Кримінальне право та кримінальні відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримінальне право та кримінальні відносини

1. Поняття кримінального права і його специфічні риси

Кримінальне право використовується в декількох значеннях: самостійна галузь права, різновид правової культури, юридична навчальна дисципліна.

Слово «кримінальний» походить від латинського - crimen, що означає злочин.

Кримінальне право як галузь права - це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння.

Кримінальне право як наука - це певна система поглядів, ідей, концепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування кримінального права.

Кримінальне право як навчальна дисципліна - це систематизована у певному порядку сукупність знань про теоретичні засади кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про кримінальне законодавство.

Специфічні риси

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має як загальні ознаки, риси які властиві будь-якій галузі права, так і специфічні тільки для неї. КП має такі ознаки:

1. загальна обов'язкова нормативність

2. формальна визначеність

3. державна забезпеченість

4. предмет та метод (покарання особи за порушення кримінально-правової заборони) правового регулювання

2. Предмет і метод кримінального права. Поняття кримінально-правових відносин та їх структура

Предмет кримінального права становлять суспільні відносини, які виникають при вчиненні злочину між особою, яка його вчинила, та державою від імені якої виступають відповідні органи, вповноважені здійснювати дії", скеровані на розслідування злочину та відправлення правосуддя по кримінальних справах. Внаслідок врегулювання нормами кримінального права вони набирають форми правовідносин.

Українська наука кримінального права завжди посідала гідне місце у світовій кримінально-правовій науці. В дорадянський період її представляли такі відомі вчені як А. Ф. Кістяківський, Л. С. Белогриць-Котляревський, Л. Є. Владимиров, М. П. Кубинський та багато інших. В епоху радянської влади, незважаючи на домінування у науці ідеологічного начала, значний внесок у розвиток кримінального права зробили М. І. Бажанов, Я. М. Брайнін, М. М. Гродзинский, П, С. Матишевський, В. В. Сташис, В. Я. Та-цій, В. С Трахтєров, С І. Тихєнко та ін.

Метод - це сукупність певних засобів, прийомів, за допомогою яких здійснюється регулювання та охорона суспільних відносин, що входять у предмет правового регулювання відповідної галузі права. Регуляція суспільних відносин кримінальним правом пов'язана із застосуванням засобів, прийомів, притаманних виключно цій галузі права. Специфіка їх полягає в застосуванні до винної особи з боку держави покарання - крайнього, найсуворішого і найжорсткішого виду реакції. Саме тому метод правового регулювання для кримінального права полягає у застосуванні примусу у виді покарання. Однак він застосовується лише, коли:

¦ конкретне вчинене діяння віднесено до категорії злочинів і містить склад відповідного злочину;

¦ особа, яка скоїла це діяння, є винною.

Метод кримінально-правового регулювання знаходить свій прояв у притягненні особи до кримінальної відповідальності, яка є покладеною на особу, що вчинила порушення кримінальної норми, державою або суспільством обов'язком дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і прийняти примусові заходи, адекватні ступеню небезпечності вчиненого порушення.

Разом з цим визначення методу кримінального права виключно як застосування примусу було б дещо обмеженим поглядом на проблему. Виходячи із того, що кримінальне право своїми нормами заохочує громадян до вчинення низки соціально-корисних дій (необхідної оборони, затримання злочинця, невиконання злочинного наказу і т. ін.) методом кримінального права слід визнати також заохочення, яке щоправда, застосовується в обмежених випадках.

Кримінально-правові відносини - це специфічний вид суспільних відносин які виникають у зв'язку із вчиненням особою найтяжчого виду правопорушень - злочинів. За змістом кримінально-правовові правовідносини можуть бути диференційовані на два основних види:

- охоронні кримінально-правові відносини які становлять переважну більшість, оскільки саме для охорони найважливіших цінностей суспільства покликана дана галузь права;

- заохочувальні кримінально-правові відносини які покликані регулювати позитивну поведінку громадян в екстремальних ситуаціях, що примикають до сфери кримінально-правового регулювання - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця та інші.

Звідси об'єктами правовідносин є, з одного боку, порушення встановленого законодавцем правила поведінки, вчинення діяння, яке заборонено державою, а з іншого - діяння, яке хоча і спричиняє шкоду, однак за своїм змістом є суспільно корисним.

Суб'єктами правовідносин виступають, з одного боку, держава в особі органів правосуддя, а з іншого - особа, яка порушила кримінально-правовий припис.

Зміст кримінальних правовідносин полягає в праві органів правосуддя притягати до кримінальної відповідальності осіб, винних у порушенні кримінально-правових приписів, призначати їм покарання, яке є адекватним ступеню їх вини, а також в обов'язку осіб, що порушили кримінальний закон, відповідати за вчинене, відбути покарання та перенести інші негативні наслідки, пов'язані із застосуванням кримінального закону.

Кримінальні правовідносини реалізуються в діяльності органів правосуддя в процесі розкриття злочину, притягненні винного до кримінальної відповідальності, постанові вироку та застосуванню кримінального покарання.

Кримінальні правовідносини виникають з моменту вчинення особою злочину і закінчуються в момент набуття обвинувальним вироком законної сили.

3. Завдання кримінального права і способи їх реалізації

Завданнями кримінального права є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Виконання завдань кримінального права може здійснюватись лише із застосуванням та дотриманням належної правової процедури. Належна правова процедура кримінального провадження - це встановлений кримінальним процесуальним законом (КПК) порядок дій органів, що ведуть провадження, та його учасників, реалізація ними своїх прав і обов'язків у визначених законом межах. Правова процедура є належною, коли вона грунтується на законі й є доступною як в інформаційному плані (ознайомлення учасників провадження з суттю відповідної процедури, їх правами і обов'язками під час її здійснення, результатами тощо), так і фактичному (можливість брати участь, звернутись за правовою допомогою до адвоката-захисника, спеціаліста тощо). Належна правова процедура включає в себе дотримання засад (принципів) кримінального провадження, процесуальних засобів і способів їх реалізації, процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження та прийняття законних, обгрунтованих і справедливих рішень.

4. Поняття, система та зміст принципів кримінального права України

Принципами кримінального права визнаються найзагальніші засади кримінального законодавства, що встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію. Усі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.

Принципи:

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права.

-Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини - ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону.

-Принцип рівності громадян перед законом. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії - переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин.

-Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.

- Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки особи, яка вчинила злочин, а насамперед, потерпілого).

-Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку.

-Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця.

Спеціальні принципи притаманні, зазвичай, тільки кримінальному праву Розглянемо їх:

- Принцип законодавчого визначення злочину (немає злочину, не передбаченого Законом). Це один із найважливіших загальних принципів кримінального права. Його визначено в статтях 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналоги кримінального закону, що, до речі, прямо заборонено в ч. 4 ст. З КК

-Принцип особистої відповідальності - кримінальна відповідальність можлива лише за власні дії (бездіяльність). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, учинений іншою особою.

-Принцип винної відповідальності -- кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, тобто лише якщо особа ставиться до злочину та до його наслідків навмисно чи необережно

-Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не бере до уваги, не припускає участі в діях свідомості та волі особи.

-Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм цього передбачено. Ніяких обмежень така вимога не має, незалежно від того, створює все вчинене реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове досудове слідство.

5. Система кримінального права. Характеристика Загальної та Особливої частин кримінального права

Кримінальне право структурно поділяється на Загальну й Особливу частини У наш час ні в кого не викликає сумніву необхідність такої градації. Однак ще до XVIII століття діяли окремі кримінальні закони, що визначали конкретні злочини та передбачали за них певні санкції.

Загальна частина об'єднує норми, що визначають завдання, принципи й основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності; чинність кримінального закону в просторі й часі; поняття злочину та його види; осудність і неосудність; форми вини; співучасть; покарання та його види; порядок застосування деяких видів покарання, правила їх призначення; регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності й покарання, погашенням і зняттям судимості; визначають особливості відповідальності неповнолітніх.

Особлива частина кримінального права конкретизує обсяг і зміст кримінальної відповідальності щодо кожного складу злочину Між нормами обох частин кримінального права існує тісний і нерозривний зв'язок, тому що практично неможливо застосувати норми Особливої частини без правил, закріплених у Загальній частині. Їхня нерозривність визначена єдністю змісту.

Інститути Загальної частини відіграють роль своєрідної кримінально-правової матриці; вони є фундаментальними положеннями, що визначають усю систему кримінального права й структуру його Особливої частини, коло її інститутів і перелік діянь, визнаних злочинами.

Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми Кримінального Кодексу України перебувають у тісній і нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої частини базуються на нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також застосування окремих видів покарань за злочини, передбачені Особливою частиною, без урахування положень, закріплених у Загальній частині, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, що визначена в Загальній частині, знаходить своє виявлення і практичне застосування тільки через призначення конкретних покарань за окремі злочини, передбачені Особливою частиною КК.

Нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частин КК полягає ще й у тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності та покарання, застосовуються водночас норми обох частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають як норма Загальної частини, так і норма Особливої частини, у яких передбачено злочин, на який вчинювався замах. Наприклад, замах на умисне вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 115 КК.

Єдність Загальної та Особливої частин КК забезпечує внутрішню узгодженість інститутів та норм Кодексу і, в кінцевому результаті, ефективність їх застосування.

Отож, норми Загальної частини об'єднують найзагальніші кримінально-правові положення й таким чином делегують їхні ознаки інститутам Особливої частини, орієнтуючи законодавця на оптимально допустимі обсяги та зміст складів злочинів, види й розміри покарань. Власне тому норми Загальної частини кримінального права й мають переважно зобов'язальний характер, пропонують органам правосуддя керуватися положеннями, передбаченими в них, або брати їх до уваги, застосовуючи норми Особливої частини. У цьому проявляється органічний зв'язок Загальної й Особливої частин кримінального права на рівні правозастосовчої діяльності.

6 .Поняття науки кримінального права, її предмет, методи та завдання. Видатні українські вчені, які зробили істотний внесок у розвиток науки кримінального права

Поняття «кримінальне право", зазвичай, в теорії розглядається в чотирьох його значеннях:

1) кримінальне право як галузь законодавства, що виявляється в єдиному законодавчому акті - Кримінальному кодексі України;

2) кримінальне право як галузь юридичної науки;

3) кримінальне право як галузь права;

4) кримінальне право як навчальна дисципліна.

Кримінальне право як галузь законодавства - це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Основні ознаки кримінального права як галузі законодавства є такі:

* його норми встановлює лише вищий орган законодавчої влади - Парламент України;

* воно набуває прояву в законах;

* метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому законові - це покарання особи за порушення кримінально-правової заборони.

Предмет кримінального права як галузі законодавства - відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Завдання кримінального права як галузі законодавства викладено в ст. 1 КК: правове забезпечення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Із змісту ч. 1 ст. 1 випливає, що двома основними завданнями КК є:

1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ;

Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується формуванням загальної теорії криміналістики, розробкою і впровадженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних технологій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів криміналістичної тактики, запропонуванням методик розслідування нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов'язаний з формуванням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються всі розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.

Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в Україні є підготовка і видання підручників. У 1973 р. видано підручник «Радянська криміналістика. Криміналістична техніка і слідча тактика» за редакцією В. П. Колмакова, написаний українськими вченими-криміналістами. У 1988 р. вийшов друком підручник «Радянська криміналістика. Методика розслідування окремих видів злочинів» за редакцією В. К. Лисиченка.

За часів незалежності України перший підручник для юридичних вищих навчальних закладів і юридичних факультетів був підготовлений у 1998 р. колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за редакцією В. Ю. Шепітька. У 2001 р. цим самим колективом авторів здійснюється видання повного курсу криміналістики.

На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (з 1995 р.); Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України (з 1997 р.); Міжвідомчому науково-дослідному центрі з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (з 1995 р.); Харківському центрі вивчення організованої злочинності (з 1998 р.), а також у науково-дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України; Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України та підпорядкованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах на місцях).

На сьогодні в Україні працюють відомі криміналісти, професори: Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент АПрНУ); А. Ф. Волобуєв, В. Г. Гончаренко (академік АПрНУ), В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. А. Кириченко, Н. І. Клименко, В. О. Коновалова (академік АПрНУ), В. С. Кузьмічов, В. К. Лисиченко, В. Г. Лукашевич, Г. А. Матусовський, І. В. Постіка, М. В. Салтєвський, М. Я. Сегай (академік АПрНУ), В. Ю. Шепітько (член-кореспондент АПрНУ).

Лише за останні роки в Україні захищено ряд докторських дисертацій: В. Г. Лукашевич «Основи теорії професійного спілкування слідчого» (1993); Н. І. Клименко «Криміналістичні знання: природа, структура, оптимізація використання» (1993); Т. В. Варфоломеєва «Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного» (1994); В. Ю. Шепітько «Теоретичні проблеми систематизації тактичних прийомів в криміналістиці» (1996); В. С. Кузьмічов «Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми і засоби здійснення» (1996); О. А. Кириченко «Основи криміналістичної мікрології» (1996); Ю. П. Аленін «Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів» (1997); В. А. Журавель «Теорія та методологія криміналістичного прогнозування» (2000).

7. Поняття кримінального закону, його ознаки і значення. Питання про інші джерела кримінального права України у юридичній літературі

Закон про кримінальну відповідальність в найбільш широкому розумінні - це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права.

Закон про кримінальну відповідальність у вузькому розумінні - це законодавчий акт Верховної Ради України, який містить одну, кілька або систему взаємопов'язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм.

З урахуванням змісту та обсягу правової регламентації і джерела походження кримінально-правової норми закон про кримінальну відповідальність має чотири аспекти.

По-перше, закон про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс - єдиний кодифікований законодавчий акт, який містить переважну більшість кримінально-правових норм. Кримінальний кодекс можна визначити як прийнятий, зазвичай, Верховною Радою Украї-ни закон, який містить систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та принципи кримі-нального права України, умови й підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання потрібно застосовувати до осіб, які їх вчинили. На сьогодні в нашій державі чинним є Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., який відтоді зазнав значних змін і доповнень.

По-друге, закон про кримінальну відповідальність - це і окрема стаття Кримінального кодексу або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, ч. 2 ст. 185 КК передбачає відповідальність за крадіжку чужого майна, вчинену повторно або групою осіб за попередньою згодою, тощо.

По-третє, закон про кримінальну відповідальність - це окремий законодавчий акт, що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положень кримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду.

По-четверте, закон про кримінальну відповідальність - це і передбачені ст. 9 Конституції України відповідні положення міжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України на загальногалузевому рівні Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. Згідно із цим Законом укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Отже, з урахуванням всього вищезазначеного закон про кримінальну відповідальність України - це сукупність систематизованих та окремих законодавчих актів Верховної Ради України, що визначають загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначення покарання, звільнення від покарання чи відповідальності, а також це сукупність положень міжнародних договорів, імплементованих у кримінальне законодавство України як його невід'ємна частина.

8. Структура статей Загальної і Особливої частин кримінального закону. Диспозиція і санкція, їх види

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України 2001 р.

Кожна частина Кримінального кодексу поділяється на розділи: у Загальній частині їх 15, в Особливій - 20. Кожен розділ має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви.

Для опису ознак складу конкретного злочину законодавець використовує один із чотирьох видів диспозицій: просту, описову, відсильну та бланкетну.

Проста диспозиція називає лише склад злочину і не розкриває його змісту. Наприклад, вбивство, вчинене через необережність - ст. 119.

Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст (дає його визначення). Наприклад, у ст. 111 дається вичерпний перелік дій, які характерні для складу злочину - державна зрада; в диспозиції ч. 1 ст. 185 дається визначення поняття складу злочину - крадіжки чужого майна.

Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину найчастіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. Тобто, для з'ясування змісту злочину така диспозиція відсилає до іншої кримінально-правової норми. При цьому використовується один із варіантів.

Перший - наступна частина певної статті починається зі слів "Ті самі дії...", а далі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпечності даного злочину. Наприклад, ч. 2 ст. 205 - фіктивне підприємництво - починається словами: "Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам".

Другий варіант - замість цих слів називається даний вид злочину, суть якого визначена у першій частині статті, а далі вказуються обтяжуючі обставини. Наприклад, ч. 2 ст. 185 починається словом: "Крадіжка" - а далі йде перелік обтяжуючих обставин: "вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб".

У деяких статтях, наприклад, щодо визначення злочинних наслідків дається відсилання до іншої статті КК. Іноді ж відсилання до іншої статті може стосуватися виключення певних більш небезпечних наслідків вчинення даного злочину. Наприклад, відповідно до ст. 122 - Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну втрату працездатності менш як на одну третину».

Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів. Наприклад, диспозиція ст. 271 (порушення вимог законодавства про охорону праці) є бланкетною, для з'ясування змісту злочинного діяння у кожному окремому випадку треба звертатися до відповідних нормативних актів, що містять вимоги законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці. Для визначення ознак такого складу злочину, як порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорті особами, які керують транспортними засобами (ст. 286), необхідно звернутися до Правил дорожнього руху в яких дається визначення поняття «дорожній рух», «правила безпеки руху», «правила експлуатації транспорту».

Санкції, що як структурна частина статті Особливої частини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, ч.1 ст. 115 передбачає нижчу і вищу межі покарання у вигляді позбавлення волі - від 7 до 15 років.

Якщо ж текстуально нижча межа санкції не вказана, то така межа покарання певного виду встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК, яка регламентує даний вид покарання. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 нижчу межу покарання у вигляді позбавлення волі, як і виправних робіт, текстуально не визначено. Тому для визначення цих меж необхідно звернутися, відповідно, до ст. 57 (Виправні роботи) та ст. 63 (Позбавлення волі на певний строк).Стаття 63 передбачає мінімальний розмір для позбавлення волі на строк від одного року, а ст. 57 для виправних робіт визначає цей розмір на строк від шести місяців. Отже, ці строки відповідно і будуть мінімальними розмірами санкції ч. 1 ст. 185.

Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи більше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне. Наприклад, ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) передбачає у санкції такі види покарань: виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

В історії вітчизняного кримінального законодавства відомі також інші види санкцій: 1) невизначена - строки покарання не визначалися взагалі, наприклад, карати за всією суворістю закону; 2) абсолютно визначена - строк покарання встановлювався конкретно, наприклад, позбавлення волі на три роки за хуліганство в КК 1927 р.; 3) відсильна - запозичала вид і розмір покарання для певних видів злочинів з інших статей КК.

9. Зворотна дія кримінального закону в часі і її межі

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набран-ня таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покаран-ня або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

3. Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.

10. Чинність кримінального закону у часі. Набрання та втрата чинності кримінальним законом. Час вчинення злочину

За загальним правилом, закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Дотримання цього правила є важливим з огляду на необхідність ознайомлення суб'єктів відповідних правовідносин зі змістом закону. Проте, як випливає із ч. 1 ст. 4, в окремих випадках кримінальний закон може набирати чинності або пізніше ніж через десять днів з дня його офіційного оприлюднення (що є доцільним у випадках прийняття нового КК чи суттєвих змін і доповнень до нього) - з конкретної дати чи з моменту певної суспільної події, або з дня його опублікування (що може допускатися у випадках прийняття незначних змін до КК). При цьому під опублікуванням закону про кримінальну відповідальність треба розуміти опублікування його в офіційному друкованому виданні.

Згідно з Конституцією України закони підлягають офіційному оприлюдненню відразу після підписання їх Президентом України. Офіційне оприлюднення законів України здійснюється шляхом їх опублікування в таких друкованих виданнях, як газети "Голос України" та "Урядовий кур'єр", а також журнали "Відомості Верховної Ради України" та "Офіційний вісник України" (про джерела офіційного оприлюднення ратифікованих міжнародних договорів України див. коментар до ст. 3). Інші форми офіційного оприлюднення законодавством України не встановлено. Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному із вказаних видань. На відміну від офіційного, неофіційне оприлюднення може здійснюватись через інші, крім вказаних вище, засоби масової інформації, але дата такого оприлюднення не впливає на момент набрання чинності закону.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Встановлення правила, згідно з яким закон про кримінальну відповідальність не є чинним раніше дня його офіційного опублікування (non obligat lex nisipromulgata), є гарантією презумпції знання громадянами змісту такого закону. Проте така презумпція означає, що знання громадянином змісту офіційно опублікованого закону визнається лише тоді, якщо не доведено зворотне. Іншими словами, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не знала і, з урахуванням певних обставин, реально не могла знати про існування закону, що передбачає відповідальність за те чи інше діяння, не усвідомлювала протиправності вчинюваного нею діяння, то вона не повинна притягуватися до відповідальності за його вчинення.

3. Згідно зі ст. 58 Конституції України "ніхто не може відповідати за діяння, які на Час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення". Принцип улыпраоктивносаи закону, згідно з яким застосовується той кримінальний закон, який діяв під час вчинення

злочину, базується на положеннях Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські й" політичні права і є загально. визнаним принципом кримінального права сучасних правових держав.

Дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, законом про кримінальну відповідальність, який:

діяв на час вчинення цього діяння, слід вважати відповідний закон, який до моменту початку цього діяння набрав законної сили і до моменту закінчення діяння не втратив її.

Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його ска-, сування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на , певний строк, - до закінчення цього строку.

Крім того, закон у цілому або його окремі положення (розділи, статті, частини статей тощо) можуть бути визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України і втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення. При цьому закони чи їх окремі положення визнаються неконституційними, якщо вони не відпо^ відають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Визнання їх неконституційними є підставою для відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріальної та моральної шкоди, завданої фізичним або юридич-. ним особам дією таких законів (їх окремих положень).

Злочинність і караність діяння визначаються нормами Загальної та Особливої частин КК. При цьому злочинність у цьому контексті означає офіційне визнання злочином певного діяння, а так само замаху чи готування до певного діяння, а караність - наявність визначених у законі кримінального покарання (його виду і розміру) або інших примусових заходів кримінально-правового характеру, які можуть поліпшити чи погіршити становище особи (примусові заходимедичного чи виховного характеру тощо).

З набранням чинності КК 2001 р. КК 1960 р. з усіма змінами і доповненнями до нього втратив чинність (за винятком Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком). Проте окремі його норми застосовуються, якщо вони передбачають більш м'яке покарання, ніж норми КК 2001 р. (ультраактивність старого закону).

4. За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про кримінальну відповідальність. Із ч. З ст. 4 випливає, що часом вчинення: а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усіченим складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності;

11. За своїм змістом певні кримінально-правові норми не завжди сприймаються однозначно. Це обумовлює застосування спеціальних прийомів щодо з'ясування їх змісту. У певних випадках виникає потреба в їх роз'ясненні - тлумаченні

Тлумачення закону, в тому числі кримінального, - це з'ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі.

Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб'єкта, способів та обсягу тлумачення.

За суб'єктом тлумачення поділяють на: а) офіційне; б) судове; в) доктринальне.

До прийняття Конституції України 1996 р. Верховна Рада України мала право тлумачення чинних законів та їх окремих положень. Таке тлумачення мало назву --аутентичне. Тепер Верховна Рада при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремих понять та термінів у примітці до самого закону (окремих його частин). Наприклад, у Примітці до ст. 364 дається визначення поняття спеціального суб'єкта злочинів у сфері службової діяльності. У зв'язку із цим аутентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз'яснення закону самим законодавцем - Верховною Радою України, не застосовується.

Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) - це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Конституційним Судом України. Згідно зі ст. 147 Конституції України "Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України".

Судове тлумачення закону про кримінальну відповідальність відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ, коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певні кримінально-правові норми, з'ясувавши їх зміст та відповідність Конституції України. У разі невідповідності кримінального закону Конституції суд повинен застосувати норму Конституції як норму прямої дії. Таке тлумачення називається казуальним.

Судове тлумачення закону про кримінальну відповідальність може здійснюватися і Пленумом Верховного Суду України у вигляді його постанов щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться в таких постановах Пленуму, є обов'язковими для судів. Таке тлумачення називається правозастосовчим.

Доктринальне тлумачення закону про кримінальну відповідальність - це наукове тлумачення, яке дають фахівці в галузі права - вчені та практичні працівники в монографічних роботах, наукових статтях, коментарях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили однак, евентуально впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також і на свідомість правозастосовувачів та ін.

За способами тлумачення поділяються на: а) філологічне; б) логічне; в) системне; г) історичне.

Філологічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних термінів і понять) із використанням правил граматики, синтаксису, орфографії і пунктуації. Наприклад, у законодавчому понятті неосудності (ч. 2 ст. 19 КК) законодавець передбачив, що для визнання особи неосудною достатньо, щоб один із вказаних у ч. 2 ст. 19 КК біологічних критеріїв, наприклад, тимчасовий розлад душевної діяльності, викликав появу одного з передбачених законом психологічних критеріїв - нездатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, оскільки ці критерії законодавець розглядає як альтернативні.

Логічне тлумачення полягає в застосуванні категорій логіки при з'ясуванні змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначенні моменту закінчення злочину тощо.

Логічне тлумачення закону застосовується у кожному випадку застосування (звичайно, і теоретичного аналізу) як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивідуалізації відповідальності (покарання), оскільки всі склади злочинів у Особливій частині КК побудовані з використанням логічних конструкцій, що містить загальне поняття складу злочину.

Крім того, структура кримінально-правової норми, як і інших правових норм, не завжди співпадає зі структурою закону про кримінальну відповідальність. Тому одна норма може бути сконструйована з окремих структурних частин, які містяться в різних статтях закону про кримінальну відповідальність або ж навіть у різних галузях права чи в якихось підзаконних актах (наприклад, інструкції з правил техніки безпеки якогось підприємства).

На жаль, у навчальній літературі такий прийом не виділяється через ототожнення його з філологічним способом тлумачення, що створює додаткові труднощі при опануванні вчення про закон про кримінальну відповідальність та склад злочину. Об'єднати ці структурні елементи правової норми, використовуючи лише прийоми філологічного тлумачення, практично неможливо.

Системне тлумачення - це з'ясування змісту відповідного положення закону про кримінальну відповідальність шляхом співставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а інколи і в усій національній правовій системі.

Цей прийом використовується законодавцем, теорією і практикою, перш за все, для систематизації норм Загальної та Особливої частин КК, для визначення родових об'єктів злочинів, для розмежування суміжних складів злочинів за родовим та безпосереднім об'єктами тощо, а також для визначення меж правового регулювання певного інституту кримінального права.

Історичне тлумачення - це з'ясування змісту закону в різних аспектах: з урахуванням ретроспективного та сучасного обсягу кримінально-правового регулювання однойменним інститутом, наприклад, інститутом спекуляції; з урахуванням умов, що формували криміналізацію певного суспільно небезпечного діяння та наступну зміну обсягів даної криміналізації. Історичне тлумачення проявляється й у встановленні обсягів правового регулювання певним інститутом та його колишнім аналогом, а також взаємозв'язків його з інститутами, що існували раніше.

Тлумачення закону про кримінальну відповідальність за обсягом кола суспільно небезпечних діянь, що охоплюються певною кримінально-правовою нормою, поділяються на: а) буквальне; 6) поширювальне; в) обмежене.

Буквальне тлумачення є основним серед таких видів. Воно полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми у точній відповідності до тексту закону.

Поширювальне тлумачення полягає у наданні дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правових норми, оскільки певні аспекти цього діяння розуміються контекстуально. До того ж, певні аспекти криміналізованого діяння можуть виникати реально і після прийняття закону.

Обмежене тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Наприклад, ст. 304 КК (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність) передбачає, виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин і неповнолітніх осіб віком від 16 років. Однак логічне тлумачення детермінує висновок про те, що в даній нормі законодавець охороняє нормальне формування морального розвитку неповнолітніх від дій тих осіб, у яких основи такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).

12. Злочин за ст. 11 КК - "це передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину"

Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність, діяння, вчинення діяння суб'єктом злочину.

Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін.

Злочин відмежовується від інших правопорушень за такими основними критеріями, як характер і ступінь суспільної небезпечності, суб'єкт юрисдикції, тяжкість і вид стягнень, передбачених за їх скоєн-ня, суб'єкт правопорушення.

Вперше на законодавчому рівні проблема співвідношення понять злочину й адміністративного правопорушення визначилася після при-йняття в 1791 р. КК Франції. Цей законодавчий акт пропонує такий розподіл правопорушень: злочин, проступок, порушення. Ознакою, кот-ру законодавець поклав у основу такого поділу, є тяжкість покарання, встановленого за відповідне правопорушення.

Критерієм для виокремлення злочину з-поміж інших правопорушень є формальна ознака.

Тож злочин відрізняється від інших правопорушень характером і ступенем суспільної небезпечності.

Так, за характером суспільної небезпечності, вбивство, розбій, терористичний акт відрізняються від будь-якого іншого правопорушення. За ступенем суспільно) небезпечності вирізняються правопору-шення, що посягають на один родовий об'єкт, але мають різні ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення. Так, адміністра-тивне правопорушення дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП) за ступенем суспільної небезпечності (відсутність таких ознак, як особлива зу-хвалість або винятковий цинізм) відрізняється від злочину хуліганство (ст. 296 КК).

Отже, ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежу-вальна ознака між злочинами й іншими правопорушеннями визнача-ється всіма його ознаками формою та видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння та його наслідками. Законодавець, найчастіше, здійснює розмежування за наслідками вчинення діяння і, насамперед, за розміром заподіяної шкоди Від цивіль-них правопорушень злочин відрізняється переважно ступенем суспіль-ної небезпечності, який, зазвичай, також визначається розміром заподія-ної шкоди. Так, умисне знищення чи пошкодження чужого майна стає злочином лише тоді, коли завдало шкоди у великому розмірі (ч.1 ст. 194), а якщо такої шкоди не було завдано, то винна особа несе лише цивіль-но-правову відповідальність, якщо дії зі знищення майна не містять за об'єктом посягання інших ознак, наприклад, хуліганства (ст. 296).

13. Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм

Можна виділити такі основні види злочинів:

1) за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін);

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

3) за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини);

4) за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

5) за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним);

6) за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно по-в'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої по-кладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної систем класифікації зло-чинів, що створювало певні труднощі на практиці.

При класифікації злочинів зважають на максимальний вид і розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для певної винної особи. Поряд із матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає її формальний критерій - певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 2 КК, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, ,предбаченого цим Кодексом. У цій нормі відбито найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу зло-чину (і жодні інші обставини) може бути підставою криміналь-ної відповідальності. Тому склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи озна-чає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, оскільки основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Як слушно ще за радянських часів зазначав А. А. Піонтковський, визнання складу злочину єдиною підставою кримінальної відповідальності означає, що лише в межах складу злочину мож-на виділити об'єктивні й суб'єктивні підстави кримінальної від-повідальності.

Взагалі, у теорії кримінального права виділяють дві підстави кримінальної відповідальності - правову і фактичну.

Правовою підставою кримінальної відповідальності КК ви-значає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК (ст. 2 КК). Це означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута ли-ше та особа, яка є суб'єктом злочину і є винуватою у вчиненні за-бороненого КК діяння проти охоронюваних законом про кримі-нальну відповідальність об'єктів.

Фактична підстава кримінальної відповідальності - це вчи-нення особою діяння, передбаченого в КК, яке містить склад зло-чину. Наприклад, особа вчинила крадіжку, тому саме факт вчинення особою крадіжки і буде підставою кримінальної відпові-дальності.

14. Поняття кримінальної відповідальності та її реалізація

Кримінальна відповідальність - це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених санкцією статті КК обмежень особистого, майнового, або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Ознаки КВ, що відрізняють її від інших видів відповідальності:

1) КВ становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину,

2) КВ - це вид державного примусу, це осуд злочинця і його діяння вироком суду, а також покладення на винного додаткових позбавлень і обмежень.

3) вид і міра обмежень особистого (позбавлення волі), майнового (штраф) або іншого характеру визначені тільки у КЗ , перш за все у санкції статті КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;

4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер. Застосування таких обмежень є обов'язком держави;

5) КВ можлива лише за вчинення злочину. Вчинення злочину виступає підставою КВ.

...