Усі рани, крім операційних, вважаються первинно інфікованими. Мікроби у рану попадають разом із предметом, що ранить, землею, шматками одягу, з повітря і при дотику до неї руками. Мікроби, що потрапили в рану, можуть викликати її нагноєння, такі ускладнення, як бешихове запалення. Найбільш небезпечне влучення в рану мікробів, що розвиваються при відсутності повітря і викликають анаеробну інфекцію (газову гангрену). Іншим небезпечним ускладненням ран є їхнє зараження збудником правця. З метою профілактики правця при всіх пораненнях, що супроводжуються забрудненням, особливо землею, а також при роздушені тканин пораненому вводять очищений протиправцевий анатоксин чи протиправцеву сироватку.

Мірою профілактики зараження ран є найбільш раннє накладення на неї асептичної пов'язки, що попереджає подальше надходження мікробів до неї.

Рани можуть бути поверхневими чи проникаючими в порожнину черепа, грудної клітини, черевну порожнину. Проникаючі поранення найбільш небезпечні.

Проникаючі поранення грудей часто супроводжуються ушкодженням легень, що викликає кровохаркання, кровотечу в порожнину плеври і підшкірну емфізему. Серед проникаючих поранень грудей розрізняють поранення з закритим, відкритим і клапанним пневмотораксом: повітря при пораненні проникає в плевральну порожнину через рану у грудній стінці, чи бронхів легенів. Нерідке входження повітря в порожнину плеври, що починається в момент поранення і відразу ж припиняється внаслідок зсуву м'яких тканин по ходу раневого каналу. Так виникає закритий пневмоторакс. При влученні невеликої кількості повітря в плевральну порожнину відбувається швидке його розсмоктування.

Проникаючі поранення грудей з відкритим пневмотораксом характеризуються тим, що повітря при вдиху всмоктується через рану у плевральну порожнину, а при видиху виходить з її назовні. У поранених у грудях з відкритим пневмотораксом звичайно виникають явища дихальної і серцево-судинний .недостатності, різкої гіпоксії (кисневого голодування). Задуха, кашель і біль у грудях погіршують стан потерпілого.

Найбільш небезпечним є клапанний пневмоторакс, при якому повітря при вдиху всмоктується в плевральну порожнину, а при видиху з неї не виходить. Повітря в плевральну порожнину може надходити через рану грудної стінки - цей стан називається зовнішнім пневмотораксом - чи через рану бронхів - цей стан називається внутрішнім пневмотораксом. Повітря, що надійшло в плевральну порожнину через рану у грудній стінці, може проникати в підшкірну клітковину, викликаючи утворення підшкірної емфіземи.

Проникаючі поранення живота можуть бути з ушкодженням і без ушкодження внутрішніх органів: печінки, шлунка, кишечнику, нирок і ін., з їх випаданням чи без випадіння з черевної порожнини. Ознаками проникаючих поранень живота, крім рани, є наявність розлитих болів у животі, напряг м'язів черевної стінки, здуття живота, спрага, сухість у роті. Ушкодження внутрішніх органів черевної порожнини може бути і при відсутності рани, у випадках закритих травм живота.

Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.

1. Що називають раною?

2. Дати класифікацію ран.

3. Поняття про інфікування ран.

4. Дайте характеристику ран проникаючого типу.

5.3 Види кровотечі та їхня характеристика

Кровотечі є найбільш небезпечним ускладненням ран вони безпосередньо загрожують життю. Під кровотечею розуміється виходження крові з ушкоджених кровоносних судин. Вона може бути первинним, коли виникає відразу ж після ушкодження судин, вторинним, якщо з'являється через деякий час.

У залежності від характеру ушкоджених судин розрізняють артеріальні, венозні, капілярні і паренхіматозні кровотечі.

Найбільш небезпечне артеріальна кровотеча, при якому за короткий термін з організму може вилитися значна кількість крові. Ознаками артеріальної кровотечі є червоне фарбування крові, її витікання пульсуючим струменем. Венозна кровотеча на відміну від артеріального характеризується безупинним витіканням крові, що має більш темний колір, при цьому явного струменя не буває. Капілярна кровотеча виникає при ушкодженні дрібних судин шкіри, підшкірної клітковини і м'язів. При капілярній кровотечі кровоточить уся поверхня рани. Паренхіматозна кровотеча виникає при ушкодженні внутрішніх органів: печінки, селезінки, нирок, легенів. Воно завжди небезпечно для життя.

Кровотечі можуть бути зовнішні і внутрішні. При зовнішній кровотечі кров виходить через рани шкірних покривів і видимих слизових оболонок чи з порожнин.

При внутрішній кровотечі кров виливається в тканини, органи чи порожнини і зветься крововиливом. При крововиливі в тканини кров просочує їх, утворює припухлість, називану інфільтратом, чи синцем. Якщо кров просочує тканини нерівномірно і внаслідок розсовування їх утворюється обмежена порожнина, наповнена кров'ю, її називають гематомою. Швидка втрата 1...2 л крові, особливо при важких комбінованих поразках, може призвести до смерті.

Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.

1. Поняття про кровотечі.

2. Артеріальні кровотечі.

3. Венозні кровотечі.

4. Капілярні кровотечі.

5. Можливі наслідки кровотечі.

6. Характер кровотечі при ушкодженні різних органів.

5.4 Перша медична допомога при пораненнях

Профілактика ускладнень ран. Усяка, навіть сама невеличка рана являє загрозу для життя ураженого - вона може стати джерелом зараження різними мікробами, а деякі супроводжуються сильними кровотечами. Основною метою профілактики цих ускладнень, проведеної при наданні першої медичної допомоги, є найбільш раннє накладення стерильної пов'язки на рану, дотримання правил асептики й антисептики, зупинка кровотечі.

Поняття про асептику й антисептик. Асептика - це сукупність заходів, спрямованих на попередження влучення мікробів у рану. Таким чином, асептика є методом профілактики раневої інфекції. Вона досягається суворим дотриманням основного правила - усе, що стикається з ранню, повинне бути стерильним (не мати мікробів). Не можна руками торкати рану, видаляти з неї уламки, обривки одягу, використовувати нестерильний матеріал для закриття ран.

Антисептикою називається система заходів, спрямованих на зменшення кількості мікробів та їхнє знищення у рани. Розрізняють механічну, фізичну, хімічну і біологічну антисептику. Механічна антисептика складається у первинній хірургічній обробці ран. Фізична антисептика полягає у застосуванні таких методів, при яких створюються несприятливі умови у рани для виживання мікробів,- це висушування рани, її дренування і відтік раневого виділення. Убиває мікроби сонячне світло і штучне ультрафіолетове опромінювання. Хімічна антисептика заснована на застосуванні різних лікарських засобів, що мають протимікробну дію. Ці речовини називаються антисептичними. Найбільш широко застосовуються такі антисептики, як настойка йоду, етиловий спирт, розчини хлораміну, риванолу, перманганату калію й ін. Антисептики можуть складатися з декількох речовин, наприклад мазь Вишневського. До біологічних антисептиків відносяться антибіотики, що використовуються для профілактики і лікування раневої інфекції.

Способи асептики й антисептики доповнюють один одного в боротьбі з інфекційним зараженням ран.

Поняття про пов'язку і перев'язку. Види пов'язок, правила їхнього накладення. Пов'язка являє собою перев'язочний матеріал, яким закривають рани. Процес накладення пов'язки на рани називається перев'язкою.

Пов'язка складається з двох частин: внутрішньої, котра стикається з раною, і зовнішньої, котра закріплює й утримує пов'язку на рани. Внутрішня частина пов'язки повинна бути стерильної.

Пов'язка, що накладається першою, називається первинною стерильною.

При накладенні пов'язок необхідно прагнути не викликати зайвого болю. Бинт варто тримати у правій руці, а лівої утримувати пов'язку і розгладжувати .ходи бинта. Бинт розгортають, не відриваючись від пов'язки, ліворуч праворуч, кожним наступним ходом (туром) перекриваючи попередній наполовину. Пов'язка накладається не дуже туго (крім тих випадків, коли потрібно спеціальна що давить), щоб не порушити кровообіг, і не дуже слабко, щоб вона не спадала з рани. Перш ніж накласти первинну пов'язку, потрібно відкрити рану, не забруднюючи її і не заподіюючи болю ураженому. Верхній одяг у залежності від характеру рани, погодних і місцевих умов знімають, чи розрізають. Спочатку знімають одяг зі здорової сторони, потім - з ураженої. У холодний час року щоб уникнути охолодження, а також в екстрених випадках надання першої медичної допомоги ураженим у важкому стані одяг розрізають в області рани. Не можна відривати від рани прилиплий одяг; його треба обережно вилучити ножицями і потім накласти пов'язку. Надягають знятий одяг у зворотному порядку: спочатку на уражену, а потім на здорову сторону.

Перев'язочний матеріал і правила користування ним. У якості перев'язочного матеріалу застосовують марлю, вату, білу і сіру, лігнін, косинки. Перев'язочний матеріал повинний бути гігроскопічним, добре усмоктувати з рани кров і гній, швидко після прання висихати, легко стерилізуватися. З марлі виробляються табельні перев'язочні засоби: пакети перев'язочні медичні, бинти стерильні і нестерильні різних розмірів, серветки стерильні великі і малі, пов'язки стерильні великі і малі. В операційних і перев'язочних з марлі і серветок готують марлеві кульки, тампони, смужки, які використовуються при перев'язках і операціях.

Пакети перев'язочні медичні промисловість випускає чотирьох типів: індивідуальні, звичайні, першої допомоги з однією подушечкою, першої допомоги з двома подушечками.

Пакет перев'язочний індивідуальний складається з двох ватно-марлевих подушечок розміром 32 на 17,5 см, бинта шириною 10 см і довжиною 7 м. Одна подушечка пришита на кінці бинта, а інша вільно по ньому пересувається. Подушечки і бинт пакета стерильні, загорнені в пергаментний папір. Зовнішній чохол пакета зроблений із прогумованої тканини. Таке подвійне упакування перев'язного матеріалу забезпечує надійне збереження його стерильності. У пакет вкладається шпилька. На чохлі зазначені правила користування пакетом.

При накладенні пов'язки пакет беруть у ліву руку, правою рукою по надрізу розкривають зовнішній чохол і виймають внутрішнє упакування. Попередньо вийнявши шпильку, знімають паперову обгортку і розгортають перев'язний матеріал, не торкаючись руками внутрішньої поверхні подушечок, тобто тієї, котра буде прикладена до рани. При наданні допомоги можна братися руками тільки за прошиту кольоровими нитками поверхню подушечок. Подушечку прибинтовують бинтом, кінець якого закріплюють шпилькою. При наскрізних пораненнях рухому подушечку переміщають по бинту на потрібну відстань, що дозволяє закрити вхідне і вихідне отвори рани. Зовнішній чохол пакета, внутрішня поверхня якого стерильна, використовується для накладення герметичних пов'язок.

Пакет звичайний на відміну від пакета перев'язочного індивідуального упаковується у зовнішню пергаментну оболонку й обклеюється бандероллю з підпергаменту.

Пакети першої допомоги з однією подушечкою і двома подушечками упаковуються в пергаментну внутрішню і зовнішню оболонки.

До кожного пакету надається рекомендація з його розкриття і вживання.

Бинт являє собою смугу марлі в скачаному стані. Скачана частина бинту називається голівкою, вільний кінець - початком бинта. Бинти стерильні упаковані герметично в пергаментний папір або поліетиленовий пакунок.

Серветки стерильні - це складені в кілька шарів чотирикутні шматки марлі, упаковані герметично в пергаментний папір (по 20 шт. в упаковці). Розміри великих серветок 70...68 см, малих - 68...35 см.

Пов'язка стерильна мала складається з бинта завширшки 14 см і довжиною 7 м і однієї ватно-марлевої подушечки розміром 56 на 29 см, що пришита до кінця бинта. Пов'язка стерильна велика має подушечку розміром 65 на 45 см, до якої пришиті шість фіксуючих тасьм. Пов'язки використовуються при великих ранах і опіках.

Вата стерильна випускається в упаковках по 25 і 50 гр.. Вата нестерильна випускається в упакуваннях по 50 і 250 гр., застосовується вона при накладенні на рани пов'язок, що давлять. Компресна (сіра) вата застосовується для виготовленні м'яких прокладок при накладенні шин, компресів. Бавовняну вату можна замінити лігніном (вата, яка виробляється із деревини).

Косиночні пов'язки накладають на голову, груди, плечовий, ліктьовий, колінний, гомілковостопний суглоби, на кисть і стопу, на промежину. Якщо косинки нестерильні, то спочатку на раневу поверхню накладають стерильні бинти чи серветки, які потім фіксують косинкою.

При відсутності табельних перев'язних засобів використовують підручні засоби. Особливо зручні ощадливі пов'язки по Маштафарову. Їх накладають, використовуючи шматки тканини (простирадла, сорочки й ін.) різної величини, кінці яких надрізають для одержання тасьм. Спочатку на рани накладають стерильний бинт чи серветку (при необхідності і вату), а потім шматком тканини із зав'язками закріплюють пов'язку (рис. 5.1).

Клеолові та клійкопластерні пов'язки накладають, як правило, на невеликі рани. Рани закривають стерильним матеріалом, що закріплюють смужками липкого пластиру. При накладенні клейової пов'язки шкіру навколо рани змазують клеолом, дають йому підсохнути, а потім стерильний матеріал на рани і закривають розтягнутою марлевою серветкою, приклеюючи її краї до змазаної шкіри.

а б в

Рис. 5.1. Пов'язка по Маштафарову з підручних засобів: а- на спину; б - на стегно; в - на стопу.

При травмах голови можуть накладатися різні типи бинтових пов'язок, пов'язок з використанням косинок, стерильних серветок і липкого пластиру. Вибір типу пов'язки залежить від розташування і характеру рани.

На рани волосистої частини голови накладається пов'язка - “чепець” (рис. 5.2), яка зміцнюється смужкою бинту за нижню щелепу. Від бинта відривається шматок розміром до 1 м і кладеться серединою поверх стерильної серветки, що закриває рану на області тімені, кінці його спускають вертикально вниз перед ушима і утримують у натягнутому стані. Навколо голови роблять круговий закріпляючий хід (1), потім, дійшовши до зав'язки, бинт обертають навколо її і ведуть косо на потилицю (3). Чергуючи ходи бинта через потилицю і чоло (2...12), щораз направляючи його більш вертикально, закривають усю волосисту частину голови. Після цього 2...3 круговими ходами зміцнюють пов'язку. Кінці зав'язки зав'язують бантом під підборіддям.

Рис. 5.2. Хрестоподібна пов'язка на потилиці.

При пораненні шиї, чи гортані потилиці накладають хрестоподібну пов'язку. Круговими ходами бинт спочатку зміцнюють навколо голови (1, 2), а потім вище і за лівим вухом його спускають у косому напрямку вниз на шию (3). Далі бинт йде по правій бічній поверхні шиї, закриває її передню поверхню і повертається на потилицю (4), проходить вище правого і лівого вуха, повторює зроблені ходи. Пов'язка закріплюється ходами бинта навколо голови.

При великих ранах голови, їхньому розташуванні в області обличчя краще накладати пов'язку у вигляді “вуздечки” (рис. 5.3).

Після 2...3 закріпляючих кругових ходів через чоло (1) бинт ведуть по потилиці (2) на шию і підборіддя, роблять кілька вертикальних ходів (3...5) через підборіддя і тім'я, потім з-під підборіддя бинт йде по потилиці (6). Щоб закрити шию, гортань і підборіддя, пов'язка накладається, як показано на рис. 5.3. На ніс, чоло і підборіддя накладають пращевидну пов'язку (рис. 5.4). Під пов'язку на раневу поверхню підкладають стерильну серветку чи бинт. Пов'язку на одне око починають із закріпляючого ходу навколо голови. Далі бинт ведуть з потилиці під праве вухо на праве око під ліве вухо чи на ліве око. Потім ходи бинта чергують: один - через око, другий - навколо голови. Пов'язка на два ока складається зі сполучення двох пов'язок, що накладаються на ліве і праве око.

Рис. 5.3. Пов'язка на голову у виді “вуздечки”.

а б в

Рис. 5.4. Пращевидна пов'язка: а - на ніс; б - на чоло; в - на підборіддя.



а б

Рис. 5.5. Пов'язка на груди: а - спіральна; б - хрестоподібна

На груди накладають спіральну чи хрестоподібну пов'язку. Для спіральної пов'язки (рис. 5.5, а) відривають кінець бинта довжиною близько 1,5 м, кладуть його на здорове надпліччя і залишають висіти косо на грудях. Бинтом, починаючи знизу зі спини, спіральними ходами (2...9) бинтують грудну клітину. Вільно висячі кінці шматка бинта зв'язують.

Хрестоподібну пов'язку на груди (рис. 5.5, б) накладають знизу круговими, фіксуючими 2...3 ходами бинта (1...2), далі зі спини праворуч на ліве надпліччя (3), яке фіксують круговим ходом (4), знизу через праве надпліччя (5), знову навколо грудної клітки; кінець бинта останнього кругового ходу закріплюють шпилькою.

При проникаючих пораненнях грудної клітини (пневмотораксі) на рану треба накласти внутрішню стерильну поверхневу прогумовану оболонку, а на неї стерильні подушечки пакета перев'язочного індивідуальних і туго забинтувати. При відсутності пакету герметична пов'язка може бути накладена з використанням лейкопластиру, як показано на рис. 5.6.



Рис.5.6. Накладення пов'язки лейкопластиру при відкритому пневмотораксі

Смужки пластиру, починаючи на 1...2 см вище рани, черепиця подібно приклеюють до шкіри, закриваючи у такий спосіб усю раневу поверхню. На лейкопластир кладуть стерильну серветку або стерильний бинт у 3...4 шари, далі шар вати і туго забинтовують.

Особливу небезпеку для ураженого представляють поранення, котрі супроводжуються пневмотораксом зі значною кровотечею. У таких випадках накласти герметичну пов'язку за допомогою лейкопластиру, як правило, не вдається. Найбільш доцільним в цьому випадку являється перекриття рани повітронепроникним матеріалом (клейонкою, целофаном) і накласти пов'язку зі стовщеним шаром вати чи марлі. Транспортування уражених з наявністю пневмотораксу здійснюється на санітарних носилках при положенні хворого у сидячому стані.

При великих опіках голови чи грудей найбільш доцільною є косиночна пов'язка. Опікову поверхню закривають стерильними серветками, які фіксуються косинками.

З травм області живота найбільш небезпечними для життя ураженого є проникаючі поранення. При них із рани можуть випадати внутрішні органи, петлі кишок і сальник, виникнути сильна кровотеча.

При випаданні внутрішніх органів їх ні в якому разі не можна вправляти в черевну порожнину. Рану варто закрити стерильною серветкою чи стерильним бинтом навколо нутрощів, що випали. На серветку треба покласти м'яке ватно-марлеве кільце і накласти не занадто туго пов'язку. Ураженому з проникаючим пораненням живота не можна давати пити, йому можна тільки змочити губи водою. На верхню частину живота накладається стерильна пов'язка, при якій бинтування проводиться послідовними круговими ходами знизу нагору.

На нижній частині живота спіральна пов'язка сповзає, тому тут накладають колосовидну пов'язку на живіт і пахову область (рис. 5.7, а, б).

а б

Рис. 5.7. Колосовидна пов'язка на нижню область живота (а) і пахову область (б).

На нижній частині живота спіральна пов'язка сповзає, тому тут накладають колосовидну пов'язку на живіт і пахову область (рис. 5.7, а, б).

Вона починається з кругових ходів навколо живота (1...3), потім хід бинта по зовнішній поверхні стегна (4) переходить довкола нього (5) по зовнішній поверхні (6), і далі знову роблять кругові ходи навколо живота (7). При великих опіках живота можуть накладатися косиночні пов'язки.

Невеликі непроникаючі рани живота, фурункули закриваються наклейкою з використанням клею чи лейкопластиру.



а б в

Рис. 5.8. Пов'язки: а - спіральна на палець; б - хрестоподібна на кисть; в - спіральна на ліктьовий суглоб.

На верхні кінцівки звичайно накладають спіральні, колосовидні і хрестоподібні пов'язки.

Рис. 5.9. Пов'язка на плечовий суглоб

Спіральну пов'язку на палець (рис. 5.8, а) починають ходом навколо зап'ястя (1), далі бинт ведуть по тилу кисті до фаланги (2) і роблять спіральні ходи бинта від кінця до підстави (3...6) і зворотним ходом по тилу кисті (7) закріплюють бинт на зап'ясті (8...9).

Хрестоподібну пов'язку при ушкодженні долонної чи тильної поверхні кисті накладають, починаючи з фіксуючого ходу на зап'ясті (1), а далі по тилу кисті на долоню, як показано на рис. 5.8, б.

На плече і передпліччя накладають спіральні пов'язки, бинтуючи знизу нагору, періодично перегинаючи бинт. Пов'язку на ліктьовий суглоб (рис.5.8, в) накладають, починаючи 2...3 ходами (1...3) бинта через ліктьову ямку і далі спіральними ходами бинта, поперемінно чергуючи їх на передпліччі (4, 5, 8, 9, 12) і плечі (6, 7, 10, 11, 13) з перехрещуванням у ліктьовій ямці.

Пов'язку на плечовий суглоб (рис. 5.9) накладають, починаючи від здорової сторони з пахової западини по грудям (1) і зовнішньої поверхні ушкодженого плеча позаду через пахову западину на плече (2), по спині через здорову пахову западину на груди (3) і, повторюючи ходи бинта, поки не закриють суглоб, закріплюють кінець бинта на грудях шпилькою.

На куксу передпліччя чи плеча після зупинки кровотечі накладається косиночну пов'язку. Під косинку на раневу поверхню накладають стерильну серветку і шар вати, що туго фіксують косинкою.

Рани в області промежини нерідко супроводжуються ушкодженням органів малого тазу, кровоносних судин, нервових сплетень і полових органів. Відбувається інфікування ран сечею - при ушкодженні сечостатевих органів і каловими масами - при ушкодженні прямої кишки. У результаті грубої травми можуть бути переломи кіст тазу, виникати шок.

При наданні допомоги на рани накладають стерильні пов'язки, проводять протишокові заходи, при необхідності - транспортну іммобілізацію.

На рани в області промежини накладається Т-образна бинтова пов'язка чи пов'язка за допомогою косинки. Спочатку рану закривають стерильною серветкою, на неї кладуть шар вати. Т-образна пов'язка накладається навколо талії за допомогою пояса, який роблять зі шматка бинта. До пояса прикріплюються всі ходи бинта, що проходять через промежину.

Простіше накладати пов'язку з використанням косинки, усі три кінці якої зв'язуються в одному вузлі і міцно фіксуються пов'язкою (рис. 5.10).

Пов'язки на нижні кінцівки в області стопи і гомілки накладаються після їхнього звільнення від взуття.

Пов'язку на область п'яти (рис. 5.11) накладають першим ходом бинта через найбільш виступаючу її частину (1), далі по черзі вище (2) і нижче (3) першого ходу бинта, а для їх фіксації роблять косі (4) і восьмиподібні (5) його ходи.

Рис. 5.10. Косиночна пов'язка на промежину

На гомілковостопний суглоб накладають восьмиподібну пов'язку (рис. 5.11). Перший фіксуючий хід бинта роблять вище щиколотки (7), далі вниз на підошву (2) і навколо стопи (3), потім бинт ведуть по тильній поверхні стопи (4) вище щиколотки і повертають (5) знову на стопу, потім на щиколотку (6)і закріплюють кінець бинта круговими ходами (7 і 8) вище щиколотки. На гомілку і стегно накладають спіральні пов'язки так само, як на передпліччя і плече.

Пов'язку на колінний суглоб накладають, починаючи з кругового ходу через надколінну чашечку, промежину, а потім ходи бинта поперемінно йдуть нижче і вище, перехрещуючись у підколінній ямці.



Рис. 5.11. Пов'язка на область п'яти

При травматичній ампутації нижньої кінцівки насамперед зупиняють кровотечу шляхом накладення джгута або закрутки, а потім, увівши протибольовий засіб, закривають куксу пов'язкою. На рану кладуть ватно-марлеву подушечку, яку фіксують поперемінно круговими і подовжніми ходами бинта на культі.

Рис. 5.12. Восьмиподібна пов'язка на гомілковостопний суглоб.

Найбільш небезпечним способом транспортування ураженого з травмами нижніх кінцівок досягаються при проведенні їхньої транспортної іммобілізації після накладення пов'язок на рани. У холодний час року необхідно передбачити загортання пошкоджених кінцівок ковдрою.

Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.

1. Профілактика ускладнення ран.

2. Поняття антисептики.

3. Порядок накладання пов'язок на голову.

4. Правила накладання пов'язок на груди.

5. Поняття про пневмоторакс.

6. Порядок накладання пов'язок на живіт.

7. Порядок накладання пов'язок на верхні кінцівки.

8. Порядок накладання пов'язок на промежину.

5.5 Перша медична допомога при кровотечах

У залежності від виду кровотечі (артеріальне, венозне, капілярне) і наявних при наданні першої медичної допомоги засобів здійснюють тимчасову чи остаточну його зупинку.

Тимчасова зупинка найбільш небезпечної для життя зовнішньої артеріальної кровотечі досягається накладенням джгута чи закрутки, фіксуванням кінцівки в положенні максимального згинання, притисненням артерії вище місця її ушкодження пальцями. Сонна артерія притискається нижче рани. Пальцеве притиснення артерій - самий доступний і швидкий спосіб тимчасової зупинки артеріальної кровотечі. Артерії притискаються в місцях, де вони проходять поблизу кісти чи над нею.

Скроневу артерію притискають великим пальцем до скроневої кісти перед вушної раковини при кровотечі з ран голови.

Нижню челюсну артерію притискають великим пальцем до кута нижньої щелепи при кровотечі з ран, розташованих на обличчі.

Загальну сонну артерію притискають до хребців на передній поверхні шиї збоку від гортані. Потім накладають пов'язку, що давить, під якою на ушкоджену артерію підкладають щільний валик з бинта, серветок чи вати.

Підключичну артерію притискають до 1-му ребра в ямці над ключицею при ранах, що кровоточать, в області плечового суглоба, верхньої третини плеча або в паховій западині.

При розташуванні рани в області середньої чи нижньої третини плеча притискають плечову артерію до голівки плечової кістки, для чого, спираючись великим пальцем на верхню поверхню плечового суглоба, іншими здавлюють артерію.

Плечову артерію притискають до плечової кісти з внутрішньої сторони плеча збоку від двоголового м'яза.

Променеву артерію притискають до підлягаючого кісті в області зап'ястя у великого пальця .при ушкодженні артерій кисті.

Стегнову артерію притискають у паховій області до лобкової кістки шляхом натиснення стиснутим кулаком (це роблять при ушкодженні стегнової артерії в середній і нижній третині). При артеріальній кровотечі з рани, розташованої в області гомілки стопи, притискають підколінну артерію в області підколінної ямки, для чого великі пальці кладуть на передню поверхню колінного суглоба, а іншими притискають артерію до кістки.

На стопі можна притиснути підлягаючої до кісток артерії тилу стопи, потім накласти пов'язку, що давить, на стопу, а при сильних артеріальних кровотечах - джут на область гомілки. Виконавши пальцеве притиснення судини, треба швидко накласти, де це можливо, джгут чи закрутку і стерильну пов'язку на рану.

Накладення джгута (закрутки) - основний спосіб тимчасової зупинки кровотечі при ушкодженні великих артеріальних судин кінцівок. Джут накладають на стегно, гомілку, плече і передпліччя вище місця кровотечі, ближче до рани, на одяг чи м'яку підкладку з бинта, щоб не прищемити шкіру. Джут накладають з такою силою, щоб зупинити кровотечу. При занадто сильному здавлюванні тканин у більшій ступені травмуються нервові стовбури кінцівки. Якщо джут накладений недостатньо туго, артеріальна кровотеча підсилюється, тому що здавлюються тільки вени, по яких здійснюється відтік крові з кінцівки. Правильність накладення джгута контролюється відсутністю пульсу на периферичній судині.

Час накладення джгута з указівкою дати, години і хвилини відзначають у записці, що підкладають під хід джгута так, щоб її було добре видно. Кінцівку, перетягнену джгутом, тепло вкривають, особливо в зимовий час, але не обкладають грілками. Ураженому вводять протибольовий засіб зі шприць-тюбика.

Шприць-тюбик (рис. 5.13) складається з поліетиленового корпуса, ін'єкційної голки і захисного ковпачка він призначений для одноразового введення лік внутрішньо-м'язово чи підшкірно.

Для введення протибольового засобу правою рукою беруть шприць-тюбик за корпус, лівої за ребристий ободок капсули, корпус повертають до упора. Знімають ковпачок, що захищає голку. Не торкаючись голки руками, вколюють її в м'які тканини верхньої третини зовнішньої поверхні стегна, верхньої третини плеча позаду, у зовнішній верхній квадрант сідниці. Сильно стискаючи пальцями корпус шприць-тюбика, видавлюють вміст і, не розтискаючи пальців, витягають голку. Використаний шприць-тюбик приколюють до одягу ураженого на грудях, що на наступних етапах евакуації вказує на введення йому протибольового засобу.

Джут на кінцівці варто тримати не більш 1,5...2 години, щоб уникнути омертвіння кінцівки нижче місця накладення джгута. У тих випадках, коли з моменту його накладення пройшло 2 години треба виконати пальцеве тиснення артерії, повільно під контролем пульсу послабити джгут на 5...10 хв. і потім знову накласти його трохи вище попереднього місця. Таке тимчасове зняття джгута повторюють щогодини, поки ураженому не буде зроблена хірургічна допомога, при цьому щораз роблять помітку в записці. Якщо джут трубчастий, без ланцюжка і гачка на кінцях, його кінці зав'язують у вузол.



Рис. 5.13. Шприць-тюбик: а - загальний вид: 1 - корпус, 2 - капсула з голкою, 3 - захисний ковпачок, б - використання: 1 - проколювання мембрани в корпусі поворотом капсули до упора, 2 - знімання ковпачка з голки, 3 - положення при введенні голки у тканини.

При відсутності джгута артеріальна кровотеча може бути зупинена накладенням закрутки (рис. 5.14) шляхом максимального згинання кінцівки і її фіксації в цьому положенні.

Для зупинки кровотечі за допомогою закруток використовують мотузку, скручену хустку, смужки тканини. Імпровізованим джгутом може служити брючний ремінь, який складають у вигляді подвійної петлі, надягають на кінцівку і затягують.

Тимчасова зупинка зовнішньої венозної і капілярної кровотеч проводиться шляхом накладення стерильної пов'язки, яка давить на рану (закривають її стерильними серветками чи бинтом у 3...4 шари, зверху кладуть вату гігроскопічну і туго закріплюють бинтом) і надання ушкодженій частини тіла піднятого положення стосовно тулуба. У деяких випадках тимчасова зупинка венозної і капілярної кровотечі може стати і остаточною.

Остаточна зупинка артеріальної, а в ряді випадків і венозної кровотеч проводиться при хірургічній обробці ран.

При внутрішніх кровотечах на область кровотечі кладуть міхур з льодом, ураженого негайно доставляють у лікувальну установу.

Рис. 5.14. Зупинка артеріальної кровотечі закрученням: а - в - послідовність операцій.

Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.

1. Тимчасова зупинка кровотечі.

2. Правила накладання джуту (закрутки).

3. Тривалість припинення постачання крові у кінцівки.

4. Порядок введення протибольового препарату.

5.6 Перша медична допомога при синдромі тривалого здавлювання і закритих ушкоджень

У осередках ураження, при великих катастрофах і землетрусах люди можуть виявитися в завалах. При тривалому здавлюванні м'яких тканин окремих частин тіла, нижніх чи верхніх кінцівок може розвитися дуже важке ураження, яке одержала назву синдром травматичного токсикозу. Воно обумовлено усмоктуванням у кров токсичних речовин, що є продуктами розпаду роздавлених м'яких тканин.

Уражені з травматичним токсикозом скаржаться на болі в ушкодженій частині тіла, нудоту, головний біль, спрагу. На ушкодженій частині тіла видні садна і вм'ятини, котрі повторюють обриси виступаючих частин предметів, що давили. Шкіра бліда, місцями синюшна, холодна на дотик. Ушкоджена кінцівка через 30...40 хв. послу її звільнення починає швидко набрякати.

У клініці травматичного токсикозу розрізняють три періоди: ранній, проміжний і пізній. У ранньому періоді відразу ж після травми і протягом 2 годин уражений збуджений, свідомість збережена, він намагається звільнитися із завалу, просить про допомогу. Після перебування в завалі протягом 2 годин настає проміжний період. В організмі наростає інтоксикація. Порушення проходить, уражений стає відносно спокійним, подає про себе сигнали, відповідає на питання, періодично може впадати в дрімотний стан, відзначається сухість у роті, спрага, загальна слабкість. У пізній період загальний стан постраждалого різко погіршується: з'являються порушення, неадекватна реакція на навколишнє збуджування, свідомість порушується, виникають марення, озноб, блювота, зіниці спочатку сильно звужуються, а потім розширюються, пульс слабкий і частий. У важких випадках настає смерть.

Знайшовши людину у завалі, насамперед треба оглянути місце оцінюючи стан зруйнованої конструкції, і лише тоді вжити заходів до звільнення потерпілого. Завал розбирають обережно: він може обрушитися. З завалу можна витягати людину тільки після повного його звільнення від уламків зруйнованої будівлі.

При наданні першої медичної допомоги на рани і придушення накладають стерильну пов'язку. Якщо у ураженого шкіра синюшного кольору, сильно ушкоджені кінцівки, на них накладають вище місця здавлювання джут. Це призупинить усмоктування токсичних речовин з роздавлених м'яких тканин у кровоносне русло. Джут треба накладати не дуже сильно, щоб цілком не порушити припливу крові до пошкоджених кінцівок. У випадках, коли кінцівки теплі на дотик і ушкоджені не сильно, на них накладають тугу пов'язку. Після накладення джгута чи тугої бинтової пов'язки шприць-тюбиком уводять протибольовий засіб, а при відсутності погіршення стану дають у середину 50 мл горілки. Ушкоджені кінцівки, іммобілізують шинами або за допомогою підручних засобів.

З перших же хвилин надання першої медичної допомоги ураженому показані гарячий чай, кава, рясне питво з добавленням питної соди по 2...4 мг на прийом (до 20...40 мг на добу). Сода сприяє відновленню кислотно-лужного рівняння внутрішнього середовища організму, а питво - виділенню токсичних речовин із сечею.

Уражених із травматичним токсикозом якнайшвидше доставляють у медичну установу.

При механічному травмуванні можуть ушкоджуватися поверхово розташовані тканини і внутрішні органи. Ознаками забитого місця поверхово розташованих м'яких тканин є біль, припухлість, синець. При наданні першої медичної допомоги у цих випадках накладають пов'язку, що давить, застосовують холод, створюють спокій. Сильні забиті місця грудей чи живота можуть супроводжуватися ушкодженням внутрішніх органів: легенів, печінки, селезінки і супроводжуватись болями і нерідко внутрішньою кровотечею. Необхідно на забите місце покласти холод і терміново доставити ураженого у медичну установу.

При травмах голови можливе ушкодження головного мозку, ознаками чого є головний біль, нудота, а іноді і блювота, свідомість зберігається. Струс головного мозку супроводжується втратою свідомості, нудотою і блювотою, сильними головними болями, запамороченням. Перша допомога при ушкодженні голови і струсі головного мозку полягає в створенні повного спокою ураженому і застосуванні холоду на голову.

У результаті впливу ударної хвилі великої сили може виникнути загальна контузія, яка характеризується нерідко утратою свідомості, запамороченням, порушенням мови, слуху і зору, ослабленням чи втратою пам'яті. У цьому випадку уражені мають потребу в терміновій дбайливій евакуації в медичну установу.

Розтягання зв'язок відбувається при невдалому стрибку, падінні, піднятті ваг. В ушкодженому суглобі з'являються болі, утвориться припухлість, обмежуються рухи. При наданні першої допомоги роблять туге бинтування, застосовують холод на ушкоджений суглоб, забезпечують спокій ушкодженої кінцівки.

Вивихи виникають при зсуві суглобних поверхонь кісток. При цьому порушується цілісність суглобної сумки, іноді розриваються зв'язки. Основні ознаки вивихів у суглобах кінцівок є біль у суглобі, порушення рухів у ньому, зміна форми суглоба, укорочення кінцівки і зміна її положення. Вивихи можуть бути також у нижньощелепних і між стовбурових суглобах. При вивихах у між хребетних суглобах відбувається зсув хребців, в результаті чого може наступити здавлювання спинного мозку, що приводить до часткового чи повного порушення функцій нижніх кінцівок і органів тазу.

Роблячи першу медичну допомогу при вивиху, не слід намагатися його вправляти - це обов'язок лікаря.

При вивихах у суглобах створюють спокій кінцівки шляхом її іммобілізації. При вивихах у великих суглобах - тазостегновому, колінному, плечовому, а також у між стовбурових суглобах - поряд з цим рекомендується ввести постраждалому протибольовий засіб.

При вивиху у нижньощелепних суглобах накладають пов'язку, яка фіксує нижню щелепу.

Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.

1. Поняття про синдром травматичного токсикозу.

2. Перша допомога при тривалому здавлюванні і закритих ушкодженнях.

3. Використання простіших засобів для полегшення стану потерпілого від тривалого здавлювання.

4. Поняття про контузію.

5. Розтягування зв'язок, вивихи. Перша допомога при цих ушкодженнях.

5.7 Поняття про переломи і травматичний шок

Переломи виникають при різких рухах, ударах, падінні з висоти. Вони можуть бути закритими і відкритими. При закритих переломах не порушується цілісність шкірних покривів, при відкритих - у місці перелому має місце рана (рис. 5.15). Найбільш небезпечні відкриті переломи.

Розрізняють переломи без зсуву і зі зсувом кісткових фрагментів.

Переломи, при яких утворяться тільки два уламки, називаються одиничними, переломи з утворенням декількох уламків - множинними. При аваріях, катастрофах, землетрусах і у вогнищах ядерної поразки у людей можуть бути множинні переломи декількох кісток. Найбільше важко протікають переломи, які сполучаються з опіками і радіаційними поразками. Переломи, що виникають у результаті впливу кулі чи осколка снаряда, називаються вогнепальними. Для них характерне роздроблення кісток на великі чи дрібні осколки, роздушення м'яких тканин в області перелому, відриву частини кінцівки.



а

б

Рис. 5.15. Закритий перелом кісток передпліччя (а) і відкритий перелом гомілки (б).

Основні ознаки переломів: біль, припухлість, синець, ненормальна рухливість у місці перелому, порушення функції кінцівки. При відкритих переломах у рані можуть бути видними уламки кісток. Переломи кісток кінцівок супроводжуються їхнім укороченням і скривленням у місці перелому. Ушкодження ребер може утрудняти подих, при обмацуванні в місці перелому чутний хрускіт (крепітація) уламків ребра. Переломи кісток тазу і хребта часто супроводжуються розладами сечовипускання і порушенням рухів у нижніх кінцівках. При переломах кісток черепа нерідко буває кровотеча з вух.

У важких випадках переломи супроводжуються шоком. Особливо часто розвивається шок при відкритих переломах з артеріальною кровотечею.

Травматичний шок - небезпечне для життя ускладнення важких поразок, що характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, кровообігу, обміну речовин і інших життєво важливих функцій.

Причиною шоку можуть бути однократні чи повторні важкі травми. Особливо часто шок настає при великих кровотечах, у зимовий час - при охолодженні пораненого. В залежності від часу появи ознак шоку він може бути первинним і вторинним.

Первинний шок виявляється в момент нанесення травми, або незабаром після її. Вторинний шок може виникати після надання допомоги ураженому внаслідок недбалого його транспортування, поганої іммобілізації при переломах.

У розвитку травматичного шоку розрізняють дві фази - порушення і гальмування. Фаза порушення розвивається відразу ж після травми як відповідна реакція організму на найсильніші болючі подразники. При цьому уражений виявляє занепокоєння, метається від болю, кричить, просить про допомогу. Ця фаза короткочасна (10...20 хв.) і не завжди може бути виявлена при наданні першої медичної допомоги. Слідом за нею настає гальмування, при повній свідомості уражений не просить про допомогу, загальмований, байдужий до навколишнього, усі життєво важливі функції пригноблені: тіло холодне, обличчя бліде, пульс слабкий, подих ледь помітний.

В залежності від ваги розрізняють чотири ступені травматичного шоку: легку, середньої ваги, важкий шоковий стан, украй важкий шоковий стан.

Основні міри профілактики шоку: усунення ослаблення болю після одержання травми, зупинка кровотечі, виключення переохолодження, дбайливе виконання прийомів першої медичної допомоги і транспортування. При наданні першої медичної допомоги ураженому в стані шоку необхідно зупинити небезпечну для життя кровотечу, увести шприць-тюбиком протибольовий засіб, захистити від холоду, при наявності переломів провести іммобілізацію.

У тих випадках, коли шприць-тюбик із протибольовим засобів відсутній, ураженому в стані шоку, якщо немає проникаючого поранення живота, можна дати алкоголь (вино, горілку, розведений спирт), гарячий чай, каву. Ураженого накривають ковдрою і якнайшвидше дбайливо на носилках транспортують у медичну установу.

Переломи не завжди легко розпізнати, тому в сумнівних випадках першу медичну допомогу роблять так само, як і при переломах.

Основне правило надання першої медичної допомоги при переломах - виконання в першу чергу тих прийомів, від яких залежить збереження життя ураженого: зупинка кровотечі; попередження травматичного шоку, а потім накладення стерильної пов'язки на рану і проведення іммобілізації табельними чи підручними засобами.

Основна мета іммобілізації - досягнення нерухомості кісток у місці перелому. При цьому зменшується біль, що сприяє попередженню травматичного шоку. Прийоми проведення іммобілізації повинні бути такими, що щадять. Нерухомість у місці перелому забезпечують накладенням спеціальних шин підручними засобами шляхом фіксації двох прилеглих суглобів (вище і нижче місця перелому). Така іммобілізація називається транспортною.

Основні види транспортних шин: металеві сходові, сітчасті, фанерні, спеціальні дерев'яні.

При використанні сходових і сітчастих шин підбирають одну з них потрібної довжини, моделюють по підлягаючій частині тіла (не на ураженому!) і накладають поверх одягу; закріплюють, прибинтовуючи до кінцівки. Фанерні шини легкі, можуть бути різних розмірів, але ними не можна моделювати, при використанні під них підкладають вату і прибинтовують до кінцівки.

Транспортна шина для нижній кінцівки вироблена з деревини (рис. 5.16). Вона складається з двох розсувних планок різної довжини, фанерної підошви і палички-скрутки. Зовнішня планка довше внутрішньої. При використанні шини, планки розсовують до необхідної довжини, щоб внутрішня упиралася у промежину, а зовнішня у пахову западину, були на 3 см довшими кінцівки. До стопи прибинтовують фанерну підошву. Нижні кінці обох планок вставляють у дротові скоби підошви, після чого нижній кінець зовнішньої планки вставляють у паз поперечної планки, з'єднаної з внутрішньою. Планки шини прибинтовують до кінцівки і тулуба. Закрученням витягають кінцівку.

При переломах щелепи використовують стандартні транспортні пов'язки.

Підручними засобами іммобілізації можуть служити смужки фанери, ціпки, тонкі дошки, різні побутові предмети, використовуючи які можна забезпечити нерухомість у місці перелому.

Способи і черговість виконання прийомів першої медичної допомоги при переломах визначаються вагою і локалізацією (місцем) перелому, наявністю кровотечі чи шоку, а також супутніх поразок.

Способи і черговість виконання прийомів першої медичної допомоги при переломах визначаються вагою і локалізацією (місцем) перелому, наявністю кровотечі чи шоку, а також супутніх поразок.

При накладенні пов'язки на рану і проведенні іммобілізації не можна допускати зсуву уламків кісток і перетворення закритого перелому у відкритий.

При різних переломах проводиться їхня іммобілізація шинами чи підручними засобами таким чином, щоб ушкоджені частини тіла знаходилися в положенні найбільш фізіологічному і зручному для наступного транспортування.

Переломи кісток черепа нерідко супроводжуються ушкодженням головного мозку. Уражений може знаходитися в несвідомому стані. При наданні першої медичної допомоги потрібна велика обережність. Після огляду ураженого укладають на носилки животом униз, під голову (обличчя) підкладають м'яку підстилку з поглибленням, використовуючи ватно-марлеве коло.

Рис. 5.16. Іммобілізація при переломі стегна транспортною шиною (Дитерихса).

Пошкоджені верхню і нижню щелепи фіксують пращевидною пов'язкою, голову повертають на бік так, щоб уникнути западання язика, який може закрити горло і викликати задуху. При переломах ключиці на область надпліччя накладають два марлевих кільця, які зв'язують на спині. Руку підвішують на косинці.

При переломах ребер на грудну клітину в стані видиху накладають тугу бинтову пов'язку чи стягають грудну клітину рушником і зашивають його.

Частіше інших зустрічаються переломи кісток верхніх і нижніх кінцівок. При відкритих переломах фаланг пальців і кісток, після накладення стерильної пов'язки на рану у долоню вкладають щільну грудку вати, обмотану марлею (бинтом), щоб додати пальцям напівзігнуте положення.

На передпліччя, кисть і пальці накладають фанерну, картонну чи сходову шину. Руку підвішують на косинці.

При переломі кісток передпліччя руку треба обережно зігнути в ліктьовому суглобі під прямим кутом, повернути долонею до грудей і в такім положенні зафіксувати шиною або за допомогою підручних засобів. Шину накладають від підстави пальців до верхньої третини плеча (рис. 5.17). При цьому досягається нерухомість у лучезап'ястному і ліктьовому суглобах. Руку підвішують на косинці.

Рис. 5.17. Іммобілізація при переломах кіст передпліччя.

При травмі плечового суглоба і переломі плечової кістки іммобілізацію роблять сходовою шиною підручними засобами. Шину моделюють на собі таким чином, щоб її можна було накласти на ушкоджену руку, зігнуту у ліктьовому суглобі, від здорової лопатки через надпліччя ушкодженої кінцівки на плече і передпліччя до підстави пальців. Руку підвішують на косинці. Якщо поблизу не виявилося шини чи підручних засобів для іммобілізації, то ушкоджену руку підвішують на косинці і прибинтовують до тулуба.

При переломах кісток стопи й ушкодженні гомілковостопного суглоба для іммобілізації використовують сходову шину чи підручні засоби. Шину спочатку згинають таким чином, щоб її можна було покласти на підошву стопи і задню поверхню гомілки до її верхньої третини. Для п'яти роблять поглиблення, у яке кладуть вату, щоб не було тиску на п'яткову кістку.

Потім шину прикладають до кінцівки і закріплюють, починаючи восьми подібними ходами бинта через нижню третину гомілки і стопу, закінчують круговими ходами бинта на гомілці в її верхній третині. Стопа повинна бути зафіксована під прямим кутом до гомілки.

При іммобілізації фанерними смужками і дерев'яними рейками їх прикладають від верхньої третини гомілки до підошви стопи з боків: одну - із зовнішньої сторони, іншу - із внутрішньої - і прибинтовують до кінцівки, добре закріплюючи стопу. У місцях прилягання фанерних смужок до кісткових виступів підкладають вату.

При переломі кісток гомілки іммобілізацію роблять так само, як і при ушкодженні гомілковостопного суглоба, забезпечуючи нерухомість у двох суглобах: гомілковостопному і колінному. Шину чи підручні засоби накладають від стопи до верхньої третини стегна. Якщо поблизу не виявилося ніяких підручних засобів іммобілізації, ушкоджену кінцівку можна прибинтувати до здорової.

Переломи стегнової кістки, особливо відкриті, - дуже важка травма, яка часто супроводжується кровотечею і шоком. Найбільш зручні для іммобілізації стегна при цих травмах спеціальні шини (Дитерихса). Підручні засоби (наприклад, дошки) при іммобілізації стегна накладають по його бічних поверхнях: одну - по внутрішній, іншу - по зовнішній і фіксують до кінцівки і тулуба широким бинтом, поясним ременем, рушником. На кісткові виступи в області гомілковостопного і колінного суглобів, а також у пахову западину і пахову область підкладають шматки вати.

При переломах кістки таза уражений завжди знаходиться у важкому стані. Його укладають на спину на твердий щит (фанеру, дошки), під коліна підкладають скачане пальто або ковдру так, щоб нижні кінцівки були напівзігнуті в колінних суглобах і злегка розведені в сторони.

У випадках, коли у ураженого є переломи декількох кісток, першу медичну допомогу роблять у такій послідовності: зупиняють кровотечу, накладають стерильні пов'язки на рани, уводять протибольовий засіб і роблять іммобілізацію спочатку найбільш небезпечних для життя, а потім інших переломів.

Питання для контролю засвоєння навчального матеріалу.

1. Причина виникнення та характеристика переломів кісток.

2. Травматичний шок - небезпечне для життя ускладнення важкого ураження.

3. Фази розвитку травматичного шоку.

4. Профілактика травматичного шоку.

5.8 Перша медична допомога при опіках

Опіки виникають при впливі високих температур. Особливо багато потерпілих може бути у осередках ядерного ураження, у більшості випадків опіки можуть сполучатися з травмами і радіаційними поразками.

Опіки від світлового випромінювання, полум'я, окропу і гарячої пари називаються термічними. При дії на шкіру і слизуваті оболонки міцних кислот і лугів виникають хімічні опіки. Кислоти і луги викликають не тільки місцеві поразки, але і загальне отруєння організму. Важкими є опіки від напалму й інших запалювальних речовин. Напалм прилипає до шкіри, одягу і, продовжуючи горіти, уражає не тільки шкіру, але і підшкірну клітковину, м'язи, утворюючи глибокі опіки. При влученні і тривалому впливі радіоактивних речовин на шкіру і слизуваті оболонки виникають радіаційні опіки. Наслідки усіх видів опіків залежить від глибини поразки тканин і від площі опіку. У залежності від глибини поразки шкіри і тканин розрізняють чотири ступені опіків: легку (I), середньої ваги (II), важку (III) і украй важку (IV) .

Розміри опікової поверхні виражають у відсотках від загальної поверхні шкірного покриву. Для дорослих поверхня голови і шиї займають рівною 9% від усієї поверхні тіла, така ж поверхня однієї верхньої кінцівки , поверхня грудей і живота - 18%, задня поверхня тулуба - 18%, поверхня однієї нижньої кінцівки - 18%, поверхня промежини і зовнішніх полових органів - 1%.

При великих, що займають більш 10...15% поверхні тіла, опіках II-III ступеня виникає важка загальна поразка організму - опікова хвороба, що нерідко ускладнюється опіковим шоком. Особливістю опікового шоку є тривалість його впливу. Він може продовжуватися до 24...72 години. Опікова хвороба характеризується гострою інтоксикацією, порушенням в організмі процесів водно-сольового обміну. Вона часто ускладнюється запаленням легенів, поразкою печінки, нирок, гострими виразками шлунково-кишкового тракту.

Обпаленим дається тепле підсолене питво відразу ж при наданні першої допомоги.

Чим раніше зроблена перша медична допомога обпаленим, тим рідше в них відзначаються ускладнення.

При наданні допомоги насамперед треба погасити палаючий одяг, для чого на ураженого накидають пальто або ковдру. Обпалену частину тіла звільняють від одягу, обрізав її навколо, залишаючи на місці лише прилиплу до опіку тканину. Не можна розкривати міхурі, торкатися опікової поверхні руками, змазувати її жиром, маззю й іншими речовинами. На опікову поверхню накладають стерильну пов'язку. Можуть бути використані спеціальні контурні проти опікові пов'язки, що заздалегідь заготовлюють для обличчя, грудей, спини, живота, стегна відповідно до контурів границь цих областей тіла, стерилізують і просочують спеціальним розчином. Фіксують їх за допомогою тасьм. При великих опіках нижніх і верхніх кінцівок роблять їхню іммобілізацію шинами чи підручними засобами.

...