Роль і місце кожного суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності у процесі доказування по кримінальній справі

З. Котик вважає, що більш раціональним і зручним для застосування в практичній діяльності було б визначення як суб'єктів кримінального процесу осіб, що їх кримінально-процесуальний закон відносить до сторін процесу, а всіх інших осіб, які беруть участь у процесі, називати учасниками кримінального процесу. [2.46, с. 89].

Орлов Ю.К. вважає, що суб'єктами доказування є будь-які органи і особи, які беруть якусь участь у доказові діяльності й володіють певними правами та обов'язками [2.70, с. 17].

Н.П. Кузнєцов під суб'єктами доказування вбачає учасників процесу, в діяльності яких виявляються елементи кримінально-процесуального доказування [2.50, с. 15]. Така думка досить чітко виражає критерії визначення суб'єктів доказової діяльності, тому в неї значна кількість прихильників [2.18, с. 221].

Хоч А.Р. Бєлкін загалом під суб'єктами доказування розуміє всіх осіб, які беруть участь у процесі, інші науковці вважають, що суб'єктами доказування є: ті учасники кримінального процесу на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини; просто зазначають хто саме - суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання; органи і особи, які відіграють у доказуванні не одноразову чи епізодичну, а постійну, тривалу роль (хоча би в межах однієї стадії процесу), тобто здійснюють доказування і відповідальні за нього, мають право на активну і тривалу участь у процесі доказування для обстоювання своїх інтересів або тих інтересів, які вони представляють і які охороняються законом.

Е.С. Зеліксон стверджує, що суб'єктом доказування може бути лише учасник кримінального процесу, який наділений сукупністю відповідних прав і виконує відповідні обов'язки [2.28, с. 19].

Наведені трактування суб'єктів доказування мають однаковий склад суб'єктів доказування, до яких відносяться: суд, прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання, підозрюваний, обвинувачений, захисник, потерпілий, цивільний позивач, їх представники, в тому числі законні, громадські обвинувачі й захисники. Із визначення такого широкого кола суб'єктів доказування дуже важко зрозуміти різницю у доказовій діяльності того чи іншого суб'єкта, в тому числі прокурора. Тому вчені вдалися до класифікації суб'єктів доказування.

До найбільш поширеного відносять поділ суб'єктів доказування на посадових осіб і державні органи, для яких доказування є обов'язком, та учасників процесу, для яких доказування є не обов'язком, а правом [2.69, с. 44]. За допомогою такої класифікації можна найчіткіше виділити суб'єктів, які несуть обов'язок доказування.

Досить велика група вчених під обов'язком доказування вбачає обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду повно, всебічно, об'єктивно встановити шляхом збору, перевірки й оцінки доказів усі обставини, необхідні для правильного вирішення справи, в тому числі встановлення яких забезпечує законні інтереси обвинуваченого, потерпілого, інших учасників процесу. Однак, є й інші погляди на обов'язок доказування, який полягає в обов'язку доведення винності особи у скоєнні злочину. У той же час С.В. Познишев зазначає, що обов'язок доказування може переходити на обвинуваченого, підсудного та захисника [2.72, с. 90].

З думкою останнього ми не можемо погодитись, оскільки це суперечить вимогам Конституції України та інших чинних нормативно-правових актів. Такої ж думки притримується і З. Котик, який підтримує твердження П.А. Лупінської, що довести винність має саме обвинувач, і саме в цьому полягає головний зміст поняття “обов'язок доказування”. У жодному випадку обов'язок доказування не може перейти на обвинуваченого.

І.Л. Пєтрухін звертає увагу на те, що обов'язок доказування покладається на суб'єкта, який здійснює доказування, що включає в себе не лише доказування тези про винність (невиновність) за сукупністю зібраних доказів, а і їх збирання, перевірку, оцінку; поширюється не лише на винуватість чи невинуватість, а й на інші елементи предмета доказування та забезпечує охорону законних інтересів обвинуваченого та інших учасників процесу. [2.71, с. 503].

У кримінально-процесуальній літературі є й інші погляди на поняття учасників (суб'єктів) доказування, які не завжди збігаються з кримінально-процесуальним законом. М.М. Михеєнко правильно зауважив, що всі учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні процесуальні відносини. Це створює передумови для їх класифікації - з науковою, педагогічною і правотворчою метою [2.64, с. 314].

На нашу думку, правильним буде поділ суб'єктів доказування на такі дві групи.

Перша група суб'єктів доказування (особи, які провадять розслідування, судовий розгляд і здійснюють прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві) відповідає за процес доказування на відповідних стадіях.

Друга група суб'єктів доказування (обвинувачений, потерпілий, захисник та інші) беруть участь у доказуванні для захисту своїх інтересів або захищають чи представляють інтереси інших осіб.

Участь у доказування обвинуваченого, потерпілого і інших осіб є одною з форм реалізації прав учасників процесуальних правовідносин.

В процесі доказування беруть участь і інші особи - свідки, експерти, спеціалісти, які подають за власною ініціативою виявлені ними предмети і документи. Їх становище відрізняється від становища суб'єктів першої і другої групи, оскільки вони не мають у справі ніякого інтересу і постановлений у справі вирок не тягне для них правових наслідків.

Суб'єкти доказування першої групи:

а) здійснюють доказування на відповідних стадіях процесу, а саме збирають, перевіряють та оцінюють зібрані докази;

б) проводять дії і залучають до участі у конкретних процесуальних діях осіб, що належать до другої групи суб'єктів;

в) на підставі зібраних доказів приймають рішення, на підставі яких здійснюється перехід від однієї стадії до іншої, закінчується провадження у справі або справа вирішується по суті.

Суб'єкти доказування другої групи:

а) мають право ( а у деяких випадках зобов'язані) у передбачених законом випадках брати участь у процесуальних діях щодо збирання і перевірки доказів;

б) мають право вказувати органам розслідування і суду місцезнаходження предметів і документів, які за їхнім розсудом можуть мати значення у справі; особисто представляти ці предмети і документи, називати органам розслідування і суду осіб, яким відомі суттєві для справи факти і заявляти клопотання щодо їх виклику як свідків;

в) мають право давати пояснення і висловлювати свої міркування відносно події злочину, окремих її обставин і доказів;

ґ) мають право брати участь у збиранні і перевірці доказів.

Одним з провідних науковців, який займається дослідженням даного поняття, є Коваленко Є.Г. На його думку учасників кримінального процесу слід класифікувати за чотирма основними категоріями. До однієї з них належать: органи та посадові особи, які безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересованими в результатах справи [2.39, ст. 314].

Учасники (суб'єкти) доказування характеризуються тим, що вони беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; мають визначені права і обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав і обов'язків у встановленому порядку; несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.

Обов'язок доказування в кримінальному процесі являє собою різновид юридичного обов'язку.

Юридичний обов'язок -- це вид і обсяг належної поведінки особи, що вимагається законом і відповідає суб'єктивному праву іншої особи. Цей обов'язок полягає у вимозі вчиняти чи не вчиняти певні дії. Юридичному обов'язку завжди протистоїть суб'єктивне право, вони не існують незалежно один від одного.

Виконання юридичних обов'язків забезпечується насамперед свідомістю суспільного і державного обов'язку з боку посадових осіб і громадян -- суб'єктів цих обов'язків. Але крім того, виконання цих обов'язків забезпечується можливістю застосування правових санкцій.

Ці загальні положення, що характеризують юридичний обов'язок, мають пряме відношення до обов'язку доказування у кримінальному процесі. Встановлюючи обов'язок доказування, закон висуває перед особами, що провадять розслідування, прокурором і судом вимогу збирати, процесуально закріплювати, перевіряти, оцінювати докази й обґрунтовувати ними відповідні процесуальні акти.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України недостатньо повно регламентує питання обов'язку доказування. Із змісту ст. 22 КПК України можна зробити висновок, що на суд, прокурора, слідчого та особу, яка проводить дізнання, покладений обов'язок доказування у широкому розумінні, однак цей висновок ми робимо лише із положення, що суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Конкретна норма, де б передбачалось, що на цих суб'єктів покладено обов'язок доказування, відсутня. Обов'язок доказування у вузькому розумінні чинним КПК України не передбачено взагалі [2.46, с. 90].

У проекті нового КПК України на відміну від чинного є норма, яка хоча б визначає, що обов'язок доведення вини підозрюваного, обвинуваченого, підсудного покладається на особу, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного обвинувачення у випадках, передбачених цим проектом, - на потерпілого (ч. 3 ст. 14 проекту КПК України).

Тому доцільно для точного відображення обов'язку доказування обвинувачення передбачити в новому КПК України норму про те, що обов'язок доказування обвинувачення покладається на обвинувача, й дати чітке визначення останнього тощо.

прокурор доказування потерпілий свідок

РОЗДІЛ 2. СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, НА ЯКИХ ПОКЛАДАЄТЬСЯ ОБОВ'ЯЗОК ДОКАЗУВАННЯ

2.1 Повноваження слідчого та органу дізнання як суб'єктів доказування

Суб'єктами доказування є ті учасники кримінального процесу, на яких покладається обов'язок встановлення істини. Доки вони у передбаченому законом порядку не докажуть винуватість особи у вчиненні злочину, що їй інкримінується, ця особа вважається невинуватою. Обвинувачений не зобов'язана доводити свою невинуватість.

Конституція України (ст. 62), встановлюючи дію принципу презумпції невинуватості обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: “Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь” [1.1].

Як уже було зазначено, до числа учасників кримінального процесу, які здійснюють кримінально-процесуальне доказування, належать: орган дізнання (особа, яка проводить дізнання), слідчий, прокурор та суд (суддя), встановлення об'єктивної істини по справі є основним змістом їхньої процесуальної діяльності. Стаття 4 КПК України передбачає, що всі заходи, які вживаються для встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, та їх покарання, зобов'язані здійснити орган дізнання, слідчий, прокурор та суд. Стаття 22 КПК України також покладає тягар (обов'язок) доказування всіх обставин на вказаних осіб.

Слідчий і орган дізнання - основні учасники доказування у стадії досудового розслідування.

Досудове розслідування - це здійснювана відповідно до вимог кримінально-процесуального закону діяльність слідчого та органу дізнання, спрямована на збирання, дослідження, оцінку, перевірку і використання доказів, попередження , запобігання та розкриття злочинів, встановлення об'єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, охорону прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб [2.94, с. 439].

Згідно чинного законодавства досудове розслідування включає в себе досудове слідство та дізнання.

Дізнання, на думку В. М. Тертишника, - це основана на законі розшукова, доказувальна та правозастосовча діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної та оперативно-розшукової юрисдикції, спрямована на виявлення, попередження, запобігання та розкриття злочинів, розшук та викриття винних, забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства. А органи дізнання - це органи оперативно-розшукової та адміністративної юрисдикції, які наділені правом провадження кримінально-процесуальних дій (виконують процесуальну функцію розслідування) [2.94, с. 440].

На слушну думку Коваленка Є.Г., дізнання - це основана на процесуальному законі та відомчих підзаконних актах діяльність уповноважених адміністративних органів, яка спрямована на запобігання злочинам, їх розкриття, розшук та викриття винних, а також розслідування злочинів у формі дізнання. [2.39, с. 315-316].

Досудове слідство - це діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об'єктивної істини, здійсненні юридичних дій з метою забезпечення правильного застосування закону, захисту прав і законних інтересів людини, фізичних і юридичних осіб, створення умов для здійснення правосуддя.

Досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого вирішення судом найважливішого завдання - забезпечення справедливості та всіх інших завдань кримінального процесу.

Слідчий - суб'єкт кримінального процесу, уповноважений проводити досудове слідство (згідно зі ст. 114 КПК України). Досудове слідство у кримінальних справах проводиться:

Слідчими прокуратури;

Слідчими органів внутрішніх справ;

Слідчими податкової міліції;

Слідчими органів Служби безпеки України.

Слідчий будь-якого підрозділу зобов'язаний провести об'єктивне розслідування та вжити заходів до розкриття злочину, встановлення об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян, відшкодування заподіяної злочином шкоди, виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, забезпечення правильного застосування закону [2.93, с. 259].

Вимога повноти, об'єктивності, всебічності дослідження обставин, що мають значення для справи обов'язкова для органу розслідування, який повинен зібрати всі докази, необхідні і достатні для вирішення кожного питання, які повинен розглянути суд при постановленні вироку.

Питання про положення органу розслідування як суб'єкта доказування пов'язано з питанням щодо процесуальної функції, яку вони виконують у кримінальному судочинстві.

Діяльність органів розслідування направлена на викриття винуватих у вчиненні злочинів, а не на встановлення нейтральних для справи обставин. Але ця діяльність не повинна бути обвинувальною, розслідування повинно провадитись об'єктивно, неупереджено і всебічно.

Закон вимагає, щоби у обвинувальному висновку наводили докази, які підтверджують наявність злочину і винуватість обвинуваченого. У обвинувальному висновку повинна бути сформульована обвинувальна теза і поданий аналіз доказів з обґрунтуванням того, чому докази на користь обвинуваченого, що є у справі, не можуть бути визнані такими, що спростовують обвинувачення. Після цього державний обвинувач виходить з висновків щодо винуватості та підтримує обвинувачення в суді.

Виконання слідчим обов'язку доказування контролюється прокурором, який здійснює нагляд за законністю діяльності органів досудового розслідування і забезпечується можливістю застосування санкцій трьох видів: процесуальних, дисциплінарних і кримінально-правових.

Прокурор відносно працівників органів досудового розслідування має право самостійно застосувати дисциплінарні санкції або порушити кримінальні справи у випадках, коли порушення обов'язку доказування за своїм характером є злочином.

Поряд з дисциплінарними і кримінально-правовими санкціями як самостійний захід можуть бути застосовані процесуальні санкції. Невиконання або неналежне виконання працівниками органів досудового розслідування обов'язку доказування веде до того, що прийняті рішення у справі є незаконними, що тягне їх скасування і повернення справи на додаткове розслідування. Особливий вид процесуальних санкцій - це окрема ухвала суду відносно слідчого, особи, яка провадить дізнання, які порушили свої обов'язки.

При виконанні вказівок прокурора щодо провадження слідчих дій, витребування доказів і прийнятті рішень у справі суб'єктом доказування є слідчий (особа, яка провадить дізнання), а не прокурор.

Виконання обов'язку доказування колом осіб у одній кримінальній справі можливо при розслідуванні злочину групою слідчих (ст. 119 КПК України); направленні слідчим окремого доручення (ст. 118 КПК України); дорученні слідчим проведення ряду слідчих дій органу дізнання (ст. 114 КПК України); передачі справи від одного органу досудового розслідування іншому.

Неправильно стверджувати, що всі посадові особи, які проводять слідчі дії у справі, на однакових підставах і в однаковому об'ємі здійснюють обов'язок доказування.

Остаточні висновки у справі, включаючи констатацію доказаності злочину, участі у ньому обвинуваченого, його винуватості тощо, робить тільки та посадова особа, яка прийняла справу до свого провадження. Всі інші особи - прокурор, слідчі і працівники дізнання, які брали участь у розслідуванні, несуть обов'язок доказування лише відносно тих конкретних обставин, які вони досліджували і стосовно тих конкретних слідчих дій, які проводили. Необхідно мати на увазі, що відповідальність за достовірне і повне встановлення всіх обставин справи, включаючи ті, які були встановлені іншими посадовими особами, несе слідчий, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа. Саме тому він повинен перевірити обставини, встановлені у справі іншими особами, якщо вони викликають обґрунтовані сумніви. З цією метою він має право провести повторно слідчі дії.

На сьогодні з розвитком законодавства, науки і практики, а також з прийняттям нового кримінально-процесуального законодавства актуальною є проблема визначення системи дій слідчого, які він використовує у своїй діяльності у процесі доказування по кримінальній справі, оскільки правильне застосування слідчих дій забезпечує з'ясування істини у кримінальній справі, тобто її вирішення у межах законності, дотримання прав і свобод людини і громадянина.

На основі аналізу наукових досліджень В.С. Кузьмічов зазначає, що основними аспектами дослідження проблем слідчої діяльності є методи збирання і використання доказової інформації, дії слідчого і рішення, які він приймає [2.51, с. 450].

В своїй роботі Л.М. Соловйова вказує на проведене опитування слідчих та дізнавачів, в результаті якого було встановлено, що ставлення їх до процесу доказування є далеко неоднозначним. Доведеність участі підозрюваного або обвинуваченого не викликає ніяких сумнівів, якщо є у справі хоч мінімум обвинувальної інформації. Як правило, перевіряється найбільш ймовірна версія у справі. Недоведеність вважається професійним браком, деякі правоохоронці навіть не припускають думки про те, що недоведеність у справі є логічним наслідком поспішного, необґрунтованого порушення кримінальної справи, вважаючи за потрібне завжди довести будь-яку справу до суду. Лише невеликий процент опитаних звернули увагу на те, що за кожною справою стоять живі люди, долі яких вирішуються в ході досудового слідства. Закриття кримінальних справ на підставі недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину завуальовується іншими підставами закриття справи, як правило нереабілітуючими (відсутність у діянні складу злочину).

Слідчий повністю самостійний у прийнятті рішень у справі. У випадках, коли прокурор не погоджується з рішенням, прийнятим слідчим, він має право передати справу іншому слідчому або винести рішення від свого імені, але не має право вказувати слідчому прийняти рішення, яке на думку останнього, не випливає з матеріалів справи. Будь-яка інша регламентація відносин прокурора і слідчого протирічить правилам оцінки доказів за внутрішнім переконанням, які встановлені законом (ст. 67 КПК України).

Як стверджує В.М. Тертишник, на сьогодні реалізація проголошеного принципу процесуальної самостійності та незалежності слідчого й особи, яка провадить дізнання, стає проблематичною в силу суперечливих даному принципу законоположень, які визначають статус начальника слідчого підрозділу та прокурора. На його думку, закон наділяє останніх, по суті, командними повноваженнями стосовно слідчого.

Суперечливою є думка Коваленко Є.Г. про те, що реалізуючи своє право як процесуально незалежний учасник кримінального процесу, слідчий має право не погодитись з вказівками прокурора:

щодо притягнення особи як обвинуваченого;

щодо кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення;

щодо направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;

щодо закриття справи.

У таких випадках слідчий має право подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень [2.41, с. 317-318].

На практиці зустрічаються різні гострі кути процесуальних правовідносин. Наприклад, начальник слідчого підрозділу або прокурор дає реально нездійсненні вказівки. Їх невиконання слугує підставою для повернення справи на додаткове розслідування. В результаті після неодноразових направлень справи на додаткове розслідування та у зв'язку із закінченням строку слідства справи з такими вказівками закриваються, а законні права та інтереси інших учасників процесу аморально ігноруються.

Тому за начальником слідчого підрозділу та прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обов'язкові до виконання вказівки, а право вносити свої пропозиції з розслідування та відміняти незаконні рішення, пов'язані зі збиранням або дослідженням доказів.

2.2 Компетенція прокурора в процесі доказування

Доказування пронизує діяльність всіх учасників кримінального процесу. В чинному КПК України про доказування прямо не говориться. Глава 5 Кодексу називається “Докази”, однак не закріплює суті доказування та його поняття. Не дає визначення і проект нового КПК України, хоч окремий розділ і присвячується доказам, доказуванню і засобам доказування (розділ 5 проекту КПК України).

До суб'єктів доказування традиційно відносять прокурора.

Якщо говорити про прокуратуру України, як про один з суб'єктів доказування, то варто нагадати, що це єдиний орган, на який покладено функцію підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадах, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень по кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян [2.39, с. 319].

У своїх роботах З. Котик стверджує, що обов'язок доказування можна розглядати у широкому та вузькому розумінні. З допомогою широкого розуміння обов'язку доказування визначають, хто має здійснювати збирання, перевірку й оцінку доказів з метою встановлення істини по справі, а з допомогою його розгляду у вузькому розумінні виражається зміст принципів змагальності й презумпції невинності. Адже формула “недоказана винуватість рівнозначна доказаній невинуватості” виходить із принципу презумпції невинуватості і покладеного на прокурора обов'язку доказування, а не із принципу об'єктивної істини [2.18, с. 84].

Діяльність прокурора у доказуванні у кримінальній справі направлена на вирішення завдань, які стоять перед ним як органу, який здійснює нагляд за дотриманням законів органами досудового розслідування.

Діяльність прокурора протікає у різних формах із застосуванням різних засобів і методів, але завжди вона єдина за своїм змістом і завданнями. У всіх стадіях, незалежно від характеру процесуальних функцій, які покладені на прокурора законом, він здійснює нагляд за точним і неухильним дотриманням законів і зобов'язаний своєчасно прийняти передбачені законом заходи до усунення порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.

Цим визначається роль прокурора у доказуванні. Як орган нагляду він зобов'язаний на досудовому слідстві і в суді забезпечити встановлення об'єктивної істини у справі.

Необхідно зауважити, що прокурор - єдиний суб'єкт доказування, який бере участь у доказуванні в ході всього провадження по кримінальній справі і виступає як суб'єкт обов'язку доказування й у вузькому, й у широкому розумінні, що відрізняє його від інших суб'єктів обов'язку доказування, які лише здійснюють доказування по встановленню істини.

Обов'язок доказування у широкому розумінні прокурор виконує в силу вимог ст. 25 КПК України. Прокурор збирає, перевіряє і оцінює докази на всіх стадіях кримінального процесу, прагнучи досягнення об'єктивної істини. У вузькому розумінні прокурор здійснює покладений на нього обов'язок довести висунуте обвинувачення лише в суді, де він підтримує перед судом державне обвинувачення. Обидва ці обов'язки взаємопов'язані.

У стадії порушення кримінальної справи прокурор зобов'язаний забезпечити своєчасність початку розслідування кожного злочину.

Стосовно до процесу доказування повноваження прокурора у стадії досудового розслідування полягають у тому, що він слідкує за точним дотриманням законів органами досудового розслідування шляхом перевірки як за власною ініціативою, так і за скаргами учасників процесу матеріалів кримінальної справи.

Вказівки прокурора для органів досудового розслідування є обов'язковими. Невиконання вказівок прокурора, порушення вимог закону дають право прокурора відсторонити особу від подальшого розслідування справи.

Завдання прокурора щодо забезпечення повноти, всебічності, об'єктивності досудового розслідування визначається його правом безпосередньо проводити слідчі дії з метою виявлення і перевірки доказів, а також брати участь у слідчих діях, які проводять органи досудового розслідування. Форми цієї участі можуть бути різні.

Одним із засобів забезпечення прокурором виконання законів у процесі доказування на досудовому розслідування є перевірка ним всього доказового матеріалу у справі, яка надійшла до нього з обвинувальним висновком. Якщо прокурор під час перевірки виявить неповноту розслідування, недостатню обґрунтованість пред'явленого обвинувачення доказами, він повертає справу для збирання додаткових доказів або закриває справу відносно обвинуваченого, якщо вичерпані всі можливості для збирання додаткових доказів.

Законодавець не розмежовує суб'єкти доказування (ст.ст. 66, 67 КПК України), визначаючи умови збору, перевірки і оцінки доказів. Правила, передбачені цими статтями, однакові як для особи, що проводить дізнання, так і для слідчого, прокурора, суду. Однак у ст. 65 КПК України, де визначається поняття доказів, сказано, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, бачимо із цієї норми, що прокурор не встановлює обставини предмета доказування.

Але навіть і в такому випадку у прокурора є повноваження зі встановлення предмета доказування. Так, згідно ст. 227 КПК України прокурор, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, у межах своєї компетенції має право брати участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі.

Виходить, що прокурор не може прийняти рішення про порушення кримінальної справи, про відмову в такому порушенні, дати вказівки слідчому, підписати обвинувальний висновок, брати участь в суді, вносити апеляцію, касаційне чи окреме подання і таке інше, якщо не перевірити і не оцінить докази, а іноді і поки не збере їх сам. Це не припустимо. На думку З. Котик, до визначення поняття доказів усе ж варто включити прокурора - для усунення різноманітних колізій із цього питання в практичній діяльності.

Оскільки судочинство є узагальненим об'єктом впливу права, а безпосереднім предметом державно-правового регулювання постають різноманітні дії учасників судового процесу, доказування на стадії судового розгляду і вирішення справи має свою специфіку, яка обумовлена відповідними особливостями цієї стадії. Зокрема, прокурор бере участь у доказуванні в умовах найбільш повної реалізації всіх принципів кримінального процесу, особливо принципу змагальності, який на попередніх стадіях кримінального процесу виявляється не так яскраво.

У стадії судового розгляду та вирішення справи прокурор здійснює нагляд за дотриманням законності у формі підтримання державного обвинувачення. Стаття 264 КПК України передбачає, що прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Проте в юридичних джерелах зустрічаються різні думки щодо підтримання прокурором у суді державного обвинувачення. О.Р. Михайленко вважає, що підтримання державного обвинувачення є своєрідним засобом, прийомом виконання прокурором наглядової функції. [2.76, с. 33].

В. Корж переконана, що підтримання державного обвинувачення в суді доцільно розглядати як процесуальну обвинувальну діяльність прокурора з доведення: обвинувачення у повному обсязі, висунутого органом досудового слідства щодо конкретної особи, яка притягується до кримінальної відповідальності; обвинувачення, яким доповнюється раніше висунуте обвинувачення; обвинувачення, яким частково або повністю змінюється обсяг обвинувачення, висунутого органом досудового слідства; нового обвинувачення висунутого прокурором в суді [2.42, с. 93].

Існує ще безліч думок щодо функції прокурора в суді, Ю.І. Крючко навіть висловлює твердження про можливість створення спеціалізованих прокуратур, єдиною функцією яких буде підтримання державного обвинувачення в суді [2.49, с. 5]. На нашу думку, впровадження такої структури в нашій державі, на даному етапі її розвитку, є недоцільним.

Рівність процесуальних прав прокурора і інших учасників судового розгляду щодо участі у доказуванні дозволяє йому відстоювати і обґрунтовувати свої заяви і спростовувати, доводити необґрунтованість висновків, висунутих іншими суб'єктами доказування.

Без сумнівів, прокурор повинен використати всі передбачені законом засоби для підтримання обвинувачення перед судом. При цьому він повинен брати участь у дослідженні обставин, які спростовують обвинувачення або пом'якшують покарання.

Прокурор у суді - це обвинувач, але об'єктивний, який намагається встановити істину.

Одним із найважливіших принципів, котрий підлягає обов'язковому дотриманню є процесуальна самостійність (незалежність) прокурора в суді. Прокурор є самостійним у визначенні своєї позиції щодо всіх питань, які вирішуються в ході судового розгляду, та не обмежений результатом обвинувального висновку [2.77, с. 188].

В.М. Савицький наголошує, що прокурор приходить до суду, щоб довести обґрунтування свого твердження про винуватість обвинуваченого, довести істинність висновків обвинувального висновку і достовірність фактів, що лежать в його основі [2.82, с. 160].

Слід сказати, що оцінка доказів прокурором порівняно з їх оцінкою судом має свої особливості, обумовлені процесуальним становищем прокурора в судовому засіданні. Такими особливостями, на думку З. Котик, найперше є те, що на відміну від суддів, які до моменту розгляду справи ще не мають остаточно сформованої думки по справі, прокурор приходить до суду підтримати обвинувачення із уже сформованим переконанням у винності підсудного, тому при оцінці доказів у суді, прокурор іноді буває настільки пов'язаний обвинувальним висновком, що йому важко відмовитися від обвинувачення, коли воно не підтверджується дослідженими в суді доказами [2.45, с. 43].

Якщо державний обвинувач пасивно веде себе у суді - не бере участі у дослідженні доказів, не представляє суду докази, не заявляє необхідних клопотань, не бере участі у судових дебатах тощо - то такі дії прокурора повинні розглядатися як порушення покладених на нього обов'язків.

Обвинувальна промова прокурора завершує його діяльність щодо участі у доказуванні в стадії судового розгляду. Завдання прокурора як державного обвинувача полягає в тому, щоб в обвинувальній промові, а в деяких випадках і в репліці, проаналізувати всі докази, розглянуті під час судового слідства, показати їх значення і довести суду, що всі ці докази в своїй сукупності та взаємному зв'язку призводять до єдиного висновку, а саме до висновку про винність підсудного, і виключають будь-яке інше вирішення певної справи, чому судом має бути винесений обвинувальний вирок [2.19, с. 74].

Отже, діяльність прокурора щодо доказування в кримінальному судочинстві є багатогранною і значною за обсягом, але варто також зазначити, що окремі процесуальні дії прокурора віддалено пов'язані з доказуванням або такий зв'язок відсутній взагалі (для прикладу можна розглянути ст. 120 КПК України, щодо продовження строків досудового слідства).

2.3 Компетенція суду в процесі доказування

Роль суду в процесі доказування є одним із спірних питань, які виникають під час вивчення кола суб'єктів, на яких покладено обов'язок доказування у кримінальному процесі. На перший погляд це його обов'язок, а тому суд є суб'єктом доказування.

На думку окремих процесуалістів суд стоїть над сторонами обвинувачення і захисту в кримінальному процесі, він судить, але не доказує. Лише під час судового розгляду він виконує функцію дослідження і оцінки доказів, поданих сторонами. Але реалізація цієї функції ще не означає участі в доказуванні, оскільки суд не повинен збирати докази [2.9, ст. 25-26].

На думку С. М. Стахівського, на перший погляд така позиція нібито правильно відбиває роль суду як органу судової влади. Крім того, законодавець з ст. 22 КПК України “Всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи” виключив суд як суб'єкта, на якого покладено обов'язок вживати заходів по всебічному, повному і об'єктивному дослідженні обставин справи.

Однак, з цим погодитись, звичайно, не можна. Навіть, якщо суд не повинен збирати докази, то перевірити й оцінити їх - його обов'язок, оскільки він має прийняти обґрунтоване і законне рішення у справі. А як же він приймаючи таке рішення проігнорує вимогу закону щодо всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи? Уявляється, що законодавець вчинив не послідовно і припустився помилки, знімаючи з суду обов'язок щодо всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК України).

Якщо доказування - це сплав практичних дій і розумової діяльності, в якій бере участь суд, то послідовним є рішення про те, що суд є суб'єктом доказування і він не вправі брати участь в цій діяльності, а то є його обов'язком.

Прийшовши до висновку, що суд є повноцінним суб'єктом доказування у кримінальному процесі, на нашу думку, варто розглянути які ж саме обов'язки покладають на нього в процесі цієї діяльності.

Суддя (суд) - це суб'єкт кримінального процесу, який виконує функцію правосуддя. Згідно зі ст. 124-129 Конституції України судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Вони мають статус недоторканності, а під час судового розгляду і владно-розпорядчі повноваження.

У стадії судового розгляду найбільш повно проявляються всі сторони процесу доказування. Доказування у стадії судового розгляду здійснюється в умовах застосування таких принципів як змагальність і диспозитивність, безпосередність, усність, гласність та ін. Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанції.

На думку С. Матієк, особливість стадії судового розгляду полягає в тому, що вирішальна роль належить тут суду (судді), який, зваживши на аргументи обвинувачення та захисту, має вирішити, чи є обвинувачення обґрунтованим [2.62, с. 98-100].

Доказування на цій стадії, як стверджує З. Котик, має колективний характер, оскільки в ній беруть участь і суд, і прокурор, і всі особи, зацікавлені у вирішенні справи, їх захисники та офіційні представники. До того ж суд - нерідко колективний орган [2.45, с. 42].

З точки зору особливостей процесу доказування стадію судового розгляду необхідно розділити на чотири частини.

У підготовчій частині створюються умови, які сприяють повноті, всебічності й об'єктивності доказування у судовому розгляді, а саме: перевіряється явка учасників, а також осіб, показання яких повинні бути отримані і перевірені судом; вирішується питання щодо відводів, заявлених суддям, прокурору і іншим особам; учасникам судового розгляду роз'яснюються їх права, в тому числі і ті, що пов'язані з представленням, дослідженням і оцінкою доказів; розглядаються і вирішуються заявлені клопотання.

Збирання і перевірка доказів під час судового слідства спирається на усні показання підсудних, свідків, потерпілих, висновки експертів, речові докази і документи. Тому доказування у суді носить характер самостійного дослідження.

З. Котик звертає увагу на те, що на стадії судового розгляду і вирішення справи у зовсім нових умовах, які відрізняються від стадії дізнання та досудового слідства, проводиться судове слідство. [2.42, с. 46].

На нашу думкую, варто зазначити, що на стадії судового розгляду усі учасники (суб'єкти) процесу доказування діють в умовах, коли всі рішення, які можуть вплинути на хід і результати доказування, а також рішення, в яких виражається підсумкова оцінка доказів, приймаються винятково судом.

На слушну думку З. Котик, слід сказати, що в судовому засіданні переважають такі елементи доказування, як перевірка й оцінка доказів. Збирання доказів також властиве стадії судового розгляду і вирішення справи, але в обмеженому обсязі. Так, суд вправі за клопотанням сторін викликати і допитати нових свідків, призначити експертизу, витребувати додаткові документи тощо, однак окремі слідчі дії, наприклад, обшук, виїмка, очна ставка, пред'явлення для впізнання, тут не проводяться.

Судове слідство має проводитись у такому обсязі, щоб суд мав можливість у своєму вироку вирішити всі питання, на які він згідно із законом зобов'язаний відповісти [2.80, с. 141].

Прокурор ще на початку судового розгляду має запропонувати суду таку послідовність дослідження доказів, яка дозволить провести судове слідство найбільш організовано, раціонально, цілеспрямовано, з найменшими затратами сил та часу суду, сторін і громадян, які викликаються до суду.

Проблема покращення роботи прокурора в суді досліджувалась й багатьма іншими вченими, але їхні думки суттєво нічим не відрізняються від наведених нами.

Під час судових дебатів, останнього слова підсудного не проводяться процесуальні дії щодо збирання, процесуального закріплення і перевірки доказів; доказування здійснюється у вигляді оцінки доказів.

Виступаючи перед судом, учасники судових дебатів аналізують розглянуті під час судового слідства докази, і викладають свої висновки, до яких вони дійшли, і намагаються впевнити суд у правильності своєї позиції у справі. Доводячи свої міркування, вони сприяють суду у оцінці кожного доказу окремо і всіх доказів у сукупності, у формуванні правильних, обґрунтованих висновків у всіх питаннях, що підлягають вирішенню у вироку.

На даній стадії судового розгляду, на думку З. Котик, найбільш повно реалізується принцип змагальності. Сторони в судовому процесі змагаються щодо предмету обвинувачення. Обов'язок доказування пред'явленого обвинувачення покладена на обвинувача, і саме його активністю має приводитись у рух весь механізм судового розгляду [2.45, ст. 45].

На думку ряду інших вчених, змагальність - це така побудова судового розгляду, за якої обвинувачення відділене від суду, який вирішує справу, і за якої обвинувачення і захист здійснюються сторонами, наділеними правами обстоювання своїх тверджень і заперечення тверджень іншої сторони.

Роль суду як суб'єкта доказування на цьому етапі судового розгляду полягає головним чином у аналізі й оцінці доказів, які він проводить за допомогою учасників судових дебатів. Судді, на відміну від інших учасників процесу, до моменту розгляду справи в суді, не мають остаточно сформованої думки по справі. Наприклад, прокурор приходить до суду із уже сформованим переконанням у винності підсудного тощо.

Якщо учасники судового розгляду вказують обставини, що залишились недослідженими або недостатньо дослідженими, або посилаються на фактичні дані, які опинились поза полем зору суду, то суд зобов'язаний відновити судове слідство.

Згодом суд оцінює докази колегіально у нарадчій кімнаті і має у розпорядженні результати оцінки всіма учасниками судового розгляду.

Постановлення вироку - останній етап судового розгляду, на якому в умовах, що виключають сторонній вплив на суд, завершується процес формування внутрішнього суддівського переконання. На цьому етапі процес доказування зводиться до оцінки доказів і закінчується постановленням вироку або іншого рішення.

На нашу думку, на жодній із стадій як досудового слідства, так і судового розгляду справи, не варто забувати про можливість примирення сторін. Таке положення прямо передбачене у ст. 155-а КПК Федеративної республіки Німеччина, згідно з яким прокуратура і суд мають на будь-якій стадії провадження перевіряти можливість досягнення згоди між підозрюваним і потерпілим та сприяти цьому [2.109].

Нажаль, на даний момент така норма ні чинним КПК України, ні проектом нового кодексу не передбачена.

Процес доказування у суді першої інстанції суттєво відрізняється від доказування у стадії досудового розслідування, а саме:

суд - у деяких справах виступає як колегіальний суб'єкт доказування на відміну від слідчого, який здійснює доказування одноособово;

суд здійснює доказування у специфічних умовах, до яких відносяться гласність, усність, безпосередність, неприривність, змагальність і диспозитивність, одночасна участь заінтересованих осіб;

суд виступає у процесі доказування, маючи у своєму розпорядженні вже зібраний доказовий матеріал, яким він не зв'язаний;

суд незалежний і підпорядкований тільки закону як під час збирання, так і під час оцінки доказів, тоді як слідчий у збиранні й оцінці доказів зв'язаний з вказівками прокурора;

5) суд висловлює своє внутрішнє переконання у вироку, який проголошується від імені держави і має силу закону.

Виконання судом обов'язку доказування забезпечується перед усім розумінням суддями свого професійного обов'язку, а також можливістю застосування процесуальних санкцій (скасування вироку вищестоящим судом, повернення справи на новий судовий розгляд, окрема ухвала на адресу судді). Крім цього, у випадку неналежного виконання суддями свого обов'язку застосовуються дисциплінарні санкції, а також дострокове припинення виконання обов'язків судді. Можливе також притягнення суддів до кримінальної відповідальності, якщо порушення обов'язку доказування було наслідком злочину.

У своїх працях Коваленко Є.Г. звернув увагу на ряд проблемних питань щодо визначення кола обов'язків, що покладаються на суб'єктів доказування. Зокрема, він пише, що оскільки права та обов'язки суб'єктів доказування достатньо повно відображені в законі та літературі, то уявляється доцільним розглянути тільки деякі складні питання, що відносяться до їх компетенції при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ.

Нещодавно у нас суд належав до правоохоронних органів, мова йшла про участь суду у боротьбі зі злочинністю [2.68, с. 16-94] і лише нещодавно було визнано, що надання суду подібних функцій суперечить розумінню та принципам здійснення правосуддя.

Суд стоїть над сторонами в процесі, він здійснює правосуддя, а не доказує, йому належить місце в стадії судового слідства, функція дослідження та оцінки доказів, що надаються сторонами. Але реалізація цієї функції ще не означає участі в доказуванні, оскільки суд не повинен збирати докази, тобто формувати доказову базу обвинувачення та захисту, пише Коваленко Є.Г. [2.39, с. 328].

РОЗДІЛ 3. СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ЯКІ ВІДІГРАЮТЬ ДОПОМІЖНУ РОЛЬ В ДОКАЗУВАННІ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

3.1 Роль експерта, спеціаліста під час доказування

Встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі становить основний зміст процесуальної діяльності органів досудового розслідування. А для повноцінного виконання обов'язків покладених на суб'єктів доказової діяльності досить часто є необхідним залучення до цієї діяльності й інших осіб. Законом прямо передбачено ряд випадків, коли до процесуальної діяльності необхідно залучати таких осіб як експерт, перекладач, лікар, педагог тощо. Наприклад, проведення експертного дослідження дактилоскопічної картки особи з відбитками пальців вилучених на місці події; під час освідування чи іншого огляду тіла людини обов'язковою є присутність лікаря; при допиті неповнолітнього - присутність педагога і т.д.

Експерт - це особа, яка має необхідні спеціальні знання для дачі висновку з питань, що досліджуються, і призначена особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) постановою (ухвалою) як експерт для провадження судової експертизи. Експертиза призначається у разі, якщо для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання [2.39, с. 349].

Варто зазначити, що як експерта може бути залучено не лише особу, яка працює у експертно-криміналістичній службі, а й інших осіб, які мають необхідні знання з питань, що підлягають дослідженню. Перед експертом можуть бути поставлені ті питання, які входять до їх компетенції. Після закінчення експертного дослідження особа, що його проводила, може бути викликана та допитана з приводу питань, які перед ним ставилися. Ніхто не вправі втручатися в діяльність судового експерта, якимось чином впливаючи на результати його дослідження.

Діяльність судового експерта в процесі доказування закон обмежує лише наданням експертного висновку. За змістом закону експерт не є суб'єктом доказування, та в літературі його рідко хто вважає таким. Проте, практика давно вже фактично порушує питання про призначення експерта поряд з іншими учасниками процесу доказування його суб'єктом. На підтримку такого статусу судового експерта свідчить таке.

При написанні висновку експерт оцінює фактичні дані, які знаходяться в матеріалах справи та надані йому для вирішення експертного завдання. Без такої оцінки в певних випадках він не в змозі надати висновок, оскільки процес експертного дослідження потребує оцінки вихідних даних, серед яких важливе місце займають докази по справі.

Однак, практика свідчить і про те, що інколи експерт мусить збирати докази. Це має місце, як правило, при роботі з мікрооб'єктами, коли експертне засідання включає питання про наявність чи відсутність на запропонованих експерту об'єктах мікродоказів. У цих випадках експерт спочатку повинен вжити заходів по їх виявленню, фіксації та виїмці, а вже потім приступати до їх дослідження, тобто зробити те, що повинен зробити слідчий за участю, при необхідно, спеціаліста. Зрозуміло, що можливо повернути без виконання подібні доручення експерту, але при існуючих навантаженнях слідчих, відсутності у них необхідних технічних засобів пошуку мікрооб'єктів тощо, експерти виходячи з інтересів справи переважно виконують подібні завдання, не розмірковуючи про те, чи виходить воно за межі їх компетенції. Теж саме стосується до отримання зразків для дослідження трасологічних, балістичних та деяких інших об'єктів.

На нашу думку, варто також відмітити той момент, що у слідчих дуже часто немає спеціальних знань та навиків для виявлення та вилучення певних мікрооб'єктів.

Враховуючи все вище викладене, необхідно також врахувати і специфіку участі експерта у судовому процесі, коли він при клопотанні сторін чи дорученні суду реально бере участь в процесі доказування, досліджуючи докази чи зазначаючи проблеми в системі доказів, що потребують виправлення. Крім того, висновок експерта, в якому вирішуються питання причинного зв'язку між обставинами справи, являє собою внесок експерта у формування цілої системи доказів по справі, які можна оцінити як системоутворюючі.

У статтях 75, 76 КПК України вказано, у яких випадках повинно бути призначене проведення експертного дослідження. На нашу думку, варто їх доповнити положенням такого змісту: експерт повинен залучатись у всіх випадках пов'язаних з виявленням, вилученням чи фіксацією об'єктів, які в майбутньому можуть мати доказове значення для розслідуваної справи.

Питання про використання показань експерта в процесі доказування по кримінальній справі є в достатній мірі актуальним. Однак, питання щодо можливості використання таких показань, порядку проведення допиту експерта нормативно не врегульовані.

Не визначаючи показання експерта самостійним джерелом доказів, законодавець надав можливість слідчому проводити допити експертів. Так, у відповідності до ст. 201 КПК України, ознайомившись з висновком експерта, слідчий має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку.

Оскільки одним з джерел доказів є протоколи слідчих та судових дій, може виникнути думка про необхідність віднесення протоколу допиту експерта до названого джерела доказів. На думку В.О. Кучера, це не зовсім правильно, оскільки основну увагу слідчий акцентує саме на показаннях експерта, який допитується лише з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку [2.53, с. 85-87].

Правильною є думка тих науковців, які доводять необхідність доповнити ч. 2 ст. 65 КПК України таким джерелом доказів як показання експерта. Саме таким чином ця проблема вирішена у КПК РФ (ст.ст. 74, 80) [1.4]. При цьому предметом допиту експерта будуть відомості, отримані під час допиту, проведеного після отримання слідчим висновку експерта з метою роз'яснення або доповнення цього висновку.

...