Нотаріат в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України Національна академія управління

Академія муніципального управління

НОТАРІАТ В УКРАЇНІ

Навчальний посібник

(2-е видання, стереотипне)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Л.С. Сміян, Ю.В. Нікітін, П.Г. Хоменко

Київ 2008

ББК67.9(4Ук)75 УДК 34(477)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

(Лист № 1.4/18-г від 10.08.2006 р.)

Рекомендовано вченою радою Національної Академії Управління

(Протокол № 3 від 27.04.2006 р.)

Рецензенти:

Я.М. Шевченко, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України;

В.В. Луць, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України;

Р.А. Калюжний, доктор юридичних наук, професор. Відповідальний редактор: Ю.В. Нікітін, кандидат юридичних наук, доцент. Науковий редактор: Л.С. Сміян, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник.

Л.С. Сміян, Ю.В. Нікітін, П.Г. Хоменко

С 50 Нотаріат в Україні: Навчальний посібник (2-е вид., стереотип.)/ Заред. Ю.В. Шкітіна. - К.: КНТ, 2008. - 680 с.

І8ВМ 978-966-373-357-9 нотаріальний процесуальний право свідоцтво

Підручник розроблено у відповідності до положень Конституції України, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів, Закону України «Про нотаріат», Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» та інших нормативно-правових актів України. Структура і зміст підручника визначаються програмою навчального курсу «Нотаріат в Україні», який вивчається студентами юридичних факультетів вищих навчальних закладів.

ББК 67.9(4Ук)75

© Л.С. Сміян, Ю.В. Нікітін,

П.Г. Хоменко, 2008

І8ВИ 978-966-373-357-9© КНТ, 2008

ЗМІСТ

Вступ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ГЛАВА 1. Нотаріат в Україні

§ 1. Поняття і функції нотаріату

§ 2. Виникнення і розвиток нотаріату як правового інституту

§ 3. Латинський нотаріат

ГЛАВА 2. Предмет, система і принципи нотаріального процесуального права

§ 1. Поняття нотаріального процесуального права

§ 2. Нотаріальний процес, його зміст та стадії

§ 3. Джерела нотаріального процесуального права

§ 4. Система нотаріального процесуального права

§ 5. Принципи нотаріального процесуального права

ГЛАВА 3. Нотаріус

§ 1. Вимоги до посади нотаріуса

§ 2. Стажування нотаріуса

§ 3. Складання кваліфікаційного іспиту

§ 4. Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю

§ 5. Права і обов'язки нотаріуса

§ 6. Етика нотаріуса

ГЛАВА 4. Організація діяльності нотаріату в Україні

§ 1. Система нотаріальних органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок вчиняти нотаріальні дії в Україні

§ 2. Організація діяльності державних нотаріальних контор

§ 3. Організація роботи приватних нотаріусів

§ 4. Організація діяльності державних нотаріальних архівів

§ 5. Організація роботи посадових осіб, на яких покладено обов'язок вчиняти нотаріальні дії

§ 6. Вчинення нотаріальних дій консульськими установами України

§ 7. Роль органів юстиції щодо регулювання діяльності нотаріату

§ 8. Організація діяльності Української нотаріальної палати

ГЛАВА 5. Компетенція нотаріальних органів і посадових осіб щодо вчинення нотаріальних дій0

§ 1. Поняття компетенції нотаріальних органів

§ 2. Предметна компетенція нотаріальних органів та посадових осіб

§ 3. Територіальна компетенція нотаріальних органів і посадових осіб7

ГЛАВА 6. Загальні правила вчинення нотаріальних дій

§ 1. Поняття нотаріальної дії та загальні правила її вчинення

§ 2. Місце і строки вчинення нотаріальних дій

§ 3. Порядок встановлення особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії

§ 4. Перевірка дієздатності фізичних осіб та правоздатності юридичних осіб, які беруть участь у правочинах, а також перевірка повноважень представників

§ 5. Підписання нотаріально посвідчуваних документів

§ 6. Витребування відомостей і документів, необхідних для вчинення нотаріальних дій

§ 7. Вимоги до документів, що подаються для вчинення нотаріальних дій

§ 8. Заходи, що вживаються нотаріусами та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, при виявленні порушень закону

§ 9. Відмова у вчиненні нотаріальної дії

§ 10. Поняття і види нотаріальних актів

§11. Нотаріальне діловодство

§ 12. Оплата нотаріальних дій

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ГЛАВА 7. Загальні правила посвідчення правочинів

§ 1. Поняття правочину та вимоги до його дійсності

§ 2. Характеристика загальних правил посвідчення правочинів

§ 3. Особливості посвідчення правочинів щодо розпорядження часткою нерухомого майна в спільній власності

§ 4. Посвідчення правочинів щодо відчуження нерухомого майна

§ 5. Посвідчення договорів про відчуження об'єктів незавершеного будівництва

§ 6. Посвідчення правочинів щодо відчуження земельних ділянок

§ 7. Посвідчення договорів відчуження транспортних засобів

§ 8. Посвідчення договорів про приватизацію майна державних підприємств

§ 9. Посвідчення договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин) або позички транспортних засобів

3 10. Посвідчення договорів найму (оренди) житла для проживання

11. Посвідчення договору застави (іпотеки)

§ 12. Посвідчення установчих договорів господарських товариств

§ 13. Посвідчення договорів ренти

§ 14. Посвідчення договору довічного утримання (догляду) та договорів про надання утримання

§ 15. Договір управління майном

§ 16. Представництво і довіреність

§ 17. Посвідчення договорів доручення

§ 18. Шлюбний контракт

§ 19. Спадковий договір

§ 20. Посвідчення заповітів

ГЛАВА 8. Видача свідоцтва виконавцю заповіту

§ 1. Порядок призначення та обов'язки виконавця заповіту

§ 2. Порядок видачі свідоцтва виконавцю заповіту

ГЛАВА 9. Видача свідоцтва про право на спадщину

§ 1. Загальні положення про спадкування

§ 2. Порядок видачі свідоцтва про право на спадщину

ГЛАВА 10. Охоронні нотаріальні дії

§ 1. Встановлення опіки над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

§ 2. Вжиття заходів щодо охорони спадкового майна та їх процесуальний порядок

ГЛАВА 11. Видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя

§ 1. Поняття і значення видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя

§ 2. Порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя

ГЛАВА 12. Видача свідоцтва про придбання арештованого нерухомого майна, а також заставленого майна з публічних торгів (аукціонів). Видача свідоцтва про придбання майна, що є предметом іпотеки

§ 1. Видача свідоцтва про придбання арештованого нерухомого майна, а також заставленого майна з публічних торгів (аукціонів)

§ 2. Видача свідоцтва про придбання майна, що є предметом іпотеки

ГЛАВА 13. Накладання заборони відчуження нерухомого та рухомого майна

§ 1. Поняття і підстави накладання заборони відчуження нерухомого та рухомого майна

§ 2. Процесуальний порядок накладання заборони відчуження нерухомого та рухомого майна

ГЛАВА 14. Засвідчення вірності копій документів і виписок з них, справжності підписів і вірності перекладу

§ 1. Засвідчення вірності копій документів та виписок з них

§ 2. Засвідчення справжності підпису на документах

§ 3. Засвідчення вірності перекладу документів з однієї мови на іншу

ГЛАВА 15. Нотаріальне посвідчення безспірних юридичних фактів

§ 1. Посвідчення факту, що громадянин є живим, та факту перебування громадянина в певному місці

§ 2. Посвідчення тотожності громадянина з особою, зображеною на фотокартці

§ 3. Посвідчення факту часу пред'явлення документів

ГЛАВА 16. Передача заяв фізичних та юридичних осіб

§ 1. Поняття і значення передачі заяв фізичних та юридичних осіб

§ 2. Процесуальний порядок передачі заяв

ГЛАВА 17. Прийняття в депозит грошових сум і цінних паперів, прийняття документів на зберігання

§ 1. Прийняття в депозит грошових сум і цінних паперів

§ 2. Прийняття документів на зберігання

ГЛАВА 18. Вчинення виконавчих написів

§ 1. Поняття і значення виконавчого напису

§ 2. Умови і порядок вчинення виконавчих написів

§ 3. Процесуальний порядок вчинення виконавчих написів за конкретними видами заборгованостей

ГЛАВА 19. Вчинення протестів векселів

§ 1. Поняття та значення векселя

§ 2. Порядок вчинення протестів векселів

ГЛАВА 20. Пред'явлення чеків до платежу та посвідчення неоплати чеків

§ 1. Поняття чека як форми безготівкових розрахунків

§ 2. Процесуальний порядок пред'явлення чеків до платежу, посвідчення неоплати чеків та вчинення виконавчого напису на чеку

ГЛАВА 21. Вчинення морських протестів

§ 1. Поняття і значення вчинення морських протестів

§ 2. Процесуальний порядок вчинення морських протестів

ГЛАВА 22. Застосування нотаріусом законодавства іноземних держав. Міжнародні договори

§ 1. Застосування нотаріусом законодавства іноземних держав

§ 2. Оформлення нотаріусом документів, призначених для дії за кордоном

Тести

Список використаних і рекомендованих джерел

Додатки

Вступ

На сучасному етапі проблеми побудови правової держави, забезпечення охорони прав і законних інтересів людини і громадянина, імплементації норм міжнародного права ставлять перед суспільством нові складні завдання. Перехід до ринкової форми господарювання, створення нових видів економічної діяльності потребують внесення істотних коректив і правове регулювання у економічних відносин, формування і розвиток нових інститутів, до яких належить і відносно новий, як для України, інститут нотаріату.

Роль нотаріату в правовому забезпеченні економічних відносин підтверджено світовою практикою. Це пояснюється тим, що діяльність нотаріату відчутно впливає на різні аспекти суспільного життя. Від якості його роботи залежать нормальне функціонування цивільного обороту країни, ефективність охорони і захисту майнових прав та законних інтересів громадян і організацій. Активне залучення нотаріату в регулювання економічних відносин створює більшу стійкість і гарантованість у поведінці учасників цивільних правовідносин, дає можливість скоротити кількість правопорушень, ліквідує об'єктивні передумови їх вчинення.

На практиці нотаріус є найбільш доступним захисником прав і законних інтересів громадян, здатним юридично закріпити майнові і особисті немайнові права учасників безспірних правових відносин. Так, статистика свідчить, що кількість нотаріальних дій у 2004 році, в порівнянні з 1990, зросла з 4532 тис. до 17207 тис, тобто майже у 4 рази.

Відбулись суттєві зміни й у ставленні до посади нотаріуса. За останнє десятиріччя престиж професії нотаріуса значно зріс. В цих умовах надзвичайно важливим питанням є підготовка висококваліфікованих нотаріусів, з високими моральними якостями і відчуттям особистої відповідальності за свою діяльність.

Все це потребує як посилення правового регулювання господарських відносин, так і вдосконалення правового регулювання діяльності нотаріальних органів, яка все ще далека від ідеалу. Основна складність у вирішенні цієї проблеми полягає у правильному виборі основних напрямів подальшого вдосконалення діяльності нотаріату в Україні, а це значною мірою залежить від готовності суспільства сприйняти новації, що пропонуються у сфері реформування нотаріату і в правовій політиці держави відносно його подальшого розвитку.

Підготовка нового навчального посібника «Нотаріат в Україні» обумовлена низкою, як внутрішніх, так і зовнішніх обставин, до яких слід віднести такі:

По-перше, потребою приведення навчального матеріалу у відповідність до положень нового Цивільного кодексу від 16 січня 2003 р., Цивільного процесуального кодексу від 18 березня 2004 р., Земельного кодексу від 25 жовтня 2001 р., Сімейного кодексу від 10 січня 2002 р., Господарського кодексу від 16 січня 2003 р.

Будучи найважливішими джерелами матеріального і процесуального права, вони вносять ряд новацій у сферу правового регулювання соціально-економічних відносин в Україні і безпосередньо стосуються нотаріальної діяльності.

По-друге, після видання останніх підручників минуло близько п'яти років, і за цей час до Закону України «Про нотаріат» законодавцем внесено ряд важливих змін та доповнень, зокрема відносно компетенції приватних нотаріусів і деякі інші, а також Міністерством юстиції України прийнята нова редакція Інструкції «Про порядок учинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 3 березня 2004 р., які потребують відповідного висвітлення в учбовій літературі.

По-третє, у виданих раніше підручниках з нотаріату, на думку автора, недостатньо висвітлена історія розвитку нотаріату в Україні та в деяких розвинутих європейських країнах, зокрема проблеми правової політики держави щодо нотаріату, його сучасні організаційно-правові основи в контексті порівняльного правового вивчення світового і вітчизняного досвіду, що є дуже важливим на сучасному етапі приведення у відповідність норм нотаріально-процесуального права України до європейських стандартів. Слід також відзначити, що впровадження інституту нотаріату в нашій країні після тривалої перерви має і позитивні моменти -- це можливість використовувати досвід інших країн, зокрема тих, що об'єднались у Міжнародний союз латинського нотаріату. Цей союз вирішує питання вдосконалення та уніфікації національного нотаріального законодавства, обміну досвідом між країнами-учасниками, забезпечення незалежності професії нотаріуса водночас із контролем за ним з боку держави.

Структура і зміст посібника визначається програмою навчального курсу «Нотаріат в Україні» юридичного факультету ВНЗ «Національна академія управління». У ньому відображено сучасний стан нотаріальних правовідносин, а також досягнення науки і правозастосовчої діяльності нотаріату. Посібник розроблено у відповідності до положень Конституції України, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів, Закону України «Про нотаріат», Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» та інших нормативно-правових актів України.

Навчальний посібник призначається для студентів, аспірантів, викладачів юридичних факультетів вищих навчальних закладів України, наукових робітників, а також нотаріусів.

Автори висловлюють щиру подяку доктору юридичних наук, професору, академіку Академії правових наук України Я.М. Шевченку, доктору юридичних наук, професору, академіку Академії правових наук України В.В. Луцю та доктору юридичних наук, професору Калюжному Р.А. за рецензування рукопису підручника.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ГЛАВА 1. Нотаріат в Україні

§ 1. Поняття і функції нотаріату

У вітчизняній юридичній науці на сучасному етапі не сформовано єдиного погляду на поняття «нотаріат». Так, можна виділити щонайменше три основні точки зору відносно визначення цього правового інституту. Найбільш поширеним в юридичній літературі є законодавче визначення нотаріату як системи органів та посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. При цьому, на думку деяких авторів, наведене поняття включає суб'єктивну сторону поняття «нотаріат» як сукупність існуючих органів і посадових осіб, яким надано повноваження із вчинення нотаріальних дій, та об'єктивну сторону цього поняття -- коло нотаріальних дій, які ці органи та посадові особи можуть вчиняти відповідно до чинного законодавства, тобто посвідчення прав, а також фактів, що мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій, передбачених законом¹.

Але за останній час наведене визначення піддається в спеціальній літературі серйозній критиці з тієї підстави, що воно регулює організаційну структуру та загальну спрямованість нотаріату як системи, орієнтованої на вчинення ряду нотаріальних дій. Проте не розкривається нерозривний правовий зв'язок нотаріату зі спеціальною процедурою, не підкреслюється характер взаємовідносин системи нотаріальних органів із державою. Тому під поняттям «нотаріат» цими авторами пропонується розуміти структуру нотаріальних органів, на яку покладається правоохоронна і правозахисна державна функції, що має здійснюватись відповідно до змісту нотаріального процесу і процедури, передбаченої чинним законодавством України².

Не дивлячись на те, що у вказане поняття нотаріату було внесено низку важливих додаткових ознак, які роблять його більш повним, авторам все ж не вдалось повністю уникнути деяких притаманних йому недоліків і формальних ознак.

Щоб зрозуміти сутність поняття, яке досліджується, потрібно виділити його тотожність і відмінність порівняно з іншими інститутами. Провести розмежування тут можна, взявши за основу найбільш суттєві характеристики нотаріату, які притаманні тільки йому. Більш поглиблене вивчення показує, що поняття нотаріату має багато значень, серед яких можна виділити принаймні чотири:

нотаріат як система органів і посадових осіб;

нотаріат як галузь (підгалузь) права;

нотаріат як галузь законодавства;

нотаріат як наукова та навчальна дисципліна. Виходячи з поданих положень, найбільш повним і науково обґрунтованим є, на нашу думку, таке визначення. Нотаріат в Україні -- це правовий інститут, покликаний забезпечувати по-засудову охорону та захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, територіальних громад, а також держави шляхом вчинення в межах безспірних правовідносин нотаріальних дій уповноваженими на те органами та посадовими особами.

В цьому визначенні наведені всі характерні риси нотаріату як правового інституту: позасудова охорона та захист прав і законних інтересів, безспірність правовідносин, щодо яких вчиняються нотаріальні дії, здійснення нотаріальних дій уповноваженими на те органами та посадовими особами, а також функції нотаріату: охорони та захисту.

Основні функції нотаріату необхідно виділити для визначення його загальних та специфічних завдань. Як бачимо сучасні теоретичні джерела, присвячені інституту нотаріату, в основному визначають функції нотаріату залежно від того місця в правовій системі України, куди вони відносять нотаріат. З огляду на це цікавою та обґрунтованою є позиція СЯ. Фурси та Є.І. Фурси, які відносять нотаріат до правоохоронних та правозахисних органів залежно від виконуваних ним функцій³.

Функції нотаріату як правоохоронного та правозахисного інституту полягають в такому:

1. Охорона та захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, територіальних громад, а також держави. Слід відзначити, що в юридичній літературі дискусія щодо того, чи пов'язана діяльність нотаріальних органів з охороною або з захистом прав та законних інтересів громадян, набрала досить великого розмаху. Розмежування цих взаємопов'язаних понять, на думку авторів, лежить у площині моменту настання порушення цих прав та інтересів. Можна повністю підтримати їхню позицію відносно того, що охорона -- це потенційна можливість захисту прав та інтересів громадян, коли фактично зазіхання на них ще не сталося, тоді як захист може розглядатись як конкретна дія, яка виникає з початком правопорушення. Нотаріальні органи в основному виконують правоохоронну функцію, але нотаріальна діяльність може бути засобом захисту прав, наприклад, у разі вчинення виконавчих написів, протестів векселів, посвідчення неоплати чеків. Таким чином, нотаріальні дії забезпечують захист і охорону важливих прав та інтересів громадян і організацій, які пов'язані з їхнім життям і діяльністю, стосуються їхніх майнових інтересів та гарантують подальшу реалізацію інших суттєвих прав.

Нотаріус, застосовуючи норми матеріального і процесуального права, впливає на правовідносини між суб'єктами, наприклад, встановлюючи в договорі конкретні права та обов'язки сторін, а отже, має місце праворегулююча функція нотаріату.

Також нотаріат виділяється як орган, який має право аналізувати вимоги закону і робити висновки щодо можливості або неможливості застосувати це положення законодавства для виконання покладених на нього функцій і реалізації волевиявлення громадян⁴. Це входить в поняття правоаналізуючої функції. Нотаріус має право визначати межі дозволеної поведінки в урегульованих законом правовідносинах, тоді, коли надається можливість для декількох альтернативних варіантів правової поведінки, а також тоді, коли такі правовідносини взагалі не мають аналогів.

Підтверджуючи законність і достовірність нотаріальної дії, нотаріус виконує ще одне важливе завдання -- запобігає можливим правопорушенням. Так, скажімо, якщо нотаріальна дія, за вчиненням якої звернулися заінтересовані особи, не відповідає закону, нотаріус відмовить у її вчиненні, запобігши в такий спосіб правопорушенням і можливим негативним наслідкам для цих осіб⁵.

Завдання запобігання правопорушенням шляхом підвищення правосвідомості та правової обізнаності громадян виконується через правові консультації, роз'яснення наслідків вчинення нотаріальної дії. Адже саме на нотаріуса покладається виконання державного завдання сприяти громадянам у правильному, юридично грамотному здійсненні їхніх прав, оскільки юридично необізнаній особі важко знайти шляхи для правильного та законного волевиявлення.

6. Можливість нотаріальної практики впливати на законотворчість передбачає те, що під час застосування законодавства нотаріусами випливають певні неузгодженості, прогалини, які потребують вирішення. В ідеалі нотаріальна діяльність впливатиме на подальше вдосконалення не тільки нотаріального процесуального законодавства, а й норм матеріального права.

§ 2. Виникнення і розвиток нотаріату як правового інституту

Історичний досвід свідчить, що діяльність нотаріуса нерозривно пов'язана із судовою діяльністю, оскільки нотаріуси найчастіше знаходились при судах, реєстрували угоди, виконували роль судових секретарів і самі були претендентами на судові посади. В процесі розвитку цього інституту вирішували низку важливих завдань -- забезпечення стабільності цивільного обороту, зниження судового навантаження за рахунок зменшення кількості суперечок про нікчемність і заперечність операцій, вирішення конфліктів без втручання суду, на підставі складеного нотаріусом документа, що підлягає примусовому виконанню. Водночас діяльність нотаріуса служила і для підвищення юридичної обізнаності населення, оскільки в процесі цієї діяльності роз'яснювалося значення всіх положень операції і наслідків їх застосування, наміри здійснення нотаріальних дій сторін приводилися у відповідність з чинним законодавством.

Виникнення певних зародків нотаріату в період античності та раннього середньовіччя дає підставу дійти висновку про його тісний зв'язок із суспільним устроєм, сімейним, спадковим і речовим правом. Істотною передумовою виникнення і розвитку нотаріату була наявність писемності та розвинутих товарно-грошових відносин.

Спершу нотаріат виник як різновид адміністративної діяльності; так, тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково-витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель у країні, переписували населення і його майно. Окремі посадові особи, що забезпечували формування доказів, в Стародавньому Єгипті називались агорономами, а в Греції -- ієромемнеси чи епістати, і були священнослужителями.

Одні з перших форм нотаріату можна знайти і в староєврейській державі. Ґрунтуючись на аналізі прадавніх рукописів, історики дійшли висновку, що ізраїльтяни познайомилися з писемністю, коли знаходилися в Єгипті, і стали активно використовувати її в державних справах і в процесі судочинства. Приблизно з середини II тисячоліття до н.е. про книги і державні письмові акти згадується вже як про звичне явище.

За одними джерелами, нотаріат як інститут має давні традиції в історії Греції, де, розвинувшись за законодавством Солона, розквітнув в епоху еллінізму, особливо за часів Птоломея, а пізніше через Єгипет потрапив до Риму, де його подальший розвиток відбувався під впливом еллінського законодавства, зміцнів у Візантії за допомогою відомих законів Юстиніана та головним чином -- завдяки першій главі Книги Єпарха Імператора Лео VI Мудрого, яка становить перший в історії Нотаріальний кодекс.

Але більш традиційно виникнення власне нотаріату відносять до часів Стародавнього Рима в період республіки (приблизно III ст. до н.е.), коли з'являються службові особи, обов'язком яких було підведення правового випадку під ту чи іншу формулу (в давньоримському праві панував суворий формалізм, а тому дотримання формул було обов'язковим для всіх, хто звертався до судових установ). До таких осіб належали передусім численні писарі, частина з яких перебувала на службі при посадових особах римського управління і суду. В період імперії такі писарі почали об'єднуватись у канцелярії при римських магістратах із складною бюрократичною організацією. Поряд із офіційними існували приватні писарі (іноді раби), які відігравали роль своєрідних власних юрисконсультів у приватних осіб. Згодом виник ще окремий клас вільних людей -- табеліони, які, не перебуваючи на державній службі, також займалися складанням юридичних актів і судових документів для замовників та отримували за це винагороду. Свою діяльність вони здійснювали в конторах, що розташовувались у визначених публічних місцях. Джерела називають їх разом з юрисконсультами і адвокатами, отже, їх суспільний статус був досить високим.

Проте діяльність табеліонів, незважаючи на неухильний нагляд державної влади в особі дефензорів, не тотожна сучасній діяльності нотаріату, оскільки вчинювані ними акти не мали юридичної вірогідності, а отже не були наділені жодними перевагами перед звичайними приватними документами.

Спільність із сучасним нотаріатом мав інший інститут римського права, а саме явка табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Такому посвідченню підлягали не лише угоди, вчинення яких у такій формі передбачалося законом (дарування на великі суми, судові заповіти), а й інші документи залежно від волі сторін на це. Окрім засвідчення приватних актів, що надавало їм особливу силу і значення безспірних документів, надавалась також юридична допомога сторонам.

Слід відзначити, що саме слово «нотаріус» походить від латинського поіае -- особливі стенографічні знаки, що використовуються в листі під диктування.

Табеліони і нотарії (тобто писці) -- зародок того величезного інституту, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавства і нове ім'я «нотаріат», разом з римським правом акцептований і асимільований європейськими державними системами. Тим не менш точно визначити час виникнення цієї установи не є можливим.

Розвинувшись у Римській імперії, інститут табеліонату зберігся і після навали варварів -- так, деякі законодавчі акти (наприклад, Едикт Ротарі (643 р.), закон Лиутпранда (713-755 р.) встановлюють обов'язковість дотримання певної письмової форми для найважливіших угод і визначають коло осіб, що здійснюють їх складання (так звані канцелярії), та, крім цього, присутні в судових засіданнях, здійснюють ведення протоколів, складають судові рішення і документи про найважливіші угоди, що відбувалися на народних зборах, керуючись у своїй діяльності формулами, виробленими ще під час Римської імперії⁶.

Нотаріат в Європі. Розвал Римської імперії не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої раніше підвладних їй земель. Крім того, істотне збільшення цивільного обороту потребувало стабільного і безконфліктного характеру відносин, а це можливо досягти тільки шляхом зменшення кількості незаконних і заперечних операцій. В цих умовах найважливішим методом вирішення вказаної проблеми була обов'язкова участь неупередженого і юридично грамотного арбітра, що призначається державою, тобто нотаріуса.

У зв'язку з тим, що в історії Європи тривалим був період церковної юрисдикції з певної категорії справ, існував так званий церковний нотаріат. Спочатку (приблизно III ст. н.е.) при єпископах, а згодом і при абатах та інших церковних урядниках під час їх бесід із народом були присутні спеціальні особи (нотаріуси), зобов'язані записувати такі бесіди і складати протоколи. Створивши інститут нотаріату як установу, яка відповідала потребам церковного управління, церква надає послуги населенню, а також призначає нотаріусів для вирішення питань простих мирян. Таким чином, світський нотаріат мовби одержує легітимність від верховної церковної влади.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату в Європі показує, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, пустили глибоке коріння та досягли повного розвитку лише в Італії, де вони знайшли сприятливий для себе ґрунт, підготовлений римським правом; у Франції ж і в Німеччині вони проіснували недовго і вже згодом, після розпаду імперії, прийшли до повного занепаду. Таке становище нотаріату в цих країнах продовжувалось до того часу, поки в XII ст. Франція, а у XIV ст. -- Німеччина не провели рецепцію нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він існував в Італії (обов'язкова авторизація нотаріусів; вимоги до кандидатів на посаду: стать, вік, моральні критерії, складання іспиту; організація нотаріальних корпорацій, які здійснювали нагляд за діяльністю її членів).

У франкській державі було створено королівську канцелярію, до складу якої входило декілька нотаріусів. Очолював канцелярію референдарій, а згодом -- канцлер. Крім того, при Каролінгах була утворена особлива канцелярія при вищому судовому органі, члени якої, нотаріуси, крім контрасигнорування королівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні документи, в результаті чого останні набували характеру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспорювання таких документів заборонялося під страхом смертної кари. На місцях при окремих судових і адміністративних органах також перебували нотаріуси, які вносились у списки імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат із вільної професії перетворився на державну посаду, що авторизувалася самим імператором.

Першу ж реформу у французькому нотаріаті провів Людовік IX Святий, який у 1270 р. запровадив 60 посад нотаріусів при Паризькій судовій палаті. У 1300 і 1302 рр. Філіп IV Красивий, залишивши за собою право призначати нотаріусів, розповсюдив цей інститут на всю Францію. Королівським указом 1304 р. створюється реєстр, в який кожен нотаріус повинен був вносити заповіти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. При Франциску І і Генріху II (XVI ст.) потреби королівської скарбниці викликають зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нотаріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони -- засвідчують копії з оригіналу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для надання актам обов'язкової сили, а охоронці записів забезпечують збереження документів. У 1597 р. Генріх IV і в 1706 р. Людовик XIV об'єднують ці різноманітні функції у рамках однієї посади. Розрізнялися королівські нотаріуси, компетенція яких розповсюджувалася на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Монпельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сеньйоральні, яких призначали сеньйори. В такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої Французької революції, коли 27 вересня -- 6 жовтня 1791 р. був обнародуваний закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності -- департамент. Закон від 16 березня 1803 р. вважається основоположним законом французького нотаріату⁷.

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до XIV ст. Імператор Максиміліан І у 1512 р. видав перший нотаріальний статут, який детально регламентував діяльність нотаріусів. Подальший розвиток цього інституту відбувався шляхом прийняття окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка на той час була роздробленою. На початку XIX ст. у деяких німецьких державах відбувається рецепція французького права, що мала значний вплив на розвиток нотаріального інституту. В Німеччині поступово починають з'являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця XIX -- початку XX ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Разом з тим спостерігається відсутність суворої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім деяких нотаріальних функцій⁸. Вся багатовікова історія нотаріальних органів в Європі підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.

Збереження за римським правом його попереднього значення справило могутній вплив на правові системи новостворених об'єднань, а в результаті в країнах Європи отримав свій розвиток і нотаріальний інститут. У зв'язку з цим система організації нотаріальної діяльності, за якої нотаріуси, залишаючись особами вільної професії, здійснювали свої функції як представники держави, отримало назву латинського нотаріату.

До початку XX ст. у законодавстві більшості європейських країн були розроблені єдині принципи у визначенні поняття «нотаріус». У Франції нотаріус є особою вільної професії, за яким держава визнає функції офіційної особи з повноваженнями надавати актам і контрактам такий само ступінь довіри, начебто ці документи виходили з державних органів.

Щодо розвитку нотаріату в країнах, де склалася англосаксонська система права («соттоп 1а\у»), слід зазначити, що певної самостійної структури та системи нотаріальних органів у цих країнах сформовано не було, що пояснюється відмінністю самої правової системи прецедентного права та невеликим значенням письмових доказів -- за загальним правилом, для дійсності договорів особливої форми не було потрібно. При цьому не сформувалося поняття, яке б точно відповідало континентальному «публічному документу». Вчинення нотаріальних дій покладалося на суддів та судових чиновників, однак фактично існували і нотаріуси, коло дій яких складає вчинення за бажанням осіб, що звернулися, різного роду актів цивільного права, зберігання оригіналів актів, посвідчення певних обставин і дат.

Також було б доцільним ознайомлення з досвідом становлення нотаріату в таких країнах, як Польща та Румунія.

Нотаріат в Польщі спершу було запозичено з Італії та впроваджено завдяки впливу католицької церкви ще в XV столітті, коли канцлер Ян Замойський отримав від Ватикану привілей для навчання публічних нотаріусів в Замойській академії. Цей рік став відліковою точкою переходу від канонічного права до системи римського нотаріату. Під час численних територіальних змін у різні часи функціонували різні системи нотаріату. Після Другої світової війни за часів Польської Народної Республіки, згідно з законом від 1951 року, нотаріат стає державним органом під наглядом міністерства юстиції. В 1989 році в Польщі було прийнято закон про нотаріат, який відмінив дію закону 1951 року, та було впроваджено систему органів нотаріату подібну до тієї, що діє зараз в Україні. Існували державні нотаріальні контори та нотаріуси, що здійснювали індивідуальну нотаріальну практику. 14 лютого 1991 року було прийнято новий закон, яким було визначено дворічний перехідний період до приватного нотаріату⁹.

Перші форми нотаріальної організації з'явилися на території Румунії у XIII столітті. Якщо ж перейти до наших часів, то відповідно до положень Декрету від 1950 року в Румунії бере початок існування державного нотаріату. Державні нотаріуси були організовані як адміністративні органи зі специфічними повноваженнями безконфліктної процедури. Нотаріальна діяльність координувалася Міністерством юстиції, а державні нотаріуси були віднесені до державних службовців. З прийняттям же Закону про приватний нотаріат та нотаріальну діяльність було закладено основи для переходу до функціонування єдиного нотаріату на приватних засадах.

«Заміна» ця відбулася миттєво, «за одну ніч», без наявності будь-якого перехідного періоду чи змішаної системи. Якщо 16 листопада 1995 року нотаріальна діяльність була в компетенції держави, то наступного дня, 17 листопада, ці функції вже отримали приватні нотаріуси, які, маючи досить широку автономію, однак здійснюють її під егідою Міністерства юстиції¹⁰.

Внаслідок цього перетворення поліпшилась якість нотаріальних послуг та зросла кількість вчинюваних нотаріальних дій, державний бюджет був звільнений від витрат на утримання офісів державних нотаріатів, в той же час надходження до державного бюджету, які забезпечує діяльність нотаріусів, значно зросли, а зайнятість у нотаріальній сфері за останні роки зросла майже в 10 разів.

В Росії деякі функції нотаріату спершу виконували церковні гани. Так. про зберігання різного роду договорів та інших документів в православних храмах свідчать пам'ятники російського права -- Новгородські і Псковські судові грамоти.

Виникнення і становлення нотаріату в Росії свідчить про те, найбільш загальні закономірності появи та розвитку, як в інших країнах, тісно пов'язані з розвитком цивільного обороту. Його початкове призначення становить забезпечення потреб суспільства у сприянні громадянам у здійсненні операцій і юридичному закріпленні прав. Наділення нотаріуса функціями незалежного державного арбітра спричинило визнання за документами, складеними з участю нотаріуса, статусу публічних, тобто таких, що мають підвищений ступінь довіри, і внаслідок цього підвищену доказову і виконавчу силу.

Перший етап історії нотаріату дореволюційної Росії розпочався з XV століття, а саме з виникнення інституту так званих «площадних піддячих» -- своєрідних професійних писарів, які спеціалізувалися на оформленні угод, пов'язаних із переходом прав на окремі види майна та оформленням їх належним чином, за умов додержання яких документація й набувала характеру безспірної.

Цей період характеризувався вільним розвитком інституту площадних піддячих під номінальним контролем держави, пов'язаним із призначенням «на площу» указом царя. Особа, що бажала бути площадним піддячим, подавала царю чолобитну з проханням про призначення, при цьому виборні старости повинні були дати їй моральну та ділову характеристику, а вся корпорація професійних писарів несла за члена своєї громади кругову поруку на випадок заподіяння шкоди від його діяльності¹¹.

У ХУП-ХУПІ ст. державне регулювання нотаріальною справою зазнає численних змін. За часів царювання Петра І інститут площадних піддячих було скасовано і їхнє місце зайняли кріпосні писарі. Документи оформлювались у Палаті кріпосних справ, пізніше -- в Юстиц-колегії та у губернаторів¹². Однак виявлені чиновниками абсолютна некомпетентність та хабарництво примусили Петра І повернути кріпосні справи до ведення площадних піддячих із встановленням суворого нагляду за їх діяльністю та повною залежністю від урядових органів. Як бачимо, цей період характеризується також і тим, що формування нотаріальних органів та порядок вчинення нотаріальних дій визначається окремими наказами царя. У 1775 році за наказом Катерини II нотаріальні функції було покладено на суди, а в подальшому неодноразово передавались різним установам, цивільним, повітовим судам, кріпосним відділенням. Нормативно-правове регулювання нотаріальної діяльності на цей час має децентралізований, несистемний та суперечливий характер.

Другий етап розпочався одночасно із судовою реформою 1864 року: приймається Положення, про нотаріальну частину (1866 р.), основною метою якого було відокремлення нотаріальної частини від судової. В Росії виникли дві відособлені нотаріальні установи: кріпосна (якій приділялась особлива увага з боку держави) та власне нотаріальна. Згідно з Положенням, в містах почали засновуватись посади нотаріусів, які перебували під віданням судів і призначалися на посади старшими головами судової палати за поданням голів окружних судів. У місцевостях, де присутність нотаріуса визнавалася необхідною, але бажаючих зайняти вакансію не було, передбачалося призначення нотаріуса від уряду. Нотаріус, що призначався від уряду, був державним службовцем, користувався такими ж перевагами, і правами як і секретар окружного суду, винагорода йому призначалася на розсуд міністерства юстиції¹³.

Наприкінці XIX ст. у Російській імперії склалися чотири групи органів і посадовців, що мали право вчиняти нотаріальні дії:

публічні (городові) нотаріуси;

біржові маклери і нотаріуси, корабельні маклери;

вузькоспеціалізовані маклери: судноплавних справ, державного комерційного банку, приватні, слуг і робочого люду, цехові, ремісничих управ тощо;

магістрати, ратуші, думи, митні урядовці, станові пристави, торговельні словесні суди.

Заборонялося призначати нотаріусами людей безграмотних. Кандидати на посаду нотаріусів відбиралися з числа урядовців на основі спеціального конкурсу. Після призначення на посаду вони приносили присягу.

При виконанні нотаріальних обов'язків було необхідно:

-- встановити особу сторін;

перевірити правоздатність і дієздатність сторін;

перевірити автентичність договору і встановити його відпоповідно чинному законодавству;

записати договір у книгу (реєстр);

стягнути мито і збори;

на оригіналі договору зробити напис, що містить час засвідчення і номер у книзі.

Після Лютневої революції 1917 р. нотаріат певний час діяв без будь-яких змін. Тимчасовий уряд, щоправда, намагався заборонити операції з нерухомістю і землею, проте під тиском був вимушений відмовитися від своїх намірів. Загалом, дії, що відносяться до компетенції нотаріату в період 1917-1921 рр., виконували залежно від змісту акту різні органи радянської влади на місцях: відділи юстиції, соціального забезпечення, відділи записів актів цивільного стану й ін.

Разом з тим розвиток господарського життя країни вимагав установлення державного контролю за законністю вчинюваних договорів і операцій. У здійсненні такого контролю істотне значення мав нотаріат як особливий інститут у системі органів радянської юстиції. 4 жовтня 1922 р. РНК РРФСР видав Положення про державний нотаріат, на підставі якого в містах були встановлені нотаріальні контори на чолі з нотаріусами. Нагляд за діяльністю нотаріусів здійснювала президія губернських рад народних суддів, а керівництво нотаріату належало НКЮ РРФСР.

Нотаріат в СРСР -- державний орган, на який покладено оформлення і засвідчення операцій і актів, а також посвідчення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з законодавством, нотаріат в СРСР мав на меті зміцнення соціалістичної законності, охорону соціалістичної власності й особистої власності громадян, захист особистих і майнових прав громадян, а також прав і законних інтересів державних установ, підприємств і суспільних організацій.

На нотаріальні органи покладалося здійснення і засвідчення договорів і операцій, здійснення протестів векселів, посвідчення безспірних обставин і реєстрація арештів. Положення про нотаріат 1922 р. заклало основи нотаріату, що функціонував в умовах переходу від капіталізму до соціалізму.

Проте 1923 року було введено нове Положення про державний нотаріат, яке значно розширило коло повноважень нотаріальних контор і узгодило ці повноваження з нормами цивільного законодавства.

Радянський нотаріат був включений до складу органів юстиції. Організація і керівництво нотаріатом була покладена на органи судового управління. В 30-50-ті рр. XX ст. у нотаріальне законодавство часто вносилися зміни, нерідко без відповідних об'єктивних передумов.

До 1926 р. нотаріальна діяльність в СРСР регулювалося законодавством союзних республік. Першим загальносоюзним актом стала ухвала ЦВК і РНК СРСР 14 травня 1926 р. «Про основні принципи організації державного нотаріату». На основі цієї ухвали були видані положення про нотаріат окремо кожною із союзних республік.

Нагляд і керівництво нотаріатом здійснювали Міністерство юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік і їх місцеві органи. Відзначимо, що багато наказів і інструкцій Міністерства юстиції СРСР і Міністерства юстиції УРСР з питань нотаріальної діяльності діють донині в частині, в якій вони не суперечать Конституції України.

До ведення нотаріальних органів було віднесене: посвідчення операцій, видача виконавчих написів, здійснення протестів, засвідчення вірності копій документів і автентичності підписів на документах, видача заставних свідоцтв, отримання в депозит предметів зобов'язань, вживання заходів з охорони спадку і видача свідоцтв про спадкоємство, забезпечення доказів, видача свідоцтв про визнання особи безвісно відсутньою. Як правило, нотаріальні дії вчинялися нотаріусом у нотаріальній конторі. За межами контори нотаріус міг вчиняти нотаріальні дії на підставі прохання сторони в разі неможливості її з'явитися в контору з поважної причини. При вчиненні нотаріальної дії нотаріус зобов'язаний був перевірити законність операції або документа, а також упевнитися в правоздатності і дієздатності осіб, що беруть участь в операції, і власноручності їхнього підпису під документами. Було визначено, що нотаріуси зобов'язані дотримуватись таємниці відносно вчинюваних ними нотаріальних дій, а довідки щодо нотаріальних дій видаються тільки учасникам операцій, а також на вимогу прокуратури і судових органів.

У сільських місцевостях, де не було нотаріальних контор, деякі нотаріальні дії (посвідчення договорів контрактації, операцій на суму до 500 крб., засвідчення копій документів, підписів на них тощо) виконувалися сільськими радами. Скарги на дії нотаріусів надходили до народного суду за місцем знаходження нотаріальної контори і розглядались судом у судовому засіданні з викликом заінтересованих осіб.

Нотаріальне посвідчення операцій, видача виконавчих і гшсів. засвідчення копій документів й інші нотаріальні дії на^ вали достовірності документам, актам, усували зайві суперечить можливість доведення в суді, сприяючи тим забезпеченню соціалістичної законності.

19 липня 1973 р. був прийнятий Закон про державний і гаріат в СРСР. Цей Закон містив норми про задачі та організації нотаріату в СРСР, принципи його діяльності, компетенцію, загальні правила здійснення нотаріальних дій і застосування законодавства про нотаріат до іноземців і осіб без громадянства. В т період, не дивлячись на велику роботу нотаріусів з надання правової допомоги населенню, роль нотаріату в економічному жи^г країни була в цілому незначна. За відсутності інституту приватні власності нотаріат виступав як придаток до правової системи держави. В більшості випадків його роль зводилася до посвідчення ] великої кількості операцій і оформлення документів про спадок.

Нотаріат в Україні. В Київській Русі веденню церкви підляї ли майже всі сімейні справи, в тому числі щодо спадку, опіки, затвердження духівниць тощо. Для цього при єпископах, як свідчать Номоканон і статути Володимира, Ярослава та інших київськ князів, створювались особливі посади -- владики тисяцьк намісники. Деякі з них роз'їжджали по підвідомчим єпископу < ластях і здійснювали там «управу». Крім того, при самому єпискс знаходилися священики і диякони, номофілакси і хартофілакси хранителі книг, грамот і діловодства. Для вирішення цивільн справ, підлеглих церковному суду, при єпископському дв< постійно знаходилися бояри владик і слуги як світські судді і ді; води. В такому вигляді зароджується на Русі нотаріальна дія; ність, багато в чому тісно спаяна з церковною владою.

В Новгородській феодальній республіці посадник і тисяці мали свою печатку, яка прикладалась до договірних, даровани інших новгородських грамот, що свідчить про їх посвідчувальї нотаріальний характер.

«Закон судний людям», виданий Володимиром, разом з йс Статутом містив низку норм з цивільного процесу, в тому чи< про спадок, заповіти, опіку. Зокрема, щоб заповіт мав законну < лу, він повинен бути написаний не менше, ніж при семи свідок. У свідки обиралися люди, що заслуговували на довіру. При сю данні заповіту заповідач повинен знаходитися при повному ] зумі і твердій пам'яті. В заповіті він зобов'язаний вказати дуп приказчиків і опікунів, які б після смерті виконали його волю

Доки Україна входила до складу Російської імперії, розвиток нотаріального законодавства і діловодства останньої визначав відповідні процеси і в Україні. У Російській імперії у першій половині XIX ст. ще не було поділу влади судової і нотаріальної, поки не було реалізовано Положення про нотаріальну частину, затверджене 14 квітня 1866 р. В основу проекту були покладені нотаріальні положення трьох держав: Франції від 16 березня 1807 р., Австрії від 21 травня 1855 р. і Баварії від 1861 р. Нотаріат виокремлювався з відання судів для здійснення актів та інших несу-дових дій. У містах вводилися посади нотаріусів, котрі призначалися головою судової палати на підставі конкурсу з числа чиновників. Нотаріус мав складати присягу, а також вносити страхову заставу на випадок заподіяння шкоди клієнтові помилковими діями.

Після Жовтневої революції коло повноважень нотаріату звузилося, він став державним. У 1921, 1923 та 1928 роках в Україні було прийнято декілька законодавчих актів про нотаріат, які регулювали діяльність державного нотаріату. 25 грудня 1974 року Верховної Радою Української РСР уперше в історії України було прийнято вищий акт державної влади, котрий регулював діяльність нотаріальних органів -- Закон УРСР «Про державний нотаріат» (введений у дію з 1 травня 1975 року). Цей Закон розширював коло нотаріальних дій більше ніж до 20 різноманітних видів. Однак нотаріат залишався незначним придатком правової системи країни. Основним видом його діяльності (більше ніж 70% нотаріальних дій) було посвідчення копій документів, у той час як у країнах із розвиненою правовою системою посвідчення копій документів становить 7-10% від усіх нотаріальних дій¹⁴.

У нашій країні за роки радянської влади нотаріат утратив своє значення, позаяк було скасовано приватну власність на землю, на засоби виробництва. Серед правоохоронних органів він посідав останнє місце, бо його діяльність в основному стосувалася людини, її власності, її прав та інтересів. Людині з вищою юридичною освітою працювати в нотаріальній конторі було не престижно: низька заробітна платня, непристосовані для роботи приміщення, відсутність необхідних технічних засобів, одноманітна і нецікава робота.

...