Підсудність цивільних справ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Магістерська робота

на тему:

«Підсудність цивільних справ»

Зміст

Вступ

1. Поняття підсудності цивільних справ. Відмінність підсудності від підвідомчості

1.1. Історичний аспект розвитку інституту підсудності. Поняття підсудності цивільних справ

1.2. Відмінність підсудності від підвідомчості (юрисдикції загальних судів)

2. Види підсудності цивільних справ

2.1. Проблеми класифікації підсудності

2.2. Функціональна підсудність цивільних справ

2.3. Територіальна підсудність цивільних справ та її види

2.4. Наслідки порушення правил підсудності. Передача справи з одного суду

в іншій

3. Підсудність в міжнародному цивільному процесі

3.1 Підсудність справ з іноземним елементом

3.2. Інститут міжнародної підсудності в державах Європейського Союзу та в Україні. Законодавче регулювання

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Прийнявши Декларацію про державний суверенітет 1990 року і Акт проголошення незалежності 1991 року, Українська держава стала на шлях практичного втілення мети побудови соціальної і правової держави, в якій людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю. Саме в такій державі забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини та громадянина визначають зміст і конкретну спрямованість її діяльності. Ці принципи знайшли своє закріплення на конституційному рівні і відображені в законодавчих актах, прийнятих у період становлення незалежної України.

Реформування державної влади і судової системи в Україні в останні роки висвітлило актуальність питання про місце конституційного принципу спеціалізації судової системи. Недостатність теоретичної розробки та законодавчого врегулювання породжує гострі дискусії, щодо загальної моделі судоустрою України, з чим безперечно пов'язано вирішення проблеми організації та діяльності спеціалізованих судів адміністративної, господарської та інших юрисдикцій, їх місце в структурі судів загальної юрисдикції. Ця проблема не була вирішена повною мірою внесенням змін до процесуального законодавства та Закону України “Про судоустрій України” від 5 червня 1991 року, які названі за виразом правників “малою судовою реформою”. Не вирішена вона із прийняттям нового Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року[1]

Таким чином, вдосконалення форм судочинства, моделювання структури по організації та діяльності судових органів по відправленню правосуддя, необхідність чіткого визначення критеріїв розмежування компетенції судових органів в умовах поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, обумовила нагальну необхідність дослідження питань, що пов'язані з визначення підсудності та підвідомчості цивільних справ.

Саме в Конституції України закріплений відомий принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Уперше в законодавчому акті такого рівня проголошена відповідальність держави перед людиною за свою діяльність.

Конституція України поширила правозахисну функцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). В Основному Законі визначена система судів загальної юрисдикції, закріплені основні початки правосуддя, втілення яких у життя повинне істотно підвищити ефективність судової діяльності й підсилити роль судової влади у становленні України як правової держави.[2]

В Україні діє система судів загальної юрисдикції в складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів, а також Верховного Суду України як вищого судового органа. Саме така система судів закріплена в Законі України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України».

Відповідно до зазначеного Закону, підвідомчі судові цивільні справи вирішуються Верховним Судом України, Верховним Судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, міжобласними, міжрайонними (окружними), районними (міськими) судами, військовими судами регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів. Усі вони становлять судову систему загальних судів України (ст. 20 Закону «Про судоустрій»), реалізують судову владу, здійснюють правосуддя в цивільних справах, але мають різну, встановлену законом компетенцію у розгляді і вирішенні справ.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу цивільну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки, щодо здійснення правосуддя в конкретних цивільних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність. У науці та практиці цивільного процесу під підсудністю розуміють розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки, щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя. Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя.

Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду цивільної справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права сторін на компетентний суд.

Згідно із Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до Закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.[3]

Прийняття Верховною Радою України 18 березня 2004 р. і введення в дію з 1 вересня 2005 р. нового Цивільного процесуального кодексу України, безумовно, стало важливим етапом подальшого розвитку судової реформи, удосконалювання цивільного судочинства, зміцнення його демократичних початків.

У магістерській роботі розглядається та опрацьовується тема: «Підсудність цивільних справ», дане питання є досить актуальне.Підсудність є важливим інститутом у цивільному процесі, тому що, приймаючи позовну заяву і визначаючи, що цивільна справа підвідомча судам загальної юрисдикції, суддя повинен з'ясувати , якому із судів вона підсудна, проте непоодиноко трапляються випадки, коли судді приймають до свого провадження, розглядають та виносять рішення по справам, що не є підсудними даним судам. Саме такі ситуації, тобто недодержання правил підсудності, спростовують норму закону, щодо захисту прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.

Компетентним є суд, до підсудності якого належить справа. Однією з суттєвих гарантій того,що суд, який розглядає справу, буде справедливим та неупередженим, є неможливість свавільної зміни підсудності. Підсудність має бути чітко регламентована законом з метою виключити суб'єктивізм посадових осіб у вирішенні питання про те, в який суд потрібно скерувати справу для її розгляду по суті.

Мета дослідження полягає у комплексному аналізі чинної нормативно-правової бази, яка регулює підсудність, виявленні основних проблем, що виникають у правозастосувальній практиці.

У відповідності з метою роботи визначені наступні основні задачі дослідження:

- проаналізувати систему судів цивільної юрисдикції;

- провести порівняльний аналіз підсудності та підвідомчості цивільних справ;

- з'ясувати правову природу підсудності цивільних справ;

- виділити та охарактеризувати види підсудності;

- проаналізувати наслідки порушення правил підсудності цивільних справ;

- розглянути інститут підсудності в міжнародному аспекті.

Об'єктом дослідження є засади здійснення правосуддя, які проявляються через правовідносини судів цивільної юрисдикції, у сфері яких реалізується інститут підсудності цивільних справ.

Предметом дослідження є визначення підсудності цивільних справ судам загальної юрисдикції України по розгляду й вирішенню цивільних справ.

В процесі дослідження підсудності у цивільному процесі застосовувався діалектичний метод наукового пізнання, а також інші наукові методи: логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий, історичний і т.д.

В цивілістичній процесуальній літературі не приділялося належної уваги аналізу даної теми, хоча поставленна проблема розглядалась у працях Червоного Ю. С., Губенка М.М., Оверчука С.В., Прядка Д.В, Соловьйова В.М, Промова Н.К, Симшина В.Н, ЖилінаГ.А., Каллистратової Р.Ф., Луспенник Д.Д., Осіпова Ю.К., Семенова В.М., Трубникова П.Я., Фурса С.Я., Штефана М.И., Тертишнікова В.И. й інших.Однак, внаслідок різного підходу до дослідження питань, наприклад про види підсудності цивільних справ, дотепер немає єдності думок з питань про співвідношення цивільної юрисдикції загальних судів (підвідомчості) і підсудності, про виділення родової підсудності в якості самостійного її виду, про доцільність закріплення в законодавстві правила про неприпустимість спорів про підсудність між окремими судами й ін. Варто помітити й ту обставину, що норми ЦПК України про підсудність, також не завжди чітко й послідовно регулюють ці відносини, внаслідок чого й у практичній діяльності судів допускаються помилки при визначенні підсудності конкретних цивільних справ.

У магістерській роботі, на основі аналізу наукової й навчальної літератури, норм діючого матеріального та процесуального законодавства й практики його застосування, зроблена спроба дослідження окремих питань про правове регулювання підсудності цивільних справ.

1. Поняття підсудності цивільних справ. Відмінність підсудності від підвідомчості

1.1 Історичний аспект розвитку інституту підсудності. Поняття підсудності цивільних справ

Розвиток цивільної процесуальної науки, а в тім і проведення різного роду реформ у сфері процесуального законодавства можливі лише за умов наукового переосмислення багатьох теоретичних концепцій, законодавчих конструкцій історичного досвіду функціонування судової влади. Однією з них є інститут підсудності цивільних справ, саме з огляду на принципи цивільного процесуального права, дослідження якого має не тільки наукову значущість, а й сприяє вирішенню практичних завдань, а саме: визначенню такого суду, що має здійснювати захист порушеного права й окреслювати їх конкретні повноваження.

Не можна сказати , що у цьому напрямі зовсім не проводилося досліджень. Однак, є безперечним той факт, що найбільшу увагу цій проблематиці приділяли щодо проблем подання позову, а також найактуальнішим питанням розгляду цивільних справ уцілому. Про це свідчать праці В.В. Комарова, М.І. Штефана, Д.Д. Луспеника, С.С. Бичкової, С.Я. Фурси та інших. Проте інститут підсудності, що пройшов певні етапи свого розвитку, дає основу для нового погляду на проблеми визначення поняття підсудності та її видів, розмежування із суміжними юридичними категоріями, законодавчого закріплення правил підсудності.

Термін «підсудність» став уперше вживатися у Соборному Уложенні 1949 р., де він пов'язувався з предметом справи. Це, звичайно ж , не було новелою в буквальному її розумінні, зв'язок підсудності і предмета справи визнавався і до того часу, проте в Уложенні законодавче закріплення терміна з'явилося вперше.

Були розвинені й вдосконалені й підстави підсудності, причому за основні були прийняті найпростіші. Наприклад, підсудність могла бути визначена: 1) місцем проживання особи, під яким розумілося місце, де особа приписано, тобто записана у книгах міських і дворянських; 2) Званням особи, що припускало розгляд справи лише з участю в ній осіб, що мають військові звання; 3) родом справ існували заборона на подання скарги безпосередньо государю, були відсутні будь-які переваги й винятки із загальних правил підсудності.[4]

Цілком нова епоха у сфері правосуддя настала після прийняття у середині 19 ст. відомих судових статутів Олександра другого. Законодавець, конструюючи у Статуті цивільного судочинства правила про підсудність, виходив із того, що остання повинна визначатися виключно через два критерії: заявленої у позовному проханні ціни позову і роду справи. Зокрема, у загальних судових установленнях діяли правила загальної та особливої територіальної підсудності. Сутність першої полягала у тому , що позови подавалися за місцем справжнього місця проживання відповідача, під яким розумілося місце, де той відповідно до свого заняття , промислу, майна, служби військової чи цивільної, мав осілість і домашнє улаштування. Винятки із цього правила були передбачені для деяких категорій справ, розгляд яких мали здійснювати лише суди, прямо зазначені в законі ( виключна підсудність ) чи в окремих випадках позивач міг сам вибрати суд, що є компетентним вирішити його спір ( елективна підсудність ).

Згодо відбулися події 1917 р., які мали наслідки і для законодавчого закріплення інституту підсудності. Декрет про суд №1 ліквідував усе старорежимне, заснував місцеві народні суди, У ведення яких були передані всі цивільні справи з ціною позову до 3 тис. крб Трохи згодом до них були додані справи з ціною позову до 10 тис. крб І тільки через рік після того до їх ведення перейшли всі цивільні справи.

Радянське цивільне процесуальне законодавство також оперувало терміном «підсудність» . Найчастіше його використовували , щоб окреслити й розмежувати повноваження різних органів держави щодо розгляду і вирішення спірних юридичних справ. У цьому значенні підсудність являла собою синтез двох взаємопов'язаних понять - власне підсудності в її класичному розумінні і підвідомчості.

Після кодифікації цивільного процесуального законодавства у 50-60 -х роках були прийняті Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік, а потім і ЦПК союзних республік. ЦПК 1963 р., присвятив підвідомчості главу 3 у розділі 1 « Загальні положення» , а підсудності - главу 15 у розділі 3 «Провадження справ у суді першої інстанції». У 2004 р. був прийнятий новий ЦПК , в якому також передбачені глави, присвячені відповідно інститутам цивільної юрисдикції та підсудності , що свідчить про самостійне значення цих інститутів. Між тим ЦПК не дає визначення підсудності. [5]

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, участь яких у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу цивільну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки щодо здійснення правосуддя в конкретних цивільних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність.

Система судів загальної юрисдикції у відповідності зі ст. 125 Конституції України будується по принципах територіальності та спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні суди й місцеві суди.

Згідно ст. 19 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні й спеціалізовані суди окремих юрисдикцій. Військові суди відносяться до загальних судів і здійснюють правосуддя в Збройних Силах України й інших військових формування, утворених відповідно до закону.

Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні й інші суди, такі як спеціалізовані.

Судом першої інстанції у відповідності зі ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» є місцевий суд, що розглядає всі справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

Цивільне процесуальне законодавство не містить переліку справ, що відносяться до числа цивільних. Разом з тим, у відповідності зі ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України , суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суди розглядають зазначені справи в порядку позовного, наказного й окремого провадження.[6]

Законом може бути передбачений розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства (зокрема, до числа таких справ відносяться справи по скаргах учасників виконавчого провадження на рішення, дії або бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні судового рішення (розділ 7 ЦПК України), а також справи про визнання й виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ 8 ЦПК України) і справи про відновлення втраченого судового провадження (розділ 9 ЦПК України). Разом з тим, кожний із судів, що входять у систему судів загальної юрисдикції вправі розглядати тільки ті справи, які законом віднесені до його компетенції.

У зв'язку з цим виникає необхідність чітко визначити повноваження на розгляд цивільних справ, що досягається за допомогою норм, які утворюють інститут підсудності.

Як ми вже відзначали, згідно ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про судоустрій України» правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами або посадовими особами не допускаються. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від їхнього походження, соціального й майнового стану, расової й національної приналежності, статі, походження, мови, релігії, роду, місця проживання й інших обставин.

Таким чином, система судів загальної юрисдикції в Україні складається із сукупності всіх місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного суду України як вищого судового органа в нашій державі. Всі суди, що входять у систему судів загальної юрисдикції в Україні пов'язані між собою відносинами щодо здійснення правосуддя, як окремі ланки судової системи. Тому, необхідно розмежовувати компетенцію між окремими ланками судової системи й між судами однієї ланки по розгляду й вирішенню підвідомчих їм цивільних справ, що і є, на думку більшості вчених, підсудністю. [7]

У науковій процесуальній літературі відзначається, що багато помилок, які допускаються судовими органами при розгляді й вирішенні цивільних справ є наслідком порушень правил про підвідомчість і підсудність.

Тому, перш ніж досліджувати питання відмінності підсудності від підвідомчості й видах підсудності, варто звернутися до розгляду питання про поняття підсудності.

У науковій і навчальній літературі визнаються різні визначення зазначеного поняття.

Так, Ю. К. Осіпов вказує на те, що підсудність - це віднесення підвідомчих судам справ до провадження певного суду.

Інші автори виходять із того, що підсудність - це інститут, що регулює відповідність підвідомчих суду цивільних справ до провадження того або іншого конкретного суду, це інститут (сукупність правових норм), що регулює віднесення справ, що підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції до провадження конкретного суду судової системи України для розгляду по першій інстанції. Тобто визначити підсудність цивільної справи, означає встановити компетентний, належний суд по цій справі.

Крім того, у процесуальній літературі можна зустріти й інші визначення поняття підсудності. Так, наприклад, М. И. Штефан визначає підсудність як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи й між судами однієї ланки щодо розгляду й вирішення підвідомчих їм цивільних справ, [8]а В. И. Тертишніков вважає, що підсудність - властивість конкретної цивільної справи, відповідно до якої вона підлягає розгляду по першій інстанції в тому або іншому суді. За допомогою підсудності визначається компетенція кожної ланки судової системи по розгляду й вирішенню цивільних справ.[9]

Близьким за змістом є думка, висловлена С. С. Бичкової про те, що підсудність - це властивість цивільних справ, за допомогою якого їхній розгляд і вирішення віднесено законом до компетенції відповідного суду. Отже, ці вчені вказують на те, що підсудність визначає компетенцію конкретних судів усередині судової системи, щодо розгляду й вирішення конкретних цивільних справ.[10]

М.А. Митіна звертає увагу на те, що підсудність - це компетенція (або повноваження) того або іншого суду на розгляд і вирішення певних цивільних справ.

Аналіз викладених вище думок свідчить про те, що при характеристиці поняття «підсудність» використовується терміни «інститут», і «розмежування компетенції», і «властивість конкретної цивільної справи», і «компетенція (повноваження)» й ін.

Представляється, що такий підхід до наукового визначення поняття підсудності цілком пояснюється, тому що й у цивільному процесуальному законодавстві, у літературі, на практиці, як обґрунтовано відзначають дослідники цього питання, термін «підсудність» використається в різних аспектах, а точніше - у трьох.

По-перше, підсудність - це інститут цивільного процесуального права, тобто система норм, що регулюють відносини по визначенню конкретного суду при пред'явленні позову.

По-друге, під підсудністю розуміють властивість конкретної справи, у чинність якого воно підлягає розгляду в певному суді, як суді першої інстанції.

По-третє, підсудність варто розуміти і як сукупність цивільних справ, що підлягають розгляду й вирішенню в даній ланці судової системи й у даному суді.

Крім того, варто враховувати й те, що в компетенцію судів, що входять у систему судів загальної юрисдикції України, входять різні за своїм характером функції:

1. розгляд і вирішення справи - функція суду першої інстанції;

2. перевірка законності й обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції,що не вступили в законну силу - функція апеляційного суду;

3. перевірка в касаційному порядку законності судових рішень, що вступили в законну силу - функція касаційного перегляду;

4. функція по перегляду судових рішень, що вступили в законну силу у зв'язку з нововиявленними обставинами.

В окремих випадках ті самі суди виконують різні функції (наприклад, місцеві суди розглядають й вирішують цивільні справи як суди першої інстанції, а також здійснюють перегляд судових рішень по нововиявленним обставинам).

Місцевим судам підсудні: 1) позовні справи, що випливають з цивільних, трудових, кооперативних і сімейних правовідносин, у яких хоча б однією стороною є громадянин; 2) окремі справи, що виникають з адміністративних правовідносин; 3) справи окремого провадження; 4) справи за участю іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних підприємств і організацій та деякі інші справи.

При визначенні ж поняття підсудності мається на увазі компетенція судових органів як судів першої інстанції. Як відзначалося раніше, загальним для всіх судів України, що входять у систему судів загальної юрисдикції, не є те, що вони мають право вирішувати цивільні справи як суди першої інстанції. Разом з тим, кожний з них вправі розглядати й вирішувати тільки ті справи, які Конституцією й законами України віднесені до його компетенції.

У юридичній літературі, у зв'язку з дослідженням питання про поняття й ознаки підсудності цивільних справ висловлена думка про те, що можна розрізняти підсудність судового органу й підсудність цивільної справи.

Відповідно до ст. 107 ЦПК України, всі справи розглядаються районними, районними в містах, міськими й міжрайонними судами.[11]

Отже, визначивши, що справа підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції, необхідно встановити в який конкретно суд необхідно звернутися за розглядом справи власне кажучи.

Залежно від роду, справи, що підлягає вирішенню, від території, на якій діє той або інший суд, потрібно розрізняти підсудність родову або предметну, і територіальну, або просторову (місцеву).

Разом із тим, в останні роки, у процесуальній літературі висловлюються пропозиції про необхідність виділення й інших видів підсудності.

Так, зокрема, М.И. Штефан пише, що визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від функцій, що виконуються ними, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає вирішенню судом і місця (території), на яку поширюється компетенція певного суду. У зв'язку з цим підсудність підрозділяється на функціональну (функціональна компетенція), родову (предметна, об'єктивна компетенція), територіальну (особиста, суб'єктивна компетенція).

При цьому, функціональна підсудність визначає, на думку автора, компетенцію окремих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій.[12]

У магістерській роботі вже зверталася увага на необхідність ураховувати при характеристиці поняття підсудності й ту обставину, що в компетенцію судів, які складають систему судів загальної юрисдикції України, входять різні за своїм характером функції, у зв'язку із чим, як представляється, варто погодитися з думкою М.І. Штефана про необхідність виділення функціональної підсудності.

Крім того, у юридичній літературі, у зв'язку з аналізом змісту окремих норм ЦПК України 1963 року, пропонувалося виділяти поряд з родовою (предметною) і територіальною підсудністю ще й колегіальну й одноособову підсудність. Так, на думку В. И. Тертишнікова, ст. 1241 ЦПК України 1963 року, що була включена в главу 15 «Підсудність», хоча й називається «одноособовий розгляд справ у порядку позовного провадження», проте, визначає окремі правила й щодо колегіального розгляду цивільних справ.

Загальні вимоги ст. 1241 ЦПК України 1963 року, зводилися до того, що суддя одноособово розглядав всі цивільні справи підвідомчі судам. Однак, справи по спорах про визначення місця проживання й відібранні дитини, встановленні батьківства, виселенні, у випадку скасування в касаційному порядку, у порядку судового нагляду або в порядку перегляду по нововиявленним обставинам, рішення, ухваленні суддею одноособово, повинні були розглядатися колегіальним складом суду. Більш того, суд касаційної або наглядової інстанції у випадку скасування одноособово ухваленого рішення суду по будь-якій справі міг направити його на новий розгляд колегіальному суду. Критерієм у цьому випадку була складність справи.

Цивільний процесуальний закон віддавав перевагу колегіальній підсудності над одноособовою. Так, ч. 2 ст. 1241 ЦПК України 1963 року передбачала, що в тому випадку, якщо в справі поєднані позовні вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду, вся справа повинна розглядатися колегіальним складом суду.

Стаття 18 діючого ЦПК України містить вказівку на те, що цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, що є головуючим і діє від імені суду.

У випадках, встановлених ч. 4 ст. 234 ЦПК України розгляд справ проводиться судом у складі одного судді й двох народних засідателів, які користуються при здійсненні правосуддя всіма правами судді. До зазначених категорій справ закон відносить справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною, а також про відновлення цивільної дієздатності фізичної особи; про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або померлою; про всиновлення; про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію в протитуберкульозну установу.

Цивільні справи в судах апеляційної інстанції розглядаються колегією в складі трьох суддів, головуючий із числа яких визначається у встановленому законом порядку.

Цивільні справи в суді касаційної інстанції розглядаються колегією в складі не менш трьох суддів.

Таким чином, діюче цивільне процесуальне законодавство також установлює одноособову й колегіальну підсудність.[13]

1.2 Відмінність підсудності від підвідомчості (юрисдикції загальних судів)

У процесуальній юридичній літературі, у зв'язку з дослідженням питань про цілі цивільного судочинства та їх реалізацію в суді першої інстанції, була звернена увага на те, що «по своїй суті поняття підсудності й підвідомчості принципово не відрізняються».

Можна погоджуватися або не погоджуватися з таким підходом до питання про співвідношення понять підсудності й підвідомчості, але два питання повинні бути з'ясовані. Це питання про те, що ж таке підвідомчість цивільних справ й у чому її відмінність від підсудності.

Однак, перш ніж звернутися до питання про поняття підвідомчості (юрисдикції), варто звернути увагу на наступні положення.

У відповідності зі ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється винятково судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судову систему України становлять суди загальної юрисдикції й Конституційний Суд України (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судоустрій України»).

Таким чином, юрисдикційну діяльність суди здійснюють за допомогою розгляду Конституційним Судом України, як єдиним органом конституційної юрисдикції, питань про відповідність законів й інших правових актів Конституції України, а також про тлумачення Конституції й законів України (ст. 147 Конституції України, ст. 13, 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»), а також за допомогою розгляду цивільних, господарських, карних й адміністративних справ судами загальної юрисдикції. У зв'язку із цим, варто виділяти юрисдикцію Конституційного Суду України, а також судів загальної юрисдикції, система яких, згідно ст. 125 Конституції України й ст. 18 Закону України «Про судоустрій України», будується відповідно до принципів територіальності й спеціалізації. [14]

Разом з тим, право розгляду й вирішення спорів про право й інші юридичні питання в Україні надається не тільки судовим, але й певним органам державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та інш. Так, захист суб'єктивних цивільних прав і законних інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку із застосуванням певних форм і способів захисту. До юрисдикційних форм захисту варто відносити діяльність уповноважених державних органів по захисту порушених, невизнаних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, прав й інтересів юридичних осіб, інтересів держави. До таких органів цивільне законодавство відносить суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування й нотаріусів (ст.ст. 16-18 ЦК України).

У ст. 19 ЦК України зазначається, що самозахистом є застосування особою заходів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дії, яким воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

До числа органів компетентних розглядати цивільні справи відносяться третейські суди, які на відміну від державних, є органами недержавної юрисдикції. Третейський суд - це недержавний, незалежний орган, що створюється за договором або відповідним рішенням зацікавлених фізичних або юридичних осіб, у порядку встановленому законом для вирішення спорів, що виникають із цивільних і господарських правовідносин, за винятком справ, передбачених законом.

В Україні, згідно ч. 1 ст. 7 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди» можуть створюватися й діяти два види третейських судів: постійно діючі третейські суди й третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про третейські суди», постійно діючі третейські суди можуть створюватися й діяти при зареєстрованих, відповідно до діючого законодавства України, всеукраїнських громадських організаціях; організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегульованих організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торговопромислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних союзів; Центрального союзу споживчих суспільств України; об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб, у тому числі банків.

Постійно діючі третейські суди не можуть створюватися й діяти при органах державної влади й місцевого самоврядування.

Третейський суд для дозволу конкретної суперечки створюється на підставі третейської угоди сторін. Саме такого типу третейські суди розглядають цивільно-правового спору між фізичними особами.[15]

У процесі трудової діяльності між суб'єктами трудових правовідносин виникають розбіжності, які можуть перерости в спори. Такі спори можуть виникнути як між працівником і роботодавцем, так і між колективом найманих робітників і роботодавцем або роботодавцями[16].

У теорії трудового права під трудовими спорами розуміють неурегульовані в результаті взаємних переговорів розбіжності між суб'єктами трудових правовідносин, які виникають із приводу застосування трудового законодавства, установлення або зміни умов праці, передані на розгляд відповідних компетентних органів.[17]

Індивідуальні трудові спори, за загальними правилами, установленому ст. 221 КЗпП України розглядаються комісіями в справах по трудовим спорам (КТС) і судом.

Таким чином, первинним органом по розгляду й вирішенню індивідуальних трудових спорів є КТС, порядок організації діяльності, який урегульований нормами ст.ст. 223-231 КЗпП України.

Якщо рішення КТС задовольняє сторони трудового спору, і вони не оскаржать його в судовому порядку, то спір вважається вирішенним. Якщо ж одна зі сторін не задоволена рішенням КТС, то вона вправі звернутися із заявою в суд і розгляд трудового спору буде продовжено в судовому порядку.

Однак, варто помітити, що загальний порядок розгляду індивідуальних трудових спорів не є обов'язковим для сторін трудового договору. Згідно ст. 124 Конституції України, під юрисдикцію судів підпадають усі спори про захист прав і свобод громадян. Тому суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги лише на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Винятково судом розглядаються індивідуальні трудові спори, перелік яких зазначається в ст. 232 КЗпП України.

Судам не підвідомчі трудові супори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи з постанови прокурора або слідчого й вирішуються вони в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови, трудовий спір вирішується в загальному порядку.

Правом розгляду й вирішення юридичних спорів, володіють також органи державної виконавчої влади. Так, наприклад, у відповідності до ст. 39 СК України в реєстраційному порядку недійсним визнається шлюб, укладений з особою, що одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; шлюб між особами, що є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою; шлюб зареєстрований з особою, визнаною недієздатною. У цих випадках за заявою зацікавленої особи орган державної реєстрації актів громадянського стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрованому із зазначеними особами[18].

Згідно ч. 1 ст. 105 СК України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання по спільній заяві чоловіка й жінки або одного з них, на підставі постанови державного органа реєстрації актів громадянського стану у відповідності зі ст.ст. 106, 107 СК України.

Визначення походження дитини від батьків, які не одружені між собою, провадиться на підставі подачі спільної заяви матері й батька дитини (ст.ст. 126, 127 СК України).

Спір щодо участі у вихованні дитини того з батьків, які проживають окремо від нього, вирішується за заявою одного з батьків органом опіки й піклування, що визначає способи участі у вихованні дитини й спілкування з ним того з батьків, що проживає окремо від дитини (ст. 158 СК України).[19]

Земельні спори, згідно ст. 158 ЗК України вирішуються не тільки судами, але й органами місцевого самоврядування, органами державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зокрема, органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори в межах населених пунктів, щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності або в користуванні громадян, і дотримання ними правил добросусідства, а також спори по визначенню меж районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори по визначенню меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування організацій у використанні земель і земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів даними органами, закріплено ст. 159 ЗК України. [20]

Разом з тим, у випадку незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органа місцевого самоврядування, органа виконавчої влади з питань земельних ресурсів - спір вирішується судом (ч. 5 ст. 158 ЗК України). У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді земельних спорів» утримується вказівка на те, що зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, чи розглядалися вони спочатку органами місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів або не розглядалися. Рішення цих органів по такому спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви або в припиненні виробництва в справі.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що в Україні законодавством установлені різні форми захисту суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права, і, отже, спори про право й інші правові питання можуть розглядати й вирішувати різні, по своїй правовій природі, органи. У зв'язку із цим, в актах законодавства повинні визначатися чіткі критерії розподілу між ними обсягу правових спорів, що вирішуються, і інших правових питань, тобто «предметної компетенції».На думку Г. Л. Осокіной, підвідомчість являє собою сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлюють межі повноважень різних органів по розгляду й вирішенню юридичних справ,а також порядок їх реалізації.

У діючому цивільному процесуальному законодавстві України немає терміна «підвідомчість», але закріплені такі як: цивільна юрисдикція і компетенція судів по розгляду цивільних справ.[21]

Введення законодавцем в зазначених термінів,не усунуло в теорії цивільного процесуального права їхнього ототожнення з іншими родинними поняттями. У сучасній процесуальній літературі ці терміни розглядаються як рівнозначні. Так, наприклад, М. И. Штефан пише: «Компетенція суду по здійсненню правосуддя, по розгляду й вирішенню категорії питань називається судовою юрисдикцією або підвідомчістю судових органів», а А. Г. Ярема й Г. И. Давиденко пишуть про те, що «У главі 2 роздягнула 1 ЦПК України, звичну раніше підвідомчість цивільних справ судам визначено як цивільну юрисдикцію, компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ й, таким чином, відмежовані справи, які розглядаються за правилами ЦПК від тих, по яких судочинство здійснюється по іншим правилам».Тому необхідно, насамперед, визначити сутність кожного із зазначених понять.

Норми права, складові такого інститут цивільного процесуального права як підвідомчість цивільних справ суду, уперше були включені законодавцем в Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. Однак, ні в Основах (ст. 4), ні в ЦПК УРСР 1963 р. (ст. 24) не втримувалося легального визначення поняття «підвідомчість».

Треба, насамперед, з'ясувати значення терміна «компетенція». Поняття «компетенція» походить від латинського competere - домагатися, відповідати, підходити. У сучасних енциклопедіях «компетенція» визначається як сукупність установлених нормативно-правовими актами прав й обов'язків (повноважень), організацій, органів, посадових осіб; коло питань, по яких вони мають право прийняття рішення. Зона повноважень тих або інших органів й осіб встановлюється законами, іншими нормативними актами, положеннями, інструкціями, уставами.[22]

У зв'язку з дослідженням питання про зміст поняття «підвідомчість», необхідно визначити не тільки його співвідношення з категорією компетенції, але й з такою категорією як юрисдикція, у зв'язку з тим, що для позначення повноважень окремих органів по розгляду й вирішення спорівпро право й інші юридичні питання, у тому числі й судів, широко використовується термін юрисдикція.

Тому буквальний переклад з латинського «юрисдикція» означає «говорю про право». Однак власний зміст слова такий: юрисдикція - це правочин провадити суд, вирішувати правові питання; установлена законом сукупність правочинів відповідних державних органів вирішувати правові спори й справи про правопорушення, оцінювати дії особи або іншого суб'єкта права з погляду їхньої правомірності або неправомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників; відправлення правосуддя, а також інша діяльність державних органів по розгляду спорів, справ про правопорушення й застосування санкцій. Крім того, при використанні цього терміна в широкому змісті він вживається як поняття рівнозначне підвідомчості, компетенції. Причому юрисдикційною бути не тільки діяльність суду, але й інших органів, що діють за особливими правилами, подібним із судовими.

Таким чином, підвідомчість, компетенція і юрисдикція є тісно зв'язаними між собою категоріями, які виражають різні площини правового явища одного порядку.

У зв'язку з викладеним, варто зробити висновок про те, що цивільна юрисдикція - це підвідомчість, під якою варто розуміти повноваження (компетенцію) по розгляду й вирішенню спорів загальними судами, іншими державними органами, третейськими судами, а також змішаними органами (наприклад, КТС).

Отже, повноваження (компетенція) загальних судів по розгляду й вирішенню певних цивільних справ, називається судовою юрисдикцією або судовою підвідомчістю.

Відповідно, повноваження (компетенція) спеціалізованих судів загальної юрисдикції: господарські й адміністративних, називаються господарською й адміністративною юрисдикцією або господарською, або адміністративною підвідомчістю, а повноваження третейських судів називаються недержавною юрисдикцією або підвідомчістю.

Як уже раніше відзначалося в даній роботі, за загальним правилом, що закріплено в ч. 1 ст. 15 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Оскільки, згідно ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у нашій державі, зазначене виключення може означати, що загальні суди не розглядають у порядку цивільного судочинства тільки спори, вирішення яких,законом віднесено до компетенції Конституційного Суду України або спеціалізованих судів загальної юрисдикції (господарські й адміністративних), і відбувається за правилами судочинства, відповідно Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», Господарським процесуальним кодексом України й Кодексом адміністративного судочинства України.

Конституційний Суд України приймає рішення й дає висновки відносно конституційності законів й інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України, що діють міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться у Верховну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість; дотримання конституційної процедури розслідування й розгляди справи про усунення Президента України в порядку імпічменту в межах, певних ст.ст. 111, 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції й законів України. До повноважень Конституційного Суду України не ставляться питання щодо законності актів органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесених компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147 Конституції України, ст.ст. 13, 14 Закону України «Про Конституційному Суд України»).[23]

Господарські спори між юридичними особами підвідомчі господарським судам. Разом з тим, фізичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи, які у встановленому законом порядку, придбали статус суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися в господарський суд за захистом своїх порушених прав, що заперечують, законних інтересів. А у випадках, передбачених законодавчими актами України, у господарський суд мають право звертатися фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності (ст. ст. 1, 12 ГПК України). Так, наприклад, справи про банкрутство, підвідомчі господарському суду (п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК України), можуть бути порушені за заявою громадян-кредиторів.

Звідси можна зробити висновок про те, що суб'єктами господарських процесуальних правовідносин можуть бути не тільки юридичні, але й фізичні особи. Тому, цілком обґрунтовано, у новому ЦПК України не відтворене правило, відповідно до якого, справи в порядку цивільного судочинства розглядалися загальними судами за умови, що хоча б однієї зі сторін у спорі є громадянин (п. 1 ч. 1 ст. 24 ЦПК України 1963 р.).

Разом з тим, законом установлені й виключення із загальних правил про правовідносини, на яких поширюється юрисдикція господарських судів, зокрема про те, що справи між юридичними особами про захист особистих немайнових прав (право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію й ін.) підвідомчі загальним судам України (ст.ст. 16, 94 ГК України).

У відповідності зі ст. 125 Конституції України й ст. 19 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» для розгляду спорів, які виникають із публічно-правових відносин, передбачене створення адміністративних судів.

6 липня 2005 р. Верховною Радою України був прийнятий Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України), що набутив чинності з 1 вересня 2005 р.[24] Згідно ст. 4 КАС України, правосуддя по адміністративних справах здійснюється адміністративними судами, юрисдикція яких поширюється на всі публічно-правові суперечки, крім спорів для яких законом установлений інший порядок судового розгляду.

Компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних й юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень по оскарженню його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій або бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження й звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої компетенції в сфері керування, у тому числі делегованих повноважень, а також суперечки, які виникають із приводу висновку адміністративних договорів;

4) спори по обігу суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом або процесом референдуму.1

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: віднесені до юрисдикції Конституційного суду України; про накладення адміністративних стягнень; щодо правовідносин, які відповідно до закону, уставом (положенням) об'єднання громадян, віднесені до його внутрішньої діяльності або виняткової компетенції (ст. 17 КАС України).

Відповідно до п. 5 Закону України від 6 жовтня 2005 р. «Про внесення змін у Кодекс адміністративного судочинства України», до початку діяльності окружних й апеляційних адміністративних судів, підсудні їм справи вирішують по першій й апеляційній інстанції відповідні місцеві й апеляційні загальні суди за правилами КАС України. Після початку діяльності окружних й апеляційних адміністративних судів, адміністративні позови, апеляційні скарги по адміністративних справах, подані у відповідні місцеві або апеляційні суди, передаються цими судами в окружний або апеляційний адміністративний суд, якщо провадження в справі, по апеляційній справі ще не відкрито.

Адміністративні справи, провадження по яких було відкрито місцевими й апеляційними загальними судами до початку діяльності відповідного адміністративного суду, розглядаються й вирішується цими судами.[25]

Законом установлені виключення із загальних правил про правовідносини, на яких поширюється юрисдикція загальних судів й адміністративних судів. Так, за загальним правилом, в ч. 1 ст. 15 ЦПК України, спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються й вирішуються загальними судами в порядку цивільного судочинства. Разом з тим, варто звернути, що не всі індивідуальні трудові спори розглядаються відповідно до правил, установленими нормами глави 15 КЗпП України.

Так, у п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС України втримується вказівка на те, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори із приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження й звільнення з неї. Згідно п. 15 ст. 3 КАС України, публічна служба - це діяльність на державних, політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невоєнна) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Таким чином, з 1 вересня 2005 р. зазначені спори не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, крім тих, заяви й скарги, щодо вирішення яких були подані в загальні суди до вступу в чинність ЦПК України.

Згідно п. 4 розділу XI «Заключні перехідні положення» ЦПК України, заяви й скарги, подані до вступу його в чинність, відповідно до ЦПК України 1963 р., розглядаються в порядку, установленому новим ЦПК України. Такі заяви й скарги не можуть бути залишені без руху або повернуті в порядку, установленому ст. ст. 121, 297, 327, 365 ЦПК України, якщо вони подані з дотриманням відповідних вимог ЦПК України 1963р.

Виключення із загального правила, щодо юрисдикції й підсудності адміністративних справ, зазначається в ч. 2 ст. 21 КАС України.

...