Державний режим: загальнотеоретичні дослідження

Достатньо поширеним різновидом авторитарних режимів є військові режими. Вони з'явилися після Другої світової війни в країнах, що розвиваються. Це був період звільнення їх від колоніальної залежності та формування національних держав. Військові виявились у традиційних суспільствах найбільш згуртованою соціальною групою, здатною об'єднати суспільство на основі ідеї національного самовизначення. Поведінка військових після захоплення влади було різним. В одних країнах вони усували від влади корумповану громадянську політичну еліту і проводили політику в інтересах національної держави (як, наприклад, в Індонезіі, на Тайвані). В інших випадках самі військові стали виконавцями волі більш могутніх фінансових груп і держав (так,більшість військових режимів уЛатинській Америці фінансувалося США).

Моделі національного авторитаризму виникають в результаті домінування в елітарному угрупованню національної чи етнічної групи. В даний час такі системи характерні для ряду країн на пострадянському просторі (Узбекистан, Туркменістан, Казахстан). Вони ще не здобули закінченості, але вже явно демонструють прагнення створити соціальні та політичні переваги представникам однієї групи населення. У цих країнах проводиться негласна політика витіснення не національних груп. У той же час у ряді країн окремі кола опозиції схиляються до застосування методів політичного терору. Відсутність багатьох механізмів, що сприяють або посиленню влади правлячого режиму, або, навпаки, збереження балансу політичних сил, викликає особливу нестабільність, небезпечну можливістю негативного розвитку подій. [33, c. 15]

Корпоративні режими являють собою владу бюрократичних, олігархічних чи тіньових (неформальних, кримінальних) угрупувань, які суміщають владу і власність і на цій основі контролюють процес прийняття рішень. Держава стає притулком сил, які використовують прерогативи офіційних органів для захисту своїх вузько групових інтересів. Економічною підставою такої системи влади є розгалужена в державному управлінні система квот, дозвільний порядок реєстрації підприємств, відсутність контролю за діяльністю державних службовців.

У 1990-х роках в російському суспільстві склався олігархічно-корпоративний тип політичної системи, при якій вплив на важелі влади мали представники великого капіталу.За офіційним показниками тіньові, кримінальні структури контролювали більше половини державної економіки та приватного сектора. Корпоративні принципи відносин елітарних груп якісно знизили вплив на владу ідеологічно орієнтованих асоціацій (партій), що представляють інтереси різних широких верств населення. [34, c.58] Режими особистої влади (Індія при І. Ганді, Іспанія при Франко, Румунія при Чаушеску) персоналізують всі політичні відносини в очах громадської думки. Це може привести до громадянської диктатури, для якої характерна одноосібна влада цивільної особи. Зазвичай такою особистістю стає національний лідер або лідер «групи за інтересами», що прийшов до влади за допомогою державного перевороту. Він може або проводити відносно самостійний політичний курс, спираючись на власну харизму, або реалізовувати інтереси своїх прихильників.

Авторитарні режими не слід розглядати як знаряддя вираження інтересів меншості. Сучасні авторитарні режими використовують досить широку палітру ресурсів, а не тільки засоби примусу і політичні репресії. Їх особливістю є помітне скорочення питомої ваги методів ідеологічної обробки і політичного примусу. Авторитаризм частіше використовує економічні стимули: створення можливостей зростання добробуту для широких верств громадськості, проведення ефективної соціальної політики. Практичні ефективність ряду авторитарних режимів (у Південній Кореї, Сінгапурі) дозволила їм не тільки вирішити завдання технологічної модернізації, помітно підвищити рівень життя населення, а й залучити на свій бік широкі верстви суспільства. [35, c. 57].

Тоталітарний режим

З метою кращого розуміння цього явища, на думку автора, доцільно розкрити етимологію терміну „тоталітаризм". Так, у українському „Словнику іншомовних слів та термінологічних словосполучень" термін „тоталітаризм" [з франц. totalitarisme; лат. totalis - весь, цілий] означає державний режим повного (тотального) контролю над усіма сферами життя суспільства, з фактичною ліквідацією демократичних прав і свобод, з репресіями щодо опозиції та інакодумців. Тоталітарний [франц. totalitaire; лат. totalis - весь, цілий] - той, що пов'язаний з відвертою терористичною диктатурою, репресіями, ліквідацією демократичних свобод і прав людини, напр.Тотальний [франц. total; лат. totalis - весь, цілий] - повний, усеосяжний, загальний, напр. [36, c. 525] Термін „тоталітарний" вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства.

Власне термін „тоталітарний" у політичний обіг було запроваджено Б.Муссоліні та ідеологами фашистського режиму Дж.Джантіле і Р.Феріначчі. Так, у 1925 році Муссоліні застосував його для характеристики фашистського руху, а Р. Феріначчі і Дж Джантіле згодом заговорили, відповідно, про „тоталітарну програму" фашистської партії і тоталітарну доктрину фашизму. Пізніше італійський філософ Дж. Джантіле охарактеризував фашизм як „тотальну концепцію життя".[37, c.158] Загалом ліберали-антифашисти Дж. Амендола, П. Гобетті почали вживати це слово як синонім жорсткої диктатури для критики режиму особистої влади Б. Муссоліні, підкреслюючи його всеохоплюючий характер. Однак Дуче вдалося перетворити синонім на схвальний епітет, який за кілька років перетворився в найбільш уживане слово італійського політичного лексикону.

У 1926 році термін „тоталітарний" з'являється і в англомовному перекладі праці Л.Стурцо „Італія і фашизм". Згодом потрапляє до „Оксфордського словника англійської мови", де наводиться перший приклад його вживання, узятий із квітневого видання „Contemporary review" 1928 року. Термін там згадувався в контексті передвиборчої ситуації в Німеччині. Зокрема зазначалось, що „фашизм" (нацизм) відмовляється розглядати себе як тоталітарний режим і вступає в електоральну боротьбу на тій же основі, що і його противники".

Слово стало популярним напередодні Другої світової війни. В цей час термін „тоталітаризм", який вживався для характеристики режиму Муссоліні, переноситься також і на нацистську Німеччину, хоча у самій Німеччині він не набув широкої популярності. В 1920 році цей термін вперше з'явився у публікаціях німецьких націонал-соціалістів, у яких вже тоді обґрунтовувалася схожість між політичними системами, що склалися в Італії і СРСР. Із праць даної тематики, насамперед, потрібно назвати тих закордонних авторів, які першими почали дискусії про тоталітаризм (В.Райх, Е.Фром, Ф.Боркенау, Ф.Хайек, К.Поппер та інші).

Англійський публіцист і письменник Д. Оруелл у праці „1984" виділив таку ознаку тоталітаризму як поневолення людей із середини, шляхом ідеологічного контролю над їхніми думками та почуттями. Він підкреслював, що тоталітаризм посягнув на свободу думки до такої міри, про що раніше навіть не можна було собі уявити. Не тільки забороняється висловлювати, а й навіть допускати певні думки, диктується, що потрібно думати, складається ідеологія, яка повинна прийматися кожною особою, проходять спроби управляти її емоціями і нав'язувати їй образ думки і поведінки. Особа ізолюється від зовнішнього світу настільки це можливо, з метою закріпити її в штучно створеному середовищі, виключивши можливості співставлення. [38,c. 126]

Дефініція «тоталітаризм» довго не набувала свого змістового наповнення. Відсутність конкретики у визначенні цього поняття змусила вчених - дослідників серйозно підійти до питання вивчення і тлумачення змісту тоталітаризму. Цим займалися представники різних країн. Вивчення теорії тоталітаризму затихало, а потім знову набувало своєрідного апогею. Після численних підходів і пошуків, теорія зрештою набула широкого визнання. На початку 50-х років у США відбувся науковий симпозіум, присвячений з'ясуванню поняття «тоталітаризм». У підсумку дискусії і обговорення учасники форуму дійшли згоди, що «тоталітарним» можна назвати закрите суспільство, в якому все - від виховання дітей до випуску продукції контролюється з єдиного центру. [39, c. 5]

Базуючись на висновках К. Фрідріха і З. Бжезинського і Х.Лінц виділив наступні елементи тоталітарного режиму: [40, c. 102]

-- висока концентрація влади, її проникнення у всі сфери життєдіяльності суспільства. Влада претендує на роль вираження вищих інтересів народу, суспільство відділено від влади, але не розуміє цього;

-- формування органів влади відбувається бюрократичним шляхом не підконтрольним суспільству;

-- існує єдина правляча партія, яку очолює харизматичний лідер; спроби створення альтернативних політичних партій не дозволяються;

-- демократичні права і свободи мають декларативний характер ; разом з тим держава виконує певні соціальні функції , гарантуючи право на працю, освіту, медичне обслуговування;

-- в суспільстві функціонує тільки одна ідеологія, опозиційні погляди проявляються у формі дисиденства ;

-- в тоталітарних ідеологіях історія представляється як закономірний рух до конкретної цілі, для досягнення якої виправдовуються всі засоби;

-- влада контролює ЗМІ, які використовуються для маніпулювання свідомістю суспільства. Політична пропаганда служить цілям прославлення режиму,сакралізації верховної влади;

-- влада володіє апаратом соціального контролю над населенням, який використовується для примусу і залякування;

-- державні органи жорстко контролюють економіку,володіючи високою здатністю мобілізації ресурсів і концентрації зусиль для досягнення чітких цілей, наприклад освоєння космосу;

--політична соціалізація має ціль виховати «нового громадянина», який буде відданий режиму, готовий на будь-які жертви; забороняються прояви індивідуальності, заохочується контроль за іншими громадянами;

-- державний устрій має унітарний характер. Права національних меншин декларуються,але не виконуються.

Тоталітарні системи не відносяться до таких, що розвиваються самостійно і базуються на природно-історичних механізмах еволюції (приватний інтерес, вільний індивід, приватна власність, нерівність),а до мобілізаційних. Мобілізаційні системи функціонують за рахунок використання ресурсів страху і примусу. Вони навіть можуть досягати певних успіхів у вирішенні стратегічних завдань (наприклад, у проведенні індустріалізації, структурної перебудови, прориву в космос ). Проте ресурси страху і примусу недостатньо довговічні і вимагають постійного зовнішнього стимулювання. Для цього правляча еліта формує «образи ворога» (внутрішнього і зовнішнього) для концентрації соціальної енергії мас при вирішенні конкретних завдань. Не випадково основним елементом тоталітарних режимів являються масові партії, які володіють монополією на владу. [41, c.23]

Звичайно, не можна обмежувати ресурси тоталітарних режимів тільки примусом і страхом в чистому вигляді. Крім того, тоталітарний тип влади апелює і до цінностей (або класових, або національних). Однак мобілізаційні системи повинні формувати і власну соціальну базу, на яку могли б опертися. Тому можна виділити і третій ресурс, який використовують тоталітарні режими - винагороди індивідів, груп або цілих соціальних класів символічними або статусними знаками відмінності (підвищення статусу, надання економічних або матеріальних переваг певним категоріям або населенню в цілому).

Світова практика дозволяє виявити два різновиди тоталітарного режиму: правий і лівий. [42, c. 37]

Правий різновид тоталітаризму представлений ??двома формами - італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. Правими вони вважаються тому, що зазвичай зберігали ринкову економіку, інститут власності, спиралися на механізми економічного саморегулювання.

З 1922 р. інтеграція італійського суспільства відбувалася на основі ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. Встановлення фашизму в Італії - негативна реакція дрібної та середньої буржуазії на відставання в процесі складання національної та економічної цілісності. У фашизмі втілився антагонізм дрібнобуржуазних верств стосовно старої аристократії. Італійський фашизм багато в чому визначив ознаки тоталітаризму, хоча і не розвинув їх повною мірою.

Класичною формою правого тоталітаризму служить націонал-соціалізм у Німеччині, що виник в 1933 р. Його встановлення було відповіддю на кризу лібералізму і втрату соціально-економічної і національної ідентичності. Відродження колишньої могутності і величі Німеччини намагалися досягнути шляхом об'єднання суспільства на основі ідей первинності арійської раси і підкорення інших народів. Масовою соціальною базою нацистського руху була дрібна і середня буржуазія, яка за своїм походженням, ментальністю, цілями і рівнем життя була протилежна як робітничому класу, так і аристократії. Внаслідок цього вона прагнула створити новий соціальний порядок і придбати в нього новий статус і переваги - залежно від особистих заслуг перед режимом. Слід зазначити, що на зростання національної і соціальної самосвідомості німців справляло вагомий вплив здійснила поразка у Першій світовій війні (1914 - 1918) і глибока економічна криза 1929 - 1933 рр. [42, c. 54]

Лівим різновидом тоталітаризму був радянський комуністичний режим і подібні режими в країнах Центральної та Східної Європи, Південно-Східної Азії, Куби. Він спирався (а в ряді країн досі спирається) на розподільну планову економіку, знищує ринок, якщо той існує. У СРСР передбачалося досягти соціальної однорідності і нівелювання соціальної багатоманітності інтересів. Прогресивним визнавалося тільки те, що відповідало інтересам робітничого класу.

Фрідріхом і Бжезинським була висловлена думка про те, що з часом тоталітаризм буде еволюціонувати в бік більшої раціональності, зберігаючи свої основні конструкції для відтворення влади і громадських порядків.[43, c.125]Іншими словами, джерело небезпеки для тоталітаризму вони бачили поза системою.В умовах сучасного світу внутрішні джерела розвитку тоталітаризму пов'язані насамперед із розпадом економічних та соціальних основ самовиживання. Соціальна база тоталітарних режимів вузька і не пов'язана з підвищенням суспільного становища найбільш ініціативних і перспективних верств суспільства. Діючи тільки мобілізаційними методами, тоталітаризм не здатний черпати необхідні для суспільного прогресу людські ресурси. Страх і терор не можуть вічно переслідувати людей. Найменше послаблення репресій активізує в суспільстві опозиційні набудови, байдужість до офіційної ідеології, криза лояльності. Спочатку, зберігаючи ритуальну відданість пануючій ідеологіі, але й не в силах чинити опір голосу розуму, люди починають жити за подвійними стандартами. Опозиційність втілюється в появі дисидентів, чиї ідеї поступово поширюються і підривають ідеологічний монополізм правлячої партії.

Але, мабуть, головним джерелом руйнації і неможливості відтворення тоталітарних порядків є відсутність ресурсів для підтримки інформаційного режиму. І справа не тільки в соціальних підставах цього глобального для сучасного світу процесу, коли розвиток особистості і людини нерозривно пов'язаний з конкуренцією думок, постійним переосмисленням індивідами програм, духовним пошуком. Існують технічні передумови нежиттєздатності тоталітарних систем. До них належать, зокрема, сучасні процеси обміну повідомленнями, наростання інтенсивності і технічної оснащенності інформаційних потоків, розвиток комунікативних контактів різних країн, розвиток технічної інфраструктури, пов'язане з появою масових електронних ЗМІ, розвитком мережі Інтернет. Коротко кажучи, якісна зміна інформаційнойного ринку не може не залучити до нових порядків навіть ті країни, які намагаються штучно ізолювати свій інформаційний простір від проникнення «чужих» ідей. А руйнування системи однодумності і є основна передумова катастрофи тоталітаризма. [44, c.58]

Тим не менше, у тоталітаризму є деякі шанси на локальне відродження. Мається на увазі, що Європейський Союз - не демократичне утворення, а технократичне в масці демократії. Через масовий нагляд і служби розвідки,прикриваючись війною з тероризмом, вимагають дедалі інтенсивнішого сканування пасажирів в основних аеропортах світу чи того, щоб ми повідомляли кожну деталь нашої банківської діяльності, соціологи починають частіше описувати цю зловісну тенденцію позбавлення нас приватності терміном «м'який тоталітаризм». [45, c. 35]

Як сказав би Зиґмунт Бауман, ті дні все ж належали до ери різкої сучасності, коли тоталітаризм був чітким, зрозумілим, очевидним і відкритим злом. Сьогодні наступила епоха м'якої сучасності, масового нагляду та колонізації особистого простору. Початки м'якого тоталітаризму, на відміну від чітко вираженого і реального, простежуються на Заході щоразу, коли бачимо, як люди захоплюються реаліті-шоу й одержимі тим, як би добровільно і з великою радістю та гордістю позбавитися приватності, промінявши її на появу на телеекрані. Однак найбільш яскравим прикладом м'якого тоталітаризму є путінська Росія з її ідеєю керованої демократії на пару з путінізмом - цього дивного і незрозумілого сплаву ностальгії за величчю радянського минулого, бандитського капіталізму, корупційної пошесті, клептократії, самоцензури та інтернет-резервацій для незгодних.

Підсумовуючи вищенаведене, можна визначити умовні етапи становлення і еволюції теорії тоталітаризму [46, c.163]:

І. Дотеоретичний етап, що включав зародження і генезис протототалітарних і тоталітарних ідей і поглядів (політичні вчення Стародавнього світу до середини 20-х, початку 30-х років XX століття);

II. Класичний етап розвитку теорії тоталітаризму ( від 40-50-х р. р. до 80-х років XX століття);

III Неототалітарний етап розвитку теорії тоталітаризму, який розпочався наприкінці 80-х років XX століття.

Аналіз сутності та генезису класичної теорії тоталітаризму підстави: [47, c.45]

1) розглядати тоталітаризм як явище світової історії, яке поступово сформувалося із автократичних традицій давніх деспотій і який досяг свого апогею на конкретно-історичному етапі, що припадає на XX століття;

2) як напрям світової політичної думки, що виправдовує необмежену етатизацію,репресивно-терористичні методи управління і контролю, маніпулювання свідомістю мас;

3) як тип свідомості, що характеризується екстремізмом, радикалізмом, ксенофобією, антианархізмом і антилібералізмом і зорієнтований на владу і на силу;

4) як концепт англо-американської політології 50-60-х рр. XX століття, який застосовується для характеристики політичних особливостей націонал-соціалістичного, фашистського і комуністичного режимів;

5) як форма державного устрою та суспільно-політичний лад;

6) ідейним джерелом тоталітаризму слугують різноманітні утопічні вчення і доктрини, головним змістом яких є раціональне обґрунтування позитивно окреслених цілей майбутнього суспільства.

Отже,підбиваючи підсумки під вищенаведеним матеріалом автор формулює наступні висновки:

· Досить цікавою в юридичних та політичних науках є проблема, пов'язна із сутністю, природою, ознаками, видами політичного та державного режимів. Незважаючи на те, що вона є мало розробленою, все ж варто зазначити її самостійність. Дослідження цієї проблеми займалися вчені англо-американської, євроконтинентальної політико-правової науки, починаючи з мислителів Стародавньої Греції.

· Державний режим характеризує не зовнішню форму держави, а її зміст, сукупність засобів і методів за допомогою яких державна влада реалізується в суспільстві. Державний режим є схожим до поняття політичний режим. В українській політичній і юридичній науках відбувається ототожнення понять «політичний» і «державний» режим.

· Певна складність у розмежуванні цих понять призвела до введення в науковий обіг таких понять, як «державно-правовий», «політико-правовий», державно-політичний режим». Однак, на думку автора, політичний режимі державний режим - явища не тотожні, як і пов'язані з ними поняття «політика « і «держава». Поняття політичний режим ширше за своїм обсягом, ніж державний, оскільки включає в себе засоби і методи як державного примусу, так і недержавного впливу на суспільство. Що ж стосується державного режиму, то він розглядається як найдинамічніше складова форми держави, що реагує на найважливіші процеси і зміни, що відбуваються в усіх сферах суспільства. Він визначає роль держави в державно-правовому механізмі, її соціально - політичну значущість.

· Залежно від того, який із методів здійснення державної влади у певній країні виходить на перший план,як вони поєднуються один з одним, а також залежно від інших факторів режими поділяються на види. Юридичній науці відомі декілька варіантів класифікації державних режимів, однак враховуючи наукову необхідність та об'єктивність, а також певну упорядкованість даних про державний режим у навчальних курсах автор виділяє наступні види державних режимів: демократичний, авторитарний,тоталітарний.

2. Ефективність демократичних інститутів в Україні

В останні десятиліття у світі спостерігається поширення і універсалізація принципів демократії, яка нині реально претендує бути єдино прийнятною формою державно-політичного устрою для цивілізованих країн. Її переваги полягають не лише в тому, що, завдяки їй, забезпечується народовладдя, права і свободи громадян, їх людська гідність. Не менш важливо, що при цьому відбувається ефективний розвиток суспільства, його культури, підвищення добробуту населення, формування різнопланових громадських структур і дієвого механізму соціальної самоорганізації. Це переконливо засвідчує приклад розвинених країн, досягнення яких пояснюються відданістю принципам демократії та здатністю народів до самовдосконалення. Тим часом, тоталітарні та авторитарні режими, обмежуючи демократію і особисту свободу громадян, ламають цей природний механізм самоорганізації суспільства, гальмують його розвиток. Підтвердженням цієї закономірності може бути наше тоталітарне минуле.

Українська політична наука проявляє значний інтерес до вивчення різноаспектних проблем демократії, що засвідчуюється, насамперед, монографічними дослідження останнього часу. [48, c.85] Разом з тим, в науковій літературі ще не одержали достатнього висвітлення питання непростих процесів сучасного транзиту демократії, що повинно охоплювати правове визначення демократії, якими є правові ознаки демократії і чи може в умовах конституційного розвитку право служити головним стимулом трансформації демократичних інститутів.

Проблеми аналізу демократичної держави порушувалися у працях піднімались в роботах таких авторів, як: К.Бабенко, О.Батанов, С.Бобровник, І. Гладуняк, В. Горбатенко, Р.Гринюк, А.Заєць, А.Колодій, І. Кресіна, В.Лемак, В.Медведчук, Г.Мурашин, Н.Оніщенко, М.Панов, О.Петришин, В.Погорілко, В.Селіванов, О.Скакун, В.Цветков, М.Цвік, В.Шаповал, Ю.Шемшученко, О.Ющик.

На теоретико-правовому рівні визначення поняття демократичної держави пов'язано з декількома проблемами. По-перше, на відміну від суто політологічних досліджень, для теорії держави і права предметом інтересу виступають виключно державні форми організації демократичних інститутів, які в своїй сукупності утворюють демократичну державу. У зв'язку з чим постає проблема визначення певного «необхідного мінімуму» тих інститутів, які дають змогу утвердитися демократичній державі й поступово набути розвинених форм. З цією проблемою тісно пов'язане інше питання щодо співвідношення демократичної держави і демократичного політичного режиму. Справа у тому, що політичну науку демократія цікавить як певний режим (сукупність методів, засобів і способів правління, яка застосовується тією чи іншою державою⁾. Не заперечуючи правомірності такого підходу, автор зазначає, що для теорії держави і права демократична держава становить інтерес насамперед як інституціональна конструкція, а також як система врегульованих правом процесів і процедур.В цьому плані теоретико-правове дослідження демократичної держави передбачає насамперед визначення необхідних інститутів, які властиві загальній системі організації і функціонування державної влади в демократичній державі. [49, c. 77]

По-друге, важливу роль у функціонуванні демократичної держави відіграє право. Зрозуміло, що саме під цим кутом зору юридична наука вивчає демократичну державу. Тому, даючи визначення поняття демократичної держави, необхідно виділити насамперед всі ті відносини, які виникають у процесі розвитку держави та її взаємодії з суспільством і громадянином і є предметом конституційно-правового регулювання. Автор свідомо вжив поняття «конституційно-правове регулювання», оскільки демократизм держави часто розглядається як одна з властивостей конституційного ладу. [50, c59] Це є цілком виправданим, оскільки сам конституційний лад характеризується як «цілісна система соціально-правових відносин та інститутів, які підпорядковані безумовним моральним і конституційним вимогам». Водночас слід зазначити, що важлива роль конституції в функціонуванні демократичної держави випливає із визначення самої конституції. Так, на думку В. Шаповала, конституція - «це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який регламентує окремі сторони суспільного буття, насамперед у зв'язку з організацією і здійсненням державної влади; встановлює засади державного ладу, а також порядок формування, організації і діяльності ключових ланок державного механізму - вищих органів держави; визначає принципи територіальної організації держави; фіксує основи правових статусів людини і громадянина, її юридично виражених взаємовідносин із державою». [51, c.4] Отже, якщо прийняти це визначення за вихідне в процесі теоретико-методологічного аналізу конституції, то стає очевидним, що саме на зазначеному рівні закладаються такі важливі характеристики демократичної держави, як: характер організації і здійснення державної влади, засади державного ладу, основи правового статусу людини і громадянина, механізми взаємодії держави і громадянина.

В Основному Законі України зазначено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Отже, спираючись на Конституцію та закріплені в ній норми і принципи, можна зробити висновок, що демократизм Української держави включає наступні аспекти: а) визнання народу єдиним джерелом влади і носієм суверенітету (стаття 5);

б) гарантування Українською державою прав і свобод людини і громадянина, серед яких важливе місце посідають політичні права й свободи людини і громадянина; в) забезпечення поділу державної влади; г) визначення конституційних гарантій місцевого самоврядування (стаття 7); д) визнання принципу політичного економічного та ідеологічного плюралізму як однієї з основ конституційного ладу України (стаття 15). [52, c.25]

Як свідчить хід розвитку демократії, здебільшого її моделі спираються на різні процедури та цінності. Конкретна держава обирає свій тип демократії шляхом розв'язання дилем, пов'язаних з її власною історією, геостратегічним становищем, природними та людськими ресурсами. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичного розвитку.

С. Хантінгтон у книжці «Третя хвиля» стверджує, що демократизація є міжнародним процесом та здійснюється хвилями, захоплює відразу декілька країн, впливає на них як позитивно, так і негативно. «Хвиля демократизації є переходом групи країн від недемократичних режимів до демократичних, що відбувається в певний проміжок часу, і за чисельністю істотно переважають ті країни, в яких у цей же час розвиток відбувається у протилежному (тобто антидемократичному) напрямі.[53,c.15] За класифікацією Хантінгтона, демократія в Україні належить до «нових демократій», які виникають у контексті третьої світової хвилі. Українська демократія лише формується і не має, власне, ні соціальної, ні політичної, ні ціннісної основи. Здебільшого дослідники акцентують увагу на традиціях Київської Русі, Запорізької Січі, однак ми чудово розуміємо, що соціалізація поколінь за роки радянської влади була порушена, тому спиратися на ці традиції можемо лише умовно.

На сьогоднішній день рівень демократичності держав вимірюють авторитетні структури, а саме: Державний департамент США, міжнародна неурядова організація "Freedom House",яка подає найвідоміші експертні вимірювання рівня демократії - щорічний моніторинг,за єдиним стандартом,формуючи результати своєї оцінки в огляді, де репрезентовані всі країни та регіони. Вимірювання здійснюється на підставі зіставлення відповідей на фіксовані запитання за відповідно розробленими еталонами, що відбивають ступінь розв'язання в країні певних проблем демократизації суспільного життя. Виходячи з цього відповіді на кожне з питань оцінюють у балах. Питання (в межах складової "демократизація") згруповані за чотирма основними напрямами:виборчий процес; громадянське суспільство; незалежні ЗМІ; врядування. На основі підсумованих балів визначається рейтинг держав. Кількісні показники рейтингу зводяться у загальний індекс демократизації країни. Відповідно до отриманих індексів усі країни поділяються на: вільні держави, частково вільні держави і невільні держави. [54, c.156]

Цими організаціями Україна від 2005 року вперше оцінюється як вільна держава. Однак, у звіті Freedom House, оприлюдненій за підсумками 2010 року констатується,що рейтинг України впав з вільного" до "частково вільного". "За один рік президентства Віктора Януковича Україна пережила тривожне зниження демократичної практики та прав людини, і якщо ці тенденції не зупинити, вона може повернутися до авторитаризму, як у період до помаранчевої революції".

Організація зробила такі висновки, беручи до уваги зростаючий тиск на ЗМІ, переслідування представників опозиції, втручання Служби безпеки України в політичне життя, нездатність Верховної Ради притягти до відповідальності органи виконавчої влади, а також критикує процедуру проведення місцевих виборів у жовтні 2010 р., яка, не відповідала демократичним стандартам.

"Україна рухається в неправильному напрямку при нинішньому уряді, коли мова йде про демократію і права людини. Сучасні тенденції в Україні приведуть до посилення авторитаризму, і це буде величезним кроком назад для України, а також крахом надій на реформи в Євразії в цілому", - заявив Девід Крамер, виконавчий директор Freedom House. [55]

Сучасні дослідники теорії ризиків стабільності демократії в різних країнах виокремлюють певні аспекти, які треба аналізувати: 1) населення та дохід; 2) національні пріоритети держави; 3) економіко-географічне положення; 4) уряд та соціальні служби; 5) культурні, релігійні та моральні цінності; 5) відкритість до зовнішніх зв'язків; 6) відкритість влади та її взаємодія з громадянами; 7) конституційні принципи та конфлікти в уряді; 8) гнучкість національних політичних інститутів; 9) роль армії, церкви, партій, преси;

10) вплив та джерела опозиції панівній владі; 11) наявність військових виступів та терористичних актів; 12) кількість та умови утримання політичних в'язнів; 13) рівень офіційної корупції; 14) зовнішні відносини; 15) іноземні інвестиції; 16) міжнародні угоди; 17) членство в міжнародних організаціях; 18) позиція країни щодо певних міжнародних питань, голосування в ООН; 19) фінансова підтримка з боку інших держав; 20) ситуація в регіоні; 21) дотримання прав людини; 22) воля до влади та політична активність осіб при владі; 23) опозиція за межами країни; 24) долучення до терористичних актів у інших країнах; 25) дипломатичні конфлікти. [56, c.78]

До аналізу ризиків стабільної демократії в Україні можна застосувати теорію Ф.Шміттера, який виокремлює внутрішні дилеми, притаманні сучасній демократії незалежно від місця та часу її появи, а також зовнішні, що піддають сумніву сумісність нових демократичних правил і практики з наявними соціальними, культурними та економічними умовами. Однією з головних економічних перешкод демократичного розвитку сьогодні є відсутність середнього прошарку суспільства, малозабезпеченість більшої частини населення. А майбутнє демократії в країні, як відомо, пов'язане з розвитком її економіки.

Більшість дослідників одностайні в тому, що стабільність демократії залежить також від широкої підтримки з боку громадян. Громадянське суспільство не може бути просто запозичене, воно має формуватися на основі традиційної культури з огляду на економічний і політичний розвиток країни, зростання добробуту і самосвідомість народу. [57, c.151]

З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Вона має чітко визначити геополітичні пріоритети державної політики - найскладнішу й доленосну проблему національних інтересів. Так, Україна в своїй перспективі розвитку має декілька шляхів: 1) наслідування «старшого брата» - Росії; 2) протягом 20 років незалежності України її відносини з Європейським Союзом нагадують радше наміри, а не угоду про входження до європейського політичного, правового, економічного простору. Щоправда, за оцінками лідерів Європейського Союзу, проблема вступу України до ЄС на порядку денному на найближчі 10-15 років не стоїть. Але ХХІ століття тільки почалося, і приєднання України до ЄС залежить від того, наскільки швидко наша держава наблизиться до європейських стандартів і почне відповідати їм.

Важливим завданням зовнішньої політики України є збалансованість своїх зовнішньополітичних зв'язків, які дали б їй можливість уникнути односторонньої залежності від тієї чи іншої сильної держави або організації.Однак виклик для України міститься не зовні, а всередині, має внутрішній характер і полягає у невідповідності її сучасного стану прийнятим у демократичному світі критеріям. На цей виклик нинішня правляча політична еліта України не відповіла, хоча мала досить часу і більш ніж досить повноважень.

Е. Бенеш писав: «Найперше демократія означає працю, працю велику, головним чином малопомітну, працю систематичну, наполегливу, постійну і напружену». Громадянство, розвинений громадянський стан є цінностями, бо вони підносять людину, цивілізують її, формують порядок, заснований на свободі й відповідальності. У контексті співпраці з демократичними країнами Україна могла б заразом запозичити їхній досвід у цій сфері.

Підводячи підсумок, автор пропонує визначення демократичної держави як специфічної форми організації публічної влади, яка характеризується конституційно закріпленою системою інститутів, що гарантують верховенство суверенної волі народу, взаємодіє із суспільством на засадах правових принципів, які забезпечують політичну владу від узурпації з будь-якого боку, забезпечують постійне представництво інтересів громадян, а також реальний захист прав і свобод людини і громадянина. Спираючись на запропоновану дефініцію, можна зробити низку важливих висновків і щодо ознак демократичної держави.

По-перше, демократична держава-це завжди конституційна держава, в якій гарантовано конституціоналізм як одну з основних характеристик державного ладу.

По-друге, демократична держава формується і розвивається як засіб та інструмент забезпечення народного суверенітету з метою реалізації суспільно значущих завдань, гарантування законних інтересів усіх членів суспільства, які розглядаються як носії невід'ємних прав і свобод, що визначені конституцією і не можуть бути порушені ані державою в особі органів державної влади, їх службових та посадових осіб, ані іншими членами суспільства.

По-третє, існування демократичної держави пов'язано з розвитком характерного лише для неї типу відносин із суспільством, які визначаються такими властивостями, як: взаємна відповідальність держави та громадян, спрямованість державної діяльності на забезпечення прав і свобод людини і громадянина, гарантована конституцією і законами держави участь громадян у процесі державного управління, можливість здійснення з боку суспільства контролю за діями органів державної влади, встановлення інституціональних запобіжників щодо можливості узурпації державної влади, порушення прав людини, відчуження права народу визначати і змінювати конституційний лад у державі.

2.1 Інститут виборів в Україні

Вибори є базовим інститутом демократичних режимів. Через механізм виборів формується політична еліта і легітимізується влада. Для того, щоб виконувати ці функції, вибори не повинні мати символічного характеру, а мусять забезпечувати легітимність виборчого процесу. Власне, й політичні системи можна класифікувати на підставі того, як у них проводяться вибори.

За влучним висловом екс-міністра юстиції Миколи Оніщука, інститут виборів - це серце демократії, оскільки коли цей інститут працює чесно,прозоро та відображає волю громадян, тоді народ обирає собі слуг, а коли інакше - тоді народ обирає собі господарів. [58]

Дослідження еволюції виборчого законодавства в Україні є цікавим з точки зору проблем державотворення та становлення демократичних засад розвитку суспільства. Адже виборче право є важливим інститутом будь-якої демократичної держави. Демократична влада отримує законну силу в ході загальнонародних виборів. Це народне волевиявлення є актом, у якому політична воля нації безпосередньо втілюється у владні політичні структури, легітимізує їх, стає державною волею. [59, c.43]

Проте не всякий суспільно-політичний процес, який включає у себе голосування громадян, можна назвати справжніми виборами, реальним народним волевиявленням. Практика «виборів» у період панування тоталітарного комуністичного режиму не має нічого спільного із цим поняттям. Ситуація почала мінятися тільки у заключний період радянської «перестройки», коли вперше до участі у виборах були допущені альтернативні кандидати.

Новітній виборчий досвід українського суспільства включає в себе вибори народних депутатів СРСР 1989 року, вибори до Верховної Ради України 1990, 1994, 1998, 2002, 2006,2007 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004,2010 років. Відповідне виборче законодавство, на основі якого проводилися відповідні вибори, ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, характеру регламентації основних виборчих процедур та механізмів, що супроводжувалося також змінами виборчої системи. Особливістю України серед інших посткомуністичних країн можна вважати часту зміну виборчого законодавства, що відображає достатньо швидку еволюцію громадянського суспільства, бажання законодавця відреагувати на досвід, отриманий під час чергових виборчих кампаній.

Дійсно, проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України, Президента України, як і місцеві вибори, регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнює практику застосування закону під час виборчого процесу; з іншого - такі постійні зміни забезпечували еволюцію повноти і глибини реалізації основних принципів виборчого права, розвиток виборчих механізмів і процедур як гарантій забезпечення виборчих прав громадян.

В останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання інституту виборів, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою у державі, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, у бік парламенту (ці процеси отримали не зовсім адекватну назву «політичної реформи 2004 року»). Вони супроводжувалися запровадженням пропорційної виборчої системи не лише на виборах Верховної Ради України, але й Верховної Ради АРК, обласних, районних та міських рад.[59, c.47]

Особливе значення інституту виборів для самої суті демократії стало причиною того унікального факту, що для національного за своєю природою об'єктивного виборчого права, як для жодного іншого правового інституту, розроблені загальновизнані міжнародні стандарти, дотримання яких перебуває у полі постійної уваги міжнародної громадськості. Серед основних міжнародних документів, які містять ці принципи, слід назвати Загальну Декларацію прав людини OOH 1948 року у статті 21 якої записано:„Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Воля народу має бути основою влади уряду; ця воля має знаходити своє відображення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному й рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування”,[60, c.12]Міжнародний пакт про громадянські та політичні права ООН 1966 року . Учасниками цього Міжнародного пакту на сьогодні є близько 130 держав світу, у тому числі всі країни СНД і Євросоюзу,що робить його міжнародним інструментом із найбільшою кількістю учасників, і це гарантує право на вільні вибори. У статті 25 цього документа проголошується право кожного громадянина „голосувати і бути обраним на дійсних періодичних виборах, що проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують вільне волевиявлення виборців”. [61, c.25] До числа базових джерел європейських виборчих стандартів належать також Конвенція про політичні права жінок від 20 грудня 1952 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок від 18 грудня 1979 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 25 грудня 1965 р., Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру 1990 року та Декларація Міжпарламентського Союзу про критерії вільних і чесних виборів 1994 року. Саме сприйняття необхідності забезпечення цих стандартів і наближення до їх законодавчої реалізації становило основну рушійну силу еволюції виборчого законодавства Української держави за період її сучасного незалежного розвитку. [62, c.24]

Дотримання цих принципів гарантує не лише виборчі права громадян, але й саму суть демократичного політичного режиму у державі. Їх реалізація через встановлення та регулювання відповідних виборчих механізмів та процедур має бути основним завданням виборчого законодавства.

Однак,якщо проаналізувати сучасний стан законодавчого регулювання, організації і проведення виборів у нашій державі ,можна зробити висновок про його специфічність. Це зумовлено постійними намаганнями однієї з гілок влади монополізувати контроль над виборчим процессом, дестабілізували поступовий розвиток електоральних інститутів,що і призводить до змін у виборчому законодавстві. Негативні аспекти цих факторів посилюються низьким рівнем політичної культури як політичної еліти, так і населення загалом. Існування демократичних інститутів (багатопартійності, регулярних виборів) поступово набуло суто атрибутивних ознак, а їх внутрішні механізми практично не відповідають загальноприйнятим стандартам демократії.

Варто підкреслити, що на відміну від країн усталеної демократії, у нових демократичних країнах значну роль у ході виборів відіграють додаткові чинники (крім електоральних) впливу на результати виборів, зокрема, такі, як можливість використання адміністративного ресурсу, прямого та прихованого підкупу виборців, фальсифікації на виборах, характер партійного фінансування, підконтрольні засоби масової інформації. Всі ці фактори можуть значно впливати як на результати виборів, так і на характер міжпартійної конкуренції. На практиці, як свідчить вітчизняний досвід, законодавство про вибори, яке власне є результатом політичних компромісів, часто існує відособлено від реального виборчого процесу, створюючи хіба що видимість його законності. [63, c.270]

Крім того, політична ситуація в державі, її політичний режим та інтереси політичних сил, що знаходяться при владі обумовлюють вибір типу виборчої системи (мажоритарну або пропорційну) із урахуванням їх переваг та недоліків.

В сучасних умовах, на думку Г.М. Мазуренко, саме пропорційна система найбільше відповідає вимогам демократичного суспільства, забезпечуючи представництво більшості суспільних інтересів. У той же час її суттєвим недоліком є відсутність зв'язку обраних депутатів з виборцями, що вимагає пошуку шляхів удосконалення виборчої системи. [64, c.62]

Формування в Україні виборчої системи протягом 1990-2010 років проходило хаотично, безсистемно та не було обумовлено об'єктивними економічними й соціальними чинниками. В розвинутих країнах взаємодія виборчої і партійної систем відбувається під впливом свідомості та культури людей. В її основі лежить політична культура, яка є сукупністю стійких форм політичної свідомості й поведінки, характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи та визначає характер і особливості конкретної політичної системи, політичний режим, динаміку і спрямованість політичних процесів. Україну за критерієм виборчої системи, слід віднести до групи країни із нестійкими виборчими системами. Ця група країн характеризується мінливістю виборчих систем, що зумовлено політичним протистоянням і намаганням політичних сил зберегти свій вплив і владні важелі у власних руках.

Переважна більшість рекомендованих європейських виборчих стандартів відтворена у національному законодавстві України. Поряд із тим досі існують окремі невідповідності, зокрема: [65, c.40]

· вимагається, щоб списки виборців були постійними і регулярно оновлювалися. В Україні ж досі списки виборців формуються до кожних виборів заново,а сам процес формування списків є недосконалим і супроводжується порушенням прав громадян;

· фінансування виборчих компаній має бути прозорим. На сьогодні ж в Україні переважна кількість виборчих заходів фінансується попри законодавчі вимоги і не піддається належному контролю;

· державні органи мають бути неупередженими; це стосується засобів масової інформації, використання наочної агітації, права на демонстрації,фінансування партій і кандидатів. На жаль,державну службу в Україні не зовсім вдалося відокремити від політики, свідченням чого були процеси 2004-2006 років;

· для виборців таємне голосування має бути не тільки правом, а й обов'язком,невиконання якого має тягнути за собою покарання у вигляді визнання недійсним виборчого бюлетеня ,зміст якого став відомим іншим особам. Такої норми в Україні не встановлено, а матеріально-технічне забезпечення виборів доволі часто змушує голосувати поза межами кабін для голосування, не переймаючись таємницею голосування;

· має бути прямо заборонене оприлюднення списків виборців, які проголосували. На жаль, такі списки в Україні сьогодні цілком відкриті, а інформація ,що в них міститься не визнається інформацією з обмеженим доступом;

· до складу Центральної виборчої комісії має входити хоча б один представник судової влади. На сьогодні український законодавець обмежується вимогою, щоб не менш як одна третина членів Комісії мала вищу юридичну освіту. Присутність у складі Центрвиборчкому професійних суддів, сприяла б ефективності його роботи.Політичні партії повинні бути рівномірно представлені у виборчих комісіях або мати можливість спостерігати за роботою цих неупереджених органів;це виключає можливість комплектування складу виборчих комісій шляхом жеребкування;

· місця, в яких спостерігачі не мають права з'являтися, повинні бути чітко передбачені в законі. Практика останніх виборів неодноразово засвідчувала випадки зловживань як з боку членів виборчих комісій, які заважали роботі спостерігачів, так і самих спостерігачів, які намагалися поставити членів виборчих комісій під тотальний контроль.

Отже, на сьогодні можна констатувати наявність міжнародних виборчих стандартів, обов'язкових для України, встановлених на кількох рівнях. Найбільш виписаними є норми, що стосуються запобігання дискримінації виборця, встановлення рівних виборчих прав кожному суб'єктові виборчого процесу. Однак,Україна досі не знайшла оптимального варіанту виборчої системи, який сприяв би ефективному балансу між демократичністю та ефективністю системи нашої влади і стимулював би розвиток політичних партій. Підсумовуючи, варто зауважити, що за умови оптимізації виборчого законодавства для проведення як парламентських, так і місцевих виборів в державі, потрібно виходити не з інтересів політичної сили, в якої знаходяться важелі впливу в цей момент, а з тих завдань, які ставляться перед владою в демократичній країні. При цьому треба зважати, що оптимальне виборче законодавство має забезпечити легітимне формування ефективної влади, подальшу інституціалізацію політичної системи та еволюційне оновлення політичних еліт, що особливо важливо в сучасних умовах України.

2.2 Незалежні суди

Розбудова України як незалежної, демократичної, правової, соціальної держави, закріплення в Конституції України положення про найвищу соціальну цінність людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки вимагає формування нових підходів до захисту прав людини.

Говорячи про систему забезпечення та захисту прав і свобод людини, навряд чи може викликати заперечення , що одну з провідних ролей у цьому процесі відіграють органи судової влади. [66, c.15] Дійсно, на сьогодні практично ні в кого з дослідників-правознавців і вчених-юристів не викликає заперечення теза, що становлення правової держави завжди має своєю обов'язковою складовою формування ефективної системи незалежної судової влади, яка б шляхом здійснення функцій правосуддя була здатна вирішувати на правовій основі суперечки, що виникають у суспільстві, надійно захищати права і свободи людини і громадянина .

Теоретична та практична актуальність питань пов'язаних із незалежністю судової влади завжди привертала велику увагу як науковців, так і юристів-практиків. Історичний досвід існування людства переконливо довів: без незалежної судової влади суспільство приречене на беззаконня, масове порушення прав і свобод людини.

Незалежність суду є ключовим моментом у справедливому та об'єктивному розв'язанні спорів у кожному окремому випадку. У більшості демократичних країн сам по собі термін “незалежність суду” є наріжним каменем конституції, конституційним принципом, який є фундаментальним для функціонування держави.

Жодна демократія, так само як і будь-який інший державний устрій не зможе існувати без незалежності суду.Засоби захисту таких фундаментальних цінностей як верховенство права, рівність,справедливість, тощо будуть неефективними без незалежності суду. Але одночасно незалежність суду є одним з найбільш уразливих конституційних принципів.