Огляд української літературної класики ХІХ - ХХ століть та її світове значення

Стежити за думкою поета завжди цікаво й повчально, а ось перейнятися природністю його діалогу з читачем, відчути відтінки індивідуальних інтонацій, ледь помітних емоційних реагувань на змістові обертони слова можна лише тоді, коли сам автор задає камертон такої довірчої розмови, коли він живе в стихії мовленого, почутого з народних уст вислову, в стихії постійного перегуку з народнопісенним словом, із мовними скарбами української класичної літератури.

Олійник-лірик часто звертається до народнопісенних образів, семантика яких пов'язана з назвами птахів. "Пташина" образність характерна для внутрішньої форми слова (прикметників, прислівників, дієслів), а також для порівняльних конструкцій із об'єктом порівняння крило (це символічний образ у поемі "Крило"), пор.: відлебеділа, ніби мить; журавлі журавлять; відтьохкало літо; журавлиним крилом повела; Комусь - лебеді від'ячали,/ Комусь - ще сурмлять журавлі; журавлино ячу за тобою; опадає листок, як зав'яле чаїне крило; Ще не раз ти, Чураївно, скрикнеш чайкою осінньо; кличу я лебедем; затуляла нас крильми; Чи хоч в пам'яті ми/ Торкнемося крильми/ Із тобою?

Про ліричну драму поет уміє сказати і просто, і водночас складно, найчастіше вдаючись до дієслівної метафори, відкриваючи можливості семантичного оновлення звичних висловів.

Громадянськість, сучасність поезії Бориса Олійника поєднується з народною мудрістю і природним ліризмом його поетичного висловлення. Таке поєднання репрезентує єдність традиційного і новаторського в самобутній мові поета, яка становить потужне джерело оприявлення мовно-естетичних знаків національної культури

25. Специфіка модернізму в асиміляції фольклорних джерел

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XІX - поч. XX ст., що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість, "модернізм" (франц. moderne - сучасний, найновіший). Як конкретно-історичне явище модернізм з'явився у Франції, згодом поширився в інших європейських літературах. У XX ст. він став визначальною особливістю мистецтва.

Модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть з фольклору, міфології, культурної історії, прагнучі дистанціюватися від реальності. Леся Україна у "Лісовій пісні" використала фольклорні образи, мавок, русалок, лісовиків. Коцюбинський "Тіні забутих предків" Іван та Марічка - діти природи. Природа і людина в фольклорі часто постають нерозривним цілим. Краса оточуючого світу породжує музику (до речі, підказану Іванові казковим Щезником), а Марічка засіває своїми співанками гори і полонини - і зростають ті співанки квітами. А рушійна сила цього - кохання, що є утвердженням людської духовності, любов до всього живого, до природи і життя, до добра в усіх його проявах. Переплетення казки і реальності перетворює Івана і Марічку з реальних людей на пісню, на легенду. Вони навіть ніби не помирають - переходять у якусь іншу форму існування, і продовжують існувати серед тіней забутих предків.

Визначальні риси модернізму:

- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

- у творах затверджується перевага форми над змістом;

- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

- індивідуалізм, зосередження на "Я" автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського "Я";

- широко використовуються такі художні прийоми, як "потік свідомості" та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

- естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших - імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм.

26. Постмодернізм української літератури кінця ХХ - поч. ХХІ ст.

Постмодернізм-це цілісний, багатозначний, динамічний, залежний від соціальних та національних особливостей комплекс мистецьких, філософських, епістемологічних науково-теоретичних уявлень, дистанційованих від некласичної та класичної традиції, що склався в західній культурній постметафізичній самосвідомості за останні десятиліття XX ст. Елементи П. вже простежувалися у романах "Улісс" Дж. Джойса, "Палац", "Процес" Ф. Кафки, "Герострати" Емми Андієвської, у трагіфарсі "Народний Малахій" М. Куліша, у драмі абсурду.

Цілком виправданими для нього є суміш канонічно розмежованих високого та низького стилів, розмаїтих жанрів, інтертекстуальні прийоми як на фабульно-композиційному, так і на мовному, образному, віршувальному рівнях. Постмодернізм висвітлює втрату авторитетних, приступних розуму категорій добра, істини, краси, поглиблює недовіру до наукового пізнання світу, апелює до епістемологічної невпевненості, ілюзорності прогресистських уявлень, надає переваги поетичному освоєнню довкілля - хаотичного, позбавленого причинно-наслідкових зв'язків, децентрованого, фрагментарного у дзеркалі свідомості, фіксованого у вигляді автоматичного письма. Панівною ознакою П. визнається еклектизм, зорієнтований на кіч, на подію задля події, де естетичні критерії профануються шоу-бізнесом, масовою інформацією, культивуванням споживацького ставлення до мистецтва.

В українській літературі перші ознаки П. спостерігалися у творчості Емми Андієвської ("Герострати", 1970), але в річищі цього напряму наше письменство опинилося з певним запізненням, у 90-ті XX ст., виявивши себе творами Є. Пашковського, В. Медведя, Іздрика, О. Ірванця, Д. Кубая, до певної міри - Ю. Андруховича, доробком представниць феміністичної критики - Оксани Забужко, Марії Ільницької (псевдонім Ніли Зборовської) та ін. Олександр Ірванець - висміювання застиглих літературних канонів, трафаретних поетизмів, традиційних ліричних тем; Любко Дереш(1984 р.) - (трилогія) романи "Культ", "Поклоніння ящірці", "Намір!"

У романах "Культ", "Поклоніння ящірці" широко висвітлено проблему молодіжних субкультур, які тут описані дуже точно й колоритно.

Постаючи різновидом "канонічного" П., його український варіант виявив свої національні особливості, зокрема спирався на досвід сміхової культури, котляревщини, авангардизму, неоавангардизму. Виник не лише під впливом західного, а й на підставі посттоталітарної, постколоніальної дійсності, що на теренах літератури супроводжувалося втратою віри у вищий сенс людської екзистенції, розгубленістю перед сенсом буття, перетвореного на театр повсякденного абсурду.

Риси: 1) втрата віри у вищий сенс людського існування; 2) заперечення пізнаванності світу, релятивізм; 3) розгубленість індивіда передвласною екзистенцією; 4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду; 5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість; 6) поглиблена рефлективність; 7) іронічність та самоіронічність; 8) епатажність; 9) інтертекстуальність, діалогізм; 10) елітарність.

27. Стильове розмаїття сучасної української лірики й епіки

Сучасні українські письменники користуються низкою стилів, їхніми комбінаціями та різновидами.

Володимир Єшкілєв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури (1998) визначив у літературному процесі тестаментально-рустикальний, неомодерний та постмодерний дискурси. Р. Харчук запропонувала класифікувати авторів на "західників" (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв) та "ґрунтівців" (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко) залежно від їхньої ідейної спрямованості. Т. Гундорова говорить про три культурно-естетичні напрямки у сучасній українській літературі: неомодернізм (Є. Пашковський, В. Медвідь та К. Москалець), постмодернізм (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Цибулько,Ю. Позаяк) та неопопулізм (наприклад, "Орда" Романа Іваничука, "На брата брат" Юрія Мушкетика, "Загублена душа" Анатолія Дімарова, "Злий дух. Із житієм" Володимира Дрозда). Володимир Даниленко класифікує сучасних письменників на традиціоналістів та західників. У свою чергу, традиціоналістичну течію він поділяє на неопоганство (Валерій Ілля, Сергій Плачинда, Ярослав Орос) та прихильників старої літературної школи.

28. Міфологічність і необароковість "Дому на горі" Шевчука. Самобутність опрацювання міфофольклорних джерел твору

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука "Дім на горі". Створювався він у 1966-1980 рр., а вийшов у світ 1983 р.

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули "Дім на горі" і другої частини, яка має назву "Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших" і об'єднує 13 оповідань.

Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору.

"Дім на горі" асоціюється з бароковими спорудами. Друга частина -"Голос трави"-ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання-своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла ("Відьма", "Чорна кума"), В оповіданні "Панна сотниківна" він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити ("Перелесник"). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі ("Свічення"). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії ("Швець").

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Там володарюють жінки - зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,- "джиґунів". Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки-Хлопці, покликані бути творцями-поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастичних оповідей.

Взагалі сюжет повісті "учуднений" багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних.

Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як "символ життєвого шляху", йдучи по якому, "кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності".

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення-знаходження себе, пізнання законів природи і світу.

В. Шевчук як добрий знавець епохи українського Відродження художньо опрацьовує фантастичні народні образи та сюжети, творчо використовуючи засоби поетики фольклорної фантастики. (фольклорі мотиви прикликання нечистої сили ("Відьма", "Перелесник") і закладання душі дияволу ("Швець", "Чорна кума").

У циклі "Голос трави" представлено широкий спектр міфологічних образів: домовик, чорт, лісовик, відьма, потерчата, перелесник, чаклунка, причому кожен з них майстерно інтерпретовано й органічно вплетено у канву твору. Цікавим, на нашу думку, є проблемне трактування у В. Шевчука образу чорта. Скажімо, в сучасному українському фольклорі він повністю переймає на себе функції перелесника, що зводить за допомогою любовних чарів молоденьких дівчат".

29. Художній світ української драматургії кінця ХХ - початку ХХІ ст.

В українській літературі сьогодення є сотні драматургів, п'єси яких заслуговують найвищої оцінки, але, нажаль, залишаються фактично недооціненими. У наш час українська драматургія репрезентується винятково як літературний жанр, майже немаючі нічого спільного з театральними постановками. Сучасний театр робить вибір на користь класичної літератури, не беручі до уваги світові тенденції розвитку театру та кіно. Але повернемось до історії становлення модерної української драми.

Зі звільненням України від радянського впливу українська драматургія набирає нових обертів. Нова українська драма різножанрова та різноаспекторна. На сцені постають авангардові драми, модернові, абсурдні, декаданськи та просто реалістичні. Відновлюється, навіть, досить архаїчний жанр - бурсацької драми, відбудовується переосмислення сюжетів вертепного театру.

П'єси найвидатніших українських драматургів сучасності Наталі Ворожбит, Сергія Щученко, Неди Неждани, Олега Миколайчука-Низовець, Олександра Ірванеця та інших - активно ставляться на сценах сучасного професійного театру.

Політично й соціально-нестабільна ситуація початку ХХІ ст. зумовила розвиток жанру антиутопії у сучасній український драматургії. Найяскравішим представником якої виступає поет, драматург, прозаїк, перекладач Олександр Ірванець.

Драма-антиутопія "Маленька п'єса про зраду однієї актриси" поєднує у собі два типи зображення. Це гротескно-сатирична драма, яка має реально-достовірну форму у поєднанні з ілюзорним. Хронотоп п'єси відображає сучасний або недавно минулий час. Головна героїня - Она (наголос на перший склад). Она - молода дівчина, що прикута до інвалідного візка. П'єса складається з двох дій, в основі яких - монолог головної героїні. Також крім голосу героїні, у п'єсі звучить голос диктора з радіо. Она розповідає про своє минуле: "Так, ну тоді ж усі були і в чортенятах, і в чорній молоді. Та ж нас ніхто й не питав...хочемо ми вступати чи ні!...Єдине задля чого прагнули здобути чорний атестат, - це вступ до університету. [1, с. 8]" Автор проводить паралель між червоним кольором та чорним, підкреслюючи приналежність до радянського минулого. "Всі випускники нашого року де? - на виробництві. [1, с. 8]". Таким чином О. Ірванець зображує перспективи "чорного" диплому. За вікном ми бачимо Чорну площу (аналог Червоної площі), яку з недавніх пор називають сірою, але всі за звичкою називають Чорною.

Драматург намагається донести, що нічого не змінилося з радянського минулого. Все лише трохи посіріло, але кардинальних змін не відбулося. Автор використовує прийоми алюзії, не називаючи все своїми іменами, лише даючи натяк на хід певних речей. Саме завдяки відчуттям асоціативності читач зможе повністю розкрити сутність даного твору.

Уся п'єса пронизана лицемірством, обманом та зрадою, що співвідносяться із химерними ідеалами суспільства.

Друга п'єса О. Ірванця, що тяжіє до романів-антиутопій це так звана драма-дистопія "Recordіng". У драмі прогнозується негативне майбутнє, що і визначає драму за жанром негативної утопії, або драми-дистопії. Перекладається назва драми як "Запис", а саме як процес запису. Оповідь ведеться у формі монологу головного героя п'єси. Письменник зображує політичне становище у країні в період виборів тієї чи іншої політичної сили.

Уся драма нагадує один великий виборчий процес. Все починається, як не дивно, із вибору виборця. Це робить ВеКа (Всепланетний Комп'ютер), який визначає виборця за кількістю еритроцитів у крові: "… тільки через те, що в моїй крові, у кубічному її міліметрі було саме стільки еритроцитів, а не двома менше чи чотирма більше, - я мусив це зробити [1, с. 20]." О. Ірванець показує значущість виборця, його унікальність та невід'ємність від виборчого процесу, але на жаль лише під час виборів. Як тільки Старий (головний герой драми) робить свій вибір на користь певної політичної сили, його одразу кидають напризволяще, залишаючи одного у темному підвалі без електрики, води та будь-якої надії на повернення до дому.

Драматургія Олександра Ірванця - це гра з ідеями, суспільними та політичними ідеалами, гра з читачем та глядачем. Грати для нього означає мислити, творити й, урешті, жити. В ігрових художніх прийомах, формах втілюються найцінніші грані таланту О. Ірванця.

Ще один прогресивний сучасний драматург - Неда Неждана. Вона свого героя перевтілює у іншу особистість. Її п'єса "Мільйон парашутиків" вводить у практику теорію гри. Головна героїня - молода дівчина, на долю якої випало прожити один останній день з життя іншої жінки. Саме завдяки акторській грі головна героїня бореться сама з собою. Цікава мова п'єси. Читачу представляється два тексти: перший - прототекст (щоденник), однієї єврейської дівчини, яка наступного дня повинна бути знищеною фашистськими окупантами, а другий - власне текс п'єси - переживання та міркування головної героїні твору. Жінка зламує себе, намагаючись грати роль іншої. Згодом ці два тексти переплітаються і героїня починає впізнавати себе у цьому щоденнику, згадувати подібні ситуації та навіть сприймати єврейську дівчину, як співрозмовницю.

На думку драматурга, це зручна нагода поговорити на різноманітні теми з найкращим співрозмовником - із самим собою. Мета такої розмови - знайти відповідь на питання: "Заради чого жити?" У двадцятип'ятилітній єврейській дівчини все що було - це два друга, яких уже немає поруч, розбита скрипка та загублене кохання. І лише одна мрія надає наснаги на життя - це ненароджена дитина, якій так і не вдасться розповісти казку про мільйон парашутиків. Заради цього і залишає дівчина цей щоденник, щоб хтось інший втілив її казку. Щоб хтось інший продовжив гру, бо це єдине, що є у людському житті, що робить кожного щасливим.

Ці три п'єси - це лише крапля у морі української драматургії. Тож відповідаючи на запитання "Чи існує українська драматургія?" Можна з певністю сказати, що "так". Проблема криється не у відсутності текстів п'єс, а у зацікавленні театру в цих текстах, у заниженні мистецької вартості творів українських драматургів, у відсутності можливості їх сценічного втілення. Театр та кіно виконує роль своєрідного дзеркала, що дає повне відображення нашого життя. Нажаль, режисери часто вибирають духовно знецінені, вульгарні твори, головна ціль яких - епатаж публіки навіть ціною саморуйнування особистості, направленості на деградацію культурної оболонки суспільства. Отже, спостерігаємо ситуацію, коли у нас гарні драматичні твори, але паскудний театр. І це буде тривати доти доки глядач буде займати пасивно-нейтральне місце у житті сучасного театрального мистецтва

30. Світове значення української літературної класики ХІХ- ХХ ст.

Література 19 ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.

Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Записи народних пісень, уміщені у збірниках М. Максимовича, І. Срезневського, продемонстрували високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народно-розмовного джерела постала літературна мова першозразок якої подав І. Котляревський у своїй "Енеїді". Основні творчі методи літератури цього періоду - це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри - бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п'єса, сентиментальна повість.

Основні представники - І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та ін. Григорію Квітці-Основ'яненку належить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі, одного із засновників жанру соціально-побутової комедії. Прозові твори Квітки склали дві збірки "Малоросійських повістей" (1834, 1836-1837), до яких увійшли найвідоміші повісті "Конотопська відьма", "Маруся". Славу драматурга принесли п'єси "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик". Як письменник Петро Гулак-Артемовський уславився байками та романтичними баладами, започаткувавши в новій українській літературі відповідні жанри. Так, хрестоматійною є його байка-казка "Пан та собака" (1818). Гулак-Артемовський був також майстром літературного перекладу.

Євген Гребінка писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув кількісно невеликим українськомовним доробком - байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літератури.

У 40-60-х роках 19 ст. тематика літературних творів пов'язана з найгострішою суспільно-політичною проблемою тих років - кріпацтвом і пошуком шляхів боротьби з ним. Розширюється і поновлюється ідейно-художня і жанрова палітра літератури. Утверджується принцип художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим образам; видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його зображення - основним творчим методом став реалізм, який у творчості Т. Шевченка набув гостро-викривального спрямування. Не втрачає позицій і романтизм. Провідними жанрами цього періоду були поетичні (П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш, Марко Вовчок). Центральною постаттю в літературному процесі того часу є Т. Шевченко.

Після смерті Великого Кобзаря найяскравішою постаттю в літературі став Пантелеймон Куліш. Поет і прозаїк, історик та літературознавець, журналіст і громадський діяч, він увійшов в історію культури як невтомний працівник, подвижник, який намагався збагатити українську літературу новими жанрами, наблизити до здобутків європейської культури. У зв'язку з цим непроминальне значення мали його переклади українською мовою Біблії, творів Шекспіра, Байрона, Гете.

У 70-90-х роках українське письменство зосереджується на соціальних і психологічних проблемах. Чи не найбільшої слави з-поміж тогочасних українських письменників зажив Іван Нечуй-Левицький. У творах "Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" та ін. він змальовував життя й побут різних верств українського суспільства. Одним з перших в українській прозі І. Нечуй-Левицький розповів про життя української інтелігенції ("Причепа", "Хмари", "Над Чорним морем"), торкаючись проблеми її зросійщення, ставлення до селянства тощо. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті й соціального роману. Визначне місце в українському літературному процесі посідав Панас Мирний - автор багатьох соціально-психологічних романів і повістей. Своєрідним літописом українського села є його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні", головний герой якого - бунтар-протестант - гине в боротьбі з машиною соціальної несправедливості.

На межі 19-20 ст. в українській літературі утверджуються нові мистецькі принципи - нова естетика, нові прийоми, що свідчило про модерністський переворот. Ознаками нової естетики були естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя й світогляду людини. Виникнення модернізму як течії стало ознакою зрілості, самодостатності української літератури.

Важливою рисою літературного модерну в Україні було створення жіночої мистецької традиції. Наприкінці 19 ст. у царині літератури працювала плеяда українських авторок, найяскравішими з-поміж яких були Леся Українка та Ольга Кобилянська. Світове визнання Леся Українка здобула як драматург-новатор. Для її драм і драматичних поем "Одержима", "Вавилонський полон", "Кассандра". "Руфін і Прісцілла", "Оргія", "Кам'яний господар" характерне використання образів світової міфології, історії та культури, глибокий інтелектуалізм, утвердження ідеї незламності людського духу. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія "Лісова пісня". Леся Українка відома як перекладач світової класики - Байрона, Данте, Шекспіра.

Західноукраїнська письменниця Ольга Кобилянська в новелах "Природа", "Меланхолійний вальс", "Некультурна" тонко відтворила злам у суспільній свідомості, пов'язаний зі зміною становища жінки, її новими соціальними ролями. Героїні О. Кобилянської - "аристократки духу", які прагнуть досягнути ідеалу надлюдини, не звертаючи уваги на суспільні стереотипи.

Лідерами українського модернізму справедливо вважають Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника. Імпресіоністський характер властивий творам М. Коцюбинського "Іntermezzo", "Сміх", "Цвіт яблуні", "Хвала життю". У повісті "Fata morgana" органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Імпресіонізм М. Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість "Тіні забутих предків", написана на етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини.

Слави неперевершеного майстра соціально-психологічної новели зажив західноукраїнський письменник В. Стефаник. Для новел В. Стефаника характерна неповторність стилю, своєрідність оповідної манери. Автор начебто жодним словом не виявляє свого ставлення до зображуваних ним подій, але розповідає про речі, що не можуть лишати байдужими. У новелах "Новина", "Виводили з села", "Синя книжечка", "У корчмі", "Катруся", "Кленові листки", "Стратився", "Бесараби" він змальовує злиденне життя простих селян - страшне через безвихідь. Однією з тем творчості В. Стефаника була вимушена еміграція галицьких українців до Канади і США.

Під впливом піднесення національно-визвольного руху на початку 20 ст. помітно різноманітилася тематика української літератури. Письменники все гостріше висловлювали своє ставлення до соціальних проблем. Вони не обмежувалися лише описом життя людей, а й відображали боротьбу мас із самодержавним ладом, викривали його нездатність керувати країною.

Прикладом реалістичного підходу в зображенні тогочасного життя українського суспільства була творчість Володимира Винниченка. Громадськості запам'яталися його твори "Краса і сила", "Голота", "Талісман", написані напередодні та під час революції 1905-1907 рр., у яких він яскраво й психологічно точно змалював мешканців провінційних містечок, робітників сільського господарства, підприємців, жахи солдатчини та царських в'язниць. В. Винниченко майстерно відтворив гірке життя бідняків, процес пролетаризації українського села, залишивши нащадкам чимало образків українського соціального "дна", як, приміром, у творах "Контрасти", "Хто ворог", "Голота" та ін. З-поміж його героїв - інтелігенти, революціонери, романтики й циніки... Широкий розголос, зокрема, мали його "Записки кирпатого Мефістофеля", у яких цинік, щоби бути чесним перед собою, ладен вчинити будь-який злочин за умови, що він відповідатиме його почуттям, переконанням та волі.

На початку 20 ст. в українську літературу ввійшов поет-лірик Олександр Олесь (Кандиба), який був щиро перейнятий демократичними ідеалами. Заживши слави короля української лірики, він створив чимало віршів громадянського звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями і клопотами буднів.

Размещено на Allbest.ru