Роль і місце кожного суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності у процесі доказування по кримінальній справі

Під час допиту експерт може дати роз'яснення з приводу змісту висновку, застосованої ним методики дослідження, вжитої термінології.

КПК України регламентує випадки проведення додаткової та повторної експертизи. Відповідно до ст. 75 КПК України, коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його правильності, може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові або іншим експертам.

Якщо експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові. Звідси можна прийти до висновку про доцільність призначення слідчим додаткової експертизи у випадку необхідності проведення додаткових експертних досліджень (а не проведення допиту експерта).

Як зазначають Гумін О.М., Сибірна Р.І., Сергієнко Л.О., Устюгова О.Є. порядок допиту експерта не регламентований законом, тому при його допиту застосовуються правила допиту свідка, але з урахуванням відмінностей їх процесуального становища [2.22, с. 265]. На нашу думку, для того, щоб не застосовувати аналогію закону, необхідно усунути ряд прогалин в КПК України щодо порядку проведення допиту експерта.

Як зазначає Л. Удалова, поєднання функцій експерта та свідка є неможливим, оскільки одна і та сама особа не може бути експертом і свідком у справі (ст.ст. 54, 62 КПК України) [2.97, с. 112].

Даючи показання з метою роз'яснення або уточнення висновку, експерт не попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання та за відмову від дачі показань (в законі це не передбачено). У свою чергу, експерт несе кримінальну відповідальність лише за завідомо неправдивий висновок та за відмову від дачі висновку (ст. 77 КПК України). Тому необхідна більш чітка правова регламентація допиту експерта. Крім цього, видається за необхідне доповнити ст. 201 КПК України вказівкою про те, що експерт не вправі давати завідомо неправдиві показання або відмовитися від дачі показань.

При допиті експерта неприпустимим є постановка питань, які не належать до його компетенції. Не можуть ставитися питання, які не пов'язані з висновком, стосовно якого проводиться допит. Якщо ж виникає необхідність в їх вирішенні, має призначатися нова експертиза. Недоцільно під час допиту ставити запитання, на які експерт дав ясну відповідь у своєму висновку.

Також в законі доцільно більш детальніше визначити порядок виклику, допиту експерта, а також наслідки у разі неявки його до слідчого без поважних причин.

Підсумовуючи вищесказане, слід відмітити, що слідчий може допитати експерта лише після проведення експертизи. При цьому усунення прогалин у кримінально-процесуальному законодавстві щодо порядку проведення допиту експерта не призводитиме до неоднозначного трактування цього виду допиту у юридичній літературі та зменшить кількість слідчих помилок під час проведення досудового слідства.

Спеціаліст - це особа, яка володіє науковими, технічними та іншими спеціальними знаннями і навичками, і за викликом органа дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду) надає їм допомогу в проведенні слідчих дій.

Спеціаліст може залучатись при провадженні будь-яких слідчих чи судових дій, якщо виникає в цьому потреба, для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Спеціаліст повинен бути незаінтересований в результатах справи. Закон не обмежує коло судових дій, до виконання яких може бути залучений спеціаліст. Однак в деяких випадках його участь прямо передбачена законом [2.39, с. 348].

Вивченням проблем, що виникають в процесуальній діяльності під час залучення спеціалістів різних галузей плідно займався Репешко П.І. Зокрема, він зазначав, що необхідною є участь спеціаліста під час залучення науково-технічних засобів та апаратури в ході судового засідання. Наприклад, при демонстрації аудіо-, кіно-, відеодоказів, при аудіо-, відеофіксації судового засідання, при проведенні судового експерименту [2.79, с. 49].

3.2 Роль свідка у кримінально-процесуальному доказуванні

Свідком у справі може бути кожна особа, якій відомі обставини, що стосуються справи. Особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор та суддя (суд) вправі викликати та допитати свідка про обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення та досягнення об'єктивної істини, і є йому відомими. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, а також про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного та його взаємовідносини з ними.

Як зазначено в ст. 69 КПК України не можуть бути допитані як свідки:

1. Адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2. Захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача - про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3. Особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4. Свідок, який відповідно до статті 52-3 КПК України дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

5. Особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до статті 52-3 КПК України дає показання під псевдонімом - щодо цих даних.

В результаті допиту, не можуть бути визнані як докази дані, що їх повідомив свідок, якщо вони базуються на повідомленнях інших осіб, для цього повинні бути допитаними й ці особи. Повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме, також не будуть доказами по справі.

За дачу завідомо неправдивих показань та за відмову давати показання про відомі обставини в справі свідок несе кримінальну відповідальність за статтями 384 і 385 КК України. Окрім осіб, перелік яких чітко передбачений законодавством України.

Відмовитися давати показання як свідки мають право:

ь члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;

ь особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину (ст. 69 КПК України).

3.3 Роль потерпілого, цивільного позивача, відповідача та їх представників у процесі доказування

Закон наділяє правом безпосередньої активної участі у доказуванні потерпілих, цивільних позивачів, відповідачів та їх представників.

Можливість звернення цивільного позову на майно не тільки обвинуваченого, але й осіб, що несуть за законом матеріальну відповідальність за заподіяну шкоду, обумовила необхідність наділення таких осіб правом активної участі у доказуванні як цивільних позивачів.

Вказані суб'єкти доказування за допомогою клопотань, пояснень висувають перед органами розслідування і судом версії, що потребують перевірки, вказують на наявність тих чи інших доказів, сприяють всебічному і повному аналізу обставин справи.

Діяльність потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача у доказуванні характеризується деякими загальними рисами: а) обсяг фактичного матеріалу, у дослідженні якого вони беруть участь менший, ніж у обвинуваченого, його захисника, законного представника, він обмежений їхніми процесуальними інтересами; б) законодавець розглядає участь у доказуванні вказаних осіб як факультативну, допускаючи можливість судового розгляду справи у їх відсутність, якщо це не зашкодить повному з'ясуванню всіх обставин справи і захисту їхніх прав і законних інтересів (ст. 268 КПК України); в) на потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві не лежить обов'язок доказування. Вони є суб'єктами права на участь у доказуванні, але не суб'єктами, на яких покладений обов'язок доказування. Крім того, вони не несуть юридичного обов'язку вказувати обставини, встановлення яких необхідно з точки зору їхніх інтересів. Всі такі обставини підлягають включенню у предмет доказування у кримінальній справі.

Ці загальні положення набувають специфіки, коли мова йде про кожного з них.

Потерпілого можна розглядати як суб'єкта доказування, що має протилежний обвинуваченому процесуальний інтерес у справі. Разом з тим, права, якими він наділений забезпечують обвинувальний характер його діяльності, але він може обрати й інший її напрям. У практиці деколи зустрічаються випадки, коли потерпілий сприяє з'ясуванню обставин, що свідчать на користь обвинуваченого.

Потерпілий може активно брати участь у дослідженні доказів на судовому слідстві, оскаржувати вирок тощо. Але він може відмовитись від цих прав і повністю покластися на органи досудового розслідування і суду.

Всі права суб'єкта доказування потерпілий набуває з моменту винесення постанови про визнання його таким, ці права він може поєднувати з правами цивільного позивача.

Крім права давати показання органу досудового розслідування, потерпілий на стадії досудового розслідування має право подавати докази. Вони можуть належати як йому так і особі, яка заподіяла шкоду.

У необхідних випадках потерпілий заявляє клопотання щодо витребування доказів і проведення слідчих дій. Цим правом він користується під час провадження і закінчення процесу доказування.

Заподіяна злочином майнова шкода потерпілому тягне за законом визнання його цивільним позивачем. Це породжує для нього право вимагати від винуватого або осіб, що несуть за нього майнову відповідальність, усунення шкоди шляхом відшкодування матеріальної шкоди. Правовим засобом захисту майнових інтересів потерпілого є заява у справі цивільного позова й участь в його доказуванні, а також прийняття органом розслідування заходів щодо забезпечення цивільного позову.

Правами цивільного позивача наділяються також юридичні особи, які понесли матеріальну шкоду внаслідок злочину.

Доказування позову тобто збирання доказів, що визначають характер і розмір заподіяної шкоди, складає обов'язок особи, яка провадить розслідування, прокурора й суду. Це обумовлено тим, що характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, входять в предмет доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК України). Що стосується цивільного позивача, то його обов'язок стосовно заявленого цивільного позову обмежується необхідністю представляти на вимогу слідчого й суду необхідні документи, що є в його розпорядженні.

Безпосередня участь цивільного позивача у процесі доказування визначається рамками цивільного позову. Тому знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, заявляти клопотання, подавати докази, брати участь у судовому розгляді і судових дебатах, заявляти відводи, подавати скарги на дій й рішення органів розслідування, прокурора й суду цивільний позивач має право лише з метою обґрунтування й відстоювання позовних вимог.

Цивільний позивач не має права заявляти клопотання або подавати докази, що характеризують особу обвинуваченого. Не має права при підтриманні цивільного позову у судових дебатах торкатися й таких питань, як юридична кваліфікація злочину, а також обрання міри покарання. Він обмежений й у праві оскарження вироку, апеляція може бути принесена на вирок лише в частині, що стосується вирішення позову ( п. 10 ст. 348 КПК України).

Обмеження меж участі у доказуванні тільки питаннями, пов'язаними з цивільним позовом, практично розповсюджується лише на організації, підприємства, установи, що виступають у кримінальному процесі як цивільні позивачі. Визнання цивільним позивачем фізичної особи, не позбавляє цю особу прав потерпілого. Тому цивільний позивач (фізична особа), беручи участь у доказуванні, має право не тільки досліджувати факти, що відносяться до події злочину, подавати докази, що визначають розмір матеріальної шкоди, але й доказувати суспільну небезпечність обвинуваченого.

У зв'язку з цим цивільний позивач - фізична особа під час допиту як потерпілого - має право давати пояснення як про вчинений щодо нього злочин, так і суті цивільного позову. Цивільному позивачу - представнику юридичної особи - закон такого права не надає. Не розповсюджується на цивільного позивача - потерпілого й обмеження у частині оскарження вироку.

За загальним правилом цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну злочином, несе особа, яка винувата у вчиненні злочину. У тих випадках, коли закон покладає матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями, на іншу особу, остання притягується за постановою слідчого цивільним відповідачем ( ст. 51 КПК України).

Цивільний відповідач забезпечує охорону своїх законних матеріальних інтересів цим і визначаються межи його прав як суб'єкта доказування. Він має право, наприклад, подавати докази або заявляти клопотання, направлені на спростування або пом'якшення обвинувачення, не погоджуватись з підставами або розміром цивільного позову. Процесуальний закон обмежує ознайомлення цивільного відповідача зі справою, лише матеріалами, що стосуються підстав і розміру цивільного позову.

Питаннями цивільного позову обмежено право цивільного відповідача оскаржити вирок.

Володіючи рядом процесуальних прав, що дозволяють спростовувати підставу і розмір пред'явленого позову, цивільний відповідач не несе обов'язку ні висувати заперечення проти цивільного позову, ні обґрунтовувати ці заперечення доказами. Інакше кажучи, він має право, але не зобов'язаний брати участь у доказуванні. При цьому ця відмова не тягне автоматичного визнання судом цивільного позову.

Цивільний відповідач, заперечуючи проти позову, може сприяти органам розслідування у достовірному й повному з'ясуванні всіх обставин, пов'язаних з позовом. Але ці обставини повинні бути повністю з'ясовані і у тих випадках, коли цивільний відповідач з тих чи інших міркувань відмовляється від реалізації своїх прав. Якщо вказані відповідачем версії не перевірялись або недостатньо перевірялись, відповідно, їх не можна вважати повністю дослідженими, обов'язок збирати докази для перевірки цих версій покладається на органи розслідування. Органи розслідування, мають право зобов'язати цивільного відповідача передати їм докази що підтверджують вказані ним обставини. У випадках, коли цивільний відповідач відмовляється добровільно представити докази, що є в нього, можливе проведення обшуку, виїмки.

Відстоювання законних інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача може здійснюватись їхніми представниками.

Представництво як інститут кримінально-процесуального права має на меті належним чином забезпечити захист прав і законних інтересів учасників процесу - потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

Вступ представника у справу як учасника кримінально-процесуальної діяльності, і відповідно, суб'єкта доказування можливий або в силу прямої вказівки закону або в результаті цивільно-правової угоди з потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем.

Так, представниками установ, підприємств, організацій, що є цивільними позивачами або відповідачами, будуть їхні органи, які можуть доручити діяти від свого імені певну особу. Потерпілий, цивільний позивач або відповідач - фізична особа, може уповноважити виступити у справі представником адвоката, близького родича або інших осіб.

Загальним для цієї категорії суб'єктів є те, що вони несуть юридичний обов'язок представляти законні інтереси інших учасників судочинства, використовуючи всі передбачені законом засоби. Таким чином, якщо вони прийняли на себе відповідне доручення то вони несуть обов'язок брати участь у доказуванні. У такому випадку їхнє процесуальне становище аналогічно становищу захисника.

3.4 Роль захисника та законного представника обвинуваченого, підозрюваного у кримінально-процесуальному доказуванні

Кримінально-процесуальне законодавство у ст. 2 КПК України одним із завдань кримінального судочинства визначає охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які в ньому беруть участь. Уповноважені органи, які здійснюють процес та залучають до нього інших осіб, повинні забезпечити можливість реалізації процесуальних прав не лише потерпілих від злочину, а й інших зацікавлених у вирішенні справи осіб (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного).

Обвинувачений - це особа, щодо якої у встановленому закон порядку винесено постанову при притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України). Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою.

Право обвинуваченого на захист (ст. 59 Конституції України) складається з ряду конкретних процесуальних повноважень. Більшість з них реалізується обвинуваченим шляхом участі у доказуванні на різних стадіях кримінального судочинства у передбачених законом формах.

Обвинувачений не зобов'язаний доводити своєї невинуватості у вчинені злочину, адже Конституцією України прямо передбачений принцип презумпції невинуватості. В даному випадку слушною є думка В. М. Тертишника про те, що згідно з даним принципом діє правило: всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. А захисникові не обов'язково збирати неспростовні докази невинуватості свого підзахисного, а достатньо лише надати такі, які породжують сумніви у його обґрунтованості.

Але безпосередня участь обвинуваченого у доказуванні представляє спосіб захисту його законних інтересів; одночасно сприяє всебічному, повному й об'єктивному дослідженню всі обставин справи, встановленню істини.

Особа, яка не вчиняла злочину, беручи участь у доказуванні, допомагає слідчому встановити свою невинуватість. Беззаперечно, це дозволяє органам розслідування зосередити зусилля на встановленні дійсного злочинця, всіх обставин справи та досягненні об'єктивної істини.

Обвинуваченому гарантується право на захист не будь-яких, а тільки законних інтересів, які співпадають з інтересами всебічного дослідження обставин кримінальної справи і встановлення істини.

Право на захист - це не привілеї обвинуваченого, а необхідна умова встановлення істини у кожній кримінальній справі.

Участь обвинуваченого у доказуванні як форма реалізації права на захист складається з наступних процесуальних прав, передбачених ст. 142 КПК України:

1) знати, в чому його обвинувачують;

2) давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

3) подавати докази;

4) заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини у справі;

5) заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові і перекладачеві;

6) з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;

7) знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства;

8) мати захисника і побачення з ним до першого допиту;

9) подавати скарги на дії та рішення слідчого та прокурора.

Про роз'яснення обвинуваченому його прав слідчий зазначає в постанові про пред'явлення обвинувачення, що стверджує своїм підписом обвинувачений.

Захисник, пов'язаний з вимогами закону доказувати тільки обставини, що виправдовують обвинуваченого або пом'якшують його покарання, не зв'язаний з точкою зору підзахисного щодо шляхів і засобах досягнення вказаної мети. Обвинувачений вільний у виборі захисника і має право відмовитись від нього без будь-якого мотивування.

Якщо захисник не обґрунтував невинуватість свого підзахисного, це не означає, що доказана його винуватість. При вказівці на недостатність доказів, які обґрунтовують версію обвинувачення, теза “невинуватий” доказується шляхом посилання на недоказаність антитези “винуватий”, висунутої обвинуваченням.

Таким чином захисник може:

а) спростувати обвинувачення шляхом критики доказів, на яких ґрунтується обвинувачення;

б) позитивно доказувати факти, які несумісні з фактами, інкримінованими обвинуваченому;

в) вказувати недосліджені версії, що спростовують версію обвинувачення;

г) обмежитись посиланням на недостатність доказів, що лежать в основі обвинувачення.

Дослідженню порядку реалізації захисником права збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази по справі, присвячена значна увага вчених. Зокрема, він аналізується і працях: Г. Алейникова, Т. Варфоломеєвої, В. Маляренко, О. Михайленка, В. Попелюшка, В. Тертишника, П. Фріса та інших.

Захисник, як і обвинувачений, не несе обов'язку доказування у плані представлення доказів на підтвердження обставин, що виправдовують обвинуваченого або пом'якшують покарання. Так, теза спростування цих обставин обвинувачення не може вважатись доказаним, захиснику достатньо лише вказати їх, а обов'язок дослідити ці обставини лежить на слідчому.

Беручи участь у з'ясуванні всіх обставин, що свідчать на користь обвинуваченого захисник має право: а) безпосередньо здійснювати передбачені законом дії, що дозволяють отримати уявлення щодо обвинуваченого, інкримінованих йому діяннях та доказів, зібраних у справі; б) заявляти клопотання щодо витребування і приєднання до справи доказів, представляти предмети, які можуть мати доказове значення, клопотатись перед слідчим і судом щодо встановлення обставин, що свідчать на користь обвинуваченого і просити про проведення для цього необхідних процесуальних дій; в) бути присутнім у передбачених законом випадках при проведенні слідчих і судових дій щодо збирання, фіксації і перевірки доказів; г) заявляти відводи посадовим особам; д) оскаржувати їхні дії і рішення.

Обсяг прав захисника визначається моментом вступу у справу і завданнями тієї процесуальної стадії, на якій він здійснює свою діяльність.

Кримінально-процесуальне законодавство України не дало вичерпного переліку способів збирання доказової інформації захисником, вказавши на право збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази у справі, і перерахувавши окремі з них. Якщо порівнювати такі можливості захисника в КПК України з кримінально-процесуальним законодавством інших пострадянських держав, то в КПК РФ (ч. 3 ст. 86) визначено вичерпний перелік способів збирання доказів [1.4]. Це отримання предметів, документів та інших даних; опитування осіб з їх згоди; витребовування довідок, характеристик та інших документів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань та організацій

У науці кримінального процесу висловлювалися думки про доцільність покладення на адвоката обов'язку встановлювати істину у справі. Проте, захисник не може всебічно, повно та об'єктивно досліджувати обставини справи. Він не має права робити нічого, що спричинило б погіршення положення обвинуваченого, з'ясовувати обставини, що підтверджують винуватість або обтяжують покарання. Всебічно дослідити обставини справи без з'ясування доказів винуватості особи є неможливо. Захисник не наділений владними повноваженнями, на нього не покладається обов'язок попереджувати свідка про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань та про відмову від дачі показань, а потерпілого - за дачу завідомо неправдивих показань. Тим більше, захищаючи інтереси підзахисного та збираючи фактичні дані, які в подальшому можуть бути виправдувальними доказами, не виключена можливість захисника застосувати незаконні методи (схилити свідка, потерпілого до відмови або надання неправдивих показань; представити слідчому неправдиві відомості або документи з метою перешкодити встановленню істини у справі).

Пункт 8 ст. 48 КПК України вказує на право захисника подавати докази. Проте, фактичні дані, зібрані захисником, не є доказами. Доказами вони будуть лише після проведення відповідних процесуальних дій прокурором, слідчим, дізнавачем чи судом. Отримані захисником предмети та документи можуть стати доказами лише після їх дослідження і приєднання до кримінальної справи уповноваженими суб'єктами. Такий висновок зроблений відповідно до ст. 65 КПК України, яка визначає доказами всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

КПК України визначає орієнтовний перелік дій, спрямованих на збирання доказів захисником (п. 13 ст. 48), але не визначає процесуальний порядок їх провадження та фіксації. У законі немає заборони на проведення та фіксацію захисником з дотриманням процесуального порядку до передачі справи до суду самостійного допиту, огляду місця події зі складанням відповідного протоколу, проведення впізнання тощо. Але необхідно врахувати, що кримінально-процесуальне законодавство України допит, огляд місця події, пред'явлення для впізнання, тощо визначає слідчими діями, а не адвокатськими. При цьому порядок їх проведення та процесуальне оформлення має чітко відповідати кримінально-процесуальному законодавству.

Відсутність правової регламентації реалізації наданих захиснику прав щодо збирання доказів дає можливість зробити висновок про право фіксувати фактичні дані, які в подальшому можуть бути виправдувальними доказами, в довільній формі з додержанням обов'язкових реквізитів документів. Наприклад, результати опитування можуть фіксуватися на спеціальному бланку пояснення, в якому зазначаються дата, місце отримання пояснення, дані про захисника і особу, яка дає пояснення.

З позиції основних засад кримінального судочинства України на боці захисника принцип презумпції невинуватості, згідно з яким діє правило: всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Захиснику не обов'язково збирати неспростовні докази невинуватості свого підзахисного, а достатньо лише надати такі, які породжують сумніви у його обґрунтованості.

Враховуючи те, що сторона захисту повинна мати можливість надати суду результати своєї пізнавальної діяльності, в кримінально-процесуальному законодавстві України необхідно визначити порядок реалізації перерахованих у ст. 48 КПК України прав захисника та способи фіксування отриманих фактичних даних.

Сторона захисту повинна мати можливість надати суду результати своєї активної пізнавальної діяльності. Тому в КПК України слід передбачити право обвинуваченого та його захисника складати письмовий висновок захисту, який повинен підлягати обов'язковому приєднанню до матеріалів кримінальної справи. Він може містити дані про обставини вчиненого злочину, як вони відомі стороні захисту; обставини, які виключають та пом'якшують відповідальність обвинуваченого; показання обвинуваченого в свій захист та їх оцінку захисником з вказівкою доказів, на які посилається сторона захисту; оцінку захисником обвинувальних доказів; дані про порушення прав та законних інтересів обвинуваченого; дані про недоліки досудового розслідування, протиріччя у кримінальній справі; позицію сторони захисту тощо. Це, по-перше, пом'якшить обвинувальний нахил розслідування кримінальної справи; по-друге, виключить попереднє формування думки суду з обставин, викладених в обвинувальному висновку.

Законний представник - це особа, під опікою або піклуванням якої знаходиться неповнолітній або особа з фізичними або психічними вадами, через які не в стані самостійно захистити свої права і законні інтереси.

Законний представник самостійний учасник процесу доказування і не пов'язаний з позицією особи, яку він представляє і захисника. Участь захисника не звільняє законного представника обвинуваченого від виконання його функцій.

На досудовому розслідуванні законний представник має право заявляти клопотання і подавати докази, бути присутнім з дозволу слідчого при проведення слідчих дій, під час ознайомлення неповнолітнього обвинуваченого з матеріалами закінченої кримінальної справи.

Він має право обговорювати із захисником і неповнолітнім окремі обставини, звертати їхню увагу на докази, допомогти неповнолітньому знайомитись з матеріалами справи і заявляти клопотання. На нашу думку, не варто забувати й те, що законний представник - особа, зацікавлена у результатах справи, а тому суду необхідно критично ставитись до його пояснень. Участь законного представника в судових дебатах закон не передбачає.

ВИСНОВКИ

Результати цього дослідження дали можливість сформулювати ряд висновків, які були детально викладені в тексті роботи. Необхідність визначення кола суб'єктів доказової діяльності обумовлена як вимогами Конституції України та КПК України, так і потребами правозастосовчих органів.

1. Аналіз думок процесуалістів надав можливість визначити поняття кримінально - процесуального доказування як діяльність, яка включає не тільки формування (збирання) та перевірку доказів, але й оцінку доказів та їх процесуальних джерел, тобто є поєднанням практичної та розумової діяльності суб'єктів кримінального процесу.

Кримінально-процесуальне доказування - це передбачена законом діяльність суб'єктів кримінального процесу, а також інших учасників, які наділені таким правом або на яких покладено такий обов'язок, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

Зміст кримінально-процесуального доказування охоплює два види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне та процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі.

2. Визначаючи предмет доказування по кримінальній справі, статтю 64 КПК України доцільно було б викласти в такій редакції:

„При провадженні досудового розслідування та судового розгляду підлягають доказуванню:

а) наявність або відсутність передбаченого законом суспільне небезпечного діяння;

б) об'єкт та предмет злочину; характер та розмір шкоди, заподіяної злочином;

в) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, які мають значення для справи; наявність або відсутність причинного зв'язку між суспільне небезпечним діянням та шкідливими наслідками, що настали;

г) хто вчинив злочин;

д) чи винний обвинувачений (підсудний) у вчиненні злочину;

е) наявність або відсутність обставин, які пом'якшують, обтяжують або виключають кримінальну відповідальність та застосування заходів покарання”.

У дану статтю можна також було б включити вказівку про обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурору виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

3. Аналіз норм кримінально-процесуального законодавства України надав можливість суб'єкти доказування класифікувати на дві групи. Перша група суб'єктів доказування (особи, які провадять розслідування, судовий розгляд і здійснюють прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві). Друга група суб'єктів доказування (обвинувачений, потерпілий, захисник та інші) беруть участь у доказуванні для захисту своїх інтересів або захищають чи представляють інтереси інших осіб.

4. Орган дізнання та слідчий є основними суб'єктами доказування на стадії досудового розслідування.

Слідчий зобов'язаний провести об'єктивне розслідування та вжити заходів по розкриттю злочину, встановленню об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян, відшкодуванню заподіяної злочином шкоди, виявленню та усуненню причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, забезпеченню правильного застосування закону.

4. Донедавна складалася ситуація, коли на органи дізнання покладався обов'язок виявляти та запобігати злочинам, але належного правового механізму виконання даного завдання не передбачалося. Проблема полягає в тому, що, надаючи зазначені вище права, закон не регламентує порядок їх реалізації та забезпечення належного закріплення віднайдених при цьому фактичних даних. Виникла ситуація, коли одні й ті самі права, за допомогою яких вирішуються дані завдання, викладаються в різних законодавчих актах. Зустрічаються повторення та протиріччя.

Отже, необхідно здійснити кодифікацію законодавства, вдосконалити зміст, структуру та форму правових норм, які регламентують діяльність з виявлення злочинів, а разом з тим і кодифікувати доказове право.

5. Доцільно для точного відображення обов'язку доказування обвинувачення передбачити в новому КПК України норму про те, що обов'язок доказування обвинувачення покладається на обвинувача, й дати чітке визначення останнього.

6. За начальником слідчого підрозділу та прокурором має бути закріплено не право давати слідчому та особі, яка провадить дізнання, обов'язкові до виконання вказівки, а право вносити свої пропозиції з розслідування та відміняти незаконні рішення, пов'язані зі збиранням або дослідженням доказів.

7. Обов'язок доказування у широкому розумінні прокурор виконує в силу вимог ст. 25 КПК України. Прокурор збирає, перевіряє і оцінює докази на всіх стадіях кримінального процесу, прагнучи досягнення об'єктивної істини. У вузькому розумінні прокурор здійснює покладений на нього обов'язок довести висунуте обвинувачення лише в суді, де він підтримує перед судом державне обвинувачення.

8. У ст. 65 КПК України, де визначається поняття доказів, сказано, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Зі змісту цієї норми прокурор не встановлює обставини предмета доказування, що є не припустимим в силу його повноважень. Тому до визначення поняття доказів усе ж варто включити прокурора для усунення різноманітних колізій із цього питання в практичній діяльності.

9. На стадії судового розгляду усі учасники (суб'єкти) процесу доказування діють в умовах, коли всі рішення, які можуть вплинути на хід і результати доказування, а також рішення, в яких виражається підсумкова оцінка доказів, приймаються винятково судом.

Роль суду як суб'єкта доказування на етапі судового розгляду полягає головним чином у аналізі й оцінці доказів, які він проводить за допомогою учасників судових дебатів. Як правило збирання доказів суд не проводить, хоча це і допускається (наприклад, витребування документів тощо). Судді, на відміну від інших учасників процесу, до моменту розгляду справи в суді, не мають остаточно сформованої думки по справі.

10. У статтях 75, 76 КПК України вказано, у яких випадках повинно бути призначене проведення експертного дослідження. На нашу думку, варто їх доповнити положенням такого змісту: експерт повинен залучатись у всіх випадках пов'язаних з виявленням, вилученням чи фіксацією об'єктів, які в майбутньому можуть мати доказове значення для розслідуваної справи.

Також в законі доцільно більш детальніше визначити порядок виклику, допиту експерта, а також наслідки у разі неявки його до слідчого без поважних причин.

11. Кримінально-процесуальне законодавство України не дало вичерпного переліку способів збирання доказової інформації захисником, вказавши на право збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази у справі, і перерахувавши окремі з них.

В КПК України слід передбачити право обвинуваченого та його захисника складати письмовий висновок захисту, який повинен підлягати обов'язковому приєднанню до матеріалів кримінальної справи. Він може містити дані про обставини вчиненого злочину, як вони відомі стороні захисту; обставини, які виключають та пом'якшують відповідальність обвинуваченого; показання обвинуваченого в свій захист та їх оцінку захисником з вказівкою доказів, на які посилається сторона захисту; оцінку захисником обвинувальних доказів; дані про порушення прав та законних інтересів обвинуваченого; дані про недоліки досудового розслідування, протиріччя у кримінальній справі; позицію сторони захисту тощо.

Це, по-перше, пом'якшить обвинувальний нахил розслідування кримінальної справи; по-друге, виключить попереднє формування думки суду з обставин, викладених в обвинувальному висновку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти та практика їх застосування:

1.1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

1.2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіц. видання. - К.: Атіка, 2006. - 196 с.

1.3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2001 - № 25-26. - Ст. 131. .

1.4. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / Под ред. А. В. Смирнова. - СПб.: Питер, 2003. - 1008 с.

1.5. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 22. - Ст. 303.

1.6. Про судоустрій: Закон України від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 27-28. - Ст. 180.

1.7. Про статус суддів: Закон України від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 8. - Ст. 56.

1.8. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: Закон України від 1 грудня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №1. - Ст. 1.

1.9. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №53 . - Ст. 793.

1.10. Про адвокатуру: Закон України від 12 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №9. - Ст. 62.

1.11. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів: Указ Президента України від 10 травня 2006 року.

1.12. Про організацію діяльності органів досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України № 160 від 20 лютого 2006 р.

1.13. Про практику застосування судами законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування: Постанова Пленуму Верховного Суду України, № 2 від 11 лютого 2005 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / Укл. В.О. Кирись. - Львів: ПАІС, 2005. - С. 394-400.

1.14. Про застосування Конституції України: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року // Постанова Пленуму Верховного Суду України, № 2 від 11 лютого 2005 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / Укл. В.О. Кирись. - Львів: ПАІС, 2005. - С. 35-42.

1.15. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 24 жовтня 2003 року // Вісник Верховного Суду України. - 2003. - №8. - С. 20-24.

1.16. Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 25 квітня 2003 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / Укл. В.О. Кирись. - Львів: ПАІС, 2005. - С. 374-383.

1.17. Проект Кримінально-процесуального кодексу України № 3456-1 від 19.05.2003р., внесений народними депутатами України Васильєвим Г. А., Мойсиком В. Р., Бандуркою О. М., Вернидубовим І. В., Гавришем С. Б., Івановим С. А., Кармазіним Ю. А., Ківаловим С. В., Мазуренком В. І., Маркуш М. А., Оніщук М. В., Онопенком В. В., Сіренком В. Ф., Потебеньком М. О.

Спеціальна література:

2.1. Адаменко В.Д. Советское уголовно-процесуальное представительство. Томск, 1978. - 218 с.

2.2. Алейніков Г. Збирання доказів адвокатом-захисником в досудовому слідстві. Право чи обов'язок? // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 2. - С. 99-101.

2.3. Алейніков Г.І. Процесуальне оформлення дій адвоката-захисника щодо збирання та представлення доказів у ході досудового слідства // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2003. - № 2. - С. 31-41.

2.4. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе. - Х., 1974. 231 с.

2.5. Альперт С.А. Участники советского уголовного процесса: Конспект лекции. - Харьков, 1965. - 43 с.

2.6. Арсеньєв В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. - М., 1964. - 77 с.

2.7. Ахтирська Н.М., Трофименко Н.С., Хряпінський П.В. Основи взаємовідносин суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності у суді. - Запоріжжя, 2001. - 52 с.

2.8. Басков В. И. Прокурор в суде первой инстанции. - М., 1968. - 142 с.

2.9. Белкин А.Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие. - М., 1999. - 396 с.

2.10. Беляев В.П., Горячковская Ю.М. Проблемы правового регулирования прокурорского надзора в РФ // Правовая политика и правовая жизнь. - 2001. № 4. - С. 82-86.

2.11. Берков В.Ф., Яскевич Я.С., Павлюкевич В.И. Логика М., 1996. - 283 с.

2.12. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные отношения. - М., 1975 327 с.

2.13. Большой юридический словарь // Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. - М., 2000.

2.14. Вульф В.Я. Обязанность доказывания в советском уголовном процессе: Автореф. дисс… канд. юрид. наук. - М., 1963. - 12 с.

2.15. Галаган В.І. Правові та криміналістичні проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності (на матеріалах ОВС України): Автореф. дис. …докт. юрид. наук. - К., 2003. - 34 с.

2.16. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності ОВС України: Монографія. - К., 2002. - 184 с.

2.17. Гапонов А., Хруслова Л. Зміна прокурором обвинувачення в суді: Окремі проблемні питання // Вісник прокуратури. - 2002. - № 6. - С. 33-37.

2.18. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. - Воронеж, 1978. - 302 с.

2.19. Государственный обвинитель в суде // Под общ. ред. В. А. Болдырева. М., 1954.

2.20. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі. - К.: Юрінком Інтер, 1998.

2.21. Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе. - М., 1945. - 90 с.

2.22. Гумін О.М. Сибірна Р.І., Сергієнко Л.О., Устюгова О.Є. Кримінальний процес України (у запитаннях і відповідях). - Львів, 2002. _ 454 с.

2.23. Джатиев В.С. Об устранении противоречий в уголовном процессе // Государство и право. - 1995. - № 5. - С. 54-57.

2.24. Домбровский Р.Г. Соотношение познания и доказывания в судебном исследовании. - Рига, 1975. - 124 с.

2.25. Дорохов В.Я. Содержание истины как цели доказывания // Теория доказательств в советском уголовном процессе // Отв. ред. Жогин Н.В. - М., 1973. - С. 100-116.

2.26. Емельянова И.В. Внутреннее убеждение и процессуальная самостоятельность прокурора в советском уголовном судопроизводстве: Автореф. дисс… канд. юрид. наук. - М., 1983. - 12с.

2.27. Єременко В.П., Іванова Г.М. Філософія істини в теорії права // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. - Дніпропетровськ, 2000. - № 1. - С. 27-30.

2.28. Зеликсон Э.С. Доказывание как деятельность субъектов уголовного судопроизводства: Автореф. дисс… д-ра юрид. наук Алма-Ата, 1973. - 34 с.

2.29. Иванов В.И., Степанов А.А. Особенности участия государственного обвинителя в судебном следствии // Руководство для государственных обвинителей. Криминалистический аспект деятельности. - ч. II: Особенности поддержания государственного обвинения по делам об убийствах. - СПб., 2001.

2.30. Каз Ц.М. Доказательства в советском уголовном процессе. - Саратов, 1960. - 91 с.

2.31. Каз Ц.М. Доказательственная деятельность прокурора в стадии судебного разбирательства уголовных дел // Основные направление деятельности советской прокуратуры. - С., 1988. - С. 134-138.

2.32. Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе. - Саратов, 1968. - 101 с.

2.33. Каминская В.И. Показания обвиняемого в советском уголовном процессе. - М., 1960.

2.34. Каркач П. Деякі питання тактики обвинувачення в суді // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - № 3. - С.8-11.

2.35. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учебн. пособ. - В., 1988. - 87 с.

2.36. Карнеева Л.М. Развитие основных понятий теории доказательств в советском уголовном процессе // Развитие науки и практики уголовного судопроизводства в свете требований Конституции СССР. - М., 1978. - С. 112-115.

2.37. Киндиров К. А. Оцінка доказів особою, що проводить дізнання при прийнятті рішення про направлення справи для проведення досудового слідства // Вісник ЛугАВС, спецвипуск, 2005. - ч. 1. - С. 87-91.

2.38. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. - К., 2003.492 с.

2.39. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. - Київ: Юрінком Інтер, 2006. - 631 с.

2.40. Ковальчук С. Опитування захисником громадян: порядок проведення та фіксації результатів // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні // Матеріали ХІІІ регіональної наук.-практ. конф. - 2007. - С. 536-537.

2.41. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / Под ред. Л.И. Петрухина. - М.: ООО «ТК Велби», 2002. - 896 с.

2.42. Корж В. Проблеми вдосконалення повноважень прокурора, судді у кримінальному судочинстві // Право України. - 1997. - № 10. - С. 9-12.

2.43. Костін М. Поняття “доказування” у кримінальному процесі України // Право України. - 2004. - № 1. - С. 43-47.

2.44. Косюта М.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства: Монографія. - Одеса, 2002.

2.45. Котик З. Особливості доказування прокурором на стадії судового розгляду і вирішення справи // Вісник прокуратури. - 2006. - № 3(57). - С. 42-53.

2.46. Котик З. Поняття, зміст і обов'язок доказування у кримінальному судочинстві України // Прокуратура, людина, держава. - 2005. - № 11. - С. 86-93.

2.47. Кримінальний процес України: Підручник // За ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. - Харків, 2000. - 315 с.

2.48. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар // За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. Г. Гончаренка. - К., 2003. 894 с.

2.49. Крючко Ю.І. Проблеми підтримання державного обвинувачення у справах про навмисні вбивства: Автореф. дисс… канд. юрид. наук. - Харків, 1999. - 19 с.

2.50. Кузнецов Н.П. Доказывание и его особенности на стадиях уголовного процесса России: Автореф. дисс… д-ра юрид. наук. - В., 1998. - 31 с.

2.51. Кузьмічов В.С. Криміналістичний аналіз розслідування злочинів: Монографія. - К., 2000. - 450 с.

2.52. Курильов С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. Минск: Бєларусь, 1969. - 63 с.

2.53. Кучер В.О. Використання показань експерта в процесі доказування по кримінальній справі // Проблеми вдосконалення підготовки слідчих та експертів в умовах реформування правоохоронної системи в Україні. - Матеріали міжнар. конф., 10.06.2005р. - ЛьвЮІ МВС України, 2005. - С. 84-87.

2.54. Кучер В.О. Проблемні питання можливості захисника збирати докази під час розслідування кримінальної справи // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні // Матеріали ХІІІ регіональної наук.-практ. конф. - 2007. - С. 542-543.

2.55. Ларин А.М. Доказывание на предварительном расследовании в советском уголовном процессе. Дис. …канд. юрид. наук. - М., 1961. - 13 с.

2.56. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій. - К.: Істина, 2005. - 327 с.

2.57. Лузгин И. М. Расследование как процесс познания. - М., 1969. - 132 с.

2.58. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів. - К.: Юрінком Інтер, 2005.

2.59. Маляренко В.Т. Змагальність сторін у кримінальному судочинстві. Окремі аспекти становища суду в змагальному процесі // Вісник прокуратури. - 2003. - № 1. - С. 17-19.

2.60. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. - 2004. - № 5. - С. 9-12.

2.61. Матієк С. Відмова прокурора від обвинувачення як наслідок його обвинувальної діяльності // Вісник прокуратури. - 2002. - № 3. - С. 27-30.

2.62. Матієк С. Функція підтримання державного обвинувачення в системі функцій прокуратури // Вісник прокуратури. - 2002. - № 1. - С. 98-100.

2.63. Мельник В.В. Искусство доказывания в состязательном уголовном процессе. - М., 2000. - 325 с.

2.64. Михеєнко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. - К., 1984. - 140 с.

2.65. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. - К., 1999. - 482с.

2.66. Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посібн. - К., 1999. - 328 с.

2.67. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процесуальные функции. - Ярославль, 1976.

2.68. Настольная книга судьи. - М., 1972.

2.69. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. - Львів, 1978. - 59 с.

2.70. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научн. практ. пособие. - М., 2000. - 191 с.

2.71. Петрухин И.Л. Обязанность доказывания // Теория доказательств в советском уголовном процессе // Отв. ред. Жогин Н.В. - М., 1973. - С. 498-532.

2.72. Познышев С. В. Элементарный учебник русского уголовного процесса // Хрестоматия по уголовному процессу России. - М., 1999.

2.73. Полянский Н.Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. - М., 1956. - 392 с.

2.74. Попелюшко В.О. Предмет доказування в кримінальному процесі (кримінально-процесуальні та кримінально-правові аспекти): - Острог, 2001. 42с.

2.75. Прилуцький П. Роль і місце учасників в кримінальному судочинстві // Право України. - 2003. - № 6. - С. 12-15.

2.76. Провадження кримінальних справ у суді: Конспект лекцій // Уклад. О.Р. Михайленко. - К., 1992. - 35 с.

2.77. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій // за ред.. Нора В.Т. - Львів, 2002.

2.78. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процесуальной деятельности. - М., 1961. - 121 с.

2.79. Репешко П.И. Судебное разбирательство уголовного дела в суде первой инстанции: Учебн. пособие. - Николаев, 1995.

2.80. Розенблит С.А. Участие обвинителя в судебном следствии: Государственный обвинитель в советском суде // Под общ. ред. Болдырева В. А. - М., 1954.

2.81. Рыжаков А.П. Уголовный процесс: Учебник. - М., 2003. - 589 с.

2.82. Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. - М., 1971. - 285 с.

2.83. Савонюк Р.Ю. Доказування в досудовому слідстві: Навчальний посібник. - Сімферополь: Доля, 2004. - 129 с.

2.84. Савонюк Р.Ю. Кримінально-процесуальна функція та її зміст у діяльності слідчого як суб'єкта доказування // Право України. - 2001. - № 1. С. 69-73.

2.85. Савонюк Р.Ю. Про деякі загальні положення та статус слідчого як суб'єкта доказування в проекті Кримінально-процесуального кодексу України 2000 року // Вісник УВС. - 2001. - № 13. - С. 142-145.

2.86. Соловьев А.Д. Процессуальные вопросы установления истины на предварительном следствии (По материалам УССР): Автореф. дисс… д-ра юрид. наук. - К., 1969. - 44 с.;

...