Огляд української літературної класики ХІХ - ХХ століть та її світове значення

Четвертою книгою із серії про Київську Русь є "Євпраксія", у якій розповідається про внучку Ярослава Мудрого. Це жінка з багатостраждальною долею, бо, ставши дружиною німецького імператора вона терпіла приниження і страждання далеко від рідної землі. Тому, як пише сам П. Загребельний, "Диво" - це доля таланту, "Смерть у Києві" - доля державної ідеї, "Первоміст" - доля народної споруди, "Євпраксія" - роман про долю людини.

20. МУР: Пошуки шляхів розвитку українського художнього слова

Окремим питанням в історії української літератури потрібно виділити творчість письменників-емігрантів, а також розвиток літературного життя за межами материкової України.

Через історичні обставини сталося так, що від 1921р. багатовимірний у формах, але єдиний у державних межах літературний процес розділився на два шляхи: літературний процес в УРСР та літературний процес поза її межами (Галичина, Закарпаття, еміграція). Окрім специфічного розвитку літературного процесу в Західній Україні, можемо умовно поділити на чотири періоди розвиток літературного процесу в еміграції.

Перший період: 1921-1940 рр. Саме в цей період літературне життя еміграції набуває свого розвитку у таких містах як Прага, Варшава, Париж.

Другий період: 1941-1945 рр. - міграційне літературне життя, яке було зосереджене в певних центрах, перестає існувати через Другу світову війну.

Третій період: 1945-1954 рр. Саме в цей період створився Мистецький український рух, перше повоєнне літературне об'єднання письменницьких сил еміграції. Цей період - європейська переходова доба еміграції, доба таборів Ді-Пі. Літературні центри цієї доби: Мюнхен, Авсбург, Новий Ульм, Зальцбург, Париж, Штутгарт. Друковані органи: три збірники МУРу літературно-мистецького спрямування; МУР-альманах, ч.1; "Арка" - місячник літератури, мистецтва, критики; "Хорс" - збірник красного письменства, критики і перекладів; "Заграва" - літературний журнал; "Звено" - журнал літератури, мистецтва і критики.

Четвертий період: 1954-1997 рр. У цей період постало та активно діяло Об'єднання українських письменників "Слово".

Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР, до складу якого ввійшли вчорашні "пражани" (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен, О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах "насильно переміщених осіб" (скорочено ді-пі): мово- та літературознавець Ю. Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Петров (Домонтович), літературознавець І. Кошелівець, І. Багряний, Л. Полтава, В. Барка, Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.

Ідея створення Мистецького українського руху належить групі літераторів, які опинилися за межами Радянського Союзу після війни: Юрію Шевельову, Віктору Петрову, Івану Багряному, І. Костецькому, Леонідові Полтаві, І. Майстренку.

Митці, які входили до МУРу, були свідомі того, що мали виконувати провідне завдання: мистецькими засобами творити синтетичний образ України, її духовність у минулому, теперішньому та майбутньому. Завдання українського мистецтва, як вбачали засновники МУРу, в основному ті самі, що і десяток років тому: беззастережно, повно та віддано стояти на сторожі інтересів нації, що боролася в усі часи за утвердження себе в правах, які їй належать. МУР об'єднував митців різних стилів та напрямків саме для того, щоб підкреслити, загострити, збагатити всі стилі, ідеї та напрямки. І завданням, яке ставила перед собою організація, було: велика свобода в ідеї та вислові, повний творчий вияв особистості. Відкидалася будь-яка політична заангажованість, література повинна перестати служити політиці.

21-23 грудня 1945р. у Ашаффенбурзі був проведений Перший з'їзд організації поетів та письменників "Мистецький український рух", головою якого було обрано Уласа Самчука.

При націоналістично зорієнтованому "Часі" виходила "Мала бібліотека МУРу". Саме тут вийшли друком: вступ до "Попелу імперій" Юрія Клена з післямовою Г. Шевчука, розділи з "Юності Василя Шеремети" У. Самчука з післямовою Б. Подоляка, "Оповідання про переможців" І. Костецького з післямовою В. Державина. При демократично зорієнтованому часописі "Наше життя" вийшла друком новела Ю. Косача "Ноктюрн б-моль" з післямовою Г. Шевчука. Загалом у "Малій бібліотеці МУРу" було заплановано понад двадцять книжок.

Пізніше була створена видавнича комісія МУРу, яка давала дозвіл поставити на виданні марку "Золота Брама", що свідчило про апробацію даної книжки МУРом і гарантією високого рівня твору. З цією маркою вийшло чимало видань.

Організація українських письменників в еміграції пережила багато внутрішніх та зовнішніх суперечностей і труднощів. Через фінансові труднощі всі її періодичні видання були неперіодичними. Окрім серії "Мала бібліотека МУРу", видавалося також декілька газет та журналів: "Рідне слово", "Українська трибуна" (Мюнхен), "Заграва" (Авсбург), "Літературно-науковий вісник"(Гайденава), "Українські вісті" (Ульм), "Неділя"(Авсбург), "Час"(Фюрст). Виходив журнал "Литаври"(Зальцбург), де співробітничали Юрій Клен, І. Кошелівець, Ю. Лавріненко, І. Качуровський. Найбільш представницькою була "Арка", що виходила у Мюнхені, і проіснувала аж два роки (1947-1949). Тут з'являлися художні твори, рецензії, мистецтвознавчі, філософські та культурологічні статті, критичні огляди. У 1946р. І. Качуровський підготував та видав збірник "Хорс" і "Календар-альманах за 1947 рік".

У березні 1947 р. в Ульмі відбувся другий з'їзд МУРу, головою якого знову було обрано У. Самчука, заступником Ю. Шереха. Центром уваги з'їзду були літературно-творчі питання: доповіді Ю. Шереха "Року Божого 1946", В. Державина "Наша літературна проза 1946 - початку 1947 року". Обидві доповіді були продовженням дискусії в межах МУРу. Спеціальна доповідь Ю. Косача про "Обрії нової драми" була присвячена обговоренню проблем сучасної західноєвропейської та української драми.

У Майнц-Кастелі у листопаді 1947р. було проведено драматичну конференцію. Це була перша спроба (і єдина за всю історію існування МУРу) перейти від критико-теоретичних питань до обговорення конкретних творів. На цій конференції, окрім творів "Домахи" Л. Коваленко, "Morіturі" І. Багряного, "Близнята ще зустрінуться" І. Костецького, була прочитана драма У. Самчука "Шумлять жорна". Цей твір так і не побачив світу після переїзду письменника до Канади; є примірник часопису "Вежі", де було надруковано лише частину драми.

У ІІ пол. 1947 р. почав виходити літературно-мистецький місячник "Арка", що був задуманий спершу при газеті націоналістичного спрямування "Українська трибуна". Але через певні обставини журнал почав виходити у співпраці з видавничою комісією МУРу. Головним редактором журналу був В. Домонтович, якого пізніше замінив Ю. Шерех. Хоч журнал мав успіх серед інтелігенції, через грошову реформу в Німеччині він припинив існування.

У квітні 1948 р. на третьому й останньому з'їзді МУРу почали проявлятися особисті конфлікти, створені переважно політикою партій, що призвело до загибелі організації. Подальші (1949-1951) роки були безплідними у літературній галузі: не було жодного журналу, видавництва, були втрачені всі літературні зв'язки між письменниками. Лише у 1954 р. почало свою діяльність об'єднання українських письменників "Слово", що знову згуртувало українських митців.

Юрій Клен досить вдало схарактеризував у глибоких та слушних "Думках на дозвіллі" творчі можливості українського еміграційного письменства: "Ми живемо в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток з твердим ложем, де провізорично прихилили свої голови. Ми люди без імені й держави, без громадської приналежності. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому, - це явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями - ми далі творимо свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?" (Клен Юрій. Думки на дозвіллі // Українські вісті. - 1947. - Ч.84.), - запитував поет, що був, до речі, німецького етнічного походження.

21. Неповторність форми, текстологічна варіативність, мистецькі обсяги поезії Василя Стуса

Василь Стус - це людина високої освіти і великої культури, тож його знання виявляється в багатстві тематики, глибині філософських міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує варіативність. Стусова лірика здебільшого коротка, мало в ній нахилу до розповіді, частіше трапляється щось на зразок "спомину", листа, чи щоденника. В римуванні поет рідко коли користується традиційною системою, яку застосовує у віршах народнопісенного характеру. Частіше він рими або цілком уникає, або теж шукає нових і цікавих пов'язань, включно до внутрішньої рими, яка часто є основною в його віршах. Проте не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а його образність вислову, яка, у поєднанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль оригінального поета-імажиніста.

Мова цього поета дуже чиста і багата. З'являються теж у нього шукання сучасних словотворів. Але і в цьому випадку, як і в уживанні давніх слів, поет звертається до шукання з метою різкішоп передачі тексту.

Говорячи про тематику його творів, неможливо оминути проблему вічності. Є у Стуса теж, як в кожної людини, роздуми про смерть. Вони розсипані по різних віршах у різних формах. Моменти песимізму, пов'язані з настроєм природи, творять цікаві поетичні картини, наприклад, "Бредуть берези, по коліна в небі...". Ті вірші, сповнені смутку та меланхолії, не є, одначе, віршами приреченості. Стус бачить дійсність без рожевих окулярів, глибоко її інтерпретує і шукає позитивної розв'язки. У вірші "Тут ніби зроду сонця не було..." автор доходить, під благородним впливом природи, до відповідей на свої питання.

Що стосується мовно-стильової та версифікаційної форми, то лірика Стуса від початку належить до нової поетичної хвилі 60-х років з притаманним їй виходом за межі класичної строфіки та римування, стримано-скептичним ставленням до традиційних романсово-пісенних зразків та фольклорної стилізації.

Гротескне суміщення абстрактного й конкретного (матерії як філософської категорії та сукна кадебістських мундирів), знущальна інтонація вдаваної відвертості з тупоголовими ортодоксами при іронічному використанні їхньої термінології та фразеології, елементи художнього епатажу й становча інвективність вірша - все це так чи так притаманне творчості шістдесятників у її загальних (спрямованих проти ідейно-естетичного шаблону й вторинності) началах. Це ж стосується і суто образної сфери, де В. Стус сягає вищого рівня асоціативності, більшої порівняно з попередниками змістовно-емоційної щільності метафоричних фігур.

У ранньому циклі "Костомаров у Саратові" (1965-1967 pp.), роздумуючи над проблемою свободи особистості в заґратованому радянському суспільстві, Стус вдається до відвертих дидактичних пасажів, які підсумовує промовистим метафоричним штрихом, розмежовуючи тимчасове і вічне, значиме і нікчемне.

Потойбіччя мислиться поетом не як щасливий притулок душі й завершення всіх її терзань, а як початок справжнього і складного духовного самовоздвигнення, не гарантія спасіння, а його можливість.

Лірика Стуса становчо безілюзійна, позбавлена тієї світочуттєвої полегкості, що нею обдаровується особистість у церковному ритуалі. І це також змушує говорити про вихід поета за межі християнського світорозуміння, про його самозабутній пошук власного шляху в площині визнання Абсолюту. "Ламка і витка всеспадна вседорога. Дорога до Бога ламка і витка"; "Дорога в вічність - тільки кружна, по той бік і добра, і зла".

Традиційна тематика й проблематика української поезії 60-80-х років його дуже мало обходить, навіть у випадку щонайпекучішого питання відродження України, - вона є складником єдиної і головної для поета проблеми, а саме: духовного становлення людини як помислу Божого і Бога як висліду духовного прозріння Людини.

1. Різноманітна тематика творів поета (проблема вічності; роздуми про смерть; доброта людини, що живе близько до природи, виступ проти безхребетності надії і бачення сенсу в житті) - "Медитація".

2. Кольоровість" віршів. Найуживанішими у текстах є - чорний і білий кольори: чорно-біле зображення як картин реального світу, так і символічних образів смерті, темряви, неволі (багатство барв і тонів у створенні поетичних образів; пов'язаність червоного кольору із жагою кохання: (Зі зб "Зимові дерева" "червоні коні пристрасті"); фіолетовий несе з собою трагізм і сум: (Зі зб. "Зимові дерева" "…Ой жаль стоїть по всіх кутках, ой фіолетовий жаль").прийоми віршування варіюють від верлібра до різноманітних "фольклорних" стилізацій ("М'яко вистелив іній", використовує короткі вірші у формі "спомину", листа чи щоденника; уникання рим або використання Внутрішньої рими;

3. Наявність романтичної естетики, що вносить суб'єктивний підхід до предмета, вимогу перетворення дійсності ("Летять літа. Як голуби летять", "Зимові дерева").

4. Синестезія: вираження в мовній семантиці різних видів відчуттів - сполучення слів на позначення кольору та емоційного стану людини.

5. В поезії Стуса багато моментів розсіювання та роздвоєння, які йдуть разом з моментами літературних ремінісценцій (Зб. "Зимові дерева").

6. Деякі поезії можна трактувати як "мистецько-екзистенційний" діалог "Накликання дощу".

7. Безмежна любов до рідного краю, землі, народу "На колимськім морозі калина", "Цей біль - як алкоголь агоній" (пошуки себе).

8. Використання різноманітних діалектизмів, архаїзмів, розмовної лексики: огонь, басаман, басан, ґарґоші, комонь, чезнути тощо.

9. Широке використання асонансів та алітерацій.

10. Шукання сучасних словотворів з метою розкішної передачі думки і почуття; звукопис) - зі збірки "Круговерть" вірш "Мотиви травня", зі збірки "Веселий цвинтар" вірш "Посадити деревце".

11. Велика кількість в поезії метафор і порівнянь ("…ранок білий, як божевілля", "легкого, наче пісня соловя"; часте використання "піраміди порівнянь": в. "Зимові дерева", "Потоки", "… і день круживсь і терпко пах, неначе надзелень розтовчений горіх. Ці тропи несуть психологічне навантаження.

Поетика:

· медитативні роздуми над тим, як живе і як мусить жити людина;

· інтелектуалізм;

· використання екзистенційних мотивів;

· філософічність;

· тональність здебільшого мінорна - сумна чи трагічна. Ліричний герой найчастіше самотній;

· на рівні форми - використання верлібру.

22. Природа неофольклоризму у творчості І. Драча

Творчість І. Драча чи не найпоказовіше репрезентує спраглий потяг "шістдесятників", "дітей війни" до знань і естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми фольклорними джерелами, з літературними, культурними, мистецькими надбаннями рідного народу. Усе це знаходить свій вияв на рівні як макро-, так і мікропоетики, тропіки, "будівельного матеріалу" вірша: солярні, сонцепоклонницькі мотиви проймають усю творчість І. Драча. Протягом 1962-1988 рр. виходили його збірки: "Соняшник" (1962), "Протуберанці сонця" (1965), "Балади буднів" (1967), "До джерел" (1972), "Корінь і крона" (1974), "Київське небо" (1976), "Шабля і хустина" (1981), "Драматичні поеми" (1982), "Теліжинці" (1985), "Чорнобильська мадонна" (1987), "Храм серця" (1988).

На початку 60-х рр. творчість поета сприймалася неоднозначно, багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в мову вірша наукової лексики. Цікавою видається вже перша збірка поета "Соняшник", в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. Неофольклоризм творчості Драча найбільшою мірою виявляється у його баладах. І до сьогодні "візитковими" для Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: "Балада про соняшник" та "Етюд про хліб".

Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, - вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. А значить, "Балада про соняшник" не вкладається в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх "одивнення" за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива - сонця на велосипеді).

Балада "Крила" розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками, - і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він крила обтяв об колоду. Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він "На крилах навіть розжився, - Крилами хату вшив, Крилами обгородився". У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок - крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти. З точки зору самого дядька, його дружини, громади, яка їх оточує, цінними є лише матеріальні блага, а в такому розумінні крила - абсолютно некорисна річ.

Жанр балади у творчості І. Драча представлений ще одним твором - "Балада роду", хоча він також, як і "Балада про соняшник", не вкладається в загальноприйняте визначення цього жанру. У цьому творі поет передає щире переконання в безсмертності українського народу попри всі негаразди, які йому довелось пережити. І. Драч звертається до змалювання відомого з усної народної творчості образу стежки як символу життєвої дороги людини. Перед кожним поколінням роду відкривається своя дорога, якою йому (поколінню) доведеться іти, тому кожен представник свого народу має усвідомлювати, що від його вибору, від його дій у житті залежатиме життя цілої нації. Автор вказує на нерозривний зв'язок поколінь, коли від діда до онука, від баби до онуки передаються ті найцінніші знання, традиції, уявлення, які й дають можливість не загинути цілому народу.

Взаємопереплетене з традицією новаторство І. Драча не тільки у зовні незвичних словосполуках, сміливому введенні наукової лексики в мову вірша, а насамперед - у прагненні поєднати в цілісному образному баченні прадавнє народно-поетичне й сучасне "науково-художнє" розуміння, осягнення й переживання першооснов, джерел буття. Це породжує філософські роздуми над вічними гносеологічними питаннями, над колобігом світових перетворень, плинністю в них окремої людини та неминущістю її прозрінь, творчої роботи на благо свого краю, Землі, Космосу ("Таємниця початку", "Балада зі знаком запитання", "Таємниця буття", "Зелена брама" та ін.). Драматично втілено й проблему духовного, морального "забезпечення" науково-технічного поступу ("Балада ДНК-", "Балада про кібернетичний собор").

У творчості І. Драча можна знайти й інші фольклорні жанри, закрема думи. Своєрідність "Думи про Вчителя" (1976) -у спробі сполучити документальну основу, "колаж" зі специфікою жанру драматичної поеми, що цурається побутовизму, тяжіє до ро­ мантичної окриленості, символічних картин та образів, філософських узагальнень. Це дало змогу наповнити "колаж" драматичною напругою, поєднати документ і вимисел, конкретність і узагальненість, ліризм і епічність. У "Думі про Вчителя" цьому сприяло й те, що в її основу лягла реальна доля прототипа, В. Сухомлинського. Драч-драматург трансформує документ, уводить його в широкий метафоричний, філософський контекст. Це справді дума (підкреслено й фольклорний родовід) - про народного Вчителя, про традиції нашої етнопедагогіки, про минуле, сучасне й майбутнє освіти, культури, школи, формування духовного світу людини, гідної свого багатостраждального народу.

23. Самобутність романної творчості Ліни Костенко

Роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" є видатним явищем в українській художньо-історичній романістиці. У ньому зображено не тільки особисте життя героїні, а й соціально-політичні перипетії суспільного життя України XVІІ ст., очевидцем яких є легендарна Марія Чурай. В ньому втілено болі і страждання всього суспільства. Образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. "Маруся Чурай". Літературний рід: ліро-епос. Жанр: історичний роман у віршах. Тема: зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVІІ ст. Також Роль митця в суспільстві

Ідея: незнищенність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу. Головні герої: Маруся Чурай, Грицько Бобренко, Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, козак Лесь Черкес, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк. Сюжет: дві сюжетні лінії - особиста: Маруся Чурай - Грицько Бобренко та історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Композиція: 9 розділів. Центральний розділ - третій: "Сповідь".

Зміст:

І - Якби знайшлась неопалима книга. Іде суд над Марусею Чурай, її звинувачують в тому, що вона отруїла свого коханого Гриця Бобренка через те, що він вирішив одружитися з іншою (Галею Вишняківною). Допит свідків. Прибуття посланця з Січі, у якому йдеться про необхідність допомоги Хмельницькому. Він впевнений, що треба подивитися ще й з іншого боку: "Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?!" Ухвалення вироку - страта на шибениці.

ІІ - Полтавський полк виходить на зорі. Полтава вражена власним вироком. Полтавський полк виходить в похід без пісень. Іван Іскра мчить до Богдана Хмельницького.

ІІІ - Сповідь. Маруся Чурай чекає смерті. Вона згадує своє життя, дитинство, кохання до Гриця. Коли Гриць її зрадив, вона вирішила покінчити життя самогубством і приготувала отруйне зілля, яке й випив Гриць.

ІV - Гінець до гетьмана. Іван Іскра повідомляє Б. Хмельницькому, що полк уже в дорозі, і розповідає йому про Марусю Чурай. Гетьман пише наказ про помилування піснярки.

V - Страта. Маруся готова до страти. Навколо зібралася юрба. Приїжджає вершник (Іван Іскра) з наказом Б. Хмельницького про помилування.

VІ - Проща. Мати Марусі помирає. Маруся іде на прощу до Києва і дорогою знайомиться з мандрівним дяком. Вони відвідують монастирі. Дяк роздумує над тим, хто ж такі святі.

VІІ - Дідова балка. В Полтаві зима. В Дідовій Балці живе дід Галерник, який 20 років пробув у неволі на галерах. До нього приходить Іван Іскра порадитись щодо Марусі.

VІІІ - Облога Полтави. Під Полтавою стоїть вороже військо. Маруся відмовляється стати дружиною Івана. Голод. Облогу знято.

ІХ - Весна, і смерть, і світле воскресіння. Маруся хвора на сухоти, але радіє приходу весни. Іван пішов у похід. Маруся стоїть край шляху і дивиться як іде полк. Вона чує, що співають її пісні.

Проблематика роману.

· Вибір життєвого шляху. Маруся - тонка талановита натура - дитя любові. Цільність її характеру, велич її душі бере початок із гармонійних стосунків батька і матері. А роздвоєність Грицевої душі - це, мабуть, продовження життєвої поразки його батька - запорозького козака Бобренка, що "став домашніх хоругов хорунжим" і дозволив себе уярмити ненаситній і вічно незадоволеній жінці. Життєвий вибір зумовлює й обставини смерті. Батько Марусі - Гордій Чурай - загинув, як хоробрий козак, страшною, мученицькою, але славною смертю - про його героїчну загибель співають кобзарі. Батько ж Гриця загинув безславно - втонувши разом із возом у ріці (та й Гриць помер не так, як належить козакові).

Гриць Бобренко завис над прірвою між двома берегами. З одного боку, сміливий козак, у колі побратимів, на полі битви він переживає хвилини психологічної свободи. Одначе другою часткою своєї розполовиненої душі він тримається ґрунту, матеріальних статків. Навіть любов до Марусі не спроможна визволити Гриця від впливу матері. Роздвоєність душі приводить Гриця до зради.

· Злочин і кара, зрада і покарання. Уперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу-зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху: "Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить". Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка: Від того кидавсь берега до того. Любив достаток ілюбив пісні.Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.

Мотив зради, безперечно, виконує важливу роль у творі. Ставлення до зради так само є чинником вододілу між персонажами. Уперше це виявляється на суді, коли посланець із Січі каже: "Що ж це виходить? Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?!". Проблема зради є ключовою і в гетьманському універсалі: "Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина". Гриць Бобренко передусім зрадив ту половинку душі, яка дарувала йому свободу. А потім зрадив і кохання. Поволі втрачаючи своє "я", відрікаючись від нього в ім'я достатку, гине Гриць і як громадянин.

Це - дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю. Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого.

· Нерозділене кохання. Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досить традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: "Все-або нічого", пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. Їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно "горде і трудне". Трудне - бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому.

У коханні, звісно, передусім. Але нещастя Марусі в тому, що її "горде і трудне" серце, не питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На питання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді. Так і тут: співчутливий розум міг би здивуватися - так ось же, Марусю, твоє щастя,- зовсім поруч, і звати його - Іван Іскра! Любляча - і теж незглибима! -душа, козак, який розуміє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідданості! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе: "Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс". Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фатально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому велике взаємне кохання - рідкість?

· Митець і суспільство. Наче в двох паралельних площинах живуть Маруся та її пісня. Ми зустрічаємося з Чураївною тоді, коли вона вже не співає ("Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу. А я вже вам і пісні не складу"). Хоча колись слова пісень "самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі". І недаремно на суді полтавського полку обозний Іван Іскра промовляє Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа. Коли в похід виходила батава ,- її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні.

"У тебе й мука піде у пісні",- каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець - означало б щось неможливе, бо неприродне для неї: Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому запитанні. Пісня для неї - такий же священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі. Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, "Таку співачку покарать на горло,- та це ж не що, а пісню задушить!" - ставлення Богдана Хмельницького, "Пісень немає - і мене нема" - самої Марусі Чурай, а з іншого - "При чому тут пісні?" - Горбаня, "Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона", - старої Бобренчихи.

Полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню і її творця. Це свідчить, що митець залишається незрозумілим для суспільства і приреченим на самотність (Бобренчиха: "Таких дівок на світі не буває, хіба для цього дівці голова", Горбань: "Причому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена"). Натомість на захист Марусі й пісні, як нерозривного цілого, стають козаки: Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький ("І дивував, безмірно дивував, - що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!").

"Полтава карає співця", - скаже Іскра в похідному наметі Хмельницького, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він "про чиєсь там одненьке життя". Гетьманові не байдуже й "одненьке життя", адже це - славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це - пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття. Вона стає свідком самостійного життя своїх творів і водночас свого воскресіння у пісні.

· Духовне воскресіння. Останній розділ роману має глибоко символічну назву - "Весна, і смерть, і світле воскресіння". Марусине життя втратило сенс тієї миті, коли вона усвідомила зраду Гриця. Дівчина шукала фізичної смерті. Але чому дві спроби самогубства не обірвали її життя, а катові не довелося здійснити вироку? Мабуть, не такий життєвий фінал судився Марусі Чурай, мало бути воскресіння. А воскресіння немає без очищення.

Розділи роману своїми назвами навертають на думку про весняну щорічну християнську традицію: сповідь, проща і свято воскресіння. Сповідь самій собі поволі виводить дівчину із заціпеніння, омертвіння. Реанімуючи спогади, Маруся подумки охоплює все своє життя, намагається гранично чесно (як на сповіді) поглянути на події, на людей, від яких зазнала і радощів, і горя. Сповідається й за Гриця, якому доля не подарувала моменту очищення. Проживаючи в думці ключові миті свого життя, вона намагається відпустити минуле. Переосмислення подій, намагання зрозуміти психологію зрадливого коханого дарує Марусі здатність всепрощення. Момент усвідомленого прощення мусив передувати самій прощі. А проща стала для Чураївни головним етапом оживлення душі.

Берестечк. Історичний роман (у віршах). Людмила Ромащенко визначає жанр твору Ліни Костенко як соціально-психологічний історичний роман у віршах: на фоні історичних подій аналізуються суспільні проблеми козацької держави, відносини різних соціальних груп, а одночасно розкривається характер і переживання гетьмана Богдана Хмельницького.

Це книга про одну з найбільших трагедій української історії - битву під Берестечком. Написана ще в 1966-67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій - і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.

У "Берестечку" відсутній наскрізний сюжет, він фрагментарний; твір належить до жанру так званого гомоцентричного роману, в якому події відтворюються не в традиційній епічній відстороненості, а з акцентом на суб'єктивному сприйнятті героїв. "Берестечко", написаний у формі внутрішнього монолога-сповіді головного героя гетьмана Богдана Хмельницького. Усі його переживання подаються автором крізь призму однієї історичної події - битви під Берестечком Ліна Костенко прагне показати Богдана Хмельницького не як політика чи полководця, батька чи чоловіка, тобто не через якусь соціальну роль, а як унікальну і неповторну особистість з властивими лише їй переживаннями, муками, пристрастями, радощами і болями. Це вона робить через відтворення потоку свідомості гетьмана, що складається з марень, снів, каяття і слів розпачу. Іншими словами, вона прагне зануритись у душу Богдана, зрозуміти його душевні муки, дослідити і пізнати його екзистенцію. Вона не показує його як зрадника чи ідеального гетьман, а зображує як людину з позитивними і негативними рисами характеру. Битва, переживання поразки, загибель війська стали для гетьмана межовою ситуацією: "Я пережив усе - полон, поразку, відчай. Приниження - це те, від чого я вмирав". Як стверджує Ліна Костенко, після Берестечка постає інша людина: спочатку гетьману здається, що його душа опустіла і його вже нема як гетьмана, як Богдана, як особистості. Але потім ми розуміємо, що просто відбулась переоцінка всіх життєвих цінностей: ті почуття і емоції, те душевне потрясіння, яке пережив гетьман, змінили його, він вже не міг бути колишнім, таким, яким був до Берестечка.

Як пише Микола Костомаров, після битви хан тримав Богдана Хмельницького в полоні до кінця липня, доки отримав викуп. Гетьман після визволення поїхав на Україну і, прибувши в містечко Паволоч, три дні і три ночі непробудно пив. Тимчасова ізоляція дає можливість Богданові Хмельницькому заглянути глибше в себе, осягнути масштаби власної поразки і при цьому не забути, що йдеться не лише про гетьманську булаву, а більше - про Україну. Гетьман живе в старій фортеці, яка колись знала битви і облоги, перемоги і поразки, а зараз перетворилась на руїну: Богдан порівнює себе з нею: йому здається, що він вже теж, як стара фортеця, нікому не потрібен і ні на що не годен.

У творі описані події саме цих трьох днів, ті рефлексії, спогади і роздуми, які пережив гетьман, хоча читачу може здаватися, що цей стан відчаю і розпачу триває дуже довго. Ось тому у творі потік свідомості тісно переплетений з реальними подіями, а реальні історичні постаті і люди постають поряд з мареннями: джура, Шрамко (священик), відьма, гончар, рицар на стіні, зброяр, порцелянова пані, зелений кінь.

Хмельницький постає як унікальна особистість - велика в політиці, військовій справі, у коханні і славі. Характер Богдана багатогранний, але домінує в ньому патріотичне начало і турбота про долю народу.

Причину поразки Богдана Хмельницького варто шукати не тільки в перебігу битви, вона значно глибше. Цей надлом стався з гетьманом, коли він дізнався про те, що Тиміш стратив Гелену за зраду.

У Ліни Костенко кохання виступає потужним рушієм людських сил, домінантою в спектрі духовних шукань особи в часи війни. Стан Богдана Хмельницького після зради Гелени і поразки під Берестечком можна порівняти зі станом Марусі Чурай, яка пережила смерть Гриця, суд і ніч перед стратою. У них обох перед обличчям фізичної і духовної смерті відбувається зміна світоглядних позицій, але якщо Маруся вже пережила духовну смерть, то на Богдана ще чекає відновлення, воскресіння і як чоловіка, і як гетьмана.

Воскресіння і повернення Богдана Хмельницького до життя і боротьби пов'язане з двома факторами: звістками від Шрамка про те, що не всі загинули під Берестечком чи розбіглись, що ще є військо, яке хоче продовжувати боротьбу, і з коханням до Ганни Золотаренко. Ліна Костенко створює дуже яскраві жіночі образи: якщо Гелена уособлює несамовиту пристрасть, жагу, сексуальний потяг, то Ганна - спокій, надію, спокійне майбутнє, впевненість, вона є символом жіноцтва і материнства

Гетьман не ідеалізує український народ, він об'єктивно вказує на всі його негативні риси, але попри це любить його. Одна з головних проблем твору - відносини з сусідами.

Роман "Берестечко" переріс у своєрідну філософію поразки, бо спочатку гетьман вважає "Оце і все. Одна така поразка закреслює стонадцять перемог!" Поступово гетьман розуміє, що альтернатива одна: "Мені вже так. Мені вже або вмерти. Або воскреснуть і перемогти". А потім доходить висновку, що лише через поразки можна прийти до перемог.

Дуже цікавою є образна система роману: відьма, зелений кінь, порцелянова пані, рицар несуть емоційне і змістове навантаження. Наприклад, відьма, найпопулярніший персонаж народних переказів та оповідей про нечисту силу, де, як правило, відьма - це негативний персонаж, яка шкодить людям, псує корів, насилає хвороби, допомагає чи шкодить у коханні, впливає на погоду. Насправді ж корені цього образу варто шукати в дохристиянських часах, у матріархаті, коли відьмами називали знавців таємної науки про чудодійні сили, що дрімають у землі, воді, дереві, камінні, навіть назва походить від "відати" тобто знати все. Негативного відтінку це слово набуло вже потім, за християнства. В образі української відьми злилися початки добра і зла. їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. Саме світлу сторону сутності цього поняття і зображує Ліна Костенко: у романі відьма постає істотою, яка турбується і оберігає гетьмана, вона виступає віщункою, порадницею і бере на себе домашні клопоти.

Зелений кінь теж є дуже цікавим образом: його гетьман відмічає як полив'яний візерунок на кахлі у зруйнованій фортеці в Паволочі. Згодом цей кінь неначебто оживає. Він починає ввижатись гетьману в його мареннях, особливо часто кінь з'являється, коли Хмельницький згадує про Гелену і її смерть.

І мертва дружина теж увижається зеленою. Ольга Горчак вважає, що зелений кінь - символ вини, адже гетьман картає себе за те, що став мимовільною причиною зради Гелени. Загалом образ коня дуже цікавий і неоднозначний: кінь - це символ природи, сонця, молодості, плодючості полів, ствердження життя, краси і радості, могутності, багатства, степу, швидкості, волі, вірності і відданості, з іншого боку - символ депресії, інертності, байдужості і смерті. Кінь уособлює неприборкані пристрасті, природні інстинкти, несвідоме, у зв'язку з цим він часто наділявся здатністю пророцтва. Невипадкова і масть коня: зелений колір, з одного боку, символізує світло, весну, пробудження природи, життя, а значить молодість і радість, з іншого боку, часто вживається у зв'язку з покійниками, як символ хвороби, смерті і зради. У романі зелений колір вживається в негативному значенні, а зелений кінь постає як символ смерті, зради Гелени і одночасно як символ вини гетьмана, який відчуває свою провину.

Проблематика твору:

а) відносини з сусідами;

б) людина і влада;

в) проблема державності українського народу, комплекс меншовартості;

г) любов до батьківщини;

д) питання мови;

є) ставлення до жінки;

є) міжусобиці між козацькою старшиною.

"Записки украинского сумасшедшего" (2010) - перший прозовий роман Ліни Костенко писала з 2001-го по грудень 2010-го.

У романі описується період президентства Леоніда Кучми та Помаранчева революція. Головний герой роману, 35-річний програміст за освітою, який проте займається обслуговуванням комп'ютерів, а не програмуванням. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною ще під час Революції на граніті. Його батько - відомий перекладач, шістдесятник, що має нову молоду дружину та дуже інтровертивного сина, який фігурує під прізвиськом Тінейджер. Дружина головного героя - філолог, дослідник Гоголя. Син навчається в школі й товаришує з сусідом Борькою, сином "нового українця". Головний герой веде так звані "Записки", занотовуючи всі катастрофи, замахи, вбивства (наприклад, цинічне вбивство польською поліцією українця Сергія Кудрі) і скандали, про які дізнається з новин. Таким чином він намагається дати вихід своїм емоціями у скорумпованій атмосфері режиму Кучми і не скотитися до повного цинізму. Паралельно в записках знаходять своє відображення часом проблематичні стосунки головного героя зі своєю дружиною. Загальний іронічний, песимістичний, скептичний, часом знущальний тон записок під кінець кардинально міняється, коли герой переживає емоційно напружені події Помаранчевої революції.

Починаючи від назви, книга насичена ремінісценціями і прямими цитатами з Гоголя, а також з "Майстра і Маргарити" Булгакова.

У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він - заручник світових абсурдів - прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

За жанровою стилістикою "Записки…" - насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.

Цей роман викликав певний дисонанс у суспільсті. Ним захоплюються. Його критикують. (Блєдних вважає, що ін не стане, і вже не став, таким вагомим як інші її романи)

Критики про роман. Олесь Барліг. Коли читаєш роман "Записки українського сумашедшого", здається, ніби спершу Ліна Василівна написала щоденник, до якого старанно занотовувала всі думки та враження, що приходили до її голови. Аж у якийсь момент почала завзято встромляти в ці нотатки персонажів, деталі їхнього життя й діалоги між ними. Відтак читач отримує дисонанс між міркуваннями Ліни Костенко про "што такоє харашо - што такоє плохо" й світом, як він їй, мабуть, самій уявляється, реальних людей, що живуть у часи політичної, суспільної, культурної, духовної (якої ще?) кризи. Тому мені ніяк не уникнути відчуття зайвості цих персонажів - вони лише тло для дидактичних моралізаторських міркувань авторки. Більшість тем, що бентежать письменницю (засилля реклами; підвищення цін; сила-силенна політичних партій), цілком підійшли б для звичайної розмови на припід'їзній лавочці, де збираються старі, аби погомоніти одна з одною. Непоказні міркування прикриває шумовиння щоденника, вже не письменницького, а героя роману. Ці нотатки складені з численних газетних цитат. Їхнє функціональне призначення до останнього залишається незрозумілим. Одні з них підкреслюють дисгармонію між Україною й усім іншим світом, інші - посилюють відчуття абсурду, що панує довкола.

24. Поетичний світ, особливості образного мислення Б. Олійника

Олійник - поет глибоко національний, і не тому, що він прямо декларує: Я тим уже боржник,/ що українець зроду:/ Бо доля, певне, в гуморі була,/ Коли у посаг нам давала землю й воду,/ І голубого неба в два крила ("Мій борг"), - а тому, що кожний мотив його поезії, кожна мовна реалія - це живий зв'язок із словом його земляків, із рідною природою, конкретною місцевістю, де він народився і виріс. Це полтавська рідна земля, з тополями, вербами, калиною, дубами - зеленими хмарочосами, шовковою левадою, а ще - з ріллею, борозною, стернею, зерном, хлібом, з рідними могилами і пам'яттю про тих, хто полягли за цю землю або "тихо пішли за межу". У вірші "До землі" читаємо:

Альфо й омего, колиско і мавзолею -

Земле!

З тебе пішов і в тебе вернусь

Що я без тебе?

Так собі - сірий суб'єкт.

Мотив рідної землі - наскрізний у поезії Б. Олійника. Він реалізується у книжних висловах високого звучання і в розмовних фраземах, оригінально перевтілених в авторські метафори. Про святу землю, землю-годувальницю, на якій навіть прокладена борозна іноді сприймається як рана, поет пише:

Земле!..

Тобі я на рану не висиплю солі -

Я окроплю твою рану цілющим зерном.

Святі для людей слова-поняття зерно, хліб, сівач, колос стають для поета предметом індивідуальних асоціацій, пор.: І падолист у теплі сни/ Мене вгорнув, немов зерня ("Освідчення"); Ми всі із хліба виростали, сину,/ Із праці себто - чуда із чудес -/ Яке нас охрестило на Людину,/ Піднявши з чотирьох до піднебесь ("В оборону хліба").

Хлібові присвячено як високі патетичні рядки, так і тепло-ліричні, тобто в творчості поета органічно поєднуються громадянські й ліричні мотиви, що стають основою авторських морально-етичних узагальнень на зразок: Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним./ Істинно так... коли маємо хліб на столі.

Найвищі ознаки моральності бачить поет у праці й життєвих принципах хлібороба, голос, оцінку якого відчуваємо в рядках поетового вірша: Та й немає такого цабе на світі,/ Котре б хлібороба з посади зняло. Замислюється над долею, призначенням хлібороба поет: І не знаю, кому треба більше хоробрості:/ Космонавту чи хліборобу? ("Про хоробрість").

Хоч якого мотиву поетичної творчості Б. Олійника торкнемось, усюди на перший план виходять роздуми про людину та її працю, про особисту й історичну людську пам'ять, про гостре сприйняття добра і зла, про такі важливі для кожного поняття, як совість, честь, людська гідність. А втім - над усім гордо височіє МАТИ. Словесні образи матері в поезії Б. Олійника різнопланові, але всі вони об'єднані глибокою синівською любов'ю: Стоїть на видноколі світла мати -/ У неї вчись ("Диптих"). Світлі, сонячні кольори, соняшник, солодкий спогад дитинства, втілений у музичному образі сну (Мати сіяла сон під моїм під вікном), доповнюються образом сивої горлиці, сивої ластівки. Саме ці індивідуальні означення-прикладки стали знаковими для української поетичної мови другої половини ХХ ст.

Любов до матері - не лише ліричний мотив творчості поета, у якому відбилася його особиста доля, а й виразний громадянський лейтмотив. Громадянськість поезії Олійника особлива, бо пропущена через глибоко інтимні почуття. Його ліро-епічні твори багаті на сентенції, афористичні висловлення, які читач сприймає як близькі йому особисті настрої, переживання, оцінні твердження.

Лірик, епік, філософ, поет-трибун - поєднуються в одній мовній особистості нашого сучасника, якого доля наділила талантом тонко відчувати українську мову в її різних тональностях - народнопісенній, усно-розмовній, громадянсько-публіцистичній. У регістрах поетового слова можна вловити відлуння мовних образів Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка. Найчастіше спостерігаємо звертання Б. Олійника до Шевченкових словесних образів. Насамперед його поезію ріднить із Шевченковою спільне джерело старослов'янської мови. У текстах Б. Олійника виконують важливу стилістичну функцію старослов'янізми на зразок: грядуще, олжа, обрящем, враг, град, небеса возвістили, свободу возвістить, во здравіє, сущим у плоті, розверзнеться, днесь.

Для ідіостилю Б. Олійника характерне зіткнення стилістично маркованої старослов'янської лексики з номінаціями буденного слововжитку - розмовними, діалектними словами: одчаяка, хлопчаком у полинялому картузику, негодящий крам, одвіт, кобзарі піють для показу, коб, прокидалось піді мною каміння, тепера та ін.

Оцінна розмовна лексика і фразеологія виконують виразну стилістичну функцію у творах на болючу для поета тему - сучасне становище України. Ця тема осмислюється і в невеликих за обсягом творах, і в поемах. Вона мотивує вживання часово маркованої лексики (новітні владоможці України, веселий рейвах канонад, лімузин, "каделак", два охоронці).

Поєднання інтертекстуальності з актуалізацією розмовних морфологічних, словотвірних форм (зокрема й новотворів), синтаксичних зворотів створює своєрідну тональність авторського монологу "Осіннє", присвяченого Левкові Лук'яненку.

У поезії "Де ж ти, Хмелю?" (назва асоціюється з народною піснею) виявляються характерні ознаки ідіостилю: народнопісенні та літературні ремінісценції, розмовні знижені вислови (Де ж ти в трясці, Хмелю, забарився -/ Богом нам дарований Богдан?; доборолись - тільки шапка й вуса; облягає Київ різнолиця сарана із чотирьох сторін).

Пряме звертання до співрозмовників, нанизування риторичних питань - характерна ознака поезій Б. Олійника, вияв діалогічності його текстів, пор.: Що ж ми з вами, хлопці, наробили?/ Де ж ми знову загубили Січ?/ Думали: саджаєм горобину,/ А жнивуєм горобину ніч; Що ж ми Україну неділиму/ Знову ділим, недругам на сміх?; По кому ж так заходяться салюти/ Над Україною "во время люте"?

Займенниково-питальні структури - показник виразної діалогічності, експресивності поетичного тексту Б. Олійника. Мотив торжищ, гендлярства, "перевдягання" душ як характеристика сучасної доби дикого капіталізму в Україні реалізується в лексичній семантиці, значенні фразем, а також в узагальнених афористичних висловленнях, які привертають увагу читача своєю формою і влучною характеристикою суспільних явищ: Гряде, пани, новий світопорядок:/ Хто платить, той і замовля гопак; Хто, Богдане, володіє грішми - той тепера в Україні пан.

...