Тривалість і мінлива інтенсивність викидання радіоактивних речовин зі зруйнованого реактора, незначна висота переміщення радіоактивної хмари, метеорологічні умови, рельєф місцевості, висота і густота забудови населених пунктів зумовили нерівномірність (плямистість радіоактивного забруднення місцевості).

Через це на незначних площах, навіть в окремих населених пунктах були виявлені ділянки з різним ступенем забруднення. Найбільше радіоактивних речовин осіло в низинах, заплавах, лісах та з підвітряної сторони населених пунктів. Найменш забрудненими були поля з бідною рослинністю на підвищених місцях.

Період з 26 квітня по 5 травня характеризувався найбільш інтенсивним викиданням в атмосферу радіоактивних речовин. За цей час напрямок вітру змінився на 360°. Основні зони радіоактивного забруднення сформувалися у західному, південно-західному і північно-східному напрямках від станції. Значно менші забруднення були на південь від станції.

На місцевості, де не проводилися переорювання, рекультивації, перекопування, радіоактивні речовини, що випали, особливо на піщаних рухомих ґрунтах, легко переносяться вітром, бурями, транспортом і відбувається рухоме повторне забруднення. Розподіл і перенесення радіоактивних речовин відбувалися в атмосфері в основному в приземному шарі, тоді як під час ядерного вибуху значна частка радіоізотопів потрапляє в тропосферу і стратосферу, а потім формує радіоактивну зону забруднення у вигляді глобальних опадів.

Після наземного ядерного вибуху діаметр частинок радіоактивного забруднення на ближньому сліді становить 30--50 мкм, а на дальньому -- більше 6 мкм. Після аварії на АЕС утворився дрібнодисперсний аерозоль від 0,5 до 3 мкм, що забруднював місцевість на шляху радіоактивної хмари. Тому ці радіоактивні частинки повільно осідали на землю, тривалий час перебували в повітрі, переносились вітром на значні відстані від аварії, легко проникали у приміщення крізь незначні щілини. Ці радіоактивні речовини міцно утримувались поверхнями будинків, техніки, гілками і кронами дерев, одягом і взуттям, шкірою тварин, всмоктувалися листям рослин, добре розчинялися у воді й засвоювалися гідробіонтами, проникали в організм людини і тварини крізь слизові оболонки та шкіру.

Все це сформувало особливості ураження людей і сільськогосподарських тварин, незначний вплив вітру і дощу на самодезактива-цію поверхонь забруднених об'єктів і труднощі в проведенні дезактивації будівель і техніки.

Якщо порівняти спад рівня радіації після ядерного вибуху і аварії на атомній електростанції, то і тут є велика різниця. Після вибуху реактора викидання не було тільки неодноразовим, а й продовжувалося тривалий період, що було однією з причин невідповідності зниження рівня радіації після аварії і ядерного вибуху. Друга причина та, що під час аварії значно менше, порівняно з ядерним вибухом, було викинуто короткоживучих ізотопів, від яких залежить швидкість зниження рівня радіації на місцевості.

Після аварії на АЕС в атмосферу було викинуто майже 450 різних радіонуклідів, багато з яких короткоживучі -- ніобій-95, йод-131, стронцій-89 та ін.

Значну частину становив радіоактивний йод-131 з періодом напіврозпаду 8,04 доби. Цей радіоізотоп на 50--70 % створив радіоактивність. Після цього з розпадом основної кількості короткоживучих радіонуклідів залишилися довгоживучі -- стронцій-90, цезій-137, церій-144, рутеній-106, а також трансуранові -- плутоній-238, -239 і -240, нептуній, америцій, уран, торій та радіоактивні гази: ксенон-133, криптон-85 (табл. 17).

30 травня 1986 р. вся територія радіоактивного забруднення (ЗмР/год і більше) була умовно поділена на три зони:

1) відчуження -- територія обмежена ізолінією з рівнем радіації понад 20 мР/год і річною дозою більше 40 бер;

2) тимчасового відселення -- від 5 до 20 мР/год і річною дозою 10--40 бер;

3) жорсткого контролю -- від 3 до 5 мР/год і річною дозою 5--10 бер.

Таблиця 3

Активність радіонуклідів у четвертому енергоблоці ЧАЕС на момент аварії, Кі

Рівні радіації на зовнішніх і внутрішніх межах зон знизилися за рік після аварії в 10 разів. Зі зниженням небезпеки зовнішнього опромінення переважного значення в загальній уражаючій дозі набуло внутрішнє опромінення цезієм-137, стронціем-90, ізотопами плутонію.

У 1991 р. прийнятий Закон України "Про правовий режим території, що дістала радіоактивне забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", який визначає рівні забруднення місцевості та вид екологічної зони.

Згідно зі статтею 1 Закону забрудненою вважається територія, проживання на якій може призвести до опромінення населення понад 0,1 бер за рік (перевищує природний доаварійний фон).

За статтею 2 забруднена територія поділяється на такі зони.

1. Зона відчуження -- 30-кілометрова зона (40--80 Кі/км²), з якої була проведена евакуація у 1986 р. Зона відчуження потенційно небезпечна -- є місця, де припадає 1000 Кі на км².

2. Зона безумовного (обов'язкового) відселення -- територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими ізотопами: цезієм від 15,0 Кі/км², стронцієм від 3,0 Кі/км², плутонієм від 0,1 Кі/км². Це територія, де людина може дістати додаткову дозу опромінення понад 0,5 бер на рік.

3. Зона гарантованого добровільного відселення -- це територія за щільністю забруднення ґрунту ізотопами: цезієм від 5,0 до 15 Кі/км², стронцієм від 0,15 до 3 Кі/км², плутонієм від 0,01 до 0,1 Кі/км², на цій території людина може отримати додаткову дозу опромінення понад 0,1 бер за рік.

4. Зона посиленого радіоекологічного контролю з щільністю забруднення ізотопами: цезієм від 1,0 до 5,0 Кі/км², стронцієм від 0,02 до 0,15 Кі/км², плутонієм від 0,0005 до 0,01 Кі/км². На цій території людина може отримати додаткову дозу опромінення 0,1 бер за рік.

За 10 років після аварії значно знизилась радіоактивність аерозолів повітря. Так, бета-активність повітря в м. Чорнобиль знизилась на 6--8 порядків і в 1995 р. становила 10⁵--10⁴ Бк/м³.

Характер фізико-хімічного стану радіоактивних речовин обумовило те, що під час аварії горів графіт і дуже сильно підвищувалася температура. За таких умов утворилися оксиди і карбаміди деяких рідкісних металів. Ці радіоактивні частинки погано змиваються водою з поверхні рослин, будівель, техніки, ґрунту, рослини їх не засвоюють, вони легко переносяться вітром, водою і поширюють територію забруднення. Забруднення такого типу раніше не було.

Великі ядерні країни з 1945 по 1963 р. провели 498 ядерних вибухів в атмосфері. У результаті цього в атмосферу викинуто 19,3 млн Кі радіоактивного стронцію і 33,7 млн Кі радіоактивного цезію, тобто загальна сума за всі роки становила 53 млн Кі, а після аварії на ЧАЕС сумарне викидання (без урану, плутонію і радіоактивних газів) радіонуклідів дорівнювало 500 млн Кі.

За оцінкою академіка А. Сахарова, сумарна довготривала дія радіації від зруйнованого реактора адекватна вибуху десятимегатонної бомби або 500 двадцятикілотонних атомних бомб.

3.4 Сейсмічний стан України

Масштаб 1:5 000 000

Сейсмічність України проявляється в західних, південно-західних та в південих районах, де виділяються два основні сейсмічні регіони: Карпатський і Кримсько-Чорноморський.

Сейсмічність Карпатського регіону визначається у земелетрусах з вогнищами у Закарпатті, Карпатах, Прикарпатті, а також на прилеглих територіях сусідніх країн: Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії. Найбільш сейсмоактивним є Закарпаття.

На території західних областей України (за період з XVII століття до нашого часу) землетруси характеризуються в основному глибинами вогнищ (h) 2-10 км і манітудами (М)<5.5. Внаслідок малої глибини ці землетруси викликають локальні коливання на поверхні грунту з інтенсивністю до 7-7.5 балів. Такі коливання відчуваються на Закарпатті від глибших (h=35 км) і більших за величиною (М=6.8) землетрусів, вогнища яких розташовані в Румунії (Пішкольц) на відстані близько 60 км від кордону україни. У Передкарпатті найбільший землетрус з достовірно описаних мав місце у 1875 році в районі м. Великі Мости (Львівська область). Він характеризувався магнітудою М=5.3, з глибиною вогнища h=19 км і відчувався в епіцентріальній зоні з інтенсивністю 6 балів.

На значну частину території України впливають підкоркові землетруси із зони Вранча в Румунії (район зчленування Східних і Південих Карпат). Вогнища землетрусів, здатних спричинити мікросейсмічні прояви на території України, розташовані в мантії на глибинах від 80 до 190 км. максимальні магнітуди землетрусів з цієї зони досягли 7.6. Завдяки великив глибинам і магнітудам землетруси зони Вранча проявляються на величезній території: від Греції на півдні- до Фінляндії на півночі.

На карті епіцентрів представлені вогнища землетрусів зони Вранча, починаючи з XI століття, з магнітудами вищими від 3.5. Надійно встановлені ізосейсти найсильніших землетрусів зони Вранча за останні два століття. Для побудови ізосейст використано опубліковані матеріали, а для землетрусів 1977-1990 років- дані авторів.

Сейсмічність Кримсько-Чорноморського регіону визначається епіцентрами землетрусів, розташованих в акваторії Чорного моря, поблизу Південного берега Криму, які характеризуються найвищими на території України показниками - магнітудами до 6.8. На карті епіцентрів землетруси Криму представлені з магнітудами, вищими за 2.0, за період спостережень з I віку до н. е. до нинішнього часу. У рівнинній частині Криму і Азовському морі показані вогнища землетрусів з магнітудами, вищими за 1.0.

Окремим сейсмічним районом можна вважати область дельти Дунаю. Тут в історичні часи відбувалися землетруси з максимальною магнітудою близько 7, які разом із землетрусами зони Вранча становлять серйозну небезпеку для території Одеської області.

У центральній частині території України, зокрема в межах Українського щита, за останні століття достовірно зафіксовано лише декілька землетрусів з малою глибиною вогнищ (5-10 км) та невисокими магнітудами (М = 3.5-4.0). Ці землетруси мали локальний характер сейсмічного впливу. Найсильнішим у східній частині України вважається землетрус 1913 року поблизу м. Куп'янська (магнітуда 3.5, локальні коливання інтенсивністю до 5-6 балів). В західних областях України, поблизу смт. Микулинці в Тернопільській області 3 січня 2002 року відбувся землетрус з магнітудою 4, який в епіцентрі мав інтенсивність 6 балів з 7-ми бальними ефектами на ослаблених ґрунтах. До цього вказана територія вважалася 5-ти бальною.

В Україні створено національну мережу сейсмічних спостережень до складу якої входить 18 сейсмічних та 14 комплексних геофізичних станцій.. Найдавнішою є сейсмічна станція "Львів", яку засновано у 1899 році. Цифрова сейсмічна станція "Київ" організована у 1994 році і входить до складу Глобальної сейсмічної мережі.

4. Техногенний вплив на умови життедіядьності

4.1 Напрямки промислового та сільськогосподарського розвитку

Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське господарство. Якщо в структурі АПК за показниками обсягу продукції, основних виробничих фондів, чисельністю зайнятих сільськогосподарське виробництво відіграє провідну роль, то в народногосподарському комплексі України на нього припадає близько 24,6% основних виробничих фондів, 14,4% валової суспільної продукції, 21,9% працівників народного господарства. Сільськогосподарське виробництво формує 16--22% національного доходу країни.

В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі -- рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції змінюються. Так, у 80-ті роки і на початку 90-х у структурі продукції сільського господарства переважала продукція тваринництва, а в останні роки -- продукція рослинництва.

В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі -- рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Зернове господарство України, його значення, структура і динаміка розвитку.Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб -- усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки -- і Німеччині.

Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн. до 50 млн. т. Максимальні валові збори спостерігались в 1978 р. і 1990 р. -- 51 млн. т. За останні роки значно зменшилось виробництво зерна і становило: в 1991 р. -- 38,6 млн. т, в 1995 р. -- 33,9 млн., в 1996 р. -- 24,6 млн., в 1997 р. -- 35,5 млн. т. Відповідно знизилось і виробництво зерна на душу населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг в 1996 р. і 702 кг в 1997 р. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не менш, як 1-- 1,25 т на душу населення, щоб країна могла повністю задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50 млн. т.

Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні роки споживання хлібних продуктів на душу населення зросло з 138 кг у 1985 р. до 145 кг у 1993 р. при фізіологічній нормі його споживання 101 кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб І картопля становлять 46%, у той час як v американця -- 22%.

У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп'яних культур. В зв'язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріоритетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високоякісного зерна твердих і сильних пшениць, посівні площі під якими мають збільшуватися в степових і лісостепових областях України.

Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 42 % валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо збираємо ячменю, зерна кукурудзи, вівса, зернобобових, використовуючи продовольче зерно для фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва фуражним зерном передбачається в найближчі роки довести його питому вагу у валовому зборі всього зерна до 60--65%.

Протягом останніх років посівна площа під зерновими коливалася від 16 млн. га у 1998 р. до 13,2 млн. га в 1996 р. та 15 млн. га в 1997р. Національною програмою «Зерно України» передбачається стабілізувати площу посіву зернових культур в межах 15 млн га що при урожайності 30--32 ц/га дасть змогу забезпечити валові збори зерна близько 50 млн. т.

В структурі виробництва зерна більше половини припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь (1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%) на четвертому -- жито (до 4%). За обсягами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові.

Особливості формування, значення і розміщення зернопромислового комплексу України.

Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб -- усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки -- і Німеччині.

Зернове господарство розміщене у відповідності з особливостями природно-економічних зон України. В Поліссі зернові займають 2,1--2,3 млн. га, або 40--45% посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують жита (60--65% його валового збору в Україні) та зернобобових культур; виробляється 6% товарного зерна, 1/6 валового збору гречки та ячменю, 10% пшениці.

В Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн. га, що становить 40--50% всієї посівної площі. Основна зернова культура Лісостепу -- озима пшениця, площа якої становить більш як 2 млн. га; вирощують також кукурудзу на зерно, ячмінь та зернобобові. Лісостепова зона виробляє близько 40% пшениці, 35% кукурудзи, 40% ячменю, 40% проса, 64% гречки, 27% жита.

В Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5--7 млн. га, що становить 55% всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу -- озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. В Степу вирощують 50--48% всього зерна України, 50% пшениці, 60% кукурудзи, 43% ячменю, 53% проса, 100% рису. В Степовій зоні виробляється найбільш якісне зерно.

Зернове господарство є основною базою, що формує зернопродуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; ряд галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, спиртова, крохмале-патокова та пивоварна); селекція і насінництво зернових культур, виробництво засобів виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструктура, що обслуговує цей підкомплекс.

Технічні культури України, їх структура, зональність розміщення та вплив на формування спеціалізованих АПК.

Основними технічними культурами, що вирощуються на Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких в структурі посівних площ технічних культур становить 94,6%, а також льон-довгунець (1,2% до площі всіх технічних культур), хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рослини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості.

Під технічними культурами зайнято 3,3 млн. га, що становить 11% посівної площі України. Найбільші посівні площі під технічними культурами зосереджені в степовій і лісостеповій зонах. Тут вища концентрація їх посівів, в структурі посівних площ їх частка становить близько 15%. Значно менша площа і концентрація посівів технічних культур в Поліській зоні.

Основна технічна культура України -- цукровий буряк. Це одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна -- світовий виробник бурякового цукру, який за обсягами його виробництва поступається лише Франції. Саме від реалізації бурякового цукру наша країна традиційно отримує значний прибуток, який становить близько 70% від реалізації всіх продовольчих товарів.

У 1997 р. під цукровим буряком було зайнято 1,1 млн. га, що становить 3,6% всієї посівної площі і 33% площі посівів технічних культур. Протягом 90-х років спостерігається тенденція зменшення посівів і валового збору цукрових буряків.

Серед технічних культур найбільшу посівну площу, що значно зросла в 90-ті роки в порівнянні з попередніми, має соняшник. В 1997 р. під цією культурою було зайнято 2,1 млн. га, що становить 7% всієї посівної площі і 58% площі посіву технічних культур України. Соняшник -- це основна олійна культура, валові збори якої становлять 2,5--2,1 млн. т при урожайності 12--15 ц/га. В господарствах цієї зони посіви соняшнику становлять 10--14% всієї посівної площі. Частково вирощують соняшник і в Лісостепу. Найбільші площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харківській областях.

Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в західному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Це нова для України культура .

Найбільш сприятливі умови для культивування льону-довгунцю-- поліські райони, а також передгір'я Карпат. Найбільші посівні площі знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях. У Поліссі зосереджено 78% посівних площ льону-довгунця і виробляється майже 95% його валових зборів.

До прядивних культур належить і конопля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та Черкаській областях, а середньоросійські -- в Сумській, Чернігівській, Полтавській областях. Льонарство і коноплярство створюють сировинну базу для розвитку луб'янопромислового підкомплексу АПК.

До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70% його виробництва в Україні. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях. Махорку висівають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмельницькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині. На базі переробки цієї сировини в Україні формується тютюнопромисловий спеціалізований АПК.

Картоплярство, овочівництво, садівництво та виноградарство України, особливості їх розміщення та вплив на формування спеціалізованих АПК.

Картопля -- цінна землеробська культура універсального значення. В продовольчому балансі населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього продукту.Картопля використовується і як продовольча, і як технічна (крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура.

Картоплю вирощують скрізь, але в цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області) спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає 34--40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів, де вона досягає 12--15%.

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї посівної площі. Валовий збір овочів -- 5--6 млн. т. Всі вони мають різні вимоги щодо екологічних умов їх вирощування. Овочі -- малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає територіальну організацію їх виробництва. У зв'язку з цим основна маса товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також в сировинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі спеціалізовані господарства по вирощуванню овочів розміщені навколо Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодовоягідні насадження розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті.

Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для плодоовочеконсервної промисловості і разом формують плодо-овочеконсервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різноманітних овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних підприємств розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують напівфабрикати, орієнтуються на споживача.

Тваринництво України, його значення, галузева структура та вплив на формування спеціалізованих АПК.

Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами харчування -- м'ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м'ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв'язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва. Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю кормової бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур), природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і комбікормова промисловість.

До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м'ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України є скотарство, яке має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію переважно в Поліссі і Лісостепу.

Найвища концентрація поголів'я великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони. Основні породи корів в Україні -- симентальська (Лісостеп, східне Полісся), лебединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.), білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська, Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ). Свинарство -- друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва.

Свинарство розміщене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів'я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м'ясо-сальний напрям, у Степу -- сальний. У приміських АПК переважає м'ясний напрям.

Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво. Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів'я птиці спостерігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів'я овець і кіз в степових та передгірських районах.

Харчова промисловість України, її значення, галузева структура та принципи і особливості розміщення основних галузей.

Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше 20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є цукрова, м'ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна, кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Залежно від дії основних факторів галузі первинної переробки сільськогосподарської сировини поділяють на такі групи:орієнтуються на джерела сировини: цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна;тяжіють до місць споживання готової продукції: молочна, кондитерська; одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача: м'ясна, борошномельно-круп'яна.М'ясна промисловість є однією з основних у харчовій індустрії. На розміщення м'ясокомбінатів вирішальний вплив має сировинна база, а визначальним фактором.

4.2 Забезпеченність-сировинною базою

Державна служба геології та надр України розпочала розміщення інформації про наявні родовища корисних копалин, які не задіяні в розробку станом на 01.01.2013.

Інформація по кожній позиції (родовищу) буде містити: вид корисної копалини, назву родовища, географічну прив`язку копалин державного значення.

Оприлюднення розпочато з розміщення інформації по родовищах вугілля кам`яного, кам`яного бурого, сировини вогнетривкої.

Україна входить до числа держав, які володіють багатими та різноманітними корисними копалинами. Проявленість на території України багатьох геоструктурних елементів будови земної кори (стародавня Східноєвропейська платформа і фрагменти молодих Західноєвропейської та Центральноєвроазійської епіпалеозойських платформ; складчасті споруди варийського, кімерій-альпійського віку; перехідні зони у вигляді крайових прогинів; шельфові зони Азовського й Чорного морів), великий віковий діапазон (від архею до антропогену) геологічних утворень і їх різноманіття (осадочні, інтрузивні, вулканогенні та метаморфічні комплекси) визначили її металогенічну унікальність.

У надрах України виявлено родовища і прояви практично всіх видів рудних і нерудних корисних копалин: паливно-енергетична сировина (нафта, газ, вугілля, торф, горючі сланці, уран); чорні (залізо, марганець, хром), кольорові (алюміній, мідь, цинк, свинець, нікель, титан, магній), благородні (срібло, золото), рідкісні (ртуть, берилій, літій, цирконій, гафній, тантал, ніобій, кобальт, олово, вольфрам, молібден, ванадій), рідкісноземельні (ітрій і лантаноїди) метали та розсіяні елементи (германій, скандій); алмази; велике розмаїття неметалевих корисних копалин (гірничо-хімічна і гірничорудна сировина, нерудна сировина для металургії, облицювально-декоративне, виробне, напівдорогоцінне та дорогоцінне каміння, корисні копалини для будівництва); термальні й мінеральні підземні води.

В надрах України виявлено майже 20 000 родовищ і проявів 117 видів корисних копалин, з яких 8 172 родовища по 94 видах мінеральної сировини мають промислове значення і обліковуються Державним балансом запасів.

До промислового освоєння залучено 2 868 родовищ (від 40 до 100 відсотків розвіданих запасів різних видів корисних копалин), на базі яких працює понад дві тисячі гірничодобувних та переробних підприємств.

Україна за підтвердженими запасами кам'яного вугілля, залізних і марганцевих руд, титану, цирконію, каоліну, графіту, сульфатно-калійної та натрієвої солей, облицювально-декоративного каміння входить до числа провідних країн світу, а на європейському субконтиненті в більшості з них займає перші позиції.

Серед держав СНД Україна займає перше місце за запасами марганцевих руд і германію, друге - кам'яного вугілля, залізних руд, низки рідкісних металів.

Великі запаси, різноманіття та високі лікарські властивості мінеральних вод забезпечують Україні одне з перших місць серед країн Європи та СНД.

Дуже високий ресурсний потенціал родовищ золота, низки кольорових (свинець, цинк, мідь, молібден), рідкісних (берилій, літій, тантал, ніобій, скандій), рідкісноземельних (ітрій і лантаноїди) металів. За більшістю з них Україна спроможна в найближчій перспективі зайняти провідне місце в Європі. Згідно з пометалевою оцінкою сировинної бази рідкісних металів Україна займає друге місце в СНД.

Водночас значні об'єми споживання нафти і природного газу (п'яте місце у світі за обсягами газоспоживання після США, Росії, Німеччини та Великобританії) і недостатній власний видобуток, що покриває внутрішнє споживання нафти на 10 - 12 % і газу - на 20 - 25 %, змушує Україну імпортувати ці види сировини у великих обсягах (по імпорту газу держава займає третє місце у світі після США і Німеччини). Це негативно впливає на загальний торговельний баланс мінерально-сировинної продукції.

Структура зовнішньої торгівлі України мінерально-сировинною продукцією по групам корисних копалин у 2009 р. (тис. дол.)

Україна у 2007 р. серед основних гірничодобувних країн світу займала з видобутку кам'яного вугілля 9 місце (1,4 % від світового видобутку), товарних залізних руд - 6 (4,1 %), марганцевих руд - 6 (7,5 %). З основних видів корисних копалин у 2009 р. проводився видобуток природного газу на 204 родовищах, нафти - 109, газового конденсату - 129, кам'яного вугілля - 370, залізних руд - 22, марганцевих руд - 3, нікелю - 1, титану - 7, золота - 1, графіту - 1, каоліну - 22, каміння облицювального - на 133 родовищах.

У країні розроблено загальнодержавні та галузеві програми розвитку мінерально-сировинної бази в цілому та окремих її складових: "Загальнодержавна програма розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 року", "Національна програма розвитку і реформування гірничо-металургійного комплексу до 2010 року", державна програма "Кольорова металургія України на період до 2010 року", національна програма "Нафта і газ України" та ін.. Всі вони передбачають раціональні та збалансовані шляхи розвитку і вдосконалення мінерально-сировинної бази, виходячи з умов, які реально склалися у країні та світі. Головна мета заходів, які проводяться - забезпечити стабільну роботу діючого МСК необхідною сировиною, зменшити його залежність від імпортної сировини та збільшити експортний мінерально-сировинний потенціал країни за рахунок розширення її асортименту, обсягів та якості. Успіх виконання прийнятих програм багато в чому залежатиме від сталого й достатнього їх фінансування.

Передбачається, що близько 80 % коштів, що виділяються з бюджету, будуть спрямовані на виконання робіт, пов'язаних з вивченням, локалізацією та оцінкою ресурсного потенціалу надр України, з метою уточнення пошукових ознак і критеріїв виявлення родовищ з підрахунком ресурсів категорій Р1 - Р3 для твердих корисних копалин і категорії Д2 для вуглеводневої сировини. Для забезпечення прогнозних потреб економіки в мінеральній сировині пріоритетними напрямами робіт є:

· вивчення й відтворення ресурсного потенціалу для забезпечення поточних і перспективних потреб України в мінеральній сировині;

· поступовий перехід до вивчення геологічної будови і мінеральних ресурсів Світового океану та Антарктиди;

· державне регулювання використання державного фонду надр, мінеральних ресурсів і охорона надр;

· науково-дослідні конструкторські роботи та інформаційне забезпечення геологічного вивчення й відтворення мінерально-сировинної бази;

· переоснащення матеріально-технічної бази геологорозвідувальних робіт і лабораторно-аналітичної бази.

В Україні проводяться роботи з удосконалення правових, податкових та інших законодавств, з метою зниження ступеня інвестиційного ризику і підвищення привабливості використання надр країни для припливу іноземного та вітчизняного капіталу.

4.3 Оцінка єкологічноі стійкості ландшафтів

Закономірна взаємодія процесів техногенного впливу на природні ландшафти і реактивної самокомпенсації біогеоценозів визначає міру рівноваги екосистеми як об'єктивну характеристику її стійкості. З геофізичної та інженерно-екологічної позиції суть екологічних проблем зводиться до порушення стійкості екосистеми, яка безпосередньо впливає на її здатність до самовідновлення. Тому настільки важливим є визначення потенційної стійкості екосистем для прогнозування можливих наслідків, напрямів та масштабів антропогенного впливу на них. Особливо актуальним питанням є розробка теорії та методології прикладних засобів оцінки стійкості урбоекосистем.

Одним із критеріїв, що визначають регіонально-екологічну стійкість території площею S, служить показник геодинамічного потенціалу Gг, що характеризує ступінь схильності освоюваної території до деградаційних процесів (геологічних, гідрогеологічних, гідрохімічних і ін.) і визначається відношенням Sу/S (де Sу - площа території, ураженої несприятливими екологічними процесами). Геодинамічний потенціал є ймовірнісною характеристикою, бо Sу змінюється випадковим чином. Він визначає можливість виникнення того чи іншого деградаційного процесу в рамках локалізованої екосистеми чи ландшафту в цілому, що може відбутися у випадку порушення геологічного середовища, грунтово-рослинного шару, зміни гідрологічного режиму, забруднення (понад ГДК) атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод тощо.

У цьому випадку стійкість W урбоекосистеми є величиною, обернено пропорційною геодинамічному потенціалу. Геодинамічний потенціал також можна представити як різницю ймовірностей перебування системи в стійкому незміненому стані і зміненому стані. Це дозволить нам визначити область значень і визначення геодинамічного потенціалу, накласти вихідні умови. Представлення в такій формі є дуже зручним для практичної реалізації характеристики геодинамічного потенціалу як міри стійкості екосистеми. У більш загальній інтерпретації міра відносної стійкості екосистеми може бути визначена на основі розрахункової моделі, характеристикою стану якої є величина екологічної потенційної енергії як функція координат системи W (?і, rі). Поняття екологічно потенційної енергії природно-технічної геосистеми дозволяє формалізувати задачу визначення стійкості системи, використовуючи для цієї мети аналітичні методи розрахунку. У той же час, це поняття логічно ув'язується із процесами, що протікають у реальних екосистемах, зокрема: наявністю двох протилежних фізично виражених процесів: ?і - потоку техногенної дії, що впливає на об'єкти природи та rі - реактивної функції захисту екосистеми (потенціалу самовідновлення природного ландшафту; кількісним представленням узагальнених показників - координат (?і, rі) протилежних процесів і кількісною обумовленістю рівноважного стану екосистеми в цілому від співвідношення цих показників. Інший показник стійкості системи - стійкість ландшафтів до антропогенного впливу. Наш підхід при аналізі стійкості ландшафтів урбоекосистем полягає в тому, що ми враховуємо при оцінці стійкості і геодинамічний потенціал і стійкість ландшафтів до антропогенного впливу. Це дозволило побудувати математико-картографічну модель, тобто серію інформативних карт по оцінці екологічної стійкості ландшафтів міст. До неї входять карти геодинамічно-потенціальної стійкості (рис. 1 у тексті доповіді), потенціалу самоочищення й екологічної стійкості території. Карта геодинамічно-потенціальної стійкості побудована для типового міста Північно-Західної України - м. Рівного. Запропоновану нами методику можна використати і для інших міст. Розглянуті умови стійкості виходять із представлення урбоекосистем як лінійних динамічних систем. Оскільки в силу своєї складності динаміка цих систем явно є нелінійною, то аналіз їх динаміки вимагає заглибленого дослідження динаміки розвитку екосистем для широкого діапазону техногенних впливів і тенденцій антропогенних змін по різних об'єктах природи. Комплексна оцінка стійкості вимагає розробки теорії та методології оцінки потенціалу самоочищення території та визначення екологічної стійкості як результуючої потенціалу самоочищення та геодинамічно-потенціальної стійкості.

4.4 Загальна оцінка єкологічного стану району

Особливо відчутним в умовах кризових явищ в економіці стало загострення екологічної ситуації. Унаслідок нераціонального й неконтрольованого використання природних ресурсів дедалі чіткіше вимальовуються прикмети екологічної катастрофи.

Характерними рисами погіршення екологічного стану є радіоактивне, хімічне та фізичне забруднення повітряного басейну, поверхневих і підземних вод, руйнування та забруднення землі. Великомасштабні осушувальні роботи на Поліссі призвели до падіння рівня грунтових вод і ерозії грунтів. У результаті катастрофи на Чорнобильській АЕС та радіоактивного забруднення ускладнилося використання грунтів та лісу, склалися загрозливі умови для проживання населення.

Потужним народногосподарським комплексом з високорозвинутою промисловістю, інтенсивним багатогалузевим сільським господарством, широко розгалуженою транспортною системою є Донбас. Розвиток промисловості відбувався там переважно екстенсивним шляхом, без здійснення комплексу заходів з охорони навколишнього природного середовища. Довгострокове поєднання вуглевидобутку з роботою металургійних, нафтохімічних і машинобудівних підприємств призвело до того, що Донбас став найбільш забрудненим регіоном не тільки в Україні, а й у світі. Це вимагає суттєво змінити структуру територіально-виробничого комплексу Донбасу, перейти на маловідходні ресурсозберігаючі технології з метою зменшення токсичності відходів, утилізації або ліквідації їх скупчень.

Другим регіоном з розвинутою промисловістю є Придніпров'я, яке характеризується високою концентрацією гірничорудної, чорної та кольорової металургії, будівельної індустрії, важкого машинобудування. Орієнтація на використання місцевої сировини обумовила виснаження запасів природних ресурсів. Для цього регіону характерні високий рівень забруднення повітря та води, механічне порушення земель, критичні екологічні умови життя населення.

У Криму екологічна ситуація характеризується активізацією суффозійно-просаджувальних явищ (суффозія - дослівно "підкопування").

Незадовільна якість земель, води й повітря фіксується навколо автомобільних доріг у великих містах. Така складна ситуація погіршує умови життя населення, ускладнює використання природних ресурсів.

Прогнозування перспектив у галузі екології не викликає реальних сподівань на раціональне природокористування. Насиченість території України промисловими комплексами шкідливо впливає на екологічну ситуацію в країні.

Пріоритетний розвиток важкої індустрії призвів до екстенсивного використання природних ресурсів і їх прискореного вичерпання. Так, дефіцит енергетичних ресурсів поставив Україну в залежність від інших країн, зокрема від Росії. Однак і вона вже вичерпує їх і скорочує видобування палива. На межі повного використання й інші природні ресурси. І вичерпуються вони не тому, що їх мало, а тому, що нераціонально використовуються. Упродовж останніх років річний обсяг видобутку мінеральної сировини в Україні становить 1 млрд. т, а гірничої маси - близько 3 млрд. т, тобто в розрахунку на кожну тонну мінеральної сировини видобувається ще 2 тонни породи. Тільки 5-8% компонентів мінеральної сировини використовується для виробництва готової продукції, а решта йде у відвали.

На поверхні землі накопичилося понад 20 млрд. т твердих промислових відходів, що в розрахунку на 1 кв. км перевищує 30 тис. т. Під цими відходами знаходиться 200 тис. га родючих земель. Щорічно кількість відходів збільшується на 1-1,5 млрд. т. До цього слід додати ще 4,1 млрд. куб. м різних забруднених стоків і 4,8 млн т викидів забруднюючих речовин в атмосферу. У Донбасі й Придніпров'ї практично вичерпані можливості розміщення відходів. У Донецькій області, яка займає 4,4% площі України, сконцентрована четверта частина всіх накопичених відходів. Достатньо раз проїхати по Донецькій області, щоб без будь-якої статистики зрозуміти, яких "успіхів" ми досягли в перетворенні природи.

Відходами промисловості й розкривних порід засмічується природне середовище - земельні угіддя, водні джерела та повітряний простір.

Сучасний етап розвитку й розміщення продуктивних сил характеризується погіршенням екологічного стану в багатьох регіонах країни, у зв'язку з чим загострюються екологічні проблеми. Варто нагадати про забруднення атмосфери в Донбасі та Придніпров'ї, дефіцит водних ресурсів у більшості міст. Охорона навколишнього середовища, забезпечення здорових гігієнічних умов життя й праці є важливим фактором розміщення продуктивних сил, що має насамперед соціальну спрямованість. І тому не менш необхідним є обмеження надмірного зосередження промисловості в містах. Відомо, що економічна ефективність розміщення виробництва досягається переважно його концентрацією, що дає змогу зменшувати капітальні вкладення в інфраструктуру, а отже, і знижувати собівартість продукції. Водночас концентрація промисловості призводить до зростання кількості населення в містах і спричиняє проблеми демографічного характеру. Обмеження концентрації промисловості можна досягти створенням середніх і малих спеціалізованих підприємств і розосередженням їх у малих містах і великих селах.

Щодо екології гострою проблемою є накопичення твердих побутових відходів. Кількість побутового сміття продовжує збільшуватись, і його щорічне накопичення становитиме в 2000 році в середньому 2 куб. м на душу населення. Щорічно його вивозиться на звалища понад 10 млн. т.

Теплові електричні станції (ТЕС) і виробництва з випуску металу й іншої промислової продукції також є джерелами забруднення екологічної системи. Загальні обсяги утворення золошлакових відходів ТЕС в Україні становлять близько 15 млн. т. Сьогодні в Україні найбільш забруднена серед усіх країн СНД атмосфера. На 40% нашої території рівень забрудненості в 2-3 рази вищий, ніж в Європі. На кожного жителя припадає понад 90 кг усіх викидів у атмосферу.

Серед природно-економічних формувань України виділяється Поділля. Це найбільш густонаселений регіон, який характеризується розвиненим сільським господарством і харчовою промисловістю. Цей регіон найменше забруднений, і пріоритет у його розвитку повинен надаватися АПК. На Поділлі необхідно заборонити розміщення всіх виробництв, які забруднюють навколишнє середовище. Сільське господарство цього регіону має спеціалізуватися на виробництві екологічно чистої продукції. Тут слід повністю перейти на біологічні системи землекористування, обмежити використання мінеральних добрив. Це необхідно ще й тому, що, за підрахунками вчених і спеціалістів, за останні десятиріччя площі сільськогосподарських угідь в Україні зменшились на 3 млн. га, а ріллі - на 1,8 млн. га. В Україні в результаті ерозії грунтів щорічно змивається та втрачається залежно від кліматичних умов від 50 до 80 млн. т гумусу.

Щось подібне відбувається в галузі водоспоживання. Розвиток промисловості й процеси урбанізації, пов'язані зі збільшенням міст, прискорюють темпи та розширюють масштаби водоспоживання. Якщо в 1960 році споживалося 15,9 куб. км води, то в 1995 р. - уже 20,3 куб. км, тобто водоспоживання зросло в 1,3 раза, у тому числі безповоротне споживання води становило відповідно 5 куб. км і 21 куб. км, тобто зросло в 4,2 раза. Понад 80% водних ресурсів радіоактивно забруднені.

Одна з величезних екологічних проблем, яка з'явилася в останні десятиріччя,- проблема прісної (питної) води. На одного жителя України в засушливий рік припадає в середньому 1 тис. кубометрів води. А за нормами ООН країна, де на одну людина припадає менше 15 тис. кубометрів у рік, вважається водонезабезпеченою. Статистика свідчить про те, що в Україні задіяні вже всі водні ресурси.

Як відомом, основним джерелом прісної води є басейн р. Дніпро. Але його екологічний стан викликає особливу тривогу. Щорічно в Дніпро скидається 1,5 куб. км забруднених стоків. Аналогічне становище з водним басейном р. Десна. У цих річках у десятки разів зросли (порівняно з нормами) концентрації органічних речовин, солей алюмінію та важких металів, підвищилася бактеріальна забрудненість.

Наскільки значна проблема питної води, можна простежити на прикладі того ж Дніпра. За даними Мінекобезпеки України та Фонду відродження Дніпра, уже в 1994 р. в ньому знаходилося 2,8 тис. т нафтопродуктів, 13,4 тис. т амонійного азоту, 1,7 тис. т фосфору, 6,9 тис. т фенолів, і це не враховуючи інших шкідливих речовин і домішок. На думку американського еколога Р. Рендофа, Дніпро перетвориться на смердючу стічну канаву уже в 2002 році, якщо не здійснювати комплексної програми його оздоровлення.

У життєзабезпеченні регіонів країни важливу роль відіграє ліс. З 1966 року дотепер лісистість території України збільшилася всього на 3,8%, а за останні 5 років - на 2,4%. В Україні в розрахунку на душу населення припадає 0,17 га вкритих лісом земель, тоді як у США - 1,28 га, Швеції - 3,3 га. За 1976-1997 роки темпи лісовідновлення знизилися на 13%. У теперішній час лісистість України становить 16,7%; темпи лісовідновлення в нас нижчі, ніж у Західній Європі.

Великі рекреаційні й бальнеологічні ресурси є на Причорноморсько-Азовському узбережжі. Їх освоєння та раціональне використання здатне перетворити цю місцевість на великий курортний комплекс.

Досить великим регіоном України, в якому сформувалось сприятливе екологічне середовище, є Полісся. На його території розташовано 40% площ лісів, тут беруть початок більшість річок України. Лісо-озерно-болотні комплекси являють собою унікальні ландшафти, які не мають аналогів у світі.

Однак необдумане розміщення на Поліссі атомної електростанції зробило неможливим використання цього регіону для ведення інтенсивного сільського господарства, розвитку харчової, легкої, електротехнічної й електронної промисловості та приладобудування. У результаті катастрофи на ЧАЕС з ефективного економічного використання виведено забруднену територію площею 2712 кв. км. У 30-кілометровій зоні знаходиться понад 800 радіоактивних могильників, багато з яких побудовані наспіх, а тому радіоктаивні відходи "розповзаються" в підземних шарах, розносяться грунтовими водами. При цьому слід пам'ятати, що період розпаду деяких ізотопів становить 130 років. Загальновідомо, що без атомної енергетики не обійтись.