Суб'єктивні публічні права приватної особи

Серед дослідників дорадянської епохи, окрім уже цитованих у цій роботі В. М. Дурденевського, Б. О. Кістяківського, Г. Ф. Шершеневича, слід назвати Л. І. Петражицького, М. М. Коркунова, І. О. Ільїна, П. І. Новгородцева тощо. Узагальнюючи їхній теоретичний внесок, І. М. Васев доходить висновку о превалюванні психологічно-індивідуальної установки як методологічної засади розуміння публічних суб'єктивних прав у працях зазначених авторів. Такому підходу притаманні відмова від тези про примат об'єктивного права перед суб'єктивним, надання суб'єктивним правам пріоритетної позиції, виділення індивідуальних волі та інтересу як сутнісних характеристик досліджуваних прав Васев И. Н. Субъективное право как общетеоретическая категория: монография / И. Н. Васев. - М.: Юрлитинформ, 2014. - 189 с..

Зовсім інші, позитивістські методологічні підвалини використовували радянські адміністративісти у своїх спробах визначити суб'єктивні публічні права та їхні місце і роль у адміністративно-правових реаліях. Так, С. Н. Братусь у 1947 р. визначив суб'єктивні права як «міру можливої поведінки» Цит. за: Иванов Э. И. Понятие субъективного права / Э. И. Иванов [Электронный ресурс] // Марийский юридический вестник. - 2011. - Вып. 8. - С. 182-190. - С. 183. - URL: https://cyberleninka.ru/article/n/ponyatie-subektivnogo-prava-1; Н. Г. Александров у 1955 р. назвав суб'єктивними правами тріаду правомочностей володаря суб'єктивного права (можливість обирати власні дії; можливість вимагати поведінки, що забезпечила б реалізацію першої можливості, від інших осіб; можливість вдатися до сприяння державного апарату в разі необхідності) Цит. за: Винницкий А.В. Учение о субъективных публичных правах… . Головне теоретичне досягнення теоретиків права в радянські часи вбачається дослідниками в тому, що воля та інтерес, які у попередні часи розглядалися як визначальні ознаки суб'єктивного публічного права, перестали такими бути й розглядалися виключно як допоміжні, інструментальні чинники; зміст суб'єктивного права пояснювався як «міра можливої поведінки» в межах об'єктивного права. При цьому, за зауваженнями дослідників, суб'єктивному праву відводилася вторинна, інструментальна роль стосовно об'єктивного Васев И. Н. Субъективное право как общетеоретическая категория... С. 74..

Таку, умовно кажучи, «теоретико-методологічну спадщину» отримали сучасні пострадянські представники адміністративно-правової науки у сфері дослідження суб'єктивних публічних прав. Щиро кажучи, кількість теоретичних досліджень на цю тематику не можна вважати вичерпною або навіть достатньою. Так, серед українських дослідників можна назвати К. М. Васьківську, Т. О. Мацелик, О. М. Пасенюка, Д. М. Папу, О. Ю. Синявську тощо, в працях яких було досліджено цю проблематику. У теоретично-правовому полі пострадянських держав уваги заслуговують розробки І. М. Васева, О. Б. Зеленцова, Г. В. Мальцева, Е. В. Талапіної, Ю. О. Тихомірова, С. М. Хорунжого та ін.

Огляд робот названих авторів дозволяє впевнено стверджувати наявність тенденції визначати суб'єктивні публічні права в дусі радянської традиції; як міру можливої (дозволеної) поведінки трактує їх О. Ю. Синявська Синявська О. Ю. Суб'єктивні публічні права приватних осіб / О. Ю. Синявська // Право і безпека. - 2010. - № 2 (34). - С. 52-55. - С. 52. ; як визнання можливості отримати певне суспільне благо, гарантоване нормою об'єктивного права, - О. М. Пасенюк Пасенюк О. До питання природи суб'єктивного публічного права / О. Пасенюк, Р. Корнута // Право України. - 2008. - № 8. - С. 58-63. - С. 58.; як індивідуально-конкретну вольову, владну міру свободи поведінки суб'єкта права, яка надається з метою задоволення його інтересів та забезпечена відповідними обов'язками інших суб'єктів та гарантіями держави, - Т. О. Мацелик Мацелик Т. О. Суб'єктивне публічне право як юридичний феномен / Т. О. Мацелик // Юридичний вісник. - 2011. - № 3 (20). - С. 67-71. - С. 68..

Зазначене свідчить, що в сучасній українській науці з адміністративного права відсутня одностайно визнана й остаточно визначена дефініція поняття суб'єктивних публічних прав. Це, з одного боку, можна сприймати як певну теоретичну прогалину, з іншого - як необхідний для розвитку будь-якої науки гносеологічний лаг між наявним і потрібним знанням.

Підбиваючи підсумки проведеного аналізу історії становлення концепту «суб'єктивне публічне право», можемо зробити такі загальні висновки. По-перше, науковий інтерес до цього феномена, як і його теоретична артикуляція, виникають наприкінці ХІХ століття в німецьких правників, роль яких у справі розвитку теорії суб'єктивного публічного права справедливо вважають головною; завдяки їхнім працям розуміння суб'єктивного публічного права як юридичного феномена тісно пов'язане з адміністративною юстицією. По-друге, особливості соціокультурного розвитку вітчизняного адміністративного права зумовили певний занепад наукового інтересу до тематики суб'єктивних публічних прав; наслідком цього є сьогоденна ситуація недостатнього дослідження цієї проблеми.

1.2 Суб'єктивні публічні права як складова адміністративної правосуб'єктності приватної особи

Неодноразово акцентована нами раніше тенденція сучасного адміністративного права до людиноцентричності спирається на визначену ст. 1 Хартії основоположних прав Європейського Союзу вимогу до держав-членів поважати, захищати й зберігати недоторканною людську гідність. Відносини між державою та людиною у цьому світлі вибудовуються на підставі принципу: держава існує саме для того, щоб створювати та підтримувати можливості приватних осіб до гідного життя Шмідт-Ассманн Е. Загальне адміністративне право як ідея врегулювання: основні засади та завдання систематики адміністративного права / Е. Шмідт-Ассманн; [пер. з нім.: Г. Рижков, І. Сойко, А. Баканов]; відп. ред. О. Сироїд. - [2-ге вид., перероб. і доповн.]. - К.: К.І.С., 2009. - 552 с. - С. 14.. Це дозволяє визначити унормування основних публічно-правових відносин між громадянами й органами публічної адміністрації найважливішим завданням адміністративного права та висуває на перші позиції адміністративно-правової науки такий об'єкт дослідження, як невладний учасник адміністративно-правових відносин.

Торкаючись тематики приватної особи як індивідуального суб'єкта права, неможливо обійти увагою питання термінологічного різноманіття, яке відрізняє правову науку в цьому аспекті. Наявність у законодавстві та науково-правовій літературі багатьох термінів та сталих словосполучень на кшталт «права людини», «фізична особа», «приватна особа», «індивід», «правова особистість» тощо свідчить про необхідність провести смислову лінію демаркації між категоріями «людина», «особа», «індивід» і чіткіше окреслити межі поняття «приватна особа», яка, власне, багато в чому визначає предмет дослідження нашої магістерської роботи.

Обравши напрям від найбільш загального до найбільш конкретного як маршрут нашої дослідницької думки, зазначимо, що стосовно людської істоти як суб'єкта права для позначення максимально широкої абстракції, яка взагалі не корелює з індивідуальними особливостями персони, використовується поняття «індивід», в якому підкреслюється одиничність на противагу масовості: індивід як один з багатьох. Найбільш загальне визначення цього терміна запропонував М. Матузов: «жива істота, яка перебуває в нерозривній єдності з умовами свого існування (довкіллям)» Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права / Н. И. Матузов [Электронный ресурс]. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1972. - 292 с. - С. 67. - URL: https://search.rsl.ru/ru/record/01007359771.

Поняття «людина» в юридичному сенсі означає представника виду Homo sapiens - істоту, яка уособлює нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної, культурної, духовно-моральної сторін її існування Гудима Д. А. Людинорозуміння у правовій науці (до характеристики сучасного поняттєвого апарату) / Д. А. Гудима // Проблеми філософії права. - 2005. - Том III. - № 1-2. - С. 256-266. - С. 259.. При цьому, що важливо, у правовому аспекті названі сторони існування не мають визначального значення; для визнання за персоною основних прав - прав людини - не має значення, якого вона віку чи статі, яку релігію сповідує і що робить на дозвіллі; достатньо самого факту її належності до Homo sapiens.

Наступною сходинкою у піраміді конкретизації значень виступає поняття «особа». Його можна трактувати як варіацію поняття «людина»: це людина, яка досягла певного ступеня соціальності, що дозволяє їй відносно незалежно існувати в суспільстві, виражати власну волю й добиватися її реалізації Бурьянова Е. И. Условия, определяющие правосубъектность индивида: общетеоретический аспект: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Бурьянова Е. И. - Волгоград, 2006. - 30 с. -С. 12.. Тобто саме особою є людина в юридичному смислі - та, що потенційно готова вступати у правовідносини, реалізуючи свої бажання та інтереси.

Тут слід зупинитися на важливому, на наш погляд, моменті. Тезаурус юридичної науки, як відомо, потребує особливої прискіпливості та точності в обранні термінів; лише системно й несуперечливо побудовані логічно-термінологічні конструкції забезпечують правильну спрямованість наукових пошуків, сприяють дотриманню доказовості як принципу досліджень та відповідають за достовірність результатів. І саме в галузі формулювань і дефініцій навколо людини як суб'єкта права спостерігається зайва термінологічна плутанина, пов'язана із багатозначністю деяких термінів та використання буденного, а не наукового їх розуміння.

Ідеться про досить розповсюджену, на нашу думку, ситуацію невиправданої заміни чи взаємного використання категорій «особа» та «особистість». Річ у тому, що «особистість» у вітчизняній традиції трактується дещо по-своєму в руслі різних гуманітарних наук: як стійка система психологічних рис, що відрізняють одного індивіда від інших (психологія); 2) як сукупність соціальних ролей окремої людини (соціологія) Гудима Д. А. Людинорозуміння у правовій науці… С. 261.; 3) як доросла людина, вільний та відповідальний, свідомий та вольовий суб'єкт (повсякденне мислення). І, на жаль, часто-густо науковці-правники відмовляють терміну «особистість» у використанні стосовно, наприклад, правопорушників, помилково вважаючи, що характеристики особистості як вільного та відповідального суб'єкта не співпадають з розумінням суб'єкта, що порушив закон, та забуваючи про психологічне та соціологічне трактування. Так створюються термінологічні «кадаври» на кшталт «особа насильницького злочинця» Шалгунова С. А. Особа насильницького злочинця: монографія / С. А. Шалгунова. - 2-ге вид. - Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2012. - 548 с. або «особа порушника в адміністративних проступках» Прокопенко О. Ю. Особа порушника в адміністративних проступках, що посягають на громадський порядок та громадську безпеку / О. Ю. Прокопенко [Електронний ресурс] // Форум права. - 2010. - № 3. - С. 364-370. - URL: file:///C:/Users/B4C9~1/AppData/Local/Temp/FP_index.htm_2010_3_52.pdf, тоді як насправді тут ідеться про соціально-психологічні портрети індивідів, що схильні до скоєння певного типу діянь, тому виправданим може бути лише використання терміна «особистість».

Тобто, підсумовуючи наші міркування, зауважимо: «особа» та «особистість» у правових науках не можуть виступати синонімами. Якщо мається на увазі людина як суб'єкт права - використовуємо поняття особи; якщо людина як типовий представник якоїсь групи чи спільноти, як набір певних типових соціально-психологічних характеристик - тут доречним буде згадати про «особистість».

Якщо ж піддати категорію «особа» подальшому конкретизуванню, то переходимо до «фізичної особи». Звуження змісту «особи» як потенційного учасника правовідносин до правовідносин у конкретній сфері соціального буття - сфері майнових та близьких до них справ - якраз і актуалізує появлення цього терміна. «Фізична особа» як поняття не має смислу сама по собі; вона набуває його тільки у протиставленні з особою юридичною, яка також виступає в майнових відносинах і відрізняється обсягом прав, обов'язків та особливостями функціонування.

Тут ми підійшли до головної мети нашого лінгвістично-термінологічного екскурсу - поняття приватної особи. Сфера використання цього поняття ще не усталена; йому не знайшлося місця в законодавстві, хоча в науковій літературі воно вже набуло певної розповсюдженості. Приватна особа в теоретичних конструкціях, як правило, протиставляється публічним органам; іншими словами, приватну особу можна розуміти як невладну сторону публічно-правових відносин. Приватна особа як суб'єкт адміністративного права деякими науковцями трактується як фізична особа, яка відповідно до встановлених адміністративним законодавством норм бере участь у здійсненні публічного управління, реалізації функцій виконавчої влади Старилов Ю. Н. Административное право: в 2-х чч. / Ю. Н. Старилов. - Воронеж: Изд-во Воронежского гос. ун-та, 2001. - Ч. 2. Книга 1: Субъекты. Органы управления. Государственная служба. - 624 с. - С. 12.. Інші адміністративісти розуміють приватну особу ширше: як фізичну або юридичну особу, які виступають учасниками адміністративних процедур. При цьому виділяють такі категорії приватних осіб:

1) особа, яка звертається до адміністративного органу із заявою, в тому числі за отриманням адміністративної послуги (заявник);

2) особа, щодо якої приймається акт за ініціативою адміністративного органу, в тому числі в порядку здійснення контрольних повноважень (адресат);

3) особа, яка вступає в адміністративну процедуру за власною ініціативою або залучається за ініціативою адміністративного органу, оскільки рішення у справі може вплинути на її права чи законні інтереси (заінтересована особа);

4) особа, яка звертається до адміністративного органу зі скаргою на рішення, дії та бездіяльність адміністративного органу (скаржник) Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / Автор-упорядник В.П.Тимошук. - К.: Факт, 2003. - 496 с. - С. 43..

Автори підручника з адміністративного права визначають приватну особу як фізичну або юридичну особу, яка діє від себе особисто, неофіційно та не має жодних владних повноважень Адміністративне право України. Повний курс : підручник / Галунько В.,

Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. - Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. - 446 с. - С. 110..

Як робоче для нашого подальшого дослідницького пошуку ми пропонуємо таке визначення: приватна особа - це фізична або юридична особа, яка, будучи невладною стороною публічно-правових відносин, бере участь у здійсненні публічного управління, виступає учасником адміністративних процедур або адміністративного процесу.

При цьому можливість приватної особи бути суб'єктом права, тобто учасником правовідносин, що виникають у рамках галузі адміністративного права, характеризується як адміністративна правосуб'єктність, зміст якої змінюється залежно від низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, що впливають на обсяг прав та обов'язків приватної особи Бунеева Ю. А. Теоретические проблемы административной правосубъектности гражданина : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бунеева Юлия Александровна. - Воронеж, 2000. - 22 с. - С. 7..

Поняття правосуб'єктності у вітчизняній традиції розглядалося ще представниками радянської науки. Одним із перших звернувся до цієї проблеми С. Н. Братусь, який визначав правосуб'єктність як право бути носієм прав та обов'язків Цит. за: Гараева Г. Х. Понятие и сущность правосубъектности как категории права / Г. Х. Гараева // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. - 2011. - № 5 (11). - С. 22-25. - С. 23.. Тематика правосуб'єктності дискутувалася в радянські часи досить активно, їй присвячувалися конференції та семінари; наслідки однієї з них видано у збірнику «Правові проблеми цивільної правосуб'єктності». Серед іншого там запропоновано розглядати її як правову можливість загального й абстрактного характеру з конкретним змістом: «За характером вона є відносно статичним конкретним правовим зв'язком між людиною та державою та абстрактним - між людиною та іншими особами. До її складу входять юридично опосередковані елементи - здатності особи: мати права й виконувати обов'язки, виникнення, змінення та закінчення яких пов'язано законом із діями самої особи та інших осіб, а також із настанням подій (правоздатність); своїми діями набувати та створювати для себе та інших осіб права та обов'язки (дієздатність)» Мезрин Б. Н. Место гражданской правосубъектности в механизме правового регулирования / Б. Н. Мезрин [Электронный ресурс] // Правовые проблемы гражданской правосубъектности: межвузовский сб. науч. трудов / отв. ред. О. А. Красавчиков. - Свердловск, 1978. - Вып. 62. - С. 52-56. - С. 52.. - URL: https://www.twirpx.com/file/1621704/.

Зазначене демонструє, що в проблематики правосуб'єктності є доволі суттєва власна історія в українському науково-правовому просторі. Серед її дослідників можна назвати такі відомі імена, як В. Б. Авер'янов, Ю. П. Битяк, І. П. Голосніченко, Л. В. Коваль, О. І. Остапенко, В. П. Пєтков, А. О. Селіванов тощо. Проте значна кількість досліджень не гарантує абсолютного вирішення питання щодо суті та складових елементів адміністративної правосуб'єктності. Оскільки у сфері адміністративного та публічного права досі немає єдиного підходу до тлумачення правосуб'єктності, її елементів і взаємозв'язків, нам слід звернутися до дослідження її теоретичних підвалин та спробувати окреслити власне бачення взаємозв'язку правосуб'єктності та публічних суб'єктивних прав.

Спробу структурувати наукові здобутки щодо правосуб'єктності здійснив у своїй монографії А. В. Пасічник. Науковець виділив функціональний та структурний підходи як головні напрями дослідження зазначеної тематики. При цьому за функціонального підходу правосуб'єктність розглядалася крізь призму суб'єкта права, юридичні якості якого вона об'єктивувала; за структурного, відповідно, - як сукупність певним чином структурованих елементів Пасічник А. В. Адміністративна правосуб`єктність юридичних осіб приватного права : монографія / А. В. Пасічник. - Суми : Мрія-1, 2014. - 126 с. - С. 23..

Взагалі функціональне розуміння правосуб'єктності відображується у трактуванні її як родового зв'язку особи з правопорядком, в якому відбувається юридичне оформлення людини як суб'єкта права, визнання її з боку інших учасників правової комунікації Архипов С. И. Субъект права: теоретическое исследование / С. И. Архипов [Электронный ресурс]. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. - 469 с. - С. 260. - URL: https://www.twirpx.com/file/1100642/. За висновками теоретиків, найчастіше правосуб'єктність у літературі визначають через категорію здатності, яка досить точно й повно відображує специфіку змісту правосуб'єктності. Саме у здатності відбито особливості соціальних властивостей суб'єкта права (волездатність, дієздатність тощо), як і міру гарантованих можливостей, закріплених за ним законом (приміром, повинність) Илларионова Т. И. Структура гражданской правоспособности / Т. И. Илларионова [Электронный ресурс] // Правовые проблемы гражданской правосубъектности: межвузовский сб. науч. трудов / отв. ред. О. А. Красавчиков. - Свердловск, 1978. - Вып. 62. - С. 56-64. - С. 57. - URL: https://www.twirpx.com/file/1621704/. Саме правосуб'єктність, таким чином, визначає, чи здатна конкретна приватна особа виступати суб'єктом конкретних правовідносин - у нашому випадку адміністративних.

Звичайно, зазначене жодним чином не означає, що бути суб'єктом права (тобто мати правосуб'єктність) можуть виключно фізичні особи; юридичні особи, а також органи публічної влади також характеризуються правосуб'єктністю. При цьому, що закономірно, у кожному випадку правосуб'єктність буде мати свою специфіку; саме правосуб'єктність визначає особливості суб'єкта як учасника адміністративних правовідносин.

Специфіка адміністративних відносин слугує причиною того, що правосуб'єктність сторін цих відносин апріорі не може бути аналогічною за змістом і обсягом. Це підтверджується низкою чинників:

- вертикальний вектор спрямованості адміністративних правовідносин, тобто потенційна нерівність суб'єктів адміністративних правовідносин;

- наявність чіткого поділу на індивідуальних і колективних учасників правовідносин Сонюк О. В. Особливості участі невладних суб'єктів у правовідносинах адміністративного

судочинства / О. В. Сонюк // Часопис Київського університету права. - 2013. - № 1. - С. 149-152.;

- пов'язаність із публічним управлінням і виконавчою владою, тобто наявність в однієї зі сторін розпорядчих та організаційно-виконавчих функцій;

- вимога обов'язковості щодо участі в окремих видах адміністративних правовідносин Зубрицька О. Адміністративна правоздатність як елемент правосуб'єктності індивідуальних суб'єктів адміністративного права / О. Зубрицька // Вісник Національної академії прокуратури України. - 2015. - № 3. - С. 99-104. - С. 99. - URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnapu_2015_3_17.

Диференціювати правосуб'єктність сторін адміністративних правовідносин спробував О. В. Мицкевич, який уточнював, що правосуб'єктність індивідів містить права і обов'язки, а юридичних осіб - компетенцію, та пропонував розглядати правосуб'єктність як сукупність елементів правоздатності та дієздатності, які виникають одночасно Зинченко С. А. Правосубъектность и структуризация проявленных основных ее форм / С. А. Зинченко [Электронный ресурс]. - URL: https://cyberleninka.ru/article/n/pravosubektnost-i-strukturizatsiya-proyavlennyh-ee-osnovnyh-form.

У роботах інших дослідників знаходимо інші варіанти структурного розуміння правосуб'єктності: як здатність мати права й обов'язки (тобто ототожнення правосуб'єктності з правоздатністю); як цілісне правове явище, що складається з правоздатності та дієздатності та характеризується як здатність мати та здійснювати права й обов'язки Мезрин Б. Н. Место гражданской правосубъектности в механизме правового регулирования... С. 52. ; як сукупність правоздатності, дієздатності та деліктоздатності Зубрицька О. Адміністративна правоздатність як елемент правосуб'єктності… С. 101. ; як сукупність зазначених вище здатностей та правового статусу Бурьянова Е. И. Условия, определяющие правосубъектность индивида: общетеоретический аспект: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Бурьянова Е. И. - Волгоград, 2006. - 30 с. - С. 3. тощо. Подібна дефінітивна плутанина вимагає теоретичного прояснення змісту правосуб'єктності крізь призму інших загальнотеоретичних правових понять.

Передусім вимагають дистанціювання поняття правосуб'єктності та правоздатності; їхнє ототожнення, що має місце, наприклад, у поглядах С. Н. Братуся, нівелює межу між загальноправовим поняттям (сутністю) правосуб'єктності й галузевим його виявленням Зинченко С. А. Правосубъектность и структуризация.... При цьому правоздатність у літературі розглядають як юридично визнану за конкретною особою загальну можливість мати суб'єктивні права й юридичні обов'язки. Якщо згадати, що раніше ми визначили поняття здатності та можливості ключовими для розуміння правосуб'єктності, то на перший погляд це ототожнення не виглядає помилковим. Однак лише на перший; якщо вдивитися детальніше, стає зрозумілою різниця між цими поняттями. Так, адміністративною правоздатністю індивід за законодавством України володіє з моменту народження, однак це не робить його з того моменту повноцінним учасником публічно-правових відносин, тобто не наділяє правосуб'єктністю; для цього мають настати відповідні умови - приміром, досягнення певного віку. Іншими словами, для індивіда правоздатність виступає найбільш абстрактною передумовою участі у правовому житті, яка жодним чином не виділяє його із загальної маси людей, оскільки всі люди наділені нею рівною мірою. Її функція зводиться лише до того, щоб позначити коло правосуб'єктних осіб Мацелик Т. Адміністративна правосуб'єктність як онтологічна здатність особи бути суб'єктом адміністративного права / Т. Мацелик // Науковий вісник Чернівецького університету. - 2011. - Вип. 597. - С. 90-94. - С. 91. Бурьянова Е. И. Условия, определяющие правосубъектность индивида... С. 14..

Інша річ - правоздатність, доповнена дієздатністю; це значить, що потенційна можливість мати права й обов'язки перетворюється на реальну здатність особи своїми діями набувати та здійснювати права, виконувати покладені обов'язки та нести юридичну відповідальність. За вітчизняним законодавством дієздатність фізичних осіб пов'язана з психічними і віковими властивостями людини і залежить від них. У повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Частково вона виникає і по досягненні 14-річного віку - з одержанням паспорта, дотриманням правил паспортної системи тощо, а в деяких випадках може наставати й до досягнення 14-річного віку Адміністративне право України. Повний курс : підручник / Галунько В.,

Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. - Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. - 446 с. - С. 122..

Зазначені деякі випадки прямим чином стосуються такого додаткового аспекту правосуб'єктності, як деліктоздатність. Так само як дієздатність, деліктоздатність зумовлена рівнем волездатності, виникає по досягненню певного віку. Деліктоздатність є юридично визнаною можливістю особи бути притягнутою до адміністративної відповідальності за скоєне правопорушення, тому ця здатність притаманна, як правило, дієздатному суб'єкту. Через це деліктоздатністю не володіють недієздатні та неповнолітні. На відміну від дієздатності деліктоздатність завжди надається в повному обсязі та не може бути доповнена діями інших суб'єктів. Водночас відсутність деліктоздатності викликає відсутність у суб'єкта правоздатності в частині здатності до виконування певного роду обов'язків. При цьому в адміністративно-правових відносинах особливого типу - адміністративно_деліктних - деліктоздатність є підставою для реалізації дієздатності Шульга Є. В. Особливості правосуб'єктності осіб в адміністративно-деліктних відносинах / Шульга Є. В. // Інтернаука: міжнародний науковий журнал. Серія «Юридичні науки». - 2017. - № 3. - С. 44-49. - С. 47..

Із зазначеного, таким чином, випливає, що право-, діє- та деліктоздатність є взаємозалежними та корелюючими характеристиками суб'єкта права, взаємозв'язок яких створює трьохелементну структуру правосуб'єктності. На нашу думку, саме цей теоретичний підхід серед усіх згаданих нами має найвищий евристичний потенціал; однак для остаточного обрання такої пояснювальної моделі правосуб'єктності необхідно розглянути ще один підхід - де правосуб'єктність ототожнюється із правовим статусом або має останній елементом своєї внутрішньої структури.

Така думка розроблялася ще в радянському правознавстві. Так, згідно з позицією О. В. Міцкевича, зміст правосуб'єктності є тотожним правовому статусу й зводиться до сукупності загальних прав і обов'язків (правоздатності), а також до визначених за змістом прав і обов'язків, що безпосередньо випливають із дії законів. Слід зазначити, що подібні погляди поділяли Г. В. Мальцев та Б. В. Пхаладзе Кивель В. Н. Понятие правового статуса личности: вопросы теории / В. Н. Кивель // Веснік Беларускага дзяржаўнага ўніверсытэта. - 2014. - Сер. 3. - № 1. - С. 57-61. - С. 58..

З плином часу цей підхід дедалі частіше піддавався критиці. Лунали доводи, що, по-перше, в науковій літературі обидва терміни часто та активно використовуються; з огляду на недопустимість синонімічності в наукових категоріях та вимоги використання одного найменування для одного феномена в мові науки масовість визнання обох понять свідчила про їх сформованість для широкого загалу дослідників. По-друге, розуміння правосуб'єктності як сукупності право- і дієздатності, яке поділяли більшість вчених, явно не співпадало з трактуванням правового статусу, тому що в такому разі багато суб'єктів з тотожним обсягом правосуб'єктності наділялися б одним і тим самим правовим статусом, а це суперечить логіці й реальності Козыревская Л. А. Понятие и элементы гражданско-правового статуса юридического лица / Л. А. Козыревская // Веснiк Беларускага дзяржаўнага эканамiчнага унiверсiтэта. - 2003. - № 1. - С. 60-64. - С. 61..

Це виглядає справедливим і стосовно адміністративної правосуб'єктності та адміністративно-правового статусу. Приміром, Ю. О. Бунєєва визначає адміністративну правосуб'єктність як особливе правовідношення, що дозволяє визначити конкретне місце і роль індивіда в суспільстві, надати публічності цілям, спрямуванню, змісту та формам його діяльності, встановити можливості самореалізації і, відповідно, характер і структуру взаємодії з державними органами Бунеева Ю. А. Теоретические проблемы административной правосубъектности гражданина : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бунеева Юлия Александровна. - Воронеж, 2000. - 22 с. - С. 19.. Із цього випливає, що правосуб'єктність не є аналогічною правовому статусу як становищу (місцю й ролі) суб'єкта, а слугує інструментом його визначення.

У сучасній адміністративно-правовій науці хрестоматійним вважається підхід, згідно з яким не статус виступає елементом правосуб'єктності, а навпаки, адміністративно-правовий статус особи включає: 1) публічні суб'єктивні права та юридичні обов'язки; 2) обсяг і характер правосуб'єктності; 3) адміністративну відповідальність; 4) у деяких випадках - дисциплінарну відповідальність посадових осіб публічної адміністрації Адміністративне право України: підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін. ; за ред. Ю. П. Битяка. - Київ: Юрінком Інтер, 2006. - 544 с. - С. 148-152.. А. М. Подоляка, дотримуючись такого ж наукового підходу, визначає, що адміністративно-правовий статус складається із прав та обов'язків, правозастосування та особливості юридичної відповідальності суб'єкта права Подоляка А. М. Адміністративно-правовий статус Державної автомобільної інспекції МВС України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / А. М. Подоляка. - Харків: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. - 19 с. - С. 9.. Подібною є наукова позиція А. М. Авторгова, який до елементів адміністративно-правового статусу особи відносить її правосуб'єктність, права та обов'язки, юридичну відповідальність Авторгов А. М. Адміністративно-правовий статус державного виконавця : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / А. М. Авторгов. - К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2008. - 17 с. - С. 10-11..

В. В. Галунько, П. В. Діхтієвський, О. В. Кузьменко демонструють взаємозв'язок адміністративно-правового статусу та адміністративної правосуб'єктності в такий спосіб: у сфері публічного управління правосуб'єктність приватних осіб має як загальні ознаки, так і ознаки, що дозволяють розмежовувати цих осіб. На підставі цього адміністративну правосуб'єктність запропоновано диференціювати на загальну адміністративну правосуб'єктність індивідуальних суб'єктів адміністративного права та спеціальну адміністративну правосуб'єктність індивідуальних суб'єктів адміністративного права. Як загальну ознаку науковці пропонують статус громадянина, з яким пов'язаний найбільш розповсюджений набір прав та обов'язків; спеціальними можуть бути статуси із територіальною ознакою (наприклад, мешканці територій з особливим правовим режимом), за ознакою членства в конкретних адміністративних колективах (службові особи, студенти тощо), за ознакою наявності адміністративної опіки (безробітні, багатодітні тощо), тобто залежно від конкретного спеціального статусу правосуб'єктність індивіда доповнюється низкою спеціальних прав або обов'язків Адміністративне право України. Повний курс : підручник / Галунько В.,

Діхтієвський П., Кузьменко О., Стеценко С. та ін. - Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. - 446 с. - С. 125..

Таким чином, правосуб'єктність не дорівнює правовому статусу, а скоріше являє собою його фундамент; за влучним виразом Є. І. Бур'янової, правосуб'єктність - це правовий статус «в зародку», оскільки правосуб'єктність містить різноманіття прав та обов'язків, якими може володіти конкретний індивід, у згорнутому, «ще не народженому» стані Бурьянова Е. И. Условия, определяющие правосубъектность индивида… С. 16.. Тобто і правосуб'єктність, і правовий статус прямо пов'язані із сукупністю прав та обов'язків, однак ознакою першої виступає потенційність, а другого - актуальність їх використання.

На підставі наведеного ми пропонуємо таке визначення адміністративної правосуб'єктності: це юридично закріплений правовий стан суб'єкта, що потенційно дозволяє йому вступати в адміністративні правовідносини як носію певних прав та обов'язків. При цьому, що важливо, безпосередньо права та обов'язки, як випливає з дефініції, не є складовими частинами правосуб'єктності; її елементами є правоздатність, дієздатність та деліктоздатність як характеристики суб'єкта, що відображують його можливості мати права та обов'язки. Із цього випливає, що суб'єктивні публічні права не є безпосередніми складовими правосуб'єктності; зв'язок між цими категоріями набагато складніший.

Проте тут слід згадати, що у вітчизняній науці адміністративного права протягом довгого часу панувала якраз думка щодо входження суб'єктивних прав до складу правосуб'єктності, точніше, правоздатності як її елемента. Так, О. С. Іоффе, С. Н. Братусь і О. В. Міцкевич стверджували, що правоздатність містить у собі суб'єктивні права або суб'єктивні права входять у зміст правоздатності, є її «елементами». Інші вчені, навпаки, розмежовували поняття «правосуб'єктність», «правоздатність» і «суб'єктивне право» таким чином: «Суб'єктивне право - це належне певному суб'єктові... наявне, існуюче право... Правоздатність - необхідна умова для правосуб'єктності, тобто необхідна передумова суб'єктивного права» Цит. за: Гараева Г. Х. Понятие и сущность правосубъектности как категории права / Г. Х. Гараева // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. - 2011. - № 5 (11). - С. 22-25. - С. 23., фактично ототожнюючи правосуб'єктність із суб'єктивним правом.

Контраргументи цій науковій позиції знаходимо в праці К. А. Флейшиц, яка доводить, що якщо правоздатність є визнаною законом абстрактною можливістю (здатністю) мати права й обов'язки, значить, вона має існувати до моменту виникнення відповідних прав та обов'язків. Так, відомо, що правоздатність громадянина виникає в момент його народження. Однак за загальним правилом новонароджені в момент народження жодними суб'єктивними правами не володіють. Відповідно, якщо вважати суб'єктивні права елементом правоздатності, потрібно було б визнати, що правоздатність виникає і певний час існує «сама собою», без жодних елементів Флейшиц Е. А. Соотношение правоспособности и субъективных прав / Е. А. Флейшиц // Вестник гражданского права. - 2009. - № 2. -Т. 9. - С. 209-231. - С. 216. .

На підставі цих міркувань дослідниця пропонує вважати правосуб'єктність не сукупністю суб'єктивних прав як елементів правоздатності, не сумарним виразом всіх можливих суб'єктивних прав, існування яких допущено законом, а необхідною передумовою суб'єктивних прав та правових обов'язків. Тобто суб'єктивні права в такому аспекті являють собою виявлення правоздатності, її реалізацію, здійснення Там само.. Таким чином, соціальна цінність, практична значущість правосуб'єктності визначається змістом суб'єктивних прав, які можуть виникати й виникають на її базі, слугуючи задоволенню різних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Схожі погляди висловлювали В. А. Дозорцев, Т. І. Ілларіонова, які вважали, що правоздатність виступає проміжним етапом у процесі перетворення абстрактної правосуб'єктності на суб'єктивне право; у такому світлі правосуб'єктність окреслюється як загальна здатність особи бути суб'єктом правовідносин, що складається із сукупності матеріальних і організаційних передумов, необхідних для виникнення конкретних суб'єктивних прав Илларионова Т. И. Структура гражданской правоспособности... С. 56; Зинченко С. А. Правосубъектность и структуризация проявленных основных ее форм….

Із цього випливає, що суб'єктивні права, в тому числі суб'єктивні публічні права, скоріше являють собою теоретичну ланку ланцюга «правосуб'єктність - правовий статус», ніж є безпосереднім елементом правосуб'єктності.

Спробуємо аргументувати власну позицію. Нагадаємо, що за результатами першого підрозділу запропоновано розуміти суб'єктивні права як гарантовану державою міру можливої поведінки індивіда з метою задоволення законного інтересу, яка базується на нормі об'єктивного права. При цьому вчені акцентують увагу на визнанні соціальності суб'єктивного права, тобто сприйнятті його не лише як юридичного, а як соціально-юридичного явища, оскільки суб'єктивні права - це юридичні права, що містять у собі соціальні можливості, закладені у системі суспільних відносин і закріплені в чинному законодавстві Адарченко Е. О. Административная правосубъектность юридических лиц публичного права / Е. О. Адарченко // Административное и муниципальное право. - 2013. - № 4. С. 1-14. - URL: https://nbpublish.com/library_read_article.php?id=7653 . Суб'єктивне право під таким кутом зору являє собою єдність соціальних і юридичних ознак, що включають як об'єктивні аспекти (приміром, характер суспільних відносин, які складаються між владними та невладними учасниками публічно-правових відносин; державно-правове визнання певних можливостей невладного учасника як юридичних), так і суб'єктивні аспекти, пов'язані з волевиявленням учасника публічно-правових відносин.

Якщо розглядати тріаду «адміністративна правосуб'єктність - суб'єктивні публічні права - адміністративно-правовий статус», можна помітити, що кожний наступний елемент у ній містить більше, так би мовити, об'єктивних ознак та, відповідно, меншу частку суб'єктивних аспектів. Спробуємо конкретизувати зазначене: так, перший шар - адміністративна правосуб'єктність - складається з відображення об'єктивно існуючих правових норм, що дозволяють приватній особі стати учасником адміністративних відносин, у вигляді суб'єктивних можливостей брати участь у відповідних відносинах. Наявність індивідуальних волі та інтересу до вступу в адміністративно-правові відносини продукує поведінку з ініціювання цих відносин - за умови, якщо чинною правовою системою зазначеній особі надано права для відповідної поведінки; ці інтеріоризовані індивідом права, надані об'єктивним правом, і є суб'єктивними публічними правами. А реалізація цих прав у вигляді вступу в конкретні адміністративно-правові відносини супроводжується набуттям приватною особою певного адміністративно-правового статусу - приміром, заявника, скаржника, позивача тощо.

Таким чином, суб'єктивні публічні права, метафорично кажучи, являють собою своєрідний «міст» між адміністративною правосуб'єктністю та адміністративно-правовим статусом приватної особи. Ця проміжна позиція надає дослідникам можливість вважати їх структурним елементом і правосуб'єктності, і статусу; на наш погляд, ці підходи не можна вважати помилковими - кожен з них розкриває свій аспект бачення суб'єктивних публічних прав. Оскільки суб'єктивні права (так само, як і обов'язки) існують виключно в межах певного правовідношення, їхня сукупність мінлива та залежить від наявності або відсутності в кожен конкретний період часу участі суб'єкта в певних публічно-правових відносинах. Категорія ж правового статусу закріплює за суб'єктом обсяг та специфіку реалізації суб'єктивних прав приватної особи в будь-яких можливих для неї публічних відносинах, тобто фіксує особливості її позиції (становища) стосовно держави та конкретних органів публічної влади, що певним чином дозволяє прогнозувати поведінку цього суб'єкта як правомірну.

Зараз слід звернути увагу на такий аспект досліджуваної проблематики, як особливості адміністративної правосуб'єктності та суб'єктивних публічних прав конкретних приватних осіб - тобто фізичних або юридичних осіб як учасників публічно-правових відносин.

Починаючи цей розгляд із фізичних осіб, слід одразу оговорити існування в межах цієї категорії двох особливих груп - громадян та негромадян (громадян іноземних держав, осіб без громадянства та біженців). Громадяни, як відомо, становлять найбільшу групу суб'єктів адміністративного права; особливість їхнього становища приватних осіб у публічно-правових відносинах пов'язана з тим, що в цих відносинах вони реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері державного управління, а не права та обов'язки виконавчо-розпорядчих органів, громадських організацій чи посадових осіб. Поняття «громадянство» означає особливий правовий зв'язок між фізичною особою та державою, громадянином якої вона є, тобто особливу правосуб'єктність Адміністративне право. Загальна частина. - К. : Вид-во Центр навчальної літератури, 2011. - 216 с. - С. 153.. Відповідно, ці фізичні особи мають вагомий перелік суб'єктивних публічних прав, наданих їм Конституцією та законами України, які можуть реалізувати як громадяни країни: бути державними службовцями та обіймати посади в державному апараті, бути членами політичних партій України; обирати та бути обраними до державних органів влади та місцевого самоврядування; проходити службу у Збройних Силах України тощо.

Тут важливо оговорити, що адміністративна правосуб'єктність фізичної особи - громадянина, про яку йшлося вище, за деяких обставин перекривається адміністративною правосуб'єктністю конкретного адміністративно-правового статусу, що визначається службовим становищем особи. Приміром, законодавство забороняє суддям, прокурорам, військовослужбовцям тощо засновувати політичні партії та об'єднання, скорочуючи тим самим перелік їхніх суб'єктивних публічних прав. Однак, зазначимо, у цьому разі йдеться про правосуб'єктність вже не приватної, а службової особи, тому ці випадки не становлять об'єкт нашої наукової розвідки.

Інша правосуб'єктність та відповідний обсяг суб'єктивних публічних прав спостерігаються в негромадян. На відміну від громадян, правосуб'єктність яких виникає в момент народження, адміністративна правосуб'єктність негромадян настає з моменту в'їзду на територію України та припиняється після виїзду. Деякі обмеження суб'єктивних прав відбуваються вже на етапі перетину українського кордону. Так, якщо виходити з цілей публічного адміністрування в галузі громадянства та міграції, можна зазначити, що в науковій літературі переважно поширена думка щодо його спрямованості на забезпечення інтересів держави, зокрема, на попередження та подолання існуючих небезпек різного виду від підривної та терористичної діяльності, різних екстремістських організацій, а також спецслужб іноземних держав, протидії нелегальній міграції та іншим правопорушенням у цій сфері Cнігур В. М. Міграційний режим в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / В. М. Cнігур. - Київ, 2008. - 19 c. - С. 7.. І з цим не можна не погодитися, адже, дійсно, проблема глобальної злочинності сьогодні перебуває на порядку денному як ніколи гостро, а нелегальні мігранти стали проблемою як соціально-економічного, так і політичного плану в багатьох країнах світу. І навіть якщо сукупність іммігрантів становитимуть виключно законослухняні особи, що потрапляють на територію України легальним шляхом, надмірна їхня кількість спроможна спричинити різного роду соціальні та економічні проблеми всередині країни; не випадково Закон України «Про імміграцію» передбачає так звану «квоту імміграції» - показник граничної кількості осіб, які можуть отримати дозвіл на імміграцію протягом календарного року Про імміграцію: Закон України від 07.06.2001 № 2491-III // Законодавство України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2491-14. - Ст. 1; Про затвердження порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень: Постанова Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 р. № 1983 // Законодавство України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1983-2002-%D0%BF. У зв'язку із цим законодавством передбачено обмеження щодо їхнього пересування та вибору місця перебування в країні. Правосуб'єктність негромадян також передбачає, що прав бути державними службовцями або членами політичних партій України, обіймати посади в державному апараті, обирати та бути обраними до державних органів влади та місцевого самоврядування тощо ця категорія приватних осіб не має.

Особливості адміністративної правосуб'єктності юридичних осіб розглядає у своєму дисертаційному дослідженні А. В. Пасічник. На думку дослідника, зазначена правосуб'єктність виникає завдяки адміністративним правовідносинам з приводу реєстрації юридичних осіб. Розширення обсягу правосуб'єктності відбувається через отримання юридичною особою ліцензій та дозволів; у цих процедурах компетентний орган влади перевіряє наявність в юридичної особи системи органів управління та їх повноважень, процедури прийняття ними рішень, а також призначення відповідних службових осіб, що забезпечує її здатність сформувати і реалізувати власну волю - основну підставу набуття адміністративної правосуб'єктності. Іншими словами, на думку вченого, дозвільні процедури виступають процедурами перевірки рівня правової свідомості та волі юридичної особи, тобто її здатності ефективно і безпечно виконувати певний вид діяльності, яка (перевірка) здійснюється шляхом встановлення відповідності юридичної особи нормативно визначеним умовам отримання дозвільного документу Пасічник А. В. Адміністративно-правові засади набуття і припинення адміністративної правосуб'єктності юридичними особами приватного права: автореф. дис.. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / А. В. Пасічник. - Київ, 2012. - 22 с. - С. 10-12.. Саме ця відповідність виступає ознакою можливості наділення конкретної юридичної особи адміністративною правосуб'єктністю.

Таким чином, очевидним виглядає висновок про залежність обсягу та переліку суб'єктивних публічних прав від конкретної категорії приватних осіб. Взагалі, підбиваючи підсумки, зазначимо, що теоретичний абрис категорії суб'єктивних публічних прав, накреслений протягом цього підрозділу, свідчить про багатоаспектність досліджуваного поняття. Маємо на увазі тісний, без перебільшення визначальний зв'язок суб'єктивних публічних прав з такими категоріями, як адміністративна правосуб'єктність та адміністративно-правовий статус приватної особи. Гносеологічна ситуація в цій царині ускладнюється певною термінологічною невизначеністю, наявністю декількох підходів до розуміння зазначених феноменів у вітчизняній науці адміністративного права, де часто-густо одне поняття підмінюється другим, а також відсутністю чітких формулювань і дефініцій. Тому, вважаємо, розпочату тематику можна назвати відкритим академічним полем, на якому в найближчі роки відбуватиметься приріст адміністративно-правового знання.

Висновки до розділу 1

1. Проведений історіографічний екскурс, присвячений питанню становлення теорії суб'єктивних публічних прав, дозволяє визнати теоретичною базою виникнення ідеї про суб'єктивні публічні права доктрину природних прав. Притаманне цій теорії розуміння держави як людського утворення, спрямованого на збереження прав окремих індивідів, сприяло розвиткові науково-правової думки щодо наділення держави певним колом обов'язків стосовно своїх громадян, а громадян, відповідно, - деякими правами у стосунках з державою.

Накопичення теоретико-методологічного багажу теорії суб'єктивних публічних прав відбувалося головним чином у німецькому науковому середовищі; найбільш продуктивним в аспекті приросту правового знання слід визнати період кінця ХІХ - початку ХХ століть. Саме у цей час виникли й набули поширення головні теорії, в межах яких вибудовувалися теоретичні конструкції суб'єктивних публічних прав: теорія волі, теорія інтересу, змішана теорія волі й інтересу, нормативна і психологічна теорії.

2 Існування суб'єктивних публічних прав виключно в межах певного правовідношення пояснює їхню залежність від наявності або відсутності в кожен конкретний період часу участі суб'єкта в певних публічно-правових відносинах. Це відрізняє досліджувані права від адміністративної правосуб'єктності, яка являє собою юридично закріплений правовий стан суб'єкта, що потенційно дозволяє йому вступати в адміністративні правовідносини як носію певних прав та обов'язків. У свою чергу, обсяг та специфіка реалізації суб'єктивних прав приватної особи в будь-яких можливих для неї публічних відносинах визначають адміністративно-правовий статус суб'єкта. У такому світлі суб'єктивні публічні права виступають саме тим аспектом, крізь який адміністративна правосуб'єктність об'єктивується в адміністративно-правовий статус приватної особи. Ця проміжна позиція надає дослідникам можливість вважати суб'єктивні публічні права структурним елементом і правосуб'єктності, і статусу; на наш погляд, ці підходи не можна вважати помилковими - кожен з них розкриває свій аспект бачення суб'єктивних публічних прав.

Розділ 2. Загальнотеоретична характеристика суб'єктивних публічних прав

2.1 Поняття та сутність суб'єктивних публічних прав

Дослідження суто теоретичного плану, до яких належить і наша магістерська робота, завжди корінним способом спираються на дефінітивні пошуки. Надання визначення поняттю у вітчизняній науковій традиції прямо пов'язується з відкриттям суті досліджуваного феномена, знайденням його головних характеристик і змістових ознак.

У юридичній науковій літературі правові поняття запропоновано диференціювати на дві великі групи: доктринальні і легальні. Основою цієї диференціації виступають реальні місце й роль поняття в юридичній науці і практиці. Доктринальні (теоретико-правові) - це правові поняття, які, будучи результатом пізнавальної діяльності, належать безпосередньо до сфери науки і за допомогою яких виражаються ті чи інші концепції, теорії, вчення юридичної науки. Вони, власне, і становлять зміст останньої як результату пізнавальної діяльності, вміщують у собі первинну інформацію про відповідні соціально-правові явища. Легальні (нормативно-правові) поняття одержують офіційне закріплення в нормативно-правових актах - законах та підзаконних актах - і належать не тільки юридичній науці, а й передусім позитивному праву Мацелик Т. О. Суб'єкти адміністративного права: поняття та система: [монографія] / Тетяна Олександрівна Мацелик. - Ірпінь: Вид-во Нац. ун-ту держ. податкової служби України, 2013. - 342 с. - С. 46.. Обидва різновиди понять разом формують понятійно-категоріальний апарат правових наук, у тому числі й науки адміністративного права.