Адміністративне право України

Об'єднання громадян можуть класифікуватися і за масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах усієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.

Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.

До загальних ознак слід віднести:

1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньоорганізаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;

2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;

3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодав

15. Органи виконавчої влади посідають особливе місце у системі суб'єктів адміністративного права. По-перше, вони є основними (після Президента України) функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі, а статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку; по-друге, є найважливішою складовою органів державного управління і державного апарату в цілому (як відомо, державний апарат, крім органів державного управління, об'єднує управлінські структури законодавчої влади, органи правосуддя, прокуратури та інші державні органи); по-третє, вони об'єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано; по-четверте, кожен з органів цієї системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління і реалізації державної виконавчої влади; по-п'яте, система органів виконавчої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери державного і суспільного життя; по-шосте, в рамках своєї компетенції органи виконавчої влади самостійні в організаційному та функціональному відношеннях; по-сьоме, здійснюється специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою.

На основі зазначеного можна сформулювати визначення органу державної виконавчої влади -- це носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і має юридичний (нормативна зафіксований) статус органу державної виконавчої влади.

Чітку вказівку на види органів виконавчої влади містить Конституція України. За ст. 113 вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України; ст. 1 14 вказує на існування центральних органів виконавчої влади (міністерств); ст. 118 визначає місцеві державні адміністрації як місцеві органи виконавчої влади. Крім зазначених у Конституції України, чинне законодавство наділяє статусом органів виконавчої влади без подальшого його уточнення Раду міністрів Автономної Республіки Крим (п. 1 ст. 35 Конституції Автономної Республіки Крим) і міліцію (ст. 1 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.).

Таким чином, органи виконавчої влади України поділяються на: а) вищий; б) центральні; в) місцеві; г) спеціальні. До спеціальних доцільно віднести Раду міністрів Автономної Республіки Крим і міліцію.

Вищий орган виконавчої влади. Вищим органом виконавчої влади є Уряд України -- Кабінет Міністрів. Стаття 113 Конституції України фіксує, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції. Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом України.

До його складу входять Прем'єр-міністр України, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради, а персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка схвалюється Верховною Радою України, згідно з п. 11 ст. 85 Конституції. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання цих органів.

Центральні органи виконавчої влади. До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див., наприклад, ст. 114) належать ті, що керують відповідними галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це міністерства; державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про міністерство та інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.), а також положеннями про конкретний орган.

Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (п. 9 ст. 116 Конституції України).

Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

16. Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

2. Основні принципи державної служби

· Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: служіння народу України;

· демократизму і законності;

· гуманізму і соціальної справедливості;

· пріоритету прав людини і громадянина;

· професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

· персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

· дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

· дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

18. Державний службовець - це особа, яка здійснює професійну діяльність, займаючи посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави і отримує заробітну плату за рахунок державних коштів. Таким чином, законодавець закріпив поняття «державний службовець» у вузькому розумінні.

Основними ознаками державного службовця є:

- Посада в державних органах та їх апараті;

- Професійна діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави;

- Отримання за це заробітної плати за рахунок державних коштів.

До державних службовців не належать особи, які проходять стажування в державних органах, оскільки вони не займають посад у цих органах а тільки претендують на них.

Види державних службовців:

- Розподілу державної влади - державні службовці органів законодавчої, виконавчої та судової влади;

- Характеру державної служби - цивільні та спеціалізовані державні службовці;

- Обсягу посадових обов'язків - посадові особи іліца, які не є посадовими.

Залежно від характеру повноважень, що визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні державно-владних функцій, вони поділяються на керівників, спеціалістів і виконавців.

Керівник - це державний службовець, який приймає правові рішення щодо особистих справ підлеглого йому державного службовця

Спеціаліст - це державний службовець, який має необхідну професійну освіту та сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної державної посади.

Виконавці - це службовці, службова діяльність яких не пов'язана з діями, що тягнуть юридичні наслідки або що впливають на зміст рішень державного органу.

19. Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Цю класифікацію побудовано на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування.. Прогнозування -- це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, властивих суб'єкту й об'єкту управління. органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, розв'язувати свої завдання на їх підставі.

Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних тощо), розробленні програм, за допомогою яких має бути досягнуто мети. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність -- завдання -- функція -- рішення (мета).

Функцію організації пов'язано зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції -- сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки й відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність усіх інших функцій управління..

Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань і заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються в заданому напрямі та відповідно до встановленої програми. Потребу оперативного регулювання обумовлено виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

Функцію обліку пов'язано зі збиранням, передачею, зберіганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і витрати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю має свої особливості відносно інших функцій. Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль характеризується універсальністю стосовно управлінської системи. Контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв'язків, які існують за будь-якої взаємодії суб'єкта й об'єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.

Розглянуті загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта чи об'єкта управління.

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання;

розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку держави та інші, перераховані в ст. 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій і припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття в разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними тощо.

Розмежування функцій існує й на нижчих рівнях державної виконавчої влади. Так, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують здійснення таких основних функцій: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; підтримання законності та правопорядку; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку; програм охорони довкілля; підготовка та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів; взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами, повноважень.

Управлінські функції в АРК здійснюють на підставі розділу X Конституції України, особливо статей 134, 136, 138. Розмежування функцій здійснюється також на всіх рівнях галузевих систем управління.

Перелік основних спеціальних функцій виконавчої влади свідчить про те, що вони є численними та різноманітними, але разом з тим взаємопов'язаними як завдання, що розв'язують органи управління. Порівняння загальних функцій зі спеціальними приводить до висновку, що перші пов'язані з процесами державного управління, тобто виявляються в будь-яких взаємодіях відповідних керуючих і керованих систем. Зміст же спеціальних функцій становлять не загальні закономірності, а особливості взаємодії конкретних суб'єктів і об'єктів державного управління.

Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяють на види залежно від сфер управління. Така специфічність функцій наявна в сферах економіки, соціально-культурній, адміністративно-політичній.

Подальша диференціація функцій, обумовлена особливостями об'єктів управління, відбувається усередині цих сфер управління завдяки допоміжним функціям. Основне їх призначення -- забезпечення обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій. За їх допомогою створюють необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур.

20. Правові форми державного управління - зовнішні прояви конкретних дій органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, які спричиняють юридичні наслідки. Коли мова йде про юридичні наслідки, то слід розуміти, що це, насамперед, виникнення, зміна або припинення правовідносин між суб'єктом та об'єктом управління

Рис. 6.1. Форми державного управління

видання нормативних актів управління (видання органами виконавчої влади чи їхніми посадовими особами нормативних актів, спрямованих на конкретизацію норм законів, які регулюють ті чи інші питання управління. По суті, нормативні акти державного управління характеризують таке явище, як адміністративну нормо-творчість. видання індивідуальних актів управління (видання органами виконавчої влади чи їхніми посадовими особами актів, що стосуються конкретно визначених осіб, їхніх прав та обов'язків. Прикладами можуть слугувати накази керівників центральних органів виконавчої влади про призначення на посаду того чи іншого державного службовця. Іншими словами, індивідуальні акти управління відіграють роль юридичних фактів, які, як відомо, ініціюють виникнення, зміну та припинення конкретних адміністративно-правових відносин.

укладення адміністративних договорів (укладення між двома чи більше суб'єктами адміністративного права угод, які базуються на основі норм адміністративного права). Як приклад можна навести адміністративні договори, що укладаються між обласними державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування з приводу делегування тих чи інших повноважень. Ключовий фактор, на якого слід звернути увагу,- адміністративний договір завжди має на меті лише реалізацію державних управлінських функцій;

здійснення юридично значущих дій (підзаконні дії органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, що приводять до певних юридичних наслідків). Серед юридично значущих дій можна різнити: реєстрацію (винаходів і відкриттів, транспортних засобів, нормативних актів), ліцензування, атестацію, акредитацію тощо.

Крім розподілу на зазначені чотири групи, слід відзначити, що як критерії класифікації правових форм державного управління мають місце:

а) очікувані результати - за цим критерієм розрізняють позитив не регулювання (регулювання суспільних відносин з метою їх упорядкування) та реакцію на негативні явища у сфері державного управління (притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності);

б) юридичний зміст - доцільно розрізняти уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі правові форми державного управління.

Неправові форми державного управління - це зовнішні прояви конкретних дій органів виконавчої влади чи їхніх посадових осіб, які не спричиняють настання юридичних наслідків. Хоча неправові форми державного управління і не пов'язані з виданням нормативних чи індивідуальних актів, але вони відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні повсякденної діяльності органів державного управління. Йдеться про те, що саме неправові (їх іще називають організаційними) форми забезпечують чіткість і злагодженість роботи внутрішньоуправлінських структур, які, своєю чергою, або відіграють допоміжну роль стосовно до правових форм державного управління, або мають самостійне значення. З-поміж неправових форм державного управління вирізняють:

проведення організаційних заходів (підготовка та проведення нарад, зборів, конференцій, інспектування та контроль виконання робіт, надання практичної допомоги у виконанні тих чи інших завдань і т. ін.). Характерно, що організаційні заходи або передують, або є наслідками правових форм державного управління, що свідчить про тісний зв'язок різних видів форм державного управління;

здійснення матеріально-технічних операцій (допоміжні дії, спрямовані на створення умов для функціонування органів державного управління та посадових осіб). Це - діловодство, підготовка аналітичних і статистичних даних, складання звітів, довідок, оформлення документів тощо. Слід зазначити, що без певних правових форм державного управління звіти, довідки та інші результати здійснення матеріально-технічних операцій юридичної сили не мають.

21. Форма управління -- це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань.

Форми управлінської діяльності прямо чи опосередковано обумовлені тими юридичними приписами, за допомогою яких держава регулює діяльність виконавчої влади. Органи виконавчої влади обирають ті форми, які видаються за даних конкретних умов найбільш виправданими та ефективними.

Здійснення виконавчої влади у правовій формі є виразом того, що повноваження, якими наділені управлінські органи, носять державновладний характер з точно визначеним способом їх втілення в життя шляхом видання юридичних актів.

Але значна частина діяльності виконавчої влади не втілюється в правову форму, не пов'язана з виданням правових актів та здійсненням юридичне значущих дій, тобто не породжує, не змінює та не припиняє адміністративних правовідносин.

Їх здійснення базується на правовій основі шляхом встановлення загальної процедури, в них також визначаються повноваження суб'єктів управління на їх здійснення. Неправові форми, як і правові, пов'язані з компетенцією органу виконавчої влади та його державно-владними повноваженнями. Відповідний орган виконавчої влади реалізує свою компетенцію шляхом не тільки видання юридичних актів, а й проведення різного роду організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних дій.

Проведення організаційних заходів є однією з форм управлінської діяльності. Організаційні дії складають необхідний чинник управлінської діяльності в усій системі органів виконавчої влади держави. Ці заходи здійснюються систематично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Вони не пов'язані з виданням правових актів та здійсненням юридичне значущих дій.

Стосовно органів виконавчої влади безпосередніми організаційними діями можуть бути: а) роз'яснення змісту і мети законодавчих та інших правових актів або тих чи інших заходів; б) інспектування роботи та інструктування нижчих органів (посадових осіб); в) розроблення програм, підготовка та проведення нарад, конференцій і т. под.

Матеріально-технічні операції носять допоміжний характер. Їх основне призначення -- обслуговування самого процесу управління, всіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови для використання інших форм роботи органів виконавчої влади. В узагальненому вигляді матеріально-технічні операції -- це підготовка матеріалів для видання юридичних актів,складання довідок, звітів і т. ін.

У спеціальній літературі (як один із поглядів) залежно від призначення та засобів виконання відокремлюються такі матеріально-технічні операції:

а) діловодські (всі операції, які пов'язані з виготовленням документів органами управління і яким притаманні технічний характер листування, передрук, розмноження і т. ін.);

б) безпосереднє виконання приписів правових актів, якщо воно має матеріальний (технічний) характер (операції про передачу засобів або майна, видачу виконавчих документів, проведення конфіскації, сплатного вилучення і т. под.);

в) реєстраційні, що мають самостійне значення (реєстрація фактів та подій у сфері управління);

г) статистичні (збирання та оброблення статистичної інформації відповідно до встановлених правил);

ґ) інформаційно-довідкові (складання та опрацювання доповідних записок, довідок за результатами перевірок, підготовка довідників і довідок про роботу органів управління, дача відповідних роз'яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів);

22. Методи державного управління - це способи і засоби впливу органів державного управління чи посадових осіб на керовані об'єкти. У цілому метод державного управління дає можливість визначити як саме той чи інший суб'єкт державно-владних повноважень здійснює свою повсякденну управлінську діяльність.

Ознаки методів державного управління:

виражають цілеспрямований вплив органу державного управління (посадової особи) на керований об'єкт;

здійснюються в межах владних повноважень керівного суб'єкта;

завжди опосередковані у відповідній формі державного управління (правовій чи неправовій);

можуть застосовуватись як окремо, так і в певній сукупності;

Рис. 6.2. Види методів державного управління

Переконання - метод державного управління, що полягає в застосуванні способів впливу на свідомість і поведінку людей і проявляється у використанні роз'яснювальни

х і виховних заходів із метою дотримання вимог чинного законодавства. Основними способами переконання є:

роз'яснення завдань і функцій державного управління;виховання;навчання;агітація за підвищення рівня правової свідомості та правової культури громадян;пропаганда дотримання вимог чинного законодавства та правомірної поведінки в цілому;

Заохочення - метод державного управління, що полягає в застосуванні способів впливу на свідомість та інтерес людей та проявляється у використанні моральних і матеріальних заходів із метою адекватного оцінювання правомірної поведінки. Заохочення може застосовуватися також і до юридичних осіб (безумовно, через вплив на свідомість та інтерес їхніх керівників). Основними способами заохочення є:

подяка;премія;грамота;нагорода;пільга;квота;спеціальний економічний режим тощо.

Заохочення базується на використанні природних людських психологічних особливостей. Йдеться про те, що рушійною силою багатьох дій для людини є стимул. Заохочення в цьому випадку і є тим стимулом, який змушує людину вчиняти правомірні дії, корисні для держави і суспільства. У цілому заохочення можна поділити на: економічні (премії, пільги, квоти), організаційні (спрощена процедура звітності), соціальні (подяка, грамота,

Примус ~ це метод державного управління, що полягає в застосуванні від імені держави способів впливу на свідомість і волю з метою попередження та припинення правопорушень. Найчастіше вживаний варіант державного примусу - адміністративний буде детально розглянутий у подальшому параграфі цієї теми. У цілому ж слід зазначити, що методи переконання, заохочення та примусу не потрібно протиставляти один одному. їх гармонійне співіснування є гарантією якості здійснення державного управління.

Залежно від характеру впливу суб'єкта на об'єкт управління необхідно розрізняти методи:

а) прямого впливу (адміністративні) - методи державного управління, що полягають у прямому односторонньому владному впливі на об'єкти управління, за умови обов'язковості виконання винесених рішень. Приклади методів прямого впливу:

встановлення обов'язковості вчинення чи заборони певних дій , здійснення контролю та нагляду; надання дозволу; здійснення реєстрації тощо.

Адміністративні методи державного управління на сьогодні є актуальними та затребуваними у мілітаризованих структурах, де здійснюване управління повинне бути чітким, зрозумілим, прямим, недвозначним. Результати саме таких методів управління є більш очікуваними та швидкими, держава значною мірою забезпечує втілення в життя намічених планів і завдань. Водночас необхідно зазначити, що в історії є чимало прикладів, коли неадекватне використання адміністративних методів управління приносило велику кількість проблем, недоліків, порушень. б) непрямого впливу (економічні) - методи державного управління, що полягають у застосуванні опосередкованого впливу на об'єкти управління через створення механізмів стимулювання та зацікавленості.

Приклади методів непрямого впливу:

пільгове кредитування;

зменшення податкових зборів;

інвестування тих чи інших напрямків діяльності;

заохочення, стимулювання державних службовців.

23.

За основу класифікації правових актів державного управління беруться найзагальніші і найістотніші їх ознаки і властивості. Такі ознаки і властивості, які відіграють визначальну роль у характеристиці правової природи конкретних актів. Важливо зазначити, що класифікація має не лише суто теоретичне, а й практичне значення.

У теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

1. За юридичними властивостями;

2. За межею дії;

3. За характером компетенції органів, які приймають акти;

4. За положенням органів, що видають акти, за ієрархією.

Розглянемо класифікацію цих критеріїв.

1. За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на дві великі групи: нормативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адміністративного права).

Нормативні акти безпосередньо виражають регулятивну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загальні правила належної поведінки. Ці акти розраховані на довготривале, багаторазове застосування з метою регулювання однотипних суспільних відносин і не мають персоніфікованого (конкретного) адресата.

Правотворче призначення -- важлива властивість нормативних актів. Нормативний акт не просто викладає відповідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.

Ненормативні (індивідуальні) правові акти державного управління мають яскраво виражений правозастосовчий (правовиконавчий) характер. Ці акти завжди є актами застосування норм права. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління -- це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державно-владний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

2. За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поділяються на такі:

* що діють на всій території без обмежень у часі.);

* що діють на всій території протягом певного терміну

* що діють на частині території без обмежень у часі (в основному це акти місцевих державних адміністрацій.

Питання про дію актів управління в часі і просторі безпосередньо стосується проблеми припинення їх дії. В умовах режиму законності припинення дії акта зумовлене рядом об'єктивних факторів. Їх дослідження дозволило виділити шість найзагальніших, за якими акти припиняють свою дію. Ними є:

а) виконання вміщеної в акті вимоги (наприклад, сплата штрафу згідно з постановою). Слід проте зазначити, що виконання акта не у всіх випадках означає припинення його дії. Так, постанова про утворення органу управління не припиняє своєї дії у зв'язку з фактичним створенням органу. Такі акти припиняють свою дію тільки в результаті скасування;

б) настання юридичної події. Наприклад, смерть громадянина анулює дію акта про призначення йому пенсії;

в) волевиявлення зацікавленої сторони, коли акт пов'язаний із здійсненням суб'єктивних прав. У більшості випадків тут необхідне видання нового акта;

г) закінчення терміну дії акта, що обумовлений в ньому;

д) поглинання змісту акта новим актом;

е) скасування акта у встановленому порядку;

3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функціонального управління. Перші регулюють управлінські відносини в усіх сферах і галузях; другі -- відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління;

треті -- регулюють одну чи кілька державних функцій. До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій. До другої -- акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керівників галузей і служб місцевих державних адміністрацій;

до третьої -- акти функціональних органів управління (податкова адміністрація).

4. За положенням органів, які приймають акти, за ієрархією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають. При цьому для різних органів управління встановлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження.

Кабінет Міністрів України -- постанови і розпорядження.

Акти управління Президента і Кабінету Міністрів можуть бути нормативними й індивідуальними. Їх нормативні акти, поряд з законами, становлять правову основу всіх інших актів державного управління.

Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції.

Голови державних адміністрацій видають розпорядження, а керівники структурних підрозділів державних адміністрацій -- накази.

Державні адміністрації наділені правом приймати рішення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність.

Накази -- самостійний різновид управління. Вони можуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Наказами міністрів та керівників інших відомств можуть вводитися в дію положення, устави, правила, інструкції.

Інструкція завжди є нормативним актом, який встановлює порядок застосування (виконання) законів, указів, актів вищих органів управління, проведення організаційних заходів чи матеріально-технічних операцій.

За загальним правилом акти управління, що приймаються міністрами і керівниками інших центральних відомств, діють у сфері функціонування даного міністерства і відомства й обов'язкові для виконання усіма підвідомчими їм органами, міністерствами, установами, організаціями та їх посадовими особами.

Але в деяких випадках такі акти управління мають надвідомчий характер, поширюють свою дію за межі даної управлінської системи, обов'язкові для виконання органами, підприємствами, установами, організаціями та їх посадовими особами, що не входять до даної системи.

Серед нормативних актів місцевих органів державної виконавчої влади особливе місце займають рішення, що передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення.

24. Державний примус - психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми. Він, як правило, виступає у двох формах: судовій та адміністративній. Використовуються і засоби громадського примусу, які не є державними.

Види державного примусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.

Адміністративно-правовий примус характеризується тими ж ознаками, які притаманні для державного. Сутність його зводиться до використання державними органами, а в окремих випадках і громадськими об'єднаннями засобів примусового характеру з метою забезпечення належної поведінки людей.

До особливостей цього виду примусу можна віднести такі:

- адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, що виникають у цій сфері державної діяльності;

- механізм правового регулювання адміністративного примусу встановлює підстави і порядок застосування відповідних примусових заходів;

- порядок застосування примусових заходів регулюється, як правило, нормами адміністративного права, що включають до себе норми адміністративного законодавства або адміністративно-правові норми актів виконавчих і розпорядчих органів;

- застосування адміністративного примусу - це результат реалізації державне владних повноважень органів державного управління і лише у виключних, встановлених законодавством випадках такі засоби можуть застосовувати суди (судді);

- адміністративний примус використовується для: а) запобігання вчиненню правопорушень; б) припинення адміністративних проступків; в) притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративний примус застосовується на підставі адміністративно-процесуальних норм.

Тобто адміністративний примус - це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів запобігання правопорушенням, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень

25. Критерієм, за яким заходи адміністративного примусу відрізняються один від одного, є їх розміщення відносно протиправної дії.

Заходи адміністративного примусу поділяються на три групи:

- заходи адміністративного попередження (адміністративного запобігання);

- запобіжні адміністративні заходи (адміністративного припинення);

- заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень (адміністративні стягнення).

Заходи адміністративного попередження

Заходи адміністративного попередження мають на меті не дозволити скоїтися протиправному вчинку, вони застосовуються, коли правопорушення тільки передбачається. Запобіжні адміністративні заходи призначені для того, щоб припинити протиправний вчинок, не дозволити йому розвинутись, мінімізувати збитки. Вони застосовуються коли вчинок вже почав здійснюватися. Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень застосовуються, коли встановлений склад протиправного вчинку, коли вчинок є правопорушенням.

Найчастіше під заходами адміністративного запобігання розуміють дії повноважних органів або посадових осіб, спрямовані на примусове забезпечення виконання громадянами обов'язків перед суспільством, забезпечення суспільної безпеки і громадського порядку, недопущення і боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями та ліквідацію їх наслідків.

Заходи цього виду можуть бути:

- індивідуальними або персоніфікованими;

- загальними, що не мають чітко визначеного конкретного адресата. Прикладом індивідуальних або персоніфікованих заходів (адресованих

конкретній особі) можуть бути правила адміністративного нагляду. Ці правила являють собою систему обмежень і встановлюються щодо конкретних осіб, звільнених з місць позбавлення волі і схильних до протиправних вчинків.

Прикладом загальних заходів (що не мають конкретного адресата) можуть бути заходи контролю та безпеки, які застосовуються в авіації щодо ручної поклажі, багажу, вантажу, а також пасажирів.

До заходів цієї групи належать:

- перевірка документів;

- взяття на облік і офіційне застереження осіб про неприпустимість протиправної поведінки;

- огляд - особистий огляд і огляд речей, вантажів, багажу транспортник засобів, зброї і боєприпасів, різних об'єктів;

- відвідування підприємств, установ і організацій;

- входження на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян;

- внесення подань у державні органи, підприємства, установи, організації, посадовим особам про необхідність усунення причин та умов, які сприяли вчиненню правопорушень;

- тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості та об'єкти (блокування районів місцевості, окремих споруд та об' єктів);

- обмеження (заборона) руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних біляків;

- адміністративний нагляд за особами, звільненими із місць позбавлення волі;

- використання транспортних засобів, а також засобів зв'язку, які належать підприємствам, установам, організаціям.

Запобіжні адміністративні заходи (заходи адміністративного припинення)

Запобіжні адміністративні заходи (адміністративного припинення), на відміну від попереднього виду, пов'язані з адміністративним проступком і мають на меті, припинити протиправну дію, не допустити нової і забезпечити можливість притягнення правопорушника до відповідальності.

Єдиного нормативного акта, який би передбачав підстави та систему заходів адміністративного припинення немає. Вони передбачені численними законодавчими та підзаконними нормативними актами.

Їх можна класифікувати на:

- загальні;

- спеціальні;

- процесуальні.

До перших можна віднести: примусове лікування (Закон України "Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування"), призупинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами тощо.

Спеціальні заходи адміністративного припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб, і включають: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (наручників, сльозоточивого газу та ін.), застосування вогнепальної зброї.

До заходів адміністративно-процесуального забезпечення належать: адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторонення, вилучення предметів і документів.

До них також належать [20, с.45]:

- вимога припинити протиправну поведінку;

- доставляння порушника;

- привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ;

- адміністративне затримання;

- особистий огляд;

- огляд речей;

- вилучення речей і документів;

- зупинку транспортних засобів;

- відсторонення водіїв від керування транспортними засобами і огляд їх на стан сп'яніння;

- заборону експлуатації транспортних засобів;

- затримання і доставляння транспортних засобів для тимчасового зберігання на спеціальним майданчиках чи стоянкам;

- обмеження або заборону проведення ремонтно-будівельним та іншим робіт на вулицям і шляхам;

- зупинення і припинення діяльності об'єктів дозвільної системи;

- адміністративне видворення іноземців за межі України;

- застосування заходів фізичного впливу;

- застосування спеціальним засобів;

- застосування вогнепальної зброї.

Щодо заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень (адміністративні стягнення) необхідно зазначити, що про них мова буде йти у розділі, присвяченому адміністративній відповідальності.

26. Заходами адміністративного попередження - дії вповноважених органів або посадових осіб, спрямовані на примусове забезпечення виконання громадянами суспільних обов'язків, забезпечення суспільної безпеки й громадського порядку, запобігання й боротьбу зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями й ліквідацію їхніх наслідків. Це попереджувальні, профілактичні заходи.

Умовами для виникнення конкретних відносин, пов'язаних з використанням адміністративно-попереджувальних заходів, є різного роду юридичні факти, у тому числі протиправні дії окремих осіб і організацій.

Найбільш типовими є такі засоби адміністративного попередження: а) вимога припинення окремих дій; б) перевірка документів; в) огляд речей і особистий огляд; г) тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до окремих ділянок місцевості або об'єктам з метою забезпечення громадського порядку, суспільної безпеки, охорони здоров'я людей; д) обмеження або заборона руху транспорту й пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні погрози суспільної безпеки; е) закриття ділянок державного кордону; ж) здійсненняадміністративного нагляду за особами, у відношенні яких він установлений, а також контролю за засудженими за карні злочини у випадках застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі; з) облік і офіційне попередження осіб; і) право входження на територію й у приміщення підприємств, установ і організацій, житлові й інші приміщення громадян; к) введення карантину при епідеміях і епізоотіях; л) медичний огляд осіб і огляд санітарного стану підприємств громадського харчування; м) реквізиція майна; н) контроль і наглядові перевірки.

27. запобіжний заходи правопорушень - це примусове припинення протиправних дій, що мають ознаки адміністративної провини (у деяких випадках вони можуть мати й карний характер), спрямоване на недопущення негативних наслідків і забезпечення застосування до винної особи адміністративногостягнення, а у виняткових випадках - і карного покарання.

Запобіжні заходи умовно можна розділити на дві групи: загального й спеціального призначення.

До запобіжних заходів загального призначення ставляться: а) адміністративна затримка; б) особистий огляд і огляд речей; в) примусове лікування; г) тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих; д) примусове лікування осіб, що страждають небезпечними для навколишніми захворюваннями; е) тимчасове відсторонення від управління транспортними засобами; ж) припинення робіт і заборона експлуатації механізмів і ін.

Застосування цих заходів регулюється рядом законів: Коап (ст. ст. 260-263,267), ЗУ «Про міліцію» (ст. 11), Митним кодексом України й інших законодавчих актів.

Наведений перелік заходів адміністративного припинення загального призначення не є вичерпним.

До запобіжних заходів спеціального призначення відносяться: а) заходи фізичного впливу; б) спеціальні засоби; в) використання вогнепальної зброї.

Заходи фізичного впливу застосовуються міліцією й працівниками інших органів внутрішніх справ з метою охорони громадського порядку, суспільної безпеки й боротьби зі злочинністю на підставі Закону України «Про міліцію».

28. Характерними рисами заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення є: по-перше, те, що вони застосовуються з метою припинення адміністративних проступків, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складання протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справи, виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення; по-друге, заходи процесуального забезпечення застосовуються тільки в рамках провадження, що ведеться у зв'язку з правопорушеннями, тобто лише з моменту порушення справи і до її припинення і лише до особи, яка вчинила правопорушення; по-третє, крім вчинення правопорушення, є додаткові підстави застосування цих заходів: неможливість припинення правопорушення іншими засобами, виконання інших процесуальних дій (складання протоколу, встановлення особи тощо), можливе вчинення особою нових проступків; по-четверте, це несамостійні, допоміжні заходи впливу, вони не вважаються санкціями, не тягнуть додаткових обмежень для порушника; по п' яте, встановлено процесуальний порядок їх застосування: перелік уповноважених органів і посадових осіб, які мають право їх застосовувати, строки (в необхідних випадках), процесуальне оформлення (складання протоколу), порядок оскарження.

Законодавством про адміністративну відповідальність передбачено наступні заходи процесуального забезпечення (ст.259-266 КУпАП):

- доставляння порушника;

- адміністративне затримання;

- особистий огляд і огляд речей;

- вилучення речей і документів;

- відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд їх на сп' яніння;

- привід правопорушника органом внутрішніх справ до органу, який розглядає справу (ст.268 КУпАП).

До особливостей цього заходу можна віднести:

- він застосовується з метою складання протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості його скласти на місці вчинення правопорушення;

- застосувати цей захід можна лише до особи, яка вчинила адміністративний проступок;

- доставляння особи може здійснюватися лише до органу внутрішніх справ або до штабу з охорони громадського порядку, лише в окремих випадках (ч.3 ст.259 КУпАП) до приміщень виконавчого комітету селищної, сільської Ради; в деяких випадках - до службового приміщення воєнізованої охорони;

- за вчинення визначеної законодавством (ч. 2 ст.259 КУпАП) категорії проступків порушника може бути доставлено уповноваженою на те особою, і якщо в неї немає документів, що посвідчують особу, і немає свідків, які б могли повідомити необхідні дані про неї;

- особами, які уповноважені здійснювати доставляння є: в більшості випадків працівники міліції та співробітники громадських формувань з охорони громадського порядку; в окремих випадках (ч.3 ст.259 КУпАП) - громадські інспектори з охорони природи; громадські мисливські інспектори; громадські інспектори органів рибоохорони та громадські лісові інспектори; працівники державної та відомчої лісової охорони: при вчиненні правопорушень, пов'язаних з посяганням на охоронювані об'єкти, інше державне або громадське майно, порушника може бути доставлено працівниками воєнізованої охорони (ч.4 ст.259 КУпАП).

- доставляння порушника має бути проведено в можливо короткий строк і перебування у місці доставляння не може тривати більш як одну годину.

Адміністративне затримання найбільш розповсюджений захід адміністративного припинення, що застосовується до осіб, які вчиняють адміністративні правопорушення. Воно складається з примусового, короткочасного обмеження свободи дій (передусім, пересування) громадян у вигляді утримання їх під наглядом у приміщенні міліції або іншому визначеному законодавством місці впродовж встановленого законом строку (ст.263 КУпАП) з метою встановлення особи правопорушника, здійснення його перевірки по облікам, припинення протиправної поведінки, складання протоколу.

1. він застосовується лише органами (посадовими особами) правомочними здійснювати адміністративне затримання органами внутрішніх справ; прикордонними військами; посадовими особами військової автомобільної інспекції (ст.262 КУпАП);

2. встановлюються строки адміністративного затримання (ст.263КУпАП);

- загальний термін затримання не більш як три години;

про адміністративне затримання складається протокол,

Особистий огляд і огляд речей проводяться з метою виявлення, закріплення необхідних доказів правопорушення і забезпечення подальшого притягнення до відповідальності. Право на їх провадження надано уповноваженим на те посадовим особам: а) органів внутрішніх справ; б) воєнізованої охорони; в) цивільної авіації; г) митних установ; д) прикордонних військ.

Особистий огляд може провадитись уповноваженою на те особою однієї статі із затриманим і в присутності двох понятих тієї ж статі.

Право на огляд речей, крім вищезазначених, надано посадовим особам: а) природоохоронних органів; б) органів лісоохорони; в) органів рибоохорони; г) органів, що здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання. Цей перелік органів може бути розширеним (ч.2 ст.264 КУпАП). Протокол особистого огляду оформляється тільки по відношенню предметів та речей, які безпосередньо знаходять при порушнику або в його одязі. Огляд інших речей (сумок, дипломатів) оформляється протоколом огляду речей. Допускається заміна цих протоколів відповідним записом в протоколі адміністративного затримання. инний КУпАП врегульовує лише загальні положення проведення особистого огляду. В справах про адміністративні правопорушення виникають і деякі особливості проведення такого заходу: 1) виникає необхідність огляду органів тіла особи; 2) предмети правопорушення можуть бути приховані у будь-якій частині одягу порушника; 3) при огляді особи можуть бути використані технічні засоби.

...