Адміністративне право України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1.Як галузь українського права (законодавства) адміністративне право України являє собою систему адміністративних правових норм, інститутів та нормативно-правових актів, що регулюють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфері державного управління. Як галузь права воно може бути розглянуто в об'єктивному й суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні адміністративне право України характеризується сукупністю адміністративних правових норм, інститутів і нормативно-правових актів, що утворюють його внутрішню та зовнішню форми. Внутрішня форма адміністративного права включає внутрішню побудову - систему адміністративного права. Зовнішня форма характеризується джерелами, що являють собою спосіб зовнішнього виразу змісту адміністративно-правових норм та інститутів.

За суб'єктивним розумінням адміністративне право України -це сукупність закріплених нормами об'єктивного права можливостей людини і громадянина, що реалізуються у сфері державного управління.

Адміністративне право України має свій предмет і метод правового регулювання.

Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:

- вони виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності; адміністративний право управління службовець

- суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

- їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права - це засоби, способи та прийоми, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Аналізуючи засоби, за допомогою яких законодавець здійснює правовий вплив на предмет адміністративного права, слід сказати, що переважно це зобов'язання, заборони та адміністративно-правовий примус. У ряді випадків застосовуються і певні дозволи. Наприклад, дозвіл одержувати певну інформацію для здійснення покладених на орган чи посадову особу завдань.

Серед способів як складового елемента адміністративно-правового методу, слід виділити авторитарний (наказовий, щоб не сказати владний чи диктаторський) та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий "нерівністю" сторін адміністративних правовідносин, а саме: наявністю владного суб'єкта управління та підвладністю об'єкта управління. Наприклад, відносини податкової адміністрації з будь-яким платником податків. Субординаційний спосіб передбачає одержання обов'язкової згоди на дії об'єкта управління від суб'єкта управління

2. Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась.

Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.

Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З іншого - у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересом. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

формування сучасної системи місцевого самоврядування;

запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках. Перший - це створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні. Другий - це формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. Третій - це кадрове забезпечення нової системи державного управління. Четвертий - це зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. П'ятий - це наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Реформування організаційних структур виконавчої влади є найбільш складною проблемою адміністративної реформи в Україні. Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20 - 30 разів, а окремі з них (оборона, зовнішня політика) - були утворені заново. Тому характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Тут потрібен, системний підхід, який дозволяє визначати оптимальні для потреб України кількість та структуру органів виконавчої влади.

Як відомо, у ході системних перетворень Україна зіткнулася з проблемами організації виконавчої влади нового типу. Існуюча структура уряду України є однією із перепон на шляху до економічного зростання. Міністерства не змогли виробити і реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоров'я та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення. Державна служба є неефективною, бо вона ще не повністю трансформована в інституцію, що забезпечує реалізацію державної політики.

Визначені у Концепції заходи реформування грунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення мають такі:

пріоритетність законодавчої регламентації функцій,

повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;

незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;

запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;

принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Реформування державної служби в Україні покликано забезпечити підбір і розстановку високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих кадрів апарату управління. У ході адміністративної реформи необхідно законодавчо унормувати інститут служби в органах місцевого самоврядування (муніципальної служби).

Виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної правової держави, створює для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Держава цілеспрямовано мінімізує своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства взмозі гарантувати і неможливо знайти на ринку послуг. Вона постійно прагне дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям. Цей процес має грунтуватися на тому, що:

1) надання послуг з боку виконавчої влади повинно бути спрямовано на задоволення потреб особи і суспільства. Тому потрібно визначити перелік відповідних послуг, які потрібні громадянам, а також критерії оцінки якості та ефективності їх надання;

2) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства. Відносини між споживачами та постачальниками товарів і послуг регулюються ринком, окрім тих випадків, коли він не може адекватно задовільнити потреби суспільства;

3) управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір - чи користуватися, цією послугою, чи ні;

4) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення до споживачів. У деяких випадках надання послуг на більш високому структурному рівні може бути обумовлено потребами економіки чи вимогами до якості надання послуги.

Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.

У ході підготовчого етапу реформи мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.

На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.

На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

3. Управління - це цілеспрямована сукупність дій, які забезпечують узгодженість та координацію спільних робіт з метою досягнення суспільно- важливих цілей та вирішення завдань.

1.Державне управління в широкому розумінні - це сукупність усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації

державної влади в цілому. Стаття 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Іншою мовою, державне управління в широкому розумінні характеризує всю діяльність держави за організуючим впливом зі сторони спеціальних суб'єктів права на суспільні відносини.

2. Державне управління у вузькому розумінні - це сукупність державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Відтак категорія державного управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина держаних органів.

Саме вузьке розуміння державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного - широкого - розуміння державного управління просто немає.

Отже, державне управління - це вид соціального управління, вид специфічної діяльності держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою її урегулювання відповідно до державних інтересів.

Специфічні риси державного управління:

1) загальнодержавний характер;

2) підзаконний характер;

3) юридично-владний, розпорядчий характер;

4) організаційний зміст;

5) цілеспрямованість, активний характер;

6) постійна основа, безперервність.

Зміст державного управління реалізується через комплекс функцій - функцій управління, які виконують задачі держави й суспільства шляхом владно організаційної діяльності у різних процесуальних формах.

Слід відзначити, що управлінські зв'язки простежуються й у діяльності законодавчих органів, органів прокуратури, судів, проте ці зв'язки є внутрішніми, організаційно-правовими. Також виділяють місцеве самоуправління - право територіальної общини - жителів села або добровільного об'єднання в сільську общину жителів декількох сіл, міст для самостійного вирішення питань місцевого значення.

І. Сфера державного управління визначається тим, що воно здійснюється:

1) у межах діяльності органів виконавчої влади, а саме:

- в ході реалізації їх повноважень щодо керованих об'єктів зовнішнього суспільного (економічного, соціального і т. ін.) середовища;

- в ході виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що самій виконавчій владі дані повноваження первісно не належать;

- в ході керівництва вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;

- в ході керівництва роботою державних службовців всередині кожного органу (його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до згадуваної раніше внутрішньоорганізаційної сфери);

2) поза межами діяльності органів виконавчої влади, а саме:

- всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) органів державної влади -- в ході керівництва роботою державних службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);

- всередині державних підприємств, установ і організацій -- в ході керівництва роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями стосуються згадуваного внутрішньоорганізаційного управління);

- з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;

- з боку різноманітних дорадчо-консультативних органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України), в частині виконання наданих їм організаційно-розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб.

4. Принципи державного управління - це керівні теоретичні ідеї, які покладені в основу формування і функціонування органів виконавчої влади. Вони поділяються на соціально-політичні та організаційні.

Соціально-політичні принципи державного

управління: верховенство права, законність, позапартійність, демократизм, науковість, гласність та врахування громадської думки.

Організаційні принципи: принцип диференціації та фіксації функцій і повноважень, який передбачає визначення компетенції кожного органу і посадової особи; принцип відповідальності в рамках компетенції; принцип поєднання галузевих, міжгалузевих і територіальних засад в управлінні; принцип поєднання лінійних і функціональних засад в управлінні; колегіальності та єдиноначальності в державному управлінні.

5. Механізм правового регулювання -- це взята в сукупності система правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

За допомогою цієї системи правових засобів, способів і форм нормативність права переводиться у впорядкованість суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок.

Елементами механізму правового регулювання є:

1. Норма права -- загальнообов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки -- суб'єктивні права, так і необхідний варіант поведінки -- юридичні обов'язки.

Завдання цього елементу полягає в тому, щоб:

* визначити загальне коло людей, на яких він розповсюджується;

* визначити зміст поведінки суб'єктів;

* визначити обставини, за яких особа повинна керуватися цим правилом поведінки;

* розкрити саме правило поведінки.

2. Правові відносини -- відносини, що виникають на основі норм права. У них індивідуалізуються положення норми права, конкретизуються права та обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження і юридична відповідальність.

Правовідносини виконують такі функції:

* визначають конкретне коло осіб, на яких розповсюджується дія норм права в певний момент;

* закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть дотримуватись суб'єкти;

* є умовами для можливого приведення в дію спеціальних юридичних дій з метою забезпечення суб'єктивних прав, обов'язків та відповідальності.

3. Юридичні факти -- конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.

4. Акти реалізації, прав і обов'язків -- фактична поведінка суб'єктів правовідносин щодо здійснення своїх прав і обов'язків. Саме реалізація прав і обов'язків завершує "роботу" механізму правового регулювання -- реальна поведінка така, на яку було спрямоване правове регулювання.

6. Адміністративно-правова норма - це загальнообов'язкове правило поведінки, що встановлене державою з метою регулювання суспільних відносин, що входять до предмета адміністративного права, і забезпечене засобами державного примусу.

Особливості адміністративно-правових норм порівняно з іншими правовими нормами.

У них знаходить своє вираження державний інтерес. Норми адміністративного права забезпечують функціонування публічного управління, а звідси - існування держави як такої. Йдеться про те, що без управління держава не може існувати і виконувати покладені на неї функції, а це призводить до хаосу, анархії та зникнення держави. З цього приводу можна виснувати, що якісно створені адміністративно-правові норми є одним із факторів забезпечення національної безпеки.

Переважно імперативний характер, їх реалізація підкріплюється можливістю застосування засобів державного примусу. Іншими словами, приписи переважної більшості (але не всіх) адміністративно-правових норм не передбачають можливості вибору варіанта поведінки у суб'єкта адміністративно-правових відносин, який не має владних повноважень. Відповідно інший суб'єкт є носієм владних публічних повноважень. Утім, необхідно вказати, що частина адміністративно-правових норм (яка поступово збільшується) має диспозитивний характер, за якого суб'єктові адміністративного права надається право вибору поведінки в тій чи іншій ситуації. У широкому розумінні

У рамках адміністративного права розрізняють матеріальні та процесуальні адміністративно-правові норми. Самі вказані види норм права буде проаналізовано далі, тут же необхідно вказати таке Означена особливість відрізняє адміністративне право від цивільного та кримінального права, які у певний час, накопичивши значний масив процесуальних норм права, виокремили зі сфери свого регулювання відносини відповідного характеру, визначивши таким чином створення цивільно-процесуального та кримінально-процесуального права як самостійних галузей права

Частини адміністративно-правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція) нерідко містяться у різних нормах права (нормативно-правових актах) Це пояснюється тим, що велика кількість норм адміністративного права мають організаційний характер, а тому досить часто вони мають загальну гіпотезу (сформовану в рамках іншої норми права на початку правового акта) і санкцію, що виражена в іншому документі (скажімо, в Кодексі України про адміністративні правопорушення)

Структура адміністративно-правової норми.

Структура адміністративно-правової норми - це її внутрішня будова, тобто перелік складових частин її складають

А Гіпотеза - це частина адміністративно-правової норми, в якій визначаються умови, за яких настає чинність усієї норми права гіпотеза відповідає на питання коли? Де? в якому разі? за якої умови? Наприклад, згідно зі ст 12 постанови Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р № 309 «Про затвердження Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів» керівники підприємств, установ та організацій зобов'язані звільнити з роботи осіб, зарахованих до аспірантури з відривом від виробництва або докторантури, в необхідний для своєчасного прибуття на навчання термін Підставою для звільнення з роботи є копія наказу про зарахування особи до аспірантури або докторантури Гіпотезою в цьому випадку є зарахування особи до аспірантури чи докторантури з відривом від виробництва

Проте часто адміністративно-правові норми, як уже було зазначено раніше, не містять гіпотези Наприклад, норми, що регламентують внутрішньоорганізаційну діяльність органів виконавчої влади, часто не мають гіпотез, бо містяться у вступній частині, преамбулі чи загальних положеннях нормативно-правового акта

Б Диспозиція - це основна частина адміністративно-правової норми, в якій зазначаються права та обов'язки учасників адміністративно-правових відносин Характерна особливість диспозицій, як і адміністративно-правових норм у цілому,- їхній імперативний характер, коли учасники відносин не можуть за своєю згодою змінити правило поведінки, а повинні чинити саме так, як указано в диспозиції норми

В. Санкція - це частина адміністративно-правової норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі порушення правил поведінки, встановлених цією нормою. Особливості санкцій адміністративно-правових норм:

часто бувають відсутні (внутрішньоорганізаційна діяльність органів виконавчої влади передбачає дисциплінарну відповідальність);

нерідко встановлюються за порушення всієї сукупності адміністративно-правових норм, сформульованих в одному акті;

наявність великої кількості різних санкцій.

7. Види адміністративно-правових норм.

Окрім типової структури, наявності певних загальних рис та особливостей адміністративно-правових норм, слід розрізняти їх:

1. За предметом правового регулювання:

- матеріальні (містять комплекс прав, обов'язків і відповідальності учасників адміністративно-правових відносин). Наприклад, ст. 245 КУпАП (Завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення) зазначає, що такими завданнями є: своєчасне, всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють учиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Матеріальні норми адміністративного права ще називають статичними;

- процесуальні (визначають порядок реалізації прав, обов'язків та відповідальності учасників адміністративно-правових відносин). Наприклад, ст. 246 КУпАП (Порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення). Такі норми ще називають динамічними.

Своєю чергою, процесуальні норми можна переділити на адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-процедурні. Перші визначають порядок провадження справ про адміністративні правопорушення, другі - порядок (процедури) позитивного характеру (ліцензування, акредитація, атестація та ін.).

Доречно наголосити, що саме на підставі нечіткого формулювання або взагалі відсутності певних процесуальних норм деякі матеріальні норми називають декларативними. Йдеться про те, що, закріплюючи певне право громадян, держава не розробляє конкретних механізмів (порядку, процедури) втілення їх у життя.

2. За юридичним змістом:

- зобов'язуючі - вимога виконати певні дії.

- забороняючі - заборона виконувати певні дії.»);

- уповноважуючі - право суб'єкта адміністративно-правових відносин самостійно вирішувати питання про здійснення відповідних дій. - стимулюючі - містять засоби матеріального та морального впливу для забезпечення належної поведінки учасників адміністративно-правових відносин. Як приклад можна навести перелік заохочень, які можуть бути застосовані в органах внутрішніх справ. За мужність, відвагу, героїзм, розумну ініціативу, старанність, сумлінне та бездоганне виконання службових обов'язків до осіб рядового і начальницького складу можуть бути застосовані такі види заохочень:

дострокове зняття дисциплінарного стягнення;

оголошення подяки;

нагородження грошовою винагородою;

нагородження цінним подарунком;

нагородження Почесною грамотою Міністерства внутрішніх справ України;

занесення на «Дошку пошани»;

нагородження відзнаками Міністерства внутрішніх справ України;

дострокове присвоєння чергового спеціального звання;

присвоєння спеціального звання, вищого на один ступінь від звання, передбаченого займаною штатною посадою;

нагородження відзнакою Міністерства внутрішніх справ «Вогнепальна зброя» (Стаття 9 Закону України від 22 лютого 2006 р. № 3460-1V «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України»);

- рекомендаційні - містять рекомендації, що не мають юридично обов'язкового характеру, а лише дають можливість пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання покладених завдань. Прикладом можуть слугувати рекомендації суб'єктів виконавчої влади щодо органів місцевого самоврядування чи громадських організацій. 3. За юридичною силою:

- норми законів (наприклад, Закон України від 15 березня 2006 р. № 3528-1V «Про холдингові компанії в Україні»);

- норми підзаконних актів (наприклад, Указ Президента України від 25 липня 2006 р. № 644/2006 «Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок»).

4. Від дії у просторі:

загальні (діють на території всієї України, наприклад, норми Кодексу адміністративного судочинства України);

регіональні (діють на території певного регіону, приміром, спеціальна економічна зона чи територія приоритетного розвитку). Прикладом можуть слугувати норми права, що містяться у постанові Кабінету Міністрів України від ЗО листопада 2005 р. № Ц19 «Деякі питання ввезення (пересилання) товарів у спеціальні (вільні) економічні зони та вивезення товарів за їх межі»;

місцеві (діють на території окремої адміністративно-територіальної одиниці). Наприклад, норми постанови Верховної Ради України від 19 червня 2003 р. № 1014-1V «Про зміну меж міста Вінниця Вінницької області» діють на територіях тих населених пунктів Вінницької області, що зазначені у вказаній постанові.

5. Від дії на коло осіб:

- на юридичних:

а) на всіх юридичних осіб (наприклад, порядок сплати податків для всіх юридичних осіб);

б) на окремих юридичних осіб (скажімо, порядок сплати податків страховими організаціями);

- на фізичних:

а) на всіх фізичних осіб (наприклад, відповідальність за адміністративні правопорушення);

б) на окремих фізичних осіб (працівники правоохоронних органів, військовослужбовці).

8. Адміністративно-правові відносини - це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, які складаються в сфері державного управління.

Оскільки адміністративно-правові відносини є різновидом правових відносин взагалі, то вони мають усі ознаки, притаманні будь-яким правовим відносинам. Водночас, вони мають ряд особливостей, обумовлених, насамперед, специфікою виконавчої і розпорядчої діяльності.

Такими особливостями є:

а) обов'язки і права сторін в адміністративно-правових відносинах завжди пов'язані з практичним вчиненням певних дій саме у сфері державного управління;

б) умовою виникнення адміністративно-правових відносин є участь у них обов'язкової сторони, наділеної юридично-владними повноваженнями (обов'язкового суб'єкта). У цих правовідносинах відображаються і реалізуються інтереси держави;

в) адміністративно-правові відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої зі сторін (органу виконавчої влади, громадянина і т.п.). Ці відносини можуть виникати всупереч волі або бажанню іншої сторони. Для органів виконавчої влади держави право вступати в такого роду відносини одночасно є їх обов'язком;

г) можливі спори між сторонами адміністративно-правових відносин вирішуються, зазвичай, в адміністративному порядку, тобто шляхом безпосереднього юридично-владного розпорядження уповноваженого органу виконавчої влади або посадової особи.

В окремих випадках передбачений судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів.

д) порушення однією зі сторін адміністративно-правового відношення вимог адміністративно-правової норми тягне за собою юридичну відповідальність, насамперед, перед державою. Адміністративне правовідношення виникає на основі адміністративно-правової норми, безпосередньо з конкретного юридичного факту. Елементами (складовими частинами) адміністративно-правових відносин є: суб'єкти, об'єкти та юридичні факти.

Адміністративно-правові відносини різноманітні і можуть класифікуватися за певними критеріями:

1) за цільовим призначенням:

а) пов'язані з реалізацією завдань державного управління (наприклад, по керівництву підпорядкованими підприємствами);

б) юрисдикційні, тобто пов'язані з вчиненням деліктів (правопорушень) у сфері державного управління і вирішенням адміністративно-правових спорів.

2) за способом захисту:

а) такі, що захищаються в судовому порядку,

б) такі, що захищаються в адміністративному порядку.

3) за змістом, адміністративно-правові відносини поділяють на:

а) матеріальні;

б) процесуальні.

До матеріальних адміністративно-правових відносин належать суспільні відносини, які виникають у сфері державного управління і регулюються матеріальними нормами адміністративного права (найчастіше виникають у зв'язку з конкретизацією повноважень за наявності суперечностей юридичного характеру).

Адміністративно-процесуальні правовідносини - це відносини, які складаються у сфері державного управління у зв'язку з вирішенням індивідуально-конкретних справ і які регулюються адміністративно-процесуальними нормами.

Взаємовідношення матеріальних і процесуальних правовідносин характеризується тим, що матеріальні суспільні відносини реалізуються через процесуальні відносини. Крім того, адміністративно-процесуальні правовідносини "обслуговують" правові відносини багатьох інших галузей права (наприклад, заходи адміністративного впливу до порушників норм житлового, аграрного, екологічного та інших галузей права).

Найбільш суттєве значення має класифікація адміністративно-правових відносин за характером юридичних зв'язків між їх сторонами. За цим критерієм розрізняють відносини:

а) вертикальні;

б) горизонтальні.

Вертикальні адміністративно-правові відносини складаються між відповідними сторонами у випадках, коли у однієї з них є встановлені адміністративно-правовою нормою повноваження одностороннього юридично-владного характеру щодо іншої сторони.

Суть їх полягає в односторонньому прийнятті управлінського рішення (волевиявлення), що має обов'язкову силу для другої сторони цього суспільного відношення. Такого роду відносини найбільш типові для сфери дії норм адміністративного права.

Вертикальні адміністративно-правові відносини поділяють на:

а) відносини, в яких одна сторона організаційно підпорядкована іншій. Це відносини субординаційного характеру (наприклад, відносини між міністерством і підприємством, МВС України і УМВСУ області та ін.);

б) відносини між організаційно-непідпорядкованими ланками апарату виконавчої влади держави, коли одна з цих ланок наділяється певними односторонніми юридично-владними повноваженнями, обов'язковими для другої сторони (наприклад, місцеві органи виконавчої влади можуть видавати нормативні акти, які є обов'язковими для підприємств, організацій, установ центрального підпорядкування). До цієї групи належать відносини між контрольно-наглядовими органами і підконтрольними об'єктами (підприємства, установи та ін.).

в) відносини між органами управління (посадовими особами) і громадянами, в межах яких органи адресують останнім свої юридично-владні приписи, обов'язкові до виконання, а також відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням громадянами адміністративних правопорушень.

Горизонтальні адміністративно-правові відносини мають місце в тих випадках, коли сторони фактично і юридично рівні. Тут відсутні організаційна підпорядкованість, юридично-владні повноваження тільки однієї зі сторін. Такі відносини проявляються у формі взаємодії, міжсуб'єктної кооперації, узгодження спільних зусиль органів держави однакового рівня.

Горизонтальні адміністративно-правові відносини виникають, переважно, у зв'язку з виробленням спільних юридично-владних рішень. Горизонтальні управлінські зв'язки, найчастіше, передують виникненню зв'язків вертикального характеру, є їх передумовою (наприклад, видається спільний наказ МВС України та Державної митної служби України).

9. Питання про суб' єкти адміністративного права є одним з важливих, оскільки мова йде про учасників адміністративно-правових відносин, які вирішують завдання і здійснюють функції виконавчої влади, які координують розпорядницькі та контрольно-наглядові повноваження в галузі державного управління і місцевого самоврядування, розглядають справи про адміністративні правопорушення, що вчинюються фізичними і юридичними особами в господарській, фінансовій, митній сферах, а також про порушення громадського порядку [25, с.418].

Суб' єкти адміністративного права - це фізичні та юридичні особи, які відповідно до встановленого адміністративного законодавством та адміністративно-правових норм наділені певним обсягом прав та обов'язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин, а також реалізують функції виконавчої влади.

Необхідно зазначити, що суб'єкти адміністративного права - це:

- по-перше, реальні учасники адміністративно-правових відносин, які володіють адміністративно-правовим статусом і беруть участь в організації держаного управління;

- по-друге, одна із сторін публічної управлінської діяльності, яка наділена відповідною компетенцією, повноваженнями, наданими законодавством;

- по-третє, вони можуть бути конкретними учасниками адміністративно-правових відносин, у які вони вступають за власним бажанням або в силу обов'язку (громадяни, посадові особи).

Ознаки суб'єктів адміністративного права:

- Володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати або реалізовувати (безпосередньо або через представника) права та юридичні обов'язки у сфері державного управління, тобто володіння адміністративною правосуб'єктністю [13, с.4];

- Володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах;

- Зовнішня самостійність у реалізації своїх прав та обов'язків у сфері державного управління.

Необхідно розмежовувати поняття "суб'єкти адміністративного права" і "суб'єкти адміністративних правовідносин" [18, с.51]. Суб'єкт права може визначатись абстрактно у загальному вигляді. Суб'єкт правовідносин завжди конкретний. Суб' єкт права не завжди є суб' єктами правовідносин. Останнім він стає з моменту реалізації своїх прав та обов'язків у сфері виконавчої влади.

Для того, щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративно-правових відносин, потрібні такі умови:

- наявність норми адміністративного права, яка передбачає певні права та обов'язки [21, с.52];

- наявність у суб'єкта адміністративної правосуб'єктності;

- наявність юридичного факту як підстави для виникнення або припинення адміністративних правовідносин.

Суб' єкти адміністративного права можуть бути:

- індивідуальні (фізичні особи);

- колективні (юридичні особи, колективні утворення).

До індивідуальних суб'єктів адміністративного права належать громадяни України, іноземні громадяни, біженці, державні службовці, які можуть виступати і як прості громадяни (при захисті своїх особистих, приватних інтересів), і як офіційні представники держави (при захисті публічних інтересів).

До колективних суб'єктів належать органи державного управління, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації.

Усі суб' єкти адміністративного права створюють систему, в якій можна виділити:

- громадян України, іноземних громадян, біженців;

- об' єднання громадян;

- Президента України;

- органи державної виконавчої влади;

- органи місцевого самоврядування.

10. Основною ознакою суб'єктів є їх правосуб'єктність, що охоплює правоздатність (наявність прав і обов'язків) і дієздатність (здатність реалізовувати права й обов'язки).

Правоздатність - здатність особи бути носієм прав і обов'язків. Правоздатність - здатність мати визначені повноваження, обов'язки і заборони. Однак можна не мати повноважень. Дієздатність - здатність оосби своїми діями здійснювати права й обов'язки. По характері охоронюваних і забезпечуваних правом інтересів суб'єкти поділяються на фізичних і юридичних осіб. Фізична особа - будь-яка народжена і жива людина, що здійснює різні акти соціально значимого поводження і несе відповідальність згідно свого рівня, віку, психічному і фізичному здоров'ю.

Правоздатність фізичних осіб виникає в момент народження і припиняється зі смертю.

Дієздатність фізичних осіб зв'язана з психічними і віковими властивостями людини і залежить від них.

Цивільна дієздатність - здатність громадян своїми діями здобувати і здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов'язки і виконувати їх.

Частковою дієздатністю володіють неповнолітні громадяни, що не досягли 14 лет (малолітні громадяни) і неповнолітні у віці від 14 до 18 років.

Повний обсяг дієздатності настає з моменту повноліття - 18 років, але адміністративної відповідальності підлягають особи, що досягли на момент здійснення правопорушення 16 літнього віку.

Державою передбачається обмеження дієздатності і визнання громадянина недієздатним.

Політична дієздатність - здатність громадян брати участь у керуванні справами держави (крім громадян, визнаних судом недієздатними, а також осіб, що містяться в місцях позбавлення волі за вироком суду).

11. Відповідно до Конституції України людина, її права й свободи є найвищою цінністю.Визнання, дотримання й захист прав і свобод людини й громадянина - обов'язок держави.

Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо.

Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й покладені на них обов'язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з суб'єктами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини громадян можуть виникати:

- на основі реалізації громадянами приналежних їм прав у сфері управління;

- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;

- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків.

Права громадян діляться по ступеню можливості їхньої реалізації на абсолютні й відносні.

Абсолютні права - права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина:

- брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;

- на вступ до загальноосвітньої школи;

- на особисту недоторканність;

- звертатися особисто, а також направляти індивідуальні й колективні звернення до державних органів і органів місцевого самоврядування;

Відносні - права реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації в даному місці і на даний час:

-право громадян на вступ до вищого навчального закладу

- на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).

У міру досягнення успіхів у господарській і соціально-культурній сферах багато відносних прав можуть стати абсолютними, але не у всіх випадках.

Обов'язки громадян розрізняють за таким же принципом:

Абсолютні обов'язки - це ті обов'язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства.(напр.: дотримуватись закону, сплачувати податки)

Відносні - це обов'язки громадян в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ - обов'язки абітурієнта;), або певними обставинами(обов'язки за надзвичайного стану).

Особливу групу обов'язків складають деліктні обов'язки - які покладені на громадянина у зв'язку з його протиправною поведінкою і полягають, власне, в обов'язку суб'єкта зазнати певних обмежень своїх прав та свобод, в якості покарання (не в кримінальному його значенні) за вчинений проступок.

Способи виконання обов'язків різні. Одні виконуються за допомогою активних дій, інші -- утриманням від дій, заборонених нормами права. Відхилення від виконання обов'язківможе спричинити застосування уповноваженим на те органом або посадовою особою до порушника заходів державного примусу (адміністративну чи дисциплінарну відповідальність). Випадки й порядок їх застосування визначені законодавством.

Загальні права й обов'язки громадян поширюються на всі галузі й сфери управління(наприклад, відносяться: право на участь у державному управлінні й право на оскарження дій державних органів і посадових осіб, що порушують права й свободи громадян, дотримання законів)

Спеціальні права й обов'язки -- це права й обов'язки громадян у тій або іншій сфері або галузі або групі галузей управління.(наприклад, у сфері економіки кожний громадянин має право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької й іншої, не забороненої законом економічної ; обов'язок одержати середню загальну освіту тощо)

Як загальні, так і спеціальні права й обов'язки громадян у сфері державного управління похідні від основних прав, свобод і обов'язків громадян, закріплених у Конституції України. В адміністративно-правових нормах вони конкретизуються й деталізуються.

12. Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.

Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.

Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р.1, а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначає законодавство України.

Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що становлять групу виключних прав і обов'язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).

У цілому основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких: 1) вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських і повітряних екіпажів тощо); 2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов'язано з державною таємницею; 3) ці особи не можуть служити в Збройних Силах України; 4) для іноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях; 5) для них встановлено окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо; 6) для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлено особливу адміністративну деліктоздатність.

При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується в стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, які мають дипломатичні привілеї, визначається, крім законодавства України, міжнародними правилами та міжнародними угодами України.

13. Об'єднання громадян - добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (Закон України "Про об'єднання громадян").

Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Створення політичної партії. Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

Громадська організація - об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Статутні документи об'єднань громадян. Об'єднання громадян діє на основі статуту або положення (далі -статутний документ).

Статутний документ об'єднання громадян повинен містити:

- назву об'єднання громадян (повну, а також скорочену відповідно до частини третьої статті 12-1 Закону України "Про об'єднання громадян"), його статус та юридичну адресу;

- мету та завдання об'єднання громадян;

- умови і порядок прийому в члени об'єднання громадян, вибуття з нього;

- права і обов'язки членів (учасників) об'єднання;

- порядок утворення і діяльності статутних органів

об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;

- джерела надходження і порядок використання коштів

та іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю,

здійснення господарської та іншої комерційної діяльності,

необхідної для виконання статутних завдань;

- порядок внесення змін і доповнень до статутного

документа об'єднання;

- - порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.

У статутному документі можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян.

Статутний документ об'єднання громадян не повинен суперечити законодавству України.

Статус об'єднання громадян. Об'єднання громадян утворюються і діють із:

- всеукраїнським статусом - це об'єднання, діяльність

яких поширюється на всю територію України у більшості її областей;

- міжнародним статусом - міжнародна громадська організація поширює свою діяльність на територію України і хоча б однієї іншої держави;

- місцевим статусом - місцеве об'єднання поширює свою діяльність на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.

Політичні партії створюються лише із всеукраїнським статусом.

Легалізація об'єднання громадян може бути здійснена шляхом реєстрації або повідомлення про заснування.

Реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних та міських рад.

Для реєстрації об'єднання громадян засновники подають заяву. До заяви додаються: статут, протокол установчого з'їзду або конференції чи загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Термін розгляду заяви про реєстрацію - 2 місяці. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк.

Види стягнень, що накладаються на об'єднання громадян: попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів діяльності та всієї діяльності, примусовий розпуск (ліквідація).

14. Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцією та законодавством України.

Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Форми суспільної активності громадян виражено в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відбиває різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.

Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер. Її може бути спрямовано на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій і груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлено спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.

Одним із критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. наведено чітке визначення різновидів об'єднань громадян -- політичних партій і громадських організацій. У свою чергу згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні» політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об'єднання громадян -- прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах.

На відміну від політичної партії, громадською організацією є об'єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.

Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють:

масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);

органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);

органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).

...