безпосередньо звертатися до господарського суду. Але слід враховувати, що господарський суд розглядає справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК). Докази щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів якраз і є свідченням існування спору, який виник внаслідок недосягнення згоди, і який сторони передають на вирішення господарського суду.

З урахуванням викладеного було б доцільно зберегти обов'язкове досудове врегулювання спорів, що виникають при зміні та розірванні господарських договорів, стосовно всіх господарських договорів за винятком тих, укладення і виконання яких співпадають у часі.

§4. Вирішення господарських спорів

Діяльність господарського суду з розгляду господарських справ і вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності та складається з окремих стадій порушення справи. Господарський суд порушує справи за позовними заявами Основною стадією господарського процесу є вирішення господарських спорів. Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття. Рішення та ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в судовому процесі, третім особам не пізніше п'яти днів після їх прийняття або вручаються їм під розписку. Рішення господарського суду обов'язкові до виконання на усій території України. За загальним правилом вирішення господарських спорів завершується прийняттям рішення чи винесенням ухвали судом першої інстанції, проте в окремих випадках господарське судочинство може продовжуватися в апеляційній і касаційній інстанціях. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Размещено на Allbest.ru