Роль і місце кожного суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності у процесі доказування по кримінальній справі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У сучасній Українській державі та й суспільстві в цілому одним із найважливіших завдань є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час запланував та почав здійснювати комплекс заходів з виконання цих завдань. На сьогоднішній день особливу увагу приділено діяльності органів внутрішніх справ, прокуратури, суду (суддів), юстиції тощо, які покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України та інтересів суспільства в цілому.

До загальнолюдських цінностей, на яких повинна будуватися правова держава, Конституція України відносить, зокрема, життя та особисту недоторканність як основу справедливості, свободи людини. Теза про свободу людини особливо актуальна для правозастосовчих органів, діяльність яких пов'язана з обмеженням і позбавленням цього блага. В Основному законі наголошується, що для встановлення обґрунтованості пред'явленого обвинувачення кожен має право розраховувати на те, що його справа буде розслідувана з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим слідчим. Особа вважається невинуватою до тих пір, поки її винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку.

Саме від правильності рішення осіб, на яких покладено обов'язок доказування та від належної діяльності осіб, що залучаються до процесу доказування, залежать долі людей. Досить часто підсумок всієї справи залежить саме від того, наскільки сумлінно ними будуть виконані покладені на них обов'язки.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Нам відомо, що як істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого виявляються, збираються, досліджуються, перевіряються, закріплюються і оцінюються докази та на їх підставі приймаються обґрунтовуються процесуальні рішення. Проблема доказування займає одне з центральних місць у кримінально-процесуальній теорії, яку розробляють і розвивають багато вчених у галузі кримінального процесу, криміналістики та інших наук.

У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття доказування, існує безліч думок щодо його змісту, мети та завдань, також відсутній конкретний перелік суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, на яких покладено обов'язок доказування по кримінальній справі.

В законодавстві нашої держави не існує чіткого та повного переліку обов'язків, які покладаються на суб'єктів доказування. Спірними також є питання щодо ролі кожного учасника кримінально-процесуального доказування, розмежування їх на учасників та суб'єктів вказаної діяльності.

Важливість даного питання визначається, зокрема, реформуванням кримінально-процесуального законодавства України.

Ступінь наукової розробки теми. До проблем доказування, зокрема його суб'єктів зверталися у своїх наукових працях багато процесуалістів, зокрема, такі вчені, як: О.В. Баулін, Ю.М. Грошевой, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, А.М. Денисюк, П.С. Елькінд, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєва, Є.Г.Коваленко, П.А. Лупинська, М.М. Михеєнко С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Ю.К. Якимович, М.Л. Якуб. та інші.

Проте проблема суб'єктів доказування у кримінальному процесі з урахуванням положень Конституції України, проекту Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України), потребує детального подальшого дослідження.

Мета дослідження полягає у визначенні суб'єктів доказування, на яких покладається обов'язок доказувати винуватість особи у вчиненому злочину, та суб'єктів, які мають право приймати участь у такому процесі.

Для досягнення цієї мети вирішувалися такі завдання:

- проаналізувати процес доказування у кримінальному процесі;

- з'ясувати класифікацію суб'єктів доказування;

- визначити роль і місце кожного суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності у процесі доказування по кримінальній справі;

- Розробити і внести пропозиції щодо удосконалення КПК України щодо процесу доказування по кримінальній справі.

Об'єктом дослідження виступає інститут кримінально-процесуального доказування.

Предметом дослідження є кримінально-процесуальні правовідносини, які виникають під час діяльності суб'єктів по збиранню, фіксації, перевірці та оцінці доказів.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять положення теорії пізнання та загальної теорії кримінального процесу. В процесі дослідження було використано наступні методи: історичний (у процесі дослідження розвитку та зміни законодавства про кримінально-процесуальну діяльність); логіко-граматичний (при встановленні змісту певних понять КПК України); аналітичний (наприклад, при доведенні чи спростуванні того чи іншого положення КПК України 1960 року з відповідними положеннями кримінально-процесуальних кодексів зарубіжних країн та проектом КПК України 2005 року); системно-структурний, функціональний тощо.

Нормативною базою дослідження є: Конституція України, КПК України, Кримінальний кодекс України (далі КК України), Закони України та підзаконні нормативно-правові акти, що регламентують кримінально-процесуальну діяльність. З метою порівняльного аналізу було проаналізовано зарубіжне кримінально-процесуальне законодавство з проблем доказування по кримінальній справі.

Наукова новизна одержаних результатів:

1. В магістерській роботі дано авторське визначення кримінально-процесуального доказування. Зокрема, це передбачена законом діяльність суб'єктів кримінального процесу, а також інших учасників, які наділені таким правом або на яких покладено такий обов'язок, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

2. В КПК України необхідно більш повно визначити предмет доказування по кримінальній справі. Зокрема, в статтю 64 КПК України слід включити вказівку про обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурору виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

3. За начальником слідчого підрозділу та прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обов'язкові до виконання вказівки, а право вносити свої пропозиції з розслідування та відміняти незаконні рішення, пов'язані зі збиранням або дослідженням доказів.

4. У ст. 65 КПК України, де визначається поняття доказів, сказано, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Зі змісту цієї норми прокурор не встановлює обставини предмета доказування, що є не припустимим в силу його повноважень. Тому до визначення поняття доказів усе ж варто включити прокурора для усунення різноманітних колізій із цього питання в практичній діяльності.

5. У статтях 75, 76 КПК України вказано, у яких випадках повинно бути призначене проведення експертного дослідження. На нашу думку, варто їх доповнити положенням такого змісту: експерт повинен залучатись у всіх випадках пов'язаних з виявленням, вилученням чи фіксацією об'єктів, які в майбутньому можуть мати доказове значення для розслідуваної справи.

6. В КПК України слід передбачити право обвинуваченого та його захисника складати письмовий висновок захисту, який повинен підлягати обов'язковому приєднанню до матеріалів кримінальної справи. Він може містити дані про обставини вчиненого злочину, як вони відомі стороні захисту; обставини, які виключають та пом'якшують відповідальність обвинуваченого; показання обвинуваченого в свій захист та їх оцінку захисником з вказівкою доказів, на які посилається сторона захисту; оцінку захисником обвинувальних доказів; дані про порушення прав та законних інтересів обвинуваченого; дані про недоліки досудового розслідування, протиріччя у кримінальній справі; позицію сторони захисту тощо.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що вивчення змісту суб'єктів доказування, вирішення проблемних питань їх діяльності спрямовано на подальшу розробку проблем кримінально-процесуального доказування, що є однієї з найбільш важливих складових частин теорії кримінального судочинства.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вони в майбутньому можуть бути використані в науково-дослідницькій діяльності; у сфері правотворчості, при реформуванні та вдосконаленні чинного законодавства; у навчальному процесі, при розробці нових спецкурсів; у правозастосовчій діяльності органів внутрішніх справ України тощо.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1 Поняття, суть та значення процесу доказування

Одним з найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання цих завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликанні стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства тощо.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Як один із видів соціальної діяльності, кримінально-процесуальна діяльність носить пізнавальний характер. Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи досудового розслідування та судової влади, з метою прийняття по них правильного та обґрунтованого рішення, прагнуть відновити достовірну картину минулої події, пізнати усі її обставини та факти, встановити істину. Досягнення останньої здійснюється за допомогою кримінально-процесуального доказування. Це свідчить про те, що за своєю гносеологічною суттю, доказування, яке пронизує усю кримінально-процесуальну діяльність, теж має пізнавальний характер.

Для багатьох людей термін „пізнання” ототожнюється з науково-дослідницькою роботою, яка пов'язана з проведенням різного роду експериментів, використанням приборів і т.д. Але вони навіть і не замислюються над тим, що здобувають певні знання про оточуючу дійсність за допомогою особливого виду соціальної діяльності під назвою „пізнання”. А оскільки існують різні спеціалізовані форми пізнання (художнє , наукове тощо), то доказування і є однією з цих форм пізнання, тобто різновидністю процесу пізнання оточуючої дійсності.

Людина пізнає оточуючу дійсність за допомогою відчуттів та уявлень, які є результатом впливу на органи чуття існуючих різного роду предметів, явищ, подій. При цьому слід підкреслити, що відбиття цих предметів і явищ в людській свідомості, то є активний і змістовний процес, а не просте механічне копіювання.

За своєю гносеологічною природою кримінально-процесуальне пізнання є науковим, хоч і відрізняється від останнього своїми завданнями. Наприклад, завданням кримінально-процесуального доказування є пізнання конкретного факту (події), а завданням наукового пізнання є відкриття якихось нових закономірностей і т. і.

У кримінальному процесі пізнання за своїм характером поділяється на два види: безпосереднє та опосередковане.

Без будь-якого сумніву можна сказати, що безпосереднє пізнання є властивим процесу доказуванню і тому не зовсім правильним є позиція тих науковців, які відзначають, що воно негативно може відбитись на об'єктивності дослідження. Звичайно, для безпосереднього пізнання є доступними факти, які мають місце в теперішньому часі, і знаходяться на такій відстані, і в таких умовах, коли є неможливим їх сприйняття. Об'єктом безпосереднього сприйняття в кримінальному процесі є сліди злочину, предмети злочинного посягання і т.д. І можливість такого пізнання навпаки, позитивно позначається на встановленні істини, об'єктивності висновків.

Однак, опосередковане пізнання, дійсно, є більш поширеним в судочинстві, оскільки органи досудового розслідування та судової влади мають справу з більшістю явищ, подій, котрі відбулися в минулому. І тому сприйняти їх вони не в змозі безпосередньо, а пізнають іншим шляхом - через сприйняття обставин і об'єктів, що мали місце в минулому. Через це таке пізнання називають опосередкованим.

Таким чином, ми приходимо до висновку, що процесу доказування властиві обидві форми пізнання оточуючої дійсності. Однак, слід погодитись з М. М. Михеєнко, який вважає, що безпосереднє пізнання повинно здійснюватись в рамках передбачених законом слідчих і судових дій, та знаходити відображення в протоколах цих дій, інакше воно буде пізнанням непроцесуальним і не буде мати юридичного значення[2.64, с. 8].

Необхідно визначитись з співвідношенням понять „кримінально-процесуальне доказування” та „пізнання в кримінальному процесі”. Спроби окремих процесуалістів протиставити ці поняття, довести, що вони не співпадають за обсягом, оскільки пізнання включає ще й знання, які одержанні не процесуальним шляхом [2.92, с. 290], є непереконливими і такими, що не відповідають дійсності.

Дана інформація хоч і є одержаною непроцесуальним шляхом, але може бути не тільки орієнтуючою, як заявляють прибічники цієї точки зору [2.87, с. 10], але й за певною процесуальною формою включена до доказового поля, тобто нею можуть бути обґрунтовані певні рішення у кримінальній справі. Тому, коли мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування, як особливої різновидності пізнання дійсності, ми повинні ставити знак ідентичності між доказуванням і пізнанням.

Дослідивши праці ряду визначних науковців ми так і не знайшли єдиного поняття доказування. Основною проблемою є проведення межі між практикою та розумовою (логічною) діяльністю в доказуванні. Ряд процесуалістів вважають, що під доказуванням слід розуміти тільки процесуальні дії слідчого, органу дізнання чи суду. Таким чином, вони відокремлюють оцінку доказів як самостійну процесуальну категорію, що знаходиться за межами доказування.

Як пише С. В. Курильов, процес встановлення істини складається з двох моментів, які суттєво відрізняються один від одного як за характером, так і за юридичними наслідками: 1) процесуальне доказування; 2) оцінка доказів. Оцінка доказів - самостійна процесуальна категорія, яка знаходиться поза межами доказування [2.52, с. 29].

Інші науковці включають розумову діяльність по оцінці доказів до процесу доказування [2.98, с. 31; 2.69, с. 23; 2.64, с. 9]. Їх позиція є більш послідовною, і ось чому. Якщо виходити з того, що до процесу доказування не входять логічна діяльність, якою є оцінка доказів, а лише сукупність процесуальних практичних дій, за допомогою яких формуються і перевіряються докази, то виникає питання: а чим є тоді перевірка доказів? Адже перевірка доказів, як відомо, є практичною діяльністю, тобто здійснюється за допомогою процесуальних дій, але в той же час, вона є і розумовою діяльністю. Орган розслідування чи суду перевіряє зібранні у справі докази, шляхом аналізу кожного з них, порівнює наявні докази, що містяться в різних процесуальних джерелах. Це означає, що якщо прислухатись до першої групи науковців, то ту частину перевірки, яка здійснюється розумовим шляхом теж слід залишити за межами доказування. Уявляється, що це недоцільно і нелогічно, та й може негативно відбитися на правильному застосуванні правил доказування.

Також ми змушені відзначити той аргумент, що оцінка доказів не чітко врегульована кримінально-процесуальним законом. КПК України містить ст. 67, яка називається „Оцінка доказів” і в ній визначено лише основні правила оцінки доказів.

Таким чином, кримінально - процесуальне доказування включає в себе не тільки формування (збирання) та перевірку доказів, але й оцінку доказів та їх процесуальних джерел, тобто є поєднанням практичної та розумової діяльності суб'єктів кримінального процесу.

В той же час, зрозуміло, що процес доказування не може завершуватись лише оцінкою доказів та їх процесуальних джерел. Адже оцінюються докази для того, щоб прийняти на їх основі певні процесуальні рішення (наприклад, притягнення особи як обвинуваченого, про закриття кримінальної справи тощо). Прийняті рішення повинні бути законними, правильними, а отже обґрунтованими, наявними у справі доказами.

Для порівняння, варто навести ще декілька думок науковців які займалися дослідженням цієї проблеми. Наприклад, Р.Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання індивід повинен їх здобути; різниця в судому дослідженні пізнання і доказувані має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності - криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальні - доказування [2.24, с. 35].

З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні.

Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне та процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі [2.36, с. 112].

При цьому, зазначена В. М. Савицьким, доказування тези завжди звернено до адресата. Доказуванням, отже, є лише частина загального розуміння у кримінальному процесі [2.82, с. 122]. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі [2.64, с. 9].

У нових роботах, присвячених проблемам доказування, є також різні погляди з цього питання. Так, Р.Ю. Савонюк до кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві відносить регламентовану кримінально-процесуальним законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб'єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел, з метою встановлення об'єктивної істини в кримінальній справі [2.83, с. 14].

С.М. Стахівський кримінально-процесуальне доказування визначає як передбачену законом діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації)[2.87, с. 12].

Як бачимо, досить по-різному визначається поняття доказування у процесуальній літературі. Так, В.Т. Нор пише, що це діяльність органів розслідування, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, яка спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних (доказів), необхідних для встановлення істини у кримінальній справі.

С. В. Курильов відзначає, що це діяльність учасників справи і суду по збиранню і дослідженню доказів або самих предметів безпосереднього пізнання як шуканих фактів, яка своїм призначенням має встановлення істини і відбувається у відповідності з передбаченими законом правилами.

На думку А. М. Ларіна, доказування - це здійснювана в особливих встановлених законом формах складна діяльність слідчого, прокурора, суду, а також залучених чи допущених ними інших учасників (суб'єктів) кримінального процесу, яка полягає в дослідженні фактів для пізнання істини про вчинений (чи підготовлюваний) злочин і пов'язаних з ним обставин, з метою досягнення визначених законом завдань кримінального судочинства.

Ф. Н. Фаткуллін вважає, що це процесуальна діяльність вказаних в законі органів та осіб, яка полягає у визначенні можливих слідчих версій, в збиранні, перевірці і оцінці доказів та їх джерел по цих версіях, а також в обґрунтуванні достовірних висновків для встановлення об'єктивної істини у справі [2.98, с. 14].

Ряд відомих українських процесуалістів, таких як М.М. Гродзинський, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, як ми вже зазначали, під доказуванням у кримінальному процесі в загальних рисах визначають діяльність досудового розслідування, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, яка здійснюється в установлених законом процесуальних нормах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних, зібраних при провадженні по кримінальній справі [2.21, с. 4-8; 2.64, с. 11; 2.69, с. 74-75].

Разом з тим, у сучасній кримінально-процесуальній літературі сформульований підхід, згідно з яким збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у поняття доказування у кримінальному процесі, бо вони, на думку М.А. Костіна, передують доказуванню, а їх результати служать основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності і результативності [2.43, с. 46].

Разом з тим, поняття доказування М. А. Костін визначає як „діяльність у порушенні кримінальної справи судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів, з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень”.

Для нас залишається незрозумілим лише те, як можна у практичній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора і суду отримати джерела доказів без їх основних елементів: збирання, перевірки та оцінки доказів, на які сам автор посилається у своєму визначенні поняття доказування.

Вже ці, далеко не всі вказані визначення, свідчать про різне бачення процесуалістів, щодо визначення поняття кримінально - процесуального доказування: від видалення оцінки доказів за межі цього процесу до включення до нього криміналістичних категорій (слідчих версій).

На наш погляд, найбільш раціональне визначення поняття доказування дав М.М. Михеєнко. Він вказав, що доказування - це діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці та оцінці доказів та їх процесуальних джерел, а також формулюванню на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування.

Однак, на нашу думку, в даному визначенні відсутня одна ознака - те, що діяльність ця здійснюється в рамках закону. Тому його слід уточнити, замінивши термін „формулювання певних тез” на більш конкретний за змістом „прийняття процесуальних рішень”, а також дещо відкоректувати.

Таким чином, проаналізувавши думки різних вчених-процесуалістів, ми приходимо до такого визначення: кримінально-процесуальне доказування це передбачена законом діяльність суб'єктів кримінального процесу, а також інших учасників, які наділені таким правом або на яких покладено такий обов'язок, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

1.2 Зміст процесу доказування та його предмет

Над проблемою визначення змісту доказування протягом тривалого часу працює значна кількість вчених. Тут виникають проблеми аналогічні до визначення самого поняття кримінально-процесуального доказування. Адже, неможливо встановити суть якогось поняття не встановивши що саме необхідно під ним розуміти. А оскільки й дотепер не існує єдиного поняття доказування, тому й розумінь його змісту є безліч. Відповідно в юридичній літературі розроблені різні підходи до вирішення цієї проблеми. Зокрема, А. Р. Бєлкін вважає, що доказування - це процес встановлення істини у судочинстві, її пізнання, обґрунтування уявлень про її зміст [2.9, с. 1].

Проте, слушно зазначає В. Я. Дорохов, що перш за все доказування є різновидом практичної пізнавальної діяльності [2.25, с. 116].

Ще більш узагальнено визначає зміст доказування С. В. Курильов - як сукупність відповідних процесуальних дій [2.52, с. 28].

І. Я. Фойницький писав, що доказування має той самий зміст, що у логіці термін доказ [2.99, с. 170].

С. А. Шейфер вважає, що таке трактування визначало лише мислимий аспект кримінально-процесуального пізнання, залишаючи поза своїми межами практичну діяльність зі збирання та перевірки доказового матеріалу.

Д.Г. Тальберг переконаний, що вчення про докази становить найбільш суттєву та важливу частину кримінального судочинства, оскільки всі судові дії у кожному окремому випадку спрямованні на збирання, встановлення і оцінку доказів для досягнення істини з питань про факт злочину і винність особи [2.90, с. 58]. Таке поняття виводить доказування за рамки формально-логічного обґрунтування.

Як бачимо, в теорії кримінального процесу існує певна невизначеність у розумінні поняття доказування та його змісту, хоч усі розуміють, що правильне визначення доказування може допомогти усунути протиріччя, які існують у самій теорії доказів, виникають у процесі доказування на різних стадіях кримінального процесу, зокрема, при визначенні ролі кожного з суб'єктів, які приймають участь в доказуванні у кримінальному судочинстві.

На нашу думку, варто також пригадати думку і В.С. Джатієва, який ототожнює доказ і доказування, вважаючи його лише обґрунтуванням висновків. [2.23, с. 54].

Але на думку З. В. Котика, не можна вважати кримінально-процесуальне доказування доказом та урівнювати доказ із обґрунтуванням, адже доказом у його точному значенні займається лише суд під час складання вироку [2.46, с. 87].

Необхідно зауважити те, що процес доказування у кримінальному процесі суттєво відрізняється від доказування в інших галузях права, де воно може застосовуватись. Між доказуванням у кримінальному процесі та отриманням інформації в інших галузях пізнання існує суттєва різниця, яка обумовлена тим, що діяльність зі встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, регламентована нормами права і має правову форму. Процесуальна форма визначає всі основні сторони доказування: його мету, предмет, джерела, способи та порядок отримання, перевірки інформації про обставини, які підлягають встановленню у справі, основні правила оцінки доказів, коло суб'єктів доказування, їх права та обов'язки тощо. Вона покликана вказати найбільш ефективний, оптимальний шлях пізнання у кримінальному процесі, а також належним чином забезпечити зацікавленим особам реалізацію їх прав. Дотримання цієї форми - важлива гарантія достовірного встановлення всіх обставин і правил, а також одна із сторін реалізації принципу законності у кримінальному процесі [2.102, с. 58].

Для повного розуміння процесу доказування, коротко розглянемо деякі його основні елементи. Ось наприклад, метою доказування є встановлення об'єктивної істини по справі, що становить основний зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора та суду.

Зазначимо, що предметом доказування у кримінальній справі є коло обставин, які належить встановити. Встановлення об'єктивної істини є метою доказування, а вже предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє розв'язати справу по суті.

Як ми знаємо, кримінальний процес складається з семи основних стадій:

Порушення кримінальної справи;

Досудове розслідування (дізнання та досудове слідство);

Попередній розгляд справи;

Судовий розгляд;

Апеляційне провадження;

Касаційне провадження;

Виконання вироку.

Також не варто забувати і про виключну стадію, до якої належить перегляд судових рішень у порядку виключного провадження.

Доказування має місце на кожній із цих стадій. Відповідно, предмет доказування - один для всіх стадій кримінального судочинства. Тоді нам стає зрозумілою думка В. Г. Танасевича, який вважає, що всі стадії спрямовані на достовірне і повне його виявлення: одні (основні) стадії (досудове розслідування і судовий розгляд) - безпосередньо, шляхом доказування всього кола обставин, що входять до предмета доказування; другі (забезпечуючі - порушення справи, передача в суд) - опосередковано, шляхом доказування деяких із цих обставин у межах, необхідних для з'ясування підстав і умов початку або продовження провадження; треті (контрольні - провадження в касаційній і у наглядовій інстанції, відновлення справ за нововиявленими обставинами) - опосередковано, шляхом доказування наявності або відсутності підстав для перегляду вироків, ухвал та постанов [2.91, с. 88].

Як ми бачимо, важливим аспектом означеної проблеми є також визначення поняття “предмет доказування”.

Під предметом доказування в кримінальній справі розуміють систему фактів (обставин), які виражають властивості та зв'язки досліджуваної події і підлягають обов'язковому встановленню в кожній кримінальній справі для правильного її вирішення.

Предмет доказування у конкретній кримінальній справі чітко визначений у ст. 64 КПК України. Вона встановлює, що під час провадження досудового слідства, дізнання та розгляду кримінальної справи у суді підлягають доказуванню:

· подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

· винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

· обставини, що впливають на ступінь та характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особистість обвинуваченого;

· характер та розмір збитку, заподіяного злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Щодо кожної кримінальної справи повинно бути встановлено, що подія чи діяння, з приводу якого порушена кримінальна справа, дійсно мали місце. Місце і час вчинення злочину, як елемент події злочину, підлягають встановленню щодо кожної кримінальної справи, незалежно від того, чи мають ці елементи значення для кваліфікації дій. Важливого кримінально-правового значення чинник часу набуває і в тих випадках, коли від цього залежить вирішення питання про те, чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку, з настанням якого можлива кримінальна відповідальність, а також (при змінах у законодавстві) про те, який кримінальний закон повинен бути застосований у кримінальній справі. Спосіб вчинення злочину - це комплекс вчинених у певній послідовності дій, які призвели до злочинного результату. Спосіб може мати кваліфікуюче значення. Під іншими обставинами, що становлять поняття події злочину, мають на увазі наслідки злочину, які не охоплюються поняттям шкоди (п. 4 ст. 64 КПК України); дані про потерпілого від злочину, а деколи й характер його дій; заходи, які здійснює обвинувачений щодо знищення слідів злочину; інші обставини, необхідність встановлення яких вимагає кримінально-процесуальний закон про повне, об'єктивне і всебічне дослідження фактичних обставин справи.

З'ясування обставин, що входять до предмета доказування, має послідовно давати відповідь на запитання класичної формули юриспруденції: „Що, де, коли, ким, яким чином?”. У цьому зв'язку, на погляд В.М. Тертишника, більш логічно предмет доказування сформульований у законі стосовно стадії судового розгляду. Так, наприклад, у статті 324 КПК України зазначається, що під час постановлення вироку суд повинен розв'язати такі питання:

1. Чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2. Чи містить це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

3. Чи вчинив це діяння підсудний;

4. Чи винний підсудний у вчиненні цього злочину;

5. Чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

6. Чи є обтяжуючі або пом'якшуючі відповідальність підсудного обставини та які саме [2.94, ст. 264].

КПК України у ст. 64, яка визначає предмет доказування, нічого не говорить про необхідність доказування причин та умов, які сприяють вчиненню злочину. Стаття 23 КПК України цілком виправдано говорить про те, що при провадженні розслідування та судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор та суд зобов'язані лише виявляти причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Безперечно, між поняттями "виявляти" та "доказувати" є певна різниця.

Стосовно проблеми включення до предмета доказування причин та умов, які сприяють вчиненню злочину, М.С. Строгович небезпідставно зауважував: "По-перше, не в усіх справах слідчим та судом ці обставини можуть бути з'ясовані в усіх деталях, і робота з подальшого з'ясування їх може тривати у відповідних господарських, адміністративних та інших організаціях на основі повідомлення слідчого, прокурора та суду... По-друге, ми не включаємо ці обставини в головний факт тому, що всі елементи головного факту повинні увійти у зміст обвинувального висновку та вироку, тоді як з приводу обставин, які сприяли вчиненню злочину, слідчий робить подання, а суд виносить окрему ухвалу" [2.88, с. 369].

По суті своїй основним змістом предмета доказування завжди є фактичні обставини, які відповідають елементам складу злочину. Причини та умови злочину, дані, що характеризують обвинувачуваного, -- все це не входить до складу злочину.

Тому розвиваючи та реалізуючи даний підхід, статтю 64 КПК України доцільно було б викласти в такій редакції:

"При провадженні досудового розслідування та судового розгляду підлягають доказуванню:

а) наявність або відсутність передбаченого законом суспільне небезпечного діяння;

б) об'єкт та предмет злочину; характер та розмір шкоди, заподіяної злочином;

в) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, які мають значення для справи; наявність або відсутність причинного зв'язку між суспільне небезпечним діянням та шкідливими наслідками, що настали;

г) хто вчинив злочин;

д) чи винний обвинувачений (підсудний) у вчиненні злочину;

е) наявність або відсутність обставин, які пом'якшують, обтяжують або виключають кримінальну відповідальність та застосування заходів покарання.

Щоб повністю та правильно зрозуміти поняття предмету доказування необхідно розглянути точки зору процесуалістів. Наприклад, як підкреслюють В.П. Єременко та Г.М. Іванова, що у певному плані процес доказу - це процес встановлення об'єктивної істини вже сформованого, висловленого судження. До початку доказу деякі судження у вигляді тезису виступають як такі, і сам доказ змінює не зміст цього судження, а наше ставлення до нього. Якщо доказується достовірність судження, то для суб'єкта об'єктивна істинність даного судження є цілком встановленою. Коли ж докази доходять тільки до обґрунтування ймовірності більшого або меншого ступеня, то об'єктивна істинність судження не є виявленою, але можливою [2.27, с. 27].

А тому, об'єктивна істина - це така відповідність наших суджень дійсності, яка характеризується достовірністю, а якщо ж з достовірністю певна теза не з'ясована, а встановлена лише її ймовірність - всі сумніви тлумачаться й вирішуються на користь обвинуваченого.

Також тут доречно зазначити, що діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора або суду не можна розглядати як заволодіння готовими, існуючими в природі доказами. Цей процес включає в себе активну діяльність з пошуку джерел інформації, їх дослідження, закріплення (фіксації) отриманих даних у матеріалах справи тощо. Іншими словами, доказування має водночас і пізнавальний, і фіксуючий, і комунікативний характер.

Кажучи філософськими поняттями І. Канта, доказування включає пізнання “речей в собі”, для себе і для всіх. Доказування не обмежується пізнанням істини для себе. Воно спрямоване також на те, щоб цю істину донести до всіх. У цьому розумінні воно нерідко має характер вторинного відображення та комунікативної діяльності [2.93, с. 262-263].

Як пише І.М. Лузгін, за допомогою доказування начебто перекидається місток від явищ, що безпосередньо сприймаються слідством, до адресата.

Доказування виступає як єдність пізнавальної та посвідчувальної діяльності, що проявляється в документуванні та іншому закріпленні (фіксації) в установленій формі фактичних даних, для забезпечення, так необхідного для багатостадійного кримінального процесу, перенесення їх у просторі і часі.

З іншого боку, доказування - це не тільки пізнавально-засвідчувальна діяльність, а й діяльність, що здійснюється в передбаченому законом порядку, у визначеній законом процесуальній формі.

Як ми вже зазначали, об'єктивна істина є метою пізнавальної діяльності в кримінальному процесі. Істина розуміється як правда, достовірні дані про обставини предмета доказування. Предмет доказування - юридично значимі обставини, які, будучи з достовірністю встановлені, розкривають зміст юридично значимої істини. Формою пізнання в кримінальному процесі є доказування. Об'єктивна істина в кримінальному процесі є метою доказування та досягається шляхом доказування.

Встановлення об'єктивної істини - основне завдання досудового слідства, дізнання та досудового розгляду, основне та незмінне завдання кримінального процесу загалом. Тільки встановивши істину, органи досудового слідства, дізнання та правосуддя можуть правильно розв'язати справу по суті, забезпечити правильне застосування закону з тим, щоб кожний винний у вчиненні злочину був притягнутий до відповідальності і підданий справедливому покаранню та жоден невинний не був засуджений.

На слушну думку О. М. Чучукало, встановлення об'єктивної істини по справі - це єдність чуттєвого та раціонального, емпіричного та логічного, безпосереднього та опосередкованого пізнання. Дані положення, згідно з його твердженнями, повністю належать до доказування у кримінальному процесі України, які є неподільною єдністю практичної діяльності органів розслідування, прокуратури та суду, за участю інших суб'єктів із збирання та перевірки доказів та їх використання для встановлення обставин, що мають значенні у справі, і обґрунтування висновків. [2.102, с. 58].

Говорячи про об'єктивну істину, ми маємо на увазі не просто істину, з'ясовану будь-яким шляхом, а істину, підтверджену об'єктивними фактами, доводами, аргументами, тобто достовірними даними - доказами. У встановленні об'єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

предмет доказування (доказуване) - коло обставин, що підлягають встановленню;

суб'єкти доказування (доказувачі) - особи, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини;

засоби доказування (докази) - дані, що мають належність до справи, допустимість та достовірність фактичних даних;

процес доказування (доказування) - діяльність зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів.

З'ясування змісту поняття об'єктивної істини є досить важливим моментом під час встановлення суті самого процесу доказування. Адже, необхідним елементом є встановлення мети, якої в своїй діяльності прагнуть досягнути суб'єкти доказової діяльності, в чому, на нашу думку, і полягає весь процес доказування.

В різноманітній юридичній літературі доказування в кримінальному процесі трактується також досить по різноманітному. Ось, наприклад, деякі вчені вважають, що доказування - це діяльність представників обвинувачення та захисту, що має на меті, за допомогою кримінально-процесуальних засобів доказування, переконати суд у наявності всіх важливих фактів для прийняття правильного та обґрунтованого рішення.

Процес доказування - у розумінні дослідження, встановлення фактів, обставин справи за допомогою доказів - полягає у певній діяльності, яка проводиться стосовно доказів.

Цей процес відбувається у встановленому законом процесуальному порядку і складається з таких етапів:

Виявлення і процесуальне закріплення (фіксація) доказів;

Перевірка доказів;

Оцінка доказів.

Процес доказування розпочинається з виявлення доказів. Виявлення доказів - це передбачені законом процесуальні дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, спрямовані на виявлення, витребування та отримання доказів.

Представлення доказів - це спосіб реалізації учасником процесу свого права на участь у доказуванні. Слідчий, суд не мають права відмовити учаснику процесу приєднати до справи документ, який представлений як доказ, або у проведенні слідчих дій щодо збирання доказів, якщо обставини, про які вони заявляють клопотання, мають значення для справи.

Зібрані докази повинні бути зафіксовані у процесуальній формі, що визначається законом, в тому числі і за допомогою науково-технічних засобів.

Фіксація доказової інформації - це складова частина провадження слідчих та судових дій щодо виявлення, збирання доказів та їх джерел, що докладно врегульована в КПК України. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. У необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціаліст, перекладачі і секретар судового засідання.

Будь-який доказ для того, щоб він міг бути покладений в основу висновків слідства і суду повинен бути перевірений. Є такі способи перевірки доказів:

· дослідження самого доказу;

· відшукання нових доказів, що підкріплюватимуть або спростовуватимуть цей доказ;

· зіставлення доказів з іншими доказами, що є у справі.

Донедавна складалася ситуація, коли на органи дізнання покладався обов'язок виявляти та запобігати злочинам, але належного правового механізму виконання даного завдання не передбачалося. Тому для виявлення злочинів працівники міліції нерідко використовували надані їм адміністративні повноваження. Але такий стан не сприяв забезпеченню наступальної боротьби зі злочинністю.

Проблема полягає в тому, що, надаючи зазначені вище права, закон не регламентує порядок їх реалізації та забезпечення належного закріплення віднайдених при цьому фактичних даних.

Виникла ситуація, коли одні й ті самі права, за допомогою яких вирішуються дані завдання, викладаються в різних законодавчих актах. Зустрічаються повторення та протиріччя. Наприклад, Закон Украни "Про міліцію", прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 1990 р., надав працівникам міліції право проводити огляд поклажі, багажу та огляд пасажирів цивільних повітряних, морських і річкових суден, однак порядок цих дій не визначений.

Отже, необхідно здійснити кодифікацію законодавства, вдосконалити зміст, структуру та форму правових норм, які регламентують діяльність з виявлення злочинів, а разом з тим і кодифікувати доказове право.

Оцінка доказів є підсумком їх перевірки і полягає у визнанні існування або не існування факту, який цими доказами встановлюється. Оцінка доказів включає в себе два моменти: аналіз і синтез.

Разом з тим процесуальний закон закріплює низку принципів оцінки доказів:

1. суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, вільці в оцінці доказів. Ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили. Свобода в оцінці доказів гарантується законом (незалежність судді, процесуальна самостійність слідчого та особи, яка провадить дізнання, додержання таємниці наради суддів гад час винесення вироку тощо);

2. оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Суд при оцінці доказів не пов'язаний з висновками, зробленими в обвинувальному висновку;

3. оцінка доказів має ґрунтуватися на розгляді всіх обстави справи в їх сукупності та бути викладена у формі мотивованог висновку про те, чому деякі докази покладені в основу рішення,, інші відхилені;

4. під час оцінки доказів особа, яка провадить дізнання, прокурор та суд керуються законом та правосвідомістю.

1.3 Класифікація суб'єктів доказування

Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК України не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього є різні погляди [2.16].

У юридичній літературі склалися різні погляди стосовно поняття суб'єктів доказування та осіб, які виступають в якості суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Доказування як процесуальна діяльність завжди здійснюється у вигляді комплексу процесуальних дій осіб, яких прийнято називати суб'єктами доказування. На нашу думку, до їх числа відносяться: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд, обвинувачений і підозрюваний, законний представник, потерпілий і його представник, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач, їхні представники. Однак, М. С. Строгович відносить до суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності тільки тих учасників процесу, які виконують будь-яку процесуальну функцію (обвинувачення, захист чи вирішення справи). Такими суб'єктами, на його думку, є лише суд, прокурор, орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Інші особи, які беруть участь у справі, є учасниками процесу, але не його суб'єктами [2.88, с. 203].

Іншої думки щодо цього питання Н.Н. Полянський, який дійшов висновку, що, оскільки всі особи, які беруть участь у справі (в тому числі свідки, експерти та інші), вступають у певні взаємовідносини, всі вони є учасниками процесу, його суб'єктами [2.73, с. 41].

У своїй роботі, яка присвячена проблемі, що розглядається, Р.Д. Рахунов також вважає, що всі особи, які беруть участь у кримінальному процесі, є суб'єктами процесу, хоча не всі вони здійснюють процесуальну функцію. На його думку, немає підстав розрізняти суб'єктів та учасників процесуальної діяльності [2.78, с. 17].

Такої самої думки додержується П.С. Елькінд, однак вона вважає, що всі особи, які беруть участь у справі (суб'єкти процесу), виконують ту чи іншу функцію. В тому числі певні функції (побічні чи допоміжні) виконують такі учасники процесу, як свідки, експерти, перекладачі, поняті та ін.

С. А. Альперт дотримується протилежної думки та вважає, що поняття “суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності” повинно стосуватися всіх органів та осіб, які наділені правами та несуть встановлені законом обов'язки у зв'язку з виконанням по даній справі. Поняття ж “учасники процесу” повинно визначатись з урахуванням чинного закону і не може довільно розширюватися, не можна заміняти правове поняття “учасники процесу” поняттям змістовним, етимологічним (беруть участь по справі) [2.4, с. 10].

Ц.М. Каз вважає, що поняття “суб'єкт процесу” потрібно розглядати як більш вузьке, ніж поняття “особи, які беруть участь у справі”. Розкриваючи особливості трьох груп учасників процесу, що виконують процесуальні функції в доказуванні, він відзначає, що кожен з них діє цілеспрямовано згідно з завданнями, які стоять перед ним, чи своїми інтересами в процесі, бере участь в обговоренні чи вирішенні питань, які складають суть справи, володіє широкими процесуальними правами, в тому числі правом (чи обов'язком) доказування [2.32, с. 28, 32].

В. Д. Адаменко відзначає, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд є спеціальними органами, які створені для здійснення процесу доказування, а не для взяття участі у ньому, і тому їх не можна називати учасниками процесу [2.1, с. 73].

Спірні питання виникають й під час визначення хто є учасником, а хто суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності та процесу доказування; чи доцільний взагалі поділ на учасників та суб'єктів, чи ці поняття є ідентичними.

Поняття суб'єктів (учасників) доказування, на нашу думку, є нерозривно пов'язаним з поняттям учасників (суб'єктів) кримінально-процесуальної діяльності загалом. З. Котик також схильний вважати, що, перш ніж дати визначення суб'єктів доказування, треба визначитись із тим, кого ми розуміємо під учасниками кримінального процесу та суб'єктами кримінального процесу, адже суперечки виникають саме щодо цього моменту.

Одні вчені вважають суб'єктами кримінального процесу осіб, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов'язки регламентуються чинним законодавством [2.93, с. 88]. Інші - осіб, наділених хоча б одним кримінально-процесуальним правом або (і) одним обов'язком, які при настанні відповідних обставин могли б здійснювати кримінально-процесуальну діяльність, вступати у кримінально-процесуальні відносини з іншими суб'єктами кримінального процесу за своєю ініціативою чи на вимогу закону, а учасниками кримінального процесу - суб'єктів, які реалізували своє право або обов'язок [2.81, с. 89].

В.Н. Шпільов вважає, що учасниками процесу в широкому розумінні є всі особи, які беруть участь у справі, всі суб'єкти кримінально-процесуального права, всі учасники процесуальних дій [2.105, с. 13].

Однак, С. А. Альперт інакше визначає учасників процесу, зокрема під ними він розуміє громадян, установи, підприємства і організації, які наділені правами для активної участі у розслідуванні та розгляді кримінальних справ з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють. [2.5, с. 3].

В.М. Тертишник вважає, що суб'єктами кримінального процесу є особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з подією злочину, чиї права та обов'язки регламентуються чинним законодавством [2.94, с. 190].

На думку Коваленка Є.Г. найвдалішим поняттям учасників кримінально-процесуальної діяльності є наступне: це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визначення особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності, на його думку, необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес [2.39, с. 313].

Однак, на його ж думку, учасниками кримінального процесу є посадові особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з вирішенням питань про порушення кримінальної справи, при проваджені дізнання, досудового слідства і в судових стадіях на основі норм кримінально-процесуального законодавства.

Тобто, щодо процесу доказування учасників (суб'єктів) доказування можна визначити як службових осіб і органи, на які, в силу їх службових обов'язків, покладено обов'язок виявлення, збирання, дослідження, перевірку, фіксацію (закріплення) і оцінку доказів, а також на основі норм кримінально-процесуального закону прав та обов'язків інших суб'єктів кримінального процесу, право на участь у процесі доказування для відстоювання своїх власних чи інших, представницьких інтересів.

Отже, стає очевидним, що наявна проблема множинності значень розглянутих термінів має бути зведена до визначення єдиних і чітких понять у кримінально-процесуальному законодавстві України. Проблему неоднозначності терміна “учасники кримінального процесу” порушував, зокрема, і М. П. Шещуков [2.104, с. 9].

...