Підсудність цивільних справ

По-друге, у законі України `Про міжнародне приватне право' відсутні положення про форму пророгаційної угоди. Відповідно до сучасного законодавства країн ЄС та укладених Україною договорів про правову допомогу, пророгаційна угода укладається в письмовій формі.[76]

По-третє,законодавство України повинно містити норму про автономний характер пророгаційної угоди. Для забезпечення однозначної практики застосування положень про автономний характер пророгаційної угоди необхідно закріпити у законі правило такого змісту: `Недійсність зовнішньоекономічного договору не породжує недійсності пророгаційної угоди'. Таким чином, для визнання пророгаційної угоди недійсною слід довести, що саме пророгаційну угоду було укладено з вадою форми, змісту, суб'єктного складу чи волі і волевиявлення. Норма такого змісту припинить практику тлумачення пророгаційної угоди як частини основного договору і дозволить захистити учасників міжнародного цивільного обігу від дій недобросовісних контрагентів, які використовують недійсність зовнішньоекономічного договору для уникнення судового розгляду та відповідальності за договором.

По-четверте, має бути врегульована така ситуація, коли учасник спору, незважаючи на наявність угоди про розгляд спору в суді за кордоном, пред'являє позов в українському суді за правилами міжнародної загальної чи спеціальної підсудності. Залежно від процесуальних дій відповідача така ситуація може вирішуватись декількома способами.

Визначення міжнародної спеціальної підсудності. ЦПК України 1963 р. передбачав більш вузьке, порівняно із встановленим у законодавстві країн ЄС, коло обставин і відповідно категорій цивільно-правових спорів з іноземним елементом, коли позивач мав право сам визначати місце судового процесу.

Закон України `Про міжнародне приватне право' значно розширив компетенцію судів України з вирішення цивільних справ з іноземним елементом за рахунок встановлення нових підстав міжнародної спеціальної підсудності, які раніше не регламентувалися процесуальним законодавством України і, таким чином, зблизив вітчизняне законодавство з правовими нормами міжнародних договорів ЄС.

Визначення міжнародної виключної підсудності. Закон України `Про міжнародне приватне право' передбачає кардинальні зміни у сфері правового регулювання міжнародної виключної підсудності.

Внаслідок інтенсивного розвитку міжнародних відносин та еволюції інститутів приватного права виникла необхідність закріпити в Законі України `Про міжнародне приватне право' декілька нових для українського законодавства правил міжнародної виключної підсудності. Так, вперше в Україні на рівні внутрішнього законодавства врегульовано питання міжнародної виключної підсудності справ, які пов'язані: з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців; з випуском або знищенням цінних паперів, оформлених в Україні.

В цілому стаття 77 Закону достатньою мірою кореспондується з положеннями ст. 22 Брюссельської Постанови № 44/2001.

Слід зазначити, що Закон України `Про міжнародне приватне право' не лише встановлює підстави визначення підсудності судам України цивільних справ з іноземним елементом, але також врегульовує поширену на практиці проблему lis (alibi) pendens (ч. 2 ст. 75).

Основною метою норми ч. 2 ст. 75 Закону України `Про міжнародне приватне право' є уникнення винесення з однієї справи декількох судових рішень, які суперечать одне одному. Необхідно враховувати, що така ситуація може виникнути лише у тому випадку, коли іноземне судове рішення має таку саму юридичну силу, як і рішення українського суду. З врахуванням положень ст. 390 ЦПК України 2004 р. правило, закріплене у ч. 2 ст. 75 закону, слід поширювати на випадки порушення провадження з тотожної справи в українському суді та в суді іноземної держави лише якщо на рішення суду цієї іноземної держави поширюються положення укладених Україною міжнародних договорів про визнання і виконання іноземних судових рішень, або якщо між Україною та цієї державою існує домовленість ad hoc про взаємне виконання судових рішень.[77]

Визначення підсудності зустрічного позову по цивільній справі з іноземним елементом. У науковій літературі це питання не має однозначного вирішення. Як показує порівняльний аналіз співставлення правил про підсудність зустрічних позовів, що передбачені міжнародними актами та нормами внутрішнього законодавства України, умови їх застосування не співпадають. Орієнтиром у вирішенні ситуації із зустрічним позовом має бути основна мета інституту зустрічного позову - забезпечення захисту суб'єктивних прав відповідача, полегшення розгляду взаємних вимог сторін, усунення можливості постановлення протилежних рішень, поєднання в одному провадженні двох справ, що сприяє економії процесуальних засобів. [78]

Основними нормативними актами, які нині регулюють питання міжнародної підсудності в державах ЄС, є Брюссельська конвенція 1968 р., Лугановська конвенція 1988 р. і Постанова Ради ЄС № 44/2001 (Brussels 1 Regulation) про міжнародну підсудність, визнання і виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ. Географічна сфера застосування цих міжнародних угод постійно розширюється насамперед внаслідок розширення ЄС.

Оцінюючи зазначені вище міжнародні договори як джерела міжнародного цивільного процесу в державах ЄС, необхідно відмітити кілька найважливіших особливостей сучасного правового регулювання питань міжнародної підсудності в державах ЄС.

Закріплення доміцилію відповідача як вихідного принципу для визначення міжнародної підсудності. Відповідно до ст. 2 Брюссельської конвенції, якщо інше не передбачено положеннями конвенції, то позов до осіб, які мають доміцилій у державі-учасниці, незалежно від їх громадянства, пред'являється у суді цієї держави. Чому в основу загального правила визначення міжнародної підсудності було покладено саме принцип доміцилію?

При відповіді на це запитання слід звернути увагу насамперед на ті переваги, які має принцип доміцилію порівняно з іншими принципами визначення загальної міжнародної підсудності, закріпленими у внутрішньому законодавстві держав ЄС, -- принципом громадянства і принципом звичайного місця перебування відповідача. Так, у разі вибору громадянства як основи міжнародної підсудності, виникає необхідність врахування труднощів, пов'язаних з явищем громадянства. До таких належить потреба встановлення спеціальних правил про визначення міжнародної підсудності спорів, сторонами (або однією з сторін) яких є особи з подвійним громадянством. Відсутність таких правил може породжувати правову нестабільність, передусім для особи, яка має подвійне громадянство: пря визначенні міжнародної підсудності може бути застосовано право не тієї держави, на яке особа розраховувала, а отже, і досягнутий результат може бути зовсім іншим, порівняно з тим, на який особа сподівалася. У сучасній практиці нерідко виникають випадки множинного громадянства (біпатризму або кумуляції громадянства), спричинені існуючими відмінностями у принципах, на основі яких законодавство різних держав вирішує питання про набуття і втрату громадянства. Міжнародне право ставиться до явища множинного громадянства нейтрально, тобто не забороняє і не вимагає його введення. Тому питання про існування множинного громадянства має вирішуватися кожною державою самостійно на рівні національного законодавства. Аналіз діючого внутрішнього законодавства - європейських держав і міжнародних договорів за їх участю доводить, що більшість держав змінили за останні роки ставлення до множинного громадянства у бік його більшого допущення. Про це свідчить, зокрема, прийняття 7 листопада 1997 р. Європейської конвенції про громадянство, яка у статті 15 передбачила право кожної держави самостійно визначати у внутрішньому законодавстві, чи «зберігають, чи втрачають громадянство її громадяни, які набули або мають громадянство іншої держави». Упродовж останніх років деякі держави Європи (наприклад, Велика Британія, Італія, Португалія, Болгарія, Угорщина, Швейцарія) відмовилися від принципу запобігання подвійного громадянства. Подвійне громадянство визнається і в Німеччині та Росії. Таким чином, можна припустити, що явище подвійного громадянства у найближчому майбутньому не зникне, а, навпаки, поширюватиметься. Тому зусилля держав ЄС мають бути зорієнтовані на усунення негативних наслідків цього явища, зокрема, у міжнародному цивільному процесі.

Враховуючи особливості правового регулювання громадянства в державах ЄС, необхідність визначення загальної міжнародної підсудності на основі доміцилію відповідача не можна аргументувати, посилаючись виключно на недоліки громадянства особи як основи для визначення міжнародної підсудності. У майбутньому категорія громадянства держав-членів ЄС вже не буде мати такого важливого значення, як нині, оскільки на перший план постануть відносини між ЄС і його громадянами. Передумовою цього є поступове введення в дію концепції єдиного громадянства ЄС, яка була вперше представлена Маастрихтським договором від 7 лютого 1992 р.

На наш погляд, основна перевага принципу доміцилію над принципом громадянства як основного критерію для визначення міжнародної підсудності полягає у тому, що саме завдяки принципу доміцилію розширюється сфера застосування міжнародних договорів держав ЄС про міжнародну підсудність і таким чином реалізується одна з їхніх цілей -- уніфікація норм національного законодавства європейських держав про міжнародну підсудність.

Зазначимо також, що сучасні міжнародні договори, які уніфікують норми міжнародного цивільного процесу, при вирішенні питання загальної міжнародної підсудності здебільшого проводять саме принцип доміцилію. Правило «actor sequitur forum rei» (позивач звертається у суд за місцем проживання відповідача; позивач слідує суду відповідача), введене ще римським правом, було реципійовано національним законодавством майже всіх європейських держав. У 20-му столітті було прийнято низку міжнародних договорів, які поширили це правило і на міжнародний цивільний процес. Тому встановлення громадянства або звичайного місця проживання особи як основного принципу для визначення міжнародної підсудності слід розцінювати як крок назад.

Ще однією передумовою закріплення як основного принципу визначення міжнародної підсудності саме доміцилію відповідача є посилення економічного співробітництва держав у рамках ЄС. [79]Як відмітив один з коментаторів Брюссельської конвенції П.Йєнард, є справедливим дозволити мати певні вигоди від положень Брюссельської конвенції громадянам тих держав, які не є громадянами держав Європейського співтовариства, проте які мають доміцилій у цих державах і які роблять певний внесок у розвиток економіки Європейського співтовариства. Твердження вченого слід визнати справедливим, особливо враховуючи факт постійного зростання потенціалу трудових ресурсів країн-імпорте-рів людського капіталу, що є особливо важливим для ЄС у світлі очікуваного скорочення його населення у найближчі роки . Застосування принципу доміцилію відповідає вимогам законодавства більшості держав щодо встановлення у сфері міжнародного цивільного процесу національного режиму для іноземних громадян, які перебувають на їхній території.

Посилення захисту «більш слабкої сторони» (споживача, робітника за трудовим договором, застрахованої особи) в судовому процесі. Для позовів, що пред'являють споживачі, встановлено таку підсудність: за доміцилієм відповідача або за доміцилієм споживача; за національним правом держави, в якій відповідач має доміцилій, якщо цей доміцилій перебуває поза територією дії Брюссельської конвенції; за місцеперебуванням філіалу, агентства, якщо відповідачем є особа, яка має доміцилій в одній з держав-учасниць конвенції; підсудність, встановлена угодою про підсудність, яка відповідає вимогам ст. 15 Брюссельської конвенції.

Позови до споживача можуть бути подані лише у суді за доміцилієм споживача або в суді, встановленому угодою про підсудність при дотриманні вимог ст. 15 Брюссельської конвенції. Як зазначив ECJ* у рішенні від 19.01.93 р. у справі 89/91 (Shearson Lehmann Hutton Inc. v TVB Treuhandgesellschaft), метою правил спеціальної підсудності, що передбачені конвенцією, є захист споживача як сторони, яка вважається економічно більш слабкою і менш досвідченою у юридичних і, зокрема, судових питаннях, порівняно з іншою стороною договору. Правила Брюссельської конвенції спрямовані на те, щоб не допустити можливості нав'язування сильною стороною такого вибору підсудності, який може позбавити слабшу сторону належного судового захисту.

Широке різноманіття правил альтернативної (спеціальної) підсудності і обов'язок адвоката у forum shopping. Брюссельська конвенція, як і національне право держав-членів ЄС, встановлює низку винятків із загального правила територіальної підсудності за доміцилієм відповідача і передбачає широке різноманіття правил альтернативної (спеціальної) підсудності.

У зв'язку з цим особливого значення набуває проблема вибору належного суду для вирішення цивільної справи з іноземним елементом. З точки зору конкретного учасника цивільно-правового спору, належним є той суд, який є найзручнішим і забезпечує оптимальні умови для захисту його інтересів. У теорії міжнародного приватного права суд, який відповідає таким вимогам, називається «forum shopping». Forum shopping передбачає право вибору позивачем певного виду підсудності при наявності декількох встановлених законодавством можливих альтернативних (спеціальних) під-судностей для конкрерюї справи. Поняття «forum shopping» не охоплює таких випадків: 1) коли передумови для тієї чи іншої підсудності створено шляхом обману; 2) коли внаслідок укладення прерогаційної угоди має місце договірна підсудність. Безумовно, forum shopping є вигідним для позивача, оскільки за допомогою вибору підсудності можна впливати на колізійне право і, відповідно, на матеріальне право, яке підлягає застосуванню для вирішення правового спору по суті; на процесуальне право, на основі якого визначається порядок провадження (тривалість судового розгляду, механізм підготовки справи до судового розгляду, порядок подання доказів, сума судових витрат) та порядок визнання і виконання судового рішення за межами держави, в якій справа вирішується по суті. Окрім цього, при виборі належного суду враховується місцеперебування учасників спору і свідків, місцезнаходження доказів і об'єкта спору.

Таким чином, мотиви, які можуть спонукати позивача використати forum shopping, є серйозними, а, отже, вимагають пильної уваги. У зв'язку з цим говорять про обов'язок адвоката у forum shopping . Цей обов'язок полягає у з'ясуванні адвокатом на основі вивчення всіх обставин справи питання про те, в суді якої саме держави позов його клієнта буде вирішено найкращим чином. Порушення цього обов'язку може бути підставою для притягнення адвоката до відповідальності у формі відшкодування заподіяної шкоди.

Успішне застосування Брюссельської конвенції 1968 р. про міжнародну підсудність, визнання і виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ дало поштовх для розробки міжнародних договорів про міжнародну підсудність тих категорій цивільних справ, які вилучені з предметної сфери застосування цієї конвенції. Так, 28 травня 1998 р. держави ЄС підписали Конвенцію про міжнародну підсудність та визнання і виконання судових рішень з сімейних справ (Брюссельська конвенція II), яка визначила правила підсудності справ про розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, встановлення режиму окремого проживання та справ зі спорів, що випливають з батьківського правовідношення. З 1992 р. під егідою Гаазької конференції з міжнародного приватного права було почато роботу з підготовки проекту всесвітньої конвенції про міжнародну підсудність, останній варіант якого було представлено спеціальним комітетом цієї конференції у грудні 2003 року. Є очевидним, що прийняття цієї конвенції є справою майбутнього. Представники держав, які беруть участь у цій конференції, одностайно погоджуються з тим, що таку конвенцію обов'язково треба прийняти: ратифікація конвенції широким колом держав дозволить зменшити пов'язані з зовнішньоекономічною діяльністю ризики і витрати шляхом усунення правової невизначеності й зменшення витрат на судовий розгляд цивільних спорів з іноземним елементом. Однак ціла низка питань, які стосуються сфери застосування та окремих положень світової конвенції про підсудність, дотепер залишаються дискусійними.

Нині основна увага вчених усіх держав, у тому числі й України, має бути зосереджена на виявленні тих положень права власної держави, які варті на відображення у цій конвенції. Правознавець з Нової Зеландії Д. Годдард звертає увагу на той факт, що вже існує декілька регіональних груп держав, які мають спільні або схожі погляди щодо змісту положень конвенції. Це, зокрема, держави Європи, Північної Америки, Азії та держави Тихоокеанського регіону . Розробка світової багатосторонньої конвенції про міжнародну підсудність, звичайно, вимагає великих затрат часу і зусиль, проте це єдиний спосіб встановлення таких правил про підсудність, які б засновувалися на принципі справедливості й рівноправності людей усіх держав світу.

На сьогодні основним видом міжнародних договорів України, які містять норми про міжнародну підсудність цивільних справ, є двосторонні договори про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ. Нині в Україні діє 23 двосторонні міжнародні договори про правову допомогу з цивільних справ. Частина цих договорів була укладена ще Радянським Союзом, і Україна зберегла в них свою участь як правонаступник УРСР. Низку міжнародних договорів про правову допомогу, в тому числі з деякими державами-членами Європейського Союзуь Грецькою Республікою, Італією, Польщею та Чехією, Україна уклала вже як суверенна держава.

У найближчому майбутньому двосторонні міжнародні договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах будуть продовжувати відігравати в Україні важливу роль у регулюванні питань міжнародної підсудності. Проте, є кілька причин, у силу яких ці договори не можуть бути єдиною і пріоритетною для України формою, що використовується для розмежування компетенції українських судів і судів іноземної держави. По-перше, поширеною є ситуація, коли іноземний елемент у певній цивільній справі має походження з тієї країни, з якою Україна не уклала договору про правову допомогу. По-друге, не всі договори про правову допомогу в цивільних справах регулюють питання підсудності. По-третє, норми про підсудність тих чи інших спорів, що містяться у цих договорах, в одних випадках відповідають нормам внутрішнього українського законодавства, а в інших -- ні. По-четверте, існують розбіжності в регулюванні одних і тих самих питань підсудності в договорах з різними державами.

Одним з основних напрямів подальшого вдосконалення правової бази регулювання міжнародної підсудності в Україні має бути включення відповідних статей про міжнародну підсудність у нові багатосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги з цивільних справ та приєднання України до двох основних європейських конвенцій з питань цивільного процесу -- Брюссельської конвенції 1968 р. і Лугановської конвенції 1988 р. про міжнародну підсудність, визнання і виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ.

Аналіз судової практики України з розгляду цивільних справ з іноземним елементом дозволяє зробити кілька зауважень і рекомендацій. Найчастіше іноземний елемент виявляється в цивільній справі у тому, що стороною у справі є іноземний громадянин або особа, яка проживає за межами України, або у тому, що справа порушується з приводу юридичного факту, який мав місце за кордоном. Українські суди, обґрунтовуючи свою компетенцію щодо вирішення цивільної справи з іноземним елементом, не завжди посилаються на відповідні положення міжнародних договорів там, де таке посилання є доцільним. Однак посилання в ухвалі про порушення цивільної справи на відповідний ратифікований Україною міжнародний договір при обґрунтуванні вітчизняним судом своєї компетенції з розгляду цивільної справи з іноземним елементом є доречним, оскільки така ухвала є законною підставою для того, щоб український суд звернувся до суду іноземної держави за правовою допомогою у формі виконання окремих процесуальних доручень. Крім цього, слід врахувати той факт, що договірні відносини України у галузі міжнародної правової охорони набувають все більшого поширення і від правильного застосування норм договорів безпосередньо залежить авторитет українських судів за кордоном. Отже, перед судами постає завдання по застосування норм цих міжнародних договорів.

Висновки

У результаті дослідження, в магістерській роботі, окремих питань про підсудність цивільних справ, можна зробити деякі висновки й узагальнення. У теорії цивільного процесуального права підсудність визначають, насамперед, як інститут цивільного процесуального права, норми якого регулюють відповідність підвідомчих судам цивільних справ до ведення конкретного суду єдиної системи судів загальної юрисдикції для розгляду по першій інстанції, як сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.

Підсудність визначають у процесуальній цивілістичній літературі і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи й між судами однієї ланки по розгляду підвідомчих їм цивільних справ, і як відповідність підвідомчого судам юридичної справи до ведення конкретного суду в рамках єдиної судової системи, або як повноваження судів загальної юрисдикції по розгляду й вирішенню підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на основі загальних правил, передбачених законом.

Проте, у чинному законодавстві недостатньо розроблено понятійний апарат, не наводяться відмінності та не розкривається зміст таких понять як «компетенція», «юрисдикція», «підсудність».

Таким чином, підсудність варто розглядати і як один з інститутів цивільного процесуального права, норми якого закріплені в ст.ст. 107-117 ЦПК України, і як компетенцію (повноваження) окремих загальних судів однієї ланки або окремих ланок загальних судів по розгляду й вирішенню підвідомчих їм цивільних справ як суди першої інстанції.

Тому підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції конкретного суду. Завданням інституту підсудності є розподіл цивільних справ між судами загальної юрисдикції для більш швидкого й правильного розгляду й вирішенню справи, найбільш ефективного захисту прав, свобод й інтересів суб'єктів права. Підсудність визначає не наявність суб'єктивного права на звернення до суду за судовим захистом, а його здійснення з дотриманням установленого законом порядку.

Правову категорію підсудності варто відрізняти від категорії юрисдикції (підвідомчості) цивільних справ. На відміну від юрисдикції (підвідомчості), норми якої регулюють розмежування компетенції між загальними судами й спеціалізованими судами загальної юрисдикції, а також іншими державними й недержавними органами по розгляду й вирішенню спорів про право й інші юридичні питання, норми права про підсудність розмежовують юрисдикційні повноваження конкретних судів усередині системи загальних судів по розгляду й вирішенню підвідомчих їм цивільних справ.

Тому, у зв'язку зі здійсненням суддею процесуальних дій, спрямованих на відкриття провадження по цивільній справі, є важливими два питання: як правильно розв'язати питання про юрисдикції (підвідомчості) справи суду і як правильно визначити його підсудність. Умовою виникнення судочинства по конкретній цивільній справі є вирішення суддею, насамперед, питань: чи підпадає вирішення спору про право або інше питання під юрисдикцію (підвідомчість) суду й, якщо підпадає, то який суд повинен розглядати зазначений спір про право або інше юридичне питання (підсудність).

Залежно від виконуваних судами функцій і території, на яку поширюється діяльність певного суду, визначається компетенція різних судів, що входять у систему загальних судів. У зв'язку із зазначеними критеріями, підсудність підрозділяється на функціональну й територіальну.

Функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок єдиної системи загальних судів України по розгляду й вирішенню цивільних справ. Відповідно до загальних правил про функціональну підсудність, всі цивільні справи, що підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними в містах, міськими й міськрайонными судами (ст. 107 ЦПК України). До місцевих загальних судів ст. 21 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» відносить також військові суди гарнізонів.

ЦПК України не передбачає можливість апеляційних судів, створених в Україні або Верховному Суді України розглядати цивільні справи по першій інстанції. Тому, викладені в юридичній літературі думки про наявність, відповідно до нового цивільного процесуального законодавства родової підсудності цивільних справ і про право апеляційних судів розглядати певні цивільні справи по першій інстанції викликають заперечення, оскільки ті законодавчі акти, які вказують на це (зокрема, ст. 25 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження» й ін.), не можуть бути застосовані до процедури розгляду цивільної справи, оскільки цивільне судочинство здійснюється відповідно до законодавства, зазначеним у ст. 2 ЦПК України. Інше законодавство не повинне йому суперечити, інакше воно не застосовується.

Територіальна підсудність - це встановлені в ЦПК України правила, які дозволяють розподілити цивільні справи між однорідними судами загальної юрисдикції (як судами першої інстанції).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає наступні її види: загальна, альтернативна, договірна, виключна й підсудність декількох вимог, пов'язаних між собою.

Потребують певного коректування правила альтернативної підсудності, обмеження сфер дії, детальнішого розроблення питання щодо форми угоди про договірну підсудність, фіксації моменту її укладення , вирішення питань, пов'язаних з процедурою заяви стороною заперечень при порушенні договірної підсудності та інше.

Отже, підсудність є однією з правових гарантій справедливого правосуддя, а отже, є також і процесуальною гарантією, тобто встановленим процесуальним законом засобом, яким забезпечується правильне здійснення по кожній справі завдань правосуддя.

Список використаної літератури

Законодавчі та інші нормативно-правові акти

1. Конституція України // Відомості Верховної ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 27- 28. - Ст. 180.

3. Житловий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 1984. - № 1. - Ст. 2.

4. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 21-22. - Ст. 135.

5. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № № 40- 44. - Ст. 356.

6. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № № 40-42. - Ст. 492.

7. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-37.- Ст. 446.

8. Кодекс законів про працю України (зі змінами й доповненнями за станом на 1 березня 2007 р.). - Х.: Одиссей, 2007.

9. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996р. // Відомості ВРУ.- 1996.- С.45

10. Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 39. - Ст. 383.

11. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 25. - Ст. 198.

12. Про порядок відшкодування шкоди, заподіяного громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й судна: Закон України від 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - Ст. 2.

13. Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів): Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.

14. Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

15. Про відновлення платоспроможності боржника або визнанні його банкрутом: Закон України від 14 травня 1992 р. у редакції Закону України від 30 червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст. 378.

16. Про третейські суди: Закон України від 11 травня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 35. - Ст. 412.

17. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - Ст. 422.

18. Про внесення змін у Закон України «Про судоустрій України» по забезпеченню касаційного розгляду цивільних справ: Закон України від 22 лютого 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2007. - № 16. - Ст. 220.

19. Про волю пересування й вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України від 11 грудня 2003 р. / Голос України. 27 січня 2004 р. - № 15 (3265).

20. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу:Закон України від 18 березня 2004 http://www.taranuha.ua

21. Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 21 листопада 2002 р. http://www.taranuha.ua

22. Питання Національної служби посередництва й примирення: Указ Президента України від 30 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 1-2.- Ст. 15.

23. Положення про порядок проведення примирливих процедур з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), утв. наказом Національної служби посередництва й примирення від 24 квітня 2001 р. // Бюлетень Національної служби посередництва й примирення. - 2001. - № 4.

24. Положення про КТС, утв. наказом Національної служби посередництва й примирення від 4 травня 1999 р. // Бюлетень Національної служби посередництва й примирення. - 1999. - № 4.

25. Положення про трудовий арбітраж, затв. наказом Національної служби посередництва й примирення від 4 травня 1999 р. // Бюлетень Національної служби посередництва й примирення. - 1999. - № 4.

26. Положення про посередника, затв. наказом Національної служби посередництва й примирення від 11 листопада 1999 р. // Бюлетень Національної служби посередництва й примирення. - 1999. - № 4.

27. Постанова Ради ЄС № 44/2001 (Brussels 1 Regulation) про міжнародну підсудність, визнання і виконання судових рішень з цивільних і торговельних справ.

28. Меморандум Ради Європи: судочинство у військових судах (2003) 0015. Додаток 3. - Страсбург, 2003.

Спеціальна література

29. Барикин А.Б.Большой юридический єнцеклопедический словарь. - М., 2005.

30. Большой юридический словарь/ Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. 2-е изд. перераб. и доп. - М., 2004.

31. Бурак В.Я. Трудові спори: порядок їх вирішення в Україні. - К.: Атіка, 2003.

32. Васильєв С.В. Цивільний процес: Навчальна допомога. - Х.: Одиссей, 2006.

33. Вахитов Ш., Колмацкий В. Передача гражданських дел в другой суд // Сов. юстиция. - 1981. - № 10.

34. Гражданский процесс. / Під ред. В.А. Мусіна, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. - М.: ПРОСПЕКТ, 1996.

35. Гражданский процесс. Часть 1. / Під ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергєєва. - М., 1996.

36. Гражданское процессуальное право России / Под ред. М.С. Шакарян. - М.: Городець, 1996.

37. Гражданское процессуальное право УРСР / Под ред. Штефана М.И. - К.: Вища шк., 1989.

38. Гурвич М.А. Право на иск. - М. - Л., 1949.

39. Дмитриев Ф.М. История судебных инстанций и гражданского судопроизводства от судебника до учреждения о губерніях.-М.,1900.- С.348

40. Европейский Союз: новый этап интеграции. Проблемно-тематический сборник. -- М., 1996. -- С.

41. Елисейкин П.Ф. Предмет судебно деятельности в гражданском процессе. Автореф. дис. … докт. юрид. наук. - Л., 1974.

42. Жилин Г.А.Цель гражданського процесса. -М.: Городець, 2000.

43. Ильинская Н.М.Участие третих лиц в гражденском процессе. - М.: Госюриздат, 1962.

44. Клейн Н.И.Встречный иск в суде и арбетраже. - М.: Юрид. лит., 1964.

45. Корет П.О. Міжнародне приватне право.- К. 2004. С. 305

46. Курс Советского гражданского права. В 2-х т. / Отв. ред. Мельников А.А. 2-й т. - М.: Наука, 1981.

47. Луспенник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. - Х.: Харків юридичний, 2006.

48. Михайлов М.М. История образования и развития системі руського гражданского судопроизводства до Уложения 1649г.- 1848.-С.60

49. Осипов Ю.К. Подведомственность гражданських дел. - Св-к, 1993.

50. Осипов Ю.К.Подведомственность гражданських дел Свердловськ, 1973.

51. Осипов Ю.К.Подсудность и подведомственность гражданських дел. -М.: Госюриздат, 1962.

52. Осокина Г.Л.Гражданский процесс. - М.: Прецедент, 2003.

53. ОсокинаГ.Л Подсудность и подведомственность гражданских дел: Научная помощь. - Томск, 1993.

54. Павлушина А.А. Суперечка як базова категорія в теорії юрисдикційного процесу // Арбітражний і цивільний процес. - 2002. - № 7.

55. Побирченко И.Г. арбітражний процес. - К.: Вища шк., 1998.

56. Проблеми науки цивільного процесуального права / Під ред. В.В. Комарова. - Х.: Харків юридичний, 2002.

57. Сердюк В.В. Військові суди України - органи правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях України // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - № 6.

58. Сердюк В.В. До питання розширення підсудності військових судів України // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - № 5.

59. Советский гражданський процесс/ Под ред. Треушникова М.К. - М.: МГУ, 1989.

60. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: в 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. --ДО.: КНТ, 2006. - т. 1.

61. Фурса С.Я., Щербак С.В. Законодавство про виконавче провадження: Науково-практичний коментар. - К.: Ін Юрі, 2004.

62. Цивільне процесуальне право / За ред. С.С. Бичкової. - К.: Атіка, 2006.

63. Цивільний процес / За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005.

64. Цивільний процес. Підручник / Під ред. Комарова В.В. - Х.: Одиссей, 2001.

65. Цивільний процес. Підручник. - Х., Одиссей, 2001.

66. Цивільний процес: Підручник / Під ред. М.К. Треушников. - М., 2003.

67. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - Х.: Одісей, 2001.

68. Чудиновских К.А.Подведомственность в системе гражданського и арбитражного процесса. - Спб.: Юридичний центр Пресс, 2004.

69. Шах Х. Международное процесуальное гражданское право.-М.-2001.С-104

70. Шишкін В.І. Конституційні напрями розвитку системи правосуддя України // Вісник Академії правових наук України. - 1997. - № 7.

71. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підручник. - К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юрі”, 2005.

72. Штефан М.Й. Цивільний процес. - К.: Ін Юрі, 1997.

73. Штефан М.Й. Цивільний процес. - К.: Ін Юрі, 2001.

74. Юридическая энциклопедия. - М., 2000. - С. 205-206.

75. Ярема А.Г., Давиденко Г.І. Новели цивільного судочинства // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 9.

Матеріали судової практики:

76. Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 р. про конституційне подання 62 народних депутата України щодо відповідності Конституції України (конституционности) п. 3 ч. 2 ст. 18, статей 32, 33, 34, 35, 36, 37, п.п. 5, п. 3, розділу 7 «Заключні й перехідні положення» Закону України «Про судоустрій України» (справа про Касаційний суд України) // Офіційний вісник України. - 2003. - № 51. - ч. 1. - Ст. 2705.

77. Про практику розгляду судами цивільних справ по позовах про захист прав споживачів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р // Право України. - 1996. - № 8.

78. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. // Юридичний вісник України. - 1996. - № 48.

79. Про деякі питання, що виникають у практиці застосування судами Житлового кодексу України: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 р. //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1999. - № 5.

80. Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб і родину України: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. // Право України. - 1998. - № 10.

81. Про застосування судами законів України про внесення змін у чинне законодавство у зв'язку із закінченням дії «Перехідних положень» Конституції України: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 липня 2001 р. // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - № 3.

82. Про практику розгляду судами трудових спорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. // Ухвали Пленуму Верховного Суду України йз загальних питань судової діяльності та цивільних справах. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - К., 2004. - № 11.

83. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці за 2005 р. - Справа № 2-572.

84. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці за 2005 р. - Справа № 2-634.

85. Архів місцевого Староміського районного суду м. Вінниці за 2007 р. - Справа № 2-754.

86. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці за 2006 р. - Справа № 2-74.

87. Архів місцевого Замостянського районного суду м. Вінниці за 2006 р - . Справа № 2-447.

88. Архів місцевого Староміського районного суду м. Вінниці за 2005 р. - Справа № 2-318.

89. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці 2006р. - Справа № 2-732.

90. Архів місцевого Замостянського районного суду м. Вінниці за 2006. - Справа № 2-384.

91. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці за 2005 р. - Справа № 2-54.

92. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці 2006р. р. - Справа № 2-696.

93. Архів місцевого Ленінського районного суду м. Вінниці 2006 р. - Справа № 2-1012

Размещено на Allbest.ru

...