Суб'єктивні публічні права приватної особи

Об'єкт нашого магістерського дослідження - категорія «суб'єктивні публічні права приватних осіб» - має суто доктринальний характер. Навіть більше, наразі цьому поняттю лише належить відшукати власне місце у концептуальній моделі науки адміністративного права, не говорячи вже про його вжиття у практичній площині. І саме в цьому підрозділі ми пропонуємо розглянути можливі напрями теоретичного та законодавчого використання поняття суб'єктивних публічних прав.

Для конструювання понятійної схеми суб'єктивних публічних прав пропонуємо як відправний момент використати юридичну конструкцію суб'єктивного права, запропоновану Р. Єрингом. Учений на прикладі структурної моделі суб'єктивних прав розглядав загальні особливості будови «правових тіл», тобто юридичних понять та інститутів. «Анатомічними моментами», тобто складовими елементами суб'єктивного права, Р. Єринг вважав суб'єкта, об'єкт, зміст, форму та дію. На думку дослідника, завдяки створенню й використанню юридичних конструкцій (тобто понять та категорій, в яких відображуються не лише зовнішні ознаки правового явища, а й особливості його внутрішньої будови) право як наука набуває системності, дозволяючи досліднику впорядковувати й збирати в єдине ціле розрізнені явища та прояви правової субстанції Иванчин А. В. Сущность юридических конструкций / А. В. Иванчин // Юридическая техника. - 2013. - № 7. - Ч. ІІ. - С. 258-265. - С. 258..

Як можна було помітити при історичному аналізі становлення теорії суб'єктивних публічних прав, поняття суб'єктивного публічного права не одразу віднайшло свої гносеологічні межі та форми окреслення; це відбувалось, так би мовити, в руслі «теоретичної конфронтації», протиставлення - спочатку об'єктивному праву для відчуття межи права суб'єктивного, а потім і протиставлення приватного і публічного права в рамках суб'єктивного.

Згідно з думкою Є. М. Черних, ознака суб'єктивності як характеристика права розкривається через протилежність діалектичному антитезису - праву в об'єктивному значенні. При цьому зовнішня очевидна «належність суб'єктові» як характеристика суб'єктивного права у протилежність безособовості права об'єктивного видається головною ознакою лише при поверхневому аналізі; насправді цим суб'єктність права не обмежується: «При глибшому осмисленні у суб'єктивному проступають грані, що характеризують право як явище внутрішнього світу суб'єкта, що спирається чи то на раціональне правове переконання, чи то на так зване правове відчуття - у протилежність об'єктивному праву, що перебуває поза психічно-розумовою сферою особи. Тобто «суб'єктивний» відображує онтологію права як спосіб (модус) його існування, наданий нам як внутрішнє відчуття, емоція або знання, як слід поводитися відповідно до існуючого правопорядку» Черних Є. М. Проблеми понятійних ознак суб'єктивного права / Є. М. Черних // Публічне право. - 2014. - № 4 (16). - С. 213-220. - С. 214-215..

Слід зазначити, що таке трактування суб'єктивних прав сучасним ученим багато в чому співзвучне розумінню цього поняття в теоріях початку ХХ століття - теорії волі, інтересу, психологічній теорії, які робили акцент саме на внутрішньо належному індивіду - емоції, волі, зацікавленості - як мотиваційному чиннику реалізації суб'єктивних прав.

Стосовно ж відмежування суб'єктивного публічного права від суб'єктивного приватного можемо зазначити, що головними їх відмінностями в науковій літературі названо такі: по-перше, об'єкти суб'єктивних публічних прав, як правило, нематеріальної природи, тоді як об'єкти суб'єктивних приватних прав можуть бути матеріальними та нематеріальними, але завжди матимуть визначену майнову цінність. По-друге, стороною правовідносин, в яких реалізуються суб'єктивні публічні права, має бути наділений адміністративною владою учасник, тоді як учасники відносин навколо суб'єктивних приватних прав - фізичні та юридичні особи Смирнов А. А. Субъективные публычные и субъективные частные права: особенности их защиты / А. А. Смирнов // Актуальные проблемы российского права. - 2015. - № 6 (55). - С. 109-113. - С. 111.. Нарешті, це можливість особи - суб'єкта права вимагати певної поведінки у випадку приватноправових відносин - від іншої фізичної або юридичної особи, а у випадку публічних - від органів публічної адміністрації, інших підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, які виконують публічні функції. Причому обов'язок органів публічної адміністрації та інших суб'єктів адміністративного права щодо задоволення інтересу особи встановлений та гарантований державою та захищений державним примусом, у тому числі адміністративним, а це не характерно для суб'єктивних приватних прав. Так, надаючи суб'єктивні приватні права, держава обмежує своє втручання у приватну сферу встановленням міри дозволеної поведінки суб'єкта права, а встановлюючи суб'єктивні публічні права - наділяє суб'єкта права додатковою правовою можливістю у певному порядку вимагати від органів влади активних дій Мацелик Т. О. Суб'єктивне публічне право як юридичний феномен / Т. О. Мацелик // Юридичний вісник. - 2011. - № 3 (20). - С. 67-71. - С. 69..

Тут заслуговує на увагу ще один теоретично важливий момент: чи є суб'єктивне публічне право атрибутом виключно приватної особи як учасника публічно-правових відносин без владних повноважень - або ж сторона, що має владні повноваження, також може виступати носієм суб'єктивних публічних прав?

У науковій літературі зустрічаємо полярно різні думки з приводу цього питання. Так, приміром, О. Б. Зеленцов уточнює, що в дореволюційній правовій думці виділяли суб'єктивні публічні права свободи, під якими малися на увазі саме права приватних осіб, та суб'єктивні публічні права влади - права, якими наділені держава та її органи стосовно приватних осіб. Особливістю суб'єктивних прав влади виступало те, що вони неминуче супроводжувалися обов'язком їх здійснення: ці права не надавалися органам влади у вільне розпорядження, а підлягали обов'язковому здійсненню, містили в собі цей обов'язок здійснення. Щоправда, О. Б. Зеленцов не стверджує прямо, що подібний розподіл суб'єктивних публічних прав залишається актуальним і сьогодні, однак ухильна ремарка дослідника «не втратив свого науково-практичного значення» дозволяє припустити, що він вважає можливим існування суб'єктивних публічних прав і в органів публічної влади Зеленцов А. Б. Субъективное публичное право: учеб. пособие… С. 39-40..

В. О. Федосенко, навпаки, прямо заявляє про існування двох видів суб'єктивних публічних прав: «права, зумовлені загальним правовим статусом індивідів» та «права, зумовлені спеціальним правовим статусом осіб, що обіймають посади державної або муніципальної служби». Серед останніх дослідник називає право на оплату праці та інші виплати; право на відпочинок; право на медичне страхування тощо Федосенко В. А. Субъективные права в публичной сфере: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / В. А. Федосенко. - М., 2007. - 28 с. - С. 11, 20-21.. Іншими словами, дослідник стверджує про існування суб'єктивних публічних прав приватної особи - і суб'єктивних публічних прав службової особи.

Не всі дослідники погоджуються з таким підходом, адже, на думку деяких учених, тут ідеться зовсім не про суб'єктивні права у публічній сфері, а про права особи у сфері службово-трудових відносин; те, що ці трудові відносини реалізуються у сфері публічної служби, не робить їх автоматично публічно-правовими відносинами. З цим твердженням складно абсолютно погодитися; з одного боку, питання публічної служби беззаперечно, на наше переконання, є частиною кола публічно-правових відносин; з іншого - питання «Чи є сенс у виокремленні суб'єктивних публічних прав службової особи?» залишається відкритим і таким, що сьогодні в адміністративно-правовій науці не знайшло однозначної відповіді.

Ще далі спрямовуються умовиводи Г. М. Ланової, на думку якої державна влада являє собою складний комплекс суб'єктивних публічних прав, що реалізуються в особливого роду правовідносинах. При цьому якщо владний суб'єкт бажає скористатися своїми правами, то в процесі реалізації не може вийти за межі своїх правомочностей: будучи уповноваженою стороною правовідношення, він вільно обирає, здійснювати чи не здійснювати дії, спрямовані на реалізацію його прав, лише настільки, наскільки вони знаходяться в рамках дозволеного об'єктивним правом Лановая Г. М. Государственная власть: теоретико-правовой анализ / Г. М. Лановая // Государственная власть и местное самоуправление. - 2015. - № 6. - С. 29-33. - С. 32..

На нашу думку, в такому трактуванні суб'єктивні публічні права органів влади мало чим відрізняються від обов'язків цих органів. Подібної позиції додержується й Е. В. Талапіна, називаючи вищезазначені спроби наділити суб'єктів влади суб'єктивними публічними правами «небезпечною тенденцією» в адміністративно-правовому теоретизуванні. Цей підхід, на думку авторки, повністю «приватизує» державну владу та державу, приписуючи їм людські якості, тоді як суб'єктом права як діячем може бути виключно людина. Наділення суб'єктивними публічними правами органів публічної влади та їх службових осіб також заслуговує на критику. Зазначені права, по суті, являють собою міру та вид дозволеної поведінки, юридично виражені в нормативно закріплених повноваженнях, якими вказані органи та особи наділені для реалізації своїх функцій Талапина Э. В. Право на информацию в свете теории субъективного публичного права / Э. В. Талапина // Сравнительное конституционное обозрение. - 2016. - № 6 (115). - С. 70-83.; а службові повноваження не можна вважати тотожними суб'єктивним публічним правам.

Насправді, функціонування органів публічної влади та їхніх посадових осіб здебільшого являє собою виконання визначених нормативно-правовими приписами процедур, тобто не передбачає власного розсуду й необхідного для реалізації суб'єктивних публічних прав волевиявлення. Під таким кутом зору діяльність зазначених органів та осіб виглядає як виконання обов'язку в межах відповідної посадової компетенції. С. М. Хорунжий, долучаючись до позиції Е. В. Талапіної, справедливо уточнює, що дії публічного органа або особи, що виходять за межі процедур та означені власним розсудом, можуть бути кваліфіковані як зловживання повноваженнями, а не вважатимуться проявом суб'єктивних публічних прав. На підставі зазначеного вчений робить висновок про недостатню обґрунтованість тези про наявність суб'єктивних публічних прав у владної сторони публічно-правових відносин Хорунжий С. Н. Субъективные публичные права: некоторые аспекты происхождения и содержания / С. Н. Хорунжий // Мониторинг правоприменения. - 2018. - № 3 (28). - С. 9-14. - С. 13..

Цілком поділяють думку щодо недоцільності сполучати суб'єктивні публічні права та правовий статус суб'єктів публічної влади українські дослідники В. В. Галунько, П. В. Діхтієвський, О. В. Кузьменко; на їхню думку, словосполучення «суб'єктивні публічні права приватної особи» є цілком тотожнім терміну «суб'єктивні права у сфері публічного управління» Адміністративне право України. Повний курс: підручник... С. 127., з чого випливає, що жодний вид осіб, окрім приватних, не має суб'єктивних публічних прав. Цієї позиції в межах нашої роботи дотримуватимемося й ми.

Таким чином, можемо стверджувати, що носієм (суб'єктом) суб'єктивних публічних прав може бути виключно приватна особа, тобто фізична або юридична особа, яка вступає у публічно-правові відносини.

Щодо об'єкта суб'єктивних публічних прав зазначимо таке. За словами М. С. Строговича, суб'єктивне право - це завжди «право на щось», на якийсь об'єкт, що являє собою певну цінність у матеріальному, моральному, політичному або іншому відношенні Строгович М. С. Правовое положение личности / М. С. Строгович // Избранные труды: в 3-х тт. - М.: Наука, 1990. - Т. 1: Проблемы общей теории права. - С. 201-266. - С. 205..

Відомо, наприклад (про це йшлося вище, при розгляді різниці між приватними та публічними суб'єктивними правами), що об'єктом приватного права можуть виступати матеріальні предмети або певні дії, що мають певну майнову цінність. Об'єктами публічних прав, безсумнівно, жодні матеріальні об'єкти бути не можуть; виходячи із розуміння суб'єктивних публічних прав як «міри дозволеної об'єктивним правом поведінки», об'єкт цих прав пропонуємо трактувати як окрему дію - власне суб'єкта або органу публічної влади.

Т. О. Мацелик, наприклад, наводить такі варіанти об'єктів суб'єктивних публічних прав: об'єкт права на послуги держави - дія органів держави, об'єкт права на невтручання в політичні права - власні дії суб'єкта Мацелик Т. О. Суб'єкти адміністративного права: поняття та система: [монографія]… С. 48.. Зі свого боку, хочемо узагальнити наше уявлення про об'єкт суб'єктивних публічних прав у такий спосіб: це водночас і дозволена об'єктивним правом дія особи - суб'єкта права (звернення за послугою, подання адміністративної скарги тощо), і передбачена об'єктивним правом дія органу публічної влади, якої вимагає суб'єкт публічного права. При цьому головною характеристикою цієї дії буде те, що її здійснення сприяє реалізації суб'єктом певних інтересів, що можна визнати метою суб'єктивного публічного права.

Тут виникає нове проблемне поле на шляху пізнання сутності суб'єктивних публічних прав як правового феномена: якого роду інтерес є визначальним для окреслення суб'єктивного права як публічного? На перший погляд питання видається досить легким, адже навіть наявність прикметника «публічний» у найменуванні права вже ніби підказує, яким має бути інтерес, що за допомогою цього права реалізується, - тобто публічним. Подібну думку зустрічаємо й у наукових працях; так, Т. О. Мацелик указує, що приватні суб'єктивні права спрямовані на задоволення власних егоцентричних інтересів особи, а публічні суб'єктивні, відповідно, - на задоволення соціоцентричних, тобто публічних Мацелик Т. О. Суб'єктивне публічне право як юридичний феномен… С. 68..

Однак термінологічні збіги в науковому дослідженні не мають виступати підставою для прямих ототожнень та остаточних висновків, тому дозволимо собі глибше зануритися в це питання, традиційно звернувшись до порівняння визначень публічних та приватних інтересів.

Так, Р. С. Мельник та В. М. Бевзенко, аналізуючи сутність та особливості публічного та приватного інтересу, зазначають, що публічним є «інтерес, якій має будь-яка особа на безумовній основі»; це своєрідна «квінтесенція інтересів членів суспільства, поєднання інтересів, важливих для кожного» Мельник Р. С. Загальне адміністративне право : навч. посіб. / Р. С. Мельник, В. М. Бевзенко. - К. : Ваіте, 2014. - 376 с. - С. 36. (громадська та екологічна безпека, якість життя, доступність соціальних благ тощо).

Тематику співвідношення приватного та публічного інтересу одним із перших на пострадянському просторі розробляв Ю. О. Тихомиров. Він розглядав публічний інтерес крізь призму приватних та групових інтересів, вважаючи інтерес публічний певного роду узагальненням, усередненням останніх. На його думку, публічні інтереси являють собою суспільні інтереси, без задоволення яких не уявляється можливим, з одного боку, реалізувати інтереси приватні, з другого - забезпечити цілісність організацій, держави, нації, соціальних спільнот, суспільства взагалі Тихомиров Ю. А. Публичное право / Ю. А. Тихомиров. - М. : БЕК, 1995. - 496 с. - С. 54-55. .

Легко помітити, що у наведених визначеннях публічні та приватні інтереси виступають не полярними один до іншого, а тісно пов'язаними правовими феноменами; інтереси приватні виглядають структурними елементами інтересу публічного.

Для уточнення звернемося до законодавчих конструкцій досліджуваних категорій. Так, сутність «приватних інтересів» розкриває Закон України «Про запобігання корупції» стосовно діяльності службових осіб; у Законі приватні інтереси описані як будь-які майнові чи немайнові інтереси особи, у тому числі зумовлені особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв'язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 р. № 1700-VII [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіц. сайт. - URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18#Text. Для нашого дослідження визначальним дефінієнсом виступатиме словосполучення «майнові чи немайнові інтереси особи», що ми й залишимо як робоче розуміння інтересів приватних.

Натомість законодавче визначення публічного інтересу в українському адміністративному просторі досі відсутнє; законодавець зазвичай оперує іншими більш-менш близькими до нього поняттями. Наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України використовує термін «суспільні інтереси»: ч. 5 ст. 328 КАСУ саме так визначає один із критеріїв, що встановлюють винятки, за умови наявності яких у касаційному розгляді адміністративної справи не може бути відмовлено Кодекс адміністративного судочинства України № 2747-IV у ред. від 14.06.2018 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіц. сайт. - URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15. Поняття «державні інтереси» зустрічаємо в Законі України «Про прокуратуру», де вони пояснюються як підстава для звернення прокурора до суду з позовом Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII // Голос України. - 2014. - № 206.. При цьому і суспільство, і держава, як то логічно уявляється, є носіями не приватних, а саме публічних як суми приватних інтересів; однак чи можна використовувати ці поняття як синонімічні, законодавець не пояснює.

Єдину спробу нормативного оформлення дефініції публічного інтересу являє собою постанова Великої Палати Верховного Суду України від 13 лютого 2019 р. у справі № 810/2763/17, де його визначено як «важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які, відповідно до законодавчо встановленої компетенції, забезпечуються суб'єктами публічної адміністрації. Тобто публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів» Постанова Великої Палати Верховного Суду України від 13 лютого 2019 р. у справі № 810/2763/17 // Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79883398. На підставі цього визначення Великою Палатою ВСУ було доведено наявність у діях органу публічної адміністрації (Державіаслужби) мети захисту публічного інтересу певного кола осіб (членів екіпажів повітряних суден та їх пасажирів, а також людей, які проживатимуть або перебуватимуть поруч), що полягав у недопущенні порушень норм чинного законодавства при будівництві, яке могло би вплинути на безпеку цивільної авіації, створюючи загрозу життю і здоров'ю невизначеного кола людей. Цей приклад доводить практичну значущість категорії публічного інтересу при судовому розгляді адміністративних справ. У світлі ж нашої наукової розвідки важливо, що публічний інтерес визначено як «сукупність приватних інтересів».

Досліджуючи співвідношення та складний зв'язок публічних і приватних інтересів, В. А. Селіванов наголошує, що загальне благо, якщо його розуміти як юридично кваліфіковані публічні інтереси суспільства (тобто публічні інтереси забезпечуються державною волею), необхідно розглядати насамперед як загальну умову реалізації приватних інтересів, мети прагнень окремих індивідів, а не заперечувати їх на догоду інтересам публічним і тим більше державним, підмінюючи до того ж ними публічні інтереси суспільства Селіванов В. Приватно-правові засади розвитку вітчизняної юридичної науки / В. Селіванов // Право України. - 2001. - № 3. - С. 21-32. - С. 22..

Виходячи із зазначеного, можемо підбити певні підсумки. Суб'єктивні публічні права під таким кутом зору виглядають як можливості реалізації індивідуальних інтересів приватної особи, які є індивідуальним відображенням публічного інтересу. Іншими словами, відомо, що всі існуючі в суспільстві інтереси є інтересами особистими, приватними, але вони мають різний ступінь спільності залежно від ступеня відповідності їх аналогічним інтересам більшості. Інтерес, який відображає потреби більшості індивідів у соціумі, є різновидом інтересу публічного Даньков А. А. Обеспечение баланса публичных и частных интересов в сфере правосудия: дис. … канд. юрид.наук: 12.00.01 / А. А. Даньков. - М., 2014. - 238 с. - С. 48.. Тобто об'єктивація суб'єктивних публічних прав завжди пов'язана із реалізацією приватного інтересу особи - носія зазначених прав - і водночас із реалізацією публічного інтересу. При цьому в аспекті змісту приватний і публічний інтереси навіть не обов'язково повинні збігатися; наприклад, при реалізації суб'єктивного публічного права на оскарження адміністративного стягнення за порушення, приміром, правил паркування приватний інтерес є очевидним - повернення грошового стягнення до майна суб'єкта оскарження, а як публічний інтерес може виступати загальний постулат щодо дотримання прав людини або, наприклад, «правильне застосування законодавства», що, за висновком ЄСПЛ у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «незаперечно становить публічний інтерес» Раімов Р.І. Практика Європейського суду з прав людини щодо визначення меж поняття «публічний інтерес» / Р.І. Раімов // Науковий вісник Ужгородського нац. ун-ту. Серія ПРАВО. - 2017. - Вип. 47. - Т. 2. - С. 157-162. - С. 161..

Із зазначеного випливає, що метою здійснення суб'єктивних приватних прав виступає реалізація і приватного, і публічного інтересу одночасно. Для того щоб відобразити цей аспект у дефініції публічних прав, не вдаючись до тавтологій і термінологічного перевантаження, пропонуємо використовувати словосполучення «законні інтереси».

Терміни «охоронюваний законом інтерес» та «законний інтерес» науковці вважають тотожними за змістом. Зазначені терміни досить часто використовуються в нормотворчості; наприклад, у Законі України «Про запровадження нових інвестиційних можливостей, гарантування прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності для проведення масштабної енергомодернізації» від 9 квітня 2015 року Про запровадження нових інвестиційних можливостей, гарантування прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності для проведення масштабної енергомодернізації: Закон України від 09.04.2015 р. № 327-VIIІ [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіц. сайт. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/327-19, у ст. 4 Закону «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор» від 14 липня 2020 року Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор: Закон України від 14.07.2020 р. № 768-ІХ [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіц. сайт. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/768-20 тощо. З огляду на те, що правильне розуміння названих категорій є важливим для належної та повної реалізації прав та свобод людини і громадянина, Конституційний Суд України в одному із своїх рішень розтлумачив поняття «охоронюваний законом інтерес», під яким запропонував розуміти «прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам» Рішення КСУ від 01.12. 2004 р. № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіц. сайт. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v018p710-04.

На думку В. М. Бевзенка та Р. С. Мельника, законними можуть бути як приватні, так і публічні інтереси; до того ж саме ця характеристика робить інтереси об'єктом юридичного захисту, покладаючи на державу в особі представників публічної влади обов'язки щодо дотримання і врахування цих інтересів у своїй діяльності Мельник Р. С. Загальне адміністративне право: навч. посіб. ... С. 37.. Вважаємо, що об'єднання публічних та приватних інтересів під категорією «законних» не суперечить логіці нашого дослідження й цілком відповідає намаганню якнайточніше відобразити сутність суб'єктивних публічних прав через їхні характерні ознаки.

Наступним кроком має бути вияснення змістових та формальних характеристик суб'єктивних публічних прав. Як ми встановили раніше, об'єктом зазначених прав виступають дії; відповідно, їхнім змістом слід визнати дозвіл діяти у визначений спосіб. Тобто зміст будь-якого суб'єктивного права полягає в тому, що воно надає суб'єкту цього права можливості: а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії); б) вимагати відповідної поведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії); в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права Адміністративне право України. Повний курс: підручник… С. 129..

Тут важливо звернути увагу на другу можливість. Уточнення «право на чужі дії» прямо вказує, що суб'єкт публічних прав має певну владу, що дозволяє йому нав'язувати іншій стороні правовідносин вигідний для нього спосіб дії. При цьому ця можливість примушувати суб'єкта публічної влади діяти у певний спосіб повинна мати відповідне оформлення в об'єктивному праві, що й буде відображати формальний аспект суб'єктивних публічних прав.

Однак тут слід зупинитися й зробити важливу ремарку. У жодному разі не можна ототожнювати суб'єктивне публічне право та правову норму. По-перше - і це видається очевидним, - норма права виступає виключно формою суб'єктивного публічного права, яке, у свою чергу, являє собою результат інтерпретації цієї правової норми. Зрозуміло, що умова наявності нормативно-правової регуляції певної сфери суспільного життя є обов'язковою для виникнення у цій сфері суб'єктивних публічних прав індивідів. Проте - і це по-друге, - джерелом суб'єктивного публічного права може бути не будь-яка правова норма, а лише та, реалізація якої тісно пов'язана з виникненням публічно-правового правовідношення, тобто з наділенням сторін цього відношення правами та обов'язками стосовно одна іншої.

Цей момент видається нам визначальним для розмежування двох важливих категорій суб'єктивних прав: прав людини та суб'єктивних публічних прав. Основні права та свободи людини і громадянина знаходять правове закріплення на рівні міжнародних правових документів та конституційно-правовому рівні; суб'єктивні публічні права, у свою чергу, можуть навіть не бути прямо вказані у законодавстві як права особи; головне, щоб у чинному законодавстві було визначено обов'язки суб'єктів публічно-владної діяльності щодо забезпечення цих прав Константий О. В. Види прав і свобод фізичних осіб, які захищаються в національній системі судового контролю за публічною адміністрацією / О. В. Константий // Вісник Вищої ради юстиції. - 2012. - № 3 (11). - С. 161-173. - С. 161..

Як зазначають дослідники, виходячи з тексту правових актів у багатьох випадках навіть не можна впевнено стверджувати, чи містить цей акт суб'єктивні публічні права. Через це виявлення правових норм, що затверджують суб'єктивні публічні права, може виглядати досить складною справою. На думку А. М. Волкова, головне, на що слід спиратися при пошуку зазначених норм, - це виявлення таких норм, які мають на меті сприяння інтересам приватної особи та підтримують їх Волков А. М. Реализация публичных прав частных субъектов права [Электронный ресурс] / А. М. Волков // Отрасли права: аналитический портал. Дата размещения: 20.05.2015. - URL: http://отрасли-права.рф/article/7120. Із цього випливає, що не можна говорити про суб'єктивні публічні права у разі, якщо правова норма закріплює за суб'єктами публічної влади адміністративний обов'язок слугувати виключно інтересам публічним, тому що тоді втрачається аспект «суб'єктивності» як індивідуального інтересу невладного суб'єкта.

Найяскравішим прикладом правових норм, що містять суб'єктивні публічні права, є норми індивідуальних адміністративно-правових актів, які встановлюють наявність, відсутність або обсяг прав і обов'язків конкретних суб'єктів. За твердженнями дослідників, у правозастосовній практиці індивідуальні акти нерозривно пов'язані з розв'язанням питань, що стосуються суб'єктивних прав та обов'язків приватних осіб. Обов'язок органа влади видати такий акт за законом виникає в таких випадках: якщо суб'єктивні права та юридичні обов'язки не можуть виникнути без владних заходів компетентних органів; якщо констатується трансформація правового становища суб'єктів права; якщо необхідно припинити правопорушення; якщо існують перешкоди у здійсненні суб'єктивних прав приватних осіб; якщо в разі спору встановлюється обсяг суб'єктивного права та юридичних обов'язків; якщо необхідно захистити або відновити порушені (відмінені) de facto (de jure) права; якщо відсутнє добровільне виконання юридичних обов'язків суб'єктами права; якщо відповідно до приписів правової норми необхідно реалізувати юридичну санкцію Зеленцов А. Б. Субъективное публичное право: учеб. пособие... С. 9..

Підбиваючи проміжні підсумки проведеного аналізу доктринального поняття суб'єктивних публічних прав за схемою Р. Єринга, зазначимо, що суб'єктом досліджуваних прав виступає приватна особа, об'єктом - поведінка або самої особи - суб'єкта права, або суб'єкта публічної влади; зміст суб'єктивного права становить можливість діяти у певний спосіб, а форму - правова норма, реалізація якої пов'язана з виникненням публічно-правового правовідношення; метою реалізації суб'єктивного публічного права виступає сприяння законним інтересам приватної особи.

Загальне уявлення про суб'єктивні публічні права завдяки цій схемі скласти, безумовно, можна. Але водночас залишаються й відкриті питання: як суб'єктивне публічне право оформлюється у практичний інструмент, що слугує завданням адміністративно-правової діяльності, і яким саме завданням воно слугує; як впливає на реалізацію суб'єктивних публічних прав відсутність конкретних їхніх визначень у нормативно-правових джерелах; яке місце ця категорія посідає в загальному адміністративно-правовому доктринальному полі тощо.

Тут слід оговорити, що загальне поняття суб'єктивного публічного права набуває практичного змісту лише в рамках окремої своєї моделі реалізації - і тут на перший план виходить останній елемент схеми Р. Єринга, тобто діяльнісний компонент. Маємо на увазі раніше оговорене нами багатоаспектне поле для об'єктивізації суб'єктивного права: по-перше, можливість власними діями реалізовувати свій законний інтерес у своїй поведінці або для цієї реалізації вимагати відповідної поведінки від інших осіб; по-друге, звертатися до уповноважених органів держави у зв'язку з потребою захистити порушене право за допомогою заходів державного примусу Адміністративне право України. Повний курс: підручник… С. 129.. Такий розподіл, на нашу думку, корелює з позицією В. Б. Авер'янова, який обґрунтовано стверджував, що публічно-сервісна спрямованість адміністративного права має об'єднувати правозабезпечувальну (спрямовану на забезпечення реалізації суб'єктивних прав) та правозахисну (спрямовану на захист і відновлення порушених суб'єктивних прав) функції адміністративного права Аверьянов В. Б. Обновление украинской административно-правовой доктрины на основе принципа верховенства права / В. Б. Аверьянов // Правоведение. - 2007. - № 1. - С. 31-42. - С. 38..

В аспекті публічно-правових відносин можливість виявляти себе у поведінці та можливість вимагати необхідної поведінки від іншої сторони відносин, тобто органу чи службової особи публічної влади, на наш погляд, уособлюють напрям правозабезпечення, функція якого - забезпечення реалізації прав невладних суб'єктів публічного права. Відбувається ця реалізація зазвичай у ході розгляду індивідуальної справи органом публічної влади. Пропонуємо цю модель реалізації суб'єктивних публічних прав називати «адміністративно-процедурною», тому що саме адміністративна процедура, за визначенням багатьох науковців, у найбільш загальному розумінні являє собою встановлений адміністративно-правовими нормами порядок розгляду та вирішення справи адміністративним органом Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / авт.-упорядник В. П. Тимощук. - К.: Факт, 2003. - 496 с. - С. 25; Адміністративне право України : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К.: Юрінком Iнтер, 2005. - 544 с. - С. 276; Лагода О. С. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / О. С. Лагода. - Ірпінь, 2007. - 21 с. - С. 4; Комзюк А. Т. Адміністративний процес України : навч. посібник / А. Т. Комзюк, В. М. Бевзенко, Р. С. Мельник. - К. : Прецедент, 2007. - 531 с. - С. 47..

Взагалі, сутність та особливості адміністративних процедур слугували предметом багатьох правових досліджень, огляд яких дозволяє виокремити такі сутнісні характеристики процедури: 1) наявність низки послідовних дій; 2) спрямованість на досягнення певного результату (оформлення, виконання, здійснення, обговорення будь-якої справи). Отже, процедуру в такому контексті можна трактувати як офіційно встановлений порядок виконання певної діяльності; відповідно, з юридичної точки зору визначальною характеристикою цього порядку дій виступає його регламентованість та закріпленість правовими нормами Галіцина Н. В. Адміністративна процедура як інститут адміністративного процесу / Н. В. Галіцина [Електронний ресурс] // Форум права. - 2010. - № 4. - С. 163-177. - С. 166. - URL: http://www.nbuv.gov.ua/e- journals/FP/2010-4/10gnviap.pdf.

Змістова наповненість адміністративно-процедурної діяльності щодо реалізації суб'єктивних публічних прав ілюструється різноманітністю адміністративних процедур, що здійснюються органами публічної влади у відносинах із громадянами: 1) правонаділяючі; 2) пов'язані із забезпеченням виконання обов'язків громадянами та їх організаціями; 3) ліцензійно-дозвільні; 4) реєстраційні; 5) контрольно-наглядові; 6) державно-заохочувальні Лазарев И. М. Административные процедуры в сфере взаимоотношений граждан и их организаций с органами исполнительной власти в Российской Федерации: дис. … канд. юрид. наук / И. М. Лазарев. - М., 2005. - 202 с. - С. 53.. До цього переліку, на нашу думку, слід додати процедуру оскарження в адміністративному порядку. Саме так - як один із видів адміністративної процедури - пропонує розглядати адміністративне оскарження В. П. Тимощук Адміністративна процедура та адм. послуги… - С. 69. . На користь цієї позиції свідчить і доведена І. В. Бойко спрямованість оскарження в адміністративному порядку саме на реалізацію, а не на захист індивідуальних публічних прав суб'єкта скарги; недарма оскарження в адміністративному порядку іноді пропонують вважати окремою стадією адміністративної процедури надання публічних послуг Бойко І. Базові категорії права адміністративних процедур / І. Бойко // Адміністративна процедура: особливості формування української концепції: матер. круглого столу( м. Харків, 15 вересня 2017 р.). - Харків : Нац. академія правових наук України, Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого, 2017. - С. 7-13. - С. 9.. Додатковим аргументом на користь цього припущення може послугувати той факт, що вітчизняні законодавці при розробці Закону «Про адміністративну процедуру» включили до нього розділ V «Адміністративне оскарження», віднісши його в такий спосіб саме до процедурної, а не процесуальної складової адміністративного права Про адміністративну процедуру: Закон України № 3475 від 14.05.2020 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіц. сайт. - URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=68834 .

Інший (адміністративно-процесуальний) алгоритм дій щодо реалізації суб'єктивних публічних прав відповідає завданню захисту та відновлення порушених суб'єктивних прав і стосується оскарження дій та рішень суб'єктів публічної влади в судовому порядку.

Функцію щодо захисту прав приватних осіб від зловживань з боку влади, виходячи із завдань правової держави, виконує судовий контроль за діяльністю виконавчої влади. Такий судовий контроль полягає у вирішенні судом спорів, які виникають у сфері реалізації виконавчої влади та місцевого самоврядування, і одержав назву «адміністративна юстиція» Адміністративна юстиція: європей-ський досвід і пропозиції для України / авт.- упор. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. - К. : Факт, 2003. - 536 с. - С. 9. . У літературі адміністративну юстицію визначають як комплексний інститут адміністративного права, норми якого регулюють діяльність судових та інших уповноважених органів з розгляду та вирішення спорів публічно-правового характеру між приватними особами з одного боку та суб'єктами владних повноважень з іншого щодо порушення останніми прав, свобод та інтересів приватних осіб Тарасюк А. Ю. Характеристика адміністративної юстиції у працях провідних вітчизняних учених / А. Ю. Тарасюк // Адміністративне право і процес. - 2016. - № 1 (15). - С. 165-173. - С. 172..

При цьому важливо зазначити, що вітчизняна модель адміністративного судочинства бере до уваги забезпечення як власне «суб'єктивних публічних прав» як прав, гарантованих визначенням у чинному законодавстві обов'язків їх забезпечувати у суб'єктів публічно-владної діяльності, так і основних прав та свобод особи, встановлених на конституційно-правовому рівні, якщо вони порушуються в роботі публічної адміністрації. З одного боку, це видається справедливим, адже саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість адміністративної діяльності; не випадково О. Ф. Андрійко називає захист прав людини «основним чинником еволюції адміністративного права» Андрійко О.Ф. До питання еволюції адміністративного права та предмета адміністративно-правового регулювання / О.Ф. Андрійко // Сучасна адміністративно-правова доктрина захисту прав людини : тези доп. та наук. повідомл. учасн. наук.-практ. конф. (м. Харків, 17-18 квіт. 2015 року). - Х. : Право, 2015. - С. 13. , адже саме в забезпеченні непорушності прав і свобод людини і громадянина у відносинах з органами виконавчої влади полягає суспільне призначення адміністративного права.

З іншого боку, це свідчить про некритичне прищеплення на ґрунт вітчизняної адміністративістики правового досвіду інших країн. Так, у Німеччині та Австрії, де громадянам надано можливість безпосередньо звертатися до Конституційного суду для захисту своїх конституційних прав і свобод, адміністративні суди зосереджуються саме на справі захисту суб'єктивних публічних прав. В Україні єдиний орган конституційної юрисдикції є судом «норми права», а не судом «факту», тобто реальні обставини порушення певних суб'єктивних основних прав Конституційним Судом України не можуть встановлюватися, а можуть лише перевірятися на предмет конституційності відповідні норми законів та підзаконних нормативних актів, тому під юрисдикцію адміністративних судів підпадають і справи про порушені в публічно-правових відносинах основні права і свободи особи Константий О. В. Види прав і свобод фізичних осіб, які захищаються в національній системі судового контролю за публічною адміністрацією / О. В. Константий // Вісник Вищої ради юстиції. - 2012. - № 3 (11). - С. 161-173. - С. 161..

Зазначене, на нашу думку, свідчить про нагальну необхідність концептуального оформлення суб'єктивних публічних прав у адміністративно-правовому просторі з обов'язковим визначенням співвідношення та зв'язку зазначених прав із загальними правами особи. На сьогодні ситуація виглядає так, що суб'єктивні публічні права посідають дещо другорядну позицію, будучи по суті «правом на захист основного права», якщо його порушено в публічно-правових відносинах. Однак це лише поверховий абрис проблеми, яка заслуговує на окреме глибоке дослідження.

Узагальнюючи результати здійсненого у цьому підрозділі дефінітивного аналізу, на підставі проведеного дослідження можемо запропонувати таке визначення суб'єктивних публічних прав як адміністративно-правової категорії: це нормативно закріплена можливість приватної особи, що виступає стороною публічно-правових відносин, з метою реалізації або захисту своїх законних інтересів обирати модель власної поведінки чи вимагати певних дій від суб'єктів публічної влади.

2.2 Класифікація суб'єктивних публічних прав

Як свідчить історія виникнення та становлення наукової категорії «суб'єктивні публічні права», з моменту початку активного та глибокого догматичного її відпрацювання теоретики встигли запропонувати безліч її визначень і класифікацій, що свідчить про багатогранність і наукоємність цього феномена Винницкий А. В. Учение о субъективных публичных правах vs «государственно-управленческого подхода» в науке / А. В. Винницкий // Право и политика. - 2018. - № 12. - С. 27-40. - С. 31.. І це не дивно: адже, беручи до уваги поліаспектність взаємодії індивідів і держави та її органів, що виступають як публічна влада, можна впевнено припустити, що досліджувані права є надзвичай різноманітними як за сферою суспільних відносин, яких вони стосуються, так і за власним юридичним змістом.

Взагалі метод класифікації виступає одним із найважніших методів наукового пізнання, осмислення та описання закономірностей оточуючого середовища, а також формою пізнання, базою емпіричного знання, засобом впорядкування знань. Метод класифікації в науці використовується з метою систематизації та організації знань, репрезентації знань у надійному та зручному для огляду, розпізнавання та співставлення вигляді, відображення або встановлення порядку речей; представлення знань; використання знань; опосередкованого надання знань.

Класифікацією вважають розподіл предметів певного роду на класи відповідно до найбільш суттєвих ознак, притаманних предметам даного роду, що відрізняють їх від предметів інших родів, при цьому кожен клас посідає в системі, яка склалася, певне постійне місце та, у свою чергу, поділяється на підкласи. Класифікування ж являє собою процес приведення певної предметної галузі в систему, встановлення відносин спорідненості між цими предметами та групування їх у кластери - таксони за ступенем спорідненості. Тобто класифікація як результат класифікування - мережа таксонів різного рангу, в якій знаходить своє місце кожний об'єкт з досліджуваної предметної галузі Понкин И. В. Классификация как метод научного исследования, в частности в юридической науке / И. В. Понкин, А. И. Редькина // Вестник Пермского университета. Юридические науки. - 2017. - Вып. 37. - С. 249-259. - С. 252..

Із зазначеного випливає, що класифікація в адміністративно-правовому дослідженні не може й не повинна відігравати роль яскравої ілюстрації досліджуваного матеріалу або данини науковій традиції; це передусім серйозний гносеологічний інструмент, що виконує функції систематизації знання, описання та пояснення досліджуваного об'єкта, засади конструювання наукових теорій або впорядкування реальної дійсності.

Розгляд сучасної проблематики класифікації суб'єктивних публічних прав спирається на ґрунтовну теоретичну базу, створену вітчизняними та зарубіжними науковими підходами до дослідження цієї тематики. Тому, беручись до теми класифікації суб'єктивних прав у публічній сфері, дослідник у галузі адміністративного права сьогодні має обов'язково задаватися питанням, з якою саме метою він збирається її здійснити. У нашому випадку - це узагальнення масиву знань та пошук достовірних пояснювальних (теоретичних) моделей розподілу суб'єктивних публічних прав, які можуть бути продуктивно екстрапольовані на весь масив досліджуваних прав і нададуть уявлення про їх різноманітність та однорідність, про загальні та специфічні їхні характеристики.

Базову класифікацію суб'єктивних публічних прав у свій час запропонував ще Г. Еллінек у праці «Система суб'єктивних публічних прав» Еллинек Г. Система субъективных публичных прав / пер. со 2-го нем. изд-я

под ред. А. А. Рождественского [Электронный ресурс]. С.-Петербург - Москва: Изд-во Освобождение, 1913. - URL: https://viewer.rusneb.ru/ru/000199_000009_004014568?page=1&rotate=0&theme=white. Обираючи підставу для розподілу суб'єктивних публічних прав на окремі класи, вчений спирався на думку, що суб'єктивні публічні права по суті є можливістю домагань приватної особи до органів публічної влади, а рівень цих домагань визначений правовим статусом особи - конкретним її становищем стосовно держави. Згідно з цими міркуваннями Еллінек виділив чотири різновиди правового статусу та відповідні категорії суб'єктивних публічних прав:

1) пасивний статус особи (status passivus) характеризується станом підкорення індивіда органам влади, йому відповідають виключно обов'язки приватних осіб стосовно держави. З одного боку, тут ідеться про свободу публічної влади й несвободу приватної особи; з іншого, на думку Еллінека, підкорення приватної особи державі розповсюджується лише на дозволений об'єктивним правом простір, тобто кожне домагання держави до приватної особи повинно мати правове підґрунтя. Іншими словами, суб'єктивне право, що відповідає пасивному статусу, полягає в обмеженості обтяження приватної особи публічно-правовими обов'язками сферою її залучення до державного правопорядку; незаконне обтяження особи обов'язками виступає підставою для оскарження дій публічної влади;

2) активному статусу особи (status activus) відповідають політичні права, що включають права на участь в організації та діяльності публічної влади, у формуванні державної волі (виборчі права, право петицій, свобода спілок, зібрань тощо). Тут вчений демонструє, як реалізація нормативно закріплених можливостей викликає до життя активну громадянську позицію;

3) негативний статус (або свободний статус) (status negativus sive status libertatis) корелює з правами приватних осіб на свободу від держави, від втручання органів публічної влади у сферу наданої приватним особам свободи - з правами на недоторканність особи, житла, імені, на свободу переміщень тощо. Статус свободи, або негативний статус (зазначимо, що слово «негативний» тут позбавлено семантичного відтінку чогось поганого і спирається на розуміння негації як протилежності чомусь, у нашому контексті - свободи як протилежності примусу) означає вільний від втручання держави стан приватної особи. У силу такого становища приватна особа може претендувати на відміну всіх розпоряджень публічної влади, що порушують її свободу, всіх адміністративних актів, що обмежують її права або створюють перешкоди до їх здійснення. Тобто це сфера абсолютного самовизначення індивіда, в яку держава взагалі не має права втручатися. Формальними характеристиками цієї сфери, на думку Еллінека, є, по-перше, індивідуальні цілі та приватні інтереси, по-друге - виключна дія принципу свободи волевиявлення;

4) позитивний статус особи (status positivus) означає, що приватна особа з метою реалізації власних інтересів має право користуватися державними інститутами. При цьому сама держава зобов'язана не тільки не суперечити здійсненню цих інтересів, але й у позитивний спосіб сприяти йому. До цієї групи прав Еллінек відносив у першу чергу право на судовий захист індивідуальних інтересів, порушених органами публічної влади Зеленцов А. Б. Субъективное публичное право: учеб. пособие… С. 73-75..

Пропонуємо проілюструвати цю класифікацію прикладами суб'єктивних публічних прав, що існують у сучасному українському публічно-правовому полі. По-перше, розглянемо політичні суб'єктивні права, які призначені на підтримку та забезпечення реалізації основних політичних прав, закріплених у ст. 36-39 Конституції України: права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів; права брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування Конституція України : прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. [у ред. від 01.01.2020] // Верховна Рада України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text.

Слід зазначити, що практичне забезпечення реалізації права на свободу об'єднання відбувається шляхом реалізації суб'єктивних публічних прав, визначених Законом України «Про громадські об'єднання», яким закріплено права та порядок створення і припинення діяльності об'єднання громадян, право на членство в громадському об'єднанні Про громадські об'єднання: Закон України від 22.03.2012 р. [у ред. від 28.04.2020] // Верховна Рада України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17#Text, яким відповідає обов'язок органу публічної влади (Мінюсту та його територіальних органів, виконавчих органів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів) щодо легалізації об'єднання через внесення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань: Закон України № 755-IV від 15.05. 2003 р. [у ред. від 16.07.2020] // Верховна Рада України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/755-15#Text. Право брати участь у державному управлінні реалізується завдяки таким суб'єктивним публічним правам, як право вільно обирати та право бути обраним, що відповідають адміністративно-правовим статусам виборця та кандидата на виборну посаду й закріплені п. 2 ст. 6 Виборчого кодексу України Виборчий кодекс України № 396-IX від 19.12.2019 р. [у ред. від 23.07.2020] // Верховна Рада України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/396-20#Text.

Складна ситуація спостерігається у сфері реалізації права на мирні зібрання, де, на відміну від попередніх прикладів, відсутня нормативно закріплена модель поведінки приватної особи чи дій суб'єктів публічної влади, потрібних для реалізації законного інтересу у проведенні мирного зібрання, тобто легітимізоване суб'єктивне публічне право. Насправді дозвіл на реалізацію цього права фактично виданий Конституцією, проте самої моделі реалізації, закріпленої правовою нормою, в чинному законодавстві немає. Умовою реалізації цього конституційного права виступає вимога «завчасного сповіщення місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування», а ось конкретні терміни цього завчасного сповіщення не визначив навіть Конституційний Суд України, обмежившись указівкою на «прийнятні строки» Рішення Конституційного Суду України від 19.04.2001 № 4-рп/2001 // Верховна Рада України: офіц. сайт [Електронний ресурс]. - URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v004p710-01#Text. Ця ситуація ускладнилась протизаконними рішеннями деяких місцевих органів влади щодо ухвалення власних «порядків проведення мирних зібрань» зі встановленням вимог і строків, які оспорювалися громадянами в судах; врешті-решт судові спори перетнули український кордон і вийшли на рівень Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ у справі «Вєрєнцов проти України» виніс рішення від 11 квітня 2013 року, в якому встановив, що в Україні не існує жодних правових підстав для обмеження права на мирні зібрання Івасик С. Живи, люби та протестуй: 28 років в очікуванні закону / С. Івасик [Електронний ресурс] // Українська правда. - 2019. - 19 вересня. - URL: https://www.pravda.com.ua/rus/columns/2019/09/18/7226449/.