Правовий статус Міжнародного Комерційного Арбітражного суду

· вимогу про передачу спору до арбітражу;

· найменування та адреси сторін спору;

· посилання на відповідне арбітражне застереження або окрему арбітражну угоду;

· посилання на контракт, з якого виник спір;

· визначення характеру спору;

· основні вимоги позивача;

· пропозицію про чисельний склад третейського суду, якщо це питання не було врегульовано в арбітражній угоді.

При порушенні справи в арбітражі ah doc реєстраційний збір не сплачується.

Як і у тих випадках, коли арбітражною угодою сторони передбачили передачу спорів на вирішення постійно діючого арбітражного органу, так і у разі передачі спору на вирішення арбітражу ah doc сторони вправі домовитися про кількісний склад третейського суду. Якщо сторони не домовилися про це, то спір має розглядатися у складі трьох арбітрів.

Розгляньмо, яким чином має відбуватися формування складу третейського суду згідно з регламентом ЮНСІТРАЛ.

Якщо сторони домовилися, що спір між ними буде розглядатися одноособовим арбітром, то він може бути призначений у такий спосіб:

1. Сторона, що ініціювала арбітражну процедуру, може запропонувати іншій стороні одну або кілька кандидатур одноособового арбітра, а інша сторона -- дати згоду на одну з них. Таким чином буде вважатися, що одноособового арбітра призначено. Якщо друга сторона відкине всі запропоновані першою стороною кандидатури і не запропонує своїх, то перша сторона може звернутися до так званого компетентного органу. Його найменування, а це може бути як фізична особа, так і певна установа, наприклад, торгова палата, сторони можуть визначити в арбітражній угоді. Якщо сторони не домовилися про компетентний орган в арбітражній угоді, то будь-яка зі сторін спору може запропонувати іншій стороні одне або кілька установ або осіб, із яких одна установа чи особа могла б бути обрана як компетентний орган.

2.Якщо протягом 30-ти днів з дати отримання відповідної пропозиції однієї із сторін щодо кандидатури одноособового арбітра сторони не дійшли згоди про вибір одноособового арбітра, то його може призначити компетентний орган. Якщо компетентний орган не визначений сторонами або не виконує покладену на нього функцію протягом 60-ти днів із дати звернення до нього, то кожна сторона вправі звернутися до Генерального секретаря Постійного третейського суду в Гаазі з проханням призначити такий компетентний орган. Призначений у такий спосіб компетентний орган має призначити одноособового арбітра або за процедурою, що передбачена регламентом ЮНСІТРАЛ (ст. 6), або на власний розсуд.

Якщо третейський суд має складатися з трьох арбітрів, то кожна сторона призначає по одному арбітру, а призначені сторонами арбітри узгоджують кандидатуру третього арбітра, який буде виконувати роль арбітра -- голови третейського суду. Якщо одна зі сторін протягом 30-ти днів не призначить свого арбітра, то інша сторона може звернутися до компетентного органу з проханням призначити арбітра за цю сторону, а якщо компетентний орган не узгоджений сторонами або він не виконує покладену на нього функцію протягом 30-ти днів із дати звернення до нього однієї зі сторін, то ця сторона вправі звернутися до Генерального секретаря Постійного третейського суду в Гаазі з проханням призначити такий компетентний орган. Після того, як компетентний орган буде призначений, до нього може звернутися перша сторона з проханням призначити арбітра за іншу сторону. У тому ж порядку може бути зроблене призначення арбітра-голови.

Так, як і при передачі спору на вирішення постійно діючого арбітражного органу, сторони мають сплатити арбітражний збір, розмір якого визначають обрані сторонами арбітри. При визначенні розміру арбітражного збору арбітри, як правило, беруть за основу принцип обчислення арбітражного збору, який закріплено в регламенті певного постійно діючого арбітражного органу, наприклад, того постійно діючого арбітражного органу, який діє в країні, де буде розглядатися спір арбітражем ah doc.

Визначивши розмір арбітражного збору, арбітри пропонують кожній стороні внести 50 відсотків від загальної суми арбітражного збору на рахунок, який буде відкрито на ім'я арбітражу ah doc.

Розгляд справи по суті може відбуватися як на основі тільки письмових матеріалів, тобто без проведення усних слухань, так і з проведенням усних слухань. Усні слухання по справі, заслуховування свідків, експертів обов'язково проводяться в тому разі, якщо про це надійшло прохання хоча б однієї зі сторін. Якщо такого прохання немає, то третейський суд самостійно приймає рішення, чи проводити усні слухання, чи вирішувати спір тільки на підставі письмових документів, представлених сторонами.

Сторони вправі домовитися про місце проведення арбітражного розгляду і відповідно усних слухань. Якщо такої домовленості немає, то третейський суд сам визначає таке місце з урахуванням інтересів розгляду даного спору. Арбітражне рішення щодо спору повинно бути винесене в місці арбітражного розгляду. Сторони також вправі домовитися про мову, якою буде розглядатися спір, право, що застосовується, та інші.

Розділ 3. Третейське арбітражне рішення

3.1 Ознаки, форма та визначення арбітражного рішення

Починаючи з моменту укладення арбітражної угоди або складанням арбітражного застереження в контракті купівлі-продажу (надання послуг) і закінчуючи винесенням арбітражного рішення [Додаток В] та його виконанням, як між сторонами, так і між сторонами та третейським судом, сторонами та державними судами різних країн, виникають правовідносини як цивільно-правового, договірного характеру, так і цивільно-процесуального характеру.

Визначемо, яким ознакам має відповідати ставлення третейського суду щодо суті розглянутого ним спору, щоб вважатися арбітражним рішенням.

Такі ознаки частково передбачаються нормами міжнародних конвенцій, частково внутрішньодержавними нормативними актами з питань міжнародного комерційного арбітражу, а також положеннями регламентів різних постійно діючих арбітражних органів і положеннями типових регламентів для арбітражів ah doc. Як правило, міжнародні конвенції та національні нормативні акти містять вимоги до арбітражного рішення загального характеру. До таких вимог можна віднести, по-перше, те, що арбітражне рішення повинно бути винесено одноособовим арбітром або більшістю складу третейського суду у письмовій формі [Додаток В]. Ця вимога стосується порядку ухвали арбітражного рішення, форми та порядку підписання арбітражного рішення. По-друге, загальновизнаною є також вимога, щоб арбітражне рішення було мотивованим і в ньому були вказані дата і місце його винесення.

Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 р. і Нью-Йоркська конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. не містять будь-яких вимог щодо форми і порядку ухвали арбітражного рішення.

Європейська конвенція закріплює єдину вимогу щодо арбітражного рішення -- обов'язкову наявність мотивувальної частини рішення. Конвенція закріплює презумпцію, що сторони домовилися в арбітражній угоді, що рішення з їх спору повинно бути мотивованим.

Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" містить цілий ряд вимог щодо оформлення рішення. До таких вимог можна віднести: обов'язковість письмової форми арбітражного рішення, підписи під рішенням всіх арбітрів, що брали участь у розгляді справи, мотивування арбітражного рішення та наявність висновку третейського суду про задоволення чи відхилення позовних вимог, визначення витрат третейського суду по розгляду справи та їх розподіл між сторонами, визначення дати та місця арбітражу.

Регламент МКАС при ТПП України практично повністю повторює відповідні положення Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

Регламент Міжнародного арбітражного суду Міжнарожної торгової палати в Парижі визначає тільки те, що арбітражне рішення є остаточним, вважається винесеним в місці арбітражного розгляду і в день, коли воно підписано арбітром.

Регламент Німецької інституції по арбітражній справі передбачає спеціальні параграфи, які мають назву "Арбітражне рішення" та "Рішення по витратам". В цих параграфах зазначено, що арбітражне рішення повинно бути винесено у письмовій формі, підписано більшістю складу третейського суду, в ньому мають бути вказані мотиви, дата та місце винесення, а також встановлено, яка сторона спору має нести витрати, пов'язані з арбітражним розглядом спору тощо.

Регламент Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольма встановлює, що арбітражне рішення повинно містити дату винесення рішення, мотиви, які його обгрунтовують, і рішення має бути підписано всіма арбітрами.

Розглянувши вимоги до форми, порядку ухвалення і підписання арбітражного рішення, які містяться в регламентах деяких постійних арбітражних органів, а також в національних і міжнародно- правових актах з питань міжнародного комерційного арбітражу, ми можемо визначити, що ці вимоги, загалом, однотипні і стосуються, перш за все, форми, в якій має бути винесено рішення, порядку підписання та наявності мотивувальної частини арбітражного рішення.

Тільки в разі недодержання саме цих вимог, юридична сила арбітражного рішення може бути поставлена під сумнів як шляхом порушення справи про його скасування, так і в процесі його визнання та виконання.

Отже, розглянувши ознаки та форми арбітражного рішення визначені вітчизняним та міжнародним арбітражним законодавством, можна дати визначення арбітражного рішення. Арбітражне рішення -- це остаточне, належним чином оформлене ставлення третейського суду до спору, який він розглядав на підставі арбітражної угоди, та до вимог, які були заявлені сторонами. В арбітражному рішенні третейські судді вирішують усі процесуальні та матеріальні питання, що виникли у зв'язку з розглянутим спором. Винесенням арбітражного рішення припиняється розгляд справи по суті і припиняються повноваження (мандат) третейського суду щодо розгляду цього спору [62, 245].

Зміст поняття "остаточність" арбітражного рішення, як це розуміють регламенти постійно діючих арбітражних інститутів та відповідні положення національних нормативних актів з питань міжнародного комерційного арбітражу, відрізняється від змісту поняття "остаточність" арбітражного рішення, який закладений в міжнародних конвенціях з питань виконання іноземних арбітражних рішень та відповідних положеннях національних нормативних актів, що стосуються скасування арбітражних рішень. Перші розглядають "остаточність" арбітражного рішення як підкреслення риси, властивої саме арбітражному рішенню, згідно з якою арбітражне рішення не може бути переглянуто ні складом третейського суду, який його виніс, ні будь-якими державними судовими органами. Другі розглядають "остаточність" арбітражного рішення як його "обов'язковість" і спроможність бути виконаним.

В першому підході відображене юридичне положення арбітражного рішення щодо минулого, тобто до розгляду спору, а в другому -- положення арбітражного рішення щодо майбутнього, до його можливого виконання.

Такий підхід, наприклад, було закріплено в Женевській конвенції 1927 р. яка пов'язує питання "остаточності" арбітражного рішення з неможливістю його оскарження за законом країни, в якій це арбітражне рішення було винесено.

Нью-Йоркська конвенція не містить норми, яка б вказувала, що винесене арбітражне рішення є остаточним з точки зору здатності бути виконаним. Водночас Конвенція передбачає як підставу, за наявності якої у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, те, що арбітражне рішення ще не стало остаточним для сторін спору. Згідно з цим положенням Нью-Йоркська конвенція передбачає можливість визначення "остаточності" арбітражного рішення як за законом країни, в якій арбітражне рішення було винесено, так і за законом країни, право якої було застосовано [61, 365].

3.2 Скасування арбітражного рішення

Звертаючись до третейського суду, сторони сподіваються на винесення справедливого рішення і приведення його у виконання. Проте на практиці нерідко виникають ситуації, коли рішення суду не може бути приведене у виконання.

В системі міжнародного комерційного арбітражу загальновизнаним є принцип, згідно з яким арбітражне рішення, винесене щодо суті спору, вважається остаточним і не може бути оскаржене в тому сенсі і в тих процесуальних формах, як це передбачено щодо рішень державних судів. Разом з цим, міжнародному комерційному арбітражу відома така процедура, як скасування арбітражного рішення. Цей інститут є формою судового контролю за міжнародним комерційним арбітражем. У силу того, що це -- форма контролю з боку державних судів, то і порядок регулювання цього інституту може бути визначений тільки на рівні законодавства кожної окремої країни. Цей інститут закріплено в національному законодавстві багатьох країн. Слід зауважити, що радянське право не знало такого правового інституту. В Україні він вперше був закріплений в Законі України "Про міжнародний комерційний арбітраж". На міжнародно-правовому рівні можуть бути врегульовані лише деякі складові цього інституту, наприклад, перелік підстав для скасування арбітражного рішення. Так, інститут скасування арбітражного рішення було частково врегульовано Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р.

Пункт 1 ст. 34 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" визначає: "Оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання щодо скасування згідно з пунктами 2 і 3 даної статті". Таким чином, Закон не допускає оскарження арбітражного рішення в тому розумінні, в якому таке оскарження можливе в системі державних і господарських судів України, тобто оскарження по суті спору. Проте, зазначає Закон, у державному суді України може бути порушена справа про скасування арбітражного рішення, яке було винесене на території України.

Закон закріплює принцип, згідно з яким скасування арбітражного рішення можливе лише судами країни місця арбітражу і, відповідно, країни місця винесення арбітражного рішення.

Процедура оспорювання арбітражного рішення може бути ініційована будь-якою стороною спору.

Рішення державного суду про скасування арбітражного рішення, як результат розгляду справи про оспорювання цього рішення, може бути винесене відповідним судом лише за наявності однієї із передбачених законом підстав. До таких підстав відносяться, по-перше, недієздатність однієї із сторін арбітражної угоди та недійсність самої арбітражної угоди.

Закон встановлює, що для скасування арбітражного рішення необхідно, щоб "сторона, яка заявила клопотання про скасування" надала докази наявності однієї з таких підстав. Таким чином, Закон покладає обов'язок доведення наявності однієї з підстав, передбачених у підпункті 1 п. 2 ст. 34 Закону, на сторону, яка звернулася до суду з клопотанням про скасування арбітражного рішення.

Закон встановлює строк, протягом якого клопотання про скасування арбітражного рішення може бути заявлено. Цей строк становить три місяці і обчислюється з дня одержання арбітражного рішення стороною, яка має намір заявити клопотання про його скасування. Встановлення цього строку має на меті скоротити термін, протягом якого залишається певна невизначеність щодо остаточного набрання арбітражним рішенням сили.

Поряд з тим, що Закон допускає оспорювання арбітражного рішення шляхом подання заяви про скасування цього рішення, він визначає вичерпний перелік підстав, за наявності однієї з яких арбітражне рішення може бути скасоване. Закон також поділяє ці підстави на ті, наявність яких має бути доведена стороною, що звернулася до суду з клопотанням про скасування, та на ті, наявність яких може бути встановлена судом самостійно. Закон встановлює також спеціальні строки для подання заяв про скасування арбітражного рішення. Всі інші питання процесу, які не врегульовані в цьому Законі, мають вирішуватися в ході розгляду справи про скасування згідно з нормами ЦПК України, зокрема питання, що стосуються процесуальної процедури, форми та порядку винесення рішення по справі, його оскарження, строків, наслідків їх пропуску тощо. Застосуванню підлягають також і норми інших нормативних актів України, наприклад Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" в частині сплати державного мита та ін.

Поряд з національними правовими актами правовідносини щодо скасування арбітражного рішення регулюються також і Європейською конвенцією яка по-перше, закріплює на міжнародно-правовому рівні саму можливість процедури скасування арбітражного рішення; по-друге, встановлює правовий зв'язок між скасуванням арбітражного рішення в одній країні і відмовою у визнанні та виконанні цього рішення в іншій країні; по-третє, Конвенція встановлює правові зв'язки між підставами для скасування і наслідками щодо відмови у виконанні цього рішення. Європейська конвенція зазначає, що арбітражне рішення, що підпадає під її дію і винесене в одній із держав-учасниць Конвенції, може бути скасоване в державному суді тієї держави, в якій або за законами якої арбітражне рішення було винесене.

Головним правовим наслідком скасування арбітражного рішення згідно з Європейською конвенцією є те, що факт скасування арбітражного рішення в одній з держав-учасниць Конвенції з однієї з підстав, передбачених ст. IX Конвенції, є достатньою підставою для відмови у визнанні і виконанні цього арбітражного рішення в інших державах-учасницях Конвенції.

Визначивши в п. 1 ст. IX умови і підстави для скасування арбітражних рішень, які підпадають під дію Конвенції, а також правові наслідки цього, Європейська конвенція в п. 2 ст. IX встановлює правовий зв'язок з Нью-Йоркською конвенцією. Згідно з зазначеним пунктом у відносинах між державами-учасницями Конвенції 1961 р., які водночас є державами-учасницями Конвенції 1958 р., "... пункт 1 даної статті обмежує застосування статті V (1)(е) Нью-Йоркської конвенції випадками, передбаченими в пункті 1 статті IX даної Конвенції".

Хоча у самій Конвенції не зазначено підстави, за яких зазначені скасування чи призупинення виконання можуть бути здійсненими національними судами, вони знайшли чітке відображення у ст. 34 Типового закону ЮНСІТРАЛ, в якому містяться такі шість підстав для скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу.

1. Одна зі сторін арбітражної угоди була певною мірою недієздатна, або ця угода була недійсною за законом, якому сторони її підкорили, а за відсутності відповідної вказівки -- згідно з законом держави, в якій рішення було винесено.

2. Сторона не була належним чином сповіщена про призначення арбітра чи про арбітражне провадження або з інших подібних причин була позбавлена можливості надати свої пояснення у справі.

3. Рішення ухвалено у спорі, не передбаченому або не підпадаючому під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, або містить постанови з питань, які виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі з тим, однак, що коли постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відокремленими від тих, що не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплюються такою угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнаною та приведеною до виконання.

4. Склад арбітражного суду або арбітражний процес не відповідають угоді сторін, якщо тільки ця угода не суперечить будь-якому положенню Закону, від якого сторони не можуть відступати, а за її відсутності, не відповідають цьому Закону.

5. Об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством відповідної країни. Законодавство майже всіх держав світу, за тих чи інших обставин, залишає певні категорії справ у виключній компетенції державних судів, унеможливлюючи у такий спосіб арбітражний розгляд відповідних справ.

6. Арбітражне рішення суперечить встановленому у відповідній державі правопорядку. Що стосується його використання як підстави для скасування арбітражного рішення, то, як свідчить практика, у такому випадку спостерігається тенденція щодо обмеженого тлумачення терміна "публічний порядок".

Необхідно наголосити, що наведений перелік підстав є виключним. За окремими винятками навіть очевидні помилки, що були допущені арбітрами у застосуванні права чи у встановленні фактів, які мають суттєве значення для вирішення справи, не є все ж підставами для скасування (повного чи часткового) арбітражного рішення.

В Україні інститут скасування арбітражного рішення регулюють норми двох нормативних актів: Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р., учасницею якої є Україна, і Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

Арбітражне рішення може бути скасоване тільки державним судом країни місця винесення арбітражного рішення чи державним судом країни, за законодавством якої арбітражне рішення було винесене. Перелік підстав для скасування арбітражного рішення визначається також законодавством країни суду, в якому розглядається справа про скасування арбітражного рішення.

На нашу думку, при розгляді державними судами України справ про скасування арбітражних рішень, винесених на території України, є необхідним враховувати підстави, передбачені положеннями Європейської конвенції, щоб уникати випадків, коли скасоване в Україні арбітражне рішення виконувалося б на території інших країн - учасниць Європейської конвенції.

3.3 Визнання і виконання арбітражного рішення. Взаємодія Міжнародного комерційного арбітражу та Державних судів

В силу того, що міжнародний комерційний арбітраж виконує функції вирішення спорів, що виникають в сфері міжнародної торгівлі і між суб'єктами права різних держав, важливим є питання виконання рішень міжнародних комерційних арбітражів як в країні місця їх винесення, так і в іншій країні.

Загальним принципом виконання арбітражних рішень є принцип добровільного виконання. Добровільне виконання має місце тоді, коли сторона, проти якої це арбітражне рішення винесене, виконує його без застосування з боку другої сторони, на користь якої його винесено, процедур примусового виконання, передбачених законодавством кожної країни.

Якщо сторона, проти якої винесене арбітражне рішення, не виконала його добровільно, існує можливість застосувати процедуру примусового виконання цього рішення.

Примусове виконання арбітражного рішення -- це така процедура, коли до сторони, проти якої арбітражне рішення винесене, застосовуються спрямовані на його виконання засоби примусового характеру, передбачені законом країни місця виконання.

"Поряд з національними правовими інструментами регулювання визнання та виконання іноземних арбітражних рішень значну, а іноді вирішальну роль, відіграють міжнародно-правові способи регулювання цих питань. До таких способів можна віднести як двосторонні, так і багатосторонні міжнародні договори, причому роль останніх постійно зростає". [62, 117]

Історія міжнародно-правового регулювання виконання арбітражних рішень свідчить, що спочатку було закріплено обов'язок держав виконувати на своїй території арбітражні рішення, які були на ній винесені. Цей обов'язок закріплено в ст. З женевського Протоколу про арбітражні застереження 1923 р.

Пізніше в Женевській конвенції 1927 р. держави -- її учасниці взяли на себе зобов'язання з виконання на своїй території арбітражних рішень, винесених на території інших країн-учасниць Конвенції, на підставі арбітражних угод, які підпадали під дію женевського Протоколу 1923 р. Таким чином, було зроблено перший крок на шляху міжнародно-правового регулювання виконання саме іноземних арбітражних рішень.

Наступним кроком в міжнародно-правовому регулюванні виконання іноземних арбітражних рішень стала Нью-Йоркська конвенція яка застосовує критерій місця винесення арбітражного рішення. Якщо місце виконання інше, ніж місце винесення арбітражного рішення, то мова йде про іноземне арбітражне рішення, звичайно ж, для держави, в якій таке визнання та виконання відбувається.

Розглянемо ці міжнародні документи більш детальніше.

У женевському Протоколі, загалом спрямованому на регулювання арбітражних угод, щодо виконання арбітражних рішень було зафіксовано зобов'язання держав-учасниць Протоколу виконувати на своїй території арбітражні рішення, які були винесені міжнародними комерційними арбітражами на власній території.

Конвенція визначила, що іноземні арбітражні рішення, які відповідають усім зазначеним критеріям, повинні виконуватися згідно з процесуальними нормами тієї території, тобто тієї держави, де дане рішення пред'явлене до виконання.

Конвенція прямо встановлює, на кого покладається обов'язок доводити наявність усіх ознак, яким має відповідати арбітражне рішення. Це має робити сторона, на користь якої арбітражне рішення було винесене. Таким чином, обов'язок доведення в суді відповідності арбітражного рішення вимогам, наведеним вище, покладений на кредитора.

Обов'язок доведення в суді відповідності арбітражного рішення вимогам, передбаченим у ст. 1 Конвенції, покладений на кредитора. Факт відповідності арбітражного рішення критеріям, переліченим у ст. 2 Конвенції, має встановлюватися судом на його власний розсуд, що є формою судового контролю з боку суду країни місця виконання арбітражного рішення. На боржника Конвенція, з одного боку, покладає обов'язок доведення існування інших підстав для оскарження арбітражного рішення, а з іншого боку, дає право доводити це, посилаючись на будь-які підстави, які можуть існувати згідно з законом, що застосовувався до регулювання арбітражного процесу.

Разом з визначенням критеріїв, яким повинні відповідати арбітражні рішення, щоб уможливлювалось їх виконання, Конвенція 1927 р. висуває вимоги до документів, що їх має подати сторона, яка заявляє клопотання про визнання і виконання арбітражного рішення. До таких документів належать: оригінал арбітражного рішення або його належним чином завірена копія згідно з вимогами закону тієї країни, в якій було винесено дане арбітражне рішення; документальні або інші докази того, що в країні, де арбітражне рішення було винесене, дане рішення стало остаточним у тому розумінні, що воно не може бути предметом оскарження, касації або перегляду в порядку нагляду залежно від того, в якій країні така процесуальна форма оскарження рішення існує.

"Конвенцією було передбачено дуже багато вимог щодо арбітражної угоди та арбітражного рішення. Обов'язок доведення того, що арбітражне рішення та арбітражна угода відповідають основним зимогам Конвенції, покладався на сторону, на користь якої рішення було винесене. Це ставило сторону, яка вже несла на собі тягар доведення своєї правоти в арбітражному процесі, в становище менш вигідне, ніж те, в якому знаходиться сторона, що програла і проти якої вимагалося виконання цього арбітражного рішення. Наявність великої кількості вимог формального характеру ускладнювала процедуру визнання та виконання арбітражних рішень. Невизначеність остаточного та вичерпного переліку підстав, за наявності однієї з яких у виконанні іноземного арбітражного рішення могло бути відмовлено, заважало формуванню єдиного уніфікованого підходу до виконання арбітражних рішень у різних країнах-у- часницях Конвенції." [62, 125]

Розглянувши Женевську конвенцію, перейдімо до аналізу Нью- Йоркської конвенції, яка є сьогодні найважливішою складовою всесвітньої системи міжнародного комерційного арбітражу.

У резолюції від 3 травня 1956 р. № 604 Економічна і Соціальна Рада ООН прийняла рішення скликати конференцію повноважних представників держав, метою якої стало б укладення конвенції яка, сприяючи більшою мірою, ніж Женевська конвенція 1927 р., виконанню іноземних арбітражних рішень, водночас виражала б загальноприйняті принципи правосуддя і поваги до суверенних прав держав, а також розгляд можливих заходів для підвищення ефективності арбітражу як засобу вирішення цивільно-правових спорів. Ця конференція, на якій була прийнята Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, проходила в Нью-Йорку з 20 травня до 10 червня 1958 р.

Нью-Йоркська конвенція не вирішила всіх проблем, що стосуються міжнародного арбітражу, однак вона врегулювала найважливішу з них, як і Женевська конвенція 1927 р., а саме -- проблему визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. У тексті Конвенції (ст. 2) була викладена суть женевського Протоколу 1923 р. Женевський Протокол 1923 р. і Женевська конвенція 1927 р. втрачали силу між Договірними державами після того, як ці держави ставали учасниками Нью-Йоркської конвенції (ст. 7).

Норми Конвенції застосовуються щодо визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та, де вимагається визнання і виконання таких арбітражних рішень, щодо спорів, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Положення Конвенції застосовуються також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми в тій державі, в якій запитується їх визнання і виконання.

Таким чином, як базовий принцип Нью-Йоркська конвенція закріпила принцип, згідно з яким виконанню підлягають арбітражні рішення, винесені на території будь-якої держави, незалежно від того, є вона учасницею Конвенції чи ні.

Проте Нью-Йоркська конвенція не повністю відмовилась від принципів, закріплених в женевських актах. Разом із зазначеним загальним правилом Конвенція 1958 р. передбачає, що та чи інша держава, яка стає учасницею Конвенції, має можливість обмежити сферу її застосування. Якщо будь-яка держава вважає неприйнятним для себе такий принцип, Конвенція передбачила можливість для таких держав обмежити застосування положень Конвенції тільки державами-учасницями.

Державні суди деяких країн, які скористалися зазначеним вище застереженням про взаємність, вказують у своїх рішеннях, що Конвенція застосовується для виконання арбітражних рішень, тільки якщо ці арбітражні рішення були винесені на території інших Договірних держав.

Разом з іноземними арбітражними рішеннями, визнаними такими згідно з "територіальним" принципом, у сферу дії Конвенції також підпадають арбітражні рішення, які не вважаються "внутрішніми" арбітражними рішеннями з погляду законодавства держави, на території якої вимагається визнання і виконання даного рішення. В цьому випадку мова йде про арбітражні рішення, які винесені на території тієї ж держави, в якій вимагається визнання і виконання даних рішень, але за законодавством даної держави ці рішення не є "внутрішніми" арбітражними рішеннями. На жаль, Конвенція не дає визначення "внутрішнього" арбітражного рішення, а лише відсилає до законодавства тієї держави, де вимагається виконання рішення.

Варто також звернути увагу, що Конвенція 1958 р. не містить вказівок стосовно того, що її положення повинні застосовуватися тільки до арбітражних рішень, винесених щодо спору між особами, які належать до різних держав, що є учасницями Конвенції. Конвенція взагалі не містить ніяких вимог стосовно належності сторін арбітражної угоди до тієї чи іншої держави, а також моменту підписання арбітражної угоди.

Конвенція не встановлює також обмежень стосовно правовідносин, спори з яких будуть підпадати під її дію. Проте в ст. 1(3) Конвенції зазначено, що держави під час ратифікації і приєднання мають право вказати, що вони будуть застосовувати Конвенцію тільки щодо спорів, які виникають із договірних або інших правовідносин, що вважаються торговельними за національним законодавством даної держави. Приблизно третина держав-учасниць Конвенції зробили такі заяви. Так, Франція заявила, що вона буде застосовувати Конвенцію тільки до спорів, що виникають з правових відносин, договірних або інших, які розглядаються як торговельні за законами Франції. Норвегія зробила заяву, що застосовуватиме Конвенцію до спорів, в яких предметом судочинства є нерухомість, яка знаходиться в Норвегії, або право на таке майно2.

Слід зауважити, що Конвенція 1958 р. поширює свою дію на арбітражні рішення, винесені як арбітражами ah doc, так і постійно діючими арбітражними органами, чим закріплює принцип, згідно з яким арбітражні рішення, винесені арбітражами ah doc мають таку ж юридичну силу і "здійсненність", як і рішення, винесені постійно діючими арбітражними органами.

На думку Лєбєдєва С.Н. "…ключовими для визнання і виконання арбітражних рішень є положення ст. III Нью-Йоркської конвенції. Згідно з ним кожна держава-учасниця Конвенції взяла на себе зобов'язання визнавати арбітражні рішення як обов'язкові і виконувати ці рішення згідно з процесуальними нормами, що діють на території даної держави. Процесуальний режим, згідно з яким мають виконуватися арбітражні рішення, не повинен бути більш обтяжливим (більш складним за процедурою, більш тривалим у часі і таким, що коштує дорожче -- мито, збори та ін.), ніж той, що застосовується в даній державі для визнання і виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином, за деякими винятками для визнання і виконання арбітражних рішень в межах Конвенції, так званих конвенційних арбітражних рішень, має застосовуватися, фактично, національний режим виконання. В силу цього не можна не погодитися з С. Лебедєвим, що Конвенція все ж не покладає на договірні держави зобов'язань прирівнювати в даному відношенні іноземні арбітражні рішення до внутрішніх" (див. Лебедев С.Н Международний торговий арбитаж. - М., 1965.- 152с.).

Стаття IV Конвенції визначає, так би мовити, технічні і формальні вимоги до документів, які повинні подаватися зацікавленою стороною для виконання арбітражних рішень. Сторона, яка звертається за визнанням і примусовим виконанням арбітражного рішення, що набуло сили, повинна направити до компетентної влади країни, в якій дане арбітражне рішення має бути виконане, письмове клопотання або заяву з проханням визнати і виконати це рішення.

Якщо мова арбітражного рішення не співпадає з мовою країни місця його виконання, то обов'язковим є переклад арбітражного рішення і арбітражної угоди на офіційну (державну) мову країни місця виконання. Переклад цих документів має бути завірений або дипломатичним чи консульським закладом, або офіційним чи присяжним перекладачем.

Необхідність подання арбітражної угоди випливає з положень ст. II Конвенції, згідно з якою кожна договірна держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передати до арбітражу усі або будь-які спори. Існування письмової арбітражної угоди розглядається Конвенцією як умова дійсності арбітражного рішення.

Взявши на себе зобов'язання визнавати арбітражні рішення обов'язковими і виконувати їх на своїй території, держави -- учасниці Нью-Йоркської конвенції узгодили перелік підстав, за наявності однієї з яких у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено в країні місця виконання. Перелік таких підстав було визначено у ст. V Конвенції.

Державні суди країн-учасниць Конвенції, в яких запитується визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, не мають права власного розсуду щодо відмови у виконанні іноземних арбітражних рішень з підстав інших, ніж ті, що передбачені ст. V Конвенції. Отже, першою характерною рисою підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень, передбачених ст. V Нью-Йоркської конвенції, є їх вичерпність.

Другою рисою, яка характеризує підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень і логічно випливає із змісту першої риси, є те, що державний суд, в якому вимагається виконання іноземного арбітражного рішення, не може переглядати арбітражне рішення по суті в силу того, що такі підставі, як, наприклад, помилкове тлумачення факту чи закону арбітром, не внесені до переліку підстав для відмови, перелічених ст. V Конвенції. Це також підтверджується практикою судів різних держав.

Принцип, згідно з яким державний суд не може піддавати арбітражне рішення перегляду по суті, не означає, що суд не може дослідити арбітражне рішення для виявлення підстав для відмови у виконанні, передбачених ст. V Конвенції, наприклад, щодо перевищення арбітром своїх повноважень і таке ін.

Практика судів різних держав свідчить, що перегляд арбітражного рішення по суті заборонений Конвенцією.

Третя риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні іноземних арбітражних рішень, полягає в тому, що обов'язок доведення наявності цих підстав лежить на стороні, проти якої вимагається виконання арбітражного рішення. Прохання про відмову у виконанні повинна заявити сторона, проти якої дане арбітражне рішення спрямоване і проти якої вимагається його виконання. На цю ж сторону покладено обов'язок збирання і подання компетентному державному суду доказів, які підтверджують наявність однієї або кількох підстав, передбачених Конвенцією, і тільки за наявності заявленого прохання щодо відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення з поданням відповідних доказів компетентний державний суд має право розглянути це прохання, вивчити і оцінити подані докази згідно з процесуальними нормами країни, в якій вимагається визнання та виконання арбітражного рішення. З цього правила випливає, що компетентний державний суд, в якому розглядається справа про виконання арбітражного рішення, не має права з власної ініціативи ані заявляти про наявність тих чи інших підстав, ані збирати докази для підтвердження наявності цих підстав. Ця третя основна риса, яка характеризує підстави для відмови у виконанні, також майже одностайно підтверджується практикою судів різних держав.

Розглянемо питання національно-правового регулювання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.

Україна як правонаступниця Української РСР за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР', є учасницею Нью- Йоркської конвенції 1958 р., яку Українська РСР ратифікувала у 1960 р., і Європейської конвенції 1961 р., яку Українська РСР ратифікувала у 1963 р.

Відповідно до ст. 9 Конституції України норми міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є складовою частиною національного законодавства України і тому є обов'язковими для виконання на всій території України. В силу того, що вказані дві конвенції були ратифіковані Українською РСР, то згідно з Законом України "Про правонаступництво України" положення Нью-Йоркської і Європейської конвенцій є положеннями законодавства України, які мають обов'язковий характер і повинні застосовуватися як норми національного права України.

Національними, тобто суто внутрішніми правовими актами окремих держав, що регулюють міжнародний комерційний арбітраж в цілому і визнання та виконання іноземних арбітражних рішень зокрема, є цивільні процесуальні кодекси, спеціальні закони, інші нормативні акти.

На національно-правовому рівні питання визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні регулюються положеннями законів України "Про міжнародний комерційний арбітраж", "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", відповідними нормами ЦПК України, Закону України "Про виконавче провадження" та деякими іншими внутрішніми нормативними актами України.

Процесуальні аспекти визнання і виконання іноземних арбітражних рішень в Україні регулюються, перш за все, положеннями законів України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", "Про міжнародний комерційний арбітраж", а також нормами ЦПК України і Закону України "Про виконавче провадження".

Розгляньмо більш детально Закон України від 29 листопада 2001 р. "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", який є спеціальним нормативним актом, присвяченим регулюванню правовідносин, що виникають при визнанні та виконанні на території України як рішень іноземних судів, так і рішень міжнародних комерційних арбітражів. Цей Закон набрав чинності на початку 2002 р. і замінив Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. "Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів", який діяв на території України згідно з постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР".

Під визнанням рішення іноземного суду Закон розуміє поширення законної сили відповідного рішення іноземного суду на територію України в тому порядку, який встановлено цим Законом.

Під порядком, встановленим цим Законом, слід розуміти спеціальну, встановлену цим Законом судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої відповідне рішення іноземного суду поширює свою законну силу на всю територію України.

Під виконанням рішення іноземного суду Закон розуміє застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому цим Законом. Під порядком, встановленим цим Законом, також слід розуміти спеціальну, встановлену цим Законом, судову процедуру, в результаті позитивного проходження якої відповідне рішення іноземного суду не тільки поширить свою законну силу на всю територію України (буде визнано), але й отримає правову можливість бути виконаним із застосуванням засобів примусового характеру, встановлених законодавством України. Процедура виконання стосується судових і арбітражних рішень, що були винесені у справах майнового характеру і в силу цього потребують як визнання, так і подальшого примусового виконання. У спорах, що виникають з зовнішньоторговельних правовідносин, виносяться, як правило, рішення майнового характеру, тому іноземні арбітражні рішення, як правило, потребують визнання та примусового виконання в країні, де запитується таке визнання та виконання.

Таким чином, в широкому розумінні визнання та виконання іноземного арбітражного рішення на території України, це -- по-перше, спеціальна судова процедура, із застосуванням якої, сила відповідного іноземного арбітражного рішення може бути поширена на територію України; по-друге, спеціальна судова процедура, за допомогою якої заінтересована сторона може отримати спеціальний дозвіл на виконання цього рішення на території України; по трете, процедура фактичного виконання рішення із застосуванням передбачених законодавством України засобів примусового характеру.

Примусове виконання іноземного арбітражного рішення -- це окрема процедура, яка відбувається на тих самих правових та організаційних засадах, що і примусове виконання рішень українських судів та арбітражів.

Нью-Йоркська конвенція передбачає, що визнання та виконання іноземних арбітражних рішень має відбуватися шляхом звернення до "компетентної влади" країни місця виконання, не вказуючи, яка це має бути компетентна влада. В силу цього кожна країна -- учасниця Нью-Йоркської конвенції має визначити таку "компетентну владу" в своєму законодавстві. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" у ст. 35 вказує на "компетентний суд", до якого має бути подано клопотання щодо визнання та виконання іноземного арбітражного рішення. Проте Закон не визначає, які саме українські суди є "компетентними" розглядати такі клопотання та вирішувати їх по суті. Вирішенню цього питання присвячена ст. 4 Закону України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", яка вказує, що такими судами є Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні обласні суди і апеляційні міські суди міст Києва та Севастополя за місцем знаходження боржника, а якщо місцезнаходження боржника невідомо -- то за місцем знаходження його майна.

Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" у ст. 6 визначає найменування, характер і зміст процесуального документа, поданням якого до "компетентного суду" може бути порушено провадження про визнання та виконання в Україні іноземного арбітражного рішення. Згідно з Законом до компетентного суду має бути подано "клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду".

Згідно з положеннями Закону України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" про надходження клопотання щодо надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення компетентний суд у п'ятиденний строк з дня отримання клопотання письмово повідомляє боржника і пропонує йому подати до суду у місячний строк свої можливі заперечення проти цього клопотання. Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення здійснюється у відкритому судовому засіданні суддею одноособово. При розгляді клопотання по суті водночас із застосуванням відповідних положень спеціального закону, яким є Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", до процедури судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення повинні застосовуватися як норми ЦПК України, що визначають загальні принципи цивільного судочинства в Україні, так і норми, які, наприклад, визначають мову розгляду цивільних справ, порядок ведення протоколу судового засідання, процесуальні права та обов'язки сторін тощо.

"Треба вказати, що ані Нью-Йоркська конвенція 1958 р., ані Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" не визначають, якими документами компетентний суд повинен дозволити виконання іноземного для України арбітражного рішення чи відмовити в наданні такого дозволу" [62, 115]. Такими документами відповідно до ст. 7 Закону "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" є ухвала "про надання дозволу на примусове виконання іноземного арбітражного рішення" або "ухвала про відмову у задоволенні клопотання".

Розділ III "Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню", регулює процедуру визнання іноземних судових і арбітражних рішень, що не підлягають примусовому виконанню.

Розділ IV "Міжнародні договори" закріплює принцип примата норм міжнародного права над нормами внутрішнього права. В силу цього принципу якщо норми міжнародного договору України встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосуванню підлягають правила, встановлені міжнародним договором.

Розділ V "Прикінцеві положення" встановлює порядок набрання Законом чинності та обов'язки Кабінету Міністрів України щодо внесення відповідних пропозицій до Верховної Ради України щодо змін законодавства.

Практика українських судів щодо розгляду справ про визнання та виконання в Україні іноземних арбітражних рішень була вивчена та узагальнена Пленумом Верховного Суду України.

Паралельна юрисдикція державних судів і МКАС щодо спорів певних категорій застосування принципу lex fori у процедурах судів та арбітражу, певна самостійність процедур МКАС та національний характер судового процесу зумовлює актуальність такої теми, як взаємодія МКАС і державних судів на інституційному рівні та автономності процедур розгляду спорів.

Як нами було встановлено, що на інституційному рівні державні суди і МКАС, як юрисдикційні форми захисту цивільних прав, є незалежними один від одного. Передумовою цієї незалежності є визнання міжнародними конвенціями і актами внутрішнього законодавства обов'язковості арбітражної угоди щодо вирішення зовнішньоекономічного спору у відповідному міжнародному комерційному арбітражі. Укладення такої арбітражної угоди зумовлює два процесуально- правові наслідки: 1) обов'язок зацікавленої сторони спору звернутись до відповідного міжнародного комерційного арбітражу для вирішення спору; виключення юрисдикції державних судів з цього спору. Якщо сторона арбітражної угоди всупереч арбітражній угоді все-таки звертається з позовом до державного суду, то останній з власної ініціативи (при системі абсолютної некомпетентності державного суду) чи за заявою сторони спору про відвід державного суду за непідсудністю (при системі відносної некомпетентності державного суду) повинен визнати себе некомпетентним розглядати цю справу і передати спір на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, який зазначений в арбітражній угоді.

Цей визначальний момент свідчить, з одного боку, що звернення до міжнародного комерційного арбітражу виключає втручання національних державних судів у процес вирішення ним спору. З другого боку, виключення державного суду все ж таки є диспозитивним і національні суди у принципі впливають на правопорядок. Тому можна вказувати на наявність певної рівноваги державних судів та МКАС. Інституційна рівновага не означає повну відстороненість національних судів від участі в арбітражному вирішенні зовнішньоекономічних спорів, оскільки МКАС діє як в умовах міжнародного правопорядку, застосовуючи міжнародні нормативно-правові акти, так і в умовах локального правопорядку, застосовуючи правопорядок конкретно обумовленої держави.

Крім інституційних проблем МКАС і національних судів, існують й інші аспекти їх взаємодії. Йдеться про певні питання арбітражу, які вирішуються національними судами у зв'язку з розглядом справи МКАС. їх можна систематизувати так:

· призначення арбітрів;

· здійснення попередніх забезпечувальних заходів;

· контроль за рішенням МКАС;

· визнання та виконання рішень МКАС.

Відповідно до законодавства декількох європейських країн національні державні суди можуть надавати арбітрам правову допомогу у вирішенні процесуальних питань, що стосується призначення арбітрів. Таку форму впливу державних судів на процедуру розгляду справи в міжнародному комерційному арбітражі можна проілюструвати досить поширеним на практиці прикладом, коли одна із сторін спору, для вирішення якого створено арбітраж ad hoc, відмовляється призначити арбітра. В арбітражі ad hoc, на відміну від інститу- ційного арбітражу, відсутній орган, відповідальний за формування складу арбітрів і вирішення інших питань, що можуть виникнути при здійсненні арбітражного процесу.

Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" не передбачає можливості втручання судової влади у процес формування складу арбітрів. Тому в разі виникнення такої ситуації, коли до арбітражу ad hoc застосовується законодавство України і сторони не можуть дійти згоди щодо порядку формування арбітражного суду, єдиним заходом, до якого може вдатися зацікавлена сторона для ініціювання арбітражного процесу, є звернення до механізму, передбаченого Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. та Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж". Відповідно до п. 3 ст. 4 Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. та п. 3 ст. 11 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", якщо сторони не домовились про вибір арбітра(ів), то на прохання будь-якої сторони арбітр має призначатися президентом Торгово-промислової палати України.

Окремим аспектом взаємодії державних судів та МКАС є застосування попередніх забезпечувальних заходів. Інтенсивно розвивається економічний оборот, який вимагає адекватних засобів правового захисту. Попередні забезпечувальні заходи -- це можливість фактичного виконання майбутнього судового рішення, наприклад у випадку порушення прав інтелектуальної власності, при переказі грошових коштів в офшорну зону, у відносинах з торговельного мореплавства.