Правовий статус Міжнародного Комерційного Арбітражного суду

Змінений Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 2010 р. більш детально регламентує питання про забезпечувальні заходи та взаємовідносини з державними судами. Так, п. 9 ст. 26 цього Регламенту зазначає, що звернення сторони до судового органу з проханням про прийняття забезпечувальних заходів не повинно розглядатися як несумісне з угодою про арбітраж або як відмова від цієї угоди.

Попереднє забезпечення дає можливість фактичного виконання майбутнього судового рішення, наприклад у разі порушення прав інтелектуальної власності, при переказі грошових коштів в офшорну зону, у відносинах з торгового мореплавання. У всіх цих випадках потрібен швидкий, але при цьому юридично значущий блокуючий акт: заборона про поширення контрафактних товарів, заборона здійснювати операції по рахунку, арешт судна тощо. Відповідно досить часто у сторони немає можливості чекати початку арбітражного розгляду або процесу в суді, оскільки майно може зникнути або йому може бути завдано істотний збиток [3].

Однією з форм судового втручання є здійснення державними судами функції контролю за рішеннями міжнародних комерційних арбітражів. Контроль місцевих державних судів за рішеннями, що приймаються міжнародним комерційним арбітражем, здійснюється у разі подання однією зі сторін у справі прохання про скасування арбітражного рішення.

Правовою підставою здійснення такого контролю є положення п. І "е" ст. V Нью-Йоркської конвенції, за якою у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо воно було скасовано чи призупинено виконанням компетентною владою держави, в якій це рішення було винесено, або держави, закон якої було застосовано у процесі вирішення спору [4].

Особливість судового контролю за рішенням арбітражних судів полягає у такому: його може бути здійснено лише судом держави, в якій або за правом якої зазначене арбітражне рішення було винесено, і ні в якого іншого суду компетенція на здійснення такого контролю не виникає.

Внутрішнє законодавство кожної держави, яка визнала міжнародний комерційний арбітраж як метод вирішення спорів за участю іноземного елемента, встановлює строк, протягом якого клопотання про скасування арбітражного рішення повинно бути подане і має бути розглянуте, та визначає вичерпний перелік підстав для скасування арбітражного рішення. Згідно з п. 3 ст. 34 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" арбітражне рішення може бути оскаржене протягом трьох місяців з дня отримання стороною арбітражного рішення.

Однією зі сторін взаємодії Міжнародного комерційного арбітражу та Державних судів є особливість оспорювання рішень арбітражу за українським законодавством. Клопотання про скасування подається до суду загальної юрисдикції (обласного, міст Києва і Севастополя, Верховного Суду Автономної Республіки Крим) за місцезнаходженням арбітражу. Сторона, яка подає клопотання про скасування арбітражного рішення, повинна врахувати вимоги закону -- оспорюючи правомірність арбітражного рішення, сторона не може посилатися на обставини, не передбачені у вичерпному переліку, який наведено у ч. 2 ст. 34 Закону. Державний суд, наприклад, може не задовольнити клопотання про скасування арбітражного рішення, вказавши у своїй ухвалі, що ті чи інші доводи сторони є несуттєвими і не стосуються випадків, що ведуть до скасування рішення, прийнятого арбітрами міжнародного комерційного арбітражу. Аналіз переліку підстав для скасування судом арбітражного рішення свідчить про те, що суд загальної юрисдикції здійснює контроль за законністю арбітражного рішення з двох позицій. По-перше, це контроль за тим, щоб арбітраж не порушував процесуальні права сторін (наприклад, рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути скасоване судом, якщо сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших причин вона не могла подати свої пояснення). По-друге, це контроль за тим, щоб міжнародний комерційний арбітраж не втручався у сферу питань, які становлять виключну компетенцію державних судів (наприклад арбітражне рішення може бути скасоване судом, якщо суд визначить, що об'єкт спору не може бути предметом розгляду в міжнародному комерційному арбітражі за законодавством України або що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України).

Слід зазначити, що законодавство ряду країн передбачає право сторін виключити повністю або в певній частині можливість оспорювання арбітражного рішення. Для цього сторони повинні чітко визначити це в арбітражній угоді. Така угода називається виключною -- exclusion agreement. Зазначимо, що відмова від оспорювання може бути частковою, якщо сторони в арбітражній угоді виключать лише деякі підстави для скасування арбітражного рішення, передбачені в переліку закону про міжнародний комерційний арбітраж. Наприклад, відповідно до ст. 192 Закону Швейцарії "Про міжнародне приватне право" від 18 грудня 1987 р. право укласти угоду про виключне оспорювання арбітражного рішення належить сторонам, якщо жодна з них не має на території Швейцарії ні доміцилію (постійного місцезнаходження), ні комерційного підприємства. Відповідно до ст. 34 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування.

Питання про доцільність надання державному суду повноважень на скасування рішення, прийнятого міжнародним комерційним арбітражем, залишається предметом дискусії. У більшості держав нагляд національних державних судів за рішеннями міжнародного комерційного арбітражу дозволений, але в деяких державах такий нагляд заборонено. Законодавство Швейцарії та Великої Британії дозволяє сторонам укладати угоду про відмову від права на оспорювання.

На нашу думку, позитивним є те, що закони всіх держав, які визнають можливість скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу, завжди передбачають вичерпний перелік підстав для скасування арбітражного рішення. Арбітри міжнародного комерційного арбітражу мають враховувати такі підстави, щоб бути впевненими в тому, що рішення, прийняте ними у справі, буде виконано. Крім того, є сенс надати саме сторонам спору право зважити як переваги, так і негативні наслідки можливості анулювання арбітражного рішення у країні, де воно повинно виконуватись, і вирішити в самій арбітражній угоді питання про те, чи залишати за собою право оспорювання винесеного міжнародним комерційним арбітражем рішення.

Крім перелічених вище процесуальних питань взаємодії національних судів та МКАС, провідне місце займає питання щодо визнання та виконання рішень МКАС. Якщо арбітражне рішення на вимогу однієї зі сторін спору перевірено відповідним національним судом і в заяві про його скасування відмовлено, то це означає, що воно на території держави суду визнано законним, тобто вважається таким, що підлягає виконанню і у випадках відмови від добровільного виконання такого рішення воно може бути поданим для примусового виконання в цій державі в порядку, передбаченому відповідним національним законодавством.

Так, 17 вересня 2010 р. Апеляційний суд м. Києва виніс ухвалу у справі № 22-22616/10, яким відмовив НАК "Нафтогаз України" у задоволенні апеляційної скарги й залишив чинною ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 13 серпня 2010 р., якою було надано дозвіл на примусове виконання Окремого Рішення Арбітражного інституту Торговельної палати Стокгольма від 30 березня 2010 р., а також Другого окремого рішення Арбітражного інституту Торговельної палати м. Стокгольма від 8 червня 2010 р. У своїй апеляційній скарзі НАК "Нафтогаз України" серед іншого посилалася на те, що арбітражні рішення, визнання й виконання яких вимагається компанією "РосУкрЕнерго", не є остаточними та обов'язковими для сторін, а також на те, що дані арбітражні рішення суперечать публічному порядку України. Апеляційний суд м. Києва відкинув всі аргументи апелянта, підтвердивши правомірність визначення суду першої інстанції.

Апеляційним судом м. Києва було зазначено, що арбітражні рішення не суперечать публічному порядку України, оскільки вони прийняті щодо компанії "РосУкрЕнерго" і НАК "Нафтогаз України" і поширюють свою дію тільки на ці компанії, і відповідно, не впливають на незалежність, цілісність, недоторканність, основні конституційні права, волі, гарантії як складові частини існуючого в Україні порядку.

Щоб іноземне арбітражне рішення могло бути в тій чи іншій державі виконаним, воно повинно бути наданим до компетентного суду відповідної держави, який у той чи інший спосіб приймає рішення чи про його визнання та/або приведення до виконання, чи про відмову у зазначеному визнанні та/або виконанні.

Хоча в різних державах діють різні порядки щодо визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, О. Брунцева зауважує, що їх можна привести до однієї з таких моделей:

1) депонування (чи реєстрація) арбітражного рішення в суді або іншому уповноваженому органі, після чого воно подається до виконання так, нібито його було винесено національним судом цієї держави;

2) виконання арбітражного рішення безпосередньо (тобто без його депонування або реєстрації), хоча в таких випадках дозвіл суду може і знадобитись;

3) звернення до суду з поданням про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення (так звана система екзекватури).

В останньому випадку звернення до суду з позовом означає, що арбітражне рішення є підтвердженням наявності боргового зобов'язання, яке потребує судового захисту [32, 338].

Із зазначених моделей найбільш поширеною є система екзекватури, яка сама знає різні види. У загальному виді екзеквотування -- це процедура, зазвичай судова, метою якої є надання іноземному арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним до виконання із застосуванням, у випадку необхідності, державними органами примусових засобів щодо зобов'язаної особи або його майна.

На підставі ст. 9 Конституції України й ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" [64] чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

В Україні загальні принципи визнання й виконання арбітражних рішень, а також підстави для відмови у визнанні й виконанні арбітражного рішення містяться у статтях 35 і 36 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", які повністю відповідають положенням Нью-Йоркської конвенції. Зокрема, у ст. 35 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" на національному рівні закріплюється основний принцип Нью-Йоркської конвенції, згідно з яким арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесене, визнається обов'язковим і при поданні письмового клопотання до компетентного суду виконується.

Отже, розглядаючи питання взаємодії МКАС та національних судів, можна дійти висновку, що в теорії та практиці цивільного процесу існують як інституційні проблеми взаємодії, так й інші аспекти впливу національних судів на розгляд справ МКАС, тобто "процесуально-національний патріотизм". Таким чином, охоплюються всі сторони взаємовідношення національних судів та МКАСу і робляться висновки щодо певного недосконалення чинного національного та міжнародного законодавства щодо діяльності МКАСу. Українське законодавство не розмежовує оспорювання рішень комерційних арбітражів, прийнятих на території України, і оспорювання рішень іноземних арбітражів, що, на нашу думку, є більш доцільним і таким, що відповідає міжнародним нормам. На відміну від Російської Федерації, де з прийняттям у 2002 р. нового Арбітражного процесуального кодексу оспорювання рішень третейських судів у першому і другому випадку суттєво відрізняються, а саме рішення судів іноземних держав, прийняті ними по спорах чи інших справах, що виникають при здійсненні підприємницької й іншої економічної діяльності, визнаються й приводяться у виконання на території Російської Федерації арбітражними судами. Усі рішення, прийняті іноземними судами по решті спорів, не передбачених у вказаній статті, визнаються і виконуються судами загальної юрисдикції (ст. 241 Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації).

Такий процесуальний поділ здається обґрунтованим, оскільки суддям судів загальної юрисдикції іноді буває складно розібратися в правових проблемах, що виникають при розв`язанні спорів в арбітражних судах і міжнародних комерційних арбітражах.

Далі доцільно звернути увагу на наступне. Позаяк третейський суд не володіє владними повноваженнями, він не може здійснити примусове виконання свого рішення. Відповідно до положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. і законодавства України державний суд може відмовити у визнанні і виконанні арбітражного рішення на тих само підставах, які встановлені для скасування арбітражного рішення. Перелік зазначених підстав є вичерпним. Встановлення такої можливості невиконання у визначених випадках рішень потрібно розглядати як виняток із загального правила про те, що рішення третейського суду є остаточними і не підлягають оскарженню і перегляду.

Для іноземних арбітражних рішень та рішень міжнародного комерційного арбітражу відповідно до законів "Про міжнародний комерційний арбітраж" та "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" передбачена процедура отримання дозволу на примусове виконання рішення.

Завершуючи розгляд поставленого питання, можна дійти висновку, що попри певні законодавчі прогалини та неврегульованості, які можуть бути виправлені законодавцем шляхом внесення до законодавства відповідних змін та доповнень, в Україні існує механізм забезпечення виконання рішення третейського суду, який здатен ефективно працювати.

Успішна 18-річна діяльність МКАС підтверджує визнання міжнародного комерційного арбітражу в Україні як ефективного методу вирішення спорів, що виникли в міжнародному торговельному обороті.

Размещено на Allbest.ru