Державне управління у сфері екологічної безпеки України в контексті інтеграції у Евроспільноту

3) реалізація широкомасштабних заходів щодо повторного залучення до господарського обороту, утилізації й знешкодження виробничих і невиробничих відходів, а також ефективних та екологобезпечних способів їх захоронення;

4) всебічне сприяння розвиткові екологоспрямованого бізнесу, промисловості екологічного очищення, випуску ефективного природоохоронного обладнання нових поколінь, формуванню розгалуженої мережі екологічної інфраструктури, включаючи й сільську місцевість;

5) заходи щодо імплантації екологічних завдань у національну соціально-економічну, аграрну та науково-технічну політику й адаптації її до західноєвропейського екологічного простору, гармонізації національних екологічних вимог, стандартів і обмежень з відповідними показниками Європейського Союзу;

6) створення комплексної й ефективної системи екологічного виховання та освіти всіх верств населення.

У людства тепер не існує іншої альтернативи, крім необхідності істотного зменшення негативних антропотехногенних навантажень на біосферу Землі та переходу до моделі сталого й екологобезпечного розвитку в кожній країні світу. Основою для цього є жорстке регулювання та контроль процесів демографічного і соціально-економічного зростання, поступове обмеження останнього в розумних межах, всебічна екологізація виробництва та міжнародного співробітництва, раціональне використання й економне витрачання всіх виробничих, насамперед енергетичних і природних, ресурсів [1. Писарев В.Д. Экологическая безопасность как компонент национальной безопасности США // США: экономика, политика и идеология. - 1997. - № 7. - С. 5.].

Висновки до розділу

Екологічна безпека є новою фундаментальною загальнолюдською потребою, яка органічно вплітається в систему традиційних аспектів уявлень про безпеку -- політичну, військову, економічну, технологічну, соціальну, етнічну і гуманітарну. Вона стає необхідною передумовою, яка забезпечує існування і конструктивну взаємодію держав. Разом з тим, екологічна безпека є надзвичайно складним соціальним фактором і може бути досягнутою лише на основі вироблення і реалізації нової стратегії миру і розвитку, яка б спиралася на ідею взаємозалежності, єдності і спільності людей, на розуміння світового розвитку як співіснування, перейнятого гуманізмом, ідеалами соціального прогресу й екологічного мислення.

Глобальна екологічна безпека є невід'ємною частиною системи загальної безпеки. Однак для подолання труднощів людства цього визнання недостатньо. Необхідно, насамперед, визнати цю проблему такою, що має абсолютний пріоритет перед іншими проблемами, які стоять перед людством, зрозуміти, що вона вимагає об'єднання природних і гуманітарних наук, створення нової загальнонаукової парадигми суспільних наук, зовсім іншого уявлення про місце людини в біосфері. Не може бути здорової економіки, соціальної і політичної стабільності без здорового навколишнього середовища. Недооцінка, відкладання на майбутнє рішення екологічних питань робить проблематичним будь-яку стратегію суспільного розвитку. Екологічні проблеми здатні трансформуватися в соціальні проблеми, які можуть перетворюватися із суперечки стосовно окремої екологічної проблеми в масштабний соціально-політичний конфлікт.

РОЗДІЛ 2. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

2.1 Екологічна політика України. Нормативно-правове регулювання

Стабільний розвиток нашої держави має бути забезпечений на основі пріоритетного урахування екологічного чинника. Нагальною необхідністю є кардинальні економічні реформи з урахуванням принципів сталого розвитку. Нові підходи мали б враховувати необхідність об'єднання економічної ефективності і ресурсно-екологічної збалансованості. Україна повинна виявити здатність переходу до екологічно орієнтованої моделі ринкової економіки.

Щодо забезпечення екологічної безпеки України, можна виокремити:

Структурно-функціональне забезпечення.

Верховна Рада України (визначає повноваження органів місцевого самоврядування, органів управління в галуз забезпечення екологічної безпеки).

Комісія з питань ядерної політики екологічної безпеки при Президентові України (вироблення науково обґрунтованих пропозицій з питань формування державної ядерної політики та екологічної безпеки).

Національна комісія по радіаційній безпеці населення України (Незалежний орган з радіаційної безпеки населення, розробляє і затверджує норми радіаційної безпеки.)

Кабінет Міністрів України (Постійна урядова комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій організовує, координацію і контроль за діяльністю щодо забезпечення техногенно-екологічної безпеки).

Відділ комплексного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Система органів у галузі екологічної безпеки.

Президент України (вживає заходів до забезпечення національної безпеки).

Рада Національної безпеки України при Президенті України (забезпечення національної безпеки).

Міністерства охорони здоров'я України (розробляє, затверджує і вводить у дію нормативи екологічної безпеки, норми радіаційної безпеки).

Координаційний комітет з питань якості та безпеки продуктів харчування при Міністерстві охорони здоров'я України (координує та здійснює контроль за роботою органів системи державного контролю якості та безпеки продуктів харчування).

Держкомітет у справах захисту прав споживачів (здійснює радіологічний, хімікотоксилогічний і фізикохімічний контроль за продуктами харчування).

Міністерство транспорту України (формує основні напрямки екологічної безпеки транспорту, забезпечує безпеку).

Укрдержхімкомісія - державна міжвідомча комісія України у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин (розглядає питання про заборону застосування екологічно небезпечних препаратів).

Головне управління ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією Міністерства сільського господарства і продовольства (проводить екологічний контроль продуктів харчування рослинного та тваринного походження).

Органи прокуратури України (наглядають за дотриманням норм екологічної безпеки).

Контрольно-наглядові та інші організаційно-правові форми.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Контроль за додержанням екологічної безпеки).

Державна екологічна інспекція України [Положення про Державну екологічну інспекцію Мінприроди України. Затв. Пост. Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р. № 925].

Головна державна інспекція по нагляду за ядерною та радіаційною безпекою [Положення про Головну державну інспекцію по нагляду за ядерною та радіаційною безпекою від 10 серпня 1991 р. № 458. У зв'язку із ліквідацією Держатомнагляду України і створення Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки згідно Указу Президента від 15 грудня 1994 р. вказана інспекція увійшла в структуру цьго міністерства на правах самостійного структурного підрозділу]

Система екологічного законодавства України є досить прогресивною, тому що вона створювалася вже в умовах незалежності з використанням досвіду світових лідерів, в галузі екологічного права. Сьогодні ми можемо сміливо констатувати, що той "правовий вакуум" в сфері охорони довкілля і екологічної безпеки, що утворився одразу після проголошення незалежності ліквідовано. За ці роки в Україні прийнято кілька десятків законів та кодексів що регулюють всю гамму екоправових відносин у державі.

Розв'язання сучасних екологічних проблем в Україні можливе тільки в умовах широкого й активного міжнародного співробітництва всіх країн у цій сфері. Це зумовлено насамперед такими обставинами:

· глобальним характером екологічних проблем;

· транскордонним характером забруднення навколишнього середовища;

· міжнародними зобов'язаннями України щодо охорони навколишнього природного середовища;

· необхідністю міжнародного обміну досвідом і технологіями, можливістю залучення іноземних інвестицій.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України [Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р.//http://www.rada.gov.ua.], якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави .

Ст. 50 Конституції передбачає, що "кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди".

Ст. 3 - "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави", що "держава відповідає перед людиною за свою діяльність", а "утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Таким чином, ми бачимо конституційне створені додаткові умови для того, щоб держава почала більш ефективно виконувати екологічну функцію як один з основних напрямів своєї діяльності.

Ст. 50 Конституції гарантує кожному "право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення", а така інформація "ніким не може бути засекречена". Ці права є дуже важливими для реалізації, і Конституція створила всі умови для успішної роботи цих інститутів.

Ст. 8 Основного Закону України проголошує, що "норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується". Отже, тепер кожен громадянин України вправі звертатися до суду, щоб захистити свої екологічні права і свободи. Це дуже важливо.(Норми Конституції, які регулюють відносини, пов'язані з охороною довкілля, цим, звичайно, не вичерпуються. )

Ст. 13, яка визначає: "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони" є об'єктами права власності Українського народу", від імені якого всі правомочності власника можуть здійснювати органи державної влади та місцевого самоврядування. "Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону". Але при цьому власність і зобов'язує (ч. 3): вона "не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству", тобто власник має використовувати свою правомочність з урахуванням інтересів як окремих людей, так і всього суспільства.

Ст. 14 проголошує землю "основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави" і гарантує право власності на землю, яке "набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону", всі суб'єкти права власності проголошуються рівними перед законом, то побачимо, що, нарешті, ми побороли безвідповідальність у природокористуванні.

Але, нажаль, все це є декларативним по відношенню до екологічного стану України, хоча дуже важливо з правової точки зору.*

Фактично держава мала й має різні важелі впливу на природокористувачів, аби примусити їх не порушувати вимог екологічної безпеки, вести екологічно збалансоване господарство. Звичайно, ще треба багато зробити по впорядкуванню законодавства з цього питання, але слід подбати й про те, щоб додержання екологічних вимог було вигідним для підприємств - лише тоді вони його виконуватимуть. Застосуванням тільки засобів адміністративного впливу (контроль, адміністративна відповідальність конкретних керівників підприємств) ще ніколи не вдавалося забезпечити ефективного дотримування законодавства. Під економічними ж важелями впливу слід розуміти не тільки плату за використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, за складування відходів, але й впровадження податкових пільг за впровадження екологічних технологій, збалансованого виробництва.

В умовах державної монополізованої економіки ні штрафи, ні економічні санкції не могли бути достатньо ефективними - гроші, які нібито мали спрямовуватись на екологічні проекти, перекладалися з однієї державної кишені до іншої.

"Лише плюралізм власності, наявність різних природокористувачів, рівність їх перед законом відповідно до ст. 13 Конституції дали державі можливість ефективно впливати на стан справ в охороні довкілля, держава має можливість ставати на позицію особи і захищати її права, оскільки за всіх природокористувачів, які є суб'єктами комунальної чи приватної власності, держава вже не відповідає. Не можна від неї вимагати надмірно багато: держава не зможе одночасно виробляти автомобілі, ракети, танки, взуття, харчі і саму себе контролювати, щоб при виробництві усіх цих життєво необхідних для людини речей дотримувались екологічні нормативи. Якщо ж держава позбавляється цього виробничого тягаря - вона дійсно може стати на позицію особи і захищати її екологічні права.

" Ст. 16 Конституції, яка визначає "забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу" обов'язками держави. Отже, екологічна функція держави тепер має розвиватися значно ширше, ніж раніш.

Ст. 49 передбачає не тільки право кожного на охорону здоров'я, але й обов'язок держави дбати про санітарно-епідемічне благополуччя.

" У ст. 85 (п. 6) зазначено, що парламент затверджує загальнодержавні програми охорони довкілля.

" Ст. 92 визначає, що тільки законами як правовими актами вищої юридичної сили визначаються "правовий режим власності", основи екологічної безпеки, "засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору".

Таким чином, як ми бачимо, держава має необхідні правові норми на конституційному рівні для подальшого успішного вирішення тих екологічних проблем, які є в Україні."

Але, звичайно, одним лише Основним Законом створити повноцінну правову базу для суттєвого поліпшення екологічної ситуації неможливо. Тут доречно згадати, що ще 1992 р. було розроблено концепцію розвитку екологічного права, яка тоді була названа "екологічним деревом Костицького".

Одна з основних проблема розвитку екологічного законодавства сьогодні полягає у тому, що закони, які приймає Верховна Рада, ще часто мають декларативний характер, вони не є законами прямої дії, як Конституція. Закони приймаються, а в них міститься багато посилань на інші законодавчі акти - і виникає необхідність у прийнятті додаткових положень чи навіть змін. Але ж якщо ми передбачили у Конституції України, що норми екологічної безпеки вирішуються законодавчими актами, то вже ніякі постанови Кабінету Міністрів чи рішення міністерств і відомств не можуть регулювати цієї сфери.

Звичайно, під час роботи над екологічним законодавством треба враховувати й зарубіжний досвід. Але Україна має й багато власних відкриттів в галузі екологічного права, які ще невідомі в інших країнах. Серед них - Закон про охорону атмосферного повітря, у якому йдеться про оплату використання повітря у промислових потребах. Природний ресурс використовується для виробництва, і ніхто за це не платить! На жаль, хоч після прийняття закону і були дані вказівки про розроблення відповідних нормативів по визначенню і нарахуванню платні, але саме через відсутність цих методик згодом Мінекобезпеки поставило питання про скасування ряду положень закону замість відкладення введення відповідних статей у дію.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів , але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною , тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави .

Основні напрями втілюються за допомогою системи екологічного права. Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти:

· "Про охорону навколишнього природного середовища"; [Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” вiд 25.06.1991, № 1264-XII]

· "Про екологічну експертизу"; [Закон України "Про екологічну експертизу"вiд 09.02.1995 № 45/95-ВР]

· "Про охорону атмосферного повітря"; [Закон України "Про охорону атмосферного повітря " вiд 16.10.1992 № 2707-XII]

· "Про енергозбереження"; [Закон України "Про енергозбереження" вiд 01.07.1994 № 74/94-ВР]

· "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку";[Закон України " Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" вiд 08.02.1995 № 39/95-ВР]

· "Про поводження з радіоактивними відходами"; [Закон України " Про поводження з радіоактивними відходами " вiд 30.06.1995 № 255/95-ВР]

· "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; [Закон України " Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи " вiд 28.02.1991 № 796-XII]

· "Про тваринний світ" [Закон України “Про тваринний світ” вiд 13.12.2001 № 2894-III];

· "Про природно-заповідний фонд" [Закон України “ Про природно-заповідний фонд” вiд 16.06.1992 № 2456-XII];

· "Про охорону атмосферного повітря" [Закон України “ Про охорону атмосферного повітря ” вiд 16.10.1992 № 2707-XII];

· "Лісовий кодекс України" [“Лісовий кодекс України” вiд 21.01.1994 № 3852-XII];

· "Водний кодекс України" [“Водний кодекс України ” вiд 06.06.1995 № 213/95-ВР];

· "Земельний кодекс України" [“Земельний кодекс України ” вiд 25.10.2001 № 2768-III];

· "Кодекс України про надра" [“Кодекс України про надра ” вiд 27.07.1994 № 133/94-ВР].

Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки) , тобто саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення.

Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших; Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та інші; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов'язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу.

Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування .

Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

· екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

· соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

· розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ та умов життєдіяльності, вироблення обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів .

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.

Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють:

· території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниць;

· територію Автономної Республіки Крим та території областей України;

· території промислово-економічних регіонів, басейнів великих

· річок та України в цілому.

Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.

Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5 - 10 років країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення стану навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану території України, необхідно враховувати такі основні критерії і чинники :

· погіршення здоров'я людей через значну забрудненість довкілля;

· втрати, що призводять до зниження продуктивності народного господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного капіталу і природних ресурсів;

· погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди біологічному та ландшафтному різноманіттю і, зокрема лукам, пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним і морським екосистемам, гірським районам;

· еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

1. Гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

2. Поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

3. Стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

4. Будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

5. Запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

6. Формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

7. Збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань:

· зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення, захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у великих містах і промислових центрах;

· захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження і нераціонального використання;

· збереження і розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;

· підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

· знешкодження, утилізація та захоронення промислових та побутових відходів;

· запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, захист підземних вод від забруднення;

· збереження та відродження малих річок, здійснення управління водними ресурсами на основі басейнового принципу;

· завершення створення державної системи моніторингу навколишнього природного середовища;

· створення системи прогнозування, запобігання та оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного і природно-техногенного походження;

· забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-промислового комплексу;

· здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю Збройних Сил України;

· розробка механізмів реалізації схем природокористування;

· впровадження дійових економічних складових впливу на систему природокористування;

· створення системи екологічної освіти, виховання та інформування.

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.

Україна є учасником понад 20 міжнародних конвенцій та двосторонніх угод, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища. Міжнародні зобов'язання України щодо навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки випливають з положень вже ратифікованих а також тих, що знаходяться в стадії розгляду конвенцій та угод. Виконання Україною зобов'язань, що випливають із зазначених багатосторонніх угод, потребує приведення внутрішнього законодавства у відповідність з нормами міжнародного права й урахування існуючої міжнародної практики під час розроблення нових законодавчих актів.

Концептуальні засади екологічної політики України сформульовані в документі “Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” [Постанова Верховної Ради України “Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” вiд 05.03.1998 № 188/98-ВР ]. В програмі діяльності Кабінету Міністрів України від 16 січня 2008 р. [Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Український прорив: для людей, а не політиків” вiд 16.01.2008]. в питаннях екологічної політики значної уваги приділено положенням екологічної відповідальності, формування єдиної системи контролю за дотриманням вимог законодавства про охорону навколишнього середовища, удосконалення системи інтегрованого екологічного управління створення нормативно-правової бази для ефективного просування механізмів Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

У Законі України “Про основи національної безпеки” [Закон України “Про основи національної безпеки” вiд 19.06.2003 № 964-IV] серед загроз національним інтересам і національній безпеці визначені наступні чинники:

· антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів;

· нераціональне виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як не відновлюваних, так і відновлюваних;

· погіршення стану водних басейнів;

· неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи;

· неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослих, екологічно необґрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів;

· посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів та біотехнологій.

У "Порядку денному 2000", прийнятому в ЄС, з цього приводу підкреслювалось, що не передбачається, щоб якась держава-кандидат досягла повної відповідності доробку співдружності найближчим часом. Має бути розроблено реалістичні, довгострокові стратегії для поступової ефективної уніфікації і розпочато її реалізацію в усіх державах-кандидатах до моменту їх вступу до ЄС, зокрема в галузі боротьби з забрудненням води і повітря. В цих стратегіях мають бути визначені ключові пріоритетні сфери й проблеми, завдання, які мають бути вирішені до вступу в ЄС, а також графіки досягнення їх повного виконання в майбутньому. Забезпечення виконання зобов'язань слід ввести в усі договори про приєднання до ЄС. І хоча відповідний документ безпосередньо до України не спрямований, його дороговказне значення для нашої держави не викликає сумніву: з погляду визначення обсягів гармонізаційних робіт, їх основних напрямів і пріоритетів. Що ж стосується строків і конкретних етапів, то вони, безумовно, будуть встановлені Актом про приєднання, коли визріють економічні і політичні умови, оскільки відповідні акти індивідуально приймаються ЄС з кожною країною-кандидатом.

В Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р.[ Міжнародний документ “Угода про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами” вiд 14.06.1994р.] щодо України такі цілі і графіки їх досягнення не висувались, що свідчить про те, що в середньостроковій перспективі ЄС не розглядає Україну як реального кандидата для вступу до ЄС. Однак з боку ЄС жодного разу не пролунало офіційних заперечень можливості такого членства у більш віддаленій, довгостроковій перспективі. А в Спільній стратегії Європейського Союзу щодо України, схваленій Європейською Радою 11 грудня 1999 p., серед основних цілей відповідної стратегії визначено підтримку зміцнення співпраці між ЄС та Україною в контексті розширення ЄС.

А тому й зусилля України щодо гармонізації законодавства, в тому числі екологічного, з доробком співдружності знаходить гарячу підтримку з боку ЄС та його окремих інституцій.

Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу розглядається нашою державою як поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу.

Директива Ради Європи Seveso 82/501/ЕЕС, яка була прийнята 9 грудня 1996 року “Про контроль за загрозами виникнення великомасштабних аварій, які пов'язані з використанням небезпечних речовин”, до якої 12 квітня 1997 року приєдналася Україна, стала першим етапом гармонізації з ціллю поступового і результативного забезпечення захисту населення та застосування більш ефективної системи щодо попередження великомасштабних аварій та зменшення їх наслідків, направлена на зниження промислового ризику, імітації та аналізу аварійних ситуацій та способів їх ліквідації, формування баз даних про джерела ризику. За директивою Seveso 82/501/ЕЕС активно працювали США, Великобританія, Австрія, Нідерланди, Німеччина.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції Державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2007 - 2010 роки” [Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції Державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2007 - 2010 роки” від 15 березня 2006 р. N 149-р] та Рамковою конвенцією про охорону та збалансований розвиток Карпат (Карпатську конвенцію), підписаною 22 травня 2003 р. у Києві під час 5-ї Всеєвропейської міністерської конференції “Довкілля для Європи” міністрами довкілля України, Чехії, Сербії, Чорногорії, Угорщини, Румуні, Словаччини та Польщі налагоджується співробітництво у рамках єврорегіонів, що спрямоване на спільну розбудову адміністративно-територіальними одиницями європейських держав соціальної, інформаційної, виробничої та прикордонної інфраструктури, розвиток транспортної мережі, наукової та культурної сфери, охорону навколишнього природного середовища та проведення збалансованої політики в Україні та співробітництва щодо охорони Карпат, поліпшення якості життя людей, збереження та відтворення унікальних природних комплексів.

Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди. Наприклад, такі як підписані в Ріо-де-Жанейро 1992 року “Порядок денний на XXI століття” і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Сьогодні, на початку третього тисячоліття, Україна намагається стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції.

Так, Україна (за даними МНС) протягом 1991-2007 років підписала цілий ряд двосторонніх угод (на міжурядовому рівні), зокрема:

- про спільні дії з мінімізації та подолання наслідків Чорнобильської катастрофи підписала та ратифікувала угоди з Австрійською Республікою (1991 р.), Республікою Польща, Федеративною Республікою Німеччина (1993 р.), Королівством Норвегія (1994 р.), Фінляндською Республікою (1996 р.), Республікою Білорусь (1997 р.);

- про співробітництво в галузі попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків підписала та ратифікувала угоди з Киргизькою Республікою (1997 р.), Урядом Республіки Казахстан (2001 р.), Урядом Республіки Білорусь (2000 р.), Республікою Вірменія (2002 р.), Союзним Урядом Союзної Республіки Югославія (2003 р.), Урядом Азербайджанської Республік (2003 р.), Урядом Литовської Республіки (2004 р.), Урядом Республіки Такджикистан (2005 р.), Урядом Латвійської Республіки (2006 р.) та Урядом Республіки Узбекистан (2007 р.);

- про співробітництво в галузі попередження промислових аварій, катастроф, стихійних лих та ліквідації їхніх наслідків підписала та ратифікувала угоди Російською Федерацією (1997 р.), Урядом Республіки Молдова (1998 р.), Урядом Угорської Республіки (1999 р.), Виконавчою Владою Грузії (1999 р.) та Урядом Грецької Республіки (2002 р.), Республікою Польща (2003 р.),

- про співробітництво та взаємну допомогу у разі виникнення надзвичайних ситуацій природно-техногенного (екологічного) характеру підписала та ратифікувала угоду з Словацькою Республікою (2002 р.);

Виконавчу домовленість з Міністерством енергетики США про співробітництво в галузі покращення збереженості відпрацьованих джерел іонізуючого випромінювання в Україні.

Співробітництво за євроатлантичним напрямком євроатлантичної інтеграції протягом 2001-2007 років здійснювалось відповідно до Індивідуальної програми партнерства в рамках Програми "Партнерство заради миру", Робочого плану імплементації Хартії Україна-НАТО, в рамках Меморандуму про взаєморозуміння у галузі планування при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру та готовності до катастроф Україною, а також щорічного Цільового Плану Україна-НАТО.

Удосконалення системи забезпечення екологічної безпеки, існуючої в Україні, має стати одним із пріоритетних напрямів державної політики на основі системного аналізу із урахуванням процесів трансформації в економіці та державному управлінні, які мають місце на нинішньому етапі розвитку нашої держави [Андріївський І.Д. Регулятори економічної, екологічної та соціальної безпеки країни у сфері користування надрами // стратегічна панорама - 2004 - №4., с.18]. Основним завданням на найближчу перспективу є мінімізація підвищення рівня антропогенного впливу на довкілля. Заміна технологій і технічне переоснащення підприємств потребує значних капіталовкладень, що у зв'язку зі спадом виробництва та несприятливим інвестиційним кліматом на найближчу перспективу є малореальним.

Сьогодні потрібно здійснювати некапіталомістку, самоокупну модернізацію із застосуванням системно-екологічного підходу, який має передбачати комплекс технологічних, управлінських і господарських удосконалень і нововведень, спрямованих на поліпшення екологічних характеристик виробництва [Семенченко Андрій. Класифікація та оцінка загроз національній безпеці // Україна-НАТО - 2007 - №1-2., с.118]. Система екологічного управління на підприємствах повинна стати невід ємною складовою загальної системи їх управління. Рішення з питань екологізації виробництва мають прийматися на основі висновків і рекомендацій екологічного аудиту.

Першочергового вирішення потребують такі питання:

· забезпечення дотримання вимог екологічної безпеки в енергетиці та ядерній галузі;

· забезпечення екологічної безпеки під час поводження з радіоактивними відходами;

За оцінками фахівців, в світі є понад півмільярда одиниць легкої та стрілецької зброї - достатньо для кожної дванадцятої людини. Від цієї зброї гине понад 1000 осіб щодня.

· розроблення комплексу технологій, методик і технічних засобів для оцінювання екологічної безпеки автомобілів під час їх експлуатації;

· досягнення екологічної безпеки під час поводження з відходами;

· досягнення стабільної і гарантованої екологічної безпеки військової діяльності та конверсії військово-промислового комплексу;

· *розроблення науково-методологічних основ регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки в рамках єдиної державної системи запобігання аваріям, катастрофам і надзвичайним ситуаціям:

· розроблення екологічних вимог до охорони, раціонального використання та відновлення надр у нових економічних умовах:

· визначення пріоритетних наукових досліджень у галузі використання природних ресурсів, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади мають забезпечити вирішення вищезазначених питань у рамках галузевих і регіональних програм [Лизун Степан. Економічна безпека як складова національної безпеки України // Україна-НАТО - 2007 - №6., с.73].

На сьогодні в Україні цілісна система регулювання екологічної безпеки знаходиться на стадії формування. Правові відносини у сфері забезпечення природно-техногенної безпеки регулюються численними законодавчими та підзаконними актами, які визначають вимоги щодо екологічної безпеки для різних видів діяльності. Проте ці нормативно-правові акти, різні за рівнем і призначенням, не мають сьогодні належного узгодження і носять здебільшого відомчий характер.

Систему законодавства в галузі забезпечення екологічної безпеки в Україні певною мірою сформовано. Проте існуюча система має чимало недоробок:

· норми законодавчих актів носять загальний та посилочний характер, спираючись на пІдзаконні акти;

· обмеження та регулювання діяльності відбувається на рівні підзаконних актів через ліцензії та дозволи, норми яких іноді суперечать одна одній, що, у свою чергу, призводить до різного розуміння самої суті екологічної безпеки та перешкоджає ефективній реалізації встановлених норм суб'єктами права;

· відсутні також обґрунтовані критерії ранжування за ступенем небезпеки та чинниками негативного впливу на довкілля потенційно небезпечних об'єктів, що не дає змоги визначати пріоритети в прийнятті управлінських рішень і провадити інвентаризацію потенційно небезпечних виробництв [Андріївський І.Д. Регулятори економічної, екологічної та соціальної безпеки країни у сфері користування надрами // стратегічна панорама - 2004 - №4., с.74].

Натомість національна нормативно-правова та методична база має формуватися:

· розробленням та прийняттям нових законодавчих актів, що забезпечують комплексний підхід до вирішення проблеми та відповідають вимогам ЄС:

· внесенням змін та доповнень до чинних законодавчих актів у частині підвищення вимог до охорони навколишнього середовища, раціональним використанням вторинних ресурсів та ресурсозбереження [Буров Олександр, Шусть Володимир. Виконання відходів: гармонізаці законодавства з вимогами ЄС // Україна - НАТО - 2005 - №4., с.66].

За основу ранжування потенційно небезпечних виробництв і територій за ступенем екологічної небезпеки в міжнародній практиці запроваджено принцип оцінювання ризику. Ці підходи в Україні практично ще не сформовано. Середній рівень ризику виникнення надзвичайних ситуацій в Україні (10-4) на два порядки перевищує допустимий рівень, прийнятий у розвинених країнах.

Зважаючи на відсутність чіткого розмежування функцій між міністерствами та відомствами, їх дублювання, система конституційного забезпечення регулювання та контролю за дотриманням вимог екологічної безпеки також потребує суттєвого удосконалення. Відомча розпорошеність і дублювання контролюючих функцій знижує їх ефективність і створює додаткові перешкоди в діяльності суб'єктів підприємництва [Лизун Степан. Економічна безпека як складова національної безпеки України // Україна-НАТО - 2007 - №6, с.75].

Високий рівень екологічної безпеки є не тільки необхідною умовою для забезпечення права громадян України на безпечне для життя та здоров'я довкілля, гарантованого статтею 50 Конституції України, але і невід'ємною умовою для просування держави на шляху інтеграції до європейської спільноти.

Особи, які відповідають за розробку й здійснення державної політики у сфері національної безпеки, окрім знань системи чинного екологічного законодавства та інституцій, своїх прав, обов'язків та меж компетенції, повинні добре володіти комплексом інструментів щодо реалізації цієї політики та адекватно їх застосовувати.

Екологічна експертиза.

Передбачається, що екологічна експертиза має спрямовуватися на попередження та прогнозування негативного впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також ступеня екологічної небезпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих об'єктах і територіях [Дьомкін В. Вступ до екологічної політики. - К.: Тандем, 2000. -194 с.].

Відповідно до Закону України "Про екологічну експертизу", який визначає мету та завдання, принципи, об'єкти цієї експертизи, форми участі громадськості в екологічному процесі, головним завданням екологічної експертизи є визначення ступеня екологічного ризику і небезпеки запланованої чи здійснюваної діяльності, здійснення комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів, що передаються на експертизу, перевірка дотримання вимог екологічного законодавства, стандартів, лімітів та нормативів екологічної безпеки, оцінка можливого чи реального впливу об'єктів на стан навколишнього природного середовища, здоров'я людей і якість природних ресурсів та ефективності, повноти, обґрунтованості й достатності заходів природоохоронного характеру і підготовки на цій основі об'єктивних, науково обґрунтованих висновків, своєчасне передання їх державним органам та заінтересованим особам, інформування громадськості про результати екологічної експертизи.

Здійснювати екологічну експертизу уповноважені Міністерство охорони навколишнього природного середовища, його еколого-експертні підрозділи чи спеціально створювані установи й організації Міністерства охорони здоров'я України, інші органи виконавчої влади та їх експертні формування, громадські об'єднання, громадяни та різні установи, організації і підприємства, статути яких передбачають здійснення еколого-експертних функцій.

Висновки державної екологічної експертизи після затвердження їх відповідними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки є обов'язковим для виконання. Юридичним особам, зацікавленим у спростуванні окремих положень чи в цілому висновків державної екологічної експертизи, надається право подавати обґрунтовану заяву до відповідних органів, що приймали рішення про проведення такої експертизи, а в разі їх відмови - звернутися до суду.

Екологічні стандарти.

Екологічні стандарти є інструментом прямого регулювання, правильне застосування якого забезпечує досягнення поставлених екологічних цілей. Успішність застосування екологічних стандартів значною мірою залежить від умов, що склалися в країні, від їх реалістичності, вирішальне значення має й те, чи здатні природоохоронні органи ефективно контролювати їх дотримання.

Загалом стандарти - це норми, які встановлюють певні правила чи обмеження для здійснення тієї чи іншої діяльності або вимоги до продуктів такої діяльності. У застосуванні до навколишнього природного середовища розрізняють декілька категорій екологічних стандартів [Дьомкін В. Вступ до екологічної політики. - К.: Тандем, 2000. -194 с.]:

1. Виробничі стандарти, які встановлюють екологічні вимоги до обладнання та технологій, що використовуються у виробництві продукції або добуванні природних ресурсів. До цієї категорії належать і вимоги щодо встановлення природоохоронного та очисного обладнання, заборони на використання екологічно небезпечних речовин або імпорту/експорту небезпечних відходів тощо. Встановлюються також вимоги до забезпечення екологічної безпеки в процесі виробничої діяльності. Окрім згаданого до цієї категорії можна також певною мірою віднести і стандарти на системи екологічного управління (наприклад ІSО 14001).

2. Стандарти на продукти - це комплекс вимог до фізичного та хімічного складу продуктів виробництва, поводження з цими продуктами, зберігання, пакування, транспортування, екологічного маркування продуктів тощо.

3. Стандарти на емісію визначають склад і обсяг забруднюючих речовин, які допускається викинути (скинути) даним джерелом забруднення. Ці стандарти варіюються залежно від того, який компонент навколишнього природного середовища приймає емісію, від природних та кліматичних умов, від місця розташування об'єкта. Як правило, такі стандарти встановлюються для стаціонарних джерел забруднення, а обсяг забруднення від мобільних джерел регулюється опосередковано через стандарти на продукти.

Стандарти на емісію в умовах обмежених інвестиційних ресурсів розробляються, виходячи з можливостей наявних економічно доступних технологій. Тому вони є наслідком політичного рішення і відображають результат дискусії між виробничниками і суспільством щодо "прийнятності" того чи іншого рівня забруднення навколишнього природного середовища.

4.Стандарти якості навколишнього природного середовища, які встановлюють гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у відповідних компонентах навколишнього середовища.

Що стосується людини, то для того, щоб отримати оцінку й порогові значення впливу негативних чинників на неї, необхідно враховувати ступінь їхнього впливу на здоров'я і життя, рівень та характер змін функціонального стану і можливостей організму, його потенційні резерви, адаптивні властивості та можливості появи наслідків.

Основу оцінки граничних (допустимих) значень негативних чинників на організм людини становить біологічний закон суб'єктивної кількісної оцінки подразника - закон Вебера-Фехнера. Він встановлює залежність між величиною подразника і силою спричинених ним відчуттів: реакція організму прямо пропорційна відносному приросту подразника [Хотунцев Ю. Л. Зкология и зкологическая безопасность: Учебное пособие для студентов вьісших педагогических учебньіх заведений. - М.: Издательский центр "Академия", 2002.-480 с.]:

dL=a(dR/R)

де dL - елементарне відчуття організму; а - коефіцієнт пропорційності; dR - елементарний приріст функції. Після інтегрування даного виразу можна отримати рівень відчуття подразника:

L=101lg(R/Ro)

де Ro - порогове значення відчуття, тобто мінімальна енергія подразника, характеризує початок його негативної дії.

Закон Вебера-Фехнера становить основу нормування шкідливих чинників, того, щоб виключити необоротні біологічні ефекти, вплив чинників обмежується гранично допустимими рівнями або гранично допустимими концентраціями.

Гранично допустимий рівень (ГДР) або гранично допустимі концентрації (ГДК) - це максимальні значення чинника, які, впливаючи на людину (ізольовано або в поєднанні з іншими чинниками), не спричиняють у неї та у її нащадків біологічних змін, навіть прихованих і тимчасово компенсованих, у тому числі захворювань змін реактивності, адаптаційно-компенсаторних можливостей, імунологічних акцій, порушення фізіологічних циклів, а також психологічних порушень (зниження інтелектуальних і емоційних можливостей, розумової працездатності).

...