1.1 Особливості тлумачення та розвитку права інтелектуальної власності

Явище охорони результатів науково-технічної та творчої діяльності має відносно нетривалу історію становлення і розвитку, тим не менш, на нашу думку, право інтелектуальної власності на завжди змінило сприйняття таких правових категорій як «право», «право власності», «автор», «інтелект», «оригінальність» тощо. Сьогодні вже на завжди закріпилися за автором не тільки матеріальні права на створений ним твір, а й на нематеріальні. Права, які стосуються матеріального (інакше кажучи тієї риси об'єкту світосприйняття, яка виражає втілення ідеї автора об'єкту в форму матерії (сущого)) аспекту твору та прав, які варто віднести до нематеріальної власності. Тобто тієї власності, що являється вираженням інтелекту, творчих здібностей, культури і таланту автора, на яку можна посягнути не порушуючи прав власності автора на матеріальний прояв. Проблема неправомірного використання здобутків авторів об'єктів інтелектуальної власності у промисловій, науковій, художній, виробничій та в інших сферах людської діяльності, що характеризуються оригінальністю і унікальністю, турбувала людство, напевно, ще з перших створених людиною наскальних малюнків чи знарядь праць і зброї, однак лише зі значним розвитком взаємодії спільнот та з формуванням перших правових систем ця проблема постала більш гостро.

Право інтелектуальної власності в сучасному вигляді має відносно нетривалу історію становлення і розвитку. Тим не менш їй властиві ряд ключових подій, які безпосередньо вплинули на розуміння поняття права інтелектуальної власності, а також визначили основні теоретико-правові підходи до захисту матеріальних і нематеріальних прав на новостворений твір. Спираючись на ці події, варто виділити три етапи розвитку:

Перший етап - виникнення друкарства і формування авторського права (що пізніше було відображено в тексті Бернської конвенції 1979 р.).

Другий етап - промислова революція і перехід до фабричного виробництва як результат застосування нових технологій. У 1883 р право промислової власності було зафіксовано в Паризької конвенції з правової охорони промислової власності, на базі якої створювалися національні патентні законодавства держав-учасниць Паризької конвенції.

Третій етап - науково-технічна революція XX ст., поява і розвиток мікроелектроніки, лазерних технологій, комп'ютерних інформаційних технологій і т.д. призвели до появи інформаційного суспільства. З появою мережі Інтернет інформаційні відносини значно випередили можливості механізму правового регулювання відносин в інформаційній системі. Тож слід детальніше розглянути ключові події історії створення та розвитку права інтелектуальної вланості у світі.

Більшість вітчизняних і іноземних науковців таких як Ануфрієва Л.П., Василенко І. Е., Дроб'язко В.С., Жаров В.О., Леонідов М.Б., Харченко В.Б., Шевелева Т.М., Лонг Д., Рей П. та ін. сходяться на думці, що вперше юридичне закріплення охорони науково-технічної діяльності була у формі привілеїв (грамот) феодалами для монастирів і рідше для приватних осіб для ведення промислів та торгівлі новоствореними товарами у XV столітті [52, с. 22; 3, с. 44; 3, с. 22]. Деякі російські вчені такі як Блізнєц І. А., Гаврилов Е.П., Добринін О.В. та ін. вважають, що поштовхом усвідомлення необхідності визнання результатів творчої діяльності людини об'єктами правовідносин стало створення друкарського верстата і поява книгодрукування, в результаті чого з'явилась можливість серійного друку. Так виникла потреба у врегулюванні і контролю за діяльністю друкарів, в рамках чого були прийняті перші законодавчі акти, які встановлювали певні привілеї, що закріплювали права на видавництво книг, визначили розмір штрафів для осіб, які без дозволу здійснювали передруковування книги. Таким чином вважається, що перший патент був виданий у Флоренції у 1421 р., а перше законодавче закріплення патентних правовідносин - у Статуті Венеціанської республіки від 1474 р., в якому було закріплене монопольне право автора на використання свого винаходу протягом 10 років, та Законі Англії про монополії від 1623 р. «Статут про монополії», який закріплював право кожного, хто створить та застосує технічну новинку, монопольно користуватися на протязі 14 років вигодами та перевагами з неї [71, с. 52-53].

Пізніше стало зрозуміло, що держава повинна відстоювати права авторів на твір на законодавчому рівні. Тож першим законодавчим закріпленням правил набуття та захисту прав на результати інтелектуальної діяльності авторським правом Статут Анни від 1710 р. (названий на честь королеви Англії та Шотландії Анни (1665-1714 рр.), за часів правління якої статут і було ухвалено) [118], який закріпив за правомочними власниками права власності на копії книг. Майже одночасно були прийняті патентні закони у Сполучених Штатах Америки (Закон про авторське право від 1790 р. [121]) і у Франції (Декрет про авторське право і право на винахід від 1791 р. [107]). Слід підкреслити, що в тексті Конституції США від 1789 г. була записана компетентність Конгресу, представляти виборцям на обмежений період виключне право на їх винаходи, тому можна вважати, що дана практика в певній мірі вплинула на створення Закону про авторське право в США від 1790 р. [84, с. 4].

Слід додати, що стаття 1 французького декрету про авторське право і право на винахід від 1791 р. встановлює наступні положення: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора». Тобто простежується, що становлення і розвиток права інтелектуальної власності відбувся перш за все у системі права власності, а це означає, що поняття матеріальна і інтелектуальна власність ще з кінця XVIII століття йдуть поряд і що інтелектуальна власність підкреслює матеріальний характер твору.

Наступним поштовхом в розвитку авторського права слід завдячувати філософам Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в авторському праві не лише форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше - а саме, частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи немайнових або моральних прав [53, с. 22]. На думку українського науковця Харченка Г.Г.: «На рівні законодавств країн континентального права ситуація з визначенням характеру правової природи права інтелектуальної власності додатково ускладнюється наявністю в ньому морального компоненту. Тобто за кожним автором результату інтелектуальної діяльності закріплюється не лише майнові права на об'єкт, а й моральні (особисті немайнові) права, які… аж ніяк не підпадають під визначення правової категорії «майно», а тому на них не можуть виникати речові права». Крім того, вчений наголошує, що: «У полеміці щодо правової природи права інтелектуальної власності не потрібно забувати головне - в епоху глобалізації глобалізується і саме речове право. Сьогодні необхідно якщо не відразу, то принаймні поступово переосмислити старі його постулати, прилаштувати їх до нових докорінних змін, що відбуваються у світі» [84, с. 49, 50]. Отже, не зважаючи на спільний зв'язок з твором нематеріальні і матеріальні права на нього не тотожні за своїм змістом і функціональним призначенням.

Окремо слід розглянути становлення і розвиток права інтелектуальної власності СРСР, яке стало однією із перших спроб створити регіональну міжнародну правову систему, що залишила відбиток на сучасному законодавстві України. Процес видачі привілеїв на різного роду винаходи та витвори мистецтва був вперше законодавчо закріплена в 1812 р., коли було видано Закон про привілеї на винаходи (повна назва - Найвищий маніфест від 17 червня 1812 р. «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в ремеслах і художній діяльності»). Відповідно до закону, зокрема, було закріплено, що автор друкованого твору повинен надавати, крім самого рукопису, докази прав автора на випуск цього твору до Міністерства народної просвіти [12, с. 116-117]. Отже, усвідомлення важливості врегулювання права на результати інтелектуальної власності зумовлювалось науково-технічним прогресом та розвитком правових інструментів управління суспільством.

Після більшовицької революції 1917 р. встановлюється державна монополія на результати інтелектуальної власності шляхом затвердження, зокрема, декрету від 26 листопада 1918 р. «Про визнання наукових, літературних, музичних і художніх творів державним спадком» надавав можливість визнати будь-які об'єкти інтелектуальної власності державним спадком (власністю), однак автору призначалась за об'єкт винагорода [69, с. 2]. В положенні про винаходи, затвердженим декретом від 30 червня 1919 р., визнавалося за державою право привласнювати будь-який винахід, який буде визнаним корисним. Тим не менш, наведене нормативне закріплення, можливо, в силу повного контролю над інтелектуальними ресурсами суспільства могло надавати ефективний та оперативний захист прав інтелектуальної власності, однак сам факт монополізації та насильницьке привласнення державою інтелектуальних здобутків громадян призводить, на нашу думку, до гальмування наукової, художньої, промислової та в деякій мірі правозахисної сфер діяльності суспільства. Більше того, наведену правову практику варто назвати прикладом надмірного правового регулювання відносин в сфері використання і захисту результатів інтелектуальної діяльності.

Не менш важливою віхою у становленні права інтелектуальної власності є заснування ВОІВ, що дало змогу, зокрема, державам укладати більш універсальні міжнародно-приватні домовленості та створювати більш кодифіковане законодавство з питань інтелектуальної власності і прав на неї. Крім, цього, важливого значення має для розвитку захисту інтелектуальної власності є підписання у 1967 р. у Стокгольмі Конвенції, якою засновувалася ВОІВ. Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції на міжнародному рівні вводиться термін «інтелектуальна власність» та дається визначення цього терміна - це права щодо конкретних результатів творчої діяльності у виробничій (промисловій), науковій та художній сферах [99].

Російські науковці Єлісеєв О.М. та Шульга І. Є. припускають, що вперше спробу комплексного визначення інтелектуальної власності зробив польський науковець Претнар Б., визначивши інтелектуальну власність областю права, що має справу з корисністю, використанням, придбанням, примусом і запобіганням зловживанню приватних юридичних прав в певних формах інтелектуальних творінь в промислових, наукових, літературних і артистичних областях, а також в деяких формах ідентифікації підприємницької діяльності, з метою їх використання в конкурентній підприємницької діяльності у виробництві, комерції і торгівлі [22, с. 14]. Тобто, при тлумаченні інтелектуальної власності слід враховувати її економічний аспект і, виходячи з цього, інтелектуальна власність має двоїсту природу, що, спричиняє, на нашу думку, першочергову причину складності її тлумачення.

Походження самого терміна «право інтелектуальної власності» пов'язується зі французьким законодавством кінця XVIII ст., де мав поширення і розвиток пропрієтарний (власницький) підхід до права інтелектуальної власності, що спирався на теорію природного права, та який одержав свій найбільший розвиток у працях французьких філософів-просвітителів Руссо Ж- Жак, Вольтера Ф., Дідро Д., Гольбаха П., Гельвеція А. Відповідно до цієї теорії право інтелектуальної власності на будь-який творчий результат належить його творцю, є його невід'ємним, природним правом, що існує незалежно від визнання цього права державою [20, с. 4-5]. Більше того, російська вчена Ануфрієва Л.П. пояснює використання сьогодні поняття «власність» в праві інтелектуальної власності даниною традиції, коли на початковому етапі формування права інтелектуальної власності панувала так звана пропрієтарна (власницька) доктрина, що відбудовувала правовий режим регулювання відносин інтелектуальної власності вдаючись до юридичних форм та конструкцій, властивих речовому праву [2, с. 423]. Тим не менш, сьогодні, навряд чи можливо заперечувати той факт, що законодавство майже всіх держав ґрунтується на цій доктрині.

Філософською основою сучасного розуміння інтелектуальної власності традиційно вважають трудову теорію власності видатного англійського філософа XVII ст. Локка Дж. У главі «Про власність» праці «Два трактати про правління» (1689 р.) він зазначав, що саме людська праця є джерелом розвитку власності. Аналогічних поглядів на власність здебільшого притримуються й інші філософи епохи Просвітництва. Так, шотландський науковець Сміт А. у своєму трактаті «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.) також притримується думки про трудовий характер власності. Відповідно, якщо окрім фізичної праці (результатом якої є певне матеріальне майно) існує інтелектуальна, то вона теж повинна мати свій результат. Саме цей результат, на думку радянського науковця Нерсеяна А.С., є інтелектуальною власністю [63, с. 62]. З цього виходить, що, не зважаючи на нематеріальний характер, інтелектуальна власність повинна мати результат втілений в об'єкт матеріального світу. Логічно те, що створена річ, яка є, зокрема, результатом інтелектуальної власності, несе в собі відбиток (стиль, почерк) її автора.

Слід підкреслити, що сьогодні важко говорити про існування найбільш визнаного у світі і універсального використання у науковій і правничій діяльності визначення терміну «право інтелектуальної власності». Причинами цього є, на нашу думку, невизначеність у термінології щодо абстрактного поняття «інтелект», а також похідними від нього термінами такими як «інтелектуальна власність», «володіння, використання, розпорядження результатами інтелектуальної діяльності» тощо. Наступною причиною слід назвати мінливість суспільно-економічних відносин та відповідно до цього мінливість самих правових методів їх врегулювання.

Серед низки доктринальних визначень заслуговує на увагу погляд російського вченого Наумова В.Б. щодо правової природи права інтелектуальної власності, згідно з яким право інтелектуальної власності можна розглядати в якості важеля впливу на параметри інноваційної економіки та як механізм охорони об'єктів інтелектуальної власності в процесі їх комерціалізації. Метою правового регулювання відносин інтелектуальної власності є забезпечення охорони прав у процесі створення і використання її об'єктів. Але слід мати на увазі, що економічне й правове регулювання відносин інтелектуальної власності ускладнюється специфічним характером її інституту порівняно з інститутом матеріальної власності. Також учена додає, що інтелектуальна власність є кумулятивним процесом: її продукти розповсюджуються вільно в просторі та часі й стають базою для створення нових творів і винаходів. Іншою істотною характеристикою інтелектуальної власності є те, що відтворення інтелектуальних товарів не завжди вимагає значних фінансових і часових витрат, а виявлення порушень прав інтелектуальної власності є вкрай складним [62, с. 155].

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інститут - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, використання й охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності [20, с. 12]. З наведеним визначенням важко не погодитись, тому що в ньому охоплюються і окремо зазначаються всі можливі суспільні відносини пов'язані не тільки з результатами інтелектуальної, а й творчої діяльності. Подібної позиції притримується український науковець Дахно І. І.: «Право інтелектуальної власності - це система правових норм, що регулюють відносини в суспільстві у зв'язку зі створенням і використанням об'єктів інтелектуальної власності» [15, с. 5]. Український науковець Шишка Р.Б. підкреслює, що право інтелектуальної власності становить засновані на факті створення результатів творчої діяльності та приватній основі виключні майнові права авторів, а в передбачених законом чи договором випадках» - інших осіб [89, с. 78]. Натомість, вітчизняні науковці Підопригора О.А. та Підопригора О.О. розкривають поняття права інтелектуальної власності через право володіння, користування і розпорядження результатом інтелектуальної діяльності на свій розсуд, де суб'єкт права інтелектуальної власності має право на володіння її результатом [66, с. 14]. На нашу думку, кожне із цих визначень розкриває зміст поняття права інтелектуальної власності. Проте, складність спершу виникає при розумінні змісту терміну «інтелектуальної діяльності» та «інтелектуальної власності», а вже потім поняття «право інтелектуальної власності» як галузі.

Щодо визначення інтелектуальної власності як юридичної категорії варта уваги, зокрема, позиція радянської вченої Карпухіної С. І., відповідно до якої інтелектуальна власність визначається сукупністю прав на результати інтелектуальної діяльності, які поділяються на три групи виняткових прав залежно від характеру об'єктів: перша група охоплює виняткові права на об'єкти авторським правом, які не потребують спеціальної реєстрації; друга група охоплює суміжні права тих, хто втілює об'єкти авторським правом; третя група охоплює права «інтелектуальної промислової власності» тобто виняткові права на результати інтелектуальної діяльності, що використовуються в сфері матеріальної діяльності людини, а також на охоронювані законом символи і позначення, які використовуються у торговельному обороті [46, с. 8]. Натомість, українські вчені Іванюк О.В. та Литвинчук І. Л. поділяють права інтелектуальної власності на наступні групи: особисті немайнові права (право авторства, на ім'я, на недоторканість результатів інтелектуальної діяльності), виключні майнові права (право використовувати результат інтелектуальної діяльності на свій розсуд, дозволяти (забороняти) іншим особам використовувати результат інтелектуальної діяльності), інші інтелектуальні права (право на винагороду за службовий результат інтелектуальної діяльності, на отримання охоронного документа, слідування, доступу по відношенню до творів мистецтва) [40, с. 10].

Визначення поняття інтелектуальної власності як структурного елемента категорії «власність» з позиції економічної теорії дається низкою науковців. Так, наприклад, російські вчені Лазня І. В. та Рибалкін В.О. визначають інтелектуальну власність через комбінування економічного і правового підходу до відносин належності, володіння, використання, розпорядження продуктів інтелектуальної діяльності [75, с. 261]. Проте, російський вчений Ульянов Р.В. розглядає інтелектуальну власність лише як систему економічних відносин між членами суспільства щодо привласнення, відчуження нематеріальних чинників і результатів інтелектуального виробництва [83, с. 7]. Подібної позиції притримуються українські науковці Каніщенко Л.О. та Хрустальова В.В., пропонуючи розуміти інтелектуальну власність як систему економічних відносин стосовно володіння, користування та розпорядження ідеальними об'єктами, які виражені в об'єктивованих загальнолюдських надбаннях та новаціях, втілених у науково-технічній, літературній та мистецькій творчості, індивідуалізуючих її суб'єктів [44, с. 59]. На нашу думку, необхідно притримуватись як правового так і економічного підходу до тлумачення інтелектуальної власності та права інтелектуальної власності, що дозволить в більш ефективно описати їхні відмінні властивості. З позиції європейських вчених Шумпетера Й. і Тінбергена Я. інтелектуальна власність як теоретична категорія з'явилася слідом за розвитком галузі економічної теорії науково-технічного прогресу, яка, в свою чергу, досить довго перебувала поза сферою економічної теорії. Сьогодні інтелектуальна власність не посіла належного їй місця в економічній теорії [11, с. 28]. З цього слідує, що право інтелектуальної власності - явище подвійної природи і встановлення змісту цього поняття являється процесом комбінування підходів економічної та правової теорій.

Подібне до наданого ВОІВ широкого юридичного трактування інтелектуальної власності (ст. 1 Типових положень [112]) простежується в працях багатьох українських вчених, зокрема, Брижка В.М., Гальченка О.М., Цимбалюка В.С., Орєхова О.А. й Чорноброва А.М. [41, с. 74], Гребьонкіна С.С. [43, с. 10], Прахова Б.Г. [70, с. 72], Мельника Л.Г. [57, с. 103-104] та російських Іванова М.Ю. та Іванової Р.К. [42, с. 54], Олехновича Г. І. [64, с. 23], Стрижака О. [78, с. 24]. Однак, на нашу думку, інтелектуальна власність має дещо складнішу правову природу і потребує більш поглибленого трактування із врахуванням її специфічних рис, зокрема тих, що стосуються нематеріального характеру поняття.

На основі викладеного, варто підсумувати, що поштовхом для усвідомлення необхідності визнання результатів творчої діяльності людини об'єктами правовідносин стало створення друкарського верстата і поява книгодрукування. Тобто, коли з'явились більш доступні умови для широкої літературної діяльності виникла і конкуренція в цій сфері творчої діяльності, і як наслідок - загроза плагіату фрагменту чи всього літературного твору. Логічно, також стверджувати, що саме літературний твір являється першим об'єктом авторського права, на основі цього розвинулось традиційне розуіння майнових і інтелектуальних прав на річ явищами невід'ємними між собою, однак, жодним чином не тотожними в своєму призначенні.

Подвійна природа інтелектуальної власності і прав на неї простежується в підходах до самого визначення терміну інтелектуальної власності, в якому нерозривно пов'язані економічний і правовий аспекти терміну. Виходячи з цього можна запропонувати власне визначення із врахуванням цих аспектів: право інтелектуальної власності - це сукупність правових норм, що регулюють економічні і правові умови виникнення, набуття, передачі, позбавлення, призупинення використання прав на результати інтелектуальної (творчої) діяльності, створеної в матеріальній формі, речі. Безумовно, запропоноване визначення не може претендувати на безперечну точність, лаконічність та наповненість, адже досі неможливо дати визначення поняттю «інтелект», «інтелектуальна діяльність». Однак, в наведеному визначенні врахована як правова так і економічна складова об'єкта права інтелектуальної власності, що полегшує сприйняття інтелектуальної власності як явища неоднорідного та дуального.

Отже, точності у наданні визначення поняттю «права інтелектуальної власності» не легко досягти, тому що об'єкти інтелектуальної власності є різноманітними і правові норми, зазвичай, не встигають врахувати всі специфічні ознаки цих об'єктів, які впливають на їхній стан авторських чи патентних прав. Ми погоджуємося з позицією російської вченої Варфоломеєвої Ю.А.: «Дійсно, дати точне універсальне визначення інтелектуальної власності вкрай складно, бо зміст цього поняття змінюється в міру розвитку техніки, ринкових відносин і законодавства, а об'єднуються цим поняттям права дуже різнорідні. Тому правильніше говорити про інтелектуальну власність не як про сформоване поняття, а як про складний динамічний інститут, тобто про постійно поновлювану систему правових норм і економічних концепцій, закріплених правилами і стереотипами поведінки» [11, с. 43]. І тому питання визначення поняття «інтелектуальної власності» буде завжди залишатись відкритим.

1.2 Характеристика доктринальної суті щодо специфічних особливостей охорони комп'ютерних програм

Терміни, що використовуються у законодавстві держав світу, зокрема, «комп'ютерна програма», «програма для ЕОМ», «програмне забезпечення», належать до професійних (технічних) термінів, запозичених зі сфери інформатики. На сьогодні вони зазнали певної змістовної адаптації до особливостей юридичної науки, потреб юридичної практики та законотворчої техніки, внаслідок чого набули відмінного від свого прототипу значення.

Закріплене в національному законодавстві визначення комп'ютерної програми не відповідає основному призначенню дефініції - виділенню головних, суттєвих ознак об'єкта і має значно більшу кількість ознак, на відміну від аналогічних визначень, що містяться у технічній літературі. Це призвело до неоднозначного розуміння охороноздатності окремих складових комп'ютерної програми та форм її об'єктивного вираження. Невизначеним лишається питання залежності умов отримання комп'ютерною програмою авторсько-правової охорони від її функціональності, можливості виконання у комп'ютері, читабельності комп'ютером, а також від взаємозв'язку між цими ознаками. Невизначеним захист прав інтелектуальної власності на комп'ютерну програму залишається і на доктринальному рівні

Комп'ютерна програма є складним об'єктом правового захисту. З однієї сторони вона становить набір інструкцій (алгоритмів), закодованих певною мовою програмування для розпізнавання цільовим пристроєм, а з іншої позиції - це сукупність не тільки алгоритмів, а й окремих потенційних об'єктів права інтелектуальної власності (наприклад, інтерфейс, ігровий рушій (у випадку з комп'ютерною грою) тощо). Комп'ютерні програми, з одного боку мають загальні риси, притаманні усім об'єктам авторських правовідносин (зокрема, щодо питань матеріальних прав), а з іншого боку мають певні «розширюючі» ознаки, характерні саме цим об'єктам (нематеріальні права). На нашу думку, модель правової охорони комп'ютерної програми як об'єкта інтелектуальної власності необхідно будувати з урахуванням її природи та особливостей, враховуючи міжнародний досвід. Для цього, зокрема, слід звернути увагу на погляди науковців.

Український вчений Дмитришин В.С. визначив перелік відмінних функціональних особливостей програмного забезпечення серед інших об'єктів права інтелектуальної власності при здійсненні охорони авторських прав. Алгоритми, які є ідеями, принципами вирішення конкретної задачі та на основі яких можна скласти програми, що призначені для реалізації на комп'ютері, тому програми представляють собою способи опису алгоритму на будь-якій мові програмування. Також один і той же алгоритм може бути виражений різними програмами на різних мовах програмування.

Програми у вигляді текстів із послідовних команд, записаних на деякій спеціально розробленій мові програмування. Ці тексти представляються на відповідному носії - папері, класній дошці чи навіть на екрані дисплея, а мова програмування обирається залежно від того, на яких ЕОМ передбачається використання програми. Саме ці тексти і є комп'ютерною програмою в її розумінні як об'єкта авторського права.

Програми, які введені до пам'яті комп'ютера чи які здійснюються в комп'ютері. Це програми перетворені в послідовність сигналів, що сприймаються комп'ютером безпосередньо, при цьому не важливо на якому носію інформації було інстальовано (встановлено) саму програму.

Вид комп'ютерної програми не впливає на обсяг юридичних прав та обов'язків, які виникають навколо такої програми. Штучність мови, якої викладені програми, та різноманіття цих мов не впливають на правосуб'єктність комп'ютерної програми. Комплекс прав і обов'язків суб'єктів правовідносин не залежить від форми вираження комп'ютерної програми.

Правовідносини, що стосуються найменування комп'ютерних програм. Часто такі найменування охороняються як знаки для товарів і послуг чи знаки обслуговування. У цьому полягає відмінність комп'ютерної програми від більшості інших видів творів, назви яких можуть охоронятися авторським правом тільки в тому випадку, якщо їх можна вважати твором, результатом творчої праці, тобто якщо в назві є щось якісно нове, неповторне, унікальне й оригінальне. В цьому випадку назва комп'ютерної програми виступає як окремий об'єкт правовідносин, що регулюються іншими інститутами права інтелектуальної власності. Проте, таке розмежування ніяк не впливає на правовідносини, що виникають навколо самої комп'ютерної програми.

Особливості правовідносин, що виникають з окремих способів обігу комп'ютерних програм. За своєю сутністю, як об'єкта авторського права, комерційні комп'ютерні програми не відрізняються від «вільних» комп'ютерних програм (безкоштовні та умовно-безкоштовні програми).

Особливості, викликані співвідношенням авторського права і права власності на матеріальний об'єкт, в якому твір втілено. Особа може на законних підставах володіти, користуватись і розпоряджатись втіленим у матеріальній формі на відповідному носії примірником комп'ютерної програми, здійснювати відносно до цього носія з втіленим на ньому примірником на власний розсуд усі дії, не заборонені законодавством.

Особливості пов'язані з можливістю декомпіляції комп'ютерних програм. Комп'ютерна програма є єдиним об'єктом інтелектуальної власності, якому принципово притаманна така властивість, як декомпіляція, тобто перетворення її з об'єктного коду у вихідний текст.

Особливості, які стосуються можливості адаптації та створення резервних копій комп'ютерної програми. Можливість використання комп'ютерної програми без згоди правовласника зводиться, як правило, до двох випадків: можливість адаптації програми до умов користувача, виготовлення резервних копій або копій підтримки (англ. back up copy).

Особливості, пов'язані з можливістю здійснення дослідження комп'ютерної програми. Особа, яка володіє правомірно виготовленим примірником комп'ютерної програми, має право без обмежень та без згоди автора або іншої особи, яка має авторське право на цю програму, спостерігати, вивчати, досліджувати функціонування комп'ютерної програми, але виключно з метою визначення ідей і принципів, що лежать в її основі, та за умови, що це робиться в процесі виконання будь-якої дії із завантаженням, показу, функціонування, передачі чи запису в пам'ять (збереження) комп'ютерної програми.

Особливості, пов'язані з відтворюваністю комп'ютерних програм. Витрати на фізичне відтворення примірника комп'ютерної програми фактично обмежується вартістю носія, на який програма копіюється, а споживчі якості такої програми, будуть не гірші, ніж у тієї, що придбана з дотриманням авторських прав [16, с. 42-53]. Враховуючи наведену специфіку природи комп'ютерної програми можна стверджувати, що її правовий захист повинен відбуватись із врахуванням цих важливих, з правової точки зору, специфічних рис.

Визначальним у природі комп'ютерної програми залишається й те, що вона може містити в своїй структурі інші об'єкти інтелектуальної власності, які вона, за допомогою закодованих команд відтворює користувачеві ЕОМ через комп'ютерні засоби виведення інформації. З цього питання білоруські науковці Боровська А.Е., Кудашов В. І., Лосєв С.С. та інші виокремлюють наступні особливості: «По-перше, комп'ютерна програма може включати в себе інші об'єкти права інтелектуальної власності. Крім електронної інформації комп'ютерна програма може містити й інші об'єкти, в тому числі і твори, що охороняються авторським правом (літературні та музичні твори, твори образотворчого мистецтва, фотографії і т. п.). Певні графічні зображення можуть застосовуватися в якості елементів інтерфейсу програми, виконувані нею дії можуть супроводжуватися звуковими сигналами і т.д. Використані об'єкти можуть бути результатами, як творчої праці автора комп'ютерної програми, так і інших осіб. Це, однак, не означає, що автор програми є носієм прав щодо таких об'єктів. По-друге, сама комп'ютерна програма може виступати інструментом для створення інших результатів творчості. Існує значна кількість комп'ютерних програм, призначених для створення графічних зображень, музичних та аудіовізуальних творів тощо» [9, с. 17]. Щодо важливості наявності інтерфейсу в будові програми наголошує російська вчена Карпухіна С. І.: «Інтерфейси грають важливу роль в комп'ютерній технології. Від них залежить: можливість об'єднання обладнання, виготовленого різними виробниками, в більші системи; використання програмного забезпечення, розробленого для однієї комп'ютерної системи, в інший, передача інформації між ними. Інтерфейси можуть бути реалізовані в апаратних засобах, програмному забезпеченні, їх поєднанні або в формі так званих протоколів, тобто, опису заданих форматів команд і даних, щонайменше, безпосередньо в момент переходу через інтерфейс» [45, с. 17]. Тому, небезпідставним, є пропозиція білоруського вченого Тітова А.П. охороняти інтерфейс окремо як промисловий зразок [81, с. 75].

Тим не менш не всі структурні елементи володіють охороноздатністю як окремі об'єкти права інтелектуальної власності. Зокрема, в дисертаційному дослідженні російського вченого Корнеєва В.А. відмічається, що: «Не всі елементи програми для ЕОМ є охороноспроможними. Так, алгоритм, як ідея, що лежить в основі функціонування програми, позбавлений прямої правової охорони. Назва програми для ЕОМ (або бази даних) може користуватися самостійною правовою охороною лише в тому випадку, коли вона сама по собі є результатом творчої праці автора. Інші назви - звичайні - відокремлені від програми для ЕОМ або бази даних в цілому не є об'єктом авторського права, але можуть реєструватись в якості товарних знаків або охоронятися засобами захисту від недобросовісної конкуренції. Серед інших елементів програм для ЕОМ охороноспроможними є нелітеральні (ті які не містять позначення (літери) існуючої чи неіснуючої в світі мови або мов) компоненти програм (наприклад, інтерфейс) і літеральні (вихідний текст (що знаходиться в формі, зрозумілою програмісту) і об'єктний код (що знаходиться в формі, зрозумілою ЕОМ))» [49, с. 13].

Окремо, слід зазначити не менш функціонально важливу частину комп'ютерної програми і однієї із стадії її існування - вихідний код, який являє собою текст програми, написаний на певній мові програмування, який може бути прочитаний лише фахівцем. Деякі автори схиляються до думки, що саме завдяки цій особливості будови програмного забезпечення його захист відбувається як щодо літературного твору. Так оригінальний програмний код має всі риси письмового літературного твору. Крім того, як звичайний твір, код може бути написаний на різних мовах програмування (Сі, Асемблер і т.д.). При досягненні певної мети автор програми може створити власні оригінальні ідеї, теорії, методи, алгоритми і т.д.

Це надає комп'ютерним програмам рис наукового твору. Нарешті, аудіовізуальні зображення, породжувані програмою, мають риси художніх творів, які також охороняються авторським правом [79, с. 16]. Однак, на думку російських науковців Брумштейна Ю., Кирилова А., Селкулова Т. вихідний текст програми ще не є власне комп'ютерною програмою: таким він стає лише після компіляції, тобто після переведення всієї вихідної програми в еквівалентну їй кінцеву програму на мові машинних команд [10, с. 18]. Тому, оригінальною можна вважати комп'ютерну програму в цілому із врахуванням усих її структурних компонентів.

У разі порушення прав інтелектуальної власності автор комп'ютерної програми має право звернутись в судові чи інші органи за захистом порушених прав. З цього приводу російський науковець Монахов М.Ю. виокремлює вимоги, які автор може пред'явити.

При порушенні особистих (немайнових прав): визнання авторського права; відновлення становища, яке існувало до порушення авторського права; припинення дій, що порушують авторські права або створюють загрозу їх порушення; компенсацію моральної шкоди; публікації рішення суду про допущене порушення.

При порушенні виключних прав (майнових): про визнання права - до особи, яка заперечує або іншим чином не визнає право, порушуючи тим самим інтереси правовласника; про припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення, - до особи, яка вчиняє такі дії або здійснює необхідні приготування до них; про відшкодування збитків - до особи, яка неправомірно використовувала результат інтелектуальної діяльності або засіб індивідуалізації без укладання угоди з правовласником (бездоговірне використання) або іншим чином порушила виключне право автора і яка завдала йому шкоди [61, с. 24-25].

На сьогодні, суперечливим є надання пріоритетності в правовому захисту комп'ютерних програм авторському чи патентному праві. Проблема стосується того, що комп'ютерна програма не завжди являється винятковим внеском у розвиток техніки, а тому використання авторсько-правової охорони програмного забезпечення являється більш поширеною формою правового захисту, на противагу патентній.

Заслуговує на увагу думка російської вченої Карпухіної С. І.: «Комп'ютерна програма як сама по собі або у вигляді запису на носій не є патентоспроможною незалежно від її змісту, як і комп'ютерна програма, введена в уже відомий комп'ютер, якщо тільки в цілому винахід не є технічним внеском в рівень техніки». Науковець підкреслює, що правова охорона об'єктів авторського права, в тому числі програм для ЕОМ і баз даних, виникає в силу створення авторського твору, а не в силу надання авторського права будь-яким державним органам (на відміну від патентування). Сам факт створення програми в об'єктивній формі є підставою для виникнення авторського права на нього. Для виникнення авторського права на програми для ЕОМ не потрібно депонування, реєстрації чи дотримання будь-яких формальностей [10, с. 17, 20].

Цілком природно, що при виборі правового захисту програмного забезпечення його автори керуються рисами рентабельністю надання того чи іншого захисту об'єкту. З цього приводу російський науковець Дозорцев В.А. зазначає, що при виборі правової охорони авторським правом домінуючу роль зіграли компанії-виробники і розповсюджувачі програмного забезпечення, максимально зацікавлені в легкому, швидкому і широкому отриманні прав на результати своєї праці без дотримання будь-яких формальностей і без державно-територіальних обмежень. Схема охорони програмного забезпечення авторським правом повністю відповідає даним вимогам і сприяє легкому отриманню охорони на міжнародному ринку [18, с. 52]. Український вчений Дмитришин В.С. в цілому підтримує позицію вченого Дозорцева В.А., додаючи наступне: «Авторська правова охорона комп'ютерних програм є досить зручною, адже демократичні принципи авторського права не потребують перевірочної процедури й практично не встановлюють формальностей» [17, с. 10]. Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що авторсько-правовий захист об'єктів авторського права, зокрема комп'ютерних програм, характеризується простотою і ефективністю застосування навіть на міжнародному рівні.

Іншої точки зору притримуються українські вчені Жуванов Д. та Стогній Є., вказуючи на суттєві недоліки авторського правової охорони програмного забезпечення: «Не зовсім коректним є порівняння комп'ютерних програм із літературними творами. На відміну від літературних творів, текст комп'ютерної програми (вихідний чи об'єктний код) не мають самостійної цінності без можливості їх застосування в комп'ютері. Отже, сприйняття комп'ютерної програми, тобто власне кажучи її тексту, відбувається не безпосередньо людиною, а опосередковано, за допомогою комп'ютера. Ще один недолік авторського механізму охорони випливає зі способу написання більшості сучасних програм. Як відомо, програми не пишуться «з чистого листа», а створюються в середовищі розробки при використанні певної мови програмування. При цьому, програмісти більшою чи меншою мірою використовують вже готові шаблонні конструкції, які є в середовищі розробки. З огляду авторського механізму охорони, будь-яка програма, створена в середовищі розробки (а це 80-90% від загальної кількості програм у світі), може вважатися складеним твором, з чим важко погодитися» [24, с. 38]. З першим недоліком, на нашу думку, не можна погодитись, тому що літературний твір може бути також відтворюватись за допомогою комп'ютерного пристрою. Проте, з цього випливає ще один недолік підходу до правового захисту комп'ютерної програми, а саме те, що комп'ютерна програма сприймається повністю як об'єкт авторського права, коли вона записана на носію інформації, але не вказано, що даний носій повинен мати можливість користувачеві відтворити її зміст без сторонніх засобів на відміну від літературних творів (в цьому порівнянні не враховуються оптичні та інші спеціальні засоби відтворення тексту літературного твору). З другим, наведеним науковцем недоліком, не можна погодитись, адже літературний твір створюється із вже відомих літер, словосполучень, речень і подібних конструкцій які разом становлять мову написання твору, за аналогією до літературного твору можна говорити і про комп'ютерну програму, де замість літер і словосполучень застосовуються строки коду і коди, які становлять команди та алгоритми, що в свою чергу становлять мову програмування.