Основи правознавства

«Інструкцією № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 204 докладно регламентуються основні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти ^^ документів і порядок їх обігу, вимоги щодо оформлення розрахункових документів клієнтами, обов'язки банків при прийнятті розрахункових документів, їх обліку та проведенні операцій за ними.

Розрахунки, не пов'язані з підприємницькою діяльністю громадян, дозволяються як готівкою, так і в безготівковому порядку. Розрахунки пов'язані зі здійсненням громадянами підприємницької діяльності, як правило, мають провадитися у безготівковому порядку. Розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами відбувються як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки і здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги встановленої форми.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів: платіжні вимоги-доручення; чеки; акредитиви; векселі; платіжні вимоги; інкасові доручення (розпорядження). Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися також за допомогою банківських, платіжних карток.

Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форгіи розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими Чеками і з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.На сучасному етапі зовнішньоекономічної діяльності можуть використовуватися такі основні форми розрахунків -- сто відсотковий авансовий платіж (передоплата), акредитив, інкасо та відкритий рахунок. Основною особливістю використання цих форм розрахунків на практиці є їх подання за ступенем вигідності для експортера -- від найвигідніших до найменш вигідних.

Передоплата (сто відсотковий авансовий платіж). Ця форма передбачає здійснення авансового платежу у розмірі повної вартості товару, що поставляється. Вона є найвигіднішою формою розрахунку для експортера (продавця) і найменш вигідною для імпортера (покупця).Проводиться цей платіж банківським переказом або чеком.

Акредитивна форма розрахунку -- це форма безготівкових

розрахунків за товари і послуги, за якої оплату пред'явлених постачальником документів про відвантаження товарів або надання послуг здійснює банк постачальника (в якому відкрито його рахунок) за рахунок коштів платника, що знаходяться на його розрахунковому рахунку в іншому банку, можливо навіть в іншому місті чи за кордоном.

Інкасо -- розрахункова банківська операція, сутність якої полягає в тому, що банк за дорученням свого клієнта (експортера) на підставі грошових, товарних та розрахункових документів отримує належні йому кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу товари і зараховує їх на рахунок клієнта (експортера) у себе в банку.

Відкритий рахунок Сутність цієї форми платежу полягає в тому, що імпортер здійснює періодичні платежі експортеру після одержання товару.

48. Договір факторингу: загальна характеристика

Д-р - двосторонній, відплатний, реальний/консенсуальний. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа -- суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу. Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред'явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу. Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом. Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави. Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу. Якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити платіж, боржник має право пред'явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. Боржник не може пред'явити факторові вимоги до клієнта у зв'язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта. Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.

49. Договір комерційної концесії: загальна характеристика

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Д-р - консенсуальний, двосторонній, оплатний. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту. Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації. Правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав. Правоволоділець зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії: 1) забезпечити державну реєстрацію договору; 2) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; 3) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, користувач зобов'язаний: 1) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; 2) забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем; 3) дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; 4) надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця; 5) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; 6) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

50. Система не договірних зобов'язань

У більшості випадків цивільно-правові зобов'язання виникають із договорів.

Назва «недоговірні зобов'язання» підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншої будь-якої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи.

Підставою для виникнення їх може бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Разом з тим зобов'язально-правові відносини, що виникають із такого роду односторонніх дій осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникли з договору. Саме тому такі відносини у римському приватному праві називали ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча самого договору або якогось іншого правочину між сторонами зобов'язання немає.

Одностороння дія, з якої виникло подібнезобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань -- заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання).

До недоговірних правомірних зобов'язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов'язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

4) рятування здоров'я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.

До недоговірних зобов'язань належить також група зобов'язань, що виникають з цивільних правопорушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов'язань, в основу яких покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії. Такими недоговірними зобов'язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

2) заподіяння шкоди;

набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

51. Публічна обіцянка винагороди

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч.1 ст.1144 ЦК). Правове регулювання зобов'язання здійснюється §1 гл.78 ЦК. Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак: обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб; обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо); умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв. Отже, публічна обіцянка винагороди - це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату. За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів - публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату.

Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату - не є акцептом. Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором. До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить: зміст завдання; строк виконання; місце виконання; форму та розмір винагороди. Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи. Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні.Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну. Зобов'язання у зв'язку з публічноюобіцянкою винагороди припиняється у разі: закінчення строку для передання результату; передання результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду,згідно з ч.2 ст.1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

а зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс(змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди. Правове регулювання зобов'язання здійснюється §2 гл.78 ЦК. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки: обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. Конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасників); обіцяна винагорода - премія, яка виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно від його права на одержання інших видів винагороди за працю; винагороду обіцяють лише за найкращий досягнутий результат. Змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт. Суб'єктами зобов'язання є засновникиконкурсу та учасники конкурсу. Засновник конкурсу зобов'язаний: повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому; прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи; виплатити переможцеві конкурсу винагороду. До обов'язкових умов конкурсу законодавець відносить: предмет конкурсу; вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Засновникконкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати. Винагороду може бути визначено: у грошовій сумі, в іншій матеріальній цінності; в наданні морального заохочення. В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також: кількість призових місць; строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії тощо. У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Внесення зміни до умов конкурсу можливо: лише до початку конкурсу; про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошеноконкурс. Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі. Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі. Право на одержаннявинагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу.Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію.

За результатами конкурсу приймається рішення. Якщо рішення приймає конкурсна комісія, журі, то його повинен затвердити засновник конкурсу. Про результат конкурсу його засновник повинен оголосити в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Учасники конкурсу можуть оскаржити до суду прийняте рішення про результати конкурсу на загальних підставах. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу. Причому засновникконкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу. Відповідно до ст.1157 засновник конкурсу повинен повернути речі, подані на конкурс, їх власникові. Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише: за згодою учасника конкурсу; якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про її повернення; при цьому учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої наконкурс. Крім того, засновник конкурсу може набути право власності на річ, подану на конкурс, якщо її не було подаровано засновникові конкурсу або придбано ним, за набувальною давністю.

52. Набуття майна без достатньої підстави

За зобов'язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (ч.1 ст.1212 ЦК). Правове регулювання здійснюється гл.83 ЦК. Підставами виникнення зобов'язання може бути: * набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; * підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла. Причому не має значення, чи безпідставне набуття абозбереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збереженемайно (кредитор). Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставнонабутого або збереженого. Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення: 1) зобов'язання із безпідставногонабуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо); 2) зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобтозбереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів потерпілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (від лат. condictio indebiti - повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про: * повернення виконаного за недійсним правочином; * витребування майна власником із чужого незаконного володіння; * повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; * відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Змістом зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставногозбагачення від боржника та обов'язок останнього повернути безпідставно набуте або збережене потерпілому. Набувач зобов'язаний: повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості - відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст.1213); відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, і з цього часу він відповідає також за допущене нею погіршення майна (ч.1 ст.1214); сплатити проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ч.

2 ст.1214). Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого воназобов'язана повернути доходи. Законодавець передбачає випадки, коли не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата та платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фіз. або юр. особою добровільно; інше майно, якщо це встановлено законом. Однак така заборона діє лише за умов якщо немає: рахункової помилки; недобросовісності з боку набувача.

53. Поняття зобов'язань із заподіяння шкоди. Умови їх виникнення

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі. Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду - деліктною. Правове регулювання зобов'язання здійснюється гл.82 ЦК та іншими актами. Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підставивиникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень.

Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст.1187 ЦК).

Деліктне зобов'язання - це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майнуорганізації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання - це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

Суб'єктами деліктного зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов'язання, є боржник і кредитор. Боржник - це особа, яка зобов'язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор - потерпілий. Фізичну особу може бути визнано суб'єктом деліктного зобов'язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) - деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб'єктом відповідальності за завдану шкоду в деліктних правовідносинах є не фізична особа - безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладено на осіб, указаних в законі, які й є суб'єктами з її відшкодування (ст. 1178, 1184, 1186 ЦК). Суб'єктами деліктної відповідальності можуть бути й юридичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у цьому виді цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв'язку із виконанням останніми їхніх трудових функцій (ст. 1172 ЦК). Обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладено й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст. 1173, 1174, 1175, 1176 ЦК). Другою стороною деліктного зобов'язання - кредитором - є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. Наприклад, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров'я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов'язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

Об'єктом деліктного зобов'язання є дії божника з відшкодування завданої шкоди у повному розмірі. Трапляються випадки завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю двох або більше осіб, що спричинило настання несприятливих наслідків як неподільного результату. Відповідно до ст. 543 ЦК, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність. Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч.1 ст. 544 ЦК.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ст. 440 ЦК України обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора - одержати таке відшкодування.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст.1187 ЦК). Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки: * неможливість повного контролю з боку людини; * наявність шкідливих властивостей; * велика ймовірність завдання шкоди. У ч.1 ст.1187 закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки,вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Джерела підвищеної небезпеки можна поділити на: * фізичні (механічні, електричні, теплові); * фізико-хімічні; * хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні); * біологічні (зоологічні, мікробіологічні). Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом,а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст.1187. Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види найму - найм транспортного засобу з екіпажем (ч.2 ст.798) та найм без екіпажу (ч.1 ст.798). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст.805), то в другому -на наймача (ст.804). Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч.4 ст.1187). Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: * наявність шкоди; * протиправна дія заподіювача шкоди; * наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини). Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок: * дії непереборної сили; * умислу потерпілого. Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи - володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст.1193). У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст.1188 необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини (ч.1 ст.1188). У випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам, володільці цих джерел несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють ЗУ "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: * ядерної шкоди; * ядерного інциденту; * причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

54. Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду

(ст.1176 ЦК, ЗУ "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду"). Суб'єктом заподіювачем шкоди за цим видом делікту є правоохоронні та судові органи, до яких чинний ЦК відносить: * органи дізнання,тобто органи, які наділені правом проводити слідчі дії, що є початковою формою досудового розслідування в кримінальних справах (міліція, податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ, митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи держ. пожежного нагляду, органи охорони держ. кордону, капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, у випадках, що передбачено ст.101 КПК Укр.); * органи попереднього (досудового) слідства, тобто органи, наділені правом проводити досудове слідство у кримінальних справах (слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки) у випадках, що передбачено ст.102 КПК; * органи прокуратури, тобто органи, які визначені такими відповідно до ЗУ "Про прокуратуру" (Ген. прокуратура Укр., прокуратури АРК, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури); * органи суду, тобто органи, на які покладено здійснення функцій правосуддя (КСУ та суди загальної юрисдикції (місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд Укр.

Касаційний суд Укр.; вищі спеціалізовані суди; ВСУ). Від імені вказаних органів безпосередньо діють їх посадові та службові особи. Проте особу заподіювача шкоди відмежовано від особи, яка несе відповідальність за завдання шкоди, оскільки посадові та службові особи правоохоронних та судових органів, діяннями яких безпосередньо завдано шкоди, вчиняють їх не лише від імені зазначених органів, а й від імені держави. І саме тому відповідальність за завдану ними шкоду несе держава Україна в особі відповідних фінансових органів за рахунок майна, в тому числі грошових коштів, які належать їй на праві власності.. Визначено вичерпний перелік протиправних діянь, що є умовою настання відповідальності: * незаконне засудження; *незаконне притягнення до кримінальної відповідальності; * незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою; * незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд; * незаконне затримання; * незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Якщо ж шкоди завдано фізичним чи юридичним особам внаслідок іншоїнезаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, вона відшкодовується на загальних підставах. Наявність протиправності як характерної ознаки вказаних вище діянь, має бути підтверджено певною реабілітацією особи, шляхом постановления судом виправдувального вироку, скасування незаконноговироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також винесення відповідного акту про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Якщо ці діяння не підтверджено обставинами, що реабілітують особу, (наприклад, кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акту помилування), то право на відшкодуваннязавданої шкоди не виникає (ч.3 ст.1176). Не має права на відшкодування завданої шкоди також і фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла завданню їй шкоди (ч.4 ст.1176), окрім випадків, якщо фізична особа вчинила самообмову внаслідок застосованих до неї фізичного чи психічного насилля, погроз, обману чи інших незаконних засобів, які доведено в належному порядку. Істотною специфікою цього делікту є те, що шкода, яку завдано фізичним та юридичним особам за цим деліктом, відшкодовується незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. У разі, якщо держава відшкодувала шкоду, завдану посадовою чи службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, то вона наділяється правом зворотної вимоги до цієї посадової чи службової особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч.3 ст.1191).

55. Шкода, завдана внаслідок вчинення злочину

У цілому правила про відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від злочину, мають загальний характер, що означає, що шкода має бути відшкодована особою, яка визнана винною у вчиненні злочину або навіть за відсутності її вини в разі якщо Цивільний кодекс не вимагає наявності вини як обов'язкової підстави відповідальності (наприклад в разі завдання шкоди внаслідок ДТП).

Крім загальних правил, ЦК України містить також і спеціальні норми, що визначають порядок відшкодування шкоди особі, яка потерпіла від злочину, та іншим особам, яким внаслідок вчинення злочину завдані збитки. Відповідно до ст. 1206 ЦК особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. У зазначеній статті йдеться саме про відшкодування витрат, які поніс заклад охорони здоров'я на лікування потерпілого. У разі якщо витрати на лікування ніс тільки сам потерпілий (наприклад, у разі лікування потерпілого в лікарні приватної форми власності, де офіційно всі медичні послуги є платними), буде йтися про відшкодування витрат потерпілого на лікування, яке здійснюватиметься за правилами ст. 1195 ЦК.

Стаття 1206 ЦК також передбачає два винятки із загального правила про відшкодування витрат закладу охорони здоров'я: а) заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони та б) заподіяння шкоди у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Перевищення меж необхідної оборони визначається ст. 36 КК як умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони за загальним правилом є підставою для відшкодування потерпілому завданої шкоди (ч. 1 ст. 1169 ЦК). Але витрати закладу охорони здоров'я в такому випадку не відшкодовуються. Перебування особи в стані сильного душевного хвилювання може бути підставою для звільнення її від цивільно-правової відповідальності, якщо при цьому дотримані умови ст. 1186 ЦК (особа не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними). У будь-якому випадку завдання шкоди в стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, є підставою для звільнення особи від обов'язку компенсувати закладу охорони здоров'я витрати на лікування потерпілого.

У разі якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати закладу охорони здоров'я на лікування потерпілого також підлягають відшкодуванню. Відшкодування здійснюється за загальними правилами статей 1178 та 1179 ЦК. Тобто в разі вчинення злочину малолітнім, витрати відшкодовуються його батьками (усиновлювачами), опікуном або закладом, під наглядом якого перебуває малолітній. Неповнолітня особа зобов'язана відшкодувати витрати закладу охорони здоров'я самостійно. У разі недостатності у неповнолітнього коштів для відшкодування обов'язок відшкодувати витрати покладається на його батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Кошти на відшкодування закладу охорони здоров'я витрат на лікування потерпілого від злочину виплачуються самому закладу охорони здоров'я, якщо він перебуває в приватній власності, або до відповідного бюджету, якщо заклад охорони здоров'я перебуває у державній власності, власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади. Стягнення коштів здійснюється на підставі Порядку обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. № 545.

Спеціальні правила ЦК встановлює для випадків, коли особа, що вчинила злочин, невідома або є неплатоспроможною. Для захисту прав потерпілого відповідно до положень статей 1177 та 1207 ЦК завдана шкода має бути відшкодована державою.

Отже, законодавство надає додаткові гарантії особам, яким завдано майнової шкоди або шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину. Потерпший або особи, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого (ст. 1200 ЦК), вправі отримати відшкодування шкоди від держави за наявності таких умов:

1) якщо шкоду завдано внаслідок злочину, але не встановлено особу, яка вчинила злочин. Дане положення є дещо суперечливим, оскільки ст. 11 КК визначає злочин як передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Отже, суб'єкт злочину є необхідним елементом його складу і вести мову про злочин без суб'єкта не можна. Отже, в разі невстановлення особи - суб'єкта, можна говорити скоріше про протиправне діяння, яке має ознаки злочину.

2) якщо особа, яка вчинила злочин, є неплатоспроможною.

3)якщо шкода завдана фізичній особі. Шкода, завдана юридичній особі внаслідок злочину, не підлягає відшкодуванню державою.

Частини 2 ст. 1177 та ст. 1207 ЦК відсилають до спеціального законодавства для визначення умов та порядку відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок злочину. Але відповідного закону в Україні поки не прийнято.

56. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітнім, неповнолітнім, недієздатним

За загальним правилом, неповнолітні особи є повністю дієздатними, тобто такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність. Однак якщо неповнолітня особа немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, то цю шкодувідшкодовують субсидіарно її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, а у разі, якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цей заклад (ч.2 ст.1179 ЦК). Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб. Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому, вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд занеповнолітнім презюмується, тобто вони відповідатимуть за завдану неповнолітнім шкоду, якщо не доведуть, що її завдано не з їхньої вини. У разі, якщо а) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягнула повноліття; б) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття, - то зобов'язані особи звільняються від обов'язку додатково відшкодовувати завдану шкоду. Натомість, коли ж повної дієздатності неповнолітній не набув, а йому надали, в порядку ст.35 ЦК, то до уваги береться наявність згоди на це батьків (усиновителів) або піклувальників. Якщо такої згоди не було, то неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах. Якщо ж батьки (усиновлювачі) або піклувальники дали свою згоду на набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності, то вони продовжують нести субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім, до досягнення ним повноліття. Однак, у разі, якщо неповнолітня особа, яка набула повної цивільної дієздатності, не має майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, цю шкоду відшкодовують у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Відшкодувавши шкоду,завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника позбавляються права зворотної вимоги (регресу) до неповнолітньої особи (ч.4 ст.1191).

За загальним правилом, відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою, здійснюється опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо). Протиправним діянням, за яке настає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд занедієздатним. Вина опікунів або закладу, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, презюмується, тобто вони відповідають за завдану недієздатним шкоду, якщо не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини. Причому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, не припиняється в разі поновленнянедієздатної особи в цивільній дієздатності. Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатним, опікун та заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч.4 ст.1191). За загальним правилом, шкода, завдана фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, відшкодовується нею на загальних підставах.