Кримінальне право та кримінальні відносини

Під час провадження слідства та розгляду суддею справи про застосування примусових заходів виховного характеру до вищезазначеного неповнолітнього необхідно, відповідно до вимог КПК України, з'ясувати:

1) вік неповнолітнього - число, місяць і рік народження (до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження);

2) стан здоров'я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов'язану з душевним захворюванням, слід з'ясувати, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі потреби призначається експертиза за участю фахівців у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів);

3) умови життя, виховання і поведінку неповнолітнього;

4) обставини, що негативно впливали, на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в суспільно небезпечну діяльність;

5) ставлення неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім'ю.

За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд - ухвалу. З метою контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься у ч. 2 ст. 105 КК, полягає в такому:

1. Застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього і вчиненого ним злочину або суспільно небезпечного діяння і попереджує неповнолітнього про недопущення в його подальшій поведінці таких дій.

2. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього - це установлене судом певне обмеження поведінки неповнолітнього у формі заборони у вільний від роботи або навчання час або під час відпочинку відвідувати громадські міста, визначені органами, які здійснюють контроль за поведінкою неповнолітнього, а також судова вимога до неповнолітнього не залишати в певні вечірні години та в нічний час свого житла, суворо дотримуватися правил поведінки в суспільстві і спілкування з людьми. Тривалість цього заходу виховного характеру, відповідно до ч. 3 ст. 105, встановлюється судом, який його призначає.

3. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють (усиновителі, опікуни, піклувальники), під нагляд окремих громадян на їхнє прохання, а також під нагляд педагогічного або трудового колективу, що є можливим: а) за наявності даних, які позитивно характеризують поведінку батьків, осіб, які їх заміняють, та окремих громадян та підтверджують їх можливість забезпечити виховний вплив на неповнолітнього, постійно контролювати його поведінку; б) якщо педагогічний або трудовий колектив спроможний здійснити належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно вплинути на його виховання. Тривалість цього заходу виховного характеру встановлюється судом, який його призначає.

4. Покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодування заподіяних збитків як примусовий захід виховного характеру, який може застосовуватися лише до неповнолітнього, що досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток.

5. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, здійснюється за постановою (ухвалою) суду. До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 16 років, а до професійного училища соціальної реабілітації - від 14 до 18 років.

У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітні утримуються до досягнення ними 14 років, а при необхідності закінчення навчального року або професійної підготовки в школах - до досягнення ними 15 років, в училищах за рішенням суду - до досягнення 19 років. Статус таких навчально-виховних установ визначений законодавством України про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх. Не можуть направлятися до цих установ особи, визнані інвалідами, а також такі, яким за висновком відповідних фахівців у галузі медицини перебування у таких заходах протипоказане за станом здоров'я.

У ч. 3 ст. 97 КК закріплене положення, згідно з яким у разі ухилення неповнолітнього від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Йдеться про випадки, коли неповнолітній у ході його загальноосвітньої чи професійної підготовки або в побуті свідомо не додержується заходів виховного характеру й ухиляється від їх виконання. Тому відповідний орган, яким є, зокрема, комісія у справах неповнолітніх, передає прийняте ним з цього питання рішення і пов'язані з ним матеріали до суду для скасування подальшого застосування примусових заходів виховного характеру і притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності за вчинений ним злочин.

51. Види покарань, що застосовуються до неповнолітнього, і особливості їх призначення

Види покарань

1. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

2. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф

1. Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

2. Розмір штрафу, в тому числі за вчинення злочину, за який передбачено основне покарання лише у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. До неповнолітнього, що не має самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення, засудженого за вчинення злочину, за який передбачено основне покарання лише у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, може бути застосовано покарання у виді громадських робіт або виправних робіт згідно з положеннями статей 100, 103 цього Кодексу.

Громадські та виправні роботи

1. Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день.

2. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року.

3. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків.

Арешт

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.

Позбавлення волі на певний строк

1. Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених пунктом 5 частини третьої цієї статті. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

2. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

3. Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше одного року шести місяців;

2) за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років;

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років.

Призначення покарання неповнолітнім. Призначаючи покарання неповнолітньому, суд має, в першу чергу, керуватися загальними засадами призначення покарання, викладеними у ст. 65-67 КК й обов'язково враховувати положення, викладені у ст. 103, а саме: 1) умови життя та виховання неповнолітнього; 2) вплив на неповнолітнього дорослих; 3) рівень розвитку неповнолітнього; 4) інші особливості особи неповнолітнього.

Поняттям "умови життя та виховання неповнолітнього" охоплюється взаємовідносини в сім'ї, з якою проживає неповнолітній, його матеріальне та виховне забезпечення, його ставлення до навчання і праці, до свого найближчого оточення, проведення дозвілля, відпустки (канікул).

Під впливом на неповнолітнього дорослих треба розуміти ймовірний негативний вплив дорослої людини, який сприяв або обумовив вчинення неповнолітнім злочину.

Рівень розвитку неповнолітнього (особливо підлітків 14-15 років) - це відповідність ступеня розвитку неповнолітнього його віку, досягнутому в момент вчинення злочину, його розумовим здібностям, культурним та духовним запитам.

Інші особливості особи неповнолітнього злочинця - це його вік, риси характеру, поведінка у несприятливих для неповнолітнього умовах, здатність до самооцінки свого поступку, поведінка у школі, на роботі, громадських місцях, стосунки з друзями тощо. Якщо злочин вчинено групою неповнолітніх (у співучасті), має бути виявлена роль кожного неповнолітнього у груповій протиправній діяльності.

Суд при вирішенні питання про вид покарання неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої тяжкості, має обговорити можливість застосування до такого неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а при вчиненні злочину середньої тяжкості - можливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 102 КК України, позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

У чинному КК України покарання неповнолітніх у вигляді позбавлення волі диференційоване відповідно до класифікації злочинів (ст. 12). Відповідно до ч. 3 ст. 102 КК, покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому: 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше двох років; 2) за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п'ятнадцяти років. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або сукупністю вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років (ч. 2 ст. 103 КК).

52. Поняття амністії і помилування. Види амністії в Україні

Стаття 85. Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування

На підставі закону про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарань.

Стаття 86. Амністія

1. Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.

2. Законом про амністію особи, визнані винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання.

4. Особи, визнані винними у вчиненні корупційних злочинів, вироки стосовно яких не набрали законної сили, не можуть бути звільнені від відбування покарання, а особи, вироки стосовно яких набрали законної сили, - не можуть бути повністю звільнені законом про амністію від відбування покарання. Зазначені особи можуть бути звільнені від відбування покарання після фактичного відбуття ними строків, встановлених частиною третьою статті 81 цього Кодексу.

Стаття 87. Помилування

1. Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи.

2. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

3. Особи, засуджені за вчинення корупційних злочинів, можуть бути звільнені від відбування покарання в порядку помилування після фактичного відбуття ними строків, встановлених частиною третьою статті 81 цього Кодексу.

Згідно з чинним законодавством до особи, яка вчинила злочин, може бути застосований один із таких видів амністії:

а) відмова в порушенні кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);

б) закриття кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК);

в) звільнення від відбування основного і додаткового покарання (ч. 2 ст. 86 КК; ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні»);

г) звільнення від невідбутої частини основного і додаткового покарання (ч. 2 ст. 86 КК);

ґ) звільнення від основного покарання із залишенням додаткових мір по-карання (ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні»);

д) заміна покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаран-ням (ч. З ст. 86 КК).

53. Поняття і правове значення судимості. Виникнення і припинення судимості. Способи припинення судимості

Судимість - це певний правовий стан особи, зумовлений обвинувальним вироком, яким за вчинений нею злочин призначається покарання і настають у зв'язку з цим відповідні правообмеження.

Правове значення судимості

Судимість є правовим наслідком засудження особи. Правова природа судимості полягає в негативних наслідках для такої особи, які виражаються в певних обмеженнях цивільних прав, а також має юридичне значення при вчиненні особою нового злочину.

Судимість породжує не будь-якийобвинувальний вирок, а лише той, яким особа засуджена до покарання безостаточного і повного звільнення від його відбування, що також має бутивраховано при визначенні виникнення судимості.

Підставою виникнення судимості є засудження за вчинення злочину судом України. Водночас, згідно зі ст. 9 вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо особа була засуджена за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинила злочин на території України. Але судимість, що виникла внаслідок засудження судом іноземної держави, в Україні тягне лише кримінально-правові наслідки, прямо передбачені ч, 2 ст. 9.

Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання. Відсутність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання такої підстави юридичне нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх правових наслідків необґрунтованого призначення покарання, включаючи ті, Що стосуються судимості.

Судимість - суто кримінально-правове явище. За рамками кримінального права виникнути й існувати вона не може.

Із сказаного випливає, що судимість: 1) виникає, коли особу засуджено за діяння, передбачене КК; 2) з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили; 3) стосується лише засудженої особи; 4) породжує правове становище, результатом якого є несприятливі для особи кримінально-правові та загально правові наслідки; 5) триває визначений законом термін; 6) погашається через визначений у КК строк або знімається в установленому законом порядку.

Передумовою виникнення судимості є вчинення особою діяння, що містить склад злочину, передбачений КК.

При цьому моментом погашеннясудимості є сплив останнього дня, доки триває судимість, а моментом зняття судимості є момент набрання чинності постанови суду про дострокове зняття судимості чи застосування акта амністії, відповідно до якого особа вважається несудимою. Погашення або зняття судимості означає припинення всіх її негативних правових наслідків.

Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов'язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у т.ч. і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим.

Погашеннясудимості є типовим і найбільш поширеним способом її припинення. При цьому особа втрачає статус судимого без будь-яких своїх додаткових зусиль, без прийняття спеціального рішення з цього приводу державним органом. Автоматичне погашення судимості випливає безпосередньо із КК.

Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою І сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 цього Кодексу.

Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у статті 89 цього Кодексу.

54. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

Стаття 81. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.

2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.

3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, в також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

4. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 цього Кодексу.

1. Виконання призначеного покарання є доцільним тільки за тієї умови, що ним досягається поставлена в законі мета: крім кари ще і виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів. Якщо ця мета може бути досягнута ще до закінчення призначеного судом строку покарання, то в подальшому його виконанні відпадає необхідність. З огляду на це, закон передбачає можливість застосування судом умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за таких умов: 1) особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі; 2) засуджений своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення; 3) він фактично відбув .встановлену ч. З ст, 81 частину призначеного судом покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не може бути застосоване до осіб, які відбувають основне покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і арешту.

Сумлінна поведінка полягає у дотриманні правил внутрішнього розпорядку, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації органів кримінально-виконавчої системи, відсутності порушень дисципліни. Це поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання. Про поняття сумлінного ставлення до праці див. коментар до ст. 91.

За основу визначення мінімально необхідної частини строку, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, покладено тяжкість вчиненого злочину, форму вини, рецидив злочинів, вид покарання, яке відбуває засуджений, а також той факт, що особа раніше звільнялася умовно-достроково від відбування покарання.

2. За вказаних вище умов особа може бути умовно-достроково звільнена і від відбування додаткового покарання - повністю або частково. Часткове звільнення від відбування додаткового покарання може відбутися, наприклад, у виді зменшення розміру штрафу або зменшення строку позбавлення права обіймати певні посади, застосованих як додаткові покарання, тощо.

3. Вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину тягне призначення судом покарання за сукупністю вироків (ч. 4 ст. 81).

55. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні засудженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки: 1) при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п'ять років чи менше; 2) з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.

Отже, цей вид звільнення від відбування покарання не може бути застосований, якщо; а) особі призначено основне покарання у виді штрафу, громадських робіт, арешту, тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців, позбавлення волі на строк більше п'яти років; б) у суду з урахуванням обставин справи не виникло переконання в тому, що для виправлення особи немає необхідності в реальному виконанні покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітнього може бути застосоване лише у разі засудження його до позбавлення волі на строк п'ять років чи менше (ч. 2 ст. 104).

Крім тяжкості вчиненого злочину, про особу винного можуть свідчити її вік, стан здоров'я, поведінка до вчинення злочину в побуті, за місцем роботи чи навчання, визнання її учасником війни, наявність у неї нагород, наявність судимості, адміністративних стягнень тощо. До інших обставин, які враховуються судом при застосуванні звільнення від відбування покарання з випробуванням, належать: сімейне становище винного, наявність на його утриманні інших осіб, тяжкі захворювання членів сім'ї, громадянство і місце проживання винного тощо. Про врахування тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи див. також коментар до ст. 65.

2, Умовами, за яких випробування буде вважатися успішним (ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 78) є: 1) невчинення засудженим нового злочину протягом визначеного, судом іспитового строку; 2) виконання протягом цього ж строку покладених на нього обов'язків (про Їх зміст див. ст, 76 та коментар до неї); 3) невчинення засудженим систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78). Дотримання зазначених умов свідчить про те, що засуджений довів своє виправлення.

Згідно зі ст. 77 у разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки ухилення засудженого від цих покарань тягне відповідальність за ч. 1 ст. 389, то в разі такого ухилення протягом іспитового строку суд призначає винному покарання за правилами, передбаченими ст. ст. 71 і 72, і направляє засудженого для відбування покарання.

Вчинення засудженим протягом іспитового строку дисциплінарних правопорушень, а також адміністративних правопорушень, які не були систематичними, та/або не потягли за собою адміністративні стягнення, та/або не свідчать про небажання засудженого стати на шлях виправлення, за змістом ст. ст. 75, 76 і 78 не береться судом до уваги при визнанні випробування успішним.

3. Ч. З ст. 75 визначає тривалість іспитового строку, протягом якого засуджена особа повинна довести своє виправлення, - від одного до трьох років. Цей строк законом не диференціюється залежно від виду і міри призначеного покарання. Проте суд при встановленні тривалості іспитового строку на свій розсуд може враховувати тяжкість злочину, особу винного, вид і міру покарання та інші обставини.

При звільненні від відбування покарання з випробуванням неповнолітнього іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років (ч. З ст. 104).

56. Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

1. Призначення покарання за незакінчений злочин. У цьому випадку суд при призначенні покарання має враховувати такі положення:

1) загальні засади призначення покарання викладені в ст. 65 КК: зокрема, покарання має бути призначено у межах, установлених у санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. І також у межах положення Загальної частини Кодексу з урахуванням способу та мотиву дій винного, характеру і розміру заподіяної шкоди;

2) обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, що визначені, відповідно, у ст. 66 і ст. 67 КК. При цьому мають бути враховані як перші, так і другі обставини при їх одночасній наявності. Наприклад, особа вчинила замах на крадіжку майна з використанням умов надзвичайного стану (обтяжуюча обставини) внаслідок збігу тяжких матеріальних обставин (пом'якшуюча обставина). Суд при призначенні покарання має врахувати обидві ці обставини;

3) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння та ступінь здійснення злочинного наміру. Нагадаємо, що незакінчений злочин має дві стадії - готування до злочину та замах на вчинення злочину. Ці стадії злочинної діяльності різняться між собою як за фактичними обставинами, так і за тяжкістю вчиненого. Тому, призначаючи покарання, суд має враховувати, що готування до злочину є його початкова стадія і вважається менш небезпечною відносно стадії замаху на злочин. У даному випадку має значення і те, що готування до злочину невеликої тяжкості, відповідно до ч. 2 ст. 14 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності;

4) при призначенні покарання суд має враховувати і причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Злочинний намір може не здійснитися за однієї з кількох причин: а) з причини, не залежної від волі винного. Наприклад, дії злочинця було припинено органами влади;

б) з причини об'єктивної неможливості з боку злочинця досягти своєї мети (наприклад, винний не влучив при пострілі в свою жертву; сейф виявився надійно закритим, і злочинець не зміг проникнути в його середину;

в) злочинець відмовився від доведення злочину до кінця при можливості досягнення мети злочину, наприклад, злочинець злякався відповідальності за вчинене, отямився і відступився від свого наміру тощо.

За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК.

2. Призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті. Суд, призначаючи покарання співучасникам злочину, має керуватися положеннями, викладеними у ст. 65-67 та ч. 2 ст. 68 КК, щодо характеру та ступені участі кожного із співучасників у вчиненні злочину. Така участь залежить від ролі того або іншого співучасника злочину в досягненні загальної мети злочину і його безпосереднього впливу на розмір заподіяної шкоди.

Вид і розмір покарання за злочин, вчинений у співучасті, залежить головним чином від тієї ролі, яку виконував кожний із співучасників злочину: був він виконавцем чи організатором злочину, підбурювачем чи пособником злочину.

Більш небезпечним серед співучасників вважається виконавець та організатор злочину, а найбільшу небезпеку для благ людини і соціальних цінностей створює групова та організована (кланова) злочинність. Активні учасники таких груп і особливо організатори злочинних організацій мають зазнавати з боку суду найбільшої і найсуворішої кари.

Отже, обрання кожному підсудному конкретної міри покарання за вчинений ним злочин має ґрунтуватися на додержанні судом загальних засад призначення покарання та аналізі усіх фактично встановлених обставин справи. Така оцінка здійснюється судом на підставі правосвідомості суду, тобто безпосереднього, неупередженого застосування закону на основі високого професіоналізму, правової і загальнолюдської культури. Якщо судді мають всі ці складові правосвідомості, то шлях до справедливого покарання є найбільш можливим.

57. Загальні засади призначення покарання, їх поняття і зміст

Призначення покарання фактично є підсумком всієї діяльності по кримінальній справі, яка здійснювалась тривалий час працівниками органів досудового слідства та суду. При цьому суд, зважаючи на всі зібрані по справі докази, з урахуванням всіх обставин, які характеризують вчинений злочин та особу винного, обирає покарання, яке повинно бути адекватним ступеню суспільної небезпеки діяння та особи, що його вчинила.

Отже виходячи з цього процес призначення покарання повинен базуватися на відповідних засадах, які його визначають.

Загальні засади призначення покарання - це встановлені кримінальним законом правила, якими керується суд, постановлюючи вироку кримінальній справі та обираючи винному міру покарання. Ці засади закріплені в ст. 65 КК України.

Частина перша цієї статті визначає три основні засади, якими повинен керуватись суд при обранні покарання.

«Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання».

Зміст цих засад полягає у такому:

Л Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Виходячи з виду санкцій кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу, які, в більшості, належать за своєю характеристикою до відносно-визначених, суд, постановляючи обвинувальний вирок, правомочний обирати покарання, яке не перевищує вищої і не знаходиться нижче нижньої межі, яка передбачена санкцією відповідної норми

КК. Це загальне правило, яке, однак, потребує деякого тлумачення. У більшості випадків немає проблем із визначенням цих меж, тому що більшість санкцій прямо й передбачає і нижню і верхню межу покарання (див,, напр., санкцію ст. 336 КК «Ухилення від призову по мобілізації», яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п'яти років). Разом з цим норми КК містять санкції, які визначають лише верхню межу відповідного виду покарання (див., напр., санкцію ст. 146 ч. 1 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», яка передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк). У цих випадках нижня межа визначається відповідною нормою Загальної частини, яка регламентує даний вид покарання і вказує на його нижню межу. Скажімо, для виправних робіт (ст. 57 КК) вона становить шість місяців, для арешту (ст. 60 КК) - один місяць, для обмеження волі (ст. 61 КК) - один рік, для тримання в дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК) -- шість місяців, для позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - один рік.

Чинне кримінальне законодавство знає два випадки, коли суд правомочний вийти за ці межі. Перший з них - це застосування ст. 69 КК - «Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом», другий - визначення загального строку покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК), коли суд має право вийти за верхню межу покарання. Ці випадки будуть розглянуті окремо при аналізі відповідних норм КК.

2. Суд визначає покарання відповідно до норм Загальної частини КК. Ця засада скеровує суди на необхідність глибокого аналізу норм Загальної частини КК при призначенні покарання. Це не стосується питання про наявність чи відсутність складу злочину і необхідності врахування кримінально-правових норм, які визначають його наявність у конкретному діянні. Йдеться про норми, які тим чи іншим чином визначають покарання. До них, зокрема, належать норми, що визначають правила призначення покарання при вчиненні незакінченого злочину, при вчиненні злочину в співучасті, при уявній обороні, при сукупності злочинів. Постановляючи обвинувальний вирок, суд повинен враховувати положення норм Загальної частини, які зобов'язують його, у відповідних випадках, застосувати правило про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі, надають права звільнити особу від покарання і т. ін.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність. Слід зазначити, що вид та розмір покарання, визначеного законодавцем при конструюванні відповідної норми Особливої частини КК, великою мірою вже враховує тяжкість вчиненого злочину, що знаходить свій прояв у тих видах покарання, які передбачаються за його вчинення та їх межах. Разом із цим індивідуальність кожного злочину вимагає відповідної конкретизації покарання у визначених межах. Це передбачає необхідність врахування рівня суспільної небезпеки конкретного злочинного діяння в сукупності з рівнем суспільної небезпеки особи, яка вчинила це діяння.

У зв'язку з цим не можна погодитись з точкою зору авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», які фактично пов'язують ступінь тяжкості із ст. 12 КК. Ця стаття лише класифікує злочини за ступенем суспільної небезпечності залежно від розміру покарання. Ступінь тяжкості конкретного злочину знаходить свою оцінку в конкретному покаранні, обраному судом у межах альтернативного відносно-визначеного покарання, передбаченого конкретною санкцією норми Особливої частини КК. При цьому враховуються суспільна цінність об'єкта та предмета посягання, спосіб, знаряддя, обстановка вчинення злочину та інші його характеристики. Особливої уваги заслуговує особа винного і, передусім, ступінь його десоціалізації.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» акцентував увагу судів на необхідність всебічного аналізу всіх обставин, що характеризують вчинене діяння та особу винного.

Обов'язковому врахуванню підлягають обставини, які пом'якшують або обтяжують відповідальність винного. При цьому (і про це докладніше далі) гуманістичні засади вітчизняного кримінального законодавства націлюють суди на щонайширше тлумачення пом'якшуючих та обмежене тлумачення обтяжуючих обставин, Що суттєво впливає на загальну оцінку ступеню тяжкості конкретного злочину й особи винного.

58. Види покарань, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові

1. Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див., наприклад, ч. 2 ст. 204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК);

3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може призначатися на строк від двох до п'яти років як основне і на строк від одного до трьох років - як додаткове покарання.

4. Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися відповідною діяльністю. Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (пов'язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові інтереси.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м'якого покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК).

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад, статті 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено. У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дає йому право застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною діяльністю.

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не пов'язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом на підставі ст. 55 КК.

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений. Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади, пов'язані з розпорядженням матеріальними цінностями.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад, до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання вироком суду законної сили. Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашається з моменту закінчення строку цього покарання (п. 3 ст. 89 КК).

59. Види основних покарань та їх характеристика

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого. Виправні роботи - це покарання, яке широко застосовується на Практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних правообмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість.

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду включено в загальний трудовий стаж (ст. 103 ВТК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт (ст. 389 КК).

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років.

Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову частину - дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності - до професійного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так й інших громадян.

...