Державний режим: загальнотеоретичні дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

кафедра теорії та історії держави і права

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

студентки V курсу юридичного факультету

КУБАРИЧ ЯНИ МИХАЙЛІВНИ

на тему: «Державний режим: загальнотеоретичні дослідження»

“Допустити до захисту” Науковий керівник

Завідувач кафедри: “ __” ________ 2012р.

“__” ___________ 2012 р. __д.ю.н.,член-кореспондент __д.ю.н.,член-кореспондент НАПрН України,проф. В.В. Лемак

НАПрН України,проф. В.В. Лемак

УЖГОРОД - 2012

ЗМІСТ

Вступ

1. Державний режим : основні підходи до визначення сутності

1.1 Визначення поняття державного режиму.Співвідношення державного і політичного режиму

2. Ефективність демократичних інститутів в Україні

2.1 Інститут виборів в Україні

2.2. Незалежні суди

2.3 Механізм захисту прав людини

3. Європейські стандарти демократії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Своєрідність конкретного державного режиму будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, завданнями й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія державного режиму безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально - суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма державного режиму не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість ”.

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям державного режиму. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов'язане з поняттям державного режиму.

Дослідження процесів розвитку сучасної Української держави ставить не лише перед окремими юридичними дисциплінами, але й перед вітчизняною правовою наукою в цілому, цілий ряд важливих питань, які стосуються визначення того, що саме являє існуючий нині в Україні державно-правовий режим, до якого типу його слід відносити і якими є його сутнісні ознаки. Виділення та актуалізація цієї проблеми з-поміж інших значною мірою зумовлені тим, що вона сполучає у собі цілий ряд аспектів, які становлять значний інтерес для цілого ряду юридичних наук, починаючи від теорії та історії держави і права, і закінчуючи наукою конституційного права, адміністративного права тощо. Дійсно, вивчаючи державно-правовий режим як систему визначених державою і суспільством методів та засобів реалізації управлінських повноважень публічної влади органами державної влади і місцевого самоврядування, які випливають з встановлених на найвищому законодавчому рівні норм та правил, і визначають зміст та специфіку діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування як по відношенню до суспільства в цілому, так і стосовно окремих індивідів, їх груп та об'єднань, ми тим самим підходимо до проблеми співвідношення держави і права на всіх рівнях та в усіх сферах суспільно-правових відносин, що робить її важливою та актуальної для юридичної науки в цілому.

Необхідно виділити такі аргументи актуальності теми дослідження:

1. Теоретична і практична значимість питань, пов'язаних з визначенням поняття державного і політичного режиму, типології державних режимів, а також проблеми співвідношення державного і політичного режиму та становлення демократичного режиму в Україні.

2. Встановлення зв'язку між процесами утвердження в країні праводержавності та розвитком державно-правового режиму дозволяє встановити цілий ряд важливих внутрішніх ознак цього режиму, а також наповнити це поняття як теоретичним, так і безпосереднім практичним змістом через виявлення тієї специфіки форм і методів державної управлінської діяльності,що притаманна правовій державі.

3. Формулювання методологічних основ для комплексного дослідження проблем державного і правового розвитку України, яке поєднувало б аналіз змін як елементів форми держави (включаючи й державно-правовий режим),так і висвітлення таких процесів як становлення України як правової,демократичної і соціальної держави.

4. Виявлення ролі і принципів правової держави у розвиткові державно-правового режиму,необхідне для оцінки цього режиму і визначення його типу.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі узагальнення положень Конституції України, інших актів законодавства, державно-правової практики та наукових досягнень попередників, визначити особливості розвитку і функціонування державного та політичного режиму, виокремити загальновизнані типи державного режиму,а також європейські стандарти, що впливають на формування сучасного режиму в Україні та Європі.

Поставлена мета досягається в ході вирішення таких завдань:

1) розглянути і проаналізувати основні підходи до визначення категорії «державний режим»;

2) дослідити проблеми типології державного режиму в сучасній політико-правовій науці;

3) теоретично осмислити основні концепції співвідношення державного і політичного режиму;

4) охарактеризувати головні типи державно-правових режимів і визначити їх властивості;

5) визначити ефективність демократичних інститутів в Україні, встановити особливість сучасного демократичного режиму в Україні;

6) дослідити міжнародні стандарти демократії, які являються універсальними показниками для сучасних європейських держав;

7) виробити загальні висновки та конкретних пропозицій щодо вдосконалення демократичного режиму в Україні,шляхом оцінки стану і перспектив розвитку демократичних принципів та інститутів.

Об'єктом дослідження виступає державний режим, як теоретична модель функціонування державної влади в державі і забезпечення правового статусу людини і громадянина.

Предметом дослідження виступають теоретичні й практичні проблеми та аспекти формування, розвитку, функціонування державних(політичних) режимів в сучасному вимірі; їх типи; особливості і юридичні гарантії демократичного режиму в Україні, перспективи його розвитку на підставі європейських стандартів демократії,що містяться у міжнародних документах та договорах.

Методи дослідження. Методологічною основою даної роботи стало комплексне використання автором сукупності універсальних, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дослідження. Застосовувалися методи аналізу, синтезу, дедукції, індукції, а також ряд спеціально-юридичних методів: порівняльно-правовий, історико-правовий та формально-юридичний, за допомогою якого досліджувалася юридична природа державного режиму, здійснювалась наукова обробка правового матеріалу.

Теоретичну базу дослідження становлять праці вітчизняних вчених-правознавців А. Зайця, М. Козюбри, П. Рабіновича, В. Скрипника, В. Сухоноса, В.Шаповала, М. Цвіка, російських вчених С. Алексеєва, А. Венгерова, А. Галкіна,Ю.Гревцова, Ю.Кудрявцева, А. Мадатова,B. Нерсесянца,В.Сальникова, Ю.Сумбатяна Л. Спиридонова,В. Туманова, А. Циганкова, B. Чиркина, а також зарубіжних науковців-юристів. Р. Арона, Г.Алмонда, Дж. Бюрдо, Д. Істона, Р. Даля, Ж. Кермона, А. Лейпхарта, Х.Лінца, С. Хантінгтона ,Ф. Хайека.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що його положення і висновки можуть бути використані в таких сферах:

1) у науковій - результати дослідження можуть бути використані для подальших наукових досліджень державного режиму України, його сучасного стану і перспектив розвитку та державних режимів зарубіжних країн.

2) у правотворчій - правотворчі та правоохоронні органи можуть скористатися ними для забезпечення прав і свобод громадян, законності і правопорядку та ефективності інших демократичних інститутів.

3) у навчально-методичній - здобутки дослідження можуть бути використані в процесі підготовки фахівців-юристів, зокрема в ході читання лекцій і підготовки до семінарських занять з теорії держави і права, порівняльного правознавства, конституційного права України, політології.

Основна частина магістерської роботи складається вступу, 3 розділів і підрозділів, висновків, списку використаних джерел.

У першому розділі під назвою «Державний режим:основні підходи до визначення сутності» розкривається зміст поняття державного режиму,основні підходи до визначення даного поняття, відмітні ознаки. У першому та другому підрозділі розмежовуються поняття державного і політичного режимів в українській юридичній науці; пропонується класифікація державних режимів за критерієм методів здійснення державної влади; розкривається суть демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму.

У другому розділі під назвою «Ефективність демократичних інститутів в Україні» в 3 підрозділах описується інститут виборів, незалежні суди і механізм захисту прав людини - як основні елементи демократичної держави, визначається їх ефективність, специфіка та проблеми притаманні демократичному розвитку України сьогодні.

У третьому розділі під назвою «Європейські стандарти демократії» визначаються основні характеристики демократії на підставі Загальної декларації про демократію; на підставі аналізу окремих статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод формуються критерії ідентифікації сучасної європейської держави.

1. Державний режим: основні підходи до визначення сутності

Найвірніший шлях до того, щоб з'ясувати, який зміст в сучасній політичній науці вкладають в поняття "режим" - це проведення його логіко-семантичного аналізу, встановлення його походження та основних віх розвитку. Насамперед, поняття "режим" часто співвідносять з поняттям "влада", що займає, безперечно, центральне місце в політичній науці. Нерідко поняття "режим" зіставляють з відносно молодим в політичній науці поняттям "система". Політична система стала предметом дослідження приблизно з середини 50-х років і особливо зобов'язана в даному дослідженні американському вченому Д. Істону, який вперше спробував використовувати методи кібернетики і загальної теорії у вивченні політики. Один з простих, але дуже важливих висновків системного аналізу полягав в тому, що політика, політичний процес являє собою динамічну єдність, систему суб'єктів, що дозволяє їм реалізувати наявні у них здібності і наміри. [1, c.101]Важливо усвідомити і те, як співвідносяться між собою поняття "режим" і "держава". "Держава" - одне з найдавніших і вживаних політичними мислителями понять, у той час як звернення до категорії режиму датується другою половиною XX століття.

Принципове розуміння держави пов'язане, по-перше, з вивченням спеціалізованого апарату людей, зайнятих організацією і примусом з метою управління суспільством, а по-друге, з віднесенням до сфери державної діяльності будь-якої соціальної дії. Вже Аристотель досить чітко розмежував категорії "держави" і "державного будівництва". З його точки зору, "держава (polis) являє собою щось складене, подібне всякому цілого, але складається з багатьох частин", а "державний устрій (politeia) є відома організація мешканців держави".[2, c.244] Тому можна сказати, що поняття "держава" і "державний лад" є в даному разі традиційними аналогами більш сучасних, що виникли вже в XX столітті понять "політична система" і "політичний режим". Ці останні лише підтвердили правильність здогадок своїх попередників щодо необхідності комплексного, макросоціального осмислення політичних явищ. У політичній науці склалося, щонайменше два підходи до визначення політичного режиму.

Перший підхід - інституційний або політико-правовий - більше уваги приділяє формально-юридичним характеристикам. Другий підхід- соціологічний - увагу приділяє соціальним основам і походженню режиму. [3, c.35]

Вчені, що представляють перший підхід, схильні змішувати "режим" з поняттям форм правління або державного ладу. "Політичний режим є система або форма правління", - пише, наприклад, американський дослідник К. Бекстер. Подібна постановка питання традиційно була характерна і для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін "політичний режим" вважався частиною категоріального апарату конституційного права і зв'язувався з особливостями поділу державної влади та їх співвідношення.

Другий напрямок політичного аналізу режимів приділяє першорядну увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально і не обов'язково відповідно до запропонованими конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В даному випадку режим розглядається не тільки як "форма" (будь то правління або державного устрою) і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й в набагато більш широкому значенні - як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального та політичного. Сам термін "порядок", "режим", щонайменше, з часу виходу в світ роботи А. Токвіля "Старий порядок і революція" має тут зовсім іншим смисловим звучанням. Причому, характерно, що на мові оригіналу та англійською мовою порядок звучить як "regime".

Одне з характерних в даному відношенні визначень політичного режиму належить М. Дюверже, який в одному випадку розглядав його як "структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої", а в іншому - як "певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску ". У цьому ж стилі витримано і визначення одного з послідовників Дюверже Ж.-Л. Кермопа: "Під політичним режимом розуміється сукупність елементом ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період".[4, c.228]Режим таким чином постає як значно більш складна організація, ніж сукупність юридичних механізмів або навіть прагнення правлячого класу.

У вітчизняній науці також набула поширення позиція (сформульована Ф. Бурлацький та А. Галкіним), згідно з якою для визначення політичного режиму необхідно зіставлення офіційних, в тому числі конституційних та правових, норм з реальним політичним життям, проголошених цілей - з дійсною політикою". .Таке розуміння вносило суттєві корективи в інше, витримане в політико-правової традиції, розуміння, що визначає режим як "систему методів здійснення державної влади, що відображає стан демократичних прав і свобод, ставлення органів державної влади до правових основ їх діяльності". Як бачимо, розмежування політико-інституційного і соціологічного підходів не обійшло стороною і російську політичну науку. Подібно представникам західної політичної соціології, Ф. Бурлацький та А. Галкін пов'язують аналіз режимів з виявленням не тільки моделей поведінки, але й соціальної природи політичної влади.[5, c.35-36] У сукупності ж вивчення режиму вимагає, на їхню думку, відповіді на наступні питання: "які угрупування панівного класу керують державою; яким методам панування і управління віддається перевага - прямим, насильницьким або непрямим, демократичним; які партії або партійні коаліції виступають в якості керівної сили; чи допускається, і в яких межах діяльність інститутів соціальної боротьби і тиску, зокрема опозиційних, революційних партій, профспілок та інших форм об'єднань ; яке положення особистості в державі тощо ". На підставі сказаного можна виділити наступні відмітні ознаки політичного режиму [6, c. 6].

По-перше, режим недостатньо пов'язувати лише з формою правління. Вирішуючи завдання соціальної та політичної стабілізації, він сприяє організації значно масштабніших, макросоціальних процесів. У цьому режим близький за змістом політичній системі, розкриваючи її динамічний аспект.

По-друге, очевидно, що режим забезпечує не тільки динамізм, а й певну стабілізацію політичної системи, приводячи її елементи, структурні характеристики у впорядковану систему , забезпечуючи їх злагодженість і координацію.

По-третє, режим, безсумнівно, є сукупність владних структур, що дозволяють правлячому класу здійснювати покладені на нього повноваження. В одних випадках можуть існувати інститут багатопартійності і розвинені структури громадянського суспільства, в інших - політичні рішення приймаються і реалізуються режимом в опорі на принципово інші структури і механізми, без жодного узгодження з громадськими інтересами. Одне з визначень режимів, що звертає увагу на цей бік проблеми, належить відомому американському досліднику Марку Хагопіану. Він розглядає режим "як специфічну інституційну структуру, яка характеризує політичну систему країни" і діяльність якої ширше, ніж діяльність уряду або окремих груп офіційних осіб, представлених в інститутах. [7, c.57] По-четверте, будь-який режим у своїй діяльності звертається до тих чи інших методів досягнення цілей. Режими можуть цілком відрізнятися один від одного, в залежності від того, які методи використовуються ними для досягнення поставлених цілей Важливо не плутати між собою методи здійснення влади і владні структури.Нарешті, по-п'яте, режим, в порівнянні з системою, має свої власні тимчасові характеристики. Найчіткіше вони відображені у визначенні режиму, даному американськими політологами Дж. Барнсом, М. Картером і М. Скідмор: "Режим є специфічний період дії політичної влади, що здійснюється в рамках політичноїсистеми".[8,c.204]

Підсумовуючи вищенаведене, можна сформулювати таке визначення. Політичний режим це сукупність певних структур влади, які функціонують в загальних (структурних і тимчасових) рамках політичної системи суспільства і переслідують мету її стабілізації, спираючись в цьому на сформовані соціальні інтереси і використовуючи специфічні методи. Режим, таким чином, це свого роду життя, "дихання" політичної системи, її впорядкована динаміка.

1.1 Визначення поняття державного режиму. Співвідношення державного і політичного режиму

Важливою складовою частиною будь-якої держави є політичний режим. Поряд з формами правління і державного устрою, а також приналежністю до того чи іншого типу він дозволяє провести чітке розмежування між різними державами, визначити характер і способи взаємодії влади, суспільства та особи. У понятті «політичний режим» досить повно відображається сутність держави, тому його можна вважати автономним елементом форми держави.[9, c.273] Щоб повніше зрозуміти сутність цієї категорії, слід виявити зміст поняття «політичний режим», його співвідношення з державним режимом.

В англо-американській політико-правовій науці поняття «політичний режим» інтерпретується широко й ототожнюється з поняттям «політична система». При цьому політичний режим включає всі способи взаємодії між державою і недержавними організаціями з приводу бажаного для них розподілу ресурсів, цінностей, матеріальних і соціальних благ. [10, c.61]

В євроконтинентальній юридичній науці поняття «політичний режим» визначається функціонально, відображає характер взаємозв'язку держави й індивіда і складається : з політичного курсу, який обирає уособлення верховної влади; з політичної діяльності для його здійснення, включаючи, насамперед, засоби і методи реалізації влади.

У вітчизняну наукову літературу поняття «режим» і «політичний режим» увійшли в 1940-х роках як антитеза формально-правовим визначенням держави. В той період було встановлено, що для характеристики форми держави недостатньо використовувати тільки поняття форми правління і форми державного устрою, оскільки прийоми і способи здійснення державної влади можуть значно варіюватися в межах однієї форми правління і форми державного устрою, від ліберально-демократичних до диктаторських. Визначальним для наукової долі терміну «політичний режим» стало рішення Вченої ради Інституту права Академії Наук СРСР, прийняте в листопаді 1953 року, про доцільність аналізу даного поняття в якості одного з важливих елементів форми держави. Одними з перших поняття «політичний режим» стали застосовувати для дослідження форми держави І. Д. Левін і Н.П. Фарберов, В.С. Петров, Г.Н. Манов, Б.А. Стародубський, які розглядали політичний режим в якості третьої елементу форми держави, поряд з формою правління і формою державного пристрою, що дозволяє чуйно реагувати на зміни, що відбуваються в державі. [11, c.42]

При цьому, в теорії держави і права була відсутня єдність у визначенні змісту поняття «політичний режим» . Так, В.С. Петров формулює його «як стан демократії в державі», методи, що характеризують систему і зміст прав і свобод громадян, конкретний спосіб вираження демократії, зв'язку державної влади з населенням. А.І. Денисов, М.А. Аржанов, А.Г. Лашин, Л.П. Рожкова осмислювали поняття «політичний режим» як важливу характеристику сутності та змісту держави. [12, c.39].

Вже в кінці 60-х років ХХ століття дослідники звернули увагу на те, що політичний режим - поняття широке, що виходить за рамки форми держави. Зокрема, А.Г. Лашин зазначав: «Політичний режим має відношення до всієї соціально-політичної організації суспільства, а не тільки до держави. У поняття форми держави повинні включатися лише засоби і методи діяльності її органів, а не вся сукупність цих методів, що визначають політичний режим в цілому .

Досліджуючи буржуазні держави, В.Є. Гулієв також використовує термін «державний режим», представляючи його як систему методів здійснення державної влади. Він зазначає, що для дослідження сучасного капіталістичного суспільства, необхідно розмежовувати поняття політичний (результат боротьби класів, підсумок співвідношення різних політичних сил) і державний (система методів здійснення державної влади) режими. [13, c.16]

А.І. Денисов вважав за необхідне розрізняти політичний і державний режим.[14, c.79] Державний режим, представлявся йому, як і попередніми авторами, - частиною політичного режиму, де політичний режим це «... риса всього політичного життя і політичної організації суспільства, а державний режим - риса державного життя і державної організації суспільства, особливо форми правління.» Звідси логічно випливає, що лише ті способи і методи, які безпосередньо характеризують діяльність держави, можуть бути включені у форму держави як її елемент. Стало бути, політичний режим, оскільки він не збігається з державним, не може бути повністю включений у форму держави.

Для характеристики форми держави стали використовувати поняття державного (В.Є. Чиркин), державно-правового (В. М. Корельський), державно-політичного (Н.Г.Александров, А.І.Денисов), політико-правового режиму (Ф.Н.Фаткуллін). Таким чином, в радянському правознавстві поширення набуває концепція, згідно з якою форму держави характеризує лише певна частина політичного режиму.

В українській політичній і юридичній науках відбувається ототожнення понять «політичний» і «державний» режим. Певна складність у розмежуванні цих понять призвела до введення в науковий обіг таких понять, як «державно-правовий», «політико-правовий», державно-політичний режим». [15, c. 319]

Так, наприклад, державно-правовий режим розглядається як сукупність засобів і методів реалізації влади, закріплених у нормативно - правових актах держави. Проте, слід зазначити, що держава використовує не тільки правові методи.

Інші дослідники ототожнюють політичний режим з формою правління. У цьому випадку класифікація політичних режимів здійснюється на підставі співвідношення законодавчої та виконавчої функцій держави. Згідно з цим вирізняють режим злиття влад(абсолютна монархія), режим розподілу влад (президентська республіка) і режим співробітництва (парламентська республіка і парламентська монархія). Проте, таке тлумачення політичного режиму є вузьким і не враховує впливу таких політичних інститутів як партійна система , групи тиску.

Відомий російський правознавець Венгеров вважав, що поняття політичного і державного режиму є синонімами. Він указував, що вони виражають способи, форми взаємодії державної влади з населенням, виявлення в політичній сфері дійсного співвідношення класових сил, політичного статусу різних суспільних організацій. Політичний режим відповідає на питання, яку роль відіграють органи держави щодо управління населенням, що проживає на певній території. [16, c.7] Як підкреслював Венгеров, політичний режим завжди є політико-правовим режимом. Він завжди проявляється правовими чи не правовими формами правління. А державний режим є комплексом взаємодіючих компонентів здійснення державної влади, її взаємодії з населенням. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, у якій політичній парадигмі функціонує ця влада, яка взаємодія,компонентів, ставлення до тих чи інших форм власності, гарантування статусу людини і громадянина.

На думку автора, політичний і державний режими - явища не тотожні, як і пов'язані з ними поняття «політика» і »держава». Поняття політичний режим ширше за своїм обсягом,ніж державний,оскільки включає в себе засоби і методи як державного примусу, так і недержавного впливу на суспільство. Якщо поділяти думку французького політолога Дюверже, то політичний режим являє собою певне сполучення системи партій,способу голосування, одного чи декількох типів рішень, груп тиску.

Що стосується державного режиму, то уявлення сучасних теоретиків та практиків-правознавців досить відмінні від тих, якими вони були раніше. Дивлячись наприклад на праці М. Оріу, ідентифікуючи державний режим із системою методів і способів здійснення державної влади, дослідники розглядають його як найдинамічніше складову форми держави, що реагує на процеси і зміни, що відбуваються в економічних, політичних і соціальних сферах. Державний режим визначає роль держави в державно-правовому механізмі, її соціально-політичну значущість.

Державний режим не виникає спонтанно. Він складається і розвивається під впливом цілого ряду факторів (об'єктивних і суб'єктивних) - політичних, соціальних . Це характер економіки (централізована, планова, децентралізована, ринкова та ін.), рівень розвитку суспільства, його політична і правова культура, тип і форма держави співвідношення в суспільстві, соціально-класових сил, історичні, національні, культурні та інші традиції, особливості правлячої еліти. Серед суб'єктивних факторів, - той, який називають духом і волею нації чи народу. Ці категорії, як зазначають дослідники, є досить «делікатними та аморфними» [17, c.32], оскільки в будь-якій нації є сильна воля до перемоги і, навпаки, демонстрація слабкого духу й відсутності прагнення реформаторських змін. Як вихідна теза при цьому використовується положення про те, якими є суспільство, нація і народ, які їх дух і воля, таким буде і створена ними держава.

Про характер режиму, що існує у тій чи іншій країни, можуть свідчити різноманітні фактори, однак, найважливіші з них такі [18, c.83]:

-способи і порядок формування органів державної влади;

-порядок розподілу між різними державними органами компетенції і характер їх взаємовідносин;

-ступінь реальності та гарантованості прав і свобод громадян;

-місце і роль у державному механізмі армії, поліції, контррозвідки, розвідки аналогічних їм стурктур;

-ступінь реальної участі громадян та їх об'єднань у державному і політичному житті,в управлінні державою;

-основні способи розв'язання соціальних і політичних конфліктів, що виникають у суспільстві;

-наявність політичних партій, їх внутрішній устрій , принципи взаємодії з державою, наявність опозиції, її статус.

Політична практика повністю підтвердила справедливість тези про те, що правлячий клас або прошарок, що перебуває при владі, зокрема буржуазія, обов'язково виробляє дві системи управління, два методи боротьби за свої інтереси і гарантування свого панівного становища, що переплітаються й існують у різних модифікаціях.[19,c.27] Це, по-перше, метод насильства, метод підтримки всіх старих установ, метод категоричного невизнання реформ, по-друге, метод - «лібералізму», кроків у напрямі розвитку політичних прав, у бік реформ, поступок тощо.

Залежно від того, який із цих методів здійснення державної влади у тій чи іншій країні виступає на перший план, як вони поєднуються один з одним, а також залежно від деяких інших факторів усі коли-небудь існуючі й ті, що існують у сучасному світі, політичні режими поділяються на певні види і підвиди.

Однак, підводячи підсумки слід сказати, що при вивченні держави як системи органів доцільніше буде застосовувати категорію державного режиму, а для характеристики держави як елементу політичної організації можна користуватися поняттям політичного режиму. Різниця між політичним і державним режимом ,на думку автора, міститься в різному змісті цих понять. В основі політичного режиму лежать прийоми і способи здійснення політичної влади; основу державного режиму складають державно-правові методи управління суспільством.

1.2 Типологізація державних режимів

З'явився на початку 1940-х років у вітчизняній літературі і міцно увійшов у науковий обіг в 1960-і рр. термін «політичний режим» традиційно розглядався як елемент форми держави.

Ведення в науковий обіг цього терміну породило безліч його різновидів, що, констатує недостатньо чітке розуміння його розуміння. Науковці різних країн виділяють такі режими, як авторитарний, демократичний, тоталітарний, ліберальний, консервативний, автократичний, реформістський, прогресивний, реакційний, теократичний, світський, традиційний, мобілізаційний, президентський, парламентський, автономний, терористичний, репресивний, радикальний, помірний, контрревформістський, тиранічний, диктаторський, конституційний.[20,c.254]

Деякі дослідники пропонують свою класифікацію. Наприклад, Р.Даль виділяє англо-американський, континентально-європейський, ліберально-демократичний, комуністичний, фашистський, багатопартійний, двопартійний, однопартійний, плюралістичний, поліархічний режими; Алмонд називає, зокрема, доіндустріальний і частково індустріальний режими; Ч.Ф. Ендрейн говорить про політичні системи, явно маючи на увазі політичний режим, і виділяє серед них мобілізаційні, бюрократичні погоджувальні, народні (племінні). Е. Шилз пропонує виділити особливі політичні режими, названі ним «демократією під опікою» і «модерною олігархією». Д. Сарторі виділяє однопартійний «прагматичний» режим. Відсутність чіткої класифікації, плутанина в дефініціях призвели до того, що в поняття політичного режиму кожен науковець вкладав той зміст, який відповідав його баченням конкретного явища. Ідеологічна боротьба, перешкоджала розвиткові політичної і правової науки, як наслідок - відсутність адекватної оцінки політичного режиму. [21, c.212]

Режим (франц.regime) означає:по-перше,державний лад, метод правління, по-друге,встановлений порядок життя (роботи,відпочинку),по-третє, сукупність правил, заходів, норм для досягнення будь-якої мети (наприклад, режим економії), по-четверте, умови роботи, діяльності, існування (наприклад, робочий режим машини). Виходячи з цього можна зробити висновок, що політичний режим - це перш за все порядок, сукупність правил і норм, що забезпечують життєдіяльність соціального організму. Таке бачення політичного режиму дозволяє по-новому поглянути на саме поняття. Визначений порядок передбачає дотримання певних норм. Інша справа: який цей порядок, кому потрібен цей порядок, можливий (або необхідний) інший порядок? Між гілками влади, між можновладцями та громадянами (підданими), між політичними організаціями та владою, між політичними організаціями та громадянами. Таким чином, політичний режим - це режим, від якого залежать інтереси багатьох,він впорядковує всі сторони життя суспільства, включаючи і юридичний побут.

Демократичний режим

Дві з половиною тисячі років відомо світу явище під назвою «демократія». За цей тривалий період часу люди могли порівняти різні форми правління і державного устрою, методи здійснення влади, взаємовідносини влади і суспільства. Таке порівняння все більшою мірою призводило до думки про те, що демократія є найбільш кращою для комфортного проживання людей формою організації влади. [22, c.53]

Класичне визначення демократії нерозривно пов'язане з його етимологічним походженням. Термін походить від грецького слова, що складається у свою чергу з двох слів: demos - народ і kratos - влада, правління. Зародившись ще в античності, демократія дослівно означає "влада народу" або "народовладдя".

Імпульс до демократичного способу правління виходить, за висловом Р. Даля, з «логіки рівності», коли члени співтовариства прагнуть приймати рішення спільно. [23, c.16] Такі умови стали складатися приблизно близько 500 р. до н.е. в Стародавній Греції і Стародавньому Римі. На території Греції розташовувалися міста-держави, найвідомішим з яких були Афіни. У 507 р. до н.е. тут існувала система «народних урядів», характерною особливістю якої було призначення громадян для виконання суспільних обов'язків за жеребом.

Після падіння древніх демократій народовладдя знову стало з'являтися в Північній Європі; прояви демократичного правління були й на Русі. Демократичні збори - віче - діяли в різних містах ї Русі: Києві, Володимирі, Смоленську, Пскові та деяких інших. Але тільки в Новгороді виникла особлива форма правління - республіка. Сформовані там виборні органи влади і управління проіснували з XII до XV століття.

В кінці XVII - початку XVIII століття в Європі виникли політичні ідеї і процедури, які стали найважливішими елементами сучасних політичних інститутів і демократичних теорій. Перш за все, це ідея про те, що уряди потребують згоди та підтримки людей, якими вони керують. Необхідність вироблення узгоджених рішень зажадала створення системи представництва в законодавчому органі, що відрізнялася від давньогрецької і давньоримської тим, що формувалася на основі виборів. Такі виборні органи влади сформувалися як на місцевому, так і на національному рівні. [22, c. 58]

Незважаючи на те, що ці ідеї і процедури створювали необхідну для розвитку демократії базу, для її реалізації необхідно було ще подолати нерівність у суспільстві, забезпечити контроль уряду з боку парламенту, сформувати парламент, що виражає інтереси різних соціальних груп і прошарків, довести до свідомості широкої громадськості цінності демократичного правління.

Сучасні демократії, наслідуючи багато традицій історичних демократій, набувають нових рис. Вони ґрунтуються на політичних ідеях Відродження, Реформації, Просвітництва. Епоха Нового часу характеризується початком процесу модернізації, під якою розуміються політичні, економічні і соціальні зміни, що переводять суспільство із традиційного в сучасний стан.

Ініціатором модернізаційних перетворень стала Англія, в якій після Славної революції 1688 року була встановлена конституційна монархія. Наприкінці XVIII століття після утворення Сполучених Штатів Америки вперше були визначені та законодавчо закріплені деякі формальні механізми, які пізніше зіграли важливу роль у консолідації сучасних варіантів демократії. У Декларації незалежності американський мислитель і політик Томас Джефферсон писав: «Ми вважаємо очевидними істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід'ємними правами, до числа яких належить право на життя, на свободу і на прагнення до щастя; що для забезпечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада яких ґрунтується на згоді керованих; що якщо який-небудь державний лад порушує ці права, то народ має право змінити його або скасувати та встановити новий лад, заснований на таких принципах і організує управління у таких формах, які повинні найкращим чином забезпечити безпеку і добробут народу ».

Певний імпульс процесам політизації та демократизації на європейському континенті дала Велика французька революція (1789-1794). Проте, ще тривалий час у протиборстві держави і громадянського суспільства відбувалося становлення демократичних інститутів. [24, c.25]

Поширення ідей демократії від міста-держави до нації-держави Р. Даль назвав другою демократичною трансформацією. Отримавши розвиток в Європі і англомовному світі, демократія в ХХ столітті стала поширюватися і на інші континенти, демонструючи свій постійно зростаючий вплив. [25, c.90]

Одним з найбільш ефективних способів перетворення суверенітету народу в народне представництво, яке легітимізує владу, є вибори. Тому одним з базових цінностей сучасної демократії є вільне, рівне, пряме, таємне, загальне виборче право. На виборах вирішується також питання реалізації принципу більшості, адекватного суспільним потребам, паралельно з яким виникає проблема меншини, пов'язана з обліком його прав та інтересів. Як показує політична практика, чим надійніше захищені права та інтереси меншості, тим ефективніше правління більшості, а сама демократія - більш стабільна і наближена до політичного ідеалу.

Демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у майбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. [26, c.52] Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона грунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини - вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для забезпечення економічної рівності.

Визначення демократії як влади народу є, звичайно, важливим і широко вживаним поняттям. Однак, коли говорити про демократію на національному рівні, слід зробити одну принципову поправку - вона є процесом правління, який,здійснюється людьми не безпосередньо, а опосередковано- представниками, вибраними на вільних виборах. Демократія повинна визначатись не лише як влада народу, але і як влада для народу, як влада, яка діє згідно з волею народу. Ідеал демократичного правління буде реалізований тоді, коли акти влади будуть збігатися з волею всіх громадян. Але це є неможливим, і влада цього ніколи не досягне. Однак саме до цього влада повинна прагнути, бо саме це й відрізняє одні демократичні режими від інших. Демократичні режими характеризуються не певною відповідальністю, а її високим ступенем: їх рішення повинні максимально співпадати з намірами максимально можливої кількості громадян протягом максимально довгого проміжку часу. Роберт Даль зазначає, що відповідальна демократія повинна включати вісім інституційних гарантій: свободу об'єднань та організацій, свободу слова, право на участь у виборах, право обирати державних службовців, право політичних лідерів змагатись за підтримку і голоси виборців, альтернативні джерела інформації,вільні та чесні вибори, інститути, які узалежнюють державну політику від інтересів виборців

Підбиваючи підсумки, слід сказати, що демократія може розглядатися в різних аспектах: [27, c.35]

-в інституційному аспекті для характеристики політичного режиму, який відрізняється певною сукупністю політичних і правових ознак: зокрема - наявністю громадянського суспільства, принципом поділу влади, виборністю представницьких органів влади на альтернативній основі

-в процесуально процедурному аспекті термін "демократія" використовується для характеристики життєдіяльності будь-якої спільноти (як на загальнодержавному, так і локальному рівні), включаючи і політичні партії і організації, де панує принцип підпорядкування меншості волі більшості, її члени наділені рівними правами та обов'язками і для них декларується рівний доступ до обговорення та прийняття рішень;

- у культурологічному аспекті демократія пов'язана з певною культурою суспільства (у тому числі і політичною культурою), заснованої на принципах автономії індивіда, терпимості та громадянської відповідальності;

-у ціннісному аспекті поряд з політико-інституціональним, процедурно-процесуальний і культурологічний аспект поняття "демократія" вказує також на певну політичну і соціальну цінність, нерозривно пов'язану з принципами свободи, прав людини і створенням максимальних умов для саморозвитку особистості.

Хоча в кінцевому підсумку в ході розвитку демократії та поглиблення процесу демократизації різниця між цими аспектами поступово звужується, проте саме невідповідність інституціональних і процесуальних сфер з культурою суспільства або переважаючим в ньому політичними цінностями обумовлюють як періодичні кризи в розвинених демократіях, так і непослідовність і суперечливість демократизації в перехідних суспільствах.

Авторитарний режим

Авторитаримзм (лат. autoritas -- повна влада) -- режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму -- тоталітаризм. [28, c.30]

Авторитаризм зазвичай характеризується як тип режиму, який займає проміжне місце між тоталітаризмом і демократією. Значущим при визначенні авторитаризму являється характер відносин влади і суспільства. Ці відносини побудовані більше на примусі, ніж на переконанні, хоча режим лібералізує суспільне життя, і вже не існує чітко розробленої керівної ідеології. Авторитарний режим допускає обмежений і контрольований плюралізм в політичному мисленні, думках і діях, мириться з наявністю опозиції.

Авторитарний режим - державно-політичний устрій суспільства, в якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою) при мінімальній участі народу. Визначальними елементами можуть виступати природні, природжені якості політичного лідера ("авторитарною", владної особистості); розумні, раціональні, виправдані ситуацією (необхідністю особливого роду, наприклад, станом війни, суспільної кризи);соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів), аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в його крайню форму - тоталітаризм, деспотизм, створення особливо жорстокого, репресивного режиму. Авторитарний режим - це всяке нав'язування волі влади суспільству, а не прийняття її добровільно .

В даний час у багатьох сучасних країнах світу встановилися авторитарні політичні порядки. Причому немало вчених, як у минулому, так і сьогодні досить позитивно оцінюють даний тип організації влади. [29, c.7]

Історично авторитаризм існував у різних формах, в різних країнах (наприклад, античні грецькі і східні деспотії і тиранії - Персія, Спарта, феодальні абсолютистські режими). Його теорія була вперше розроблена ультраконсервативним і реакційними теоретиками початку XIX ст. як відповідь на Французьку революцію і соціалістичні рухи Ж. де Местром і Л. де Бональд. З розвитком індустріального суспільства ідея авторитаризму стала приймати відтінки конструктивної політичної ідеології. Контрреволюційна (у Ж. де Местра) ідея порядку втратила монархічну орієнтацію, відпала концепція абсолютистського авторитаризму: абсолютна і незалежна від людей влада короля - це причина політики; його міністри (апарат влади) - це кошти; суспільство підданих, які коряться, - це наслідок (Л. де Бональд). [30, c. 58]

У післявоєнний період з'явилися нові уявлення про елітарний і технократичний авторитаризм, в якому роль авторитарного правління відводиться вищій адміністрації держави, що володіє високопрофесійною компетенцією. Авторитаризм став, в кінцевому рахунку, формою вирішення політичних проблем (реформ, перетворень, перебудов) зверху, силами влади, і опинився в цьому сенсі досить уразливим і залежним від ставлення суспільства до дій авторитарної влади, перед вибором: демократизувати режим і отримати підтримку народу, або посилити політику і перейти до примусу і диктатури. Більш поширений варіант авторитаризму - режим уповільненого розвитку, усталених ієрархічних відносин, репресивного контролю, економічної стагнації.

У найзагальнішому вигляді за авторитаризмом закріпився образ системи жорсткого політичного правління, який постійно використовує примусові і силові методи для регулювання основних соціальних процесів. У силу цього найважливішими політичними інститутами в суспільстві є дисциплінарні структури держави : його силові органи (армія, поліція,спецслужби), а також і відповідні їм кошти забезпечення політичної стабільності (в'язниці, концентраційні табори, превентивні затримання, групові і масові репресії, механізми жорсткого контролю за поведінкою громадян). Вибори чи інші процедури, спрямовані на виявлення громадської думки, сподівань і запитів громадян, або відсутні, або використовуються суто формально.

Блокуючи зв'язок з масами, авторитаризм (за винятком своїх харизматичних форм правління) втрачає можливість використання підтримки населення для зміцнення правлячого режиму. Однак влада, не спирається на розуміння запитів широких соціальних кіл, як правило, виявляється нездатною створювати політичні порядки, які виражали б суспільні запити. Орієнтуючись при проведенні державної політики лишена вузькі інтереси правлячого класу, авторитаризм використовує у відносинах з населенням методи патронування й контролю над його ініціативами. Тому авторитарна влада здатна забезпечити лише примусову легітимність. [31, c.195]

В даний час найбільш суттєві передумови для виникнення авторитарних режимів зберігають перехідні суспільства. Як відзначає А. Пшеворський, «авторитарні спокуси» в суспільствах цього типу практично невикорінні. Усвідомлення повсякденних труднощів викликає спокусу у багатьох політичних сил «зробити все прямолінійно, припинити повстання , замінити політику адмініструванням, анархію - дисципліною, робити все раціонально». Наприклад, у сучасному російському суспільстві схильність до авторитарних методів правління постійно підштовхується втратою управління суспільними утвореннями, фрагментарністю реформ, наявністю різкої поляризації сил на політичному ринку,поширеністю радикальних форм протесту , а також відсутністю національної єдності , масовим бажанням досягнення соціальної ефективності.

Для того, щоб зберегти необмежену владу в своїх руках, авторитарний режим виробляє циркуляцію еліт не шляхом конкурентної боротьби на виборах, а кооптацією (вольовим введенням) їх у керівні структури. В силу того, що процес передачі влади в подібних режимах відбувається не шляхом встановлених законом процедур заміни керівників, а насильно, ці режими не є легітимними. Однак, навіть незважаючи на те що вони не спираються на підтримку народу, це не заважає їм існувати протягом тривалого часу і досить успішно вирішувати стратегічні завдання. Прикладом ефективних з точки зору проведення економічних і соціальних реформ можуть бути названі авторитарні режими в Чилі, Сінгапурі, Південній Кореї, Тайвані, Аргентині, країнах арабського Сходу.

Авторитаризм не заперечує права на автономне, різноманітне самовираження суспільства, його груп. Це дало підстави X. Лінцу інтерпретувати авторитаризм як спосіб правління «з обмеженим плюралізмом». [32,c.152]

Найбільш характерними рисами авторитарних режимів є наступні:

- зосередження влади в руках однієї людини або групи. Носієм влади може бути харизматичний лідер, монарх або військова хунта. Як і при тоталітаризмі, суспільство відокремлене від влади, відсутній механізм її спадкоємності. Еліта формується шляхом призначення зверху;

- права і свободи громадян обмежені переважно у політичній сфері. Закони ,як правило на боці держави, а не особистості;

- в суспільстві домінує офіційна ідеологія, але проявляється терпимість по відношенню до інших ідейних течій, лояльних до правлячого режиму;

- політика монополізується владою. Діяльність політичних партій і опозиції заборонена або обмежена. Профспілки підконтрольні владі;

- державний контроль не поширюється на сфери - економіку, культуру, релігію, приватне життя;

- державний сектор жорстко регламентується державою. Як правило, він функціонує в рамках ринкової економіки і цілком уживається з приватним підприємництвом. Економіка може бути як високоефективною, так і малоефективною;

- існує цензура над засобами масової інформації, яким дозволяється критика окремих недоліків державної політики при збереженні лояльності по відношенню до системи;

- влада спирається на силу, достатню, щоб у випадку необхідності примусити населення до підкорення . Масові репресії, як при тоталітаризмі, не проводяться;

- при позитивних результатах діяльності режим може підтримуватися більшістю суспільства. Меншість бореться за перехід до демократії;

- режиму властиві унітарні форми держави із твердою централізацією влади. Права національних меншин обмежені.

Серед безлічі авторитарних по рядків можна виділити такі їх основні типи: партійні, корпоративні, військові, національні та режими особистої влади. [33, c.6]

Особливість партійних режимів полягає у здійсненні монопольної влади будь-якою партією чи політичної групою. Найчастіше це однопартійні режими, але до них можуть бути віднесені і форми правління аристократичних (Марокко, Непал) чи сімейних (Гватемала) груп, а також правління перших осіб держави з їх згуртованими політичними «командами» (Білорусія). Зазвичай такі режими або встановлюються в результаті революцій, або нав'язуються ззовні (як, наприклад, в повоєнних умовах в країнах Східної Європи, де були встановлені комуністичні режими з допомогою СРСР). Але в окремих випадках ре жими цього типу можуть являти собою і результат еволюції легітимного режиму.

...