Поетика історичної драматургії Івана Карпенка-Карого: романтизм – неоромантизм

Як бачимо, І.Карпенко-Карий у драмі “Бондарівна” підійшов до народної легенди по-своєму. По-перше, у нього героїня - не просто свавільна красуня, що гуляє і танцює з козаками, пишаючись своєю молодістю і незвичайною вродою. Психологічний малюнок образу в драмі складний і багатогранний: підкреслюються патріотичні почуття, національна свідомість героїні, такі риси вдачі, як гідність і гордість, серйозність і вдумливість. Вона картає закоханого у неї парубка Дениса за його байдужість до національно-визвольної справи і захоплюється Тарасом, що є одним з активних діячів боротьби і справжнім українським звитяжцем-лицарем. Отже, акценти розставлені по-іншому: Тетяна Бондарівна не лише ображена жертва розпусти й насильства з боку пана, а насамперед яскрава й сильна представниця свого неупокореного, вольнолюбивого народу. І саме цей момент дозволяє авторові відійти і від конкретного історичного часу (перенести події з XVII у XVIII ст.), і від конкретного змісту народної балади.

Ці моменти викликали протягом тривалого часу гостру і не завжди переконливу критику п'єси, а напрями критичних думок мали кардинально протилежне спрямування. “Бондарівна” И.Тобилевича, - відзначав анонімний рецензент на сторінках “Киевской старины”, - драма историческая только по имени. Мало в ней общего с известной народной балладой этого названия, хотя главные лица те же, что и в балладе…”.^41// А через слабкий зв'язок з історичним життям і фольклорним його відтворенням нібито втрачено історичний “дух времени, который сообщает свою печать всему остальному”.^42// Г.Житецький, навпаки, вважає, що автор „не подужав етнографічний елемент, а матеріал його драми, пісні про Бондарівну, взяли гору й потопили в собі весь драматизм картини, в цій п'єсі Карого немає майже ніякого психічного аналізу, і все побудоване на епічній засаді оповідання й пісні”.^43// Отже, і один, і другий критики оцінюють п'єсу з позицій реалізму, чим зумовлена гострота оцінки, фактично неприйняття твору.

Критичні відгуки підсумовує згодом І.Франко, який, щоправда, не дає однозначно негативної оцінки першій романтичній драмі І.Тобілевича, а відзначає її сильні й слабкі сторони. “Написана в Новочеркаську 1884 р. “Бондарівна”, - зазначає він, - була першою його екскурсією на полі історичної драми. Автор позволив собі з основою драми, відомою народною піснею, обернутися зовсім свобідно, переніс акцію з кінця XVIII на середину XVII в., намалював старосту й Герцеля зовсім фантастичними та невірними рисами, та зате в фігурах Бондаря, Тетяни та запорожця Тараса дав гарні, індивідуально забарвлені типи”.^44//

Згодом ця оцінка Франка була значно огрублена, критичний елемент в ній став визначальним. Драма “Бондарівна” розглядалась як мелодрама “з комічно-драматичною постаттю сластолюбного старости, який вбиває Тетяну хіба що з огляду на потрібність кривавої розв'язки наприкінці”.^45//

Це були часи в радянському літературознавстві, коли єдиним і непомильним методом художньої творчості вважався реалізм. Всі інші напрями було оголошено “буржуазними” і відкинуто.

Що ж стосується романтичної драми та ще й початкуючого автора, то тут закидались такі огріхи, як, наприклад, “перескакування через послідовну, оповідно розгорнуту характеристику проміжних станів героя…” (риси, типові для жанрової природи романтичного твору). Адже йдеться не про психологічну реалістичну драму. І судити про кожен твір треба за законами його жанру, за його стильовою природою. Ми спробували це зробити, заглиблюючись в особливості поетики драми, її романтичної природи передусім. Укрупненість характерів героїв, співвіднесеність їх з долею народу, Вітчизни, інтонація, стиль - все засвідчує, що перед нами романтична драма, яскраве надбання романтично-побутового театру.

Як зазначала критика (М.Яценко), основною організуючою константою, яка “забезпечувала синтез і кореляцію усіх його складників і течій та визначала головний ідейно-естетичний зміст, стала ідея народу… На ідеї народу у 20-ті - 40-і роки складається концепція романтичного історизму… романтики починають з усвідомлення українського народу як нації з власною історією, своїм психічним складом, самобутніми мовою, етнічними і естетичними принципами, власною культурою й історичним призначенням… Ідея народу стала тією призмою, крізь яку і в усі наступні часи переломлювалися політичні, суспільно-економічні та культурно-національні проблеми, тим головним гаслом української літератури, навколо якого об'єднувалася боротьба за національне і соціальне визволення”^46//. Ці ж завдання ставлять перед собою і романтики “другої хвилі” - кінці ХІХ - початку ХХ століття, і вирішують їх, як, наприклад, І.Карпенко-Карий у “Бондарівні”, у вишуканій, довершеній формі, традиційно співвіднесеній з фольклором.

2. Франкова концепція “різнорідності характерів” утворчості драматурга (комедія-жарт “Паливода XVIII століття” та мелодрама “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”)

До творів І.Карпенка-Карого побутово-романтичного театру Я. Мамонтов відносить і жарт в 4-х діях “Паливода XVIII століття” (1893). Сюжет комедії розгорнуто на фольклорних джерелах, добре відомих на Україні, зокрема на народних анекдотах та оповідках про “жарти” польських панів над українським населенням. В основу мелодрами “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” покладено сюжет народної пісні-балади про Сербина, яку вперше опублікував Я.Головацький у своєму збірнику.^47// Відомо, що один з перших варіантів п'єси мав також назву “Сербин” (“Зоря”, 1896, ч. 20-24). Існував і варіант п'єси під назвою “Роман та Ялина” за підписом “Адаменко” (один із псевдонімів І.Карпенка-Карого). Зміни у тексті п'єси торкалися композиції й психологічного поглиблення характерів персонажів.

Оцінка критикою часів появи і театрального життя (досить тривалого) цих драматичних творів була суворою. Поклав їй початок, мабуть, І.Франко своїми короткими заувагами у ґрунтовній статті “Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)”, де в цілому дав надзвичайно високу оцінку творчості драматурга. Про першу комедію в ній читаємо: “В р. 1893 в тій же Надеждовці був написаний “Паливода XVIII століття”, жарт в 4 діях, оснований на забавних анекдотах про пана Каньовського, твір, не продуманий основно, та все таки досить сценічний”.^48//

Про другу п'єсу Франко висловлюється ще суворіше: “Поривання Карпенка-Карого в історичну сферу, не дуже добре знайому йому, - говориться в статті, - довело його до написання після “Хазяїна” зовсім слабої драми в XVII в. “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”. Драма породжена більше жорстокою фантазією, ніж артистичним почуттям, робить дуже прикре враження і належить до поронених творів нашого великого драматурга”.^49//

Тривалий час українське літературознавство повторювало і підсилювало ці критичні оцінки, доводячи інколи до крайньої межі (Л.Стеценко, О.Борщагівський, ін.). Очевидно, це відбувалося тому, що критики підходили до цих творів з позицій реалізму (початок цьому також дав, мабуть, Франко, співвіднісши, бодай у часі, такі різні за художніми завданнями і поетикою твори, як “Хазяїн” і “Лиха іскра...”). Проте у франкових коротеньких замітках значно більше тактовності і поваги до драматурга, ніж у дослідників пізніших часів. Борщагівський, наприклад, вважає, що у подіях п'єси “занадто мало правдоподібності і причинної послідовності, щоб можна було їх сприйняти як неминучі і художньо потрібні”.^50// Чи можна з такими вимогами підійти до будь-якого (нехай і найзначнішого) романтичного твору? Мабуть, ні.

Ще менше справедливим є твердження О.Борщагівського про те, що “герої “Лихої іскри...” не мають великих ідеалів - суспільні інтереси й доля народу і не згадувались в цій мелодрамі. Де-не-де бачимо лише уривки важливих зауважень та історичних характеристик; почуття ж пристрасті героїв замкнені в шкарлупу особистого, індивідуального, змальовані без належної психологічної виразності й захватного інтересу”.^51// Лише в 90-і роки робляться спроби оцінити ці п'єси не так однозначно-негативно, побачити в них (відповідно до їх романтичної пророди) і чимало цікавого, художньо значущого. Так, зокрема, Л.Дем'янівська підкреслює в “Лихій іскрі...” такі риси, як динамічність дії, драматизм; складне, але логічне переплетіння сюжетних ліній твору, злагодженість, вмілу сценічну організацію всього матеріалу. Наголошується, що є особливо важливим, поглиблення психологічної характеристики героїв. Викликають сумніви дослідниці лише мелодраматизм характерів і ситуацій. ^52//

Слід пам'ятати, що й на початку віку окремі критики (особливо ті, що бачили п'єсу на сцені) оцінювали її досить високо (“цікавіша за інші історико-побутові п'єси річ, один з кращих творів Карпенка-Карого”). “Лиха іскра...”, - висновує він, - ефективно, гаряче і сценічно написана річ... Головний герой п'єси - авантюрник Юліан - людина залізної волі, твердої вдачі. З боку сценічного п'єса інтересна тим, що Юліан не “благородний герой”, ідеалізований до нудоти, як це ми часто бачимо в начебто історичних п'єсах інших драматургів: навпаки, Юліан належить до так званих у драматургії “лиходіїв”.^53//

Такі кардинально протилежні оцінки п'єс і їх художньої ваги, всієї образної системи автора змушують ще раз до них звернутися, з'ясувати, чим вони можуть привабити якщо не сучасного режисера, то історика літератури. Думається, що найперше - багатством і розмаїттям виведених у них характерів.

Так, у “Паливоді XVIII століття” їх аж 31. І все це постаті індивідуалізовані - хоча б одним-двома штрихами. В загальній бурлескно-травестійній палітрі п'єси вони змальовані з різними відтінками гумористичного забарвлення.

В центрі комедії-жарту, як і в попередній драмі “Бондарівна”, образ графа Потоцького (“Каньовського”). В сюжеті сплітаються народні оповідки й анекдоти про графа: за його намовою переодягають (елемент комічної травестії) в графський одяг панського слугу Харка Ледачого, закривають у клуні двох товстих юристів, які приїхали з Варшави з приводу заповіту Потоцького-батька щодо синового одруження. Юристи по залагодженню справи мали їхати на води в Баден, щоб схуднути. Зачинені в клуні і змушені молотити ціпами снопи за хліб, воду, а згодом за крупничок, вони худнуть так, що поїздка до Бадена виявляється непотрібною... Своїми витівками молодий граф викликає сміх, а не обурення: він руйнує намічене, але небажане для нього весілля, представивши нареченій, яка приїхала з Варшави, і її чваньковитій, гоноровій матері замість себе Харка з його “мужицькими”, бурлескними жартами. Але, вподобавши панну, тут же признається в обмані, представляється жінкам і вибачається перед ними.

Юристи також в принципі не постраждали: вони схудли, не витративши на це й копійки. Більше того - вони (вже як свати) одержують від графа по тисячі червінців. Мати Ядвіги (нареченої) щаслива, як і дочка, й благословляє графа. Всіх опановує радість.

Старостина. Нехай вас Бог благословить на радість душам батьків ваших, щ волю ми їх виповняєм.

Отже, образ графа постає з комедії привабливим і шляхетним: дотепник, веселий жартівник, навіть паливода, але аж ніяк не лиходій, не зла людина. Коли гурт євреїв і селян прийшов вітати графа з одруженням, запобігаючи тим - дещо передчасно - його ласки, відбувається така сцена:

Борох. ...Ми раді, що будемо мати молоду графиню.

Граф (зскакує з місця). Весілля! Графиню вам треба? Так ви прийшли сюди радіть тому, що мене засмажать на брачній сковороді, мов рибу безкровну? А-а? Скликай хортів, цькуй їх собаками, ведмедів на них випускай - нехай всіх роздирають, як котів... Стріляй їх, як ворон.

Здавалося б, ось де нарешті заявила про себе шляхетська натура! Але ні. Згідно законам жанру і тут все це лише жарт:

Всі (падають навколішки, дрижать). Змилуйся! Пожалій! Ми твої слузі!

Гавенда (тихо). Ясновельможний пане, що це? Не варт заходу!

Граф (до Гавенди тихо). Проси, щоб я помилував.

Врешті граф прощає всіх, навіть відміняє покарання “жидівського Цицерона” Бороха. Проте історії з незаслуженим побиттям євреїв, всілякими знущаннями над ними, трапляються мало не щодня, про що й розповідають представники обох сторін: Іван, Борох та ін. Всі ці сцени, як і “соломонові” рішення графа, написані в інтермедійно-бурлескній манері і дають широкий простір для сценічно-ігрових ефектів комедійного характеру.

Сьогоднішня критика вважає, що в п'єсі присутні і трагедійні моменти (В.Коломієць). І це дійсно так. Навіть сцена з євреями є попри блискучі комічні епізоди, за внутрішнім своїм смислом трагікомічною, де сміх звучить крізь сльози, такою ж є і сцена з дочкою садівника Домахою, яку вподобав і хоче сватати панський посіпака Харко Ледачий - підстаркуватий, брехливий і хвальковитий. Включена в сюжети панських жартів з переодяганням слуги в графа, ця історія також закінчується щасливо - Домаха одружується врешті-решт зі своїм коханим, сільським парубком Климом. Але її хвилювання, усе пережите виразно дають зрозуміти, що таке завершення подій скоріше виняток, а не правило. Це засвідчує така сцена:

Домця. Не губіть нас, ясновельможний пане!

Клим. Дозвольте нам шлюб взять!

Тюхтій. І ми з старою просимо за наших діток: дозвольте їм шлюб взять!

Граф. Ледачий посватав, а ти звінчаєшся? Ха-ха! Цікава річ!.. Ну, нехай буде по-вашому. Не гнівайся ж на мене, Домцю, що я, жартуючи, хотів тебе віддать Ледачому (підкр. моє - Л. Ч.). Дарую тобі на спомин цей хрестик, а тобі на сто дукатів - на хазяйство! .

Отже, і щасливе, і лихе вирішення долі дівчини цілком в руках пана графа. Самі ж вони, Клим і Домаха, показані у п'єсах кмітливими і розумними, відданими в почуттях, рішучими у прагненні відстояти своє щастя. Так, Клим готовий догоджати графові, але коли жарти заходять надто далеко, він гнівно протестує:

Клим. Ледачий жениться на мою користь? Це мене дурять для панської потіхи! Не діжде він женитися: я його уб'ю раніш, ніж шлюб він візьме з Домцею!

Така ж рішуча й Домаха, а ще й дотепна, вміє до речі покепкувати, висміяти невдалого самовпевненого залицяльника Ледачого (ява VI 4-ї дії, весілля).

Яскраво комічною фігурою, змальованою з елементами шаржування, є у п'єсі Харко Ледачий. Прізвище персонажа вже його характеризує, але попри пияцтво й ледарство, Ледачий відзначається ще цілим букетом огидливих рис: він брехливий і чваньковитий, навіть самозакоханий, хоча на догоду графа готовий виставити себе на посміховисько, свідомо вдавати з себе блазня (чого вартий хоча б його вигук “Я свиня!”). Це справжній покруч панської доби, який перед панством принижено запобігає, а свого брата селянина зневажає й ненавидить.

Виразною індивідуальністю позначені й товариші графа і його маршалок Гавенда: всі вони в опозиції до простого селянина, всі чваняться шляхетством, але риси вдачі у них відмінні: Гавенда розважливий і розумний, Тхоржевський, якого на Запоріжжі звали тхором - єхидний і влізливий; Кийок простолінійний і жорстокий, Кукліновський - непрохідний пияк, Турський - щирий товариш і вояк. В коротких і дотепних буффонадно-шаржованих сценах драматург уміє розгорнути панораму дрібношляхетських типів, які заполонили Україну і безжурно та егоїстично розважаються на її теренах. І показати, що всі ці панські з'їзди, забави й розваги відбуваються коштом колонізованого українського селянства.

В “Паливоді XVIII ст.” І.Карпенка-Карого поєдналися і риси комедії ситуацій і комедії характерів. Гостросюжетні лінії першого типу, їх несподівані повороти, інтрига, інтермедійні бурлескні сцени - доповнюються різнорідним типажем другого типу, іншого жанрового різновиду. Все це зробило комедію яскраво сценічним твором. З успіхом ішла вона в серпні 1902 року в Києві, хоча автора й не було на виставі, що відзначив брат драматурга П.Саксаганський (в день вистави він проводжав Івана Карповича за кордон на лікування): “Вечором ішла п'єса - “Паливода”, що її написав Карпенко-Карий, - зазначає він у своїх театральних спогадах. - В театрі повно, і такий здоровий регіт, що трусилися стіни, а той, що мав такі хвилі щастя й забуття від життєвих незгод, їде прибитий, немощний...”.^54//

Саме в цей час, у 80-90-і роки І.Франко неодноразово відзначає “різнорідність характерів” як основну умову повноцінного драматичного твору. Так, рецензуючи нову п'єсу М.Кропивницького “Дві сім'ї”, що драматична дія тут розвивається дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідності характерів”.^55// Подобається критикові і талановито написана студія з народного життя “Зайдиголова”. І знову він зазначає: “Театральну інтригу заступає тут дійсний конфлікт різнорідних характерів”.^56// Вітав І.Франко й натуральність дії та вміння створити на її основі “ряд театральних ефектових сцен”. Ці ознаки високохудожнього драматичного твору виявлено вже в ранніх п'єсах І.Карпенка-Карого - серед яких і яскрава романтична комедія “Паливода XVIII ст.”.

Центральним образом-характером у драмі „Лиха іскра поле спалить і сама щезне” є запорожець Юліан, він же сербин, він же “лиха іскра”. З перших реплік персонажа ми дізнаємося про його намір “одкупить... назад молдавське господарство”, “добуть в Цареграді султанський фірман на батьківський престол молдавського господаря”. Враженому татарину Кузьмі (слуга Юліана) він роз'яснює і всю замислену ним інтригу по добуванню грошей для осягнення своєї мети:

Юліан. ...Довідався я, що на Вкраїні живе Платон-полковник, як кримський хан, багатий, його багатство хочу я до рук своїх прибрати... В Платона, кажуть, є сестра Ялина, і їй достанеться усе Платонове добро. Так от ми звідсіля поїдем прямо до Платона, і там ти мусиш буть богобоязливим, тихим і смирним як ягня, щоб не довідавсь хто, що ми вовки в овечій шкурі .

Повільно, послідовно Юліан починає здійснювати свій задум і у корчмі зближується з гуртом козаків (“То став, Настусю, меду козакам, і я пристану до їх гурту”), довідується від шинкарки про багатство Платона і про швидке весілля козака Данила Гордієнка з сестрою Платона красунею Ялиною. Досада, гнів не перешкоджають йому вести свою гру хитро й тонко. Помітивши, що Настя майже розгадала його наміри, його особливі зацікавлення сім'єю Платона (“Ой, Юліане, Юліане! Мабуть, ти їхав до Ялини, що так цікавишся і нею, і її молодим Данилом!”), козак різко міняє тактику, традиційно зневажливо говорить про дівчат, шлюб, сім'ю, чим знову ж таки привертає симпатію козаків. Слова трьох козаків звучать в унісон й ілюструють запорозьку традицію:

Юліан. ...Нехай їм враг з тими дівчатами хорошими, навіщо нам вони здалися? От молодиці гарні - інша річ!..

Мартин. Особливо такі, як Настя.

Максим. Козацька жінка - ось! (Показує на шаблю). Принаймні не зрадить!

Максим. ...На мою думку - жінка - ярмо, а ще як підуть діти, то плуг тяжкий, тягай його, поки не здохнеш!

Юліан. Без слави цілий вік!...

Тонку гру веде Юліан і при зустрічі з Данилом і знову ж таки викликає схвалення і підтримку козаків: прославляє низове козацтво - всупереч старшині, приховано висміює Данила, з його уславленням Платона (“Данилового шурина, що сестру свою, хорошу як сонце, за нього віддає, а ще в додачу скарбами й добрами усякими без ліку зятя свого наділяє!”).

Він у цій сутичці зумів принизити й роздратувати Данила, підкреслити свої заслуги, прихилити до себе товариство. Спритну демагогію його добре розуміє простолінійний і відвертий Данило: “Противний твій язик гірш гадини мені здається і всякий жарт твій, мов жало, пуска отруту; я ж шаблею далеко краще повертаю, ніж язиком”, - говорить він.

Друга дія переносить нас у маєток Платона, в атмосферу любові, взаємної поваги і довіри (повторюється картина сімейних стосунків з драми “Бондарівна”). І.Карпенко-Карий зображує українську сім'ю з достатком, етику пануючих тут відносин і моральних засад. Сюди прибувають Юліан з джурою. Підкресленою повагою і вдаваною щирістю він завойовує симпатію Платона. До нього виявляють щиру гостинність, і він поступово зачаровує своїми розповідями всіх: не тільки доброзичливого й щирого до запорожського братчика Платона, а й Марту та Ялину.

Підкреслену психологічну експресію несуть два його монологи: захоплена тирада з приводу краси Ялини і краси України і емоційно-пристрасна розповідь про свої поневіряння.

В першому монолозі емоційне хвилювання ніби притлумлене, стримується; герой немов дивується сам собі, вражений, - чим ще сильніше діє на слухачок:

Юліан. На Запоріжжі чув про твої очі гарні і тільки глянув - догадався... Я на Україні уперше, і мов я сплю, та сниться сон мені чарівний, так тут усе і весело, і красно виглядає: і ліс, і степ з могилами високими, і сам Дніпро, наш батько, мов у новому празниковому убранні, з'явилися моїм очам.

Емоційне забарвлення цього уривку дійсно ближче до ліричної поеми, ніж до драми. Юліан психологічно точно обирає ті точки, які можуть вразити й зворушити молоду, романтично настроєну дівчину, демонструє тонке й глибоке відчуття краси в її різноманітних виявах: краси дівочої, краси природи, краси України (Дніпра).

Другий монолог і подальша сцена носить не ліричний, а епічний характер, проте розповідь про перенесені муки і злигодні раз у раз переривається емфатично підкресленим почуттям ненависті, жадоби помсти: “Кипіла кров моя огнем пекельної муки, бажанням помсти мозок мій горів...”, “Я покинув свої мрії і надії, помандрував пішком на Запорожжя, щоб відтіля носити грізну помсту ворогам!”. І далі, про спалення Кафи: “О, тут я серце своє вдовольнив: татар минав, а помстою над турськими купцями упивався!”

Отже, ми бачимо характер сильний і жорстокий (Юліан упивається вбивством невинних купців), натуру злочинну і підступну, яка в своєму цілеспрямованому прагненні посісти молдавський трон не зупинятиметься ні перед чим. Недаремно ще на початку драми Юліан розмірковує перед грабіжником і вбивцею Кузьмою, який за 50 червінців задавив трьох крамарів і двох проткнув: “Багато треба ще людей зарізати і ограбить, щоб одкупить мені назад молдавське господарство, а ще як при такій роботі (підкр. моє - Л. Ч.) нас піймають, то й ми на шибениці десь сконаєм” Проте зображення злочинної душі у драматурга аж ніяк не постає в одному регістрі, в одній тональності. Задумана протагоністом кривава інтрига не заважає побачити в ньому чудового оповідача, мова його така виразна й поетична, що шинкарка Настя радить і, по суті, пророкує Юліанові: “Їдь, справді, до Платона. Їй-Богу, ти так говориш гарно, що Ялина уп'ється мовою твоєю і сп'яну згодиться замість Данила бути за тобою”

І дійсно, в дії третій, де герої зближуються, Юліан зачаровує дівчину монологами, в яких справді стає поетом, співцем дівочої краси, благородним лицарем, щирою і чесною людиною, наприклад: “Не гнівайся й не хмур своїх шовкових брівок, бо личеньку твойому це не пристало!.. Я бачити тебе хотів на самоті..., щоб не примітив хто, щоб не довідалися люди, бо ти заручена... І я за честь твою боявся”.

Ще з більшою пристрастю виголошується другий монолог, де вже бачимо ліричну емфазу і гіперболу:

Юліан. Ялино! Нехай знайду я тут хоч зараз наглу смерть, німим нехай навіки стану! Нехай повипадають з лоба мої очі, коли сміятися задумав над тобою! Я покохав тебе, хоч ти й чужа і хоч моєю ти не будеш, кохать по смерть не перестану! Скажи ж, моя зоре, чи й ти мене кохаєш так?..

І наостанок сцени зваблення, після взаємного освідчення дівчини, в третьому монолозі Юліана звучать радість, захоплення, щастя - і разом з тим засторога:

Юліан. О, коли б я зміг тепер достать самого неба, на зорях ясних побувать і плавать з місяцем укупці в небесній блакиті, то й тоді б я менше щастя знав, ніж цю хвилину біля тебе! Вітре буйний, лісу темний, і ти, шовковая трава, яку присягу тут даєм одно другому? Скарай же, Боже, з нас того, хто перший зрадить!.

Напруження почуттів спадає - ціль досягнута, дівчина відповідає взаємністю, але все ж неспокій ховається в душі Юліана: як би не розірвалися ці нові стосунки. Звідси слова про Божу кару. Проте треба відзначити, що в своїх стосунках з Ялиною герой щирий: він включив її у свою інтригу (дівчина його захопила красою, ніжністю), і він має намір, отруївши її брата і вбивши нареченого, одружитися і забрати красуню з собою. “Коли б Ялину взять за жінку, а з нею разом все добро до рук своїх прибрать, - міркує Юліан, - тоді б ми хороше і в розкошах жили до смерті, не то що у запорозьких куренях”

Інтрига, яку замислив і так вдало розпочав герой, розвивається цілком природно і переконливо - і в його думках, і в діях. Але в своєму палкому прагненні осягнути намічене він дещо випереджає події. Йому здається, що з такою жінкою, кращої від якої немає в світі, з багатством полковника Платона він поверне під свою руку весь султанський двір, здобуде Ясси і зробиться князем, господарем (“О серце, ти мені віщуєш багатство, славу і почот”). І тут же думає про трутизну для Платона - як і коли її дати, щоб ніхто не запідозрив правди, про те, коли Данила “Кузьма проткне таємно”. І знову Юліана сповнює внутрішня радість, впевненість у досягненні мети: “І я молдавський господар! О, для цього варт промити річку крові, щоб справдити свої широкі мрії!” Отже, для Юліана ціль виправдовує засоби і він анітрохи аморальністю цих засобів не переймається. Головне - щоб не спіймали на злочинах.

Щоправда, розвиток психологічної теми дещо знижує патетично декламаційний тон, в якому герой-лиходій розкриває свою любов і ненависть (оклики й риторичні запитання, наскрізна інверсія, емфатичні епітети, за допомогою яких передається захоплення і жах, та ін.).

У дії четвертій Ялина зізнається Данилові, за якого рушники подавала, в своєму коханні до Юліана, просить простити (“Відкинсь, Данилочку, від мене і прости! (Падає навколішки.) Прости мене!”). Данило признається в своєму нещасті Платонові, той картає Юліана і вислуховує від нього палкий панегірик “вільному, як вітер вільний в полі” коханню і віддає йому себе на суд. І Платон виносить зрадливій сестрі своїй і “улесливому, брехливому і лукавому чоловікові” - так він тепер думає про Юліана - свій вердикт: чекати весілля три роки, перевірити свої почуття. Таке рішення Юліана аж ніяк не влаштовує, і він починає діяти.

В дії п'ятій, заключній - вона ж і кульмінаційна - відбувається замислене Юліаном підступне вбивство Данила (козаки виступають у похід і злочинці скористалися цим). Чутки у село доходять непевні, говорять, що вбито Платона, козака Карпа. Врешті правда з'ясовується: “вбито нашого хорошого і доброго Данила-козака”.

Шанько. Його, його нещасного! І вбито зрадою біля криниці, а ще догадуються всі, що вбив його прислужник волохів, Кузьма.

Отже, злочинцям не вдається вчинити злочин таємно - все, або майже все стає явним. Звучить лірико-драматичний монолог Ялини, яка просить пробачення у “чесної лицарської душі” козака, як їй нанесла тяжку уразу, клянеться щодня споминати його в своїх молитвах. Її пронизує душевний біль (“...У мене серце рветься, душа болить, земля хитається у мене під ногами...”).

У волоха залишається, відтак, єдина можливість досягти мети: прискорити розправу над Платоном. Тож відразу починає Юліан готувати Ялину: це вона має піднести братові мед чи пиво, коли він на чолі козацтва повернеться з походу.

Мрії манять Юліана (“Вже близько, близько час, справдяться мої мрії...”), він нетерпляче чекає завершення плану, прискорює думкою час (“О пекельні хвилини, чого ви тягнетесь так довго!”). Його навіть не дуже вражає несподівана смерть вірного Кузьми, що вдавився шматком м'яса. Юліан здивований, відчуває тривогу і просить у душі грішника допомогти йому в останній раз.

Фінальна сцена, в якій бере участь все село, починається урочисто і радісно. Ворогів розбито, Платон оголосив про своє одруження з Мартою і просить всіх до себе на весілля... Звучать вітання, добрі побажання молодим - і тут полковника вітає сестра з келихом меду. Та попереджений ще до походу, Платон тонко веде гру, з'ясовує, що Ялина нічого не знає про трутизну, і розкриває злочинний намір. Юліан признається в своєму намірі й кінчає життя самогубством (“Б'є себе ножем в груди і пада на ніж”). Теряється разуму Ялина: замість Юліана вона бачить гадюку з Юліановим лицем. Цьому передував страшний сон Ялини: могучий орел б'є і рве на шмаття найбільшу гадюку, яка піднялася на хвості і кинулась на нього. “Тут я глянула і у гадюки побачила Юліанове лице... Страшно крикнула і проснулась!” - оповідає дівчина подрузі. Отже, майже містичне видиво має свою природну психологічну підоснову.

В останній дії мелодраматизм подій згущено до краю. Розкриття підступного вбивства Данила, отрута й намір хитро та підступно, чужими руками і на очах у всіх вчинити злочин, зізнання Юліана і його самогубство, божевілля Ялини - все це сплітається в один темний клубок пристрастей і розраховане, безперечно, на сильний театральний ефект. Цим, очевидно, і зумовлювалось нагромадження яскравих сцен, оціночних епітетів і характеристик, бурхливі зіткнення почуттів і емоцій. Досить навести приклад полілогу з фіналу п'єси:

Юліан. Край! Фортуна зрадила, замір порвався...

Одні (з жахом). Сатана!

Другі (мов сичать). Проклятий!

Шанько (вихоплює з піхов шаблю). Розірвать його на шмаття і тілом годувать собак!

Всі (кидаються з криком). Люципір!!!

Платон. Стій, не руште! Не варт паскудить чесні руки, нехай він вип'є сам те пиво, що наварив мені.

Шанько. Пий, душогуб, мерщій!

Всі. Пий!!!

Проте попри всі сюжетні надмірності, згущеність емоцій, варто звернути увагу на прагнення драматурга психологічно обґрунтувати поведінку центрального персонажа - “лихої іскри” Юліана. Мотиви його дій багато раз пояснюються і розтлумачуються (внутрішні монологи і, нарешті, самовикриття у фіналі). По-друге, як уже відзначалося, образ Юліана змальовано не лише темними барвами, він досить складний і неоднозначний: герой тонко володіє словом, відчуває красу, щиро захоплюється Ялиною, і, зізнаючись у підступних намірах, просить не звинувачувати дівчину (“Вона ж ні в чім не винувата”). І, нарешті, те, що він зважився на повне зізнання у гріхах і самогубство, теж говорить про натуру сильну й сміливу, - хоча й авантюристичну.

Прямим антиподом підступному і химерному Юліанові постає у п'єсі полковник Платон: чесний і мужній, мудрий і розважливий, він - втілення духовної еліти України свого часу. Цей “значний козак”, як визначає його статус драматург, насамперед носій і втілення національної патріотичної ідеї. Ось як характеризує його Данило: “Відомо всім: між славними був славним полковник наш Платон, которий не раз ходив з козацтвом слави добувати на орду, не раз в степах із нею він стинався, а пісня йде, що й сам Платон був у неволеньку попався! Так бач, який то лицар є полковник наш Платон! Він і в неволі був, і з неї визволився знову, і знову бив татар не раз! Так він, панове, і Кафу підпалив...”

Платон про бої з ворогом, який раз у раз спустошує його край і нищить або бере в полон населення України говорить набагато скромніше (зокрема про свою участь у взятті Кафи). Коли Юліан піднесено говорить про свою участь у походах “славетного братства, могучого лицарства козачого” до Цареграду, Платон стримано додає: “У тім поході був і я! Тоді замість Цареграду, куди нас вітер не пустив, ми поплили у Кафу... Кафу спалимо, силу татар і турок вирізали, багато людей з неволі визволили”.

Платон говорить від імені козацького братства, і головне для нього - не душу вдовольнити різнею, не “упитися помстою”, а саме визволення рідних людей з неволі.

Ще одна риса лицарського образу - вміння тішитися чужим успіхом, чужою славою. Послухавши Юліана, його палкі розповіді, його клятви у вірності Січі Запорозькій, Платон щиро відзначає: “Зате ж і стара мати Січ таким, як ти, Юліане, сином сміливо може пишатись”

Високі етичні стосунки панують і в сім'ї Платона. Ця етика людських стосунків, мудрість життєва виявляються і тоді, коли Платон розраджує Данила після сутички останнього з Юліаном: “Даремна сварка, - говорить він молодому козаку. - Коли діла його прославлять, хто ж буде проти них?”. І вже зовсім по-філософськи резюмує: “Не змиєш славних діл дощами, не злижеш язиком і не сховаєш їх і під високую могилу!”

Дізнавшись, що Ялина розірвала заручини з Данилом, він не поспішає з покаранням і хоче вислухати сестру, тож кличе: “На раду, сестро, на раду лукава дівко. Чого ж це ти мені, як старшому, нічого не сказала, що склалися в твоїм житті химерні речі?”. Та коли Ялина гордо і твердо признається в коханні до Юліана, говорить про те, що зізналася в цьому вже Данилові, честь якого не хоче сплямити, Платон розмірковує, і в його словах багато життєвого досвіду: “...Вона забула своє слово, і, як розгнузданий і дикий кінь, готова все топтать під ноги... Така жона однаково страшна для вас обох, бо той, хто хутко так міня свої вражіння, повинен сам собі не довірять, щоб лиха не зробить другим...”

Отже, Платон не виправдовує і не захищає Ялину (вияв найвищої справедливості і об'єктивності), але й не карає одразу. Він аналізує, обдумує ситуацію, і обдумавши, виносить свій вердикт: щоб молоді перевірили почуття, весілля призначити через три роки. Ялина скоряється суворому рішенню, лицемірно скоряється після даремних прохань і Юліан. Проте під час “ради”, проведеної Платоном, міняється його ставлення до Юліана (“Улесливий, брехливий і лукавий чоловік. Розраяв пару він навмисне і так поводиться тепер, неначе добре що зробив”, - міркує він). І це ще більше переконує його в потребі зачекати, і навіть почувши розповідь Данила про намір отруїти Платона (Данило сам бачив, як Юліан передавав пляшку Ялині), полковник не чинить згарячу (“...Мовчи і з помстою ти не хапайся, я обміркую все як слід після походу...” - говорить він молодому козакові. Продуманість своїх дій, виваженість вчинків - риси справжнього керівника, людини, що думає про інших і дбає про них.

Натура, характер Платона розкривається не лише у патріотичних чи громадських справах. Він уміє кохати. Ялина раптово розкрила йому очі на почуття Марти - і він захоплено відповідає взаємністю. Його освідчення просте, щире і стримане.

Платон. Вислухай мене, Марто! Не хитрий я з дівчатами в розмові, і все здавалося мені, що через літа і суворість ні одне серденько дівоче до мене щиро не озветься. Тепер же бачу я, що воля Божа єсть на все... Марто! Не будем же терять слушного часу. Кажи: коли кохаєш справді щиро, то будь мені жінкою!

І далі по ходу дії, навіть у непростих ситуаціях світле почуття щастя, внутрішньої радості проймає душу Платона і розкривається у внутрішніх монологах. Створюючи психологічний портрет героя, І.Карпенко-Карий не забуває жодну із сторін цієї привабливої особистості. Образ Платона вбирає в себе елементи традиційного образу одного з козацької старшини, з кращої її частини.

Отже, обидва протагоністи драми, Юліан і Платон, представляють дві частини запорозького козацького народу: патріотичну, кровно зв'язану зі своєю землею і народом (його мораллю й етикою, духовністю в цілому) - і авантюристичних зайд, жорстоких, корисливих, нерозсудливих. Романтична лінія поєднується з лінією героїчною, боротьбою за національну свободу, спокій народного життя: саме в зображуваний історичний період татари захопили в полон і погнали з України понад 30 000 населення - юнаків, дівчат, дітей, щоб продати їх на ярмарках Цареграду та Єгипту, про що писав історик М.Костомаров, прозаїк і драматург І.Нечуй-Левицький. Надособистісною, національною справою живе полковник Платон - і зовсім байдужий до неї корисливий властолюбець Юліан, який, побувавши на Запорожжі, перейнявши козацькі вирази й манеру поводження, успішно деякий час камуфлюється під козака-лицаря. Саме це протистояння і визначає основний конфлікт драми-поеми.

В композиції п'єси можна бачити характерне для народної образності по'єднання поляризації (добро-зло) з амбіційністю, що сприяють увиразненню і загостренню конфлікту, взаємному поглибленню емоційних характеристик персонажів-протагоністів (народний герой Платон і властолюбивий, егоїстичний Юліан).

Ліричним емоційним забарвленням позначені в “Лихій іскрі” образи жінок. Вражають поетичністю їх палкі монологи кохання - пристрасні Ялини й більш стримані й ніжні - Марти. Ялина і більш рішуча в діях, імпульсивна, довірлива - все це відбивається в стилістиці її мови. Так, вона ні хвилини не сумнівається в тому, що напій, зготовлений ворожкою, і переданий їй Юліаном, служить миру й погодженню, а не чорному злочинові - вбивству. По-дитячому радіє вона зустрічі з братом, довірливо готова випити до нього першу чарку меду, частуючи героя. Це й переконує Платона в невинності сестри. Ось уривок з добре продуманої ним сцени:

Платон. ...Ну, мій наречений зятю, і ти, сестрице дорога, вітайте ж ви мене як рідні і випийте до мене вдвох оцю всю пляшку...

Юліан. Пропало все, погибель чую!

Ялина (налива). Я з радістю, мій брате, вип'ю!

Платон. Він одурив її, вона не зна, що там трутизна!

Індивідуалізовано у п'єсі й образи козаків - палкого й прямодушного Данила, “старого значного козака” Шанька, Мартина, Максима, Карпа.

Отже, поетика п'єси багата й різноманітна. Елементи психологічної характеристики поєднуються в ній з фольклорними прийомами, романтичною пафосністю мовлення, елементами мелодраматичними (особливо у фіналі). Цей синкретизм, який ми спробували розкрити в тексті драми, відзначає і сучасна критика. “Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” та “Ґандзя” були спробами на основі фольклорного матеріалу вийти на філософські узагальнення про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі. Перша з них, названа автором поемою, є чимось середнім між драматичною поемою, насиченою романтичною героїкою, пафосом, яскравою символікою та мелодрамою з фатальними пристрастями, підступними намірами й щасливим повчальним фіналом”.^57//

П'єса мала тривалу і цікаву сценічну історію.

3. Мелодрама “Гандзя”. Образотворчі можливості сюжетики

В основу своєї драми з часів Руїни (1663-1687) “Гандзя” (1902) І.Карпенко-Карий поклав бурхливі і драматичні події одного зі складних періодів в історії України. Цю епоху яскраво схарактеризували ряд істориків, зокрема М. Костомаров. “…Цілу половину XVII в., - писав він, - бачимо в Україні крайню непевність, ненастанні заворушення, чвари, межиусобиці, вмішування сусідів: усе те приводило край до спустошення, упадку; нарід у своїх споминах прозвав сю добу “руїною”.^58//

М. Костомаров відзначає ще один характерний для цього трагічного часу момент: поворот від громадських ідеалів до задоволення власних егоїстичних інтересів. “Народні проводирі не бачили під ногами своїми ніякої підстави, не знали, якою іти їм дорогою і кидалися в сю, то в другу сторону, поводуючися (керуючись - авт.) то часовими обставинами, то самолюбними користями, котрі, задля питоменності людської природи, все беруть верх, коли перед очима нема політичного і суспільного ідеалу”.^59// І додає: “Коли під стягами Хмельницького односердно піднявся весь український нарід, усі хотіли бути козаками, т. є. вільними горожанами і оборонцями своєї землі”, то згодом ця одностайність була втрачена, “козацькі старшини… дбали тілька про “вільності” козацькі; посполитий нарід лишався на їх самоволю… Польські погляди неминучо перейшли до козацьких проводирів; свободу розуміли по-польськи; бути свобідним - значило мати такі права, яких не мали інші; ніхто не силкувався додуматися до способів, щоби завести волю рівну для всіх, а тимчасом кождий з народу хатів стати вільним в розуміні висловленім, не бажаючи волі для своїх побратимів”.^60//

Ця оцінка епохи руїни повторювалась і розширювалась і пізніше. В “Історії України та її народу” (1907) О. Єфименко, наприклад, писала так: “Другу половину XVII століття по смерті Хмельницького південноруські історики називають “періодом руїни”. Цей час для України, власне, для Правобережжя, й був саме руїною - добою, коли жодні життєві пагони не встигали зміцніти й гинули під натиском ворожих сил. Суперництво двох сусідніх держав - Москви і Польщі - роздирало край навпіл: лівобережна частина, природно, горнулася до Москви, маючи більше підстав боятися її сили і розраховувати на її допомогу, правобережна, з тих же причин, - до Польщі. Татари, за якими стояла Туреччина, пильно стежили за всім, що відбувалося, і постійно втручалися в міжусобиці з метою грабунку та наживи. Зовнішня політична анархія підтримувала внутрішню, тобто соціальну ворожнечу черні проти знатних… І ось перед нами, - висновує дослідниця, - на історичній сцені України якась безладна та безглузда гра випадковостей. Змінюються гетьмани, з'являються і зникають партії; походи, битви і мирні переговори мерехтять перед нами, неначе в калейдоскопі. Нарешті все рушиться, знищуючи політичну цільність і самостійність України… Андрусівське перемир'я 1667 р. остаточно утвердило розкол, віддавши Лівобережжя під владу Московської держави, Правобережжя - Польської. Тоді Дорошенко зосередив усі свої зусилля, щоб об'єднатися під заступництвом Туреччини… Але все це тільки посилило політичний занепад. Край ще раз розорили турки”…^61//

Докладно події цих часів, діяльність і роль у них гетьманів Петра Дорошенка, Михайла Ханенка та інших описує і М. Грушевський. Він також наголошує “ріжні інтриги” й претензії, що нуртували серед прихильників Польщі, і Москви. “Від сих походів і претенсій, - стверджує історик, - від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну […]. Сей рух українського народу за Дніпро став величезним, масовим: сила людей, цілими оселями кидали Правобічну Україну, не хотячи вертатися назад під власть панів, не зносячи воєнної трівоги, ставала… І так се тягнулося всі пізнійші десятилітя, ще збільшилося в 1660-х роках, а тепер, в 1674-1676 роках доходило до крайности”.^62//

Ці свідчення істориків служать переконливим підгрунтям для розуміння психологічних особливостей епохи, вони допомагають витлумачити вчинки, дії, взаємостосунки персонажів драми, які нерідко досить таки химерні й незбагненні, дивовижні. Чому, наприклад, гетьман Дорошенко дарує свою співвітчизницю, молоду красиву дівчину Гандзю в гарем падишахові, - і це тому, що турки й татари забирали в ясир сотні й тисячі українців? Чому гетьман Ханенко впевнений, що польський шляхтич Пиво-Запольський обов'язково тримає у себе Гандзю силою, проти її волі, кривдить дівчину, і підступно убиває шляхтича?

У грунтовній статті “Драматургія І. Тобілевича” Я. Мамонтов вперше дав оцінку п'єсі І. Карпенка-Карого “Гандзя”, спираючись на неї як на твір “романтично-побутового циклю”, де автор, проте, “майже ніколи не використовує суто романтичних можливостей сюжету, а навпаки намагається на романтичній сюжетній канві вишити реалістичний малюнок того чи іншого персонажу, тих чи інших подій”.^63// І далі докладно коментує це питання: “Візьмімо, наприклад, таку п'єсу, як “Гандзя”. В сюжетній основі це типова мелодрама: на красуню Гандзю є кілька претендентів (простий козак Зінько, полковник польський Пиво-Запольський, гетьман Ханенко), що кохають її, та ще гетьман Дорошенко, що подарував Гандзю турецькому падишахові. Ці претенденти “визволяють” Гандзю один у одного і кінець-кінцем доводять її до самогубства”.^64//

Мамонтов робить висновок: “Як досвідчений драматург І. Тобілевич не міг не бачити яскравих мелодраматичних потенцій, захованих у цьому сюжеті. Але замість того, щоб і в такий спосіб “ударити по серцях”, наш драматург ухиляється від них, де тільки можна, висуває натомість моменти соціального характеру (характеристика доби Руїни, коли відбувається дія) і намагається навіть піднестися використати їх до символічного звучання центрального персонажу (Гандзя мусила персоніфікувати Україну).

Правда, в результаті І. Тобілевичеві не вдалося подати сюжет “Гандзі” в плані соціально-історичної трагедії чи драми; нічого серйозного не вийшло в нього і з персоніфікації України в цьому сюжеті: “Гандзя” лишилася мелодрамою, хоч автор і уник багатьох романтичних спокус, що насичують цей блискучий театральний сюжет”.^65//

До сьогоднішнього дня дожила критична сторона цієї оцінки, тоді як багато позитивних моментів, виділених і підкреслених Я. Мамонтовим, пізніше були втрачені й не розроблялися. Та й взагалі в радянський період “Гандзя” не перевидавалася і не числилася в активі драматурга - скоріше всього через запропоновану критикою початку ХХ ст. символіку образу героїні (Україна, якою хочуть заволодіти всі).

Тож сьогодні треба перейти від загальних тверджень і характеристик до скрупульозного аналізу драматичних образотворчих засобів. Тут це насамперед - динаміка сюжету. Порівнюючи в свій час реалістично-побутові і романтично-побутові п'єси І. Тобілевича, Я. Мамонтов відзначав, що в перших драматична динаміка слабша. “Справа не в особистих чи будь-яких “інтригах”, - зазначає дослідник, - а в суто драматичній будові сюжету, цебто в наявності двох (чи кількох) сторін, що змагаються в напруженій боротьбі за важливий життьовий інтерес. В більшості реалістично-побутових п'єс І. Тобілевича немає такого сюжету і це велика їхня хиба... Сюжетам, що не мають суто драматичного кістяка, неможливо надати великої динамічної зарядки прискореного темпу. А тому в безсюжетних реалістично-побутових п'єсах І. Тобілевича дуже слабенька динаміка, дуже повільний темп”.^66//

Критик додає, що це компенсується блискучою характеристикою персонажів. “Навпаки, - продовжує Я. Мамонтов, - в п'єсах з міцним драматичним сюжетом (це, переважно, романтично-побутові п'єси: “Підпанки”, “Бондарівна”, “Гандзя”, “Лиха іскра”, а також “Сава Чалий”) динамічна зарядка далеко сильніша, темп жвавіший. На жаль, сучасне театрознавство ще не має засобів для точного вимірювання динаміки драматичного процесу, а тому ці твердження наші можна доводити та узагальнювати лише з більшою чи меншою дозою суб'єктивних сприймань”.^67//

Щоб підтвердити чи заперечити ці міркування, слід простежити, як розгортається сюжет “драми з часів Руїни” “Гандзя”. Докладно розглядаючи це питання, пов'яжемо його з прийомами характеристики персонажів.

І-ХІІІ яви першої дії становлять експозицію і зав'язку твору. Події розгортаються у корчмі, де порається, приймає гостей, висварюється між собою подружжя шинкарів - Янкель і Ривка, а також їх родич Борох, що втік від розправи. Відразу вступає у дію анекдотично-комічний елемент: Янкель переодягнений у козака і називає себе Іваном, лякаючи жінку, розмахує перед нею шаблею, а її саму перейменовує в Одарку. Звучить комічно-інтермедійний, але не позбавлений глибокого сенсу діалог:

Ривка. В бороді тобі краще було; тепер і я переодяглася, і ти переодягся, неначе подуріли... і на бісового батька тобі це здалося?

Янкель. Ривко, ти дурна! Євреєм тепер не можна жить на світі, бо його й за чоловіка не лічать. Нам в ці часи треба так робить: татарин панує - будь татарином; лях запанує - робися ляхом; козаки замість панів панують - будь козаком! От я й одягся козаком, переняв козацьку вдачу і мені добре!^68// Сьогодні я вже бив одного посполитого, а якби я був одягнений євреєм, то він би бив мене!

В бурлескно-травестійні сцени експозиції вкраплені й численні відомості історичного та політичного характеру (Янкель повідомляє, що “Грицько Дорошенко і черкаський полковник Григорович заступили ввесь берег Дніпра”, Ривка боїться, що доведеться тікати, “бо як прийдуть сюди турки...” Про чвари в країні, боротьбу за владу, постійні бійки і колотнечу, а внаслідок цього руїну краю говорить і селянин Хома, що приходить до корчми разом із запорожцем:

Хома. ...Я вже третій раз тікаю на той бік Дніпра. Підніметься тут завірюха - я туди, затихне - сюди в старе гніздо, якщо не спалять, а спалять - мостю нове, як чорногуз!.. Погане життя! Біда! Не знаєш, хто тут пан: чи Дорошенко, чи Ханенко, чи Самойлович, чи татарин, чи лях, чи запорожець!.. Їй-Богу! Послухай ляха - свої б'ють та ще й татар наведуть, а ті в полон всіх забирають; послухай Дорошенка - Ханенко б'є! Послухай Ханенка - Дорошенко б'є! По тричі на рік присягаєм і зражаєм - то одному, то другому, то третьому! Геть розпаскудили народ... А мир колотиться й колотиться...

Тут же, в експозиційній першій дії, починає звучати і тема Гандзі. Про неї розмовляють Янкель з Ривкою. “Скажи мені, Янкель, яку ви Гандзю шукаєте і на біса вона вам здалася?” - запитує шинкарка. Шинкар характеризує красу дівчини: “Такої, як ми шукаєм, другої немає в цілім світі”; “Як сонце!”. Він же розповідає її історію, передає її лихі пригоди. Дівчину-красуню було подаровано гетьману Дорошенкові, а гетьман збирався одіслать її в дарунок султанові. Але де взявся польський полковник Пиво-Запольський, викрав Гандзю і з Чигирина вивіз у польський Димер, на Полісся. Гетьман обіцяє тепер заплатити 1000 талярів тому, хто викраде Гандзю у полковника і поверне назад.

Від цього часу Гандзя стає предметом безсоромного торгу - цінною річчю. І в цьому торгові беруть участь люди, яким зовсім байдужа і краса дівчини (досить, що її оцінили високі пани), і тим більше душевні переживання, почуття її.

Прагнуть знайти й викрасти дівчину Янкель і Борох (для тих, хто заплатить), козаки з полку Пиво-Запольського Улас і Явтух, що шукають Гандзю по гарячому сліду для пана.