Огляд української літературної класики ХІХ - ХХ століть та її світове значення

Майстерним і вільним є перебування Білиловського в інонаціональному фольклорно-етнографічному середовищі й у пісні про Умбая. Малюючи свято казахів великий байрам, поет відтворює такий його складник, як гру і спів домбраша. Портрет славетного Мамедова витриманий в епічно-фольклорному ключі: "Звисає борода на груди. Густі довгезні сиві брови...". Через пошану до нього казахів передано авторитет співця. Основну частину поеми "Батир Умбай" становить пісня домбраша, стилізована Білиловським за зразком народного казахського епосу. Вводячи її, поет навіть міняє для більшої виразності ритмомелодійний малюнок. Білий ямб опису змінюється напівбілим амфібрахієм пісні. Історія казахських Довбуша та Дзвінки, ця варіація на тему можливої у піснетворчості казахів пісні про батира, настроює на поважний епічний лад ("Чия то могила в степу..."). Штрих за штрихом твориться спільний у східному й українському фольклорі образ оборонця рідного краю. Умбай "довго під владу чужу не давався, Та звабі жіночій піддавсь Айшукай". Головний спосіб ліплення героя згідний із романтично-фольклорною поетикою. Взяти хоч би таку гіперболізацію: "Він постаттю був над алтайськії кедри...". Сюжетна дія пісні відповідає розвитку міжнародного епічного мотиву "етнічний герой здобуває кохану". Та невдовзі сонного Умбая підступно вбиває сановитнй Юсуф, що заплатив калим за Айшукай. Поет підкреслює любов народу і його співця до героя, душа якого "відлетіла у рай... Магомета". Фінальні рядки містять симпатію Білиловського до казахського народу, пригнобленого російським самодержавством.

Від сучасної йому України до давнього Китаю перейшов у епічній поезії Микола Чернявський, неначе шукаючи виходу з країни неволі, прикладу перемоги у нерівнім бою за волю. Такий приклад він знайшов серед старих народних міфів. Так постала "хінська" легенда "Гуань-ді" (1891). За роз'ясненням автора, "Гуань-ді, або Гуань Лао-е,-легендарний хінський герой-півбог". Цей державець із китайської міфології, у Чернявського виступає як храмова "постать свята", рятівник Китаю від монгольської раті. В кульмінації поява грізного Гуаня на чолі війська, що вже почало знемагати, вирішило долю битви. Твір виявляє вірність автора принципам художньої міфологізації. Щоправда, на початку, де завойовники порівнюються з духами Арімана, письменник довільно змішав міфологічні ансамблі різних народів замість уведення злого бога з пантеону монголів чи китайців використав староперського Арімана. У розв'язці постать Гуаня знаходять запиленою "і ще в теплому поту" (підхід автора - художньо-міфопоетичний).

Поглиблення і драматизацію поезії Осипа Маковея відбив сюжетний вірш 1889 р. "Чорногорка". Достеменно невідомо, знав автор переклади Старицького зі збірників "Сербські народні думи та пісні" та "З давнього зшитку") чи ні, але формотворчий вплив на його вірш героїчного епосу південних слов'ян є незаперечним.. Мотив незламності у визвольній боротьбі пов'язаний Маковеєм із іншим - відданості коханому, рідній "країні нещасливій". Гостра конфліктність твору вирішується високою міркою морального максималізму дум косівського циклу чи українських дум, історичних пісень: краще загинути, ніж потрапити в неволю до ворога. Героїчна безальтернативність визначила психологічне вмотивування характеристичного вчинку патріотки Янки. Втративши коханого, вона стає на його місце і б'ється з дужим ворогом на ятаганах. Цей епізод продиктований не так традиційністю постаті дівчини-воїна, як вимушеними обставинами історичного життя України чи Балкан. Структура образу Янки зовні прямо, в дійсності ж різко контрастно співвідноситься з зрадливими жінками Страхині чи Груя з сербських пісень. З метою приспати пильність Мехмета-Алі героїня позірно приймає пропозицію про райське життя у гаремі, близьку стилем до аналогічної з пісень "Банович Страхиня" і "Зрада жінки Груя Новаченка": "У нас будеш по шовку ходити, Будеш срібло й золото носити, Будеш наша ти вельможна пані". У трагічному фіналі, заданому трагізмом вихідної ситуації (місто впало, його мужні оборонці вирізані) та несхитністю вдачі героїні, відсутній оптимістичний момент переведення трагедії у міф.. Заключне виявлення романтичного характеру патріотичної твердості - стрибок Янки в прірву з турком у смертельних обіймах.

У "Чорногорці" з власним утвором поета сполучилися навіяння чорногорського фольклору, почасти й українського. Симптоматично: Маковей за всієї романтичної фольклорності сюжетної канви відмовився від фантастичних ходів, нерідко властивих південнослов'янському епосу. Уникнув навіть гіперболізації (загибель тисяч людей у здобутій турками фортеці не списується на карб поетичного перебільшення). Можливо, це пояснюється прикладністю поетичного висновку (за волю боротися треба так, як чорногорці!), прагненням уникнути розмивання історичної істини.

Історично-фольклорна тема зазнала у вірші героїко-монументального осмислення. Неприйняття Янкою гаремного життя стверджує силу жіночого духу та патріотизму, хоча динаміки внутрішнього стану героїні й не передано. Художнє відтворення колізії відзначається у "Чорногорці" нормативністю уснопоетичної манери. До фольклору, зокрема південнослов'янського, тяжіє порівняння людей із птахами, зіставно-алегоричні конструкції типу "Ой сильніший бистрий ястріб. як мала голубка сива" (про двобій турка з дівчиною). Також поетизми на зразок заснованого на уподібненні дівчини квітці: "Цвітко чудна з раю Бога". Південнослов'янському й українському епосу також притаманні постійні епітети (сльози "ревні" й ін.), прикладки твору ("срібло-злото"). Втім, аплікаціями фольклорними тропами автор зовсім не зловжив. На сербський епос зорієнтовано астрофічний запис, властивий і українським думам. Чотиристопний вірш напівбілого хорея досить точно передає ритмічний малюнок сербських дум (це так званий закінчений десятерець, причому в багатьох рядках збережено навіть жіночу цезуру десятерця.

Синтезуючи лірику, епос і драму, Леся Українка оригінально поєднувала елементи народних легенд, казок, пісень, які, переосмислюючись, органічно входили в її ліро-епос. Творча трансплантація фольклору давала можливість авторові художньо осмислити багатющий народний досвід в питаннях моралі й етики, ліпити, свої образи в дусі народнопоетичної героїзації людини.

"Роберт Брюс, король шотландський" (1893). Сюжет твору підказав Лесі Михайло Драгоманов, якому вона й присвятила поему. Драгоманов радив племінниці взяти героєм твору Роберта Брюса, одного з ватажків селянських повстань у Шотландії проти англійських феодалів-завойовників XІV століття. А ще розказав їй притчу з павуком: шість разів уривалась йому павутина, яку снував, але він знову невтомно все починав спочатку, і таки за сьомим разом довів свою справу до кінця.

Леся пильно взялася за роботу, ретельно вивчала історичні джерела, пов'язані з тією епохою і тими подіями. Головна ідея поеми мала бути спрямована в сучасність: боротьба народу "за волю і рідний край", ідея непереможної народної сили і любові до батьківщини. Дбаючи про історичну правду, поетеса з неменшою наполегливістю старалася художньо втілити цю ідею.

Події розгортаються "в давнюю давнину", в середньовіччя, коли на вільну Шотландію "війною йшов король Едвард". В історії ці події дістали назву "воєн за незалежність". Повстання народу проти завойовників очолив славний лицар Роберт Брюс. У цьому випадку автор дещо довільно висвітлює середньовічну історію: Брюс не був справжнім народним вождем, він лише на певний час очолив боротьбу селян. Та класові протиріччя селян і дворян Леся Українка показує вірно. Власне картиною зради шотландського панства народові, батьківщині й починається поема.

Англійський король підкупив феодалів Шотландії, пообіцявши їм і далі вільготне панування.

На заклик короля феодали кинули бойові знамена свого краю - Шотландії - і скорились завойовникам.

Так у поемі розвінчується панський патріотизм. Перемогу над ворогом здобув народ, його роль стала вирішальною у важкій боротьбі. Талановитий військовий ватажок Роберт Брюс, який палко бажає захистити батьківщину від чужоземних загарбників, досягає успіху лише тоді, коли поєднує власні зусилля з подвигом народу, коли його дії відповідають прагненням народу.

Підкреслюючи необхідність бути стійким і наполегливим у досягненні мети, письменниця звертається до притчі з павуком. Шість разів йшли шотландці у бій з англійським військом, та лише на сьомий їх чекав успіх.

Автор послідовно наголошує на несумісності інтересів розкішного панства і трудового люду, який у скрутні для батьківщини години стає надійним її захисником.

Поетеса у своїй творчості любила звертатись до мотивів і образів різних народів, міфологічних джерел різних національних культур, мандрівних світових сюжетів. Завжди оригінально їх обробляючи, вона вдавалась до несподіваних поворотів фабули, нетрадиційних акцентів у трактуванні образу. Приваблювали Лесю Українку переважно сильні характери і сильні почуття.

Своєрідної творчої обробки зазнала мандрівна середньовічна легенда про Трістана та Ізольду в поемі Лесі Українки "Ізольда Білорука" (1912). У примітці до неї автор вказує на джерела твору: "Основа сеї поеми взята з середньовічного роману "Трістан та Ізольда", що колись у численних версіях та різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов'янських сторонах. Зміст його - фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда - Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою - Ізольдою Злотокосою".

Вже заголовок поеми засвідчує, що увагу Лесі Українки привертає не щаслива у взаємному коханні Ізольда Злотокоса, яку безмежно кохає Трістан, а нещасна, з нерозділеним коханням Ізольда Білорука, про яку є лише згадки у деяких варіантах роману.

Отже, інонаціональні фольклорні компоненти підлягали в українському ліро-епосі національно-визвольній ідейній актуалізації, мистецькій транспозиції "минуле - сучасне", оригінальній естетичній та емоційній трансформації.

14. Біографічний метод дослідження літературних текстів

Біографічний метод - спосіб вивчення літератури на підставі виявлення її зв'язку з біографією письменника, яка розглядається як визначальний чинник художньої творчості. Інколи пов'язаний з абсолютизованим запереченням стильових напрямів, шкіл, обстоює суб'єктивне, імпресіоністичне тлумачення тексту.

Біографічний метод відомий здавна ("Порівняльні життєписи" Плутарха, "Життєпис найславетніших митців, скульпторів та архітекторів" Дж. Базарі, герменевтика Ф.-Е.-Д. Шлейєрмахера, соціологічні настанови О. Конта тощо, але в науковий обіг його запровадив й успішно використовував французький поет і критик Ш. Сент-Бев. У його працях ("Літературно-критичні портрети") було проаналізовано історію письменства, яку дослідник інтерпретував як "виповнене захопленням читання", необхідне "для з'ясування розмаїтих фактів, власне добре написаних біографій великих людей" за рахунок естетичної вартості їхніх творів, акцентував на постаті письменника, його генеалогії, позамистецьких явищах - приватних листах, розмовах, щоденниках тощо.

Побутові обставини, випадкові зустрічі, мінливі душевні стани, властивості психіки митця були для Ш. Сент-Бева чинниками, що зумовлюють своєрідність літературного твору чи доробку, пов'язану зі звичками певного автора, "прикріпленого… до землі", до "реального існування".

Різновидом втілення біографічного методу вважають праці І. Тена, який, розглядаючи закони взаємодії історичних та літературних процесів, доповнив теорію Ш. Сент-Бева поняттями "раса", "географічне середовище", "момент", заклав підвалини культурно-історичної школи та соціологічної критики, однак недооцінював специфіку таланту як неповторного феномену. Спробу відновити традицію літературного портрета (В. Шекспір, Й.-В. Гете, Вольтер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Горький) здійснив Г. Брандес, поєднавши культурно-історичну методологію І. Тена з теорією Ш. Сент-Бева. Однак він не завжди розкривав специфіку зв'язків письменника і довкілля, яке породжувало у творчій уяві нові образи, інколи нехтував національною ментальністю письменства. Особливо вразливим було його припущення, що досліднику треба "наближати до нас чужоземне, так що нам легше засвоїти його, і віддаляти від нас наше власне, так що ми можемо споглядати його здалеку, в загальному". Натомість інші прихильники біографічного методу звільняли життєпис митця від сторонніх впливів, окреслювали імпресіоністичними прийомами іманентні характеристики його особистості задля виявлення "потаємного духу".

В Україні цей метод притаманний працям В. Горленка, особливо О. Огоновського, який поєднав його з бібліографічним принципом в "Історії літератури руської". Цю працю називають бібліографічним довідником, у якому автор розглядав художнє полотно як прояв елементів біографії його автора. Біографічний метод позначився і на окремих дослідженнях, зокрема шевченкознавчих Івана Франка, зумовивши прагнення дослідника відтворити "живий образ Кобзаря на тлі свого часу й своєї суспільності" ("Причинки до оцінення поезії Т. Шевченка", 1881). Засади біографічного методу вплинули на художню літературу, спричинили появу біографії як жанру ("Тарасові шляхи" Оксани Іваненко) чи белетризованої біографії на зразок твору "Романи Куліша" В. Петрова (Домонтовича). Отже, був започаткований жанр біографічного роману, основою якого стали документальні свідчення про видатну особу, цілісне її життя чи його фрагмент.

15. Предмет зображення

Предмет зображення визначає специфічні особливості художньої літератури. Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Тому з'явилося кілька теорій: теорія образної специфіки літератури, теорія предметної специфіки літератури, теорія естетичної сутності літератури, теорія ідеологічної сутності літератури, теорія наслідування дійсності шляхом моделювання. Однією з найдавніших є теорія образної специфіки літератури. її прихильники вважають, що специфічна властивість мистецтва полягає в його образності. Ця теорія зародилася в часи античності. її прихильниками були Ґ.В.Ф. Гегель, В. Бєлінський. В. Бєлінський у статті "Погляд на російську літературу 1847 року", наслідуючи Гегеля, писав, що різниця між наукою і літературою тільки у формі, а зміст їх однаковий. Такої думки дотримувалися російські вчені XX ст. Г. Недошивін ("Очерки теории искусства". - М, 1953) і Б. Рунін ("Вечный поиск". - М, 1964). Безперечно, образність - важлива особливість мистецтва, але специфіка мистецтва не лише в образності. Не кожна образна розповідь про події є художньою, мистецькою, образність характерна для людського мислення, образними є сни, спогади. Образи можуть використовуватися у наукових працях, політичних трактатах, але там вони - ілюстративні, виконують допоміжну функцію. У творах мистецтва образи мають самостійне значення, вони емоційні, експресивні. Той, хто не бачить різниці між змістом науки і мистецтва, ототожнює образи мистецтва з ілюстративними образами науки. Якби зміст наукових, політичних, філософських трактатів не відрізнявся від змісту художніх творів, тоді мистецтво перетворилося б у просту ілюстрацію. Зміст мистецтва годі уявити собі без суб'єктивного елементу, вигадки, фантазії. Наука ж прагне дати об'єктивне знання про предмет.

Представники теорії наслідування дійсності шляхом моделювання вважають, що художня творчість є специфічним способом образного моделювання дійсності. Наприклад, бравий солдат Швейк і Василь Тьоркін, за словами М. Кагана, - "не результати відображення і пізнання дійсності, а створені образні втілення різних людських якостей і форм поведінки". "Художньо-образні моделі, на відміну від моделей наукових, - зауважує М. Каган, - не просто пояснюють світ, але стають поряд з реально існуючими і сприймаються ними як якась "ілюзорна реальність".

Знаряддям художнього пізнання є не абстрактна думка, а творча уява. Письменник, актор, живописець, скульптор створюють образні моделі реальності. У мистецтві творча уява з допомогою мислення створює образи, "творить нове, небувале, а в науці абстрактне мислення з допомогою уяви відкриває закони буття". Створення моделей у науці має допоміжний характер, учений без них часто обходиться. У мистецтві образи-моделі є його "художньою плоттю". У художньо-образних формах, на думку вченого, моделюються "об'єктивно-суб'єктивні, а не об'єктивно-об'єктивні відношення". Художня модель створюється фантазією художника, який, малюючи з натури, творить свій образ.

Наукова модель має об'єктивний документальний характер. Такою є модель атома, створена Бором. Формули, графіки, трикутники, піраміди, скелети людей, птахів - це також моделі. М. Каган слушно підкреслює: якби образна модель обмежувалась документальним відображенням дійсності, вона не мала б художньої цінності.

Вважаємо, що - теорія наслідування дійсності шляхом моделювання не робить різниці між художнім образом і, скажімо, манекеном. У художніх моделях завжди є авторське бачення і авторська оцінка. У наукових немає авторського "я", вони не мають емоційного забарвлення.

Жодна із згаданих теорій у повній мірі не розкриває специфіку мистецтва, але всі разом вони дають досить повне уявлення про особливості мистецтва.

Об'єктивне і суб'єктивне в літературі. Об'єктивність і суб'єктивність в літературі розглядається з двох сторін - з боку автора і того, хто читає літературний твір. Але що ж являє собою поняття об'єктивного? Це те, що існує незалежно від суб'єкта і те, що прийнято вважати загальноприйнятим і загальним.

Тому коли мають на увазі об'єктивність у контексті літературного твору, то говорять про твір як такому, незалежно від читача, це - авторська позиція, його думки та ідеї, які теж не залежить від особистості читача. І з цієї причини кожне літературний твір має подібної об'єктивністю.

Тепер необхідно розглянути це з іншого боку - з боку особистості читача. Це означає, що література неможлива і без суб'єктивного сприйняття. Кожен читач сприймає художній твір суб'єктивно, тобто проектує підняті у творі теми і події на свій внутрішній світ і на свою свідомість.

Його враження від прочитаного в чому залежить саме від його світосприйняття. Об'єктивне і суб'єктивне в літературі являє собою з одного боку - об'єктивну інформацію, яка викладена у творі, з іншого - суб'єктивне сприйняття цієї інформації самим читачем.

І тоді стає очевидно, що об'єктивне і суб'єктивне в літературі не може існувати один без одного - можливо лише переважання чогось одного. А завдання літератури, як шкільного предмета, навчитися знаходити баланс і компроміс між двома цими гранями - об'єктивного і суб'єктивного.

Пізнання - це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу в свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Наукові знання характеризуються осмисленням фактів в системі понять тої чи іншої науки. Являючись узагальненням достовірних факторів, вони за випадковим знаходять необхідне і закономірне. На їх основі здійснюється наукове прогнозування.

Художнє пізнання, маючи певну специфіку, грає величезну роль в загальному процесі пізнавальної діяльності, тому що даючи дослідне відображення світу людини і людини в світі, воно сприяє здатності творчої уяви, фантазії, формуючи естетичну сторону любої людської діяльності і пізнання.

Всі види пізнання (наукового) вищою метою визнають отримання об'єктивної істини. Осягається вона в більшості випадків раціональними методами і засобами, однак не без використання нераціональних засобів і живого споглядання. Істотний ознака - системність. Також даним видом пізнання властива строга обґрунтованість і доведеність всіх одержуваних результатів.

ненаукового пізнання має різні форми. Пізнання повсякденне - одна з них. Що воно собою являє? Справа в тому, що це те, що існує з давніх часів. Саме воно допомогло людям отримати первинну картину світу, виділити елементарні закономірності. В основі його лежить досвід, який відноситься до повсякденного життя. Характер його не є систематичним. Буденне пізнання тісно пов'язане зі здоровим глуздом, що допомагає людям забезпечувати своє нормальне існування. Людина з часом навчився розуміти те, які послідовності дій призводять до сприятливого результату, а які - ні. В даному випадку важлива наявність досвіду. Мається на увазі не тільки досвід конкретної людини, але й досвід, який передається з покоління в покоління.

Буденне пізнання не передбачає ніякої доведеності. Вона не потрібна, а значить, знання, отримані завдяки йому, часто є суб'єктивними, застосовними тільки лише до конкретних ситуацій при конкретних обставинах.

16. Літературний напрям

Літературний напрям - не конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об'єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей. В межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві - класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного напряму нерідко стає назвою цілого літературного періоду, а його часові межі - межами періоду (бароко, романтизм, модернізм, авангардизм). Кожному літературному напрямку відповідає сукупність творів, які мають ряд спільних, характерних рис, що свідчить про їх належність до того чи іншого літературного напряму. Така належність впливає на історичну класифікацію жанрів (романтична балада, класична ода, трагедія, реалістичний роман тощо). Літературний напрям можна розглядати діахронно і синхронно: водночас він є сукупністю тенденцій, котрі мають свій історичний розвиток, свою еволюцію, і систематизованою сукупністю певних ієрархізованих тенденцій, що є явищем нижчого порядку відносно літературного періоду. У боротьбі й зміні літературних напрямів найбільш виразно проявляються закономірності літературного процесу. Змінність літературних напрямів є підставою для історико-літературної періодизації. Літературний напрям визначають такі важливі чинники:

1. Світоглядний (ідейний і філософський) фундамент, який продовжує певну Концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини у суспільстві та Всесвіті.

2. Поетика як система біль-менш нормативних правил, котрі виросли на філософськім фундаменті того чи іншого літературного напряму і безпосередньо пов'язані з літературною творчістю. Це - головний чинник літературного напряму.

3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрямі, є характерними для нього.

4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму.

Кожному літературному напряму відповідає сукупність творів, які мають ряд спільних, характерних рис, що свідчить про їх належність до того чи іншого літературного напряму. Така належність впливає на історичну класифікацію жанрів (романтична балада, класична ода, трагедія, реалістичний роман тощо).

Літературний напрям можна розглядати діахронно і синхронно: водночас він є сукупністю тенденцій, котрі мають свій історичний розвиток, свою еволюцію, і систематизованою сукупністю певних ієрархізованих тенденцій, що є явищем нижчого порядку відносно літературного періоду. У боротьбі й зміні літературних напрямів найбільш виразно проявляються закономірності літературного процесу. Змінність літературних напрямів є підставою для історико-літературної періодизації.

Поняття "напрям" - відкрита система, що охоплює нові художні течії та видове багатство мистецтва. Щодо відношення між видами мистецтва у межах напрямів, то для них властива змінність домінантного мистецтва та внутрішніх взаємодій мистецтв. В основу багатства художніх напрямів покладено об'єктивний процес розгортання досвіду суспільного життя, його індивідуалізацію, що містить у собі риси неповторності й своїми якостями спонукає на відповідні своєму образу засоби художнього втілення. На способи втілення явищ реальності у художню мову мистецтва впливають також духовні позиції митців, часом набуваючи характеру крайнього суб'єктивізму. Особливо вираженою є ця тенденція в постмодерну епоху, що зумовлено розпадом цілісності образу світу, випадковістю ціннісних уявлень щодо естетичних якостей речей, явищ та стосунків, а відтак і способу їх художнього втілення. Жанрова система. У кожному літературному напрямі складається своя система жанрів, котра є його внутрішньою властивістю. За поширеним визначенням, літературний напрям з погляду його структури можна визначити як чітко фіксовану систему жанрів. Всередині цієї системи встановлюється певна ієрархія жанрів залежно від їхньої ролі в' тогочасному літературному процесі. Ті ж жанри, що посідають чільні місця, справляють відчутний вплив на інші жанри, на поетику й стиль всього напряму.

17. Образ України в ліриці 2 половини ХХ століття (на матеріалі творчості А. Малишка, Д. Павличка, Л. Костенко)

У поезіях Ліни Костенко (19 березня 1930 рік) по-філософськи мудро обґрунтовано думку про велике майбутнє України. Поетеса неодноразово звертається у своїх творах до славного минулого українського народу, з ним пов'язує пекучі проблеми сьогодення. У циклі віршів "Ікси історії" Із книги "Неповторність" вона нагадує сучасникам славетні імена, героїчні події, які перегукуються із сучасністю. Сюди ввійшли такі твори, як "Древлянський триптих", "Лютіж", "Князь Василько", "Чадра Марусі Богуславки". Численними поетичними творами Ліна Костенко відгукнулася на сучасні проблеми України, пов'язані зі станом освіти, культури, зокрема мови, на проблеми її демократичного розвитку.

Тема України, безумовно, є наскрізною більшості поезій Ліни Василівни. У них образ "батьківщини" тісно пов'язаний з категоріями "пам'ять і духовність". Ідея української державності є визначальною для всієї громадянської лірики поетеси, зокрема поезій: "Біль єдиної зброї", "Я хочу на озеро Свитязь", "І засміялась провесінь: Пора!", "Місто Ур", роману у віршах "Маруся Чурай", творів "Берестечко", "Княжа гора" та інших. І в усіх цих творах пульсує єдина думка: без власної держави народ перетворюється просто на натовп, позбавлений національної свідомості.

Майже в усіх поезіях Ліни Костенко, присвячених Україні, всі думки й почуття є глибоко патріотичними. "Біль єдиної зброї":...Шматок землі ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас. Мій предковічний, мій умитий росами, космічний, вічний...

її твори сповнені дивовижної енергії протесту проти нищення національного духу. Так, у поезіях "Місто Ур" та "Плем'я Тода" стверджується думка про необхідність шанобливого ставлення до своєї історії: Є боротьба за долю України. Все інше - то велике мискоборство.

Категорію пам'яті у творчості Ліни Костенко потрібно розглядати невід'ємно від категорій "батьківщина" та "духовність". Ці поняття об'єднані однією лінією, одним лейтмотивом.

Вона дуже чітко визначає для себе мету - ствердити мотиви національної історії в своїх творах, чим впливає на усвідомлення українців як нації. Отже, можна сказати, що творчість Ліни Костенко є народоутворюючею - вона створює ідею. Навколо історії, навколо національної ідеї і консолідується нація.

Дуже цікаво, що в творах Ліни Костенко слова "Україна" та "Батьківщина" майже не зустрічаються. Але при цьому всі її історичні поезії пройняті незламним духом, великим оптимізмом, який спонукає читача до дії, пробуджує національну свідомість.

У поезії "Плем'я Тода", в розповідається про долю невеликого племені, що розташоване на півдні Індії. Коли читаєш, думаєш про Україну, паралелі напрошуються самі собою. Тут піднімається проблема розграбування наши надр колонізаторами, приниження нашої культури. Вже і народ почав розмовляти мовою заброд, абсолютно без акценту - тобто для них ця мова стала рідною.

В "Пасторалі ХХ сторіччя" бачимо заклик - будувати таке суспільство, в якому життя людини буде найвищою цінністю.

Найбільше гармонії та душевної злагоди - у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою. Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Поезія "Цей ліс живий" демонструє відношення поетеси до природи. Ліс приймає характеристики людини, він має "добрі очі", відбувається олюднення лісу. Природа має настрої, авторка немов живе в єднанні з природою, в одному ритмі з нею. Дуже примітно, що в творах про природу Ліна Костенко не закладає другий сенс, підтекст, що так характерно для віршів про любов та, особливо, історичним творам. Сама авторка особливо виділяє одну пору року - осінь. Вона завжди говорить про неї з захватом, з запалом, з затриманим подихом. Саме природа дає змогу розвиватися людині, пізнавати себе, відновлювати сили.

Коли читаєш поезії Андрія Малишка (1 листопада 1912-17 лютого 1970 рр.), відразу постає перед тобою образ України - найріднішої в усьому світі землі, яка була і колискою, і ненькою, і помічницею, і розрадницею. Уся творчість Малишка - гімн вдячного сина рідній Україні.

Батьківщина... безкрайні лани, щедрі врожаї, синьоока височінь. Це все образ рідної України, Андрій Малишко бачив ні з чим незрівнянну красу нашої Батьківщини, і з-під його пера виходили вірші, які прославляли, возвеличували Вітчизну. У кожному рядку вчувається глибока синівська вдячність ("Ти мене з дитинства підіймала").

Ми бачимо ліричний образ дорогої Вітчизни, яка зростила, як мати, нове покоління молодих людей і відкрила простори для розвитку. Вірш "Батьківщині". Разом з тим у ньому, як пересторога, звучить мотив захисту рідної землі, заклик до пильності, до борні "за ці врожаї й тихі трави, за людей гартованої слави, за Вітчизну...".

Ця ж тема продовжується й у циклі "Україно моя". У центрі - дорога і рідна Україна, окупована ворогом, сплюндрована війною. її образ викликає священний гнів і обурення, кличе до помсти.

Образ України Після війни - це квітучий, рідний край, що піднявся з попелу та руїн.

Вже перша книжка Андрія Малишка мала назву "Батьківщина". Вже ця книжка була відзначена високою патріотичною наснаженістю, любов'ю до рідного краю, його чарівної природи. Пейзажі рідної землі тут змальовано з теплотою, яка зігріває і чарує.

Спогадом про рідну землюсповнений цикл "Україно моя", що був написаний у перші роки Другої світової війни. З любові до Батьківщини виростає у ліричного героя почуття гніву й обурення. Виявом великої любові до рідного краю, почуттям гордості за землю батьків, клятвою Вітчизні (Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі).

Тема патріотизму проходить через усю поезію Андрія Малишка. Вона є провідною і в його книжці "Серце моєї матері".

Улюблений образ - великого Кобзаря у творчому доробку А. Малишка.

Образ Тараса Шевченка - безсмертного незламного Кобзаря. Цей образ увібрав у себе всю духовну силу нашої нації.

Збірку "Віщий голос" Малишко цілком присвятив образу Великого Кобзаря.

У творах Д. Павличка (28 вересня 1928 рік) образ України насамперед асоціюється із рідним краєм - Гуцульщиною, до якої він звертається з глибокою повагою, патетикою: "Франківщино! Моя ти рідна земле...".

Образ України у творчому доробку Д. Павличка постає зі спогадів про важливі історичні події, про людей, чесних, духовно багатих. Поет неодноразово звертається до Тараса Шевченка, пророчі слова якого сприймають-ся як наука України. Тому й складаються думки Д. Павличка у молитву до Кобзаря (вірш "Молитва"), щоб наповнитися і освятитися генієм "віку двадцять першого предтечі" на великі звершення в ім'я України. Творчість Т. Шевченка Д. Павличко сприймає як історію українського народу.

У творах циклу "Вірші із Монголії" звучить гнівне слово Д. Павличка проти тих, хто зривав золоті верхи із наших соборів, і проти тих, хто "висаджував фундаменти", "каміння звідси рвав" - "батирів Сталіна, Постишева та Косіора". У віршах названого циклу створено образ України, яку віками нищили різні зайди, але не змогли зламати її духу.

У 1983 р. Д. Павличко написав вірш "Бабуся з квітами", який уже з перших рядків викликає своєрідні аналогії, порівняння старої, зморщеної бабусі-матері із самою Україною.

У творчому доробку Д. Павличка є чимало віршів, присвячених Україні 90-х років.

18. Новий рівень філософування та специфіка його художнього втілення у романах О. Гончара "Людина і зброя", "Твоя зоря"

Роман Олеся Гончара (3 квітня 1918-14 липня 1977 рр.) "Людина і зброя" - це яскравий художній документ років війни, в якому письменникові вдалося відтворити злет патріотичного духу свого народу, загартування їхніх душ на війні як важкому випробуванні. Проблематика роману складна і багатоаспектна. Письменник розкриває саму сутність війни, створюючи образ руйнівної сили; глибоко розкриває проблему вибору. перед якою стає молода людина на війні, підносить красу кохання, яке незнищенне навіть у страшні історичні часи. Дослідники творчості Олеся Гончара справедливо вважають лірико-філософський роман "Людина і зброя" новим кроком у творчій еволюції письменника, новаторським твором як за змістом, так і за формою.

Головними героями твору є студбатівці, колишні студенти, які залишили студентські лави задля того, щоб захищати рідну країну.

У романі багато автобіографічних штрихів. В основі фабули - справжня історія добровільного батальйону, сформованого зі студентів Харківського університету у перші роки війни.

Олесь Гончар трактує війну не тільки як важку необхідність, бо коли рідному народові загрожує знищення, необхідно дати опір ворогові.

Війна - це суцільне безглуздя, вибух дикунського потягу до вбивання. І герой твору професор Микола Ювеналович стверджує: "Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій". Але війни бувають різні. Друга світова війна стала війною, коли нація "має привід для того, щоб постояти за себе". І саме з позицій вселюдської моралі оцінюються моделі поведінки героїв роману "Людина і зброя".

Але війна - це не тільки вибір: воювати чи не воювати. Війна "перековує людину на свій лад", робить її звіром, "двоногим звіром", а це ставить під загрозу відвічну людську гуманістичну традицію, яка, як вважає мудрий професор Микола Ювеналович, що втілює в романі людське інтелектуальне начало.

Роман Олеся Гончара - це глибокий психологічний замальовок епічної картини страшної нищівної війни, це твір про гартування людського характеру, про цінність людської особистості, про силу патріотизму і про нікчемність зради.

У романі "Твоя зоря" (1980), удостоєному Державної премії СРСР 1982 року, автор розвиває поняття морального ідеалу, спираючись на філософське розуміння категорій часу і пам'яті. Письменник подає художній синтез високого, героїчного і трагічного, побаченого в реальному житті.

Філософський роман Олеся Гончара "Твоя зоря" має чіткий символічний каркас. Стовпи, на яких тримається саме Життя: Планета - Домівка людства; Дорога - Час ("Дорога летить, і це ніби летить самий час"); Небо-Вічність; Портрет Мадонни - уявлення людей через мистецтво про самих себе.

Душу Олесь Гончар називає "галактикою", в чиї таємниці землянам, здається, проникнути важче, ніж розгадати сяйво далеких зірок... У назві твору "Твоя зоря", власне, й закодовано: "твоя душа". Отже, планета.

Дитинство - першоджерело і рай ще не озлобленої, не агресивної, не збайдужілої, не захланної в буденності людської душі. Діалоги й монологи головних героїв про далекі зоряні літа, дитинства позначені глибиною аналізу фаз людського життя а реальні, соковите виписані картини дитячих вражень западають в душу.

Дорога в образах героїв роману - тема окремого дослідження. Зазначимо тільки, що роман, образно кажучи, буквально помережаний стежками, шляхами, трасами, на яких бачимо людей з неординарними долями... Скільки доріг за плечима, Кирила Заболотного! І відходить у вічність він теж у польоті десь на небосхил дорозі...

У будь-якій характеристиці людського вчинку чи психологічному акцентуванні натури художник Гончар безпомильно звертається до поняття "небо". "Діалоги" людей і Неба в романі постійні. Олесь Гончар ніби запитує нас і себе: чи є таке - українське небо? Є!

Романом "Твоя зоря" - цією філософсько-художньою думкою про українське життя в XX столітті - Олесь Гончар ніби нагадує сучасникам: Планета (Домівка людства) - має наповнюватись нектаром бджіл-трудівниць; Дорога (Час) - змушувати думати; Небо (Вічність) захистить, якщо прихилимо його до дорогих істин; Мадонну (Душу людську) треба неодмінно побачити..

Авторська філософська позиція набагато ширша і глибша за ідейну позицію оповідача. Хоч вона і знаходить безпосереднє відбиття у судженнях, поглядах і оцінках оповідача та інших персонажів, виражена й опосередкована в самій структурі твору, у змісті його образної системи, у сутності тих подій, які приводять до взаємодії його персонажів.

Роман "Твоя зоря" має складну композиційну будову, він пронизаний ретроспективними лініями-спогадами про дитинство, яке асоціюється у письменника з ранковою зорею. Індивідуальне символічне значення слова зоря "спалахує" уже на перших сторінках роману. Герої твору мчать по вируючій трасі, яка символізує сучасне життя, а думками-спогадами вони в рідному степу, в далекому дитинстві.

19. Морально-художнє підґрунтя художньої прози Стельмаха та Загребельного

Михайло Стельмах. Прозаїк, поет, драматург, кіносценарист. Широковідомі романи "Хліб і сіль" (1969), "Чотири броди" (1978), "Кров людська-не водиця" (1957), "Правда і кривда" (1961), "Дума про тебе" (1969), автобіографічна дилогія "Гуси-лебеді летять" (1964), "Щедрий вечір" (1967).

Повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" є повністю автобіографічною. Михайло Стельмах не лише переказує своє дитинство, він глибоко проникає в сутність кожного явища, розкриваючи його зміст і значення. І звичайні речі та події набувають незвичайного, суттєвого наповнення. Створивши цілу низку народних українських характерів, автор дає зрозуміти, що саме вони - ці пересічні й цікаві люди - мали вплив на формування цілісного, живого, неповторного характеру малого Михайлика. Саме завдяки їм, добрим, чесним і працьовитим, хлопець став особистістю з допитливим розумом та чуйним серцем.

Епоху революції 1905 року Стельмах художньо переконливо відтворює в романі "Хліб і сіль" (1959), Ідейно-естетичним ключем ліричної епопеї "Хліб і сіль став епіграф, взятий письменником з народної творчості "Уклоняємось вам хлібом і сіллю. Найдорожче людині - хліб, сіль і честь". Стельмах обробляє тему героїчної боротьби українського народу напередодні і під час революції 1905 року. Найвище художнє досягнення письменника - яскраво змальовані характери. "Хліб і сіль" - так чітко сформулював одну із провідних проблем роману В. Бєляєв - роман характерів".

Художня стихія роману "Чотири броди" наскрізь поетична, лірична. Твориться вона, зокрема, думними заспівами до кожного розділу, які концентрують у собі певне узагальнення подальших подій. "Біля татарського броду за якихось пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата білянка, влітку їй щось дрімотливе шепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном спиняються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б'ють крилами вітровії, стукають заметілі. А коли ж постукає Данило?"

У втіленні авторського задуму особливу роль відіграє пісня. Вона супроводжує героїв упродовж життя, є камертоном їхніх думок і настроїв.

М. Стельмах змальовує своїх героїв через призму народних поглядів на проблеми добра і зла, правди і кривди. Ідучи за уснопоетичною традицією, він одних персонажів зображає як втілення світлих начал у людині, а інших - як темних. Перші уособлюють красу життя, совісність, порядність, працелюбність, вірність матері, коханій. Вітчизні. На іншому полюсі - людці на зразок Безбородька, сина і батька Магазаників, Кундрика. Вони з тієї породи, яка "все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю", внаслідок чого втрачають людське начало.

Змальовуючи жіночі образи, М. Стельмах рівняється на ідеал жіночої вроди, запозичений з народної творчості. У зображенні своїх героїнь письменник дотримується принципу гармонії: зовнішній привабливості відповідає внутрішня глибина.

У романі "Чотири броди" вплив фольклору виявляється багатоаспектно. М. Стельмах іде за народними морально-психологічними критеріями в оцінці героїв - вони вірні сини своєї землі, зберігають вдячну ніжність до матері і коханої, шанують пам'ять роду, прагнуть гідно пройти крізь життєві випробування. Письменник також використовує у тексті фольклорні художні засоби. Відштовхуючись від культури народу, він творить епопею селянського життя на крутих зламах XX століття.

Після закінчення у 1961 році трилогії "Хліб і сіль", "Кров людська - не водиця", "Велика рідня" Михайло Стельмах продовжує розробляти тему народу і величі його духу, тему безсмертя народної правди, що перемагає на війні, і в післявоєнних труднощах. Образи героїв його творів запам'ятаються на все життя, бо вони відображають історичну достовірність, реальність подій.

У романі "Правда і кривда" події відбуваються напередодні закінчення Великої Вітчизняної війни, описується незабутня весна переможного 1945 року.

Автор вводить нас в пекельний вир битви, круговерть неймовірних випробувань солдатів: "Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами". Багато хто з воїнів не сподівався вижити, та всі вони чесно виконували свою справу кожен на своєму місці. Відблиски вибухів спалахували в очах солдатів і "у відблисках вибухів темно масніли калюжі крові".

1 на тлі цього пекельного бою - богатирська стійкість і витримка воїнів, які захищають рідну Батьківщину від лютого ворога. Уже в перших рядках роману відчувається символічність образу Марка Безсмертного. Можна сказати, що Марко Безсмертний - це друга назва роману.

Ось маленький епізод у "Заспіві" до роману. У церкву, де розмістили поранених, не ввійшов, а влетів молодий полковник. Він запитав:

- Тут Марко Безсмертний?

- Тут всі безсмертні! - суворо відповів немолодий

воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю.

- Вірно, вояче, - відструнився полковник. - Тут всі безсмертні!

Символічно і те, що поранений лежав "поруч з Георгієм Побєдоносцем", який на Русі завжди був зразком мужності і відваги.

Символічне і прізвище, запитання і відповідь, бо, дійсно, народ, який переміг у такій війні, - безсмертний. Його діло і його подвиг житимуть у віках. художнє малишко костенко стус

Так з самого початку автор знайомить нас з Марком Безсмертним, користуючись описом бою і прізвищем. Стійкість і безсмертя - це типові риси, характерні для звичайних воїнів. Про Марка складаються легенди: він у тому жорстокому бою підбив п'ять фашистських танків, врятував село, людей, техніку.

"Хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, я буду до останнього служити людям" - таке життєве кредо Марка Безсмертного - воїна, трудівника, людини-творця.

Життя не дуже балувало Марка. Всього йому довелось побачити і пережити, він був навіть заарештований за те, що колгоспникам віддав зароблене ними зерно. І після повернення зі шпиталю колгоспники знов обирають його головою, бо він любить землю, цінує селянську працю, дбайливий хазяїн.

Він - хороший керівник і організатор, відверто говорить людям правду, підіймає їх на трудовий подвиг, як у роки війни підіймав на подвиг ратний.

Григорій Задніпровський, Євмен Дибенко, Броварник - всі вони втілюють тему народу і величі його духу, тему безсмертя і правди людської. Люди вони мудрі, дотепні, з багатим життєвим досвітом, прямі і наполегливі, як і весь наш народ, який відчуває себе господарем на землі. Руками цих людей підняли господарство після війни. А в наш час вони, їх нащадки відбудовують незалежну Україну.

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (рік народження 1924). У 1957р. видав збірку оповідань "Учитель", повість "Дума про невмирущого", наступного року - збірку "Новели морського узбережжя". У 1959 р. письменник розпочав пригодницько-політичну дилогію, видавши перший роман "Європа 45". У 1961-1963 pp. Загребельний працював головним редактором "Літературної газети", видав другу книгу дилогії "Європа. Захід".

Протягом 1960-1980 pp. письменник створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання: "День для прийдешнього" (1963), "Диво" (1968), "З погляду вічності" (1970), "Переходимо до любові" (1971), "Первоміст" (1972), "Смерть у Києві" (1973), "Євпраксія" (1975), "Розгін" (1976), "Роксолана" (1980), "Я, Богдан (Сповідь у славі)" (1983) та інші.

Основний жанр П. Загребельного;- це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична белетристика.

Роман "Диво" був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської - дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком,- незвичайне диво, що "ніколи не кінчається й не переводиться", яке однаково належить як XІ століттю, так і XX. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було "щось буйно-рожеве, приховано-поганське", як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. "Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його",-пише Пі Загребельний.

Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів. Майстерно змальований в романі митець Сивоок, будівничий Софії Київської. Його доля - це доля талановитого майстра з древлянських земель, який багато блукав по тодішній Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полонений, потрапив до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю. З особливою уважністю й проникливістю письменник розповідає про те, як зароджується й формується в Сивоокові митець - наука в діда Родима, язичницьке бунтування проти хрестів, наука в Радогості, в тітки Звенисдеви, яка сказала, що "в нього між оком і рукою € те, чого нема ні в кого з людей", вишкіл по інших краях. І нарешті - натхненний вияв усіх його вмінь і здібностей у творенні Софійського дива. Відштовхуючись від запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом, полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта ("Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?.."), П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановитого митця давніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предку-слов'янин а, представника свого народу.

Коментуючи свій роман "Диво", П. Загребельний у літературно-критичній статті "Спроба автокоментаря" зазначав: "Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його".

Слід зазначити, що на сьогоднішній день (значною мірою завдяки сучасній екранізації) більш відомим і популярним твором П. Загребельного є роман "Роксолана", в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку священика із Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Дівчину продали в рабство; вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, за рік вибилася з простих рабинь-одалісок в султанські дружини (а їх не могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною султана, баш-кадуною, а після смерті султана кілька десятиліть керувала безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі поширеним, то в мусульманському світі за всю історію налічується лише два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім'я Хасекі (офіційне ім'я султанші). Венеціанські посли-баїли в донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (в перекладі - русинка, тобто жінка з Русі), під цим ім'ям вона й зосталася в історії.

У творі "Смерть у Києві" постає інший герой - Юрій Долгорукий, який служить державі, бореться за єдність нашої землі. Він розсудливий і доброчинний, хоча не завжди об'єктивний у діях. Довгорукий прагне жити в мирі з половцями:

"Не проливши кров іду, бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, вирізати на пень усю його дружину. Але навіщо?… Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно.

…Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчити до нашого способу життя".

Третій роман "Первоміст" подає нам ідею єдності Русі, але дія відбувається не в Києві, а за містом, де збудований перший дерев'яний міст - це символ талановитого народу-будівника:

"А Первоміст, хоч і спалився в той віддалений 4 тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам'яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця…

Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищеним остаточно, він існував і далі серед сотень і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені, а чи й уцілілі, але володів перевагою перед ними, бо ж був Перший!".