Державний режим: загальнотеоретичні дослідження

Слід зазначити, проблема незалежності судової влади не обмежується окремою державою, а привертає увагу міжнародного співтовариства, тому можливо говорити про інтернаціоналізацію стандартів у галузі судоустрою. [67, c.105]

Вступивши у 1995 р. до Ради Європи, наша країна взяла на себе певні зобов'язання, щодо забезпечення незалежності судової влади та її носіїв. Міжнародно-правові документи загального характеру передбачають право на справедливий судовий розгляд і неодмінно підкреслюють такі властивості суддів як незалежність, безсторонність та компетентність (ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.)). У Основних принципах незалежності судових органів (1985 р.) підкреслюється, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або інших законах країни (п.1). У резолюції № 40/146 від 13 грудня 1985 р. Генеральна Асамблея ООН запропонувала урядам дотримуватися Основних принципів незалежності судової влади та впроваджувати їх у національне законодавство і практику правозастосування. В той же час положення міжнародних документів не повинні служити підставою для зміни національних правил в бік зниження рівня гарантій.

Принципи судової незалежності закріплені і в Сіракузькому проекті принципів незалежності судочинства 1981 р., Декларації про незалежне судочинство, прийнятій на Всесвітній конференції з питань незалежності судочинства в Монреалі , Рекомендації №Р(94)12 Комітету міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, ухваленій 13 жовтня 1994 р. Комітетом міністрів Ради Європи відповідно до ст. 15 Статуту Ради Європи. Судова незалежність у міжнародно-правовому аспекті передбачає не тільки право людини на незалежний суд, а й обов'язок судді бути незалежним у процесі прийняття рішення. Це право і обов'язок суду бути незалежним без будь-яких обмежень, впливів, спокус, тиску, погроз чи втручань, прямих або непрямих, з будь-якої причини чи в будь-який спосіб передбачають у тому числі його право і обов'язок бути незалежним від своїх колег -- суддів і начальників. Наведене свідчить, що ніхто не повинен втручатись у судовий процес і має утримуватись від будь-яких дій, які, у свою чергу, можуть мати попередній вплив на рішення суду або заважати нормальній роботі суду по постановленню рішення.

В Україні існування судової влади і гарантування незалежності і недоторканості суду передбачено Конституцією України, законом “Про судоустрій і статус суддів”, який п. 4 ст. 47 закріплює гарантії незалежності судді: [68, c.7]

1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; 2) недоторканністю та імунітетом судді; 3) незмінюваністю судді; 4) порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; 5) забороною

втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальністю за неповагу до суду чи

судді; 7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; 9) функціонуванням органів суддівського самоврядування; 10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; 11) правом судді на відставку.

У п. 6 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» підкреслюється, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді. Вказане положення було вперше закріплено у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу [69].

Аналіз вітчизняної наукової літератури з проблем судоустрою свідчить, що питання незалежності суддів набуло широкого висвітлення. Зокрема, можна

відзначити праці В.В. Городовенка, В.О. Гринюк, В.С. Смородинського, Л.Є. Виноградової, Р.О. Куйбіди. Більшість із вказаних авторів зосереджуються на нормативному аспекті проблеми незалежності суддів, вказуючи на вади правового регулювання цього принципу, гарантій його забезпечення.

Вищезазначене свідчить про те, що проблеми, пов`язані з утвердженням інституту незалежності судової влади вимагають ретельного підходу з точки зору аналізу суспільно-політичних, історико-правових традицій країни, особливо в період судової реформи, яка нещодавно відбулася в Україні. [70, c.54]

Основним завданням судової влади є застосування закону таким чином, щоб отримати змогу розв'язувати суперечки між сторонами, вести судові провадження будь-якого типу, приймати рішення щодо обвинувачень, висунутих проти особи, а також - що є дуже важливим - захищати права людини. Іноді суддям також доводиться приймати рішення, які можуть суперечити інтересам інших гілок влади або громадській думці. Ці завдання повинні виконуватися ефективно і за якомога вищими стандартами. Для цього судді мають спеціальні знання, підготовку та навички. Більше того, вони повинні діяти незалежно і безсторонньо і бути вільними від будь-яких неналежних впливів, яке походження ці впливи не мали б: з боку інших гілок державної влади або інших зовнішніх джерел влади, або ж з боку джерел всередині самої судової гілки. Крім того, незалежна судова система потребує надійної економічної основи. Саме держава повинна дбати про надання судовій владі достатніх засобів для того, щоб унеможливити будь-який тиск на неї.

Однак, найскладніші проблеми незалежності суддів у нашій державі лежать у царині стосунків між суддівським корпусом та іншими гілками влади. Для фактичного втручання з боку законодавчої та виконавчої гілок влади існує багато шляхів, що призводить до враження про те, що незалежність суддів є під загрозою. Деякі з таких втручань можуть видаватися звичайними або неминучими, оскільки вони є глибоко укоріненими у традиційних способах організації держави. До того ж, можна часто почути таку думку, що незалежність суду повинна існувати не тільки теоретично на ґрунті конституційно визначеного положення або принципу, але також має спиратися практично на добросовісність тих чоловіків та жінок, які долучаються до роботи законодавчої та виконавчої гілок. [71, c.90]

Зокрема, українським законодавством передбачено, що суд як інституція може бути реорганізований і ліквідований Президентом. Мережа судів затверджується також Президентом. Практика засвідчує про широке використання цього повноваження, реалізація якого не передбачає прийняття спеціального закону. Ще одним аспектом, що вказує на специфічну незалежність суддів в Україні є система отримання повноважень суддями.Усі науковці одноголосно визнають, що суддя має призначатися безстроково, або ж на певний період і на певних умовах, які не будуть ставити під загрозу незалежність суду. Система призначень піддається все більшій критиці з боку багатьох європейських країн. А що стосується впливу політиків на призначення суддів, то загальновизнаним є те, що хоча суддівський корпус мав би представляти всі основні тенденції громадської думки, політичні партії не повинні втручатися у призначення суддів ані прямо, ані через своїх представників в уряді або у парламенті. В нашій державі навпаки, парламент активно задіяний в системі призначення і перепризначення суддів після того, як вони протягом 5 років працювали на посаді судді. Цей факт аж ніяк не може свідчити про незалежність суддів.

Ще одним важливим “елементом незалежності судів” є питання самоврядування. Прийнято вважати, що справжньої незалежності можна досягти саме через суддівське самоврядування в розумінні існування організації, яка врядує самостійно на відміну від такого суддівського корпусу,який приймає незалежні судові рішення. Відтак, абсолютно неприйнятним є стан речей, коли суддівський корпус як незалежна державна влада не має ніякого або майже ніякого впливу на відбір, призначення, кар'єру та дисциплінарні заходи для суддів та службовців суду, так само як і на визначення своїх матеріальних потреб. [72, c.59] Суддівський корпус повинен мати змогу звернутися до нації та до її представників із своєю бюджетною пропозицією для її обговорення, розгляду та ухвали. Як з точки зору організаційної, та і конституційної щодо незалежності суду, є неприйнятним, щоб виконавча влада мала змогу приймати рішення щодо розміру бюджету судової системи та її видатків. На противагу цьому принципу, система фінансування суддів в Україні, сформована так, що судова гілка влади не має гарантій участі у цьому процесі.

Крім того, надзвичайно актуальним сьогодні є питання щодо соціально-матеріального забезпечення суддів. На жаль, об'єктивний аналіз норм законодавства та усвідомлення невтішних реалій свідчить про те, що рівень соціально-матеріального забезпечення суддів був і залишається не належним,офіційна зарплата українських суддів є занадто низькою і такою, що не може забезпечити гідний рівень життя суддів та членів їх сімей.

У свою чергу Конституційний Суд України в Рішенні № 19-рп/2004 від 01.12.2004 встановив, що незалежність суддів забезпечується, зокрема, забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту.Усупереч цьому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» істотно знижено гарантії належного фінансового та матеріального забезпечення, соціального захисту, а також безпеки суддів: скасовано право судді на відставку за станом здоров'я; зменшено розмір вихідної допомоги судді, який виходить у відставку; звужено перелік посад, час роботи на яких зараховується до суддівського стажу, тощо.

Також положеннями нового Закону передбачено чітку тарифну сітку суддівської винагороди, анульовано суддівські премії, що є негативним моментом, бо премія, з одного боку, стимулювала та мотивувала його до самовдосконалення та підвищення професійного рівня, а з другого, - формувала відповідальне ставлення до здійснення правосуддя. [73, c.100]

Цілковито негативну реакцію викликає також обмеження гарантій медичного обслуговування суддів.Проте найбільш болючим залишається питання забезпечення суддів житлом. Прикро, але й у цій площині права суддів законодавець значно звузив. Зокрема, раніше Закон «Про статус суддів» чітко закріплював обов'язок держави протягом шести місяців після обрання суддею забезпечити останнього благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири чи будинку або службовим житлом за місцем знаходження суду. Натомість новий Закон лише констатує, без визначення жодних строків та уповноваженого державного органу, що після призначення на посаду суддя, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду. Безперечно, дані положення ще більше пригальмують і без того надзвичайно складний процес забезпечення суддів житлом як обов'язкову складову частину та гарантію їх незалежності.

Законодавець реформуючи судову систему з метою забезпечення та гарантування прав та свобод людини і громадянина, не врахував, що суддя є такою ж людиною,яка потребує не лише гідного ставлення до себе з боку держави, але йналежного фінансового, соціального та матеріального забезпечення.

Актуальним також є питання недофінансування судів. Приміщення, в яких розміщуються суди, не відповідають затвердженим технічним і санітарним вимогам. Доводиться констатувати, що у сфері фінансування суди повністю залежать від наявності чи відсутності доброї волі в органів виконавчої влади. А через це трапляються непоодинокі випадки, коли суди у зв'язку із загрозою припинення своєї діяльності змушені, всупереч закону, займатися пошуком «спонсорського» фінансування їхньої роботи, потрапляючи у певну залежність від тих, хто надає кошти. [74, c.46] Виправити ситуацію можна лише шляхом внесення істотних змін до чинного законодавства, яким регулюється питання про фінансування судів, та практику його реального забезпечення.

Ще один тісно пов'язаний з незалежністю суддів момент - це відповідальність судді. Ця тема охоплює три напрямки міркувань: особиста відповідальність суддів, відповідальність держави за дії суддів, а також засоби позову проти судді з боку держави у випадках, коли держава понесла відповідальність за дії судді. Ця проблема тісно пов'язана з незалежністю суддів. Не можна допускати можливості подання позову проти судді з боку громадянина, коли останній вважає, що його права не були дотримані. Одночасно це не стосується випадків, коли дії судді пов'язані з професійною недбалістю, корупцією або навіть з шахрайством. Стаття 16 Хартії ООН стосовно незалежності суддів проголошує, що у національному законодавстві мають бути передбачені гарантії такої незалежності через імунітет суддів щодо цивільної відповідальності за дії або бездіяльність у ході виконання їхніх функцій або проведення дій у ролі судді. Разом з тим, такі правила не повинні виключати дисциплінарних проваджень або можливості подання позову з вимогою відшкодування збитків проти держави або навіть можливості карних санкцій.

В Україні суддя позбавлений права недоторканості в обсязі члена парламенту. Кримінальне переслідування щодо нього може бути здійснено в особливому порядку, але без згоди парламенту. [75]

Підсумовуючи викладене, варто зауважити наступне. Незалежність суддів є основною передумовою функціонування самостійної й авторитетної судової влади, здатної забезпечити об'єктивне й безстороннє правосуддя, ефективно захистити права і свободи людини і громадянина. Принцип незалежності суддів означає незалежну процесуальну діяльність при здійсненні правосуддя, тобто в ході розгляду й вирішення спорів про право на основі матеріального й процесуального, керуючись професійною правосвідомістю суддів, і в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Цей принцип закріплений як в міжнародно-правовових документах загального характеру,так і в Конституції та законах України,однак це не дозволяє нам свідчити про реальність і дотримання принципу незалежності судової влади в нашій державі.

І з прийняттям Верховною Радою України Закону України від «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» і ухваленням Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в Україні розпочався черговий етап судової реформи.Основною метою змін визначено зміцнення однієї з базових цінностей демократичного суспільства - незалежності суддів. На жаль, практичний стан дотримання проголошеного принципу незалежності суддів на сьогодні є незадовільним. Цю проблему автор пов'язує, як правило, із недосконалістю чинного законодавства, недоліками процедури призначення та функціонування суддівського корпусу, національним менталітетом, історичними традиціями. На даному етапі першочерговим завданням є внесення змін до існуючих законодавчих актів для забезпечення належного фінансування, соціально-матеріального забезпечення суддів, достатнього правовового імунітету суддів від неправомірного впливу у звя'зку із здійсненням ними правосуддя, належної поваги до суду і судді. Зупинивши втручання у діяльність судів та суддів з боку владних і політичних субєктів,намагання перетворити суди з органів правосуддя на знаряддя для виконання політичних та особистих замовлень, дозволить судам діяти як незалежним і самостійним органам.

2.3 Механізм захисту прав людини

Закріплення в Конституції України соціального і правового принципів держави передбачає всю повноту політичних, соціально-економічних, культурних та інших прав і свобод людини і громадянина. Відтак метою сучасного розвитку українського суспільства є утвердження прав людини і громадянина, забезпечення умов для їх повної реалізації. Однак декларація прав без гарантії їх забезпечення веде до негативних соціально-політичних наслідків, зниження авторитету влади, до зростання недовіри до політики держави, породжуючи правовий нігілізм та різні форми девіантної поведінки. Останнім часом в Україні виникли несприятливі для особистості тенденції, що істотно ослаблюють її реальний статус у суспільстві, соціальну і правову захищеність. Деформація суспільної правосвідомості як результат тривалої ідеологічної обробки, яка здійснювалася тоталітарною державою, створила атмосферу невпевненості індивіда у своїй захищеності. Тому дослідження проблеми забезпечення, реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини й громадянина на сучасному етапі державного будівництва набуває особливого актуального значення. [76, c.554]

Права людини і громадянина мають особливу значимість у житті суспільства ще і тому, що вони сприяють комунікації між індивідами і соціальними групами, між особистістю і державою. Нерозуміння цього унеможливлює адекватну оцінку всієї системи складних політичних, соціальних, економічних, міжнародних відносин, не сприяє звільненню людини від надмірної залежності від держави. Права людини і громадянина є визначальним чинником статусу людини в суспільстві й цивілізованої діяльності людей, задоволення їх потреб і інтересів. Реалізація конституційних прав і свобод людини й громадянина неможлива без ефективної організаційно-виконавчої діяльності державних органів і посадових осіб. Таким чином, необхідно з'ясувати роль і значення держави у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян. За ставленням держави до прав і свобод людини можна визначити рівень розвитку свободи і демократії в суспільстві. Усе це актуалізує необхідність глибокого всебічного дослідження проблеми реальності і дієвості механізму захисту прав людини і громадянина в Україні як необхідної передумови її демократичного розвитку.

Розглядаючи будь-яке явище, велике значення при цьому має понятійний апарат, його правове визначення, що несе смислове та змістовне навантаження. Проблема формування правового визначення такого поняття як механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина полягає у тому, що на даний момент науковці та юристи-практики мають неоднозначні розуміння даного поняття, а законодавцем не було зроблено його нормативно-правового визначення та закріплення. Саме це впливає на сприйняття самих прав і свобод людини і громадянина та їх меж. Так, на думку В.Ф. Погорілка, коли ми говоримо про механізми, засоби, через які людина може здійснювати свої права і свободи, доцільно вживати терміни “реалізація”, “охорона”, “захист” прав і свобод. Ж.М. Пустовіт схиляється до терміну “механізм захисту і забезпечення” прав і свобод, а також використовує “механізм реалізації” . П.М. Рабінович вживає такі терміни як “забезпечення”, “здійснення”, “забезпечення реальності здійснення” прав і свобод. [77, c.16] Тож термін “забезпечення” має досить широке значення, характеризуючи його можна сказати, що це створення надійних умов для здійснення, гарантування, захисту, охорони будь-кого або чого-небудь від небезпеки . У зв'язку з цим у правовій літературі використовується різне його термінологічне позначення, таке як: механізм “забезпечення”, “реалізації”, “здійснення”, “гарантування” прав і свобод людини і громадянина. Крім того, його структура включає в себе певну та неоднакову кількість складових. Так можна відокремити найбільш загальні такі, як “гарантування”, “реалізація”, “охорона”, “захист” і “відновлення”. Термін “механізм” в свою чергу - це внутрішня будова, система чого- небудь, сукупність станів і процесів, з яких складається певне фізичне, хімічне та інше явище . [78, c.825]

Узагальнюючи, можна сказати, що важливе значення для реалізації прав і свобод людини і громадянина має механізм їх забезпечення, що має певні складові, до яких входять гарантії; система відповідних державних органів, що відповідно охороняють, захищають права і свободи від порушень, а також відновлюють їх у разі порушення; та інші правові механізми, через які права і свободи людини і громадянина стають реальними.

Виходячи із зазначеного, аналізу теоретичного матеріалу автор формулює власне бачення стосовно поняття механізму забезпечення прав і свобод людини. Тож, механізм забезпечення прав і свобод - це система правових інструментів та засобів, створених та закріплених державою для регулювання процесів у сфері прав і свобод людини і громадянина через відповідні органи, їх реального визначення та здійснення. Так зазначений механізм входить до складу системи загальносоціальних, юридичних, внутрішньодержавних та міжнародних гарантій прав і свобод людини і громадянина. Стає дієвим у взаємодоповнені та спільній роботі. Таким чином при створенні низки ефективних та реальних механізмів, засобів в державі права і свободи людини і громадянина реально одержать втілення в життя, оскільки іноді маючи їх пересічна людина не в змозі ними скористатися. Лише справжнє “середовище існування” для прав і свобод є можливим для демократичної правової держави, що перебуває на шляху у Європейське і світове співтовариство. [79, c.256]

В Україні захистом прав людини займається цілий ряд установ, відомств і організацій, як державних, так і не державних - громадських. Серед них: - Уповноважений Верховної Ради з прав людини, відповідно до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»;

- Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин;

- інші комітети Верховної Ради України в частині діяльності по забезпеченню та захисту прав людини;

- Генеральна прокуратура України;

- МВС України (в частині формування та розвитку внутрішньовідомчого контролю за дотриманням прав людини);

- Інститут адвокатури (інститут надання правової допомоги);

- Міністерство юстиції України (зокрема, Національне бюро по дотриманню Європейської Конвенції з основних прав та свобод людини);

- інші центральні органи виконавчої влади (в частині забезпечення та захисту прав людини);

- громадські правозахисні організації (національні та міжнародні);

- науково-­дослідні установи;

- засоби масової інформації;

- права і свободи людини і громадянина, згідно з Конституцією, захищаються судом (ст. 55 Конституції). [80, c.58]

Право на судовий захист, крім того, що належить до основних прав людини і громадянина в Україні, є також однією з головних гарантій захисту останніх. Це право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного та надзвичайногостану.

Важливою ознакою здійснюваного судами загальної юрисдикції захисту прав людини і громадянина, є те, що вони наділені всіма необхідними повноваженнями для того, щоб реалізовувати цю діяльність як у випадку порушення прав особи іншими особами, так і в разі, коли порушником права виступає держава, конкретні органи державної влади або посадові особи. В результаті чого, функція захисту прав людини, яку ми відносимо до процесу діяльності судів загальної юрисдикції, виявляється глибинно пов'язаною з функцією забезпечення верховенства права, коли право стає домінуючим фактором як у відносинах окремих громадян, так і в життєдіяльності держави. Тобто, саме в процесі здійснення правосуддя стає можливим обмежити претензії державної влади, якщо вони порушують встановлені й гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина. На сьогоднішній день відповідь на питання підвищення ефективності судового захисту прав і свобод людини і громадянина прямо залежить від того, наскільки забезпеченими виявлятимуться основні принципи відправлення правосуддя, і насамперед - принцип незалежності суду. При цьому, мається на увазі не стільки створення дієвої системи запобігання у втручання діяльності суддів, але насамперед вирішення нагальних організаційних та фінансово-матеріальних проблем, оскільки принципово неможливо вимагати від судів загальної юрисдикції швидкого, професійного, неупередженого захисту прав людини, якщо не будуть забезпечені належні умови для самого процесу відправлення правосуддя.

По суті функція захисту прав і свобод людини і громадянина є конститутивним принципом по відношенню до всієї судової влади. У цьому сенсі специфіка виокремлення судової влади в конституційному механізмі забезпечення прав людини полягає у тому, що захист прав і свобод людини і громадянина є одночасно її основною функцією, її метою і способом її існування. З цієї точки зору, доктринальне визначення поняття правосуддя включає в себе процес захисту прав людини і громадянина і може бути експлікованим через звернення до аналізу тих форм і способів, у які в судовій практиці реалізується захист прав людини. [81, c.120]

Що стосується Конституційного суду України, то доводиться, що наголос на визначальній ролі функції конституційного контролю в його діяльності жодною мірою не суперечить тезі про пріоритетність захисту прав і свобод людини та громадянина цим органом конституційної юрисдикції. Це пояснюється тим, що забезпечуючи верховенство Конституції, відповідність правотворчої та правозастосовчої практики Основному Закону держави, Конституційний Суд України, тим самим, виступає гарантом непорушності конституційно встановлених прав та свобод людини. У разі ж виникнення загрози цим правам, шляхом оголошення закону (в цілому або в окремій його частині) неконституційним, орган конституційної юрисдикції реалізує безпосередній захист прав і свобод людини і громадянина. Відсутність у чинному законодавстві України, що врегульовує діяльність Конституційного Суду України, інституту індивідуальних конституційних скарг не означає, що на сьогоднішній день громадяни не мають можливості опосередкованого звернення до Конституційного Суду. Це забезпечується завдяки встановленому Конституцією України праву на конституційне звернення, яке закріплено за Верховним Судом України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Причому практика діяльності Конституційного Суду засвідчує, що обидва зазначені способи звернення громадян є достатньо ефективними і можуть застосовуватись як дієвий спосіб захисту прав і свобод людини і громадянин.

Обов'язок Конституційного Суду захищати права і свободи людини і громадянина, по суті, випливає з норми діючого закону, яка зазначає, що цей орган державної влади є гарантом верховенства Конституції України як Основного Закону. З цієї точки зору, Конституційний Суд виконує важливі функції не лише щодо оцінки змісту тих чи інших законів, але й щодо гарантування правильності застосування законів всіма суб'єктами конституційно-правових відносин. [82,c.165] Це суттєво відрізняє Конституційний Суд від судів загальної юрисдикції та зумовлює його специфічне місце в конституційному механізмі забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Конституцією суд наділяється значенням основного гаранта, що забезпечує захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Саме на суд як на орган судової влади суспільство покладає особливу відповідальність за правильне застосування законів, за утвердження режиму законності в державі. Визнання, дотримання і захист прав людини та громадянина - це обов'язок держави, який може бути реалізований передусім через діяльність судової влади. При цьому необхідно виходити із закріпленого Конституцією правового статусу людини та громадянина, обмеження якого законом і судом можливе лише в тій частині, у якій це необхідно для встановлення істини у кримінальній справі і для здійснення покарання. Принцип пріоритету прав і свобод людини адресований всім гілкам державної влади і зобовязує останніх до його дотримання. Однак саме суд, не будучи залежним від жодної гілки влади і володіючи конституційними гарантіями цієї незалежності, виступає як універсальний засіб захисту прав і свобод громадянина . [83, c.34]

Цей вид влади відрізняється від законодавчої і виконавчої чотирма аспектами. По-перше, судова влада виявляє свою «ініціативу» опосередковано, тобто діє у відповідь на заяви, скарги, клопотання, матеріали кримінальної справи, що надійшли на її розгляд. Судовий процес може розпочати фізична чи юридична особа,права якої порушені. По -друге, судова діяльність підлягає більш жорстким правилам. Судді зобовязані діяти в суворій відповідності з процедурою, встановленою відповідними нормами процесуальних кодексів. Причому порушення процедурних прав зазвичай тягне за собою порушення законних прав та інтересів учасників процесу. По-третє, остаточне судове рішення, що набрало законної сили, має загальнообов'язкову силу для всіх громадян, установ і службових осіб будь-якого рівня. По-четверте, судова діяльність здійснюється, як правило, за умови гласності.

Винятковість судової влади полягає в тому, що насамперед вона має свою чітко окреслену компетенцію - здійснення правосуддя. Жодний інший орган державної влади й управління не має права взяти на себе компетенцію судової влади. Але, крім здійснення правосуддя, судова влада має й низку інших повноважень, що належать їй і реалізуються нею. До таких повноважень належить контроль за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів, посадових та службових осіб у разі їх оскарження до суду; контроль зазаконністю та обґрунтованістю арештів та проведення дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав громадян. [83, c.37]

Право на судовий захист - одне з конституційних прав людини та громадянина і на відміну від інших прав воно є гарантією решти прав та свобод.У цьому полягає його особливість і соціальна цінність. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють попереднє розслідування справи. Реалізувати цю можливість особа може саме в суді, оскільки він є незалежним, не має відомчих інтересів у питаннях боротьби зі злочинністю і тому є найбільш надійним гарантом прав особи, яка потрапила до сфери кримінального судочинства. Під контролем суду повніше забезпечується додержання законів, при цьому досудове слідство стає прозорішим, прогнозованим .

Комплекс прав і свобод людини, їх правові гарантії захищеності в цілому відповідають міжнародним стандартам, передусім Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародному пакту про громадянські і політичні права та Факультативномупротоколу до нього, прийнятим 16 грудня 1966 р. Цей комплекс прав і свобод відповідає також Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод від 14 листопада 1950 р. і Протоколам № 2, 3, 8 і 11 до неї. Здійснення судом контролю за законністю і обґрунтованістю дій і рішень органів досудового розслідування є самостійною функцією судової влади, яку здійснюють виключно суди. [84, c.49]

Отже, судова влада відіграє особливу роль як правовий механізм контролю громадянського суспільства за різними гілками влади, як механізм у системі стримувань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може відправляти правосуддя. Судова влада - специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляду і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Доволі низький рівень обізнаності та поінформованості громадян щодо судочинства як особливого правового механізму, а також усталений стереотип сприйняття судової влади як “останньої” у трійці державної влади суттєво ускладнює процедуру визначення параметрів та каналів взаємовпливу між громадською думкою та владою. Слід пам'ятати, що перехідному суспільству, яким є українське суспільство, властивий нігілістичний тип критичного мислення, побудований на радикальному запереченні тих цінностей, правових у тому числі, які стверджуються офіційно.Настанова на підвищення авторитету влади в суспільстві диктує необхідність гармонізації взаємин між суспільством (громадською думкою) та владою, причому суди в цьому процесі повинні відігравати активну роль і цілеспрямовано діяти в напрямі утворення позитивного образу суду в громадській думці. Вагомою запорукою стабільного та авторитетного становища влади в суспільстві є формування в громадській думці сталого переконання в правоті, незалежності та об'єктивності судової влади, що забезпечуватиме судовим рішенням своєрідний «кредит» громадської довіри, коли кожний громадянин, навіть не погоджуючись із винесеним судом рішенням, однаково вважатиме його правильним і справедливим, виходячи із загального переконання в авторитетності судової влади.

Судовий захист прав людини не обмежено національною системою судів, він включає міжнародні судові органи, зокрема Європейський Суд з прав людини, що функціонує, на думку багатьох вчених, як найефективніший правозахисний механізм. [85, c.5] У цьому аспекті Україна не є винятком. Європейський Суд з прав людини є міжнародним судовим органом у системі міжнародного контролю за виконанням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року державами, які до неї приєдналися. Умови заснування Суду, його структура та основні положення діяльності встановлені у Конвенції. Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 р.

Винесене Європейським судом рішення носить обов'язковий характер, є остаточним і оскарженню не підлягає. Прецедентне право Європейського суду впливає на судову практику держав і сприяє дотриманню основних прав і свобод людини. Отже, основна мета функціонування міжнародно-правових механізмів полягає в контролі і забезпеченні дотримання міжнародних стандартів з прав людини. Особливо це відноситься до основних прав особистості і, реалізація й охорона яких повинна бути забезпечена судовою незалежністю в державі. Ефективною в механізмі судового захисту прав людини є можливість захисту своїх прав у міжнародних інстанціях. Як зазначив міністр юстиції України В. Лавринович, протягом останніх десяти років значно зросла кількість скарг, що подаються до Європейського суду проти України. Станом на грудень 2008 року в Європейському суді на розгляді загалом перебувало 96550 справ проти держав-сторін Конвенції. З них 8500 справ проти України, що становить 8,8 відсотків від загальної кількості справ . На початок 2010 року кількість справ щодо України, які перебувають на розгляді в Європейському суді, вже зросла до 10000. Така тенденція свідчить про зростання рівня правової культури населення, що, у свою чергу, позитивно впливає на розвиток держави, зокрема утвердження міжнародних стандартів у сферізахисту прав людини. [86, c.130] Станом на 14 жовтня 2010 року Європейський суд виніс протии України 671 рішення щодо суті, з яких у 400 було встановлено відсутність усіх або декількох стверджуваних заявниками порушень. У 52 справах Європейським судом постановлено ухвали про118 затвердження умов дружнього врегулювання. Також Європейським судом було винесено 242 ухвали щодо повної або часткової неприйнятності скарг заявників, поданих проти України. Порівняно з іншими державами за кількістю справ, які перебувають на розгляді Європейського суду, Україна посідає третє місце після Росії та Туреччини. Для виконання рішень Європейського суду держава має вжити заходів індивідуального характеру,спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного у відповідному рішенні, та заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для аналогічних скарг проти України. Виконання рішення Європейського суду є комплексним поняттям і потребує вжиття цілої низки заходів як щодо виправлення конкретного порушення стосовно конкретної особи, так і спрямованим на уникнення аналогічних порушень стосовно інших осіб у подальшому. З метою ефективного виконання рішень Європейського суду з огляду на те, що процедура виконання цих рішень є достатньо складною і потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо України свідчить, що основними причинами порушення прав людини в Україні є недосконалість вітчизняного законодавства або його практичного застосування державними органами та судовими інстанціями.

Слід погодитися з А. Осетинським, що вдосконалення судочинства в Україні сприятиме створенню умов для утвердження верховенства права і забезпечення кожному права на швидкий та справедливий судовий розгляд справ у незалежному на неупередженому суді, що цілком узгоджується з метою інтенсифікації процесу наближення до європейських стандартів правосуддя на основі спільних цінностей, що поділяються Україною та ЄС, підвищення прозорості у діяльності судової системи та зміцненню її дієздатності. [87, c.7]

Діючий Основний закон України передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам, міжнародним зобов'язанням України та створить умови для реального захисту прав людини. Прийняття 7 липня 2010 року Закону України «Про судоустрій та статус суддів», який деталізує та наповнює реальним змістом положення Конституції України дає можливість вирішити широке коло питань, пов'язаних з виконанням не лише внутрішньодержавних функції, а й міжнародних зобов'язань України. Новим для України і дуже важливим для національної системи захисту прав людини став інститут апеляційних судів, який розглядається Європейським Судом як один з ефективних засобів захисту прав людини в більшості держав-членів Ради Європи. Однією з пріоритетних проблем організації системи судів є подолання її багатоланковості.Аналізуючи стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав людини, ряд авторів справедливо зазначають, що владою здійснюються певні кроки щодо приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів прав людини та їх запровадження на практиці. Проте сьогодення вимагає посилення заходів для забезпечення виконання взятих Україною зобов'язань у галузі прав і свобод людини. В цьому плані слід під тримати пропозицію Н. Карпачової про розробку Національної програми щодо адаптації законодавства України до міжнародних стандартів у галузі прав людини, де визначити перелік універсальних та регіональних конвенцій з прав людини, які потрібно ратифікувати у першочерговому порядку [88, c.9].

Для подальшого розвитку судової, і в цілому - вітчизняної правозастосовної практики в напрямі всебічного захисту прав людини слід завершити також роботу над визнанням вищою судовою інстанцією України необхідності вжиття заходів щодо сприяння впровадженню положень міжнародних договорів України до судової практики (мається на увазі проект Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя», яку розроблено ще в 2005 році, але на сьогоднішній день так і не ухвалено Верховним Судом України). Таким чином, ефективна імплементація міжнародних норм про захист прав людини в національне законодавство спроможна значною мірою вдосконалити практику правозастосування в Україні.

Характерна для сучасності тенденція до урізноманітнення способів та механізмів забезпечення і захисту прав людини супроводжується поступовим розповсюдженням та запровадженням у внутрішньодержавні системи інститутів парламентського контролю. Це зумовлено тим, що законодавча влада повинна приймати таку ж само інтенсивну участь в захисті прав людини як і виконавча, контрольно-наглядова та судова гілки державної влади. Наразі в Україні одним з найбільш дієвих органів парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Це незалежна посадова особа, що виступає свого роду посередником в адміністративних спорах, здійснює контроль за додержанням прав людини та уповноважена з цією метою проводити розслідування, рекомендувати коригуючі дії та подавати доповіді. Зростання авторитету розглядуваного інституту пояснюється цілим рядом взаємопов'язаних чинників. Насамперед, слід зазначити, що розширення повноважень сучасних держав, виникнення у них нових функцій зумовили зміни в характері і масштабах діяльності посадових осіб, зокрема, збільшилось коло питань, які вони мають самостійно вирішувати. А отже, зросла ймовірність порушень прав людини без формального порушення закону. Цим обумовлена необхідність посилення охорони прав особи в таких сферах, де одного лише контролю за законністю недостатньо. З огляду на зазначене, в сучасний період відбувається усвідомлення важливості існування гарантій охорони цих прав, в тому числі інституційних, внаслідок чого і виникають нові механізми їх забезпечення. По-друге, міжнародна спільнота через свої політико-правові інститути приділяє все більшу увагу правам людини. Це спонукає кожну державу прагнути до дотримання міжнародних стандартів в цій царині, і значною мірою сприяє цьому правозахисний інститут омбудсмана, що характеризується такими демократичними рисами, як:

- незалежність в системі державних органів;

- відсутність формалізованих процедур розгляду скарг;

- безоплатне надання допомоги тощо. [88, c.28]

Заснування в Україні з прийняттям Конституції України 1996 р. інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноваженого) свідчить про визнання суспільством і державою нагальної потреби у створенні і функціонуванні неформального, незалежного, деполітизованого органу, покликаного захищати права людини і громадянина та здійснювати контроль за їх дотриманням. Запровадження на конституційному рівні такої посади стало важливим кроком у формуванні і розвитку механізму забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина та здійсненні ефективного контролю з боку найвищого представницького і єдиного законодавчого органу влади, а саме парламенту, за їх дотриманням. [89, c.15]

Появі цього довгоочікуваного конституційного органу передувало багато визначних подій, які стосуються розвитку прав людини. Серед них одне із найважливіших місць займає Гельсінкський правозахисний рух. У 2005 році виповнилося 30 років з дня підписання у столиці Фінляндії Гельсінкських угод - Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.Дослідженню інституту омбудсмана присвячено низку праць вітчизняних вчених. [90, c.55] Проте, на сьогодні, на жаль, немає підстав стверджувати, що реальний стан забезпечення прав і свобод людини в Україні є задовільним, існує нагальна потреба вдосконалення функціонування інституту омбудсмана на основі дослідження зарубіжного досвіду у розглядуваній сфері, аналізу питань діяльності цього інституту як складової парламентського контролю у зарубіжних країнах, виявлення характерних рис і особливостей українського Уповноваженого, його правового статусу, форм діяльності.

Незважаючи на відносно нетривале своє існування в Україні цей орган вже досить переконливо довів як свою ефективність, так і доволі широкі можливості щодо захисту прав людини. Завдяки специфічним повноваженням, що виокремлюють цей орган державної влади з поміж інших, його запровадження дозволило значно посилити гарантії захисту прав людини, надати кожній особі більш широкі можливості захищати порушені права. При цьому, органічне поєднання формально-процедурних моментів з вимогами керуватися власною совістю й справедливістю, як це зазначено у присязі вітчизняного омбудсмана, робить цей інститут значно ближчим до громадян, сприяє підвищенню його авторитету, формує його образ як надійного захисника прав людини від свавілля та зловживань представників державної влади, різноманітних відомств, установ, окремих чиновників. Разом з тим, чимала кількість нарікань щодо недостатнього рівня ефективності правозахисної діяльності вітчизняного омбудсмана, на думку автора, викликана не стільки загальними сумнівами в доцільності парламентського контролю за станом дотримання забезпечення і захисту прав людини в Україні, скільки тими об'єктивними проблемами організаційного та матеріально-фінансового характеру, які ще не дозволяють цьому органу державної влади працювати на належному рівні. [91, c.8]

Щоправда, аналіз ситуації, яка складається в Україні змушує визнати, що неусталеність в самій системі державної влади, наявність багатьох прогалин в законодавстві, загальний дух нехтування правами людини, який досі властивий для багатьох державних органів влади та окремих посадових осіб, а також відсутність імперативних правових засобів впливу омбудсмана на відповідні органи державної влади, суттєво ускладнюють здійснюваний вітчизняним омбудсманом захист прав людини. До того ж слід зазначити, що протягом останнього часу рельєфно проявилась ще одна вкрай небезпечна тенденція до політизації функціонування цього інституту, коли на нього здійснюється системний тиск з боку окремих політичних партій та політичних сил.Крім того, Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» не обмежує граничних строків перебування Омбудсмана на посаді, що створює сприятливі умови для використання підтримки парламентської більшості для його переобрання на новий строк. Залежність Уповноваженого з прав людини від партії влади перешкоджає ефективному захисту конституційних прав і свобод людини від незаконних дій влади.А також ,Уповноважений має слабкий вплив на органи влади, зокрема, через недосконалу правову регламентацію його прав та обов'язків. Закон не встановлює обов'язковість розгляду подань Уповноваженого органами державної влади; не передбачає можливості оскарження подань Уповноваженого; не визначає порядок скасування незаконних рішень органів державної влади та юридичних осіб; не містить положень про поновлення порушених прав громадян, стягнення компенсацій, збитків, притягнення винних до відповідальності. [92, c.108]

Але, окреслюючи специфіку правозахисної діяльності омбудсмана, слід ще раз наголосити на тому, що ті зауваження, які можуть бути спрямовані в напрямі здійснення омбудсманом своїх контрольних і правозахисних функцій пов'язані не стільки з недоліками в роботі цього органу парламентського контролю, скільки з тими об'єктивними факторами, які перешкоджають ефективному розвиткові загальної системи захисту прав людини і громадянина в Україні.

Важливе місце в системі конституційних гарантій забезпечення прав людини і громадянина в сучасній Україні належить прокуратурі, діяльність якої дозволяє не лише запобігати порушенням законності та конкретних прав громадян, але й ефективно реагувати на факти порушення тих чи інших прав людини органами державної влади, установами, організаціями, посадовими особами.

Відповідно до п. 2 ст. 4 Закону України “Про прокуратуру”, завданням прокуратури є захист від неправомірних посягань соціальних, економічних, політичних, особистих прав та свобод людини і громадянина гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами. [93, c.793] Отже, захист прав людини є одним із головних завдань прокуратури в усіх напрямах її функціонування. Поряд з іншими правовими установами прокуратура входить до загальної системи гарантування державою прав і свобод людини, доповнює і посилює її. Дієвість органів прокуратури в цьому напрямі обумовлюється наданими прокурорам Конституцією України, Законом України “Про прокуратуру”, іншими законодавчими актами широких повноважень із забезпечення законності й додержання прав і свобод громадян, а також ініціативністю, досить високим авторитетом серед населення, доступністю для будь-кого. Прокуратура існує не тільки серед державних органів, а й у свідомості громадян як захисниця їхніх прав. Вона інтегрована в соціальну, індивідуальну психологію і правову культуру нашого народу. Досвід свідчить про те, що прокурори не тільки ефективно стоять на сторожі чинних законів, інтересів держави і суспільства, а й активно захищають права конкретних осіб.

Динаміка звернень до прокуратури останнім часом зумовлена певним зростанням кількості порушень законів (зокрема, конституційних прав громадян),посиленням криміногенної ситуації в країні, кризовими політичними й економічними явищами в житті суспільства. В умовах сьогодення, коли значна частина людей живе за межею прожиткового мінімуму або навіть за межею бідності, громадяни не мають можливості звернутися за захистом до суду, адвокатури, бо для цього необхідні кошти. Не завжди реагують належним чином на звернення громадян посадові особи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, не завжди чітко виконують свої службові обов'язки працівники правоохоронних органів та різних контролюючих служб. Зміни в законодавстві, відсутність належної правової обізнаності громадян, а також деякі інші чинники змушують громадян звертатися за захистом своїх прав саме до органів прокуратури. За цих обставин виникає об'єктивна вимога подальшого зміцнення інституту прокуратури як гаранта прав людини, посилення діяльності її органів. [94, c.8]

Органами прокуратури України за останній час здійснено ряд практичних заходів щодо перебудови роботи зі скаргами, забезпечення надійної охорони прав і законних інтересів громадян. Повідомлення почали активніше використовуватись для зміцнення законності й правопорядку, посилення прокурорського нагляду, поліпшення діяльності правоохоронних органів щодо боротьби з правопорушеннями. Стан роботи зі скаргами громадян постійно аналізується як у центральному апараті, так і на місцях. Результати обговорюються на колегіях. Заслуховуються керівники структурних підрозділів, відповідних прокуратур. Дедалі ширше запроваджується гласність цієї роботи.Матеріали за фактами порушень прав громадян постійно публікуються у пресі. Поряд із випадками, коли окремі скарги не дістають правильного вирішення на місцях, є випадки, коли громадяни протягом тривалого часу змушені звертатись до обласних прокуратур і апарату Генеральної прокуратури України. Тому Генеральним прокурором України запропоновано якомога ширше використовувати засоби масової інформації для виховання у громадян поважного ставлення до закону. Зокрема, працівники прокуратури у виступах у пресі, по радіо і на телебаченні більше уваги мають приділяти роз'ясненню законодавства про порядок розгляду звернень громадян. [95, c. 25]

Для органів прокуратури забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина є комплексною діяльністю, оскільки вона досягається при здійсненні всіх функцій прокуратури. Проте більш наочно захист соціальних, економічних, політичних, культурних, екологічних та інших конституційних прав громадян можна продемонструвати на прикладі прокурорського нагляду за: