Огляд української літературної класики ХІХ - ХХ століть та її світове значення

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Зв'язок теорії літератури з іншими науками

Наука про літературу - це узагальнення досвіду творчої праці письменників багатьох країн і народів світу; результат аналізу літературного процесу, взятого в різні періоди історичного розвитку світової літератури.

Теорія літератури (Т.Л.) - це наука, що вивчає: 1) природу художньої літератури як мистецтва слова; 2) природу художньо-літературного твору як головної "одиниці" літератури; 3)закономірності літературного процесу; 4) найзагальніші принципи та шляхи дослідження як літературного твору, так і літературного процесу.

Теорія літератури - це наука про специфіку та суспільне значення художньої літератури, її пізнавально-виховну та естетичну роль, наука про особливості творчої праці письменника, про головні принципи ідейно-художнього аналізу літературних творів і найважливіші закономірності розвитку літератури. Теорія літератури має справу із загальними поняттями про літературу, вивчає не одиничні, а суттєві зв'язки та закономірності, притаманні словесно-образному пізнанню і художньому відображенню життя в літературі.

1) Т.Л. та риторика відіграли вагому роль у формуванні людської культури - ці науки давали знання про ефективне володіння словом як засобом пізнання та духовного самовираження. Теорія літератури безперервно розвивається від античних часі. Радянський тоталітаризм мав деформуючий вплив на структуру теорії літератури як науки, який виявився у гіпертрофії понять "партійність", "класовість", "соціалістичний реалізм" і в штучному зменшенні інтересу до проблем художності.

2) Т.Л. безперервно взаємодіє з літературознавчими дисциплінами. Історії літератури вона дає наукову інформацію про об'єктивні закономірності розвитку літератури, а бере від неї необхідні дані, які допомагають глибше осмислити теорію літературного процесу. Зв'язок теорії літератури з літературною критикою зумовлюється потребами останньої в знанні закономірностей розвитку літератури, у володінні науковими принципами аналізу та оцінки літературного твору. Важливе завдання теорії літератури як науки полягає й у тому, що вона покликана виробити правильне розуміння закономірностей розвитку художньої літератури. Кожна наука має свій предмет вивчення, свій підхід до нього і своє особливе завдання та мету у пізнанні цього предмета або якихось окремих його сторін чи рис.

Також ще такі науки - мовознавство і психологія, історія та соціологія, філософія і естетика, а також з деякими галузями природознавства і математики. Тут ідеться про необхідне й розумне використання висновків різних наук у літературознавстві з урахуванням специфіки художньої творчості. Тісна взаємодія теорії літератури та лінгвістики зумовлюється положенням, що слово є головним "будівельним" матеріалом літератури.

Перспективним є зв'язок теорії літератури з психологією. Психологія забезпечує літературознавців дослідницькими підходами, які дають змогу розв'язати проблеми, котрі не розв'язуються за допомогою традиційних філологічних методів. Вагомою є роль психології в науковому осмисленні таких важливих теоретико-літературних категорій як "художній талант", "художнє мислення", "читання твору як акт творчості". За допомогою психологічних підходів розроблено нові принципи аналізу естетичної впливовості художнього тексту. Шляхом зближення теорії літератури з психологією сформувався новий дослідницький напрям в літературознавстві - рецептивна поетика. Естетика і літературознавство ще з античних часів розвивались у лоні філософії. Ці дві науки мають спільний предмет дослідження. Спостерігається постійна екстраполяція наукових категорій, що вироблялись в естетиці, у сферу теорії літератури, а також зворотний процес: теорія літератури стає своєрідним "полігоном", де виникло й закріпилось багато понять (напр.,; метафора, художній текст, стиль та ін.), які з конкретно-наукових стали загальнофілософськими.

2. Творчий задум як привід до творчості. Творча уява і творча фантазія

Творчий задум - це керівна думка митця, вкладена ним у твір. Це думка, обґрунтована життєвим досвідом і світоглядом художника, виражає його відношення до дійсності.

Кожний задум може бути розкритий в різних формах, різними засобами художнього вираження. Це залежить від того, що головним чином хоче виразити в своєму творі автор, на яку сторону свого твору він прагне звернути увагу глядача, щоб повніше розкрити головну ідею.

Образи, які використовує і створює людина, не обмежуються відтворенням безпосередньо сприйнятого. Перед людиною в образах може постати і те, що вона безпосередньо не сприймала, і те, чого взагалі не було, і навіть те, чого бути не може. Це означає тільки те, що не всякий процес, що протікає в образах, може бути зрозумілий, як процес відтворення, бо люди не тільки пізнають і споглядають світ, вони його змінюють і перетворюють. Але для того, щоб перетворювати дійсність на практиці, потрібно вміти робити це і в думках. Саме ці потреби і задовольняють уяву.

Уява - це найважливіша сторона нашого життя. Якщо уявити на хвилину, що людина не володіла б фантазією(синонім уяви). Ми позбулися б майже всіх наукових відкриттів і творів мистецтва, образів, створюваних найбільшими письменниками і винаходів конструкторів. Діти не почули б казок і не змогли б грати в багато ігор. А як вони змогли б засвоювати шкільну програму без уяви?

Уява є вищою психічною функцією і відображає дійсність. Однак за допомогою уяви здійснюється уявний відхід за межі безпосередньо сприйманого. Основне її завдання - подання очікуваного результату до його здійснення. За допомогою уяви у нас формується образ ніколи не існувавших або не існуючих в даний момент об'єкта, ситуації, умов.

Творча уява, зокрема, відіграє важливу роль у всіх областях людської діяльності.

Уява може, нарешті, зробити і такий відхід від дійсності, який створює фантастичну картину, яка яскраво відходить від дійсності. Але і в цьому випадку вона в якійсь мірі відображає цю дійсність. С.Л. Рубінштейн пише: "Уява - це відхід від минулого досвіду, це перетворення даного та породження на цій основі нових образів".

3. Художня література і поняття: система, функція, елемент, компонент, системотвірний чинник

Художня література - мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси.

Художня література - це насамперед частина всіх текстів у загальній системі культури.

Література є складною системою, у якій відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди - епос, лірику і драму.

З погляду на тип поетичної структури літературного твору (спосіб творення уявного світу, позиція літературного суб'єкта, наявність чи відсутність сюжету, рецепція) найчастіше виділяють такі жанрові види: епічні (епопея, казка, легенда, байка, оповідання, повість, роман, новела); Ліричні (вірш, пісня, елегія, епіграма, епітафія); Драматичні (трагедія, комедія, водевіль, фарс, драма).

Протягом усієї історії свого існування література прагнула знайти форми зображення життя і, водночас, активного впливу на життя. У кожну епоху література знаходила своєрідні форми виконання своїх основних функцій:

1) естетична - твір дає читачу інтелектуально-емоційне задоволення від спілкування з прекрасним;

2) виховна (етична) - емоційна та інтелектуальна насолода, яку ми відчуваємо, читаючи твір, часто є прямим наслідком того, що автор задовольняє моральні запити читача.

3) пізнавальна - художній твір є активним джерелом поповнення знань про навколишній світ, розширює уявлення про історичну епоху, про яку в ньому йдеться, побут, культуру і звичаї зображених у ньому людей.

4) духовнотворча - не просто задовольняє естетичні переживання людини, а й робить її кращою, духовно багатшою, розвиває її внутрішній світ.

+ оцінна, націєтворча, націєзахисна, комунікативна.

Компонент - складова цілісного художнього твору, синонім елемента. Компонент співвідносний з композицією. Будь-який елемент твору, який виконує відповідну композиційну функцію, є його компонентом - складовою сюжету, засобом характеротворення (монолог, діалог, портрет, пейзаж, інтер'єр), вставні епізоди, пролог, епілог. Відповідно до принципів системного аналізу кожен Компонент вищого рівня може складатися з елементів нижчого рівня, які творять його композиційну мікроструктуру. Кожен елемент на своєму рівні виконує певну функцію (наприклад пейзаж у оповіданні чи романі).

Питання складу літературного твору було і залишається актуальним для кожного напряму в літературознавстві, який претендує на високий методологічний статус, а значить, і на свою теорію літературного твору. Окремі напрями, такі, напр., як феноменологія та структуралізм, розробили свої проекти складу літературного твору, які мали "рівневий" характер. У тих проектах пропонувалося розглядати твір як об'єкт, що складався із рівнів. Наприклад, був рівень мови, рівень зображення предметів і т. д. Твір, розуміється як певна річ, що складається із прошарків. Системотворчими чинниками художнього твору є поетика твору, мовні особливості, сюжет, композиція, естетика, архітектоніка, змістові прийоми, хронотоп, образність і т. д.

4. Термін "автор" та його функціонування. "Маска" автора

Автор - митець, який реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі; організує його, виражає в ньому емоційно-смислову єдність.

Різні періоди розвитку літератури позначені різним ставленням до феномену автора. За доби античності й Середньовіччя він уподібнювався медіуму, посереднику, здатному спроектувати свій творчий потенціал на реципієнтів.

У сучасному літературознавстві вирізняють кілька іпостасей автора:

1) автор всевідний - особа, яка цілком і повністю генерує твір, єдина володіє всією інформацією про героїв, події, час і доносить її реципієнту;

2) автор інтенційний - особа, як реалізується в творі, знаком її присутності є реальний або фіктивний образ автора, а також увесь зображений світ ідей, героїв, художня організація твору;

3) автор концепційний - автор тлумачиться як певна концепція світу, людини, культури, зафіксована твором для суспільства;

4) автор іманентний - творча неординарна особистість, наділена оригінальним талантом, рівновелика сама по собі за характером художнього світомислення, самодостатня, самототожна, незв'язана утилітарними обов'язками;

5) автор канонічний - автор розцінюється як єдине джерело тлумачення тексту, навіть без його активних зусиль щодо цього; твір прочитують як авторський канон, звертається увага на якісні, стильові, інші характеристики твору і творчості;

6) автор умовно деперсоналізований - автор перестає вважатися ідеологом тексту, є тільки першим із багатьох, але не єдиним виробником значення; позбавлений індивідуально-психічних характеристик, вважається анонімною частиною інтертексту; неспроможний на новаторство, скриптор;

7) автор персоналізований - особа, чиє прізвище зазначено на рукописі, машинописі чи примірникові оприлюдненого твору, який має право вимагати визнання авторства, претендувати на гонорар.

Форми вияву авторства в літературі:

1) автор біографічний - особа, яка існує в позахудожньому реальному вимірі;

2) автор-митець - майстер слова; особа, яка займається літературною творчістю, пише художні твори;

3) автор як текстовий суб'єкт - вбудований в твір імпліцитний автор, що виявляється в творі, є носієм авторської свідомості.

Проблема автора набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто лишається нез'ясованим, як у "Слові про Ігорів похід".

У художній практиці неодноразово траплялися випадки, коли певний твір приписувався іншому автору. Наприклад, вірш "Ще не вмерла Україна", котрий став Гімном України, приписувався Тарасові Шевченкові, хоч був написаний Павлом Чубинським.

Образ автора (О. а.) (маска автора) у літературному творі - художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Він з'являється на пізніх етапах історії літератури, хоч перші підходи до О. а. розпочалися в античну добу, але набули виразності в період Ренесансу, де окреслилась ідеалізована, особистість, титан думки (Дайте Аліг'єрі, Мікеланджело Буонарроті, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін.). Класицизм сформував свій тип О. а. - прагматичний інтелектуал, громадянин. У романтизмі він збагачується моральними та світоглядними характеристиками, виражає ідейно-естетичну позицію письменника - апологета ірраціональних стихій (пророк, оракул, месія чи вигнанець). У реалістичній літературі О. а. позбавляється своєї винятковості, зазнає своєрідного заземлення. У літературі XX ст. він відображає особистість з трагічно розірваною, відчуженою свідомістю (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Хвильовий та ін.). Автор як реальна постать та О. а. - поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох літературних родів - епосі, ліриці й драмі - визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру О. а. розкривається найповніше. В ліриці, перейнятій суб'єктивними переживаннями, О. а. найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб'єктові лірики, у певному ліричному персонажеві, явно відмінному від самого поета ("Плач Еврідіки" Л. Первомайського, "Любов Нансена" Ліни Костенко, "Балада про відро" І. Драча, "А я у гай ходила" П. Тичини тощо).

5. Образна природа художньої літератури і критерії художності

Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво - за допомогою образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе.

Термін "образ" у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційно-естетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком.

Мистецтво апелює в першу чергу до чуттєвої сфери людини, тоді як наука - до розумової. Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.

Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору, називають різну їх кількість. Основною функцією художнього твору є функція естетична (естетика з грецької - те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від спілкуванням з прекрасним. Поруч із естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція - духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.

Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція ідеологічна (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію).Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів.

Решта функцій в більшій чи меншій мірі залежать від ідеологічної, є похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає у тому, що літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію) надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто не доступні для науки. Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що розвиває наукову свідомість індивіда. Ідентифікуючись з тими чи іншими текстуальними суб'єктами, абстрагуючись від негативних персонажів, читач формує власну систему етичних переконань, поведінкових норм, так званий етос. У цьому полягає виховна (етична) функція художнього твору.

Ще однією з основних функцій літературного твору є містична (релігійна або трансцендентна, з латинської - та, що виходить за межі). Дві основні функції літературного (ширше - будь-якого художнього твору) детермінують (зумовлюють) два аспекти ідеї мистецтва - художності: естетичність та інтенціональність (спрямованість). Відповідно до них розрізняють два рівні пізнання та оцінки літературного твору: 1) естетичний (із субрівнями зовнішньої та внутрішньої форми) та 2) інтенціональний (герменевтичний) (із субрівнями змісту і сенсу твору).

Уважне вивчення художнього твору передбачає застосування трьох основних критеріїв художності:

1. "Техне" чи, як називав його І. Франко,- "незглибиме творче ремесло". Застосовуючи цей критерій, оцінюють мовно-образотворчу і художньо-мовленнєву майстерність (зовнішню форму художнього твору).

2. Образність. Полягає в оцінці естетичної якості, функціональної завантаженості, новизни й інформативності образів творів, ейдологічної системи в цілому (внутрішньої форми художнього твору).

3. Духовнотворчість. Цей критерій прикладають до вивчення та оцінки ідейно-змістової і смислової сутності твору, його інтенціональності - "ідеологічності", телеологічності, "тенденційності" (І. Франко), їх звіряння з ідеєю та функціями мистецтва, людино- і націотворчим потенціалом твору (зміст і сенс художнього твору).

Тільки справжній художній твір відповідає усім трьом критеріям.

6. Поняття "фольклоризм" і "неофольклоризм літературний": спільне і відмінне

Фольклоризм (англ-народна мудрість, народне знання) - наявність фольклорних елементів у літературному творі. Це трансформація, переосмислення, розбудова традиційно фольклорних мотивів, образів, композиційних схем і художніх засобів у канві авторського художнього тексту. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, символічне переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів. Виділяють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переосмислення народної міфології.

У контексті розвитку української літератури простежується певна закономірність домінування в різні епохи певного типу Ф. Для давньої літератури характерне спорадичне використання в оригінальному тексті фольклорного мотиву чи образу. В період романтизму відбулося зближення фольклорної та літературної традицій, що виражалося у стилізації текстів під фольклорні зразки, запозиченні фольклорних сюжетів і символів, у XX ст. зростає інтерес до народнопоетичної символіки та міфології, домінує тенденція переосмислення фольклорного джерела символічно, його семантика розширюється новими похідними лініями, у сучасній поезії Ф. проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ, що здобуває нову соціально-філософську конкретизацію. У прозових творах Ф. спричиняє синтез різних форм використання народного джерела, що передбачає власну літературно-психологічну інтерпретацію.

У письменстві сучасної доби фольклоризм набуває символічного значення, адже фольклорний феномен позначений особливою художньо-філософською конкретизацією, виявляється як неофольклоризм.

Неофольклоризм - відмова від "насиченості творів фольклорним матеріалом, перехід до його творчого осмислення, до глибокої художньої трансформації фольклорних образів, до включення елементів фольклору у найновіші засоби художнього відображення дійсності, внаслідок чого створюються глибоко філософські, символічного звучання твори". Там же, де була така насиченість, як у "Лісовій пісні", "Тінях забутих предків", "У неділю рано зілля копала", "Камінній душі" й інших, фольклор виступав далеко не тільки засобом створення життєвої достовірності картин і характерів. Це властиве більшою мірою фольклоризмові XІX ст., реалістичному традиціоналізмові та "неонародництву". В новітній же літературі формувалася традиція глибокого переосмислення фольклору як типу культурної новочасної письменницької поведінки, тривало творення культури опосередкування народнопоетичної творчості, міжчасового артистичного характеризування за його співдії глибин людської душі та обставин життя нації.

7. Здобутки реалізму у засвоєнні усної народної творчості

Реалізм - літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XІX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості.

Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- вільна побудова творів;

- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей.

Реалізм, безумовно, не позбавлявся всього романтичного, однак створював власний популістський міф, основою якого стали ідеї П. Куліша про "ідеальність громади, народної, національної людини (душі), і, звичайно, національної жінки". Естетика критичного освоєння дійсності передбачала відмову від готових засобів зображення, тому письменники цього періоду визнавали новий ідеологічний міф про високу моральність патріархальних селянських цінностей: в ідеальній народній сім'ї існує гармонія між поколіннями, діти шанують батьків, молодші - старших, старші дбають про молодших, а авторитет батьків і старших безсумнівний.

"Народні оповідання" Марка Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Реалістично-романтична історія "Дев'яти братів та десятої сестриці Галі" М. Вовчка є оригінальною обробкою відомих народних дум та пісень. По-перше, твір більше, ніж казкова історія, оскільки пропонує широку панораму життя родини бідної вдови на тлі суспільних відносин другої половини ХІХ століття. По-друге, чарівна історія не позначилася дивовижним у казковому сенсі цього слова. Марко Вовчок ускладнює семантику казки, фактично зберігаючи традиційні компоненти: композиційні (за винятком трагічної кінцівки), змістовні, образні. До того ж письменниця повністю зруйнувала ідеалізацію патріархально-сімейних стосунків бідної родини, в якій брати ідуть у розбійники і, як наслідок, стають убивцями чоловіка рідної сестри.

Синтез реалізму та романтизму (з характерною для українського романтизму орієнтацією на фольклор) спостерігається у творах І. Нечуя-Левицького і М. Старицького, "вкраплення" елементів романтизму зустрічається у Панаса Мирного.

Фольклорні, романтичні та реалістичні прийоми зображення поєднуються часто у межах не тільки певного твору, а й у портретному описі одного персонажу.

У художньому світі Б. Грінченка і Олени Пчілки не існує винятків із правила: бідні люди (обов'язково позитивні образи) мають одну зовнішність, заможні (обов'язково негативні) - іншу. Ця плакатна естетика, звісно, полегшує сприймання і сприяє досягненню головної, дидактичної, мети творів. У творчості Б. Грінченка, що яскраво репрезентує українську народницьку літературу, спостерігаємо виникнення нових (після романтизму) жорстких приписів того, як повинен виглядати персонаж в залежності від своєї функції у творі.

Література другої половини ХІХ століття прагне об'єктивізму у відображенні дійсності, саме тому дещо розширюється коло зображуваних соціальних груп. Хоча селянська тематика переважає, об'єктом зображення стають духівництво, університетська молодь, працююча інтелігенція тощо. Під впливом ідей народництва у творах Б. Грінченка, Олени Пчілки, І. Франка виникає новий герой, який характеризуються розумністю, жагою знань, енергійністю, любов'ю до праці.

Реалізм орієнтується на типового героя, цей новий творчий метод, що спирався на народницьку ідеологію, передбачав соціальну мотивацію і типологізацію характеру.

Орієнтація на типового героя зумовлює індивідуалізацію зображення. Герой втрачає ореол, з надзвичайної істоти романтизму перетворюється на звичайну людину з притаманними їй особистими й психологічними характеристиками. Етикетність, шаблонність зображення поступається місцем розмаїттю особливих, неповторних рис зовнішнього вигляду і вдачі героя. Людина починає сприйматися як конкретний індивідуум у складному обрамленні побуту й суспільства. Єдиним обмеженням у літературі реалізму виступає розгляд людини як продукту середовища, звідки випливає вимога типовості, відповідності специфіки людини її соціальній належності.

8. Художній твір як системно організована цілісність

Художній твір - складне структурне утворення. Твір є єдність форми та змісту. Зміст (когерентність) і форма (когезія) твору.

Художня цілісність - органічна єдність, взаємопроникнення, взаємодія всіх змістовно-формальних елементів твору. Умовно можна виділити рівні змісту і форми. Але це не означатиме, що у творі вони існують самі по собі. Жоден рівень, як і елемент, неможливий поза системою.

Зміст - єдність ідеї і теми, або - це значення твору, котре випливає з його форми.

Рівень змісту: тема, проблема, пафос, характери, ідея. Зміст являє собою єдність об'єктивних і суб'єктивних начал у художньому творі, єдність теми, ідеї та авторської оцінки.

Рівень форми: композиція, сюжет, система персонажів, сукупність образотворчих засобів, мова

Композиція - це структурна побудова художнього твору, розміщення і співвідношення всіх його елементів і частин у єдиному цілому. Композиційна побудова твору підпорядкована змісту, сприяє розкриттю руху, динаміці дії, почуттів і думок автора. Може містити різні елементи: це експозиція, зав'язка, кульмінація і розв'язка.

Композиція тісно пов'язана із сюжетом. Сюжет - це внутрішній зв'язок подій у творі, взятих у їх часовому розвитку.

До форми художнього твору належать і зображувально-виражальі засоби, які є знаряддям її утворення.

Художня форма - це не механічне поєднання, елементів, вона являє собою складне утворення, що включає дві рівні, іншими словами "внутрішню" і "зовнішню" форми, які по-різному співвідносяться зі змістом художнього твору. Внутрішня форма: сюжет і характери, їх взаємозв'язок є образною структурою художнього змісту, способом його розвитку; до зовнішньої: усі зображувально-виражальні засоби, вона виступає способом матеріального втілення змісту.

Елементи художньої форми:

1. Деталі предметної зображальності:

а) зовнішні (портрет, пейзаж, інтер'єр);

б) внутрішні, тобто психологічні (думки, почуття, переживання героїв).

Портрет може бути розгорнутим і фрагментарним,; він може бути об'єктивним або наділеним авторським коментарем, фотографічним або психологічним.

Пейзаж може виступати як тло (місце дії) або зображатися у психологічному паралелізмі з людиною; він може бути описом або оповіддю (статичний або в розвитку), сільським або урбаністичним, змальовувати окремі елементи. Інтер'єр подібно до пейзажу буває просто тлом, на якому розвивається дія у творі (він описує внутрішнє убрання приміщення, характерне для епохи, країни, суспільного стану або естетичного смаку його власника), але може виконувати і психологічну функцію (коли автор ставить своїм завданням через інтер'єр показати не постійні характерологічні риси персонажа, а його миттєвий психічний стан).

2. Композиційні деталі.

а) сюжет твору; елементи зовнішньої композиції; б) позасюжетні елементи; в) система персонажів;

г) форма оповіді. До елементів зовнішньої композиції належать епіграф, пролог і епілог. Епіграф - це своєрідний ключ, за допомогою якого читач може глибше проникнути у зміст твору, а інколи навіть осягнути те, що автор хотів сказати між рядків.

Існують два погляди на позасюжетні елементи. Одні дослідники розрізняють три їх різновиди: описи, авторські відступи і вставні епізоди. Інші науковці не відносять описи (портрет, пейзаж, інтер'єр) до позасюжетних елементів, обґрунтовано мотивуючи це тим, що за наявності психологічного фактору в описі він не може вважатися абсолютно статичним, оскільки продовжує розвиток характеру персонажа.

Система персонажів. Її визначають як художньо цілеспрямовану співвіднесеність головних героїв і так званих другорядних дійових осіб. Протистояння груп персонажів зумовлює етапи розвитку конфлікту у творі. Взаємозв'язок змісту і форми полягає у тому, що зміст вимагає відповідної форми, такої, яка найбільш повно і правильно втілювала б творчий задум митця. Такий взаємозв'язок є об'єктивною закономірністю естетичного розвитку. Кожний художній твір характеризується певною мірою єдності змісту і форми, а цінність художнього твору залежить від того, наскільки високопрофесійно, високохудожньо створені всі складові елементи художнього твору

9. Класифікація літературознавчих джерел та принципи їх опрацювання

Літературознавче джерелознавство (Л. д.) - допоміжна літературознавча дисципліна, яка визначає методологічні прийоми збирання, класифікації, вивчення та використання рукописних та друкованих матеріалів для дослідження певного літературного явища, процесу чи творчості окремого автора, з'ясовує походження та вірогідність кожного джерела наукової студії.

Л. д. має тісний зв'язок з палеографією, історіографією, лексикографією, історичною граматикою і т. п. Предметом Л. д. можуть бути не лише художні твори, а й записники, щоденникові записи, довідники тощо.

Літературознавчі джерела:

- архівні;

- епістолярні;

- літературні;

- рукописи.

10. Родові ознаки лірики, епосу, драми

Епос - (від гр. "слово, розповідь") - рід літератури, основна риса якого розгорнута розповідь. Вона іде від імені автора чи оповідача.

Основні особливості епосу:

* розповідь про події як такі, що вже відбулися;

* зображення людини через її вчинки, поведінку, особливості мови тощо;

* описи різних видів;

* рівний ("епічний") тон викладу;

* менш інтенсивне, ніж у ліриці використання образотворчих засобів;

* прозова форма (крім байки).

Художня література знає різні способи розповіді:

· наче збоку (як у Гомера);

· суб'єктивна розповідь (очима одного з персонажів);

· від 3 особи.

Епічний спосіб художнє моделювання забезпечує об'єктивний бік життя. Вони сформувались на основі фольклору.

Умовно поділяють на 3 групи:

· малі (1 епізод з життя героя)

· середні

· великі.

Малі: байка, притча, легенда, оповідання, новела, гумореска, казка, нарис.

Середні: повість, поема, есе.

Великі: роман, епопея.

Оповідання та повість. І в оповіданні, і у повісті змальовуються події та образи людей; основний спосіб викладу - розповідь; матеріал викладається у прозовій формі. Відрізняються одне від одного обсягом матеріалу та ступенем докладності зображення.

Оповідання бере свій початок від народних переказів про події і виникло дуже давно. Оповідання за кількістю посідають перше місце серед епічних творів.

Повість виникла в літературі східнослов'янських народів і лише в ХІХ ст. перейшла в деякі західноєвропейські країни. Термін цей походить від слова "повідати" і в різні епохи мав неоднаковий зміст. Тільки наприкінці ХІХст. термін "повість" остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між оповіданням і романом визначається як широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення його, так і обсягом.

Роман - розповідь про важливі і складні суспільні процеси, багатогранно і у розвитку зображена значна кількість персонажів.

Роман-епопея - розповідь про події всенародного значення, створення сильних характерів, зображення життя не одного, а кількох поколінь, масштабність.

Нарис - художньо-публіцистичний жанр на актуальну тему сучасності, в якому розповідається про справжні події (часто на документальній основі).

Новела - розповідь про незвичайну подію зі стрімким розвитком сюжету, із різкими зламами.

Лірика - (гр. - те, що виголошується під акомпанемент ліри) зображення людини через відтворення її почуттів, переживань, роздумів.

Гегель: "в центрі ліричної поезії знаходиться конкретний ліричний суб'єкт, він і складає зміст лірики".

Жанрова природа ліричних творів виявляється у сповіді, самовираженні поета і тому лірика має медитативний характер.

Основні особливості лірики:

· вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами;

· елементи розповіді, описи;

· висока образність і емоційність;

· інтенсивне використання образотворчих засобів;

· стислість викладу;

· віршова форма;

· малий обсяг.

Ліричний герой - один із засобів вираження ліричного. Це умовна дійова особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Часто це - сам поет.

Ода (гр. "пісня") - урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події, виражаються почуття поваги, захоплення.

Гімн (гр. "урочиста пісня") - урочиста пісня, що стала символом державної єдності. Для гімна характерний піднесений або гнівний тон, що передає глибоку схвильованість.

Послання - це ніби відкритий лист, адресований одній особі чи групі людей, однак призначений для широкого кола читачів, бо в такому листі автор розглядає якісь важливі питання моралі або суспільного життя (І. Вишенський).

Елегія - (гр. "скарга") - ліричний вірш, пройнятий сумним настроєм.

Епіграма (гр. "напис") - невеличкий вірш, який висміює яку-небудь особу.

Романс (іт. "романський") - це невеличкий ліричний вірш любовного змісту, призначений для вокального виконання.

Тематичний поділ ліричних творів:

· філософська (роздуми про сенс людського життя);

· громадянська (суспільно-політична) (розуміння поетом сучасного йому життя і ставлення до нього);

· пейзажна (ставлення до природи, описи природи допомагають у розкритті думок і почуттів, психологічного стану героя);

· інтимна (любовна) (почуття і переживання, пов'язані з особистим життям людини).

Драма - (з давньогр. - дія) зображення людини в дії, у конфлікті, у розмові.

Переважно: монологи, діалоги, полілоги - переважає власне мова персонажів, а авторська мова є допоміжною, епізодичною.(ремарки, списки дійових осіб)

Час, який зображується в драмі, є також обмеженим. Ланцюг діалогів - створює ілюзію теперішнього часу.

Шиллер: "усі оповідальні форми переносять сучасне в минуле усі драматичні форми роблять минуле сучасним".

Основа - конфлікт!!

Особливості драматичних творів:

· зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання;

· рушій дії - гострий конфлікт;

· відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент;

· діалогічний виклад художнього матеріалу;

· поділ тексту на дії, картини, яви;

· наявність ремарок;

· призначення твору для вистави на сцені;

· прозова форма (зрідка - віршова).

Драма як жанр.

Особливості:

- художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові);

- зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

- викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

- закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше - віршова);

- обсяг середній.

В античній та середньовічній літературах драми як жанру не було: життя панівних класів зображувалося переважно у трагедіях, життя народу - у комедіях.

Комедія - драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддається порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичному твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами.

Особливості комедії:

- викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;

- зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані;

- відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним, що утверджується в житті;

- наявність комічного героя;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше - віршова), обсяг середній.

Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту. Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п'єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру.

Драма-феєрія (фр. "фея, чарівниця") - п'єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка "Лісова пісня").

Історична драма - відтворення важливих для народу історичних подій.

Трагедія.

Особливості трагедії:

· зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

· побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань;

· динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін;

· наявність трагедійного героя - людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;

· трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

· діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

· прозова форма (рідше - віршова);

· обсяг середній.

Суміжні родо-жанрові утворення.

Традиційно виділяють такі проміжні родо-жанрові утворення:

· ліро-епос;

· епіко-ліричні;

· ліро-драма;

· епо-драма.

У традиційну схему літературних родів (епос, лірика, драма) не вкладається на думку Калізєва:

· література потоку свідомості;

· ессеїстика;

· нариси.

Ліро-епос - міжродове синтетичне жанрове утворення, що полягає в поєднанні суб'єктивних, емоційно-експресивних та об'єктивно-авторських принципів зображення. Ліро-епічні твори є віршовими розповідями про вчинки, особливо, переживання героя чи героїв і водночас у них виражені переживання поета-оповідача. У ліро-епічних творах присутній розгорнутий сюжет, що характерно для епічних творів, а зображення переживань головної дійової особи, думки й почуття самого автора, які теж є в таких творах і, як правило, розповідають про його ставлення до зображуваних подій, є ознаками ліричних творів.

Для таких творів характерні позафабульні ліричні відступи, риторичні запитання, вигуки, інтонаційні контрасти тощо, згруповані навколо композиції та головного героя.

Ліро-епічні жанри.

Особливості: сполучає елементи епосу:

- сюжетність;

- характеристика дійових осіб;

- розповідь;

- описи;

лірики:

- відтворення почуттів і роздумів героя;

- ліричний герой;

- віршова форма.

Поема - віршована повість або оповідання з напруженим динамічним розвитком подій, характери розкриваються досить повно, широта охоплення життєвих явищ - від однієї до великої кількості подій. В європейських літературах ХІІ - ХІІІ ст., у тому числі й російській, поема була епічною. Сентименталісти внесли в неї елементи лірики (ввели ліричні відступи, поглибили відтворення внутрішнього світу героїв тощо), внаслідок чого поема набрала ліро-епічного характеру. Наявність ліричного героя - визначальна ознака ліро-епосу.

Різновиди поеми:

· бурлескно-травестійна (І. Котляревський "Енеїда") - зміст твору серйозного, нерідко героїчного характеру, викладається у жартівливій формі, вульгарно, грубо;

· героїко-романтична (Т. Шевченко "Гайдамаки") - розв'язується соціальний конфлікт; відтворюються важливі події історії або сучасного життя; тон викладу піднесений;

· соціально-побутова (Т. Шевченко "Катерина");

· сатирична (Т. Шевченко "Сон").

Балада - зображення героїчної або фантастичної (переважно - трагічної) події з життя головного героя; висока ліричність; нетривалий час дії; небагато дійових осіб (2-3); наявність героїчних або фантастичних персонажів; стислість розповіді; віршова форма; обсяг переважно малий. Балада виникла в італійському фольклорі, як пісенька до танцю (з іт. "танцювати"); у літературу введена романтиками.

До ліро-епічних творів належать співомовки, думи, байки, балади, поеми, романи у віршах. Вплив ліро-епосу помітний у прозі: "Інтермецо", "Дебют", зокрема в циклі "З глибини" М. Коцюбинського,

11. Види науково-дослідницької роботи у літературознавстві

· монографія,

· стаття,

· огляд,

· есе.

Монографія - це наукова праця у вигляді книги з поглибленим вивченням однієї або декількох (тісно пов'язаних між собою) тем. Серед учених прийнято будь-яку досить тривалу роботу з дослідження певної теми завершувати публікацією відповідної монографії, що містить детальний опис методики дослідження, виклад результатів проведеної роботи, а також її інтерпретацію.

Стаття - це невелика за розміром науковий або публіцистичний твір в збірнику, журналі, газеті. Вона є результатом мис-леннєвого процесу, в якому поєднуються аналіз, структурування, формулювання та висловлення думок. Отже, стаття - це візуальне вираження результатів мисленнєвої діяльності.

Есе або есей - твір, у якому висловлюються індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми.

Близьким за жанровими ознаками до статті є огляди. Відмінність огляду від статті насамперед у хронологічно ширшому, ніж у статті, об'єкті дослідження і, зважаючи на це, оглядовому способі мислення. Якщо, беручи схематично, коментар досліджує окремий факт, явище і те, що довкола нього, а стаття визначає співвідношення між двома і більше явищами, фактами, подіями, то предметом огляду є ціла низка однорідних явищ, які відбулись протягом певного часу - тижня, місяця, року, п'ятиліття тощо. Тому головна мета огляду - з'ясування певних тенденцій розвитку явища, процесу. Це можуть бути різні явища - від політичних подій до тенденцій у розвитку економіки, культури, літературного процесу тощо. Метод, підхід один, "матерія", з якою має справу оглядач - різна, отже, і компетентність повинна бути відповідною.

12. Філологічний метод - один із чільних методів літературознавства, мовознавства, фольклористики, спрямований на вивчення тексту, його ретельний опис, коментування, узагальнення проаналізованого матеріалу та його концептуалізацію

Найвідомішими теоретиками філологічного напряму на початку XX cт. стали француз Анрі Бергсон (1859-1941) та італієць Бенедетто Кроче (1866-1952). У творах цих мислителів на зміну раціонального і логічного в пізнанні приходить інтуїція та підсвідомість, які тільки й здатні проникати в глибину художніх візій та образів. Б. Кроче називає твір "естетичним фактом", який слід тлумачити тільки з точки зору форми.

Філологічний семінар у Київському університеті В. Перетца (1904-1914) (Основу філологічного методу він убачав у ретельному вивченні першоджерел, на результатах якого можна було б вибудовувати ґрунтовне пізнання літературного твору. Стратегія методу полягала в описуванні, каталогізації, лінгвістичному аналізі текстів, у дослідженні художньої форми твору - його лексичних, синтаксичних, фонетичних засобів) дав поштовх для розвитку філологічної школи на початку XX ст. у російському (В. Жирмунський, Ю. Тинянов, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, О. Брік, Л. Якубинський та ін.) та українському (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.) літературознавствах. Взагалі ж в українській науці до філологічного напряму належали Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, М. Сріблянський, Л. Білецький, Д. Чижевський та ін. Особливо зацікавлено учасники семінару вивчали тексти давньої літератури. Вихованцями його були Іван Огієнко (1882-1972), Сергій Маслов (1880-1957), Михайло Драй-Хмара (1889-1938), Освальд Бургардт (Юрій Клен) (1891-1947), Павло Филипович (1891-1937).

До компетенції філологічного методу входить складання біографії того чи іншого письменника, тлумачення його творів, систематизованих за хронологічними і жанровими ознаками, аналіз літературних текстів, їх відмежування від фальсифікатів та пізніших інтерполяцій, принагідно розв'язування лінгвістичних проблем.

Зосереджені на збиранні, систематизації, коментуванні творів, прихильники філологічного методу збагачували і збагачують літературознавство фундаментальними працями.

У сучасному українському літературознавстві філологічного методу не застосовують. Елементи філологічного методу наявні при вивченні поетики, стилю, тропіки, риторики, фоніки, стилістики, а також мотивної, сюжетної, образної структури словесного твору.

13. Інонаціональний фольклор в українській літературі

Світова література є не тільки сукупністю національних, а й площиною зустрічей національної літератури з інонаціональними письменствами та з фольклором і міфологією народів світу. Широко культивоване за доби класичного романтизму контактування народів та їхніх культур продовжилося у реалістичних і романтичних творах 90-х - 900-х рр. як вияв консолідуючої тенденції до обміну духовними цінностями. Воно переростає процес, породжуючий естетичні вартості, у останній третині ХІХ ст., коли відбувається інтернаціоналізація письменств через націоналізацію інонаціональних літературних і фольклорних сюжетів, мотивів, образів. Аналогічний процес поч. ХХ ст. теж став одним із виявів європеїзації нашої культури.

Обстоюючи пріоритет "свого, щиро народного, викликаного сукупністю життєвих обставин, властивих нашому краєві" як об'єкту художнього відображення, П. Грабовський вважав водночас необхідним залучувати з цією метою позичене в інших народів. Проте лише в тому разі, якщо ті позички були пов'язані з українським життям та його потребами. Цю настанову він реалізував у власній художній практиці, зобразивши життя туркменів, бурятів і якутів за царату.

Поема "Текинка", створена ув'язненим поетом 1886-1887 рр., основується на розповіді, почутій ним у війську в Ашгабаті. В експозиції "правдивого оповідання" (такий підзаголовок орієнтував читача на знайомі форми оповідної прози) подано картину закаспійського пейзажу з компонентом народної топоніміки ("свята гора"). Цей пейзаж уже був відтворений Шевченком. Із симпатією змалював Грабовський традиційні заняття, народні ремесла, вироби і товари. На жаль, надалі він місцями впадав у бурлескний тон. Підтримуючи боротьбу туркменів за незалежність, збереження національних традицій, автор водночас викрив жорстокість патріархальних звичаїв і релігійних забобонів, що нівечать кохання солдата-українця Омелька та молодої текинки. Портрет її зазнав впливу українського народного мелосу. У третій і четвертій частинах засудження жорстокості царських колонізаторів ведеться народномовними засобами ("котились, наче ті снопи", "смаглювати" й ін.).

Поема "Бурятка" (1891) має підзаголовок "сибірське оповідання": матеріалом для неї стали місцеві перекази. Автор збирав їх, коли жив серед бурятів у Балаганському окрузі. В центрі поеми, єдиної у новій українській літературі з життя бурятського народу, - недоля зневаженої Загдони, проданої в дружини багатію-самодурові Бідухаєві. Реалістично відтворено побут, звичаї народу, приреченого царатом на вимирання, гостроту соціальних суперечностей. На цьому тлі гуманістично осмислюється традиційна в індивідуальній і колективній творчості тема трагедії жінки - так, що "Бурятка", попри мовну і стилістичну невиробленість, звучить обвинуваченням великодержавній політиці Росії.

Ці поеми побудовані на переказах, розповідях.

Вперше після Шевченка та майже в один час із Грабовським ("Текинка") за мотивами орієнтальної поезії та казахського фольклору писав Кесар Білиловський. Новим явищем в українській ліриці став його "Агат" (1889) - предтеча згодом розроблених А. Кримським східних любовних мотивів. Задуманий як заспів до "Батира Умбая", вірш відкривається картиною степу. Вже не українського, що підкреслюється порівнянням тиші з "мечетною". Біля води спочив караван верблюдів. Транспонувавши цей, один із наскрізних у східному фольклорі, образ каравану, поет подбав про приступність орієнтальних реалій українському читачеві. Для цього спорядив "Агат" приміткою про провідників-червадарів. Розвиток образів позначений "відфольклорними" колізіями, автентикою східного колориту: серце ліричного героя збентежив один крам каравану,- агат, у якого "лице мармурове, серпанкові брови, і губи - корали...".В орієнтальному благанні героя віддати йому чудовий агат із Індостану, гра слів роз'яснюється. Агат - це вродлива дівчина. Такі порівняння відомі в літературі від "Шахнаме" Фірдоусі до пісень Гафіза.

...