Державний режим: загальнотеоретичні дослідження

· виконанням закону про звернення громадян до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

· відповідністю закону нормативних актів про права, свободи й відповідальність громадян;

· забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації прав та свобод громадян.

Захист прав і свобод громадян здійснюється здебільшого прокурорським наглядом за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. [95, c. 27]

Прокурорський нагляд у цих випадках передбачає захист прав громадян як за їх зверненням до прокуратури, так і за ініціативою самого прокурора, що є суттєвою особливістю прокурорської правозахисної діяльності. Останнє випливає із здійснення прокурорами повноважень, спрямованих на попередження порушень прав та свобод людини і громадянина. Таке твердження кореспондується з відповідними положеннями ст. 29 Закону України “Про звернення громадян”, згідно з якими нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами. Відповідно до наданих їм чинним законодавством повноважень, вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту законних інтересів громадян, притягнення порушників закону до відповідальності.

Держава і суспільство мають бути зацікавлені в найповнішому здійсненні прав і свобод людини, їх юридичному забезпеченні, оскільки вони служать не тільки особистим інтересам кожного з нас, а й спрямовані на організацію нормального життя суспільства, здійснення перетворень на краще. Отже, реформування прокуратури відповідно до новел, що містяться в останніх законопроектах про внесення змін до Конституції України, має бути спрямовано на подальше вдосконалення її діяльності із забезпечення безперешкодної реалізації прав громадян, на більшу доступність звернень до неї кожної людини за захистом своїх прав і свобод. [96, c.23] Це реформування не повинно призвести до руйнування того, що протягом тривалого часу добре слугувало людям, державі й суспільству. Тільки за цих умов прокуратура може стати дійовим гарантом прав громадян. Реформування прокурорських органів, судової системи, всіх правоохоронних установ має спрямовуватися на забезпечення високих європейських і світових стандартів захисту прав і свобод людини. При цьому воно має бути сумісним з історією і культурою країни і сприйматися її населенням.

Наведене дозволяє дійти висновку, що за прокуратурою слід зберегти право у майбутньому використовувати позасудову процедуру захисту конституційних прав громадян у випадках порушення закону. Це випливає з положень ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, оскільки міжнародними стандартами всіляко заохочується створення в державі альтернативних органів захисту прав і свобод людини і громадянина, надається можливість громадянам на свій розсуд обирати відповідний орган, здатний забезпечити їх реалізацію. Як свідчить практика, громадяни віддають перевагу захисту своїх прав саме засобами прокурорської діяльності.

На підставі аналізу вищенаведеного матеріалу, автор приходить до висновку, що на сьогоднішній день в Україні сформована і діє досить складна та багаторівнева система захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина до якої входять органи виконавчої, судової, законодавчої, контрольно-наглядової гілок державної влади та Європейський суд з прав людини. Разом з тим, не дивлячись на можливість альтернативного захисту прав і свобод людини і громадянина, слід зазначити, що по відношенню до цієї системи можна висунути два основні зауваження. Перше з них пов'язане з недостатнім рівнем ефективності функціонування окремих її елементів. Інша проблема стосується питання взаємодії між зазначеними елементами, оскільки досить часто неузгодженість діяльності тих чи інших органів державної влади спричиняє не лише неможливість відновити порушене право, але й взагалі створює вкрай несприятливі умови для його захисту. Ці дві проблеми повинні вирішуватись на різних рівнях. Питання підвищення ефективності діяльності з захисту прав людини тих чи інших органів державної влади ще можна розв'язувати шляхом проведення галузевих реформ (хоча цей шлях виявився в Україні малоефективним), то проблеми комплексного та системного захисту прав людини повинні вирішуватись на конституційному рівні організації державної влади в цілому. [ 96, c. 25]

Важливим елементом реалізації принципів та ідеалів правової держави є чітке усвідомлення того, що права людини - це не лише перелік норм в чинній Конституції та інших законах держави, але й постійна, планомірна, науково-обґрунтована діяльність держави та її органів з метою забезпечення прав людини, створення належних умов для їх реалізації, сприяння підвищенню якості управлінського процесу, які мають метою не стільки вдосконалення суто технічного функціонування органів державної влади, скільки практичне втілення конституційного положення про те, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», що «утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Тому важливим елементом процесу забезпечення прав людини в Україні виступає державна політика, яка постає в формі системи цілеспрямованих заходів, що ставлять на меті розв'язання тих чи інших суспільних проблем, задоволення суспільних інтересів, гарантування прав і свобод людини і громадянина, забезпечення стабільності конституційного, економічного, правового, політичного ладу країни.

На сьогоднішній день концепція державної правової політики в частині забезпечення конституційних прав людини в Україні досі знаходиться лише в стані прийняття, тоді як об'єктивні вимоги сучасного суспільно-правового життя вже засвідчують необхідність її безпосередньої практичної реалізації.

Отже, проаналізувавши викладений матеріал автор формулює наступні висновки:

· найважливіша роль у формуванні і функціонуванні демократичної держави належить Конституції України,що випливає із самого визначення конституції , яка є актом найвищої юридичної сили, що регламентує окремі сторони суспільного буття, насамперед у зв'язку з організацією і здійсненням державної влади; встановлює засади державного ладу, а також порядок формування, організації і діяльності ключових ланок державного механізму - вищих органів держави; визначає принципи територіальної організації держави; фіксує основи правових статусів людини і громадянина, її юридично виражених взаємовідносин;

· як свідчить хід розвитку демократії, здебільшого її моделі спираються на різні процедури та цінності. Конкретна держава обирає свій тип демократії шляхом розв'язання дилем, пов'язаних з її власною історією, геостратегічним становищем, природними та людськими ресурсами. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичного розвитку;

· вибори є базовим інститутом демократичних режимів. Через механізм виборів формується політична еліта і легітимізується влада. Для того,щоб виконувати ці функції, вибори не повинні мати символічного характеру, а мусять забезпечувати легітимність виборчого процесу. Власне, й політичні системи можна класифікувати на підставі того, як у них проводяться вибори

· особливе значення інституту виборів для самої суті демократії стало причиною того унікального факту, що для національного за своєю природою виборчого права, як для жодного іншого правового інституту, розроблені загальновизнані міжнародні стандарти, дотримання яких перебуває у полі постійної уваги міжнародної громадськості. Серед основних міжнародних документів, які містять ці принципи, слід назвати Загальну Декларацію прав людини,Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про політичні права жінок, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру та Декларація Міжпарламентського Союзу про критерії вільних і чесних виборів. Саме сприйняття необхідності забезпечення цих стандартів і наближення до їх законодавчої реалізації становило основну рушійну силу еволюції виборчого законодавства Української держави за період її сучасного незалежного розвитку;

· актуальною і беззаперечною сьогодні є теза про те, що становлення правової держави завжди має своєю обов'язковою складовою формування ефективної системи незалежної судової влади, яка б шляхом здійснення функцій правосуддя була здатна вирішувати на правовій основі суперечки, що виникають у суспільстві, надійно захищати права і свободи людини і громадянина .Незалежність суду є ключовим моментом у справедливому та об'єктивному розв'язанні спорів у кожному окремому випадку.У більшості демократичних країн сам по собі термін “незалежність суду” є наріжним каменем конституції, конституційним принципом, який є фундаментальним для функціонування держави;нажаль, практичний стан дотримання проголошеного принципу незалежності суддів на сьогодні є незадовільним. Ця проблема пов'язана, як правило, із недосконалістю чинного законодавства, недоліками процедури призначення та функціонування суддівського корпусу, національним менталітетом, історичними традиціями;

· на сьогоднішній день в Україні сформована і діє досить складна та багаторівнева система захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина до якої входять органи виконавчої, судової, законодавчої, контрольно-наглядової гілок державної влади та Європейський суд з прав людини. Разом з тим, не дивлячись на можливість альтернативного захисту прав і свобод людини і громадянина, слід зазначити, що по відношенню до цієї системи можна висунути два основні зауваження. Перше з них пов'язане з недостатнім рівнем ефективності функціонування окремих її елементів. Інша проблема стосується питання взаємодії між зазначеними елементами, оскільки досить часто неузгодженість діяльності тих чи інших органів державної влади спричиняє не лише неможливість відновити порушене право, але й взагалі створює вкрай несприятливі умови для його захисту.

3. Європейські стандарти демократії

Наприкінці 2007 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла рішення про запровадження Міжнародного дня демократії, який запропонувала відзначати щороку 15 вересня. Цей день повинен стати нагодою для кожної держави та кожного народу для осмислення суті і змісту демократії як суспільного ідеалу та способу реальної організації влади, державного і політичного режиму.

Символічно, що відзначення Міжнародного дня демократії збіглося із річницею прийняття Радою Міжпарламентського Союзу - міжнародної організації, яка об'єднує парламенти 146 держав світу - Загальної декларації про демократію. Ця Декларація, яка має рекомендаційний характер, містить виклад уявлення про демократію, основні її засади та вимоги, які вона ставить до демократичних держав у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики, яке відповідає загальнолюдським здобуткам, вистраждане досвідом багатьох поколінь. [97, c. 285]

Насамперед, визначається, що «демократія заснована на існуванні інституцій, достатньо структурованих і таких, що належно функціонують, а також на багатьох стандартах і нормах та на волі суспільства як цілого, цілком обізнаного зі своїми правами та відповідальностями».

Серед основних характеристик демократії визначаються наступні положення:

1) вона заснована на праві кожного брати участь в управлінні державними справами; вимагає існування представницьких інституцій на усіх рівнях та зокрема, Парламенту, у якому представлені усі складові суспільства і які мають потрібні владні повноваження та засоби для вираження волі народу через здійснення законодавчої діяльності та нагляд за діяльністю уряду;

2) ключовим елементом у здійсненні демократії є проведення вільних і чесних виборів через регулярні проміжки часу, які створюють умови для вираження волі народу. Ці вибори повинні проводитися на основі загального, рівного та таємного виборчого права так, щоб усі, хто голосує, могли обирати своїх представників в умовах рівності, відкритості та прозорості, що стимулює політичну змагальність;

3) важлива функція держави полягає у забезпеченні можливості для своїх громадян користуватися громадянськими, культурними, економічними, політичними та соціальними правами. Демократія, таким чином, іде поруч із ефективною, чесною і прозорою владою, вільно обраною і підзвітною за ведення публічних справ;

4) публічна підзвітність, суттєва для демократії, стосується усіх тих, хто здійснює публічну владу, обраних чи не обраних, та до усіх без винятку органів публічної влади. Підзвітність тягне за собою право громадськості на доступ до інформації про діяльність органів управління, право на звернення до органів управління та пошуку відшкодування через безсторонні адміністративні та судові механізми;

5) публічне життя у цілому повинно нести відбиток моральності та прозорості, і для їх дотримання повинні бути встановлені відповідні норми і процедури;

6) індивідуальна участь у демократичних процесах та публічному житті на всіх рівнях повинна бути врегульована справедливо і безсторонньо та повинна уникати будь-якої дискримінації, а також залякування з боку держави та недержавних суб'єктів;

7) судові інституції та незалежні, безсторонні та ефективні механізми нагляду є гарантами верховенства права, на якому заснована демократія. Для того, щоб ці інституції та механізми повністю забезпечували повагу до законів, підвищували ступінь справедливості процесів та виправлення несправедливостей, повинен існувати доступ усіх до адміністративних та судових засобів на засадах рівності, а також повага до адміністративних та судових рішень з боку як

органів держави та представників публічної влади, так і кожного члена суспільства;

8) стабільний стан демократії вимагає, демократичних клімату і культури, які постійно зміцнюються через освіту та інші носії культури й інформації. Отже, демократичне суспільство повинно надавати особливу увагу освіті у найширшому сенсі цього терміна, зокрема громадянській освіті та формуванню відповідальних громадян;

10) стан демократії передбачає свободу висловлювань та вираження поглядів; це право означає свободу дотримуватися поглядів без зовнішнього втручання, а також шукати, отримувати та розповсюджувати інформацію будь-якими засобами та без обмежень.

11) інституції та процеси демократії повинні забезпечувати участь усього народу як в однорідних, так і в неоднорідних суспільствах, щоб гарантувати різноманітність, плюралізм та право бути інакшим в умовах толерантності.

12)демократичні інституції та процеси повинні також заохочувати децентралізоване місцеве та регіональне управління та адміністрацію, що є правом та потребою і що створює можливості для розширення основи публічної участі. [98, c.55]

Безперечно, кажучи про критерії демократії, потрібно перш за все згадати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка була прийнята у Римі, в 1950 році і сприяла створенню своєрідної концептуальної бази та принципів демократичної державності, що виявилося у визначенні переліку прав людини і забезпечення реального міжнародного механізму їх захисту.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов'язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою Конвенцією, так і протоколами до неї, згода на обов'язковість яких надана державами - сторонами Конвенції.

Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює зобов'язання кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов'язання, а засоби реалізації цих зобов'язань визначаються національним правом, якщо інше не випливає з міжнародно-правової норми. У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов'язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору.

Права та свободи, що містяться у Конвенції - це мінімальні європейські стандарти прав людини, які повинні бути в основі діяльності держав-учасниць в галузі дотримання прав людини. Держави-члени Ради Європи повинні застосовувати ці стандарти в своєму законодавстві та правозастосовчій практиці, однак за ними залишається свобода вибору засобів застосування цих стандартів. Включення міжнародних та європейських стандартів прав людини в правові системи держав, в тому числі України, здійснюється шляхом їх закріплення в Конституції держави, законах, а також через підписання, ратифікацію міжнародних угод, що містять такі норми. Останні частіше набувають - статусу частини правової системи, що дає можливість судовим та іншим правозастосовчим установам їх безпосередньо використовувати як частину національного права. Так, європейська практика свідчить, що норми Конвенції найбільш ефективно застосовуються тоді, коли вони безпосередньо включені у внутрішньодержавне право. [99]

Автор у своєму дослідженні використовує права і свободи, закріплені Конвенцією в якості критеріїв ідентифікації сучасної демократичної (європейської)держави. Спираючись на тлумачення і коментарі Конвенції та протоколи до неї, здобутки Паліюка, Рабіновича, Туманова, Шевчука, які заклали міцне підґрунтя для вивчення та всебічного опрацювання даної проблеми, а також численні видання Бюро інформації Ради Європи в Україні, Міністерства юстиції, Української правничої фундації, в яких опубліковано велику кількість рішень Європейського суду з прав людини, який являється судовим органом, створений на основі і відповідно до Конвенції, розглядає міжнародні і індивідуальні скарги про порушення прав і свобод.

На підставі аналізу окремих статей Конвенції та практики Європейського суду автор виділяє наступні,найбільш важливі критерії демократії: свобода і особиста недоторканість;справедливий судовий розгляд; ефективні засоби правового захисту;вільні вибори;тощо

Стаття 5 Конвенції гарантує право кожного на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як: [100, c.28]

ь законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;

ь законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

ь законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

ь затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;

ь законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

ь законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Серед багатьох тисяч звернень, які щороку надходять на адресу Європейського суду з прав людини ( далі - Суду), найбільша їхня кількість -- це скарги на порушення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і ст. 5 (право на свободу і особисту недоторканність). Тобто порушення цих прав найбільше турбують жителів Європи, і саме ці права вони готові захищати на будь-якому рівні, включаючи Європейський суд з прав людини. По цих двох статтях вже існує досить значна судова практика. Водночас система прецедентного права, на основі якої побудований контрольний механізм Конвенції, змушує постійно стежити за новими судовими рішеннями, оскільки в них містяться нові підходи, тлумачення, що встановлюють нові європейські стандарти в галузі прав людини. [100, c 85]

Гарантії захисту права на свободу і особисту недоторканність можна знайти і в текстах Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у конституціях різних країн, у тому числі у Конституції України, ст. 29 якої дослівно відтворює формулювання тексту Конвенції: «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність». Це пояснюється тим, що Конвенція була одним із джерел, яким користувалися наші законодавці під час розроблення Конституції.

Законодавство України визначає три аспекти права на свободу і особисту недоторканність: фізична недоторканність особи (життя,здоров'я,тілесна недоторканність,статева свобода); моральна недоторканність (захист честі й гідності); психологічна недоторканність (незаконні методи впливу на психіку тощо).

Під правом на свободу в контексті ст. 5 Конвенції слід розуміти фізичну свободу особи, при цьому право на свободу і особисту недоторканність розглядається як єдине сполучення слів і має на увазі захист «від будь-якого свавільного процесуального чи матеріального зазіхання на особисту свободу» з боку державних органів (рішення у справі Бозано проти Франції). Таким чином, під особистою недоторканністю розуміється «гарантія від арешту і попереднього ув'язнення» (рішення у справі X проти Сполученого Королівства). Для того, щоб визначити чи обмежена свобода і особиста недоторканість індивіда, треба виходити із конкретного становища, в якому він опинився, із врахування сукупності таких критеріїв як, характер, тривалість, наслідки і способи здійснення розглядуваних мір. Таким чином, тільки врахування всієї сукупності перерахованих елементів відповідно до конкретної ситуації, в якій опинився конкретний індивід, дозволяє оцінити, чи йде мова про обмеження свободи.

В практиці Суду неодноразово відмічалася особливість, через яку право на свободу набувається в демократичному суспільстві в тому сенсі, в якому воно розуміється Конвенцією.У питаннях публічного порядку рада Європи у всіх випадках здійснює чіткий контроль за мірами, що можуть завдати їй шкоди. [101, c. 78]

Як того потребує принцип верховенства права - один з основних принципів демократичного суспільства, - можливі посягання влади на право індивіда на свободу, що гарантується ст. 5 Конвенції, мають бути об'єктом судового контролю, передбаченому внутрішнім законодавством країни. Національні судові органи стають першими реальними захисниками свободи.

Для того, щоб обмеження свободи залишалось в рамках Конвенції, воно має відповідати подвійному критерію:

· має бути юридично законним і відповідати внутрішньому праву країни;

· має бути правомірним відповідно до Конвенції, відповідати обставинам, які складають вичерпний перелік п.1 ст.5.

Крім того, при розкритті змісту права на свободу і особисту недоторканність слід також враховувати положення Протоколу № 4 до Конвенції. Відповідно до ст. 1 Протоколу № 4, нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання. Стаття 2 гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Стаття 3 Протоколу гарантує, що нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є. Нікого не може бути позбавлено права в'їзду на територію держави, громадянином якої він є. [102]

Варто зазначити, що особа не може відмовитися від прав, гарантованих їй у ст.5. Іншими словами, навіть якщо особа сама здається на ласку властей і висловлює згоду на подальше ув'язнення, таке ув'язнення може бути незаконним та порушувати ст. 5. Суд довів це у справі Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії (ця справа здебільшого відома як Справа про волоцюг (1971): Право на свободу в «демократичному суспільстві» за змістом Конвенції є настільки важливим, що особа не може бути позбавленою захисту з боку Конвенції на єдиній підставі -- якщо вона добровільно зголосилася на позбавлення волі.

Стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно з її положеннями кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. Частина 2 ст. Конвенції передбачає, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом. [103, c.45]

Ця стаття разом із прийнятими додатковими протоколами за своїм змістом збігається зі статтями 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Зазначені статті займають особливе місце в системі правових норм про права людини й основні свободи, тому що в них гарантується найбільш надійна та ефективна система захисту прав і свобод -- механізм судового захисту.

Суд неодноразово заявляв про особливо важливе місце, що займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд. Варто зазначити, що численні скарги, що надходять до Європейського суду з прав людини, часто пов'язані саме з порушенням ст. 6 Конвенції. Це пояснюється, зокрема, й тим, що скарги на порушення інших статей Конвенції часто виникають внаслідок порушення вимог до справедливого правосуддя. До таких справ входить і низка справ проти України, зокрема, такі: Півень проти України, Трегубенко проти України, Сем Меріт проти України, Світлана Науменко проти України, Войтенко проти України, Жовнер проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України, Бакай та інші проти України. [104, c. 69]

Стаття 55 Конституції України зазначає, що «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань». Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч. З ст. 8 Конституції). [52, c. 18]

Юрисдикція судів поширена на всі правовідносини, що виникають у державі. Однак розширення юрисдикції судів, розвиток суспільних відносин та ускладнення їхнього правового регулювання призвели також до перевантаження судової системи. Тому судді нерідко самі створюють штучні перешкоди для доступу до правосуддя, зокрема відмовляють у прийнятті заяв. Велика завантаженість зумовлює порушення розумних строків вирішення судових справ. На сьогодні відсутні достатні правові механізми, які б давали можливість оскаржувати у судовому порядку бездіяльність суддів, зокрема зволікання з вирішенням судових справ. Єдиний спосіб вплинути на суддю у таких випадках -- це звернення до суб'єктів, які мають право ініціювати дисциплінарне провадження.

Ще однією умовою реалізації права на справедливий судовий розгляд є публічність розгляду справ. Судова процедура може вважатися справедливою тільки тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності й відкритості, обов'язковості виконання судових рішень. Будь-які обмеження цих засад можливі тільки як виняток і лише у передбачених законом, обґрунтованих випадках, необхідних у демократичному суспільстві.

Публічність і гласність вимагає від суду забезпечити сторонам право знати про час і місце судового засідання у їхній справі, право бути вислуханим у суді, а також знати про всі ухвалені рішення в їхній справі. Негласне проведення судових засідань позбавляло б сторони та інших учасників судового процесу будь-яких гарантій для доведення обґрунтованості своєї позиції.

Важливою гарантією права на справедливий судовий розгляд є розгляд справи упродовж «розумного строку». Критерій «розумний строк», про який йдеться у п. 1 ст. 6, є суб'єктивним поняттям, що може варіюватися залежно від того, які саме справи розглядаються -- цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду, є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з'ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку». [105, c. 46]

Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносинами. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішення у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).

Прикладом порушення вимоги щодо розумності строків є рішення Суду, у справі Меріт проти України (Європейський суд з прав людини, заява № 66561/01, рішення від 30 березня 2004 р). Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, займався в Україні комерційною діяльністю. У зв'язку з підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, його було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталося у 1998 р. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні заходи -- спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов'язання з'являтися на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, кримінальна справа щодо нього все ще продовжувала розслідуватися, а його майно залишалося під арештом, хоча минуло вже шість років з початку цієї справи. [106]

У цій справі Судом винесено рішення, в якому констатовано порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 (в частині розумності тривалості провадження у кримінальній справі) та ст. 13 (в частині відсутності ефективних національних засобів оскарження такої тривалості) Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна зобов'язана сплатити заявнику 2500 євро моральної шкоди і 1500 євро судових витрат. Виходячи із фактів цієї справи, тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що відповідає принципу «розумності» строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Суд зробив ще одне зауваження Україні -- в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутній ефективний засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання компенсації у випадку, коли строки все ж такі порушені.

Важливою гарантією є також незалежність і безсторонність суду. Незалежність судової влади та її рівноправність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожен громадянин має право на захист своїх прав і свобод повноважним, незалежним, неупередженим і об'єктивним судом.

Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 р., на кожну державу -- члена ООН покладається зобов'язання виділяти відповідні кошти, що давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її (пункти 1 та 7).

Згідно з положеннями ст. 6 Європейської хартії про статус суддів «судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі. Розмір винагороди може залежати від стажу, від характеру обов'язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і від важливості завдань, покладених на них, причому оцінка всіх цих факторів повинна проводитися в умовах гласності. Судді, які досягли встановленого законом віку для виходу у відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію після виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнайближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді».

При визначенні того, чи є судовий орган незалежним, Європейський суд бере до уваги такі фактори: процедуру призначення його членів; тривалість їхньої служби; існування гарантій, що перешкоджають здійсненню тиску на них, а також те, чи має цей орган зовнішні атрибути незалежності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Кемпбелл й Фелл проти Об'єднаного Королівства, 28 червня 1984 р.).Європейський суд з прав людини ухвалив, що судовий орган повинен бути незалежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі[ 105, c. 65].

Складовою права на справедливий судовий розгляд є право на правову допомогу. Конвенція не містить чіткого вираження гарантії права на безкоштовну юридичну допомогу в процесі розгляду цивільних справ. Але Суд виніс рішення, відповідно до якого правова допомога повинна надаватись у тому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Конституція України у ст. 59 закріплює право кожного на правову допомогу.

Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу частину серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат.

Суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систематичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі Сокур проти України; рішення у справах Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.

Необхідно враховувати той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів. У згаданих справах рішення виконувалися протягом чотирьох-шести років, за що Європейський суд присудив заявникам до сплати від 2000 до 3200 евро компенсації моральної шкоди кожному. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості. Тобто, практика Європейського суду свідчить, що розмір присудженої заявнику компенсації значною мірою залежить від строку невиконання рішення суду.

Стаття 10 гарантує свободу вираження поглядів: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів...» Сучасне розуміння цього права виходить з його значення як фундаменту демократії й, одночасно, як передумови здійснення інших прав і свобод. Демократія не може існувати без свободи слова, вільного обміну думок, поширення ідей, дискусії, без права на отримання інформації. Свого часу Томас Джеферсон зазначив: «Якщо який-небудь народ сподівається, що може залишатися неосвіченим і бути вільним, він бажає неможливого, того, чого ніколи не було і не буде» [107, c.85]. Інші права людини, такі як право на свободу мирних зібрань, свобода совісті та віросповідання, право на свободу об'єднання, виборчі права не можуть бут реалізовані без права на свободу вираження поглядів. Звідси - виключне значення свободи вираження поглядів серед інших основних прав і свобод.

За визначенням Суду право на свободу вираження поглядів становить суттєве підґрунтя демократичного суспільства, є основною умовою його прогресу та розвитку кожної особистості. Вираження поглядів може здійснюватися через певні дії, символи, гасла, витвори мистецтва тощо. Для того, щоб підпадати під гарантії ст. 10 Конвенції, поведінка повинна нести змістовне навантаження. Як справедливо зазначається, «...вираження має зміст і форму, які взаємопов'язані. Діяльність є вираженням поглядів, якщо вона намагається передати якесь значення, що є її змістом. Свобода вираження поглядів існує для того, щоб забезпечити кожному можливість вираження думок, переконань і фактично всіх порухів серця та розуму...».

Показовою для визначення можливих форм вираження поглядів є справа Джонсон проти Техасу, розглянута Верховним Судом США у 1987 році. Покараний за спалення американського прапора демонстрант доводив, що його поведінка була виразом протесту проти президентської адміністрації, отже формою самовираження, яка захищається Конституцією США. [107, c.93]

Незвичайність справи полягала у тому, що особу було засуджено не за те, що вона промовляла, а за те, що вона фактично зробила. Верховний Суд США мав, у першу чергу, вирішити, чи була поведінка засудженого вираженням поглядів. Вирішуючи це питання, Верховний Суд США зазначив: «Перша поправка до Конституції США буквально забороняє обмеження лише слова, однак ми вже давно визнали, що її захист не обмежується письмовим чи усним словом... У вирішенні того, чи має певна поведінка достатньо комунікативних елементів для застосування Першої поправки, ми визначали, чи є наявним намір виразити певне послання, та чи існує достатня ймовірність того, що таке послання буде зрозумілим для тих, хто його бачив. Відповідно, ми визнали у носінні студентами чорних пов'язок вираження протесту проти американського військового втручання у В'єтнамі; у сидінні групи чорношкірих громадян у місці, призначеному для білих, - вираження протесту проти сегрегації». У даній справі спалення прапора було визнане частиною політичної демонстрації. Таким чином емоційний і політичний характер поведінки звинувачуваного був установлений, а його дії визнані формою самовираження, на яку поширюються конституційні гарантії. Відповідно обвинувальний вирок було скасовано. [108]

Європейський Суд з прав людини також дотримується широкого підходу щодо розуміння поняття ”вираження поглядів”, визначаючи, що свобода вираження включає дії та поведінку. На підтвердження того, що свобода вираження поглядів включає також художню експресію,Суд посилається на ч.2 ст.19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, яка прямо говорить про право виражати свою думку „письмово або за допомогою друку чи художніх форм вираження”.

Попри виключне значення свободи вираження поглядів для існування демократичного суспільства й забезпечення прав людини, вона не є абсолютною й передбачає низку обмежень в інтересах суспільства, держави, захисту прав інших осіб; її реалізація накладає обов'язки та відповідальність.

Основи встановлення обмежень прав і свобод людини слід шукати, насамперед, у співвідношенні, що існує між інтересом людини (індивіда) і незаперечними інтересами суспільства. Обмеження права - це звуження його обсягу в порядку і на підставах, передбачених законом.[109, c.41] Більшість прав і свобод, проголошених Конвенцією, підлягають обмеженням. Щодо свободи вираження поглядів, то її конвенційні обмеження є чи не найширшими.

Передбачена Конвенцією вимога ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств, акцент на обов'язках і відповідальності кожного, хто цю свободу здійснює, вказівка на формальності, умови, обмеження й санкції, з якими вона може бути пов'язана, могли б встановити перевагу суспільного й державного інтересу над свободою індивіда. Однак, судова практика виробила вкрай жорсткі критерії оцінки обґрунтованості цих обмежень, внаслідок чого свобода переважає.

Практика Суду свідчить, що він є послідовним захисником свободи слова, права на вільне отримання й поширення інформації та ідей у різних формах. Суд дотримується правила: обмеження свободи вираження поглядів підлягають звуженому тлумаченню, а необхідність їхнього застосування має бути переконливо доведена. Суд неодноразово наголошував на тому, що гарантії статті 10 Конвенції застосовуються «...не лише до “інформації” чи “ідей”, що схвально сприймаються або вважаються нешкідливими чи незначними, а й до такої інформації чи ідей, які дратують, шокують чи збентежують державу чи будь-яку частину населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без яких не може бути “демократичного суспільства”».[110]

Конвенція формулює обмеження свободи вираження поглядів таким чином: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду, і є необхідними у демократичному суспільстві». Крім того, ст. 10 Конвенції «...не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств». Отже, обмеження свободи вираження поглядів поділяються на три категорії, такі що: покликані захищати суспільні інтереси (захист національної безпеки, територіальної цілісності, охорона порядку, запобігання злочинам тощо); покликані захищати суб'єктивні права і свободи (захист репутації, збереження конфіденційної інформації тощо); є необхідними для забезпечення авторитету і безсторонності суду. Суд неодноразово підкреслював, що випадки законних обмежень мають бути законодавчо визначені, тобто передбачені в законі. При цьому закон, що встановлює обмеження прав людини, має відповідати вимозі передбачуваності. [111, c. 185]

Встановлюючи обмеження права на свободу вираження поглядів, ст. 10 Конвенції робить акцент на тому, що правомірними є лише обмеження, які “необхідні у демократичному суспільстві”. Отже, необхідність застосування обмежень, а також їхня пропорційність мають бути переконливо доведені. На думку Суду, термін “необхідний” у сенсі ч. 2 ст. 10 передбачає наявність “нагальної суспільної потреби”. «Держави-сторони Конвенції, - зазначається в судовому рішенні, користуються певною свободою розсуду при з'ясуванні, чи є потреба наявною; така оцінка супроводжується наглядом установ Конвенції, який охоплює як законодавство, так і акти, в яких таке законодавство застосовується. Суд, таким чином має компетенцію ухвалювати остаточні рішення щодо того, чи узгоджується певне “обмеження” зі свободою вираження, як це закріплено в ст. 10» .

Отже, питання щодо правомірності застосування обмежень права на свободу вираження поглядів, порушення (чи дотримання) ст. 10 Конвенції вирішується у кожному конкретному випадку, виходячи з обставин справи. При цьому Європейський Суд має встановити, чи мало обмеження правомірну мету, чи було воно “пропорційним” та чи були обґрунтування, наведені органами державної влади, “відповідними та достатніми”. Крім того, Європейський Суд має впевнитися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідають принципам, закладеним у ст. 10, та, більше того, що вони обґрунтували своє рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів.

Справи, розглянуті Судом щодо порушення ст. 10 Конвенції, є різними. Вони стосуються публікацій у пресі, телевізійних програм, листів, заяв, соціологічних досліджень, реклами, творів мистецтва тощо. Однак, незалежно від об'єкта розгляду при оцінці правомірності застосування обмежень права на свободу вираження поглядів Суд спирається на сукупність загальних правил, що мають прецедентний характер.

Ст. 13 Конвенції передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Дана стаття передбачає принциповий підхід засновників Конвенції і позицію Суду, щодо питання про те, яким чином має здійснюватися суб'єктивне право на захист від протиправних посягань на права і свободи, що захищаються Конвенцією, з боку держав-учасників.

Конвенція і Суд виходять із принципу субсидіарності Суду. Це означає, що головним і вирішальним елементом, від якого залежить захист прав людини є національний суд, який більш компетентний у розгляді і вирішенні проблеми,що виникає в даній країні і вирішується на основі національного закону та відповідно до умов і традицій, властивим національній правовій системі. Стаття 13 одночасно звертає увагу на те, що Суд зберігає за собою право контролю за наявністю ефективних засобів правового захисту. Його втручання необхідне і можливе тільки в тому випадку, якщо така система ефективних засобів захисту відсутня або є нереалізованою. [111, c.202]

Право особи на захист прав, передбачених статтями Конвенції, за ст.13 порушено в тому випадку, якщо:

а) затвердження заявника про порушення права, гарантованого Конвенцією, є «спірним»;

б) національні засоби захисту прав, передбачених Конвенцією, є неефективними;

в) право на захист за ст.13 не включено в право, гарантоване іншими статтями Конвенції.

На практиці дана стаття породжує ряд запитань. Головне з яких - що розуміти під ефективними засобами правового захисту,які критерії визначення цієї ефективності. Суд тривалий час, в тих випадках, коли скарга стосувалася статті 13, зазвичай залишав її без наслідків, посилаючись на те, що вона, як правило, була супутня при розгляді скарг по іншим статтям. Лише в рішення по справі «Класс і інші проти Федеративної республіки Німеччини» від 6 вересня 1978 року, приблизно через 25 років після початку свого функціонування Суд вперше окремо розглянув питання про дотримання статті 13 Конвенції. [112, c.200]

Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін «засіб» може фактично включати «сукупність заходів». Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути «обмежене відповідно до ситуації», зокрема, у цій справі -- міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення статті 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлось про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як по відношенню до заявника могла бути порушена стаття 3 в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становило подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.

Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. Суд визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши .що поняття «ефективний засіб правового захисту» включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування.

Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили по підтриманню порядку зруйнували декілька будинків, що порушило статтю 8, також спонукало Суд констатувати порушення статті 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997).

Крім того, ефективність засобів правового захисту повинна бути доведена урядом держави. Суд вимагає від уряду підтвердити ефективність вказаних ним засобів правового захисту, показавши їх застосування в якій-небудь справі, Стосовно до порушень ст.ст. 2 і 3 Європейської Конвенції, Суд встановлює крім основних (подача скарги, виплата відшкодування) додаткові вимоги для визнання засоби захисту ефективною:

* ретельне розслідування, здатне привести до встановлення та покарання винних. Розслідування вважається ретельним, якщо органи, що ведуть розслідування, зробили всі можливі заходи, для перевірки обставин справи та отримання всіх доказів, що стосуються справи;

* ефективність розслідування передбачає його його швидкість. Принцип швидкості розслідування припускає, що розслідування починається невідкладно, що слідчі дії проводяться без зайвих затримок, що слідчі органи не зволікають при прийнятті рішень і пред'явлення звинувачень, що загальна тривалість розслідування не перевищує встановлені законом строки давності притягнення до кримінальної відповідальності;

* розслідування повідомлення про тортури не може вважатися незалежним, якщо в його віданні беруть участь особи, імовірно винні в тортурах, або перебувають у службових відносинах з цими особами. Участь у розслідуванні катувань посадових осіб, які здійснюють кримінальне переслідування скаржиться на катування, може поставити під сумнів незалежність розслідування;