Правовий статус Міжнародного Комерційного Арбітражного суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовий статус Міжнародного комерційного арбітражного суду



Зміст

Розділ 1. Міжнародний комерційний арбітраж: сутність та принципи

1.1 Поняття та історія утворення інституту міжнародного комерційного арбітражу

1.2 Джерела правового регулювання та основні принципи Міжнародного Комерційного Арбітражу (МКА)

Розділ 2. Розгляд спорів та етапи арбітражного процесу

2.1 Порядок розгляду спорів та Регламент Міжнародного Комерційного Арбітражу (МКАС) при Торгово-промисловій палаті України

2.2 Стадії арбітражного процесу за Регламентом МКАС при Торгово-промисловій палаті України

Розділ 3. Третейське арбітражне рішення

3.1 Ознаки, форма та визначення арбітражного рішення

3.2 Скасування арбітражного рішення

3.3 Визнання і виконання арбітражного рішення. Взаємодія Міжнародного комерційного арбітражу та Державних судів



Розділ 1. Міжнародний комерційний арбітраж: сутність та принципи

"Par in parem non habet imperium"

(лат. - "Рівний не має влади над рівними")

1.1 Поняття та історія утворення інституту міжнародного комерційного арбітражу

Сучасний світ важко уявити без світової співпраці, міжнародної торгівлі, а також без конфліктів між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, які виникають внаслідок ускладнення договірних стосунків, збільшення товарообігу, поглиблення процесів економічної інтеграції. За цих умов особливої ваги набуває принцип мирного вирішення спорів, згідно з яким міжнародні спори мають вирішуватись виключно мирними засобами. Серед цих засобів центральне місце посідає третейський арбітражний розгляд спорів. Відповідно до норм міжнародного права "арбітраж" означає розгляд спорів арбітрами. "Інститут третейського суду був першою формою правосуддя, до якої добровільно зверталися люди з метою встановлення справедливості і миру" [33, 124]

В історико-правовому аспекті третейський розгляд спорів виник раніше державного правосуддя. Початкові звістки про третейський розгляд спорів слід зарахувати на період Стародавнього Риму. Імператор Юстиніан вперше наділив рішення третейських судів силою рішення державних судів. Період феодалізму не сприяв розвитку арбітражу в цілому по причині необмеженої влади феодала, що само по собі суперечить основним принципам незалежного арбітражу - прозорості та демократичності.

Міжнародний третейський арбітраж - один з найдавніших засобів мирного вирішення міжнародних конфліктів. Терміном "міжнародний" позначають різницю між арбітражами, які є чисто національними, являючи собою систему державних арбітражних судів, і тими, що виходять за національні кордони. Під міжнародним арбітражем розуміють особливу процедуру розгляду і врегулювання міжнародного спору, а також міжнародний орган, який створюється за взаємною згодою держав для вирішення конкретного спору, спорів визначеної категорії чи взагалі будь-якого спору між сторонами, що домовляються, у випадку їх виникнення.

Розвиток світової торгівлі, як невід`ємної складової розвитку Людства, неминуче призвів до зростання категорії комерційних спорів, що перетинають національні кордони та відповідно виникла необхідність в вирішенні цих спорів на міждержавному рівні. Тому наступним історичним етапом розвитку міжнародного третейського арбітражу, який розглядав справи по за комерцією стало відокремлення від нього міжнародного третейського комерційного арбітражу (тобто розгляд тільки комерційних спорів), Цей етап розпочався з активним зростанням міжнародної торгівлі в XVIII-XIX ст. До данного періоду належить становлення перших постійно діючих арбітражних інститутів. В процесі становлення варто відмітити особливе значення Декрету Національних зборів Франції від 24 серпня 1790 року, яким передбачено, що третейський суд є самим раціональним засобом вирішення спорів між громадянами, і законодавці не повинні робити ніяких розпоряджень, які могли б зменшити значення та дійсність компромісу про арбітраж.

Найбільш послідовно до питання правової регламентації арбітражу підійшло Німецьке законодавство. Статут цивільного судочинства 1877 року передбачив добровільність арбітражу, а також обов'язковість и випадки оскарження його рішень.

Першим соціальним законом про арбітраж був закон Англії від 26 серпня 1889 року. Цим законом затверджувалися такі основоположні принципи арбітражу, як добровільність угоди про арбітраж, право усіх осіб, які укладають контракти, на арбітраж, а також процедура арбітражу.

У США федеральний арбітражний закон діє з 1947 р. У Росії на початку XIX ст. арбітраж був поширеним явищем. Положення про третейський суд 1831 р. передбачало узаконені (обов'язкові) і добровільні третейські суди, а після реформи 1864 р. залишилися тільки добровільні третейські суди.

Слід відмітити, що загалом законодавство Англії, Німеччини, Росії та інших країн адекватно відображало природу арбітражу як альтернативного способу вирішення спорів, що виникали у сфері економічного обороту, в основі якого лежить договір і який виключає юрисдикцію державних судів. При цьому виникла і сформувалась проблема визнання та приведення до виконання арбітражних рішень. В міжнародно-правовій практиці вперше норми про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень були включені у Конвенцію про компетентність судів і про приведення до виконання рішень з цивільних справ, укладену між Францією і Швейцарією 15 червня 1869 р. арбітраж регламент україна торговий

Норми про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень були передбачені у Договорі про міжнародне процесуальне право (1889 р.), Договорі про приведення до виконання іноземних актів, підписаних або ратифікованих незначною кількістю держав (Аргентиною, Болівією, Колумбією, Парагваєм, Перу, Венесуелою, Еквадором).

У 1925 р. в Гавані на шостій конференції американських держав був прийнятий Кодекс міжнародного приватного права (кодекс "Бустамонте" - за ім'ям кубинського юриста Антоніо Бустамонте), який передбачав умови виконання іноземних арбітражних рішень. У порівнянні із зазначеними вище договорами, Кодекс застосовувався у багатьох державах (Бразилія, Куба, Коста-Ріка, Гаїті, Нікарагуа, Панама та ін.).

Найбільш масштабною спробою міжнародно-догвірної уніфікації питань арбітражу стали Женевські угоди (Протокол про арбітражні застереження від 24 вересня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 26 вересня 1927 р.) та створення Міжнародного арбітражного суду (далі - Суд). Суд був створений у 1923 р. при Міжнародній торговій палаті (далі -- МТП), заснованій чотирма роками раніше в Парижі. Метою становлення МТП, у свою чергу, був розвиток і підтримка міжнародної торгівлі та промисловості. Однак із самого початку свого існування Суд був незалежний від МТП. Створення подібного арбітражного інституту відповідало потребам того часу, тому що відсутність можливості позасудового вирішення міжнародних спорів була серйозним бар'єром для розвитку міжнародної торгівлі.

У перші п'ять років свого існування Суд зареєстрував 260 заяв про арбітраж, з яких 233 були складені на основі арбітражного застереження, передбаченого сторонами до виникнення спору. Слід зазначити, що з цих 260 спорів тільки 28 були дозволені шляхом арбітражу [42, 23]. У 1940-1947 рр., тобто під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки, до Суду було подано лише 23 заяви. Однак попит на позасудове врегулювання спорів почав знову зростати з 1950-х років.

Наступна уніфікація правового регулювання питань арбітражу відбулась в Нью-Йоркській Конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. Конвенція містить норми про визнання арбітражної угоди і про виконання іноземних арбітражних рішень.

Підвищенню ефективності правової регламентації функціонування арбітражу сприяли та сприяють Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 22 серпня 1960р. та Європейська Конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 25 січня 1963 р., які є прикладом регіональної уніфікації інститутів арбітражного провадження. Конвенції покликані сприяти розвитку європейської торгівлі шляхом усунення, по мірі можливості, деяких ускладнень у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу при розгляді спорів у відносинах між фізичними та юридичними особами різних європейських країн.

Розглядаючи міжнародне регулювання комерційного арбітражу, крім наведених вище міжнародних конвенцій слід обов'язково згадати деякі документи ненормативного характеру, які значно впливають на міжнародний комерційний арбітраж у всьому світі. Вони пов'язані з діяльністю комісії ООН з права міжнародної торгівлі (далі в тексті роботи -- UNCITRAL, ЮНСІТРАЛ). Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ (1976 р.) не ставив за мету врегулювання у деталях усіх аспектів арбітражного розгляду. В інституційному арбітражі цю роль виконують регламенти відповідних арбітражних закладів. Що ж стосується арбітражу "ad hoc" (арбітражу, створюваного "на цей випадок", для вирішення конкретного спору і не пов'язаного з будь-яким арбітражним закладом), то ніяких єдиних правил процедури в цій галузі до недавнього часу не існувало. Заповнити прогалину повинен був Арбітражний регламент міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), підготовлений Комісією ООН з права схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 15 липня 1976 р. [28, 6].

Основною метою було розроблення такого регламенту, який був би прийнятний для сторін із держав, різних за соціальною орієнтацією та рівнем економічного розвитку, що належать до різних правових систем. 15 грудня 1976 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно ухвалила резолюцію № 31/98, в якій зазначила цінність арбітражу як методу регулювання спорів у світовій торгівлі та рекомендувала використання Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ [28] (далі -- Регламент) для регулювання міжнародних економічних спорів. Основна мета Регламенту - гармонізація міжнародних економічних відносин країн з різними правовими, соціальними та економічними системами. Генеральна Асамблея ООН рекомендувала використовувати Регламент ЮНСІТРАЛ при регулюванні комерційних спорів шляхом посилань на Регламент при укладанні контрактів.

"Регламент, на відміну від інших міжнародних регламентів, містить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризують її як відносно завершене процесуальне провадження. На сучасному етапі розвитку галузі міжнародного комерційного арбітражу Регламент ЮНСІТРАЛ ліг в основу регламентів комерційних арбітражів провідних європейських країн." [25, 36]

Україна, як член ООН, на початку 60-х років підписала та ратифікувала основні та базові міжнародні Конвенції, а саме: Женевську Конвенцію про зовнішньоторговий арбітраж, Конвенцію ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 22 серпня 1960р. та Європейську Конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 25 січня 1963 р. Однак більш ніж як 30 років не створювались міжнародні арбітражні інститути по причині існування в СРСР монополії зовнішньої торгівлі закріпленої за загальносоюзними об`єднаннями та установами, що передбачало створювання арбітражних установ тільки на союзному рівні, а саме таких як Арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті СРСР.

Лише з прийняттям Закону УРСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року були усунені перепони та закладені підґрунтя для створення та функціювання міжнародного арбітражу в Україні.

У зв'язку з формуванням економічного простору в рамках СНД досить актуальною стала проблема міжнародної підсудності спорів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності країн СНД.

"У правовому забезпеченні зовнішньоекономічних зв'язків країн СНД виключне значення має механізм вирішення правових спорів, які, як свідчить практика, виникають достатньо часто. При цьому найбільш принциповими питаннями є питання про компетенцію судів, інших органів, що вирішують ці спори та про визнання та виконання відповідних іноземних рішень." [58, 69].

Першою спробою міжнародно-правового регулювання в цій сфері стала Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав - учасників СНД 20 березня 1992 р. в м. Києві. В угоді передбачено, що господарюючі суб'єкти кожної з держав СНД користуються правовим та судовим захистом своїх майнових та законних інтересів, рівним з господарюючими суб'єктами даної держави правом безперешкодно звертатись до судів, арбітражних, господарських судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких відноситься вирішення господарських спорів (ст. 3). Передбачено також взаємне визнання та виконання рішень компетентних судів (ст. 7), що набули законної сили.

Становлення України як правової держави, розширення її міжнародних зв'язків, залучення до європейських і світових структур в аспекті вступу країни до Світової організації торгівлі (СОТ) та Європейського Союзу (ЄС) зумовили необхідність інтеграції національного законодавства в міжнародно-правовий простір. Цей етап характеризується розвитком утвердження і забезпечення прав людини, приватного права. Тому наступним кроком на цьому шляху стало прийняття у 1994 році Верховною Радою України Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж". Розробником цього нормативного акта виступила Торгово-промислова палата України. Цей Закон було розроблено на підставі вищезгаданого Типового закону ЮНСІТРАЛ "Про міжнародний торговельний арбітраж" (1985р.) який було рекомендовано країнам -- членам ООН брати за основу при розробці та оновленні свого внутрішнього законодавства про міжнародний комерційний арбітраж. Слід вказати, що на цей час більш ніж 30 країн поклали в основу свого національного законодавства саме цей Типовий закон. Серед таких країн, зокрема, Російська Федерація, Україна, Англія, Німеччина, Швеція, кілька штатів США.

За законотворчою ініціативою та за рекомендацією Верховної ради України Президія Торгово-промислової палати України своїм рішенням від 10 червня 1992 року створила Міжнародний комерційний арбітражний суд (МКАС) при Торгово-промислової палаті України та затвердив його Регламент. Головою МКАС був назначений видатний науковий діяч, д.ю.н. Побірченко Ігор Гаврилович (1923-2012рр.), який вніс неоціненній вклад в розвиток вітчизняної юридичної науки.

Підсумовуючи еволюційні перетворення третейського судового устрою в Україні, варто відмітити як достатньо успішний результат функціювання, відповідно до норм діючого законодавства, дві самостійні підсистеми третейського судочинства: міжнародний комерційний арбітраж, спеціалізація якого є зовнішньоекономічні спори, та третейські суди для вирішення внутрішніх спорів. І хоча їх правова природа схожа, ці дві підсистеми третейського судочинства регламентуються двома окремими законами: міжнародний арбітраж - Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж", третейські суди - Законом України "Про третейські суди".

В даній роботі ми розглянуто саме підсистему міжнародного комерційного арбітражу.

1.2 Джерела правового регулювання та основні принципи Міжнародного Комерційного Арбітражу (МКА)

До джерел правого регулювання міжнародного комерційного арбітражу відносяться норми внутрішнього законодавства та норми дво- і багатосторонніх міжнародних договорів з питань МКА, учасницею яких є Україна.

Джерелами норм внутрішнього законодавства э наступні документи:

· Конституція України.

· Господарський процесуальний кодекс України

· Цивільний кодекс УРСР від 1963 р.

· Цивільний процесуальний кодекс України

· Закон України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність"

· Закон України від 12 вересня 1991 р. "Про правонаступництво України"

· Закон України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж"

· Закон України від 15 лютого 1995 р. "Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж"

· Закон України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження"

· Закон України від 29 листопада 2001 р. "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів"

· Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 "Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України"

· Положення про третейський суд. Додаток № 2 до Цивільного процесуального кодексу України.

· Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України. Додаток № 1 до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" [Додаток А].

До міжнародних джерел норм законодавства галузі відносяться:

· Нью-Йоркська конвенція про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

· Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961р.

· Міжамериканська конвенція про арбітраж 1975р.

· Протокол про арбітражні застереження 1923р.

· Женевська Конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927р.

· Положення про арбітражний суд Німецької Інституції по арбітражній справі 1998р.

· Регламент Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольма в редакції від 1 квітня 1999р.

· Арбітражний регламент міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати в редакції від 1 січня 1998р.

· Регламент Міжнарожного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України

· Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ.

· Арбітражний регламент Європейської економічної комісії ООН.

Розглянемо основні та системоутворюючі нормативні акти внутрішнього та міжнародного законодавства, а саме: Закон України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж" [7] та Європейську конвенцію про зовнішньоторговий арбітраж 1961р [17].

Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж".24 лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж". Він є основоположним нормативним актом у сфері регулювання міжнародного комерційного арбітражу в Україні. Цей Закон було розроблено на підставі Типового закону ЮНСІТРАЛ "Про міжнародний торговельний арбітраж" (далі -- Типовий закон), прийнятий на сесії ООН у 1985 р. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" повністю зберігає структуру Типового закону, послідовність статей та їх кількість.

Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, коли місце арбітражу знаходиться в Україні, спір виник із зовнішньоекономічних правовідносин та між суб'єктами права, які належать до різних країн.

Закон закріплює принцип, згідно з яким правила, встановлені міжнародними договорами, учасницею яких є Україна, мають переважну силу перед правилами, встановленими даним Законом. Таким чином, у разі виникнення колізії між положеннями міжнародного договору, учасницею якого є Україна, і положеннями даного Закону -- застосуванню підлягають положення міжнародного договору.

Даний Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Однак положення, передбачені статтями 8, 9, 35 і 36 Закону, застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.

До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

· спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

· спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

У частині 2 ст. 16 Закону передбачено максимальний строк для заяви про відсутність у третейського суду компетенції -- не пізніше надання заперечень проти позову. Як свідчить судова практика, в Україні державними судами значення встановлення цього строку і наслідків його порушення недооцінюється. Утім, це положення безпосередньо зв'язано з приписами п. 2 ст. 7 Закону, згідно з якою арбітражна угода може бути укладена шляхом обміну позовною заявою, в якій одна із сторін стверджує наявність угоди, та відзивом на позов, в якому відсутні заперечення проти компетенції арбітражу. Ця норма кореспондується з нормою ст. 8 Закону України, в якій передбачений обов'язок суду, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, якщо будь-яка зі сторін висловить прохання про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі та направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Також даним Законом закріплені права сторін арбітражного процесу та їх обмеження; норми заборони втручання державних судів, окрім випадків закріплених Законом; норми визначення компетенції суду та відводу суду за непідсудності; складу Суду; процедуру оспорювання (скасування) арбітражного рішення та регулює питання визнання та виконання арбітражних рішень на території України. Закон має два додатки: Додаток №1 - Про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України [Додаток А] та Додаток №2 - Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України.

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. Конвенція була розроблена під егідою Економічної комісії ООН для Європи. Розробники Конвенції так сформулювали мету її укладення: "...сприяти розвитку європейської торгівлі шляхом усунення, в міру можливості, деяких ускладнень у функціонуванні зовнішньоторговельного арбітражу у відносинах між фізичними і юридичними особами різних європейських країн".

У Конвенції знайшли юридичне закріплення:

• основні принципи функціонування міжнародного комерційного арбітражу як способу вирішення спорів, що виникають у сфері зовнішньої торгівлі;

• механізм або процедура, за допомогою якої сторони зовнішньоторговельних контрактів можуть обирати арбітраж, що буде компетентним вирішувати спір між ними;

• найважливіші інститути міжнародного комерційного арбітражу, такі як відвід державного суду з непідсудності, відвід третейського суду з непідсудності, скасування арбітражного рішення та вплив на можливість виконання такого рішення тощо.

Згідно зі ст. І Конвенції сферою її застосування є арбітражні угоди, а також арбітражні процедури і арбітражні рішення, винесені на основі арбітражних угод, що підпадають під дію Конвенції.

З огляду на розбіжності в підходах різних держав до питання визначення національності юридичної особи, розробники Конвенції 1961 р. змушені були взяти за основу один якийсь підхід. Таким підходом було обрано доктрину осілості, відповідно до якої приналежність юридичної особи до однієї з Договірних держав визначається за місцем знаходження контори юридичної особи.

Конвенція певним чином регламентує питання арбітражної процедури, тобто дає сторонам арбітражної угоди право на власний розсуд домовлятися про передачу спору, який може між ними виникнути в майбутньому, на розгляд і вирішення або арбітражу ah doc, або постійно діючого арбітражного органу.

Підсумовуючи розгляд Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., треба зазначити, що Конвенція закріплює права фізичних і юридичних осіб укладати арбітражні угоди, відповідно до яких сторони можуть передавати спори, що між ними виникають, на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу. Арбітражна угода може бути укладена як у вигляді арбітражного застереження в зовнішньоторговельному контракті, так і у вигляді окремої арбітражної угоди, підписаної сторонами у формі єдиного документа або шляхом обміну листами, телеграмами і телетайпограмами. Конвенція вказує, що арбітражами, які можуть розглядати спори із зовнішньоторговельних контрактів, можуть бути як постійно діючі арбітражні органи, так і арбітражі по окремій справі (арбітражі ah doc). Конвенція закріплює право укладати арбітражні угоди і для публічно-правових юридичних осіб держав-учасниць, а також передбачає можливість для іноземних громадян бути арбітрами.

Також Конвенція закріплює процедуру, до якої можуть вдатися сторони спору для визначення арбітражного суду, компетентного розглядати спори між ними, якщо він не був ними визначений в арбітражній угоді. Ця процедура поширює свою дію як на арбітражі асі Ьос, так і на постійно діючі арбітражні органи.

Поряд із цим Конвенція визначає процедури та підстави для відводу третейського суду з непідсудності, а також процедури та підстави для відводу державного суду з непідсудності, закріплює за сторонами арбітражної угоди право обирати те матеріальне право, що має підлягати застосуванню арбітражем при вирішенні спору по суті, допускає можливість скасування арбітражного рішення державним судом країни місця винесення рішення або країни, за законами якої було винесене рішення, а також визначає підстави, за наявності однієї з яких таке рішення про скасування може бути винесене.

Значення Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. велике, особливо на сучасному етапі розвитку міжнародної торгівлі на європейському континенті. За часів існування Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) питання міжнародного комерційного арбітражу регулювалися Конвенцією про розгляд арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, що виникають із відносин економічного і науково-технічного співробітництва, підписаною в Москві 1972 р. Ця Конвенція застосовувалася до арбітражного розгляду спорів, що виникали між підприємствами країн -- членів РЕВ. Нині вона практично не застосовується як з юридичних, так з політичних міркувань, і Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. є єдиним у Європі міжнародно-правовим документом, що регулює питання арбітражу, чинним для більшості країн Європи, у тому числі тих, що утворилися на території колишнього СРСР.

Основні принципи міжнародного комерційного арбітражу:

Добровільність. У цьому принципі виявляється договірна природа міжнародного арбітражу, який не може виникнути без угоди сторін про використання цього засобу врегулювання спору. Угоду сторін можуть оформлювати як арбітражне застереження в складі основного договору (в цьому випадку воно стосується майбутніх спорів), а також як окрему арбітражну угоду, якої досягнуто, після укладення договору (найчастіше - після виникнення спору). Наприклад, у ст. 1.2 Регламенту МКАС при ТПП України цей принцип закріплено як основну підставу виникнення арбітражного провадження, при цьому зазначається, що спірні правовідносини можуть носити не лише договірний характер.

Доступність. "Цей принцип є однією з найбільших переваг арбітражного процесу перед судовим, і полягає він у тому, що арбітражне провадження ґрунтується на економії коштів і часу" [33, 392-394].

Компетентність. На відміну від загальних судів, у міжнародному арбітражі сторони самостійно обирають арбітра (арбітрів), який розглядатиме справу. Обрані сторонами арбітри найчастіше є фахівцями в тій галузі, до якої належить спір, тобто компетентними зі спірного питання, що забезпечує правильне і швидке вирішення справи.

Негласність арбітражного розгляду справи. Засідання міжнародного арбітражу проводиться за "зачиненими дверима". Рішення не публікуються. Обнародування рішення можливе лише за взаємної згоди сторін. При цьому сторони встановлюють, яка саме інформація може бути опублікована.

Принцип автономії волі. Більшість арбітражних регламентів надає право сторонам самостійно за взаємною згодою вирішувати питання щодо часу, місця, мови судового розгляду, складу арбітрів, а також права, що має застосовуватися. За відсутності такої згоди арбітражний суд сам визначає де, коли, в якому складі, якою мовою вестиметься розгляд і яке право застосовуватиметься.



Розділ 2. Розгляд спорів та етапи арбітражного процесу

2.1 Порядок розгляду спорів та Регламент Міжнародного Комерційного Арбітражу (МКАС) при Торгово-промисловій палаті України

Зростання значення арбітражу як ефективного способу вирішення міжнародних комерційних спорів, суттєва різниця в національному праві, яке регулює діяльність міжнародного комерційного арбітражу, викликали потребу в упорядкуванні цієї діяльності з метою досягнення певної одноманітності. Тому значна роль у забезпеченні нормального функціонування арбітражного інституту відводиться міжнародним договорам.

Міжнародно-правове регулювання у вирішенні міжнародних комерційних спорів відбувається у трьох основних напрямах:

а) уніфікація процесуальних норм із метою забезпечення одноманітності у процедурі розгляду спорів в арбітражах різних держав;

б) створення міжнародно-правової основи для визнання і примусового виконання рішень арбітражу однієї держави на території інших;

в) створення і визначення правових основ діяльності спеціалізованих міжнародних центрів з розгляду певних видів комерційних спорів.

"Значну увагу міжнародне співтовариство приділяє уніфікації арбітражного процесуального права. Міжнародні акти, які існують у цій галузі, відрізняються за змістом, за юридичною силою, за способом застосування і, що є надзвичайно важливим, багато з них підготовлені в рамках ООН" [34, 26].

Таким чином, для сфери арбітражу характерним є розвиток міжнародно- правового регулювання, що сприяло уніфікації арбітражної процедури, і процедура арбітражного розгляду знайшла законодавче закріплення в міжнародних актах, національному законодавстві, регламентах окремих постійно діючих арбітражних центрів і установ.

Велику роль у вирішенні цілого ряду питань арбітражного процесу відіграє Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 1961 р.), яка застосовується до арбітражних процесів і рішень, заснованих на арбітражних угодах, детально регламентує порядок взаємовідносин між арбітражем і державним судом, регулюючи порядок відводу арбітражного і державного суду з непідсудності, і встановлює підстави для скасування арбітражного рішення.

Важливу роль для уніфікації та гармонізації національного арбітражного законодавства відіграв Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж, який став зразком для багатьох національних законів про арбітраж, оскільки він був розроблений і прийнятий як уніфікований правовий текст у результаті заходів, які приймалися на міжнародному рівні по уніфікації та гармонізації законодавства окремих країн про міжнародний арбітраж, що суттєво сприяє зближенню арбітражного процесуального права взагалі й арбітражної процедури зокрема.

ЮНСІТРАЛ розробила також Коментарі щодо організації арбітражного розгляду, прийняті у 1996 р., які мають рекомендаційний характер, завданням яких є надання допомоги арбітрам і сторонам у проведенні арбітражного розгляду.

Розглянуті міжнародні документи становлять цілісну систему міждержавних договорів і інших міжнародних актів, спрямованих на вирішення широкого комплексу питань, пов'язаних з арбітражним розглядом зовнішньоекономічних спорів, що сприяє створенню і національного арбітражного законодавства, і надійної, ефективно функціонуючої системи розгляду міжнародних комерційних спорів.

Крім міжнародних договорів, які ратифіковані Україною і є частиною національного права, в Україні діє Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж" [7] (далі -- Закон), прийнятий 24 лютого 1994 р. на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ [28] про міжнародний комерційний арбітраж. Оскільки український закон прийнято з використанням цього акта міжнародної правової уніфікації, він повністю відповідає сучасним світовим правовим стандартам у цій галузі правового регулювання.

Враховуючи приватноправову природу обраної сторонами юрисдикції, важливе місце серед нормативних актів, які регулюють діяльність міжнародного комерційного арбітражу, посідають регламенти постійно діючих арбітражних установ, які стають для сторін спору обов'язковими за умови, що сторони погодились розглядати спір у певній арбітражній установі за її регламентом, інкорпоруючись у такий спосіб у контракт і становлячись таким чином обов'язковими для виконання усіма учасниками арбітражного розгляду. Положення обраного сторонами регламенту повинні враховуватися і поважатися компетентними державними судами як на стадії оспорювання арбітражних рішень, так і на стадії виконання арбітражних рішень. Незважаючи на незаперечність цієї тези, надзвичайно важливою є норма Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 1961 р.) [17], яка прямо передбачає, що якщо сторони передбачили передачу спору на вирішення постійного арбітражного органу, у такому випадку розгляд спорів відбуватиметься відповідно до регламенту цього органу. Крім того, в арбітражних застереженнях, які рекомендуються інституційними арбітражами для включення до зовнішньоекономічних договорів, також наголошується, що спори, які за домовленістю сторін передаються на вирішення обраного постійно діючого арбітражного суду, підлягають вирішенню у цьому суді згідно з його регламентом.

Одним із найефективніших правил проведення арбітражу, який рекомендується для проведення арбітражу ad hoc, є Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, який діє в редакції 2010 р.

"Регламенти інституційних арбітражів є надзвичайно важливим джерелом правового регулювання їх діяльності, оскільки в регламентах визначається компетенція арбітражної установи, процедура арбітражного розгляду: порядок порушення арбітражного провадження, вимоги до позовної заяви і наслідки порушення встановлених вимог, порядок формування складу арбітрів: кількість арбітрів, призначення і відвід арбітрів, місце арбітражу, мова арбітражного провадження, строк розгляду справи, обрання застосованого права, правила ведення арбітражного розгляду справи, порядок надання доказів у справі, порядок винесення арбітражного рішення, підстави припинення арбітражного розгляду, розмір і порядок сплати арбітражного збору, розподіл арбітражних витрат. Регламенти затверджуються у встановленому порядку засновником арбітражного суду, поширюються на всі спори, які можуть розглядатися арбітражною установою, порівняно з національними процесуальними кодексами досить невеликі за обсягом, рідко змінюються, що робить процес арбітражного розгляду передбачуваним, занадто не формалізованим, прозорим" [52, 154].

Регламенти містять як диспозитивні, так і імперативні норми, від яких сторони не мають права відступати, що повинно враховуватися сторонами при укладанні арбітражної угоди, арбітражними судами під час арбітражного розгляду, а також державними судами при розгляді клопотань зацікавленої сторони про скасування арбітражного рішення або клопотань про визнання і приведення у виконання арбітражного рішення.

"Арбітражний розгляд справи відбувається в міжнародних комерційних арбітражних судах за фундаментальними принципами позовного провадження, водночас арбітражний процес відрізняється від судового як принципами, так і стадіями арбітражного процессу" [57, 91].

Процедура арбітражного розгляду має низку переваг порівняно з порядком вирішення спорів у державних судах. Це зумовлено тим, що більшість норм арбітражного законодавства має диспозитивний характер, що дає змогу сторонам узгоджувати інші правила арбітражного розгляду, ніж ті, що передбачені в законі, тому сторонам відводиться активна роль у самій процедурі арбітражного розгляду і вони мають можливість впливати на всі стадії арбітражного розгляду, що дає змогу говорити про надзвичайно демократичний характер арбітражу.

Визначаючи сферу дії Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", необхідно враховувати, що дія цього Закону поширюється на постійно діючі арбітражні суди, створені в Україні, і арбітражі, які утворюються спеціально для розгляду конкретної справи (ad hoc), якщо місцем арбітражу обрана Україна.

"З 1992 р. в Україні діє Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, якій здійснює свою діяльність згідно із Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" і Положенням про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, прийнятим як додаток № 1 до Закону" [50, 10].

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Положення [Додоток А] Торгово-промислова палата України Рішенням Президії Торгово-промислової палати України від 25 серпня 1994 р. затвердила Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду (далі -- Регламент) [Додаток Б] і як додаток до Регламенту -- Положення про арбітражні збори та витрати, в якому затверджені порядок обчислення і сплати арбітражного збору та відшкодування витрат арбітражного провадження. З 1 червня 2007 р. Регламент діє в новій редакції. Зміни в Регламенті спрямовані насамперед на приведення арбітражного розгляду в МКАС у відповідність з останніми тенденціями і принципами практики міжнародного арбітражу [36, 127]. Нова редакція Регламенту МКАС при ТПП України дала змогу встановити арбітражний розгляд, якій відповідає сучасним загальновизнаним стандартам.

Аналізуючи зміст Регламенту МКАС при ТПП України, необхідно враховувати, що використання терміна МКАС здебільшого належить до МКАС як органу, який адмініструє арбітражний розгляд в особі його голови і секретаріату. Якщо йдеться про арбітраж як склад арбітрів, що розглядають конкретний спір, у Регламенті застосовується поняття "склад Арбітражного суду".

У Регламенті зазначені загальні засади арбітражного розгляду, врегульовані всі стадії арбітражного провадження, у тому числі порушення провадження у справі, вимоги до позовної заяви, наслідки недотримання встановлених вимог, порядок формування складу Арбітражного суду, відвід арбітрів, процедура арбітражного розгляду, порядок збору і дослідження доказів, завершення арбітражного провадження, винесення арбітражного рішення, підстави для припинення арбітражного розгляду. Втім, сторонам надано право змінювати диспозитивні положення Регламенту.

Характерним для Закону і Регламенту є наявність продуманого ефективного механізму, який дає змогу досить оперативно відбутися арбітражу, навіть при намірі відповідача бойкотувати арбітраж. Цей механізм являє собою комплекс норм щодо повноважень арбітражної установи, прав і обов'язків сторін і арбітрів на різних етапах арбітражного провадження, за порушення яких передбачені негативні правові наслідки, а також щодо взаємодії державного і третейського суду, обмежуючи судове втручання з питань, що регулюються цим Законом, лише випадками, передбаченими цим Законом.

Статті, присвячені взаємодії третейських і державних судів на різних етапах арбітражного провадження, містяться і в Нью-Йоркській, і в Женевській конвенціях, і в Типовому законі ЮНСІТРАЛ, і спрямовані на підвищення ефективності міжнародного комерційного арбітражу, встановлюючи таким чином нерозривний логічний ланцюжок між відповідними статтями цих документів. При цьому слід враховувати, що "…Типовий закон відображає домінуючі тенденції в галузі арбітражу і, незважаючи на існуючі особливості у ключових питаннях, лежить в основі сучасних національних арбітражних законодавств" [43, 81].

Таким чином, на всіх учасників арбітражного процесу та на всіх його стадіях, а також на стадії оспорювання і виконання арбітражного рішення покладається обов'язок дотримуватися правил, що регулюють взаємодію міжнародних договорів і національного законодавства.

Важливе значення має зазначене у ст. 16 Закону (ст. 3 Регламенту) право сторони оспорити компетенцію третейського суду щодо розгляду конкретної справи і, відповідно, право складу арбітрів винести постанову про свою компетенцію, в тому числі з будь-яких заперечень стосовно дійсності та наявності арбітражної угоди. Можливість оспорювання компетенції МКАС з розгляду конкретної справи зумовлена необхідністю дотримання встановленого порядку та строків і з зазначенням підстав для оспорювання компетенції МКАС і наслідків порушення встановленого порядку.

У частині 2 ст. 16 Закону передбачено максимальний строк для заяви про відсутність у третейського суду компетенції -- не пізніше надання заперечень проти позову. Як свідчить судова практика, в Україні державними судами значення встановлення цього строку і наслідків його порушення недооцінюється. Утім, це положення безпосередньо зв'язано з приписами п. 2 ст. 7 Закону, згідно з якою арбітражна угода може бути укладена шляхом обміну позовною заявою, в якій одна із сторін стверджує наявність угоди, та відзивом на позов, в якому відсутні заперечення проти компетенції арбітражу. Ця норма кореспондується з нормою ст. 8 Закону України, в якій передбачений обов'язок суду, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, якщо будь-яка зі сторін висловить прохання про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі та направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Важливість цих норм підтверджується насамперед позицією Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, яка спеціально врегулювала процедуру відводу як арбітражного суду з непідсудності (ст. V), так і державного суду з непідсудності (ст. VI). У частині 2 ст. V Конвенції підкреслено, що заперечення проти компетенції арбітражного суду, не висунуті в установлені строки, не можуть бути висунуті на більш пізніших стадіях арбітражного процесу, а також у державному суді при зверненні до нього з проханням про розгляд справи по суті або при виконанні арбітражного рішення. Обов'язок арбітрів застосувати передбачені наслідки підкреслюється також нормою Конвенції про можливість оскарження рішення арбітра про пропуск строку в державному суді.

Особливо важливе значення для ефективності арбітражного провадження мають строки розгляду справ у міжнародних комерційних арбітражних судах.

Так, строк розгляду справи, встановлений Регламентом МКАС при ТПП України (ст. 13), не повинен перевищувати шість місяців з дня утворення складу Арбітражного суду, але за мотивованим зверненням складу Арбітражного суду або однієї зі сторін Президія МКАС у випадку необхідності має право продовжити цей строк. Крім того, Регламентом (ст. 50) зазначений строк, протягом якого сторонам має бути надіслано рішення, цей строк становить 15 днів з дати прийняття рішення, при цьому голові МКАС надано право продовжити зазначений строк, але не більше ніж на 10 днів. Для забезпечення оперативності та неупередженості розгляду справи Регламентом передбачені строки надання відповідачем відзиву на позов та документів, які підтверджують заперечення щодо позову (ст. 21), строки подання зустрічного позову та вимоги з метою зарахування з правом складу Арбітражного суду залишити без розгляду поданий зустрічний позов або вимогу з метою зарахування з огляду на затримку вирішення спору (ст. 24), строки призначення арбітрів (ст. 27), неможливість оскарження постанов президента Торгово-промислової палати України щодо призначення арбітрів у встановлених випадках (ст. 29), можливість відводу арбітрів з підстав і у строки, зазначені в Регламенті (ст. 30). Складу Арбітражного суду надано право: встановити строк подання сторонами письмових заяв та доказів з метою завчасного ознайомлення кожної зі сторін до усного слухання справи з поданими іншою стороною документами та матеріалами, залишити без розгляду заяву про зміну чи доповнення позову або заперечень щодо позову з урахуванням допущеної затримки або інших обставин (ст. 40); не прийняти до уваги запропоновані йому сторонами документи, якщо Арбітражний суд вважатиме, що вони не мають доказової сили або не стосуються справи (ст. 41).

Законом України і Регламентом передбачена можливість розгляду справи у відсутності відповідача, при цьому не лише у випадках, коли він, повідомлений неналежним чином, не з'являється на слухання, а й у тих випадках, коли місцезнаходження відповідача не може бути встановлено шляхом розумного наведення довідок, але повістка про слухання справи надіслана за останнім відомим місцезнаходженням підприємства способом, який передбачає реєстрацію спроби доставки цього повідомлення (ст. 3 Закону і ст. 15 Регламенту).

Важливе значення мають також положення ст. 4 "Відмова від права на заперечення" Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" (ст. 36 Регламенту), яка передбачає, що сторона, яка знає про те, що яке-небудь положення цього Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно з арбітражною угодою, не були дотримані, і проте продовжує брати участь у арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримування без невиправданої затримки, а якщо для цього передбачений будь-який строк, то протягом цього строку вважається такою, що відмовилася від свого права на заперечення.

Як відмова від права на заперечення розглядається мовчання особи, яка вважає, що її права порушені, але вона утримується від здійснення свого права. Крім того, до відмови від права на заперечення прирівнюється і надання заперечень після спливу встановленого або розумного строку. Водночас як Закон, так і Регламент, реалізуючи принцип рівності сторін, у будь-якому випадку забезпечують сторонам можливість для викладення своєї позиції. Досягається це тим, що сторонам надається можливість участі у справі шляхом своєчасного направлення в установленому Регламентом порядку і строки відповідних повідомлень (статті 15, 34 Регламенту), розгляд справи у разі неявки відповідача можливий за умови отримання підтвердження повідомлення відповідача про слухання справи або після завершення необхідних для його пошуку процесуальних дій, Регламент передбачає можливість розгляду справи на підставі письмових документів без проведення усного слухання (ст. 39), Законом і Регламентом зазначені наслідки неподання документів або нез'явлення сторони (ст. 25 Закону, ст. 38 Регламенту).

Сторонам надається право вести свої справи у МКАС та брати участь в арбітражному розгляді як безпосередньо, так і через належним чином уповноважених представників (ч. 2 ст. 9 Регламенту).

"Враховуючи сучасний підхід законодавців до врегулювання процедури міжнародного комерційного арбітражу, який визначається словами "у арбітражу немає місця", в юридичній літературі зазначається, що "міжнародний арбітраж не повинен підкорятися будь-якій конкретній правовій системі, за винятком вузького кола міжнародно визнаних імперативних норм, що застосовуються до арбітражу" [42, 86].

Уніфіковані правила арбітражної процедури, і національне арбітражне законодавство ґрунтуються на можливості визначення правил процедури самими сторонами. Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж містить спеціальну ст. 19 щодо визначення правил процедури, в якій зазначено, що за умови дотримання положень цього Закону сторони можуть на власний розсуд домовитись про процедуру розгляду справи третейським судом. У разі відсутності такої угоди третейському суду надається право з дотриманням положень цього Закону вести арбітражний розгляд таким чином, який він вважає належним. Повноваження, надані третейському суду, містять повноваження на визначення допустимості, належності, істотності та значущості будь-якого доказу.

Таким чином, сторонам, а також третейському суду надається можливість на власний розсуд визначати процедуру арбітражного розгляду.

Це правило, закріплене і в ст. 19 Закону України, розглядається як один з основоположних принципів міжнародного комерційного арбітражу. Значення цієї норми вбачають і в тому, що вона означає, що третейський суд не зв'язаний нормами процесуального законодавства держави місця арбітражу [46, 84]. Практично необмежену свободу у вирішенні процесуальних питань надає сторонам більшість сучасних арбітражних законів.

Можливість сторін визначати процедуру арбітражного розгляду стосується, зокрема, обрання правил постійно діючого арбітражного інституту, визначення кількості арбітрів і вимог до їх кваліфікації, мови арбітражного провадження, процедури надання документів та інших доказів, форми арбітражного розгляду (усний або на основі документів), форми арбітражного рішення тощо.

Незважаючи на право сторін визначити арбітражну процедуру, сторони можуть прийняти правила арбітражної процедури, передбачені відповідними арбітражними регламентами. Але враховуючи наявність в арбітражному законодавстві імперативних норм, деякі правила арбітражної процедури можуть випливати з вимог чинного законодавства, і в такому випадку сторони повинні підкоритися застосованому до арбітражу закону.

Узгодження сторонами правил процедури шляхом створення "власного регламенту" на практиці відбувається досить рідко, такий підхід вважається не досить вдалим і частіше не сприяє підвищенню ефективності арбітражного розгляду. Створюють певні серйозні проблеми і спроби сторін "покращити" регламент в арбітражній угоді, оскільки частіше за все в таких випадках сторони порушують імперативні норми регламенту й арбітражна угода вступає в суперечність з регламентом, яке у більшості подібних випадків вирішується арбітражними установами на користь їх регламентів. При цьому слід враховувати, що ст. 19 Закону надає повноваження щодо визначення процедури арбітражного розгляду не лише сторонам, а й за певних умов третейському суду. Оскільки ч. 2 ст. 19 Закону наділяє третейський суд повноваженнями визначати допустимість, належність, істотність та значущість будь-якого доказу, по суті, це означає, що склад арбітрів вправі самостійно визначати правила доведення.

Враховуючи значення арбітражної угоди, арбітражні центри, міжнародні організації підготували тексти стандартних рекомендаційних арбітражних застережень, які рекомендуються для включення у зовнішньоекономічні контракти, оскільки вони вважаються достатніми для звернення до відповідного арбітражу за захистом порушених прав. Як показує практика, саме використання таких застережень без їх невиправданої трансформації приводить до необхідного результату і не породжує непотрібних спорів з питань компетенції того чи іншого арбітражного інституту. Будь-які доповнення до типового арбітражного застереження потребують обережності й обґрунтованості, особливо щодо скорочення строків арбітражного розгляду. Оскільки досить часто бажання "покращити" типове арбітражне застереження призводить до протилежних результатів, сторонам наполегливо рекомендується слідувати типовим арбітражним застереженням, які пропонуються арбітражними інститутами.

...